.

Міжнародні договори як джерело міжнародного права (дипломна)

Язык: украинский
Формат: дипломна
Тип документа: Word Doc
1192 27315
Скачать документ

ДИПЛОМНА РОБОТА

на тему:

Міжнародні договори як джерело міжнародного права

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………….
………………………………………..3

Розділ 1. Поняття договору як джерела міжнародного
права………………….6

1.1. Загальна характеристика джерел міжнародного
права…………………6

1.2. Договір як джерело міжнародного
права…………………………………….8

1.3. Застосування міжнародних договорів України для

врегулювання приватних відносин із іноземним
елементом……….15

Розділ 2. Зовнішньоекономічні договори у міжнародному
праві……………20

2.1. Зовнішньоекономічні договори і право застосовуване

до них за законодавством
України……………………………………………..20

2.2. Умови та облік зовнішньоекономічних
договорів……………………….24

2.3. Особливості договірного регулювання окремих

міжнародних
операцій……………………………………………………….
………26

Розділ 3. Міжнародні договори з питань сімейного, спадкового,

трудового права, міжнародних перевезень та
делікту………………..35

3.1. Міжнародні договори з питань сімейного
права………………………….35

3.2. Міжнародні договори у сфері спадкових
відносин………………………45

3.3. Міжнародні договори з питань трудової
діяльності……………………..54

3.4. Міжнародні договори пов’язані з особливостями сучасних міжнародних
перевезень……………………………………………………..
……..66

3.5. Зобов’язання з делікту в міжнародних договорах
України……………69

Висновки……………………………………………………….
………………………………………75

Рекомендації……………………………………………………
…………………………………….79

Список використаних
джерел…………………………………………………………
………80

ВСТУП

Наявність міжнародних договорів є особливістю джерел міжнародного права.
Тому, можна небезпідставно говорити про подвійність джерел міжнародного
приватного права. Вона полягає в тому, що, з одного боку, джерелами
права є міжнародні угоди, а з іншого – норми законодавства та судова
практика окремих держав. Згадана властивість джерел права завжди
викликає питання щодо їх юридичної сили. Так, у конституціях держав,
інших нормативних актах звичайно закріплюється юридична сила норм
конституції держави та актів, прийнятих на її основі, а також
міжнародних угод. Питання щодо примату одних норм перед іншими, їх
рівноцінності чи визнання як однієї юридичної системи закріплено в
конституціях ФРН, Італії, Франції, Тунісу, Сенегалу, Португалії,
Ірландії та ін. У джерелах права деяких держав питання співвідношення
юридичної сили норм національного законодавства та міжнародних договорів
так і не знайшло вирішення.

У Конституції України вказано, що вона має найвищу юридичну силу, на її
основі приймається інше законодавство, а чинні міжнародні договори
України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є
частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних
договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після
внесення відповідних змін до Конституції України (ст. 9). У Законі «Про
дію міжнародних договорів на території України» від 10 грудня 1991 р.
вказано, що укладені та належним чином ратифіковані Україною міжнародні
договори становлять невід’ємну частину національного законодавства
України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного
законодавства. Аналогічною є й ч. 1 ст. 17 Закону України «Про
міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р. Водночас тут же
зазначається, що у випадку, коли міжнародним договором України,
укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж
ті, що передбачені законодавством України, застосовуються правила
міжнародного договору України (ч. 2 ст. 17). Навряд чи законодавець був
послідовним, викладаючи в такий спосіб правові норми. Адже, проголосивши
міжнародні договори частиною національного законодавства України, він
одночасно закріпив положення про примат (за певних умов) норм
міжнародних угод.

Актуальність обраної для написання теми роботи зумовлена тим фактом, що
практика регламентації правовідносин у договірній формі важлива для
держав, оскільки норми міжнародних угод у більшості правових систем є
основним джерелом регулювання питань, які належать до сфери міжнародного
приватного права. Міжнародні договори (угоди) досягають такого становища
тому, що містять уніфіковані норми, які спеціально створюються для
врегулювання міжнародних невладних відносин.

Предметом наукової роботи стало вивчення міжнародних договорів як
джерела міжнародного права.

Метою роботи є:

– систематизувати і поглибити теоретичні і практичні знання з вибраної
спеціальності, навчитись застосовувати їх при розв’язанні конкретних
задач;

– осягнути існуючі міжнародному договірному праві проблеми і навчитися
розв’язувати їх;

– оволодіти методикою дослідження, узагальнення та логічного викладу
матеріалу;

– розвинути вміння самостійно вивчати й узагальнювати законодавчі та
наукові літературні джерела, юридичну практику.

Завданням роботи стало дослідження наступних питань:

1) поняття договору як джерела міжнародного права;

2) зовнішньоекономічних договорів у міжнародному праві;

3) міжнародних договорів з питань сімейного, спадкового, трудового
права, міжнародних перевезень та делікту.

При дослідженні даної теми наукової роботи використовувалися
нормативно-правові акти, а також наукова література.

Структура роботи має наступний вигляд: розділ 1 „Поняття договору як
джерела міжнародного права”, розділ 2 „Зовнішньоекономічні договори у
міжнародному праві”, розділ 3 „Міжнародні договори з питань сімейного,
спадкового, трудового права, міжнародних перевезень та делікту”.

Розділ 1. Поняття договору як джерела міжнародного права

1.1. Загальна характеристика джерел міжнародного права

Під джерелами міжнародного приватного права в юридичній науці розуміють,
зокрема, форми, в яких знаходить вираження правова норма. Міжнародному
приватному праву відомі декілька форм юридичного офіційного буття,
існування» норм міжнародного приватного права. Це:

1) внутрішнє законодавство;

2) міжнародні договори;

3) міжнародні й торговельні звичаї;

4) судова та арбітражна практика.

Іноді джерелом міжнародного приватного права вважають доктрину. Проте у
більшості правових систем вона не є джерелом міжнародного приватного, та
зрештою, й усіх інших галузей права. Можна вказувати на її допоміжне
значення в розвитку й удосконаленні права, в правозастосувальному
процесі, особливо, коли мова йде про встановлення змісту норм іноземного
права. Наприклад, ст. 157 Основ цивільного законодавства СРСР і союзних
республік від 31 травня уповноважує суд звертатися до доктрини
відповідної іноземної держави, якщо виникає необхідність встановити
зміст норми іноземного права [ REF _Ref123697633 \r \h \* MERGEFORMAT
6 ].

Наприклад, Конституція США прирівнює за юридичною силою міжнародні
договори, укладені цією державою, до самої Конституції та національних
законів США, а також зазначає, що у разі виникнення протиріч із законами
окремих штатів ці договори користуються пріоритетом (п. 2 ст. VI).
Конституція Франції містить загальне положення, відповідно до якого
міжнародні договори та угоди, ратифіковані чи схвалені у встановленому
порядку, після опублікування користуються пріоритетом перед законами
Франції за умови застосування кожної угоди чи договору іншою договірною
державою (ст. 55). У Конституції ФРН такого положення про пріоритет
норми міжнародного договору перед нормою внутрішнього закону немає, а
тому в цій правовій системі застосовують загальні правила: спеціальний
закон (норма) користується перевагою перед загальним законом (нормою).
Норма права, прийнята пізніше, скасовує попередньо прийняту норму з того
ж питання. Згідно з Ввідним законом до Цивільного уложення Німеччини
норми міжнародних договорів застосовують тільки у випадку їх
трансформації у внутрішньодержавне законодавство (ст. З (2)).
Нормативно-правові акти Китаю визначають пріоритет за нормами
міжнародних договорів із участю цієї держави, якщо вони інакше вирішують
певне питання, ніж національне законодавство. Виняток з цього правила
становлять норми договору, стосовно яких Китай зробив застереження (ст.
6 Закону про зовнішньоекономічні договори 1985 р.).

До міжнародних договорів за участю України, які застосовуються для
регулювання відносин у сфері міжнародного приватного права, повністю
застосовують загальноприйняті принципи міжнародного права, у тому числі
й виражені у нормах Віденської конвенції про право міжнародних договорів
від 23 травня 1969 р. (чинна для України з 13 червня 1986 р.),
Віденської конвенції про правонаступництво держав стосовно договорів від
23 серпня 1978 р. (чинна для України з 26 листопада 1992 р.). Важливе
значення має доктрина, яка тлумачить питання укладення, набуття
чинності, завершення дії міжнародних договорів та їх зміст.

Вирішення питання співвідношення юридичної сили джерел міжнародного
приватного права є важливим ще й тому, що питома вага кожного з видів
джерел права у різних правових системах неоднакова. При цьому часто до
певного правовідношення можуть застосовуватися норми, що містяться в
різних джерелах права [ REF _Ref123697685 \r \h \* MERGEFORMAT 11 ].

1.2. Договір як джерело міжнародного права

Міжнародні договори можна класифікувати за різними критеріями, зокрема
за:

предметом регулювання (зовнішньоекономічні, шлюбно-сімейні відносини, з
авторського права тощо);

видом норм, які містяться у них (колізійні, матеріально-правові,
змішані);

кількістю учасників (дво- та багатосторонні);

суб’єктами, які створюють їх чи під егідою яких вони укладаються
(держави, їх союзи, міжнародні організації, наприклад, Співдружність
Незалежних Держав, Міжнародна організація праці, Всесвітня організація
охорони здоров’я (далі – відповідно СНД, МОП);

ступенем потреби їх опосередкованості в законодавстві держав (потребують
трансформації в національне законодавство або ж «самовиконувані», тобто
такі, що потребують тільки національної норми-відсилання).

У будь-якій державі більшість норм міжнародного договору застосовують до
правовідносин унаслідок трансформації, тобто перетворення їх у норми
внутрідержавного права. Форми здійснення трансформації передбачаються
національним законодавством держав. До них належать, зокрема,
ратифікація, прийняття актів про застосування міжнародного договору,
видання іншого національного нормативного акта.

У законодавстві України визначено принципи та правила дії міжнародних
угод з її участю, чисельність яких щороку зростає. Значна їх частина
стосується питань, що становлять предмет міжнародного приватного права.
У цьому зв’язку актуальним є положення Декларації про державний
суверенітет України від 16 липня 1990 р., яким вказано на застосування у
нашій державі норм міжнародного права, що визнані нею (розділ IV). Це
означає й застосування норм міжнародних угод.

Відповідно до Закону України «Про правонаступництво України» від 12
вересня 1991 р. на території нашої держави діють акти, ухвалені
Верховною Радою УРСР, оскільки вони не суперечать законам України,
прийнятим після проголошення незалежності України (ст. 3). Наша держава
під» твердила свої зобов’язання за міжнародними договорами, укладеними
УРСР до проголошення незалежності України (ст. 6). Вона стала також
правонаступницею прав та обов’язків за міжнародними договорами Союзу
РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки (ст.
7). Отже, з питань міжнародного приватного права діючими є певні
міжнародні угоди, укладені свого часу СРСР та визнані у відповідній
формі Україною. Вони будуть чинними, зокрема, до прийняття нових
міжнародних угод із тих же питань.

Підтвердженням цього є, наприклад, домовленість, виражена в Протоколі
між Урядом України та Урядом Королівства Бельгії про правові основи
співробітництва від 10 березня 1992р. Ним передбачено, що угоди,
укладені між СРСР і Королівством Бельгія, а також
Бельгійсько-люксембурзьким економічним союзом, якщо вони не суперечать
законодавству та інтересам України й Королівства Бельгії, будуть діяти
до укладення двосторонніх угод, які регламентуватимуть їхнє
співробітництво у галузях, що становлять взаємний інтерес [ REF
_Ref123697762 \r \h \* MERGEFORMAT 27 ].

Меморандумом щодо подальшого застосування двосторонніх угод у відносинах
між Україною і Республікою Австрія від 8 листопада 1993 р. вказані
держави підтвердили свій намір врегулювати через обмін нотами
двосторонні договірні відносини у нових умовах, що склалися після
проголошення України незалежною державою відповідно до положень їхніх
конституцій. До здійснення обміну такими нотами Сторони зобов’язались
надалі застосовувати ті двосторонні угоди, які свого часу були чинними
між Республікою Австрія та СРСР. Сторони також вирішили інтенсивно
продовжувати взаємні консультації з метою з’ясування, які угоди й надалі
будуть чинними, а які мають бути замінені новими.

Аналогічно вирішуються питання щодо угод, укладених Україною чи СРСР з
деякими іншими державами. Зокрема, під час проведених 1994 р.
консультацій між делегаціями України та США з питань правонаступництва
щодо двосторонніх міжнародних договорів, укладених між СРСР та США, було
вирішено, що Угоди про взаємне надання у безплатне користування
земельних ділянок під посольства у Москві та Вашингтоні від 16 травня
1969 р. та Угоди у вигляді обміну нотами з цього питання від 30 березня
1977 р. є предметом правонаступництва України, оскільки існує
справедливий інтерес України в майні СРСР за кордоном. Проте щодо Угоди
про умови будівництва комплексів будівель посольств від 4 грудня 1972 р.
було домовлено, що вона не матиме свого застосування в
українсько-американських відносинах, оскільки її умови виконано.
Стосовно Угоди про рибальство біля узбережжя США від 26 листопада 1976р.
та внаслідок обміну нотами метою на консультаціях було констатовано, що
вони вичерпали термін дії на момент правонаступництва.

Складнішими є питання про правонаступництво трьох та більше держав. Так,
з питань правонаступництва України стосовно двосторонніх міжнародних
договорів, укладених між колишніми СРСР та Чехословацькою Республікою,
ще тривалий час проводитимуться міжпарламентські консультації, адже
державами-правонаступницями останньої стали Чехія та Словаччина. Вони,
як і Україна, відповідно до ст. 34 Віденської конвенції 1978 р.,
вважаються зобов’язаними за угодами держави-попередниці з огляду на
норми міжнародного публічного права.

Правонаступництво може виявлятися і щодо багатосторонніх договорів. Так,
1985 р. СРСР уклав міжурядову Угоду з Болгарією, Німеччиною, Румунією і
Чехословаччиною про будівництво Криворізького гірничо-збагачувального
комбінату окислених руд. Після розпаду СРСР і розподілу його власності
1994 р. було підписано міжурядові Угоди між Україною, Румунією і
Словаччиною (правонаступницею Чехо-Словаччини) щодо продовження
будівництва вказаного комбінату (ФРН на цей момент вийшла зі складу
учасників, а Республіка Болгарія заявила про значне скорочення й без
того невеликої частки своєї участі).

З багатьма державами Україна, ставши суверенною, уклала нові міжнародні
угоди. Порядок їх дії на території України визначається, зокрема,
Законом «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р. Так,
статті 7 встановлюють форми здійснення трансформації міжнародних угод,
ст. 20 – порядок їх опублікування. До цих угод належать:

1. Договори про надання правової допомоги у цивільних та/чи сімейних і
кримінальних справах. Норми цих договорів вказують обсяг правової
допомоги, яка надається громадянам договірних держав та їх юридичним
особам і полягає в зносинах центральних органів держав, таких як
Міністерства юстиції, Генеральної Прокуратури, з метою використання
нових процесуальних дій на території держави, наприклад допит свідка,
виконання рішення іноземного суду. Норми договорів відсилають до
законодавства держави, яке слід застосовувати для вирішення питань про
правота дієздатність фізичної особи, правоздатність юридичної особи,
обмеження в дієздатності або визнання особи недієздатною, визнання
безвісно відсутнім, оголошення померлим і встановлення факту смерті,
укладення, розірвання та визнання шлюбу недійсним, особисті й майнові
стосунки подружжя, правові стосунки між батьками і дітьми, усиновлення,
опіку й піклування, нерухоме та рухоме майно, зобов’язання з деліктів,
спадкування, трудові правовідносини, визнання й виконання рішення суду [
REF _Ref123697808 \r \h \* MERGEFORMAT 17 ].

Договори про надання правової допомоги у цивільних справах за участю
України як суверенної держави були підписані, наприклад, з:

Китайською Народною Республікою 31 жовтня 1992 р. (ратифікований
Верховною Радою України 5 лютого 1993 р., чинний з 22 березня 1993 р.);

Республікою Польща 27 травня 1993 р. (ратифікований 24 травня 1993 р.,
чинний з 14 серпня 1994 р.);

Литовською Республікою 7 липня 1993 р. (ратифікований 17 грудня 1993 р.,
чинний з 20 листопада 1994 р.);

Республікою Молдова 13 грудня 1993 р. (ратифікований 10 листопада 1994
р., чинний з 27 квітня 1995 р.);

Республікою Грузія 9 січня 1995 р. (ратифікований 22 листопада 1995 р.);

Латвійською Республікою 23 травня 1995 р. (ратифікований 22 листопада
1995 р.);

Естонською Республікою 15 лютого 1995 р. (ратифікований 22 листопада
1995 р.);

Монголією 27 червня 1995 р. (ратифікований 1 листопада 1997 р.);

Республікою Узбекистан 19 лютого 1998 р. (ратифікований 5 листопада 1998
р.);

Соціалістичною Республікою В’єтнам від 6 квітня 2000 р. (ратифікований 2
листопада 2000 р.);

Республікою Македонія 10 квітня 2000 р. (ратифікований 2 листопада 2000
р.);

Турецькою Республікою 23 листопада 2000 р. (ратифікований 5 липня 2001
р.);

Чеською Республікою 28 травня 2001 р. (ратифікований 10 січня 2002 р.);

Грецькою Республікою 2 липня 2002 р. (ратифікований 22 листопада 2002
р.);

Угорською Республікою 2 серпня 2001 р. (ратифікований 10 січня 2002р.).

На стадії опрацювання знаходяться проекти договорів про правову допомогу
з КНДР, Іспанією, Португалією. Парафований і готовий до підписання
договір із СІЛА.

Крім зазначених, Україною 22 січня 1993 р. підписано та 10 листопада
1994 р. ратифіковано (із застереженнями)

Конвенцію про правову допомогу і правовідносини у цивільних, сімейних та
кримінальних справах з участю держав СНД (далі – Мінська конвенція про
правову допомогу 1993 р.).

Ці та інші угоди про правову допомогу регулюють питання щодо її обсягу,
компетенції органів юстиції держав. Вони містять як матеріально-правові,
так і колізійні норми.

