.

Законодавчі акти в системі нормативно-правових актів (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
485 5056
Скачать документ

Курсова робота з права

Законодавчі акти в системі нормативно-правових актів

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………….
………………………………………….3

Розділ 1. Загальна характеристика нормативно-правових
актів………………..5

1.1. Поняття нормативно-правових
актів………………………………………….5

1.2. Види нормативно-правових
актів………………………………………………8

1.3. Дія нормативно-правових актів у часі, просторі

й за колом
осіб…………………………………………………………..
………………9

Розділ 2. Поняття та види
законів………………………………………………………..
…15

2.1. Поняття
закону…………………………………………………………
………………15

2.2. Види
законів………………………………………………………..
…………………..16

2.3. Конституція — основний закон громадянського

суспільства і
держави………………………………………………………..
……..22

Розділ 3. Законодавчий
процес…………………………………………………………
…….26

3.1. Поняття законодавчого
процесу………………………………………………..26

3.2. Стадії законодавчого
процесу……………………………………………………27

Висновки……………………………………………………….
……………………………………….30

Список використаної
літератури……………………………………………………..
………32

ВСТУП

Наш український народ – громадяни України усіх національностей – обрав
шлях побудови демократичної держави, тобто держави, в якій буде
здійсненно принцип панування права, що грунтується на визнанні прав і
свобод людини. Права людини в сучасному світі – це не просто актуальна
тема, це проблема. Людство, що пройшло крізь бійню двох світових воєн,
безлічі кривавих локальних конфліктів, пережито жорстокі диктатури,
дійшло висновку, що не може бути миру и злагоди на Землі, не може бути
организованого цивільного життя без поваги до людини, її прав, свобод і
потреб. Суспільство, яке покликане захищати основні права людини – це
впорядкована система відносин, яка базується на дотриманні всіма
суб’єктами цих відносин нормативних актів, тобто Конституції, законів та
підзаконних нормативно-правових актів.

Частина ж перша ст. 8 Основного Закону нашої держави проголошує: “В
Україні визнається і діє принцип верховенства права.” Конституційне
закріплення такого підходу до людини і громадянина та права вимагає
організації і здійснення діяльності держави, її органів і посадових осіб
у повній відповідності з правовими настановами. Ці ж вимоги мають бути
орієнтирами й у повсякденному житті кожного громадянина. Все зазначене,
а також активні процеси розбудови суверенної Української держави,
діяльність, спрямована на створення національної системи права,
вимагають глибокого знання і розуміння не тільки змісту приписів чинного
законодавства, але й основних принципів, ідей, закономірностей та
напрямів розвитку основоположних державно-правових явищ.

Прийняття законів і інших нормативно-правових актів дуже важливо, і має
вирішальне значення для запровадження реформ в нашому житті.
Сформульовані в законах і інших нормативно-правових актах норми стають
живими, якщо вони є обгрунтованими і прийняті належним чином.

Таким чином, ми бачимо наскільки важливою і актуальною для написання є
обрана тема курсової роботи.

При написанні курсової роботи була поставлена мета вивчити ряд питань –
поняття і видів нормативно-правового акта, поняття, ознак і видів
закону, законодавчого процессу.

Для досягнення поставленої мети використовувалися праці: Скакуна О.Ф.
“Теория государства и права”, Гусарєва С.Д. “Теорія держави та права.
Альбом схем”, Нерсесянца В.С. “Право в системе социальной регуляции”,
Лазарева В.В. “Общая теория права и государства”, Марченко М.Н. “Общая
теория государства и права” та ряд інших.

Дана тема курсового дослідження складається зі вступу, розділу 1
“Загальна характеристика нормативно-правових актів”, розділу 2 “Поняття
та види законів”, розділу 3 “Законодавчий процес” та висновків.

Розділ 1. Загальна характеристика нормативно-правових актів

1.1. Поняття нормативно-правових актів

Правовий акт — акт-волевиявлення (рішення) уповноваженого суб’єкта
права, що регулює суспільні відносини за допомогою встановлення (зміни,
скасування, зміни сфери дії) правових норм, а також визначення (зміни,
припинення) на основі цих норм прав і обов’язків учасників конкретних
правовідносин, міри відповідальності конкретних осіб за скоєне ними
правопорушення. Він оформляється у встановлених законом випадках у
вигляді письмового документа (акта-документа) [ REF _Ref132520821 \r \h
11 , с.104].

Види правових актів за формою вираження: 1) письмовий (акт — документ);
2) усний (заяви, розпорядження, накази, вказівки); 3) конклюдентний (акт
— дія).

Види правових актів за юридичною субординацією: нормативні, що регулюють
певну сферу суспільних відносин і є загальнообов’язковими; індивідуальні
(ненормативні), що породжують права і обов’язки лише у тих конкретних
суб’єктів, яким вони адресовані, у конкретному випадку; інтерпретаціині
(акти тлумачення норм права), що мають допоміжний характер і, як
правило, «обслуговують» нормативні акти.