2. Консульські угоди (статути) регламентують, зокрема, повноваження
консула щодо правового статусу громадян України, майна, що знаходиться
на території консульського округу. Так, Україною укладено консульські
конвенції з Угорщиною ЗО травня 1991 р., Румунією 3 вересня 1992 р.,
Росією 15 січня 1993 р., В’єтнамом 8 липня 1994 р., Корейською
Народно-Демократичною Республікою 8 липня 1994 р., Болгарією 24 липня
1996 р., Молдовою 5 січня 1997 р., Грузією 14 лютого 1997 р.,
Азербайджаном 24 березня 1997 р., Туркменистаном 29 січня 1998 р.,
Узбекистаном 19 лютого 1998 р. та іншими державами.

3. Угоди, які спрямовані на регламентацію окремих інститутів
міжнародного приватного права, розглядатимуться далі. Доречно зазначити,
що найбільша кількість угод за участю України укладається з питань
зовнішньоекономічної діяльності; взаємного захисту інвестицій;
транспортних перевезень; авторського права. Нині для України характерним
є укладення регіональних угод в рамках СНД. Такими є, наприклад:

Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням
господарської діяльності, підписана Україною 20 березня 1992 р.,
(ратифікована 19 грудня 1992 р.);

Угода про забезпечення населення лікарськими засобами, вакцинами та
іншими імунобіологічними препаратами, виробами медичного призначення і
медичної техніки, що виробляються на території держав-учасниць
Співдружності Незалежних Держав, підписана 24 грудня 1993 р.
(ратифікована 26 квітня 1996 р.);

Тимчасова угода країн Співдружності про перевезення пасажирів, багажу
залізницею в міждержавному сполученні від 12 березня 1993 р. Відповідно
до цієї угоди 1 січня 1994 р. введено в дію Правила перевезення
пасажирів, поклажі, вантажопоклажі залізницею в міждержавному
сполученні;

Угода про загальні умови і механізм підтримки розвитку виробничої
кооперації підприємств і галузей держав-учасниць Співдружності
Незалежних Держав, підписана 23 грудня 1993 р. (ратифікована 14 березня
1995 р.) .

У деяких випадках міжнародний договір є основним актом, який дозволяє
встановлення певних правовідносин. Так, відповідно до ч. 2 ст. 7 Закону
України «Про виключну (морську) економічну зону України» від 16 травня
1995 р. , промисел рибних та інших живих ресурсів, а також дослідження,
розвідка та інші операції, пов’язані з таким промислом у виключній
(морській) економічній зоні України, здійснюються іноземними юридичними
та фізичними особами лише на підставі міжнародних угод [ REF
_Ref123697824 \r \h \* MERGEFORMAT 18 ].

Розвиток договірного права привів до того, що на початку XX століття
юристи пропонували розробити єдиний універсальний акт, застосовуваний до
регулювання правовідносин у всіх державах. Цю місію мав виконати,
зокрема, Кодекс міжнародного приватного права від 25 листопада 1928 р.
Розроблений латиноамериканським юристом Бустаманте, він став відомий під
назвою Кодекс Бустаманте. Його підписали 19 латиноамериканських держав,
але чинним він став тільки у деяких з них. Норми зазначеного договору
декларують національний режим у здійсненні прав іноземцями, які є
громадянами держав-учасниць Кодексу. Договір регулює й інші загальні
питання міжнародного приватного права, наприклад застосування норм про
публічний порядок. Врегульовано питання, пов’язані з місцезнаходженням
фізичних та юридичних осіб, виникненням та припиненням їх право- та
дієздатності. Кодекс містить норми про шлюбно-сімейні відносини,
власність, зобов’язання, позовну давність, міжнародний цивільний процес.
Оскільки ці норми не знайшли широкого застосування, зазначені питання
сьогодні регулюються іншими міжнародними договорами. Після прийняття
цього Кодексу було констатовано, що досягти всесвітньої уніфікації
неможливо. Проте міжнародне співтовариство й до сьогодні шукає шляхи
гармонізації та уніфікації норм приватного права. Зокрема, ефективною є
праця у вузьких його сферах. Так, у 1976 р. датський вчений, професор О.
Ландо запропонував підготувати Європейський Звід Контрактного Права. Ця
ідея стала реалізовуватися шляхом створення документа за назвою
«Принципи Європейського Контрактного Права».

У 1989 р. Європейський Парламент приймає резолюцію про початок
підготовчих робіт, спрямованих на створення Європейського Кодексу
Приватного Права. Запропоновано обмежити предмет регулювання майбутнього
Кодексу тільки контрактами, квазіконтрактами, деліктами та речевим
правом. У ньому не буде проводитися зовнішньої різниці між цивільним,
комерційним та споживчим правом. Кодекс, принаймні на першому етапі його
формування, не регулюватиме правовий статус фізичних осіб, не матиме
норм сімейного та спадкового права. Європейський Кодекс Приватного Права
поділятиметься на дві частини: Загальні принципи (сфера, загальні
принципи, джерела, тлумачення) та Загальні положення (строки й позовна
давність, право-чини, представництво, речі та права, грошові вимоги,
фідуціарні відносини, виконання, невиконання, залік, відповідальність
тощо). Згадані «Принципи Європейського Контрактного Права» є першим
кроком у напрямі створення зазначеного Кодексу.

1.3. Застосування міжнародних договорів України для врегулювання
приватних відносин із іноземним елементом

Відповідно до Конституції України (ст. 9), чинні міжнародні договори
України, згода на обов’язковість яких дана Верховною Радою України, є
частиною національного законодавства України. Закон України від 29
червня 2004 року «Про міжнародні договори України» визначає міжнародний
договір України як укладений у письмовій формі з іноземною державою або
іншим суб’єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом,
незалежно від того, міститься договір в одному чи кількох пов’язаних між
собою документах, і незалежно від його конкретного найменування
(договір, угода, конвенція, пакт, протокол чи щось інше).

Міжнародні договори набирають чинності для України після надання нею
згоди на обов’язковість міжнародного договору відповідно до Закону «Про
міжнародні договори України» в порядку та строки, передбачені договором
або в інший узгоджений сторонами спосіб [ REF _Ref123697861 \r \h \*
MERGEFORMAT 6 ].

Слід також ураховувати, що для міжнародних договорів не характерно
набрання чинності з моменту підписання. Після підписання договору
зазвичай спливає досить довгий час, протягом якого виконуються
процедури, необхідні для того, щоб цей договір набрав чинності.

Порядок набрання чинності зазначається в самому договорі (в його
прикінцевих положеннях). Договір може набирати чинності:

а) після завершення процесу обміну ратифікаційними грамотами між
учасниками;

б) після здачі певної кількості ратифікаційних грамот
державі-депозитарію;

в) по закінченні певного терміну після обміну ратифікаційними
документами або здачі ратифікаційних грамот державі-депозитарію;

г) у термін, зазначений в самому договорі;

ґ) з моменту підписання (якщо договір не потребує ратифікації) і т.п.

Депозитарій — держава, міжнародна організація або її головна виконавча
посадова особа, якій дається на зберігання оригінал міжнародного
договору і яка виконує стосовно цього договору функції, передбачені
міжнародним договором.

Підписання договору, за Законом України “Про міжнародні договори
України”, — це стадія укладення міжнародного договору або форма надання
Україною згоди на обов’язковість для неї міжнародного договору у
випадках, передбачених міжнародним договором ч»іншою домовленістю
сторін.

Таким чином, міжнародний договір, підписаний і ратифікований Україною,
може ще не мати чинності. В міжнародному приватному праві часто є
важливим не тільки факт участі України у міжнародному договорі, але й
факт набрання ним чинності для іншої держави (наприклад, держави, до
якої належить іноземний учасник відносин).

Норми, що містяться у міжнародному договорі, зберігають автономне
положення у національному праві. У Законі України «Про міжнародні
договори України» та у багатьох інших передбачається: якщо міжнародним
договором України, який набрав чинності в установленому порядку,
встановлені інші правила, ніж ті, що записані у відповідному акті
законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Автономність також означає, що, по-перше, норми не можна самовільно, без
згоди інших дер-жав-учасників договору змінювати і, по-друге, їх
тлумачення має бути однаковим [ REF _Ref123697886 \r \h \* MERGEFORMAT
9 ].

Міжнародні договори України можна класифікувати за різними критеріями,
зокрема:

1) за кількістю учасників

а) двосторонні (про правову допомогу, консульські конвенції, про
торгово-економічне співробітництво, про міжнародні перевезення
(транспорт), про захист інвестицій, про усунення подвійного
оподаткування та ін.);

б) багатосторонні (універсальні — відкриті для всіх держав), наприклад
Віденська конвенція про договори міжнародної купівлі-продажу товарів
(1980 р.), Всесвітня конвенція про авторське право (1952 р.), Конвенція
про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень (1958 р.),
Конвенція з питань цивільного процесу (1954 р.) та багато інших;

в) регіональні (відкриті для держав окремого регіону або економічної
групи), наприклад угоди країн СНД про порядок вирішення спорів,
пов’язаних із здійсненням господарської діяльності (1992 р.), і про
правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і
кримінальних справах з участю держав СНД (1993 р.) та ін.;

2) за суб’єктом їх укладення

а) укладені УРСР як однією з республік СРСР;

б) укладені СРСР і чинні для УРСР на основі правонаступництва;

в) укладені Україною як самостійною державою.

Чинність міжнародних договорів, укладених УРСР і СРСР, закріплено в
Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. і
Законом України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р.
Наша країна підтвердила свої зобов’язання за міжнародними договорами,
укладеними УРСР до проголошення незалежності України, а також
наступництво прав і обов’язків за міжнародними угодами СРСР, які не
суперечать Конституції України та інтересам держави.

Україною як самостійною державою міжнародні договори укладаються:

Президентом України або за його дорученням — від імені України;

Кабінетом Міністрів України або за його дорученням — від імені Уряду
України; міністерствами та іншими центральними органами виконавчої
влади, державними органами — від імені міністерств, інших центральних
органів виконавчої влади, державних органів.

Від імені України укладаються такі міжнародні договори:

а) політичні, мирні, територіальні й такі, що стосуються державних
кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і
континентального шельфу України;

б) що стосуються прав, свобод, і обов’язків людини і громадянина;

в) про участь України в міжнародних союзах та інших міжнародних
об’єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

г) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил
України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних
держав на територію України, умови їх тимчасового перебування, включаючи
термін виведення, фінансово-економічні, екологічні та інші наслідки і
компенсації;

ґ) про використання території та природних ресурсів України;

д) яким за згодою сторін надається міжнародний характер.

Від імені Уряду України укладаються міжнародні договори з економічних,
торговельних, науково-технічних, гуманітарних та інших питань,
віднесених до ведення Кабінету Міністрів.

Міжнародні договори України, які не потребують ратифікації, якщо такі
договори передбачають вимогу щодо їх затвердження або встановлюють інші
правила, ніж ті, що містяться в актах Президента чи Кабінету Міністрів
України, підлягають затвердженню. Затвердження здійснюється Президентом
України у формі указу щодо міжнародних договорів, які укладаються:

а) від імені України;

б) від імені Уряду України, якщо такі договори встановлюють інші
правила, ніж ті, що містяться в актах Президента України.

Інші міжнародні договори, що укладаються від імені Уряду України, а
також міжвідомчі договори, якщо такі договори встановлюють інші правила,
ніж ті, що містяться в актах Кабінету Міністрів України або
затверджуються Кабінетом Міністрів у формі постанов.

Розділ 2. Зовнішньоекономічні договори у міжнародному праві

2.1. Зовнішньоекономічні договори і право застосовуване до них за
законодавством України

Зовнішньоекономічний договір (контракт) – це матеріально оформлена угода
двох чи більше суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та їхніх
іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення
їхніх взаємних прав та обов’язків у зовнішньоекономічній діяльності (ст.
1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»). Він укладається
лише у письмовій формі суб’єктами, здатними до його укладення відповідно
до законодавства України або місця укладення договору (контракту).
Загалом зовнішньоекономічні угоди укладаються відповідно до
законодавства України та міжнародних угод, міжнародних звичаїв,
рекомендацій міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено
прямо та у виключній формі законодавством України [ REF _Ref123697912
\r \h \* MERGEFORMAT 19 ].

Серед нормативно-правових актів України, що регулюють питання форми,
порядку укладення та виконання зовнішньоторговельних договорів
(контрактів), є:

Цивільний кодекс України;

Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність»;

Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті»
від 23 вересня 1994 р.;

Закон України «Про внесення змін та доповнень до Закону України «Про
порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» від 7 травня 1996 р.;

Закон України «Про операції з давальницькою сировиною у
зовнішньоекономічних відносинах» від 15 вересня 1995 р. (в редакції
Закону «Про внесення змін до Закону України «Про операції з
давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах» від 4 жовтня
2001 р.);

Закон України «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у
галузі зовнішньоекономічної діяльності» від 23 грудня 1998 р.;

Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і
валютного контролю» від 19 лютого 1993 р.;

Указ Президента України «Про заходи щодо вдосконалення
кон’юнктурно-цінової політики у сфері зовнішньоекономічної діяльності»
від 10 лютого 1996 р.;

Указ Президента України «Про заходи щодо впорядкування розрахунків за
договорами, що укладають суб’єкти підприємницької діяльності України»
від 4 жовтня 1994 р.;

Указ Президента України «Про застосування Міжнародних правил
інтерпретації комерційних термінів»;

Постанова Кабінету Міністрів і Національного банку України «Про типові
платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові
форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів
(контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті» від 21
червня 1995 р.;

Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів),
затверджене наказом Міністерства економіки та з питань європейської
інтеграції України від 6 вересня 2001 р. (зареєстроване у Міністерстві
юстиції України 21 вересня 2001 р. за № 833/6024).

В окремих випадках з питань укладення зовнішньоекономічних договорів
(контрактів) застосовують спеціальні нормативно-правові акти. Наприклад,
якщо мова йде про військово-технічне співробітництво, застосовують,
зокрема, Указ Президента України «Про дальше вдосконалення державного
експортного контролю» від 28 грудня 1996 р. та Положення про державний
експортний контроль в Україні, затверджене Указом Президента України від
13 лютого 1998 р., Закон України «Про державне оборонне замовлення» від
3 березня 1999 р.

Відповідно до зазначеного та іншого законодавства права та обов’язки
сторін за зовнішньоекономічним договором (контрактом) визначаються
правом країни, обраної сторонами під час укладення договору (контракту)
або внаслідок подальшого погодження. За відсутності такого погодження
застосовується право країни, де заснована, має своє місце проживання або
основне місце діяльності сторона, яка є:

продавцем – у договорі купівлі-продажу;

наймодавцем – у договорі майнового наймання;

ліцензіаром – у ліцензійному договорі;

охоронцем – у договорі зберігання;

комітентом (консигнантом) – у договорі комісії (консигнації);

довірителем – у договорі доручення;

перевізником – у договорі перевезення;

експедитором – у договорі транспортно-експедиційного обслуговування;

страхувачем – у договорі страхування;

кредитором – у договорі кредитування;

дарувальником – у договорі дарування;

поручителем – у договорі поруки;

заставником – у договорі застави.

До зовнішньоекономічних договорів (контрактів):

про виробниче співробітництво, спеціалізацію і кооперування, виконання
будівельно-монтажних робіт застосовують право країни, де здійснюється
така діяльність, або де створюються передбачені договором (контрактом)
результати, якщо сторони не погодили інше;

про створення СП застосовується право країни, на території якої СП
створюється та офіційно реєструється;

укладених на аукціоні, внаслідок конкурсу або на біржі, застосовується
право країни, на території якої проводиться аукціон, конкурс або
знаходиться біржа.

До прав та обов’язків сторін в інших зовнішньоекономічних договорах
(контрактах) застосовується право країни, де заснована чи має місце
проживання або основне місце діяльності сторона, яка здійснює виконання
такого договору (контракту), що має вирішальне значення для його змісту.
В разі приймання виконання за зовнішньоекономічним договором
(контрактом) береться до уваги право місця здійснення такого приймання,
якщо сторони не погодили інше [ REF _Ref123697937 \r \h \* MERGEFORMAT
21 ].

До вказаного слід додати, що абз. 6 Положення про форму
зовнішньоекономічних договорів (контрактів) від 6 вересня 2001 р.
відсилає до матеріального та процесуального права місця укладення
зовнішньоекономічної угоди, застосовуваного до прав та обов’язків
сторін, якщо сторони не погодили інше.

Умови, які повинні та можуть бути передбачені зовнішньоекономічним
договором (контрактом), установлює, зокрема, Положення про форму
зовнішньоекономічних договорів (контрактів) від 6 вересня 2001 р. До
істотних умов договору (контракту) належать: назва, номер договору
(контракту), дата й місце його укладення; преамбула із зазначенням
повного та скороченого найменування сторін та найменування документів,
якими керуються контрагенти під час укладення договору (контракту);
предмет договору (контракту); кількість та якість товару (обсяги
виконання робіт, надання послуг); базисні умови поставки товарів
(приймання/здавання виконаних робіт або послуг), у т. ч. з використанням
Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів чинної редакції;
ціна та загальна вартість договору (контракту); умови платежів; умови
приймання – здавання товару (робіт, послуг); упаковка та маркування;
форс-мажорні обставини; санкції та рекламації; урегулювання спорів у
судовому порядку; місцезнаходження (місце проживання), поштові та
платіжні реквізити сторін.

2.2. Умови та облік зовнішньоекономічних договорів

Донедавна Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» та іншими
нормативно-правовими актами було встановлено спеціальний порядок
підписання зовнішньоекономічного договору (контракту). Він полягав у
тому, що зовнішньоекономічний договір (контракт), який укладався від
імені юридичної особи, підписувався двома особами: тією, яка мала таке
право згідно з посадою відповідно до установчих документів, та особою,
уповноваженою довіреністю, виданою за підписом керівника суб’єкта
зовнішньоекономічної діяльності одноособове, якщо установчі документи не
передбачали іншого (ч. 2 ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну
діяльність»). Відповідно до ч. 5 ст. 6 цього ж Закону
зовнішньоекономічний договір (контракт) міг бути визнаний недійсним у
судовому порядку, якщо він не відповідав вимогам законів України або
міжнародних договорів України.

Офіційне тлумачення порядку підписання зовнішньоекономічного договору
(контракту) було зроблено Конституційним Судом України у 1998 р.1 Воно
полягало в тому, що встановлений ч. 2 ст. 6 Закону «Про
зовнішньоекономічну діяльність» порядок підписання зовнішньоекономічного
договору (контракту), за яким від імені суб’єктів зовнішньоекономічної
діяльності договір (контракт) підписують дві особи, є обов’язковим для
будь-якого зовнішньоекономічного договору (контракту), що укладається
суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності України, крім випадків, коли
таким суб’єктом є фізична особа. Конституційний Суд вказав, що цей
порядок підписання зовнішньоекономічного договору (контракту) має бути
дотриманим незалежно від того, укладається договір шляхом складання
одного документа чи кількох документів, можливість чого передбачена
Цивільним кодексом України [ REF _Ref123697972 \r \h \* MERGEFORMAT 5
].

Окремі види зовнішньоекономічних договорів (контрактів) з 22 листопада
1994 р. підлягають обліку (реєстрації) в Міністерстві економіки та з
питань європейської інтеграції України та уповноважених ним органах
відповідно до Указу Президента України «Про облік окремих видів
зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в Україні» від 7 листопада
1994 р. (в редакції від 17 листопада 1994 р.) . Встановлений порядок
обліку (реєстрації) контрактів виконує декілька функцій, зокрема сприяє
контролю за надходженням валютної виручки в Україну.

Реєстрації підлягають зовнішньоекономічні договори (контракти), укладені
суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України всіх форм власності,
предметом яких є товари, зазначені в переліках, що затверджуються в
установленому порядку вказаним Міністерством України. До них належать:

товари, відносини з реекспорту яких регулюються чинним законодавством
України та міжнародними договорами України;

товари походженням з України, щодо яких міжнародними договорами України
передбачено добровільні обмеження експорту з метою запобігання демпінгу;

товари походженням з України, щодо яких здійснюються антидемпінгові
процедури;

товари походженням з України, імпорт яких до інших держав квотується,
контингентується, ліцензується відповідно до законодавства цих держав
або нормативних актів економічних угруповань, митних союзів;

товари походженням з України, експорт яких здійснюється у рамках
бартерних (товарообмінних) операцій чи операцій із зустрічної торгівлі.

Для реєстрації зовнішньоекономічного договору (контракту) суб’єкт
господарювання, який є стороною контракту, подає до компетентних органів
такі документи:

інформаційну карту зовнішньоекономічного договору (контракту) за формою
та порядком заповнення, що встановлюється зазначеним Міністерством
України;

оригінал зовнішньоекономічного договору (контракту) та його копію,
завірену в установленому порядку керівником суб’єкта
зовнішньоекономічної діяльності. У разі, якщо зовнішньоекономічний
договір (контракт) підписаний фізичною особою, його копія засвідчується
в установленому порядку;

документ про оплату послуг за реєстрацію цього договору. Якщо суб’єкт
зовнішньоекономічної діяльності України, який звернувся за реєстрацією,
доручає виконання зовнішньоекономічного договору (контракту) іншому
суб’єктові зовнішньоекономічної діяльності України, подаються також
оригінал договору доручення та його копія, завірена в установленому
порядку керівником суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності. У разі
потреби органи реєстрації можуть вимагати інші необхідні документи.

За підсумками розгляду орган реєстрації ухвалює рішення про реєстрацію
зовнішньоекономічного договору (контракту) або про відмову в такій
реєстрації з підстав, передбачених Положенням про порядок реєстрації
окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів). Документом,
що підтверджує реєстрацію договору, є картка реєстрації-обліку
зовнішньоекономічного договору (контракту). Вона видається суб’єктові
господарювання України у двох примірниках, один із яких залишається у
суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності України. Другий примірник
суб’єкт господарювання подає до митних органів, де він і залишається
після митного оформлення відповідних товарів [ REF _Ref123697990 \r \h
\* MERGEFORMAT 4 ].

2.3. Особливості договірного регулювання окремих міжнародних операцій

На виконання зовнішньоторговельних угод, укладених
посередниками-резидентами (комісіонерами та повіреними) в інтересах
замовників-резидентів (комітентів і довірителів) в Україну імпортується
значна кількість товарів. Реалізація цих угод забезпечується
посередницькими послугами на основі договорів доручення та комісії
відповідно до вимог Цивільного та Митного кодексів України, інших
нормативно-правових актів.

Стаття 46 Митного кодексу України зазначає, що декларування товарів
здійснюється безпосередньо власником або на підставі договору іншими
підприємствами, допущеними митницею до декларування. Отже, в разі
імпорту товарів в Україну за зовнішньоторговельними договорами
(контрактами), укладеними за участю посередників (комісіонерів та
повірених), декларування товарів без додаткових повноважень на це мають
право здійснювати власники таких товарів (комітент і довіритель).
Посередники, які не набувають права власності на товари, що
імпортуються, можуть декларувати такі товари, наприклад, як митні
брокери за наявності відповідних повноважень.

У процесі здійснення експортно-імпортних операцій Україна самостійно та
в особі її державних органів у випадках, передбачених ст. 16 Закону
України «Про зовнішньоекономічну діяльність», може запроваджувати режим
ліцензування. Так, розрізняють декілька видів ліцензій: генеральна –
відкритий дозвіл на операції з певного товару (товарів) та/або з певною
країною (групою країн) протягом періоду дії режиму ліцензування з цього
товару (товарів); разова (індивідуальна) – разовий дозвіл, що має
іменний характер і видається для здійснення кожної окремої операції
конкретним суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності на період, не
менший, ніж той, що є необхідним для здійснення операції; відкрита
(індивідуальна) – дозвіл на експорт чи імпорт товару протягом певного
часу (але не менше одного місяця) з визначенням його загального обсягу.

Розрізняють ліцензії на імпорт: антидемпінгові, компенсаційні,
спеціальні. Антидемпінгова ліцензія – це належним чином оформлене право
на імпорт в Україну протягом установленого строку певного товару
(товарів), який є об’єктом антидемпінгового розслідування та/або
антидемпінгових заходів. Компенсаційна ліцензія – це оформлене право на
імпорт в Україну протягом установленого строку певного товару (товарів),
який є об’єктом антисубсидійного розслідування та/або компенсаційних
заходів. Спеціальна ліцензія надає право на імпорт в Україну протягом
установленого строку певного товару (товарів), який є об’єктом
спеціального розслідування та/або спеціальних заходів.

Товарообмінні (бартерні) операції як вид експортно-імпортної діяльності
регламентуються переважно законодавством держав. В класичному розумінні
– це обмін товарами, роботами чи послугами без руху грошових коштів
(англійське законодавство та практика). У деяких державах бартерні
операції допускають рух грошових коштів. Наприклад, відповідно до ст.
2-304 (1) Єдиного торгового кодексу США ціна може бути сплачена грошима
або іншим способом. Ця норма застосовується, крім інших, і до бартерного
договору, оскільки американська концзпція договору купівлі-продажу
охоплює, на відміну від англійської, ще й бартерну угоду. Англійський
закон про купівлю-продаж товарів 1979 р. до бартерного договору не
застосовується. Проте можливим є застосування норм Закону про поставку
товарів і надання послуг 1982 р.

Бартерний договір є консенсуальним, оскільки право власності на товар
(результати робіт, послуг) переходить до іншої сторони в момент,
узгоджений сторонами. Цей договір іноді називають компенсаційним,
оскільки виконання його однією стороною здійснюється для так званого
«зустрічного задоволення», «для компенсації». Невиконання зобов’язання
однією із сторін може стати підставою для невиконання зобов’язань іншою.
Водночас бартерна угода не є зустрічною угодою, оскільки вона
оформляється, на відміну від зустрічної торгівлі, не двома, а одним
договором [ REF _Ref123698009 \r \h \* MERGEFORMAT 25 ].

При бартерному договорі встановлюється або кількість взаємопоставлюваних
товарів (робіт, послуг), або сума, на яку сторони зобов’язуються
поставити товар (роботи, послуги). Бартерний договір має вартісну
оцінку. Вона залежить від оцінки вартості самого товару, оцінки послуг
третьої сторони (відсотки за посередництво, комісійні тощо). Оцінка
договору має значення, наприклад, для з’ясування митними органами
розміру мита, зборів. З метою виконання бартерного договору в
уповноважених банках можуть відкриватися рахунки. На них відображається
вартість обумовлених у договорі товарів (робіт, послуг).

В Україні діє декілька нормативно-правових актів з питань бартерних
операцій. Основним з них є Закон України «Про регулювання товарообмінних
(бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності» від 23
грудня 1998 р. Відповідно до цього Закону товарообмінна (бартерна)
операція у галузі зовнішньоекономічної діяльності – це один з видів
експортно-імпортних операцій. Вона оформляється бартерним договором або
договором зі змішаною формою оплати, яким часткова оплата експортних
(імпортних) поставок передбачена в натуральній формі. Договір
укладається між суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності України та
іноземним суб’єктом господарювання. Він передбачає збалансований за
вартістю обмін товарами, роботами, послугами у будь-якому поєднанні, не
опосередкований рухом грошових коштів у готівковій чи безготівковій
формі.

Право на проведення товарообмінних операцій мають усі суб’єкти
зовнішньоекономічної діяльності України, керуючись при цьому
законодавством України. Кабінет Міністрів України може заборонити
проведення товарообмінних операцій, предметом яких є товари (роботи,
послуги). У бартерному договорі зазначається загальна вартість товарів,
що імпортуються, чи загальна вартість товарів (робіт, послуг), що
експортуються за цим договором з обов’язковим вираженням в іноземній
валюті, віднесеній Національним банком України до першої групи
Класифікатора іноземних валют.

Товари, що є предметом бартерного договору, оцінюються з метою створення
умов для забезпечення еквівалентності обміну, для митного обліку,
визначення страхових сум, оцінки претензій, застосування санкцій. Для
оцінки товарів (робіт, послуг) застосовують ціни, що визначаються
суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України на договірних засадах
з урахуванням попиту та пропозиції, а також інших факторів, які діють на
відповідних ринках на час укладення бартерних договорів. У випадках,
передбачених законодавством України, контрактні ціни визначаються
вказаними суб’єктами відповідно до індикативних цін.

Товари, що імпортуються за бартерним договором, підлягають ввезенню на
митну територію України у строки, зазначені в такому договорі, але не
пізніше 90 календарних днів з дати митного оформлення (дати оформлення
вантажної митної декларації на експорт) товарів./ що фактично
експортовані за бартерним договором, а в разі експорту за бартерним
договором робіт, послуг – з дати підписання акта або іншого документа,
що засвідчує виконання робіт, надання послуг.

Керуючись прагненням розширювати торговельні відносини й
співробітництво, виходячи з принципів рівноправності та взаємної вигоди,
і з метою ефективнішого використання економічних і торговельних
можливостей суб’єктів господарювання, держави укладають міжнародні
договори про торговельно-економічне, науково-технічне співробітництво,
платежі, реекспорт, захист інвестицій тощо. Предметом їх регулювання
можуть бути: 1) принципи співробітництва держав у певній сфері; 2)
конкретні питання співпраці.

До першої групи договорів належать, наприклад, Декларація про економічне
співробітництво між Україною та Канадою 1992 р.; Угода з Росією про
реалізацію режиму вільної торгівлі 1994 р.; Угода з Таджикистаном про
вільну торгівлю 2001 р., Угода про вільну торгівлю з Македонією 2001 р.;
двосторонні угоди з Туркменистаном, Іраном про основні принципи
торгово-економічного співробітництва 1997 р.; Договір про дружбу,
співробітництво і партнерство між Україною і Росією 1997 р. Україна має
намір приєднатися до Угоди про створення зони вільної торгівлі у
Центральній Європі (її укладено Польщею, Угорщиною, Чехією, Словаччиною,
Словенією; до неї прагнуть приєднатися держави, що входили до Ради
економічної взаємодопомоги). Змістом цієї Угоди є скасування митних
кордонів, посилення товарообігу, розвиток потенційних можливостей
взаємовигідного співробітництва. Угода про співпрацю між Україною та
Європейським Союзом, процес ратифікації якої наближається до завершення,
містить принципи співробітництва нашої держави із вказаною спільнотою
держав.

До другої групи договорів належать, наприклад, торговельно-економічні
угоди з Кубою, Хорватією 1991 р., з Болгарією, Естонією, Іраном,
Єгиптом, Китаєм, Угода про державний кредит з Китаєм, Взаємна
домовленість про надання гуманітарної допомоги з Австрією 1992 р., з
Канадою про економічне співробітництво; про торговельні та комерційні
відносини 1995 р., з Норвегією 1998 р., торговельна угода з Марокко 2001
р. Довгостроковим є Договір між Україною і Російською Федерацією про
економічне співробітництво на 1998-2007 роки від 27 лютого 1998 р. Низка
питань паливно-енергетичного комплексу України та Росії вирішується в
Угоді між Урядом України та Урядом Російської Федерації про
співробітництво у розвитку паливно-енергетичних комплексів, підписаній 7
вересня 1994 р. та затвердженій постановою Кабінету Міністрів України
від 4 березня 1995 р.

Загалом угоди про торговельно-економічне співробітництво укладено більше
ніж із 50 державами. Ратифіковано угоди про вільну торгівлю з
Азербайджаном, Білоруссю (а також Протокол про вилучення з режиму
вільної торгівлі до Угоди з Білоруссю), Вірменією, Грузією, Естонією,
Казахстаном, Латвією, Молдовою, Росією, Туркменістаном, Узбекистаном.
Таку ж Угоду підписано з Литвою. До вказаної групи актів належать і
протоколи, в яких знаходять свій розвиток угоди про
торговельно-економічний та інші види співпраці. Такими є, наприклад,
Протокол про поставки товарів та надання послуг, підписаний урядами
України та Болгарії 11 березня 1993 р. на виконання Угоди між цими
державами про торговельно-економічне співробітництво та платежі від 5
жовтня 1992 р.; Протокол, підписаний між Україною та Російською
Федерацією на виконання багатосторонньої Угоди про реекспорт товарів та
порядок видачі дозволу на реекспорт від 15 квітня 1994 р [ REF
_Ref123698028 \r \h \* MERGEFORMAT 28 ].

Угоди цієї групи укладаються переважно на короткий термін. Такими були
договори з Молдовою про розвиток торговельно-економічного
співробітництва на 1993, 1994 рр., Протокол погодження взаємних поставок
продукції та рахунків між підприємствами України та міжнародним
концерном «Ламінат», «Молдавізоліт» 1993-1994 рр. та ін.

Прикладом детальної регламентації договірних питань є Угода відносно
рибного промислу в економічній зоні архіпелагу Кергелен, підписана
урядами Французької Республіки та України 1992 р. В ній вказано: джерела
визначення економічної зони архіпелагу Кергелен; відсилання до
законодавства Франції під час проведення рибальства у цій зоні суднами
під прапором України; порядок отримання від французьких компетентних
державних органів суднами риболовного флоту України ліцензій на
здійснення промислової діяльності, дозволу на захід у порт і на стоянку
на якорі у французьких територіальних водах біля узбережжя архіпелагу
Кергелен, на постачання водою українських риболовних і допоміжних суден
риболовного флоту; порядок запиту дозволу на зміну списка суден, які
проводять рибну ловлю; про спостерігачів і фахівців з рибальства на
суднах під прапором України; про перевантаження вилову з суден; про
призначення на французькій території морського агента; звітування про
вилов та витрати у зв’язку з цим перед французькою стороною; та ін.

Останнім часом спостерігається посилення міжнародного двостороннього
співробітництва України з багатьма державами. Наприклад, результатом
співробітництва з Угорщиною стали понад двадцять угод з
торговельно-економічних питань та інших, укладених з 1991 по 1999 рр.
Це, зокрема, Угода про торговельно-економічні зв’язки та
науково-технічне співробітництво від 31 травня 1991 р., Угода про
економічне, науково-технічне та виробниче співробітництво від 26 лютого
1993 р., Меморандум між Урядом України та Урядом Угорської Республіки
про напрями розвитку економічних зв’язків та лібералізацію двосторонніх
торговельно-економічних відносин від 11 листопада 1997 р. Це й низка
угод, норми яких регулюють правовідносини у конкретній сфері діяльності
(інвестування, перевезення тощо). Вже кілька років зовнішньоекономічними
відомствами України та Угорщини обговорюється можливість укладення угоди
про вільну торгівлю.

Угоди про торговельно-економічне співробітництво можуть мати норми про
певний вид режиму щодо товарообміну та інших форм економічних зв’язків.
Здебільшого це режим найбільшого сприяння. Він може надаватися стосовно
мита і податків, консульських зборів і податків, які будуть або можуть
бути застосовані до імпорту, експорту, транзиту і зберігання товарів,
способів їхнього стягнення, а також щодо митних процедур і
формальностей. Так, держави-учасниці договору часто звільняють від мита,
податків і зборів:

1) у разі ввезення на свою територію зразків будь-яких типів товарів,
які походять з території іншої договірної держави, якщо вони
призначаються виключно для оформлення заявок на товар, представлений
цими зразками;

2) каталоги, прейскуранти, торговельну інформацію та рекламні матеріали
включно з кіноплівками;

3) товари й предмети, призначені для ярмарок і виставок;

4) предмети, прилади, матеріали та інструменти для дослідів,
випробовувань та ремонту;

5) обладнання й прилади, призначені для проведення монтажних,
пусконалагоджувальних та інших видів робіт, що підлягають подальшому
вивезенню;

6) предмети й матеріали, призначені для забезпечення робіт, у т. ч. й
такі, що є частинами створюваних об’єктів;

7) майно та засоби, що ввозяться як частина статутного фонду СП;

8) марковану тару, яка імпортується для наступного її наповнення.