Слід мати на увазі, що, крім зазначених класичних актів — нормативних,
індивідуальних, інтерпретаційних — є акти змішаного
нормативно-конкретного змісту, тобто такі, що складаються з нормативних
і індивідуальних норм. Вони притаманні ряду правових систем
романо-германського типу.

Є нетипові (спеціалізовані) акти — акти, що затверджують положення,
правила статутів, або акти, що складаються з декларацій, закликів,
звернень.

Нормативно-правовий акт — офіційний акт-волевиявлення (рішення)
уповноважених суб’єктів права, що встановлює (змінює, скасовує) правові
норми з метою регулювання суспільних відносин. Або інакше: акт
правотворчості, який містить юридичні норми. Отже, нормативно-правовий
акт становить рішення правотворчого органу, спрямоване на встановлення,
зміну або скасування дії норм права [ REF _Ref132521002 \r \h 2 ,
с.98-99].

Нормативно-правовий акт виконує дві рівнозначні функції: функцію
юридичного джерела права і функцію форми права, тобто виступає як спосіб
існування і вираження норм права.

Ознаки нормативно-правового акта: 1) приймається або санкціонується
уповноваженими органами держави (правотворчими органами) або народом
(через референдум); 2) завжди містить нові норми права або змінює
(скасовує) чинні, чітко формулює зміст юридичних прав і обов’язків; 3)
приймається з дотриманням певної процедури; 4) має форму письмового
акта-документа і точно визначені реквізити: а) вид акта (закон, указ,
постанова); б) найменування органу, який ухвалив акт (парламент,
президент, уряд, місцевий орган влади); в) заголовок (деякі акти,
наприклад, розпорядження Кабінету Міністрів України приймаються без
заголовка); г) дата ухвалення акта; ґ) номер акта; д) дані про посадову
особу, яка підписала акт; 5) публікується в офіційних спеціальних
виданнях з обов’язковою відповідністю автентичності тексту офіційного
зразка (в Україні закони публікуються у «Відомостях Верховної Ради
України», газетах «Голос України» та «Юридичний вісник України»;
постанови Кабінету Міністрів — у збірниках постанов уряду України та
газеті «Урядовий кур’єр»; закони і підзаконні акти — у часописі
«Офіційний вісник України») [ REF _Ref132521029 \r \h 7 , с.231-232].

Структура нормативно-правового акта залежить від його специфіки і виду,
припускає поділ нормативного матеріалу на підрозділи.

Основні структурні елементи нормативно-правового акта:

1. Преамбула — вступна частина, безстатейне (таке, що не містить норм
права) загальне введення, у якому дається обґрунтування закону,
визначаються цілі, завдання й іноді формулюються вихідні світоглядні
положення. Зараз преамбули в законах зустрічаються рідко.

2. Пункти, статті — містять вихідні одиниці нормативно-правового акта —
нормативні розпорядження. Через нормативне розпорядження стаття
співвідноситься з нормами права.

Статті можуть поділятися на частини, а пункти — на абзаци і підпункти. І
статтю, і частини, із яких вона складається, прийнято позначати
скорочено початковими буквами: статтю — «ст.», а частини (абзаци) статей
— «ч.». Статті в законах нумеруються, нерідко нумеруються і частини
(абзаци) статей, тоді вони, як правило, звуться пунктами.

3. Глави — є у великих за обсягом нормативно-правових актах.

4. Розділи — об’єднують глави у великих за обсягом нормативно-правових
актах. Можлива й інша ситуація, коли статті, пункти об’єднуються в
розділи, а розділи — у глави.

5. Частини — найбільші підрозділи закону, містяться, як правило, у
кодексах. Так, Кримінальний кодекс, Цивільний кодекс поділяються на дві
частини: Загальну і Особливу.

Розташування норм права в статтях нормативно-правового акта:

1) зазвичай правова норма міститься в одній статті, чим полегшується її
ухвалення;

2) у ряді випадків для вираження складної норми права потрібні декілька
статей;

3) іноді в одній статті містяться декілька норм права.

Відмінність між нормативним актом та іншими правовими актами (зокрема,
актом тлумачення норм права і актом застосування норм права).

По-перше, нормативно-правовий акт містить у собі правові норми,
встановлює нові права і обов’язки, яких раніше не було, або змінює
(скасовує) їх. Інші юридичні акти не встановлюють нових норм права. Акт
тлумачення норм права, наприклад, лише пояснює чинні норми.

По-друге, нормативно-правовий акт містить норми права загального
характеру, тоді як індивідуальний акт (акт застосування норм права) має
індивідуальну спрямованість. Він стосується конкретної особи або
вирішення конкретної юридичної справи (наприклад, пошкодження насаджень
заборонене — адресовано до всіх, а Указ Президента призначити
«такого-то» головою обласної адміністрації — це правовий, а не
нормативно-правовий акт, тому що норм права в ньому немає, тобто немає
прав і обов’язків, відтак, — це акт застосування норм права) [ REF
_Ref132520855 \r \h 12 , с.311].