Договірні держави можуть погодитися надати одна одній режим найбільшого
сприяння з усіх питань, пов’язаних з морським і повітряним сполученням.
Зокрема, судна під час виходу, входу та перебування в портах можуть
користуватися найбільш сприятливими умовами, що їх обидві держави
нададуть суднам під прапором третіх держав. В угодах можуть зазначатися
сфери чи регіони торговельно-економічної діяльності, що на них держави
не поширюватимуть режим найбільшого сприяння, як-от: на пільги та
переваги, що надаються з метою полегшення прикордонної торгівлі або
випливають із митних союзів, інших форм економічної інтеграції тощо.

Договори можуть установлювати дискримінаційний режим для юридичних осіб
та організацій. При цьому характер їхнього капіталу – приватний,
державний чи змішаний – значення не має. Це потверджується й нормами
національного законодавства. Так, у ч. 2 ст. 38 Закону України «Про
інформаційні агентства» зазначено, що міжнародними договорами,
ратифікованими Україною, може передбачатися пільговий порядок
розповсюдження продукції інформаційних агентств.

Держави-учасниці договорів можуть надавати одна одній необхідні пільгові
умови для оформлення, запису або перенесення у відповідний реєстр(и)
промислової власності патентів, марок, торгових найменувань, позначень
місця походження, які охороняють товари, відповідно до своїх
законодавств із дотриманням міжнародних угод.

Розділ 3. Міжнародні договори з питань сімейного, спадкового, трудового
права та делікту

3.1. Міжнародні договори з питань сімейного права

Оскільки матеріально-правові норми держав стосовно укладення шлюбу, його
розірвання, призначення аліментів (наслідок розлучення та роздільного
проживання подружжя, стосовно опіки і піклування, усиновлення,
аліментних зобов’язань на користь дітей та інших питань є дуже
різноманітними, то виникають колізії, які вирішуються з допомогою
уніфікованих норм міжнародних договорів. Для шлюбно-сімейного права
характерною є уніфікація не матеріально-правових норм, а колізійних. Це
засвідчують, зокрема, перші Гаазькі конвенції: про врегулювання колізій
законів у сфері укладення шлюбу 1902 р., про врегулювання колізій
законів і про юрисдикцію стосовно розірвання шлюбів та судового
розлучення подружжя 1902 р., про колізії законів стосовно особистих та
майнових відносин подружжя 1905 р., про врегулювання опіки над
неповнолітніми 1902 р., про обмеження дієздатності повнолітніх та
піклування над ними 1905 р. Учасниками цих конвенцій були, зокрема,
Угорщина, Польща, Румунія [ REF _Ref123698049 \r \h \* MERGEFORMAT 30
].

Із середини століття кількість міжнародних договорів збільшується. Одним
з перших документів цього періоду є Конвенція про стягнення за кордоном
аліментів від 31 грудня 1956 р. Цей універсальний договір, відкритий для
підписання як державами-учасницями ООН, так і іншими державами, був
прийнятий для полегшення провадження судових справ та стягнення за
кордоном аліментів. Конвенція врегулювала механізм передання прохання
про стягнення аліментів з відповідача, передання рішень та інших судових
постанов у договірну державу, від якої залежить виконанім цих
документів. Конвенція встановила національний режим щодо сплати витрат і
мит, запроваджених для резидентів чи громадян держави, у якій
відбувається провадження по справі. Учасницями цієї Конвенції є деякі
держави Східної Європи.

З метою дотримання прав людини та її основних свобод, ООН запропоновано
багатосторонню Конвенцію про згоду на взяття шлюбу, шлюбний вік та
реєстрацію шлюбів від 7 листопада 1962 р. (набрала чинності 9 грудня
1964 р.). Учасницями цієї Конвенції є майже 40 держав – Австрія, ФРН,
Великобританія, Канада, Мексика та ін. Україна участі в цій Конвенції не
бере. Норми Конвенції ґрунтуються на правилах Загальної декларації прав
людини, що проголошують право чоловіків та жінок, які досягли
повноліття, брати шлюб та засновувати сім’ю без усяких обмежень за
ознакою раси, національності чи релігії (ст. 16). Вони базуються також і
на положенні Загальної декларації прав людини про те, що шлюб повинен
бути зареєстрований тільки за вільної та повної згоди обох сторін, які
одружуються (ст. 16). У Конвенції йдеться про недопустимість реєстрації
шлюбу без повної та вільної згоди обох сторін, про яку вони повинні
заявити особисто. Шлюб має бути оформленим: відповідно до закону; після
належного оголошення; у присутності представника влади, який має право
на оформлення шлюбу; в присутності свідків. Конвенція допускає
відсутність однієї сторони, якщо відповідний компетентний представник
влади впевниться у явній винятковості обставин, які зумовили відсутність
особи, у її бажанні взяти шлюб і в тому, що відсутня особа не заперечила
цього бажання перед компетентним представником влади.

Конвенція також декларує правила, перейняті більшістю національних
правових систем: встановлення державою мінімального шлюбного віку;
заборону реєстрації шлюбу з особою, яка не досягла встановленого
шлюбного віку, крім випадків, коли компетентний орган влади в інтересах
сторін та з урахуванням вагомих причин дозволяє зробити з цього винятки.
Зазначений міжнародний договір не регламентує детально питання форми
шлюбу, але вказує, що всі шлюби реєструються компетентним органом влади
в офіційному реєстрі. Загалом норми Конвенції спрямовані на усунення
застарілих законів та звичаїв щодо оформлення шлюбів, зокрема на повну
ліквідацію шлюбів між дітьми та угод між батьками дітей про їх одруження
ще до досягнення ними шлюбного віку.

Багатосторонньою угодою, що запропонована ООН і яка стосується питань,
пов’язаних з оформленням шлюбу, є Конвенція про громадянство одруженої
жінки від 20 лютого 1957р. (набрала чинності для України 16 грудня 1958
р.) . У Конвенції беруть участь понад 60 держав, серед яких Австрія,
Албанія, Аргентина, Білорусь, Мексика, Польща, Румунія, Франція, ФРН та
ін. Конвенція містить правило, відповідно до якого реєстрація шлюбів між
громадянами певної держави та іноземцями не буде автоматично змінювати
громадянство дружини (це стосується й розірвання шлюбу між громадянином
певної держави та іноземною особою, а також зміни громадянства чоловіком
під час існування шлюбу). Вказане правило відображено в законодавстві
України з питань громадянства.

Із семидесятих років прийнято декілька Гаазьких конвенцій стосовно
укладення й розірвання шлюбу та режиму майна подружжя. Зокрема, відомою
є Конвенція про визнання розлучень та рішень про роздільне проживання
подружжя від 7 червня 1970р. Вона застосовується тільки до законних
рішень, прийнятих у результаті судового та інших проваджень, стосовно
розлучення й роздільного проживання подружжя. Конвенція не
застосовується до встановлення вини чи додаткових припнеш, які оголошену
при прийнятті рішення, наприклад щодо майнових зобов’язань, опіки над
дітьми. У Конвенції містяться численні колізійні прив’язки, які
дозволяють максимально враховувати інтереси сторін по справі.
Здебільшого це закон доміцилію одного з подружжя [ REF _Ref123697824 \r
\h \* MERGEFORMAT 18 ].

Гаазька Конвенція про укладення шлюбу та визнання дійсності шлюбів від
14 березня 1978 р. вказує, що формальні вимоги укладення шлюбу
регулюються законодавством держави його укладення. Шлюб укладається,
якщо майбутнє подружжя задовольняє вимоги національного права держави
укладення шлюбу і один з них має громадянство цієї держави чи звичайно
проживає у ній. Шлюб укладається також за умови, якщо кожен з
майбутнього подружжя задовольняє вимоги національного права, визначеного
колізійними нормами держави укладення шлюбу. Тому в такій державі можуть
вимагати від майбутнього подружжя документи, що підтверджують зміст
іноземного закону, який слід застосовувати. Проте у застосуванні
іноземного закону може бути відмовлено, якщо його застосування явно не
сумісне з публічним порядком держави, в якій укладається шлюб.

Норми Конвенції регулюють визнання дійсності шлюбів, укладених у
договірних державах. Конвенція у зазначеному аспекті не застосовується
до шлюбів: 1) які укладаються військовими властями; 2) які укладаються
на борту кораблів чи повітряних суден; 3) за дорученням; 4) посмертних;
5) неофіційних. Держава може відмовити у визнанні дійсності шлюбу, якщо
під час укладення шлюбу за правом цієї держави один з подружжя: 1) уже
перебував у шлюбі; або 2) не досяг мінімального шлюбного віку чи не
отримав необхідного дозволу; або 3) не мав розумових здібностей давати
згоду на шлюб; або 4) незгодився на шлюб добровільно; або 5) подружжя є
кровними родичами чи існує між ними зв’язок, викликаний фактом
усиновлення, або вони є родичами по прямій лінії, або між ними є брат чи
сестра. Проте якщо один із подружжя на момент укладення шлюбу вже
перебував у шлюбі, у визнанні шлюбу не може бути відмовлено за умови, що
попередній шлюб згодом було розірвано чи анульовано.

У Конвенції врегульовано й питання дії різних систем права в одній
державі. Зазначена Конвенція замінила Гаазьку Конвенцію про регулювання
колізій законів у сфері укладення шлюбу від 12 червня 1902 р.

Гаазька Конвенція про право, застосовуване до режимів власності подружжя
від 14 березня 1978 р. використовує колізійні прив’язки: 1) закон
громадянства; 2) звичайного місця проживання одного з подружжя. Щодо
нерухомості – закон її місця знаходження. Конвенція не застосовується до
аліментних зобов’язань між подружжям; прав спадкування пережившого
подружжя, правоздатності подружжя. Визначається роль шлюбного контракту
в установленні режиму стосовно майна подружжя. Зазначається неможливість
застосування матеріального права, якщо воно суперечить публічному
порядку держави.

У другій половині XX століття було прийнято декілька конвенцій стосовно
дітей. Це Гаазька Конвенція про компетенцію і застосовуване право щодо
захисту неповнолітніх 1961 р. Іншою є Конвенція про юрисдикцію,
застосовуване право й визнання рішень про усиновлення від 15 листопада
1965 р. Вона застосовується до усиновлення між особами: з одного боку,
особою, яка має громадянство однієї з договірних держав, звичайне місце
проживання в одній з них, або є подружжям, кожен з якого є громадянином
договірної держави та має своє звичайне місце проживання у договірній
державі та, з іншого боку, дитиною, яка не досягла 18 років на час
подання заяви про усиновлення і не перебуває у шлюбі, є громадянином
договірної держави та має звичайне постійне місце проживання у цій
державі.

Конвенція не застосовується, якщо: 1) усиновителі не є громадянами
однієї й тієї ж держави і не мають свого звичайного місця проживання в
одній і тій же договірній державі; 2) тільки усиновителі чи усиновителі
та дитина є громадянами однієї договірної держави, звичайно проживають у
цій державі; 3) усиновлення не дозволяється органом, який не володіє
належною юрисдикцією.

Встановлено органи, які володіють юрисдикцією стосовно вирішення питань
про усиновлення, зокрема анулювання цього факту чи відкликання
усиновлення, а також визначається матеріальне право держави,
застосовуване при цьому. Регламентуються питання визнання факту
усиновлення.

Оскільки захист інтересів дітей вважається питанням вагомого значення,
25 жовтня 1980р. в Гаазі було прийнято Конвенцію про цивільні аспекти
міжнародного викрадення дітей. Метою цієї Конвенції є забезпечення
негайного повернення дітей, незаконно переміщених чи утримуваних у
договірній державі й гарантування ефективного дотримання права опіки та
доступу в усіх договірних державах. Право на опіку в цій Конвенції
означає сукупність прав, які торкаються турботи про дитину. Це, зокрема,
право опікуна визначати місце проживання дитини. Право доступу до дитини
охоплює право забирати дитину протягом обмеженого часу в інше місце, ніж
звичайне місце проживання дитини.

Вказаний міжнародний договір застосовується до будь-якої дитини, яка
мала звичайне місце проживання у договірній державі безпосередньо перед
порушенням права на опіку чи доступ. Застосування Конвенції припиняється
з досягненням дитиною 16 років.

Конвенція вказує на співпрацю центральних органів держав із зазначених
питань, визначає зміст клопотання про надання права доступу до дитини і
т. ін. Для судового чи адміністративного провадження не вимагається
ніякого забезпечення чи застави для оплати витрат. Не вимагається
легалізації чи дотримання інших аналогічних формальностей. Декларується
національний режим стосовно права на правову допомогу і консультації
юриста. Договірна держава не може вимагати від заявника оплати витрат у
зв’язку з можливою участю адвоката. Однак договірна держава може
вимагати оплати витрат на повернення дитини.

У Конвенції містяться колізійні норми з прив’язками, зокрема до закону
звичайного місця проживання дитини. Вирішено питання про вибір з двох чи
більше систем права, які діють у державі, тільки однієї для регулювання
питань опіки над дітьми.

З метою встановлення загальних норм про право, застосовуване до
аліментних зобов’язань стосовно повнолітніх осіб, а також для узгодження
з нормами Конвенції від 24 жовтня 1956 р. про право, застосовуване до
аліментних зобов’язань стосовно дітей, в Гаазі 2 жовтня 1973 р. було
підписано Конвенцію про право, застосовуване до аліментних зобов’язань.
Ця Конвенція застосовується до аліментних зобов’язань, які виникають із
сімейних правовідносин, батьківства й материнства, шлюбу чи свояцтва, в
тому числі до аліментних зобов’язань стосовно позашлюбної дитини. В
Конвенції наголошено, що її норми регулюють тільки колізії законів
стосовно аліментних зобов’язань. Конвенція дозволяє застосовувати
іноземне право навіть недоговірної держави, незалежно від вимог
взаємності. Колізійні норми цього міжнародного договору дозволяють
застосовувати право держави звичайного місця проживання кредитора, або,
якщо це неможливо – право держави спільного громадянства сторін
аліментного зобов’язання. Якщо ж кредитор не може отримувати аліменти
від боржника, незважаючи на застосування вказаних колізійних прив’язок,
застосовується право держави запитуваного органу [ REF _Ref123698111 \r
\h \* MERGEFORMAT 16 ].

У разі виникнення аліментного зобов’язання між особами, які є родичами
по бічній лінії чи свояками, боржник може оспорити клопотання кредитора
на тій підставі, що такого зобов’язання не існує за нормами права
держави їх спільного громадянства або, якщо немає спільного
громадянства, за внутрішнім правом держави звичайного місця проживання
боржника.

Законодавство, що застосовується до аліментних зобов’язань, визначає: 1)
можливість кредитора вимагати виконання аліментних зобов’язань; особу,
яка повинна виконувати ці зобов’язання; 2) осіб, які мають право
порушувати справу про аліменти та строк позовної давності для порушення
справи; 3) розмір зобов’язання боржника, який сплачує аліменти у
випадку, якщо державний орган домагається відшкодування допомоги,
виплаченої кредитору.

У Конвенції визначається можливість відмови у застосуванні права, якщо
воно не сумісне з публічним порядком держави. Однак, якщо це право
передбачає інше, необхідно брати до уваги потреби кредитора та стан
боржника. Норми Конвенції не застосовуються до стягнення аліментів за
період до набрання нею чинності у цій державі.

Конвенція обмежує право держав щодо застережень. Водночас, за державами
залишене право робити застереження про те, що вона застосовується тільки
до аліментних зобов’язань: 1) між подружжям та колишнім подружжям;

2) стосовно особи, яка не досягла 21 року та не перебуває у шлюбі. За
державами залишено право обумовлювати незастосування Конвенції до
аліментних зобов’язань: 1) між особами, які є родичами по бічній лінії;
2) між свояками;

3) між розлученим та таким, що роздільно проживає, подружжям, шлюб якого
був оголошений недійсним чи анульований, якщо рішення про розлучення,
роздільне проживання, недійсність чи анулювання шлюбу було винесено
заочно у державі, в якій сторона по справі, що не з’явилася до суду, не
мала свого звичайного місця проживання.

Учасниці вказаного міжнародного договору можуть робити застереження про
застосування законодавства держави, якщо сторони по справі мають
громадянство цієї держави, тобто спільне громадянство, і якщо боржник
має у цій державі звичайне місце проживання.

У Конвенції врегульовано питання вибору законодавства до аліментних
зобов’язань за наявності двох чи більше систем права. Серед колізійних
прив’язок пропонується прив’язка до закону найбільш тісного зв’язку з
певним правопорядком. Зазначена Конвенція майже повністю замінила
Конвенцію про право, застосовуване до аліментних зобов’язань стосовно
дітей, укладену в Гаазі 24 жовтня 1956 р.

У 1973 р. була прийнята Гаазька конвенція про визнання та виконання
рішень щодо аліментних зобов’язань. З останніх Гаазьких конвенцій
відомою є Конвенція про захист дітей та співробітництво стосовно
іноземного усиновлення від 29 травня 1993 р. її норми ґрунтуються на
принципах Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 р.,
Декларації ООН про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту
та добробуту дітей, резолюції 41/85 Генеральної Асамблеї ООН від 3
грудня 1986 р. про передання дітей на виховання та їх усиновлення на
національному й міжнародному рівнях.

Зазначену Конвенцію було прийнято з метою, по-перше, створення гарантій
дотримання основних прав дитини при здійсненні усиновлення, по-друге,
створення систем співробітництва між державами для відвернення
викрадення, продажу дітей, торгівлі ними, по-третє, забезпечення
визнання усиновлення у договірних державах.

Конвенція застосовується, якщо дитина, яка постійно проживає у одній
договірній державі, що є державою її походження, переїхала, переїжджає
чи повинна переїхати у іншу договірну державу (ту, що приймає) після її
усиновлення у державі походження подружжям чи особою, що звичайно
проживають у приймаючій державі, або проживають у такій державі з метою
усиновлення у приймаючій державі або у державі походження. Конвенція
поширюється тільки на таке усиновлення, яке створює постійний зв’язок
між батьками та дітьми. Детально врегульовано діяльність центральних
органів договірних держав та уповноважених організацій з питань
усиновлення [ REF _Ref123698130 \r \h \* MERGEFORMAT 13 ].
Регламентуються вимоги для іноземного усиновлення. Відповідно до змісту
Конвенції усиновлення має місце тільки у випадку, якщо компетентна влада
держави походження:

1) встановила, що дитина може бути усиновлена;

2) визначила, що після належного розгляду можливості влаштування дитини
у державі походження іноземне усиновлення найкраще відповідає інтересам
дитини;

3) переконалася, що: а) особи та органи, які беруть участь в
усиновленні, належно поінформовані про наслідки їх згоди, зокрема про
можливість припинення правового зв’язку між дитиною та сім’єю її
походження в результаті усиновлення; б) ці особи та органи дали свою
згоду добровільно, у належній формі або засвідчену письмово; в) згода
давалася не за винагороду чи компенсацію й не була відізвана; г) згоду
матері, якщо це вимагається законодавством держави, було надано тільки
після народження дитини.

Компетентна влада повинна переконатися у тому, що:

а) з дитиною радилися та інформували її про наслідки усиновлення й
необхідність її згоди на усиновлення, якщо така вимагається;

б) враховувалися бажання та думка дитини;

в) згоду дитини отримано добровільно у належній юридичній формі,
вираженій чи засвідченій письмово;

г) така згода давалася не за винагороду чи певну компенсацію.

Компетентна влада держави, що приймає, повинна: 1) визначити, що можливі
названі батьки мають право на усиновлення та відповідають вимогам для
цього; 2) забезпечити необхідну консультацію можливих названих батьків;
3) вирішити питання про в’їзд дитини в іншу державу та постійне
проживання у ній.

Конвенція детально регламентує процедуру усиновлення. Врегульовано
питання визнання усиновлення та наслідки усиновлення. Усиновлення
повинне визнаватися іншою договірною державою. Засвідчене свідоцтво
уточнює, коли й ким було надано згоду на усиновлення. У визнанні
усиновлення може бути відмовлено, якщо усиновлення явно про-тирічить
порядку держави з огляду на найкращі інтереси дитини.

Визнати усиновлення означає визнати: 1) правові взаємовідносини між
дитиною та її названими батьками; 2) відповідальність названих батьків
за дитину; 3) припинення існуючих раніше правовідносин між дитиною та її
матір’ю й батьком. Усиновлення повинне мати названі наслідки у тій
договірній державі, де воно відбулося.

У Конвенції вирішено питання про обрання однієї системи права з кількох,
які діють у державі стосовно усиновлення. Ніякі застереження до
Конвенції не допускаються.

Такими є багатосторонні Гаазькі конвенції з сімейного права, а також ті,
що укладені в рамках або під егідою ООН. Окрему групу договорів з питань
сімейного права складають акти ЄС. Це, зокрема, конвенції Європейської
Ради та її органів. Наприклад, Європейська конвенція про усиновлення
дітей 1967 р., Європейська конвенція про репатріацію неповнолітніх 1970
р., Європейська конвенція про правовий статус позашлюбних дітей 1975 р.,
Європейська конвенція про визнання та виконання рішень про тюремне
ув’язнення дітей та відновлення тюрем для дітей 1980 р.

Комітет міністрів ЄС прийняв резолюції: про громадянство подружжя з
різним громадянством 1977 р., про громадянство дітей, які народилися у
шлюбі, 1977 р., про рівність подружжя у цивільному праві 1978 р. Цей же
орган прийняв рекомендації: стосовно дітей проти жорстокого поводження
1979 р., про права подружжя стосовно ведення сімейного господарства та
використання сімейного будинку 1981 р., про аліменти, які належать
внаслідок розлучення 1989 р., про сім’ї, котрі виховують дітей, 1987 р.,
про невідкладні заходи у сімейних правах 1991 р.

3.2. Міжнародні договори у сфері спадкових відносин

Серед міжнародних багатосторонніх конвенцій, які містять
матеріально-правові чи колізійні норми, застосовувані у сфері спадкового
права, є Конвенція про колізію законів, що стосуються форми
заповідальних розпоряджень, вчинена в Гаазі 5 жовтня 1961 р. (далі –
Гаазька конвенція 1961 р.).

Її норми мають декілька колізійних прив’язок, застосовуваних до
визначення дійсності заповідального розпорядження чи такого, що відміняє
попереднє заповідальне розпорядження. Заповідальне розпорядження є
дійсним, якщо його форма відповідає внутрішньому законодавству:

місця його вчинення;

громадянства заповідача під час вчинення розпорядження чи під час його
смерті;

місця, у якому заповідач мав свій доміцилій під час вчинення
розпорядження чи під час його смерті;

місця, у якому заповідач мав своє звичайне місцепроживання або під час
вчинення розпорядження, або під час його смерті;

місця знаходження нерухомої речі. Якщо національне право становить
неуніфіковану систему, закон, який підлягає застосуванню, визначається
правилами, діючими у цій системі.

За відсутності таких правил застосовуваний закон визначається найбільш
реальним зв’язком заповідача з якоюсь однією правовою системою держави.
Питання про доміцилій регулює право цієї ж правової системи (ст. 1).

Конвенція встановлює пріоритет дії правових норм договірних держав
(чинних або прийнятих у майбутньому), які визнають заповідальні
розпорядження, вчинені відповідно до формальних вимог іншого
законодавства, ніж вказаного у її ст. 1. Норми Конвенції застосовуються
також до форми заповідальних розпоряджень, вчинених двома чи більшою
кількістю осіб в одному документі.

Питання про форму заповідального розпорядження охоплюють вимоги стосовно
віку, громадянства та інших особистих якостей заповідача. Ці ж правила
застосовують до якостей, що повинні бути притаманні свідкам, у разі
визначення дійсності заповідального розпорядження [ REF _Ref123698150
\r \h \* MERGEFORMAT 1 ].

Застосування конвенційних колізійних норм не залежить від вимог
взаємності. Конвенцію використовують й тоді, якщо громадянство
заінтересованих осіб чи право, яке підлягає застосуванню, не є
громадянством чи правом договірної держави. У застосуванні законів, до
яких відсилає Конвенція, може бути відмовлено тільки, якщо вони явно
суперечать публічному порядку. Конвенція застосовується в усіх випадках,
коли заповідач помирає після набрання нею чинності.

У статтях 9-13 Конвенції договірним державам пропонується зробити
застереження до її норм. Наприклад, у разі наявності застереження
договірні держави можуть не визнавати, крім виняткових обставин,
заповідальні розпорядження, вчинені в усній формі одним з її громадян,
який не має іншого громадянства (ст. 10). Кожна договірна держава може
обумовлювати за собою право не застосовувати Конвенцію до таких питань
про заповіти, які відповідно до його законодавства не належать до питань
спадкування (ст. 12).

Процес правозастосування у спадкових відносинах регулює Конвенція про
право, яке підлягає застосуванню до спадкування нерухомого майна,
вчинена в Гаазі 1 серпня 1989 р. (далі – Гаазька конвенція 1989 р.).
Якщо Гаазька конвенція 1961 р. тільки констатує право особи на вибір
певного правопорядку для врегулювання спадкових правовідносин, то
Гаазька конвенція 1989 р. вимагає ще й юридичного оформлення такого
вибору шляхом складення відповідної заяви. Форма заповіту, його зміст та
інші вимоги визначаються колізійними прив’язками, викладеними в статтях
3-5 Конвенції. Нею дозволено застосовувати право тієї держави, з якою у
особи є найтісніший зв’язок (ст. 5). Застосування законів держави, з
якою особа-учасник правовідносин по Конвенції, підтримує реальний
зв’язок, є можливим тільки тоді, коли право цієї держави не передбачає,
якими саме нормативними актами слід користуватися.

Колізійні принципи, передбачені у Конвенції 1989 р., скликані
встановлювати й дійсність угоди по спадкуванню складається учасниками
спадкових правовідносин, визначає момент виникнення права на спадок та
зміну чи припинення цього права (ст. 9-12). Конвенція не допускає
виникнення взаємних вимог по спадкуванню осіб, які є під юрисдикцією
різних держав, якщо не зрозуміла черговість до спадкування (ст. 13).
Норма вказаної статті дозволяє уникнути виникнення проблем із
спадкуванням майна, якщо у правопорядку тієї чи іншої держави немає юрм
про офіційне визнання факту смерті особи. Конвенція оголошує очевидний
взаємозв’язок між правом держави, якій особа бажає підпорядкувати режим
спадкування свого нерухомого майна, та обсягом цього майна.

Гаазька конвенція 1989 р. прагне уникнути негативних наслідків ситуацій,
коли держава, в якій знаходиться спадкове майно, встановлює особливі
правила його спадкування, керуючись економічними, соціальними чи
політичними мотивами. Тому Конвенція не допускає будь-якого
несприятливого впливу на норми національних правових систем.

Гаазька конвенція про право, застосовуване до майна, розпорядження яким
здійснюється на засадах довірчої власності та його визнання від 1 липня
1985 р. побудована на інших засадах, ніж аналізовані Конвенції 1961 р.
та 1989 р. Наприклад, особі, яка передає спадкове майно, рекомендується
самій обрати право. Тому Конвенція 1985 р. уникає колізійних прив’язок,
як то закон громадянства, закон місця постійного проживання та інших.
Особа зобов’язана мотивувати свій вибір у спеціально підготовленому акті
(ст. 6). Якщо вона не вибрала право, то застосовуються приписи тієї
правової системи, з якою спадкування довірчої власності має найтісніший
зв’язок. Для її встановлення пропонується використовувати одну з двох
колізійних прив’язок. Однією з них є прив’язка до законодавства держави,
на території якої діє довіритель-власник успадкованого майна чи група
таких власників, об’єднаних у корпоративне утворення, яке може набути
навіть статусу юридичної особи. Іншою є прив’язка до законодавства
держави – місця знаходження центру управління трастом, фондом (ст. 7).
Ці ж колізійні принципи визначають правом якої держави слід керуватися у
правовідносинах між собою особам, які беруть участь у спадкуванні
довірчої власності.

Серед універсальних міжнародних договорів, норми яких регулюють
відносини у сфері спадкування, є Конвенція стосовно міжнародного
управління майном померлих осіб від 2 жовтня 1973 р. (Гаага) (далі –
Гаазька конвенція 1973 р.). Міжнародний сертифікат, заснований
договірними державами, визначає особу чи коло осіб, уповноважених
управляти рухомим та нерухомим майном, а також його (їх) повноваження
(статті 1, 30 Конвенції 1973 р.). Сертифікат складається компетентним
органом (судовим чи адміністративним), у державі звичайного місця
проживання померлого. Договірна держава може заявити про те, що
сертифікат, оформлений на її території, вважається «складеним
компетентним органом», якщо його складено членом професійної асоціації,
призначеної цією державою, і якщо він буде підтверджений компетентним
органом.

Формуляр сертифіката, зразок якого додається до Гаазької конвенції 1973
р. складається однією з офіційних мов держави, орган якої видає
сертифікат, а також французькою чи англійською мовами. Володілець
зазначеного документа, який домагається його визнання, надає переклад
інформації, що міститься у сертифікаті, за винятком, якщо орган не
звільняє його від цієї вимоги.

У міжнародному сертифікаті повинні міститися відомості, відповідно до
яких компетентні органи держави засвідчують можливість особи бути
володільцем сертифіката. Наводяться відомості про померлого (дата
смерті, дошлюбне прізвище чи прізвище другого з подружжя, сімейний стан,
стать померлого, дата й місце народження), остання відома адреса
померлого та його громадянство чи подвійність громадянства тощо, останнє
звичайне місце проживання у державі – адреса, заповіт, який пред’явлено
чи не пред’явлено цьому органу влади, шлюбний договір (пред’явлений чи
не пред’явлений).

Про володільця сертифіката у цьому документі зазначається така
інформація: найменування володільця або його ім’я, адреса (органу чи
особи), наявність чи відсутність права вчиняти усі дії стосовно майна й
майнових прав. Орган, який видає сертифікат, може вказати право
володільця діяти від імені адміністратора спадку, спадкодавця тощо.
Зазначаються дії, які володілець не може вчиняти як стосовно усього
майна, так і певної його категорії. Вказуються права стосовно нерухомого
майна (відповідно до ст. ЗО Конвенції, про яку йтиметься далі), а також
право призначити агента. Міжнародний сертифікат може містити й іншу
інформацію. Якщо повноваження володільця сертифіката строкові,
вказується дата закінчення повноважень, а також дата, якщо така є,
набрання сертифікатом чинності. Обов’язковим реквізитом документа є його
дата складення. Сертифікат підписує особа, яка оформила його і особа,
яка підтверджує його від імені органу влади. Підписи засвідчуються
печатками [ REF _Ref123697762 \r \h \* MERGEFORMAT 27 ].

Міжнародний сертифікат містить перелік дій, що можуть вчинятися стосовно
майна та майнових прав. Напроти кожної графи цього переліку може
проявлятися заперечення («Ні»). В такому разі володілець документа не
вправі вчиняти цих дій. Тут же застерігається самостійно чи несамостійно
діятиме володілець сертифіката. Діями, які можуть вчинятися стосовно
майна та майнових прав, є такі: отримання інформації про спадкову
майнову масу та борги, прийняття до розгляду всіх заповітів й інших
документів стосовно майна, запровадження превентивних та термінових
заходів, стягнення з майна, інкасування боргів й видача дійсної
розписки, виконання й змалювання контракту, відкриття, здійснення
операцій та закриття банківського рахунку, надання позики, позика
грошей, оцінювання, продаж, торгівля, користування правами акціонера,
дарування, пред’явлення позову, його оспорювання, досягнення компромісу,
вчинення акта розпорядження майном, сплата боргів, відправлення
заповідальних відказів, поділ майна, роздання спадку, очищеного від
боргів та заповідальних відказів. Зазначений перелік не вичерпний. У
ньому можна передбачити й інші дії. Дня визначення володільця
сертифіката і його повноважень компетентний орган застосовує право своєї
держави, за винятком випадків, передбачених Конвенцією.

Визнання міжнародного сертифіката відбувається шляхом звичайного
оголошення або прийняттям рішення про це компетентним органом. Орган
видає сертифікат негайно після оголошення й повідомлення заінтересованих
осіб, зокрема, пережившого подружжя, а також після проведення, у разі
необхідності, відповідного розслідування. Легалізація сертифіката чи
виконання аналогічних формальностей щодо нього не проводиться.
Задовільняючи клопотання заінтересованої особи чи органу, компетентний
орган повідомляє про видання сертифіката, його зміст, анулювання, зміну
чи призупинення дії.

Акт визнання сертифіката надає володільцю право приймати, а так само
домагатися прийняття будь-яких захисних і термінових заходів стосовно
спадкового майна з дня набрання сертифікатом чинності й протягом усього
строку здійснення процедури його визнання. Однак будь-яка заінтересована
особа може вимагати відміни чи підтвердження цих заходів відповідно до
права запитуваної держави (статті 10-12).

У визнанні міжнародного сертифіката може бути відмовлено у таких
випадках. По-перше, якщо сертифікат не є аутентичним або не відповідає
зразку, доданому до Конвенції. По-друге, якщо зі змісту сертифіката не
випливає, що він був складений органом влади, компетентним відповідно до
норм Гаазької конвенції 1973 р. По-третє, якщо сертифікат несумісний по
суті з рішенням, винесеним чи визнаним у державі. По-четверте, якщо
визнання сертифіката явно не сумісне з публічним порядком запитуваної
держави. У Конвенції зазначені й інші підстави для повної чи часткової
відмови у визнанні сертифіката, їх перелік вичерпний.

Гаазька конвенція 1973 р. передбачає декілька правил щодо застосування
сертифіката та його дії. Зокрема, передбачено, що володілець сертифіката
може здійснювати повноваження під наглядом відповідно до правил, чинних
у запитуваній державі. Крім того, запитувана держава може обумовити
вступ у володіння майном, яке знаходиться на її території, сплатою
боргів. Обсяг повноважень володільця сертифіката від цього не змінюється
(ст. 21).

В окремому розділі Конвенції врегульовані питання, пов’язані з
анулюванням, зміною та призупиненням дії міжнародного сертифіката.
Наприклад, якщо протягом процедури визнання сертифіката повноваження
його володільця оспорюються по суті, влада запитуваної держави може
призупинити тимчасову дію сертифіката, відкласти винесення рішення, і
якщо це необхідно, встановити строк, протягом якого у компетентному суді
подається позов по суті. Якщо ж повноваження володільця сертифіката
оспорюються в суді держави – місці його видачі, влада будь-якої іншої
держави ложе призупинити дію сертифіката до кінця судового розгляду.
Якщо позов по суті пред’явлений в судах запитуваної держави, або іншої
договірної держави, влада запитуваної держави може так само призупинити
дію сертифіката до закінчення судового розгляду (ст. 25). У разі
анулювання або призупинення дії сертифіката у державі – місці його
оформлення, влада кожної держави у межах своєї території здійснює таке
анулювання чи призупинення на прохання будь-якої заінтересованої особи.
Якщо деякі положення сертифіката змінені у державі за місцем його
видання, цей же орган анулює існуючий сертифікат і видає новий зі
змінами (ст. 26).

Апелювання, зміна чи призупинення сертифіката у зазначених випадках не
впливає на дії, вчинювані його володільцем на території договірної
держави до прийняття рішення органом влади держави, яка здійснює
анулювання, зміну чи призупинення (ст. 27). Юридична дійсність угод
будь-якої особи з володільцем сертифікату не може оспорюватися тільки на
тій підставі, що сертифікат було анульовано, змінено або його дію було
призупинено, якщо тільки не буде доведено недобросовісність цієї особи
(ст. 28).

Визнання сертифіката також може бути відмінено та відкликано. Наслідки
настають ті ж самі, що й у разі аналювання, зміни чи призупинення його
дії. Тобто до правовідносин застосовують статті 27 і 28 Гаазької
конвенції 1973 р.

Якщо міжнародний сертифікат стосується нерухомого майна, то в ньому
зазначаються повноваження щодо такого майна органу, який видає
сертифікат. Інші договірні держави можуть визнавати ці повноваження
повністю або частково, а також вказувати обсяг визнання таких
повноважень відповідно до норм Конвенції.

У разі існування в договірній державі двох чи більше правових систем, що
застосовуються до різних категорій осіб, будь-яке відсилання до права
цієї держави тлумачиться як відсилання до правової системи, передбаченої
правом цієї держави, що застосовується до конкретної категорії осіб. Це
не єдина норма стосовно вибору правової системи у державі. Зокрема, у
ст. 35 Конвенції вказано, що договірна держава, у якій є дві чи більше
територіальні одиниці з різними правовими системами щодо питань
управління майном, може заявити про поширення Конвенції на усі її
територіальні одиниці або на одну чи декілька з них і змінити свою заяву
іншою у будь-який час. У цих заявах чітко вказують територіальні
одиниці, до яких застосовується Конвенція. Інші договірні держави можуть
відмовити у визнанні сертифіката, якщо у день запиту його визнання
Конвенція не застосовується до тієї територіальної одиниці, в якій було
видано сертифікат [ REF _Ref123698150 \r \h \* MERGEFORMAT 1 ].

До Гаазької конвенції 1973 р. держави можуть робити застереження, її
норми превалюють над нормами будь-якого міжнародного двостороннього
договору, укладеного державами-учасницями цієї Конвенції, якщо вони не
конкурують і не конкуруватимуть з нормами міжнародних багатосторонніх
договорів стосовно одного й того ж предмета регулювання. Конвенція
застосовується навіть у тих випадках, коли особа померла до набрання нею
чинності.

Отже, метою Гаазької конвенції 1973 р. є запровадження в державах
уніфікованого документа, який дозволяє визначати коло осіб та їх
повноваження стосовно управління майном (рухомим, нерухомим, майновими
правами) померлого.

Інша – Вашингтонська конвенція про єдиний закон стосовно форми
міжнародного заповіту від 26 жовтня 1973 р. – зобов’язує договірні
держави не пізніше шести місяців з моменту набрання нею чинності
запровадити у своєму законодавстві правила складання міжнародного
заповіту. В їх основі держави можуть використовувати текст єдиного
закону стосовно форми міжнародного заповіту (Додаток 1 до Конвенції) або
його переклад офіційною мовою держави запровадження. Зазначена Конвенція
допускає внесення змін до нормативних актів держави-учасниці з метою
забезпечення набрання чинності Додатку до Конвенції.

Договірні держави зобов’язані створити інститут уповноважених осіб,
компетентних оформляти міжнародні заповіти. За межами держави ці функції
виконують консульські й дипломатичні представники (статті 1, 2
Конвенції). Спадкодавець власноручно вчиняє та підписує заповіт. Він
заявляє про це в присутності двох свідків та уповноваженої особи, які не
зобов’язані знати зміст заповіту. Якщо спадкодавець не може підписати
заповіт, він повідомляє про це повноважену особу, про що зазначається у
заповіті, та вказує особу, яка підпише заповіт від його імені. У цьому н
використовується право тієї держави, на території якої це ця
уповноважена особа (статті 3-5 Конвенції).

3.3. Міжнародні договори з питань трудової діяльності

Прагнучи до всебічного розвитку співробітництва у сфері трудової
діяльності та соціального захисту громадян України, інших держав, які
працюють за межами своєї країни, наша держава укладає різноманітні
міжнародні угоди. Наприклад, відповідно до схваленої 24 жовтня 1994 р.
канадської програми співробітництва у сфері праці 30 липня 1998 р. було
прийнято Меморандум про співробітництво між Міністерством праці та
соціальної політики України та Міністерством розвитку людських ресурсів
Канади у сфері праці та соціального захисту. У ньому визначено, зокрема,
галузі та форми співробітництва щодо зайнятості громадян договірних
держав.

Україна уклала Угоди про працевлаштування і соціальний захист громадян
із Молдовою 1993 р., Росією 1993 р., Білоруссю 1995 р., Вірменією 1995
р., Латвією 1997 р., про взаємне працевлаштування працівників з Польщею
1994 р., Протокол із Чехією 1996 р., угода з Литвою 1997 р. Ці угоди
поширюються на осіб (далі – працівники) та членів їхніх сімей, які є
громадянами або постійно проживають на території однієї з договірних
держав та здійснюють свою трудову діяльність на умовах наймання на
підприємствах, в організаціях, установах усіх форм власності (далі –
працедавці) іншої держави.

Реалізації зазначених угод сприяють центральні органи з питань праці
договірних держав. Вони, зокрема, обмінюються інформацією про
національне законодавство та інші нормативні акти в галузі праці,
зайнятості, еміграції та імміграції, в т. ч. про умови життя
працівників; стан національних ринків праці та зміну ситуації на них;
причини обмежень прийняття на роботу працівників іншої держави.

Кожна особа, яка проживає на території однієї держави, може звернутися
безпосередньо або через компетентний орган за місцем проживання до
компетентного органу іншої держави по допомогу у вирішенні питань, які
виникають із трудових правовідносин. Компетентні органи однієї
договірної держави надають компетентним органам іншої держави за їх
запитом документи та архівні матеріали, необхідні для призначення та
виплати допомог [ REF _Ref123698009 \r \h \* MERGEFORMAT 25 ].

Відповідно до зазначених угод працівники можуть здійснювати трудову
діяльність на території іноземної держави на підставі: а) трудового
договору (контракту), укладеного між працедавцем і працівником на
визначений термін; б) договору, укладеного між суб’єктами господарської
діяльності обох держав, метою якого є виконання визначеного обсягу робіт
або послуг на території держави працевлаштування.

За загальним правилом для одержання роботи особі необхідний дозвіл на
працевлаштування, виданий компетентним органом держави працевлаштування,
у порядку та на умовах, установлених законодавством цієї держави. Дозвіл
видається на час виконання роботи у визначеного працедавця. Працівник не
повинен виконувати ніякої іншої оплачуваної роботи, крім тієї, на яку
видано дозвіл. Якщо ж буде встановлено, що працівник виконував іншу
оплачувану роботу або самовільно змінив працедавця, дозвіл анулюється.
Для продовження трудових відносин із працівником працедавцеві необхідно
вирішити питання про продовження дозволу на працевлаштування не пізніше
1 місяця до закінчення терміну його дії.

В міжнародних договорах про трудову діяльність і соціальний захист
громадян передбачаються й колізійні норми, зокрема з прив’язкою до
законодавства держави місця працевлаштування. Так, за цим законодавством
регулюється:

1) оформлення трудового договору (контракту);

2) вік, з якого допускається прийняття на роботу;

3) обсяг прав та обов’язків сторін за договором (контрактом);

4) в’їзд працівників і членів їхніх сімей на територію держави
працевлаштування, перебування та виїзд із неї;

5) соціальне, в т. ч. пенсійне, забезпечення. Водночас в Угоді про
трудову діяльність і соціальний захист громадян, укладеній з Республікою
Білорусь, зазначається, що всі види допомог і виплат, які надаються
працівникам за рахунок коштів соціального страхування, здійснюються на
основі законодавства і за рахунок договірної держави, якою вносяться
страхові внески, незалежно від місця проживання одержувача допомоги.
Інші види допомог, виплат і компенсацій, які проводяться за рахунок
коштів інших джерел (місцевих бюджетів), виплачуються органами держави,
де постійно проживає сім’я одержувача допомоги, і згідно з її
національним законодавством. Медичне обслуговування працівників
здійснюється за рахунок працедавця на однакових засадах з її
громадянами;

6) оподаткування трудових доходів осіб, які працюють за трудовим
контрактом;

7) переказ зароблених коштів на територію держави виїзду;

8) правовий статус вивільнюваних працівників. За неможливості
працевлаштування працівника на нього поширюються порядок, пільги та
компенсації, що передбачені для вивільнюваних працівників із підстав,
зазначених в угоді ними можуть бути: розірвання трудового договору
(контракту) через ліквідацію, реорганізацію або перепрофілювання
підприємства (установи, організації), скорочення чисельності або штату
працівників. У такому разі працівник піддягає поверненню на територію
держави виїзду за рахунок коштів працедавця;

9) обчислення стажу (трудового та за фахом).

Якщо з зазначених питань Україною укладено й інші міжнародні договори,
враховуються і їхні норми.

Відповідно до законодавства договірних держав вирішується питання про
ввіз працівниками та членами їхніх сімей особистого майна, необхідних
робочих інструментів та обладнання на територію держави
працевлаштування, а за повернення – на територію держави виїзду, а також
вивіз товарів, придбаних працівниками та членами їхніх сімей на трудові
доходи в державі працевлаштування.

Як зазначалося, трудовий договір (контракт) є актом, на підставі якого
особа може здійснювати трудову діяльність на території іншої договірної
держави. Він складається державною та російською мовами. Оплата за
оформлення документів на працевлаштування за наявності міжнародних угод
здійснюється через уповноважені банки України.

Трудовий договір (контракт) повинен містити основні реквізити працедавця
та працівника, професійні вимоги до працівника, відомості про характер
роботи, умови праці та її оплати, відрахування з неї, тривалість
робочого часу та часу відпочинку, умови проживання та плату за житло, а
також термін дії трудового договору, умови його розірвання, порядок
покриття дорожніх витрат, із підписанням трудового договору (контракту)
працівник бере на себе зобов’язання не перебувати на території держави
працевлаштування довше терміну, на якого він одержав дозвіл, та не
шукати іншої роботи, крім тієї, яка передбачена дозволом. Після
закінчення дії трудового договору (контракту) працедавець у трудовій
книжці працівника робить відповідний запис і видає довідку про заробітну
плату за період роботи помісячне.

Кожна з договірних держав визнає без легалізації документи, необхідні
для здійснення трудової діяльності. Мова йде про дипломи, свідоцтва про
освіту, відповідні документи про присвоєння звання, розряду,
кваліфікації та ін. Вони повинні бути перекладені державною мовою країни
працевлаштування або російською та завірені в установленому порядку на
території держави виїзду.

За місцем постійного проживання працівникові надається право на
працевлаштування на загальних підставах. Допомога з безробіття
призначається та виплачується згідно з законодавством і за рахунок
держави виїзду .

В угодах передбачається, що договірні держави не несуть відповідальності
за часткове або повне невиконання зобов’язань працівниками внаслідок
стихійного лиха, погіршення політичної ситуації (воєнні дії, розірвання
дипломатичних відносин), які роблять неможливим або невигідним виконання
договірних зобов’язань. У разі несвоєчасного виконання зобов’язань із
зазначених причин вони можуть анулюватися. Сторона, для якої виконання
зобов’язань стає неможливим, повинна сповістити про це іншу з
відповідною аргументацією.

Угоди передбачають норми про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом
або іншим ушкодженням здоров’я, що пов’язане з виконанням працівником
трудових обов’язків.

Вказані угоди не містять детального викладу норм щодо здійснення
трудової діяльності на підставі договору, укладеного між; суб’єктами
діяльності обох договірних держав. Проте в них застерігається, що
процедура працевлаштування на підставі такого договору визначається
відповідними міністерствами цих держав (ст. 13 Угоди з Польщею про
взаємне працевлаштування працівників 1994 р.). Водночас до працівників
застосовується законодавство держави, яка їх направила (ст. 10 Угоди з
Польщею).

Крім зазначених двосторонніх міжнародних договорів про працевлаштування
й соціальний захист громадян договірних держав, 75 квітня 1994 р.
державами СНД було підписано Угоду про співробітництво в галузі трудової
міграції та соціального захисту трудівників-мігрантів. Норми цієї Угоди
ґрунтуються на основоположних документах ООН в галузі прав людини та
принципів, вироблених у межах Міжнародної Організації Праці. Більшість
її положень співпадають за змістом із зазначеними положеннями
двосторонніх договорів про працевлаштування і соціальний захист громадян
за участю України. Водночас в цій Угоді вжито термін «трудящий-мігрант»,
тобто працівник. Це особа, яка постійно проживає у договірній державі,
звідки мігрує у іншу з наміром отримати легальну оплачувану роботу на
умовах трудового договору (контракту).

У зазначеній Угоді передбачено колізійну прив’язку до законодавства
держави працевлаштування, при визначенні порядку залучення працівників;
кваліфікаційні, вікові та інші вимоги до них. Чисельність працівників,
яких приймають, визначається на основі двосторонніх угод.
Держави-учасниці СНД підтвердили визнання (без легалізації) дипломів,
свідоцтв про освіту, відповідних документів про надання звання, розряду,
кваліфікації та інші неодмінні для провадження трудової діяльності
документи, і завірений у встановленому на території держави виїзду
порядку переклад їх державною мовою країни працевлаштування або
російською мовою. Трудовий стаж, зокрема стаж на пільгових підставах і
за спеціальністю, взаємно визнається ними. У разі остаточного виїзду
трудящого мігранта з держави працевлаштування працедавець видає йому
довідку або інший документ, що містить відомості про тривалість роботи
та заробітну плату помісячне [ REF _Ref123697685 \r \h \* MERGEFORMAT
11 ].

Як у двосторонніх договорах, в Угоді зазначено, що відповідно до
законодавства держави працевлаштування вирішуються також питання: 1)
виїзду працівників на територію держави працевлаштування, перебування та
виїзду з цієї території; 2) оформлення трудового договору (контракту);
3) обсягу прав та обов’язків працівника; 4) поширення пільг та
компенсацій працівника, вивільненого внаслідок розірвання трудового
договору (контракту) при ліквідації або реорганізації підприємства
(установи, організації), скорочення чисельності або штату працівників;
5) про порядок та розмір оподаткування трудових доходів працівників.
Договірні держави не допускають подвійного оподаткування зароблених
працівниками коштів; 6) соціального страхування та соціального
забезпечення (крім пенсійного), якщо інше не передбачено спеціальною
угодою; 7) медичне обслуговування; 8) відшкодування працівникові шкоди,
завданої каліцтвом, професійним захворюванням або іншим ушкодженням
здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, якщо інше не
передбачено окремою угодою; 9) організації перевезення тіла і особистого
майна померлого на територію держави виїзду; 10) відповідальності особи,
яка сприяє таємній або незаконній імміграції; 11) переказу зароблених
коштів на територію держави виїзду (з урахуванням вимог двосторонніх
угод). Працівники і члени їхніх сімей мають право на ввезення та
вивезення особистого майна відповідно до чинного законодавства
договірних держав або двосторонніх угод.

У вказаній багатосторонній Угоді детально врегульовано вимоги до
трудового договору (контракту). Цей документ оформляється державною
мовою країни працевлаштування та російською. Вручається контракт
працівникові до його виїзду на роботу. У договорі (контракті) повинні
міститися основні реквізити працедавця та працівника, професійні вимоги
до працівника, відомості про роботу, умови праці та її оплату,
тривалість робочого дня і часу відпочинку, умови проживання, порядок
покриття транспортних витрат, а також термін дії трудового договору
(контракту), умови його розірвання. Трудовий договір (контракт) не може
передаватися від одного працедавця (наймача) іншому. Положення
зазначеної багатосторонньої Угоди зберігають свою чинність стосовно
трудових договорів (контрактів), укладених працівниками з працедавцем
(наймачем) до закінчення терміну, на який вони були укладеш, навіть у
разі припинення дії цієї Угоди.

Громадяни України, які постійно проживають на території іноземної
держави, можуть працевлаштуватися в ній на підставі законодавства цієї
держави. Ним і визначатиметься їхній трудоправовий статус. У період
тимчасового перебування за кордоном громадяни України мають право
займатися трудовою діяльністю, якщо це не суперечить чинному
законодавству України та країни перебування.

Вітчизняні громадяни можуть працювати за кордоном внаслідок: 1)
направлення в іншу державу з метою виконання певної роботи; 2) укладення
трудового контракту з конкретним працедавцем на виконання обумовленої
роботи за певний термін.

Громадяни України виконують роботу за кордоном, перебуваючи у службових
відрядженнях, працюючи в посольствах, консульствах, представництвах. Під
час виконання трудових обов’язків на них поширюється законодавство
України. Водночас окремі питання, скажімо, час відпочинку, можуть
регулюватись і нормами іноземного права. Громадяни України можуть
працювати у змішаних товариствах, підприємствах різних форм власності на
підставі укладеного з ними контракту, підпорядковуючись законодавству
держави, визначеному в контракті.

Законодавство України поширюється на спеціалістів, які працюють за
кордоном на підставі угод між організаціями різних держав, які, своєю
чергою, укладаються на виконання міждержавних договорів економічного,
науково-технічного та іншого співробітництва. При цьому працівники
залишаються у трудових відносинах з організацією, що відрядила їх за
Кордон.

Оскільки Україна є правонаступницею СРСР у частині його законодавства,
то окремі нормативні акти щодо регулювання праці громадян України не
втратили чинності й досі. Наприклад, на таких громадян, які працюють за
договорами на Шпіцбергені (Норвегія), поширюються пільги та переваги
(право на продовження терміну трудового договору та ін.), які діяли під
час укладення договору та були встановлені постановою Ради Міністрів
СРСР 30 березня 1981 р.

З питань працевлаштування, здійснення своїх трудових і соціальних прав,
з питань соціального забезпечення громадяни України, працедавці
іноземних держав та інші компетентні установи повинні керуватися, крім
перелічених дво- та багатосторонніх договорів, ще й нормами:

Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності
Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13 березня 1992
р.;

Угоди між Урядом України та Урядом Азербайджанської Республіки про
співробітництво в галузі пенсійного забезпечення від 28 липня 1995 р.
(ратифікованої Законом України 7 травня 1996 р.);

Однойменної Угоди між Урядами України і Республіки Грузія від 9 січня
1995 р. (ратифікованої Законом України 22 листопада 1995 р.);

Тимчасової угоди між Урядом України та Урядом Російської Федерації про
гарантії прав громадян, які працювали в районах Крайньої Півночі та
місцевостях, прирівняних до районів Крайньої Півночі, у галузі
пенсійного забезпечення від 15 січня 1993 р.;

Угоди про порядок переведення та виплати пенсій від ЗО липня 1996 р.,
прийнятої в забезпечення виконання вказаної Тимчасової угоди;

Угоди про співробітництво у галузі трудової міграції та соціального
захисту працівників-мігрантів, підписаної державами-учасницями СНД 15
квітня 1994 р.;

Угоди про переказ грошових коштів громадян за соціальне значимими
неторговельними платежами, укладеної між державами-членами СНД та
підписаної Україною 9 вересня 1996р.;

Договору між Україною і Латвійською Республікою про співробітництво в
галузі соціального забезпечення від 19 березня 1998 р.;

Договору між Україною та Литовською Республікою про соціальне
забезпечення від 23 квітня 2001 р.;

Договору між Україною та Чеською Республікою про соціальне забезпечення
від 23 квітня 2001 р. та ін.

В Україні питаннями працевлаштування займаються державні організації та
недержавні, що є юридичними особами або тільки громадянами-підприємцями,
які отримали ліцензію на заняття посередництвом у працевлаштуванні за
кордоном.

Вони залучають іноземних працівників певної спеціальності на підставі
установлених квот. При цьому використовується і як законодавство
України, так й іноземної держави. Наприклад, для вирішення питання про
працевлаштування у Росії застосовують Положення про залучення та
використання у Російській Федерації іноземної робочої сили,
затвердженого Указом Президента Російської Федерації 16 грудня 1993 р. З
його норм випливає, що для отримання роботи в Росії громадянин України
може звернутися до дипломатичного представництва чи консульської
установи цієї держави, куди Федеральна міграційна служба Росії надсилає
інформацію про видані російським працедавцям дозволи на залучення
іноземної робочої сили. Ці дозволи є підставою отримання візи для в’їзду
в Російську Федерацію з правом влаштування на роботу.

У дозволі встановлюється квота на залучення певного числа іноземних
громадян загалом або за групами професій. його імені та за його
дорученням, співробітники виконують свої функції згідно з чинним
законодавством України. Для здійснення ними представницьких функцій
управління зарубіжних установ Міністерства економіки та з питань
європейської інтеграції України видає іноземцям спеціальні службові
картки на певний термін, які діють на всій території нашої держави та
повертаються до Міністерства після припинення повноважень їх
володільців.

Враховуючи необхідність врегулювати питання соціального захисту в разі
отримання ушкоджень у зв’язку з виконанням трудових обов’язків у
відносинах з «іноземним елементом», Україна стала учасницею Угоди про
взаємне визнання прав на відшкодування шкоди, заподіяної працівникам
каліцтвом, професійним захворюванням або іншим ушкодженням здоров’я,
пов’язаними з виконанням ними трудових обов’язків 1994 р. (далі –
багатостороння Угода про визнання прав на відшкодування шкоди). Цю
Угоду, крім України, підписали Республіки Вірменія, Білорусь, Грузія,
Казахстан, Молдова, Таджикистан, Узбекистан, Азербайджанська та
Киргизька Республіки, Російська Федерація,

Туркменістан. Вона має систему колізійних норм, які поширюють свою дію
на підприємства, установи, організації зазначених держав незалежно від
форм власності.

Норми, які регулюють відшкодування збитків, заподіяних здоров’ю
працівника, передбачені й статтями 14, 15 Угоди між Урядом Республіки
Білорусь та Урядом України про трудову діяльність і соціальний захист
громадян Республіки Білорусь та України, які працюють за межами своїх
держав 1995 р.; ст. 9 однойменної Угоди між Урядом України і Урядом
Російської Федерації 1993 р., ст. 8 Угоди між Урядом України та Урядом
Республіки Польща про взаємне працевлаштування працівників 1994 р.;
статтями 12, 13 Угоди між Урядом України та Урядом Соціалістичної
Республіки В’єтнам про взаємне працевлаштування громадян та їх
соціальний захист 1996 р.; статтями 14, 15 Угоди між Урядом України та
Урядом Словацької Республіки про взаємне працевлаштування громадян 1997
р. До того ж, ст. 14 Угоди з Республікою Білорусь, де зосереджено
колізійні та більшість матеріально-правових норм щодо відшкодування
шкоди, заподіяної працівникові, мають зворотну дію. В Угоді між Урядом
України та Урядом Чеської Республіки про взаємне працевлаштування
громадян України та громадян Чеської Республіки від 1996 р. норм, які б
регулювали саме питання про відшкодування збитків, заподіяних здоров’ю
працівника, немає [ REF _Ref123698282 \r \h \* MERGEFORMAT 8 ].

Норми багатосторонньої Угоди про взаємне визнання прав на відшкодування
шкоди поширюються на осіб, які раніше працювали на підприємствах, а в
разі їх смерті.— на осіб, що мають право на таке відшкодування. Ці особи
повинні бути громадянами й мати постійне місце проживання на території
будь-якої з держав-учасниць Угоди, її правила не поширюються на випадки
відшкодування шкоди, заподіяної працівникам внаслідок радіаційних
катастроф, у т. ч. на ЧАЕС.

Відшкодування шкоди здійснюється за законодавством, яке поширюється на
працівника в момент отримання ушкодження, професійного захворювання чи
смерті. При цьому не має значення переїзд потерпілого на територію іншої
договірної держави чи виявлення професійного захворювання на території
іншої держави-учасниці Угоди. Роботодавець, який відповідає за заподіяну
шкоду, відшкодовує за нормами свого національного законодавства.

Якщо особа, яка отримала професійне захворювання, працювала на території
кількох держав і це могло викликати одній з договірних держав. Водночас
вантажовідправник має право укладати договори з перевізниками, що
здійснюють перевезення різними видами транспорту. За цих обставин
застосування норм Конвенції 1980 р. не є обов’язковим. Тобто її
використання залежить від угоди сторін. Вказана Конвенція не торкається
застосування міжнародних договорів та національного законодавства, норми
яких регулюють здійснення контролю за транспортними організаціями.
Конвенція 1980 р. не поширюється на взаємовідносини оператора з
перевізниками.

Оператор змішаного перевезення відповідає за шкоду, заподіяну втратою,
нестачею, пошкодженням вантажу або затриманням доставки, якщо подія, яка
стала причиною цього, мала місце у період знаходження вантажу в його
віданні та якщо не доведе, що він, його службовці, агенти або будь-які
особи, послуги яких використовувалися для виконання договору, вжили всіх
розумних заходів, щоб уникнути шкоди. Вантаж вважається втраченим, якщо
його не було доставлено протягом 90 днів, зважаючи на закінчення строку,
встановленого договором, а якщо строк у договорі не встановлено –
зважаючи на закінчення строку, який можна було розумно чекати.

3.4. Міжнародні договори пов’язані з особливостями сучасних міжнародних
перевезень

Постійне зростання обсягу небезпечних вантажів, що перевозяться різними
видами транспорту, призвело до прийняття розробленої в рамках ООН
Конвенції про цивільну відповідальність за шкоду, заподіяну при
перевезенні небезпечних вантажів автомобільним, залізничним та
внутрішнім водним транспортом (Женева). Вона відкрита для підписання з /
лютого 1990 р. (далі – Женевська конвенція 1990 р.).

Конвенція поширює свої норми на перевезення небезпечних вантажів, якими
є будь-яка речовина чи предмет, що, зокрема, зазначені у Європейській
угоді про міжнародне дорожнє перевезення небезпечних вантажів. Норми
Женевської конвенції 1990 р. застосовують для відшкодування шкоди,
заподіяної на території держави-учасниці, яка виникла у результаті
певної події, а також до заходів, вжитих для відвернення чи зменшення
такої шкоди.

Конвенцію не застосовують, по-перше, якщо транспортний засіб з
небезпечним вантажем перевозиться морськими самохідними чи несамохідними
суднами, повітряним транспортом. По-друге, якщо шкода заподіяна при
перевезенні, яке здійснюється винятково у місці, недоступному для
сторонніх осіб та за умови, що таке перевезення є складовою частиною
іншого виду діяльності. По-третє, якщо шкода заподіяна радіоактивною
речовиною за умови застосування до оператора ядерного устаткування: а)
Паризької конвенції про відповідальність перед третіми особами у сфері
ядерної енергії від 29 липня 1960 р. та додаткового Протоколу від 28
січня 1964р.; або б) Віденської конвенції про цивільну відповідальність
за ядерну шкоду від 21 травня 1963 р.; чи поправок до цих конвенцій, або
в) національного закону. Але цей закон повинен бути не менш сприятливий
для осіб, яким може заподіюватися шкода, ніж правила зазначених
Паризької чи Віденської конвенцій. Женевську конвенцію 1990 р. не
застосовують і в інших випадках, передбачених у ній [ REF _Ref123698304
\r \h \* MERGEFORMAT 4 ].

У Женевській конвенції 1990 р. детально регламентовано умови
відповідальності перевізника, підстави обмеження цієї відповідальності
та звільнення від неї. Наприклад, відповідальність обмежується за
позовами, що пред’являються до перевізника, якщо перевезення
здійснювалися автомобільним і залізничним транспортом, про відшкодування
шкоди, заподіяної смертю особи чи тілесними ушкодженнями. Верхня межа
цієї відповідальності становить 18 млн розрахункових одиниць. Стосовно
інших позовів ця сума може досягати 12 млн розрахункових одиниць.
Відповідальність перевізника у разі здійснення перевезення внутрішнім
водним транспортом зменшена відповідно до 8 та 7 млн розрахункових
одиниць. Розрахунковою одиницею вважають одиницю спеціальних прав
запозичення, яку визначає МВФ.

Норми Женевської конвенції 1990 р. регулюють питання обов’язкового
страхування чи надання фінансових гарантій для забезпечення
відповідальності перевізника. Конвенцією визначено строк позовної
давності – 3 роки. Він може бути продовжений за рішенням сторін
інциденту, що став причиною шкоди. Але вимога не може бути пред’явлена
після спливу 10 років з моменту настання інциденту. Якщо інцидент,
внаслідок якого заподіяно шкоду, складався з кількох подій, строк
позовної давності починається з моменту настання останньої події.

Конвенція передбачає декілька колізійних прив’язок з приводу вибору
компетентного суду. Компетентним визнається суд держави-учасниці
Конвенції на території якої: а) заподіяно шкоду; б) мав місце інцидент,
внаслідок якого заподіяно шкоду; в) мали місце запобіжні заходи для
відвернення чи зменшення шкоди; г) має звичайне місце проживання
перевізник.

Приєднуючись до Конвенції, держави можуть заявити про застосування більш
високої межі відповідальності за заподіяну шкоду, ніж та, що передбачена
у ній, або взагалі не застосовувати ніяких меж, якщо інцидент мав місце
на території держави, де режим відповідальності, який регулює питання
компенсації за шкоду, має такий же характер, що й режим, передбачений
зазначеною Конвенцією. Законодавство держав може передбачати й дещо
відмінні від конвенційних підстави звільнення перевізника від
відповідальності.

Невизначеність правового статусу вантажів при здійсненні міжнародних
перевезень у випадках, коли такі вантажі перебувають не у володінні
перевізника чи їх володільця, а у володінні іншої особи, так званого
«оператора транспортного терміналу», викликала укладення у Відні 19
квітня 1991 р. Конвенції ООН про відповідальність операторів
транспортних терміналів у міжнародній торгівлі (далі – Віденська
конвенція про відповідальність 1991 р.). Нею створено уніфіковані норми,
спрямовані на регулювання відповідальності за втрату, пошкодження чи
затримання вантажів, що є у володінні операторів транспортних
терміналів. Цим заповнюються прогалини, утворені законами про
перевезення, прийнятими на підставі конвенцій щодо різних видів
транспортування.

Віденська конвенція про відповідальність 1991 р. регламентує правовий
статус оператора транспортного терміналу[ REF _Ref123698323 \r \h \*
MERGEFORMAT 12 ]. Ним вважається особа, яка, виконуючи свою роботу,
зобов’язується прийняти вантаж та забезпечити транспортні послуги
стосовно нього в тому районі, який вона контролює-чи має право
відвідувати або використовувати.

Норми Конвенції застосовують до транспортних послуг, що мають місце при
перевезеннях (зберігання, складування, навантаження, розвантаження,
розміщення вантажу тощо). Оператор відповідає за вантаж з моменту його
прийняття до моменту його передання чи надання у розпорядження особі,
правомочній прийняти його. Конвенція передбачає підстави
відповідальності оператора за шкоду, що стала результатом втрати чи
пошкодження вантажу, а також затримання його видачі. Як у інших, так і в
зазначеному міжнародному договорі встановлено межі відповідальності
оператора. За загальним правилом відповідальність оператора за шкоду» що
є результатом втрати чи пошкодження вантажу, обмежується сумою, яка не
перевищує 8,33 розрахункової одиниці за 1 кг ваги брутто втраченого чи
пошкодженого вантажу. Проте можливими є ситуації, за яких втрата чи
пошкодження вантажу змінюють вартість іншої його частини, або ж наявні
такі обставини, що впливають на умови відповідальності оператора. У цих
випадках межі відповідальності є іншими.

Норми Віденської конвенції про відповідальність 1991 р. . регламентують
також позадоговірні вимоги до оператора; втрату права на обмеження
відповідальності; характеристику небезпечного вантажу та дії оператора,
який прийняв такий вантаж; забезпечувальні права стосовно вантажів.
Конвенцією встановлено дворічний строк позовної давності.

3.5. Зобов’язання з делікту в міжнародних договорах України

Норми стосовно деліктних зобов’язань були передбачені тільки в останніх
за часом підписання двосторонніх угодах про надання правової допомоги
між СРСР та Польщею, В’єтнамом, Кубою, тодішніми Чехословаччиною та НДР.
Тепер вони є майже у всіх міжнародних договорах, хоча, скажімо, Договір
між Україною та Китайською Народною Республікою про правову допомогу у
цивільних та кримінальних справах 1992 р. таких норм не передбачає.
Договірний досвід інших держав, наприклад Болгарії, також свідчить, що
правила регламентації деліктних зобов’язань, зокрема колізійні,
містяться не в усіх двосторонніх договорах, на відміну від вказівок щодо
застосування законодавства стосовно нерухомого майна, особистих і
майнових прав подружжя, батьків і дітей [ REF _Ref123698358 \r \h \*
MERGEFORMAT 24 ].

Основною колізійною прив’язкою в договорах про правову допомогу за
участю України є закон місця заподіяння шкоди. Цей принцип може мати
різне формулювання. Ось приклади: «місце дії чи іншої обставини, що
послужила підставою для вимоги про відшкодування шкоди» (п. 1 ст. 39
Договору з Кубою, п. 1 ст. 33 – з Грузією, п. 1 ст. 33 -з Естонією, п. 1
ст. 42 Мінської конвенції про правову допомогу 1993 р.);
«законодавством… Сторони, на території якої мала місце подія, що стала
підставою для вимоги про відшкодування шкоди» (ч. 1 ст. 43 Договору з
Македонією); «законодавство держави, на території якої мав місце
випадок, що є джерелом зобов’язання» (п. 1 ст. 35 Договору з Молдовою,
п. 1 ст. 35 – з Польщею); «вчинок або інші обставини, що стали підставою
для вимоги про відшкодування збитків»- (п. 1 ст. ЗЗ-з Литвою).

У всіх договорах передбачається прив’язка до закону громадянства, якщо
потерпілий та делінквент є громадянами однієї договірної держави. Ця
прив’язка є зручною, оскільки полегшується збирання доказів, ведення
переписки, обчислення судових витрат, процесуальних строків тощо.

У договорах зазначається, що у справах про відшкодування шкоди,
заподіяної деліктом, компетентними визнаються суди держави-учасниці
угоди, на території якої було заподіяно шкоду чи мали місце інші
обставини, які стали підставою для вимоги про відшкодування збитків.
Компетентним визнається також суд договірної держави: 1) на території
якої проживає відповідач (п. З ст. 33 Договору з В’єтнамом, п. З ст.
33-з Грузією, п. З ст. 33-з Естонією, п. З ст. 33-з Литвою, п. З ст. 42
Мінської конвенції про правову допомогу 1993 р.); 2) на території якої
має І місце проживання або юридичну адресу позивач, якщо на І цій
території знаходиться майно відповідача (п. 2 ст. 35 Договору з
Молдовою, п. 2 ст. 35 – з Польщею); 3) законодавство якої підлягає
застосуванню (п. З ст. 39 – Договору з Кубою).

Крім двосторонніх угод про правову допомогу та вказаної Мінської
конвенції стосовно вибору законодавства для регулювання цивільної
відповідальності, що настає з делікту, застосовуються багатосторонні
міжнародні угоди, які переважно регулюють спеціальні випадки деліктної
відповідальності. У них уніфікацією можуть охоплюватися тільки підстави
та умови відшкодування шкоди. Такими є, наприклад, Конвенція № 115 МОП
про захист трудящих від іонізуючої радіації, ратифікована Президією
Верховної Ради Української РСР 29 травня 1968 р., Конвенція про
запобігання забрудненню моря скиданням відходів та інших матеріалів 1972
р., ратифікована Україною 24 грудня 1975 р., Угода між Урядом України та
Урядом Російської Федерації про співробітництво в галузі запобігання
промисловим аваріям, катастрофам, стихійним лихам та ліквідації їх
наслідків 1996 р. Норми про зазначену відповідальність повинні міститися
у національному законодавстві держав-учасниць цих міжнародних договорів.

Прикладом конвенцій, які поряд із нормами про умови відповідальності за
делікти охоплюють і норми про відповідальність за порушення цих умов, є
Конвенція для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних
повітряних перевезень 1929 р., ратифікована Україною 1959 р., Афінська
конвенція про перевезення морем пасажирів та їх багажу 1974р. і Протокол
1976р. до неї (Україна приєдналася у 1994 р.), Конвенція, яка доповнює
Варшавську конвенцію для уніфікації повітряних перевезень, здійснюваних
перевізником, що не має договірних зобов’язань, ратифікована Україною
1983 р.

Для України обов’язковими є норми Римської конвенції про шкоду,
заподіяну іноземними повітряними суднами третім особам на поверхні від 7
жовтня 1952 р. Особливим положенням цієї Конвенції є встановлення
відповідальності навіть за наявності непереборної сили. Межі
відповідальності визначаються встановленням максимальної суми
відшкодування, сплачуваної делінквентом одній потерпілій особі, чи
виплат із настанням одного нещасного випадку максимальній кількості
осіб, незалежно від кількості потерпілих. Відповідно до норм цієї
Конвенції відповідальність у зв’язку зі смертю чи тілесними ушкодженнями
не перевищує 530 тис. франків за особу, яка загинула чи отримала
ушкодження.

Україна є учасницею Міжнародної конвенції щодо втручання у відкритому
морі у випадках аварій, які призводять до забруднення нафтою 1969р.,
підготовленою на Міжнародній конференції, скликаній за ініціативою
Міжнародної морської організації у Брюсселі. В її роботі брала участь і
делегація України, але за рішенням загальносоюзних директивних інстанцій
Конвенцію було підписано лише представником СРСР 1975 р. Відтоді її
чинність поширювалась і на Україну. Конвенція обов’язкова для нашої
держави, як однієї з правонаступниць колишнього СРСР. Участь у ній
підтверджено постановою Верховної Ради України від 17 грудня 1993 р.

Основна мета Конвенції – запобігання забрудненню узбережжя прибережних
держав нафтою внаслідок морських аварій, що стались у відкритому морі,
тобто на значній відстані від узбережжя за межами дії юрисдикції
прибережної держави. Цей чинник має важливе значення, оскільки захисні
дії прибережної держави, в т. ч. можливість спалення або затоплення
аварійного судна, мають бути відповідними небезпеці, що загрожує
узбережжю. Перед учиненням небезпечних дій прибережна держава має
консультуватися з іншими заінтересованими державами, використовувати
знання експертів тощо. Порушення цих вимог може призвести до того, що
прибережній державі, яка перевищила межі допустимих дій під час
аварійних ситуацій, доведеться відшкодовувати неправомірні збитки.

За інтенсифікації судноплавства, зокрема перевезень нафти танкерами, ця
Конвенція має істотне значення, з одного боку, для підвищення безпеки
судноплавства, а з іншого – є гарантією захисту інтересів прибережних
держав, юридичних та фізичних осіб.

У 1987 р. набрали чинності для СРСР (а отже, і для України) п’ять із
десяти конвенцій з питань безпеки ядерних матеріалів та охорони
навколишнього середовища. Це – Конвенція про фізичний захист ядерних
матеріалів від 3 березня 1980 р.; Конвенція про оперативне повідомлення
про ядерну аварію від 16 вересня 1986 р.; Конвенція про допомогу в разі
ядерної аварії чи радіаційної аварійної ситуації від 26 вересня 1986 р.;
Протокол від 8 липня 1985 р. про скорочення викидів сірки чи їх
транскордонних потоків хоч би на ЗО відсотків до Конвенції про
транскордонне забруднення повітря на великі відстані від 1979 р.;
Міжнародна конвенція про створення Міжнародного фонду для компенсації
шкоди від забруднення нафтою 1971 р. У 1996 р. Україна приєдналася до
Віденської конвенції про цивільну відповідальність за ядерну шкоду від
21 травня 1963 р. Україна приєдналася до Міжнародної конвенції про
цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою, підписаної в
Лондоні 27 листопада 1992 р. (ратифікована 4 липня 2002 р.). Ці договори
стали основою створення на національному рівні ефективного юридичного
важеля захисту ядерних матеріалів, устаткування і засобів
транспортування від несанкціонованого доступу до них, посягань і т. ін.
Зокрема, Законом України «Про приєднання до Міжнародної конвенції про
цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою» від 4 липня
2002 р. було уповноважено Кабінет Міністрів України у тримісячний термін
з дня набрання чинності цим Законом розробити і затвердити методику
обрахунку збитків за забруднення нафтою, включаючи майбутні втрати
доходів внаслідок порушення господарської діяльності.

Україною укладено й двосторонні угоди, в т. ч. на міжвідомчому рівні, у
вказаній сфері. Так, щодо мирного використання атомної енергії 28 червня
1992 р. було підписано Угоду про співробітництво у сфері ядерної безпеки
та радіаційного захисту між Державним комітетом України з ядерної та
радіаційної безпеки та Дирекцією безпеки ядерних об’єктів Міністерства
промисловості та зовнішньої торгівлі Французької Республіки. Сторони
Угоди вирішили проводити обмін інформацією щодо різних проблем ядерної
безпеки та радіаційного захисту. В Угоді передбачено, зокрема, що кожна
Сторона:

1) сама несе відповідальність за пряму чи непряму шкоду, заподіяну
своєму устаткуванню чи обладнанню, персоналу чи третім особам внаслідок
застосування інформації, отриманої від іншої держави;

2) бере на себе страхування свого персоналу відповідно до чинного
законодавства щодо виробничих травм і професійних захворювань. Отже,
кожна Сторона виконує формальності та в разі необхідності несе витрати
зі страхування ризику свого персоналу;

3) зобов’язується попереджувати іншу про будь-яку аварію чи шкоду,
заподіяну персоналові під час виконання робіт;

4) несе витрати за шкоду, заподіяну її обладнанню та устаткуванню, які
тимчасово надані їй персоналом іншої держави, та відмовляється заявляти
претензії з цього приводу іншій Стороні;

5) відповідає за шкоду, заподіяну третім особам персоналом, якого вона
тимчасово надала іншій Стороні, окрім випадків, коли цей персонал
знаходиться під керівництвом і контролем цієї Сторони;

6) сама несе відповідальність за шкоду будь-якого характеру, яка може
виникнути на її території внаслідок ядерної аварії. Отже, Сторона Угоди
відмовляється притягувати до відповідальності іншу Сторону, її персонал
і гарантує їм непорушення справ, незаявлення рекламацій та позовів про
відшкодування шкоди чи іншу відповідальність, гарантує від витрат,
заподіяних ядерною аварією під час виконання зазначеної Угоди.

Практичне застосування цієї Угоди стосується, зокрема, безпеки роботи та
припинення роботи діючих АЕС України, в т. ч. 4-го блоку ЧАЕС,
радіаційного захисту персоналу та населення [ REF _Ref123698371 \r \h
\* MERGEFORMAT 26 ].

ВИСНОВКИ

Під джерелами міжнародного приватного права в юридичній науці розуміють,
зокрема, форми, в яких знаходить вираження правова норма. Міжнародному
приватному праву відомі декілька форм юридичного офіційного буття,
існування» норм міжнародного приватного права. Це:

1) внутрішнє законодавство;

2) міжнародні договори;

3) міжнародні й торговельні звичаї;

4) судова та арбітражна практика.

Відповідно до Конституції України (ст. 9), чинні міжнародні договори
України, згода на обов’язковість яких дана Верховною Радою України, є
частиною національного законодавства України. Закон України від 29
червня 2004 року «Про міжнародні договори України» визначає міжнародний
договір України як укладений у письмовій формі з іноземною державою або
іншим суб’єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом,
незалежно від того, міститься договір в одному чи кількох пов’язаних між
собою документах, і незалежно від його конкретного найменування
(договір, угода, конвенція, пакт, протокол чи щось інше).

Міжнародні договори можна класифікувати за різними критеріями, зокрема
за:

предметом регулювання (зовнішньоекономічні, шлюбно-сімейні відносини, з
авторського права тощо);

видом норм, які містяться у них (колізійні, матеріально-правові,
змішані);

кількістю учасників (дво- та багатосторонні);

суб’єктами, які створюють їх чи під егідою яких вони укладаються
(держави, їх союзи, міжнародні організації, наприклад, Співдружність
Незалежних Держав, Міжнародна організація праці, Всесвітня організація
охорони здоров’я (далі – відповідно СНД, МОП);

ступенем потреби їх опосередкованості в законодавстві держав (потребують
трансформації в національне законодавство або ж «самовиконувані», тобто
такі, що потребують тільки національної норми-відсилання).

Більшість норм міжнародних договорів застосовують до правовідносин
внаслідок трансформації, тобто перетворення їх на норми
внутрішньодержавного права. Способи здійснення трансформації
передбачаються національним законодавством держав. Для України — це
підписання, ратифікація, затвердження, прийняття, приєднання до
договору. Надання згоди України на обов’язковість для неї міжнародного
договору може здійснюватися й іншим шляхом, про який домовилися сторони.

Міжнародні договори набирають чинності для України після надання нею
згоди на обов’язковість міжнародного договору відповідно до Закону «Про
міжнародні договори України» в порядку та строки, передбачені договором
або в інший узгоджений сторонами спосіб.

Таким чином, міжнародний договір, підписаний і ратифікований Україною,
може ще не мати чинності. В міжнародному приватному праві часто є
важливим не тільки факт участі України у міжнародному договорі, але й
факт набрання ним чинності для іншої держави (наприклад, держави, до
якої належить іноземний учасник відносин).

Зовнішньоекономічний договір (контракт) – це матеріально оформлена угода
двох чи більше суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та їхніх
іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення
їхніх взаємних прав та обов’язків у зовнішньоекономічній діяльності (ст.
1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»). Він укладається
лише у письмовій формі суб’єктами, здатними до його укладення відповідно
до законодавства України або місця укладення договору (контракту).
Загалом зовнішньоекономічні угоди укладаються відповідно до
законодавства України та міжнародних угод, міжнародних звичаїв,
рекомендацій міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено
прямо та у виключній формі законодавством України.

З плином часу кількість міжнародних угод, порівняно з іншими джерелами
права, зростає. Ця тенденція характерна для сфер економічного,
науково-технічного співробітництва, регулювання різних видів перевезень,
авторського, винахідницького, патентного, спадкового права, трудових
правовідносин, правової допомоги з питань застосування матеріального та
процесуального права.

Оскільки матеріально-правові норми держав стосовно укладення шлюбу, його
розірвання, призначення аліментів (наслідок розлучення та роздільного
проживання подружжя, стосовно опіки і піклування, усиновлення,
аліментних зобов’язань на користь дітей та інших питань є дуже
різноманітними, то виникають колізії, які вирішуються з допомогою
уніфікованих норм міжнародних договорів. Для шлюбно-сімейного права
характерною є уніфікація не матеріально-правових норм, а колізійних.

Серед міжнародних багатосторонніх конвенцій, які містять
матеріально-правові чи колізійні норми, застосовувані у сфері спадкового
права, є Конвенція про колізію законів, що стосуються форми
заповідальних розпоряджень, вчинена в Гаазі 5 жовтня 1961 р.

Прагнучи до всебічного розвитку співробітництва у сфері трудової
діяльності та соціального захисту громадян України, інших держав, які
працюють за межами своєї країни, наша держава укладає різноманітні
міжнародні угоди. Наприклад, відповідно до схваленої 24 жовтня 1994 р.
канадської програми співробітництва у сфері праці 30 липня 1998 р. було
прийнято Меморандум про співробітництво між Міністерством праці та
соціальної політики України та Міністерством розвитку людських ресурсів
Канади у сфері праці та соціального захисту. У ньому визначено, зокрема,
галузі та форми співробітництва щодо зайнятості громадян договірних
держав.

Постійне зростання обсягу небезпечних вантажів, що перевозяться різними
видами транспорту, призвело до прийняття розробленої в рамках ООН
Конвенції про цивільну відповідальність за шкоду, заподіяну при
перевезенні небезпечних вантажів автомобільним, залізничним та
внутрішнім водним транспортом (Женева). Вона відкрита для підписання з /
лютого 1990 р. (далі – Женевська конвенція 1990 р.).

Конвенція поширює свої норми на перевезення небезпечних вантажів, якими
є будь-яка речовина чи предмет, що, зокрема, зазначені у Європейській
угоді про міжнародне дорожнє перевезення небезпечних вантажів. Норми
Женевської конвенції 1990 р. застосовують для відшкодування шкоди,
заподіяної на території держави-учасниці, яка виникла у результаті
певної події, а також до заходів, вжитих для відвернення чи зменшення
такої шкоди.

РЕКОМЕНДАЦІЇ

При використанні міжнародного договору слід визначитися, чи можна
застосовувати цей договір до відносин, які належить врегулювати? Іншими
словами, чи є Україна учасницею цього договору; чи є він чинним щодо
конкретних учасників даних відносин?

Слід мати на увазі, що навіть міжнародний договір, в якому Україна не
бере участі, може інколи застосовуватися українським судом для
врегулювання відносин (як частина національного права іноземної
держави-учасника договору), якщо до цього права відсилає вітчизняна
колізійна норма або воно було обране самими учасниками.

Більшість норм міжнародних договорів застосовують до правовідносин
внаслідок трансформації, тобто перетворення їх на норми
внутрішньодержавного права. Способи здійснення трансформації
передбачаються національним законодавством держав. Для України — це
підписання, ратифікація, затвердження, прийняття, приєднання до
договору. Надання згоди України на обов’язковість для неї міжнародного
договору може здійснюватися й іншим шляхом, про який домовилися сторони.

При застосуванні міжнародних договорів слід враховувати також
застереження, зроблені різними державами-учасниками, оскільки вони
можуть суттєво змінювати зміст договору. Так, ст. 11 Віденської
конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (1980 р.)
передбачає можливість укладення договорів в усній формі, однак Україна
зробила застереження відповідно до статей 12 та 96 Конвенції про
незастосування усної форми договору в тих випадках, коли принаймні одна
із сторін має своє комерційне підприємство в Україні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Нормативні матеріали

Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 23 травня 1969
р. // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1986. – № 17. – Ст.
343.

Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів від
23 серпня 1978 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 41.-
Ст. 601.

Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28
червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. —
Ст. 141.

Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року за № 436-IV //
Відомості Верховної Ради (ВВР) – 2003. – №18, №19-20, №21-22. – ст.144.

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року за №435-IV // Відомості
Верховної Ради (ВВР). – 2003. – №№ 40-44. – ст.356.

Закон України від 29 червня 2004 року «Про міжнародні договори України»
// Відомості Верховної Ради України. — 2004. — №50. — Ст. 540.

Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність” // Відомості
Верховної Ради Української РСР. – 1991. – № 29.

Закон України «Про дію міжнародних договорів на території України» від
10 грудня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992.- № 10 –
Ст. 137.

Закону України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р.
// Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 10.- Ст. 45.

Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. //
Відомості Верховної Ради України. – 1990. – №31. – Ст. 429.

Закону України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р. //
Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 46. – Ст. 617.

Спеціальна література

Богуславський М.М. Международное частное право. – М.: Юристь, І998. – С.
316-327.

Гренкова О.В. Наследование в Англии и во Франции // Сборник статей
аспирантов и молодых ученых Всесоюзного научно-исследовательского
института проблем укрепления законности и порядка. – М., 1988. – С.
30-34.

Гринько И.С. Внешнеторговые сделки. – Суми: Орион, 1994. – С. 61-72.

Демиденко В.В. Міжнародно-правова основа національного морського права
України (теоретичні аспекти). – Одеса: АГ БАХВА, 1995. – С.74-75.

Демиденко В.Д. Морское право Украйни. – Одесса: АО БАХВА, 1996. – С.
121.

Звеков В.П. Международное частное право. – М.: Издательство НОРМА, 2001.
– С.393-395.

Зыкин И.С. Договор во внешнезкономической деятелшости. – М.: Междунар.
отношения, 1990. – С. 271-273.

Кабатова Е.В. Деликты в международном частном праве // Государство и
право. – 1992. – № 9. – С. 100-107.

Кибенко Е.Р. Международное частное право. – Х.: Эспада, 2003. – С.
44-46.

Кириченко О.А.Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності. – К.:
Знання-Прес, 2002. – С. 142-145.

Кисіль В.І. Міжнародне приватне право: питання кодифікації. – К.:
Україна, 2000. – С. 271-280.

Коссак В.М. Застосування Віденської конвенції про міжнародний договір
купівлі-продажу в національному законодавстві України // Український
часопис міжнародного права. – 1994. – № 1. – С. 131-139.

Лунц А.А. Курс міжнародного приватного права: В 3-х т. — М.: Спарк,
2002. – С. 166-167.

Лущ Л.А. Курс международного частного права. В 3 т. – М.: Парк, 2002. –
С. 687-714.

Мапеин Н.С. Возмещение вреда, причиненного личности. – М.: Юрид. лит.,
1965. – С. 195.

Международное частное право / Под ред. Г. К. Дмитриевой. (Авт. гл. Н. Г.
Скачков). – М.: Проспект, 2000. – С. 487-513.

Международное частное право: Учебник / Л. П. Ануфриева, К. А. Бекяшев,
Г. К. Дмитриева и др.; Отв. ред. Г. К. Дмитриева. — М.: ТК Велби, Изд-во
Проспект, 2003. – С. 62-66.

Міжнародне приватне право / За загальною редакцією професора В. М.
Гайворонського, професора В. П. Душмана. – К.: Юрінком Інтер, 2005. –
С.33-35.

Мусин В.А. Международные торговне контракты. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1986. –
С. 25-28.

Нор В.Т. Имущественная ответственность за неправильные действия
должностных лиц. – Львов: Вища школа, 1974. – С. 71-74.

Опришко В.Ф. Міжнародне економічне право. – К.: Либідь, 1995. – С.
106-114.

Пахомов В. Необхідно вдосконалити правове регулювання порядку ввезення в
Україну давальницької сировини іноземного замовника // Право України. –
1996. – № 10. – С. 17-18.

Рут Франклін Р., Філіпенко Антон. Міжнародна торгівля та інвестиції:
Пер. з англ. – К., 1998. – С. 172.

Фединяк Г. Вирішення проблеми «конфлікту кваліфікацій» в деліктних
зобов’язаннях з іноземним елементом // Правова політика в українській
соборній суверенній державі. Доповіді і тези повідомлень наукової
конференції. (Львів, 26-27 жовтня 1992 р.) Вип. 1. – К., 1994. – С.
82-83.

Фединяк Г. Спільність походження законодавства держав Європи та України
щодо деліктних зобов’язань // Вісник Львівського університету. Серія
міжнародні відносини. – Вип. 1. – Львів, 1999. – С. 167-176.

Фединяк Г. Шкода як умова відповідальності за делікти в міжнародному
приватному праві та вітчизняному законодавстві // Право України. – 1994.
– № 11-12. – С. 37-40.

Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право. – К.: Атака, 2005.
– С.23-30.

Фолсом Р. X., Гордон М. У., Спангол Дж. А. Международные сделки. – М.:
Логос, 1999. – С. 241-245.

Фурса С.Я., Фурса Є. І. Спадкове право. Теорія та практика. – К.: Атіка,
2002. – С. 42-54, 337-452.

Хачатурян А.Г. Унификация коллизионных норм в международном частном
праве. – К.: УМК ВО, 1993. – С. 51-52.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020