1.2. Види нормативно-правових актів

Види нормативно-правових актів за юридичною чинністю:

закони;

підзаконні нормативні акти.

Юридична чинність нормативно-правового акта визначається Конституцією і
Законом про нормативні акти. Юридична чинність нормативно-правового акта
— це його специфічна властивість мати точно позначене місце в ієрархії
інших правових актів і залежати за формальною обов’язковістю від того,
який орган аидав акт, тобто хто є суб’єктом нормотворчості.

Види нормативно-правових актів за сферою дії: загальні; спеціальні;
локальні.

Види нормативно-правових актів за характером волевиявлення: акти
встановлення норм права; акти заміни норм права; акти скасування норм
права.

Види нормативно-правових актів за галузями законодавства: цивільні;
кримінальні; адміністративні; кримінально-процесуальні;
адміністративно-процесуальні та ін.

Основні нормативно-правові акти за галузями законодавства іменуються
галузевими кодексами (Цивільний кодекс, Кримінальний кодекс.
Адміністративний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс,
Адміністративно-процесуальний кодекс та ін.).

Види правових актів за суб’єктами нормотворчості в Україні:

Верховна Рада України — закони і постанови;

Верховна Рада Автономної Республіки Крим — постанови (з питань, що
носять нормативно-правовий характер) і рішення (з питань
організаційно-розпорядчого характеру);

Президент України — укази (нормативні та ненормативні); розпорядження;

Кабінет Міністрів України — постанови і розпорядження;

керівники міністерств і відомств — нормативні накази, інструкції,
розпорядження, положення, вказівки міністра;

Рада Міністрів Автономної Республіки Крим — постанови, рішення і
розпорядження,

голови місцевих (обласних і районних) державних адміністрацій —
розпорядження;

місцеві ради народних депутатів, їх виконавчі комітети — рішення і
нормативні постанови; керівники їхніх управлінь і відділень — нормативні
накази;

адміністрація державних підприємств, установ, організацій — нормативні
накази, статути, положення та інструкції [ REF _Ref132521055 \r \h 4 ,
с.121].

1.3. Дія нормативно-правових актів у часі, просторі й за колом осіб

Дія нормативно-правового акта в часі, просторі і за колом осіб.

Закон, як і будь-який нормативно-правовий акт, має межі своєї дії в
трьох «вимірах»: 1) у часі, тобто обмежений періодом дії, коли закон має
юридичну чинність; 2) у просторі, на який поширюється дія закону; 3) за
колом осіб, які підпадають під вплив закону: на основі закону у них
виникають юридичні права і обов’язки.

Початковим і кінцевим моментами дії закону в часі є вступ закону в дію і
припинення дії закону. Слід відрізняти момент (день) вступу закону в дію
від моменту (дня) набуття ним юридичної сили. Закон набуває юридичної
сили у день його ухвалення, тобто підписання закону.

Закони починають діяти:

1. З моменту ухвалення (наприклад, Конституція України);

2. З моменту опублікування;

3. З часу, який позначено в самому законі;

4. З часу, який зазначено в постанові про порядок введення закону в дію.

В Україні, як правило, початок дії закону визначається у спеціальній
постанові Верховної Ради про порядок його введення в дію: із дня
опублікування або з моменту настання застереженої в постанові певної
умови (ухвалення іншого закону та ін.). Наприклад, разом з
опублікуванням Закону України від 10 березня 1994 р. «Про державну
таємницю» була опублікована Постанова Верховної Ради України «Про
порядок введення в дію Закону України «Про державну таємницю», де
сказано, що він вступає в дію з дня опублікування;

5. Закони, у яких не вказаний час набрання чинності і щодо яких не було
постанови про порядок введення в дію, вступають у силу по всій території
України одночасно після закінчення 10-денного строку з дня офіційного
опублікування. Закони мають бути опубліковані не пізніше ніж через 15
днів після їх підписання і ухвалення до виконання Президентом України;

6. Закони (рішення), ухвалені в результаті референдуму, вводяться в дію
з моменту їх опублікування, якщо в них самих не визначений інший строк.
Датою ухвалення закону (рішення) є день проведення референдуму.

За всіх умов закон вступає в дію не раніше дати опублікування.
Відповідно до Конституції України 1996 р. закони, що визначають права і
обов’язки громадян, не доведені до відома населення в порядку,
встановленому законом, є нечинними (ст. 57) [ REF _Ref132521081 \r \h
8 , с.125].

Вступ закону в дію відбувається відповідно до трьох принципів:

негайна дія — коли закон із дня вступу в дію поширюється на усі випадки
лише «уперед»; усе, що передувало дню вступу закону в дію, під нього не
підпадає;

зворотна дія (зворотна сила) закону — коли закон поширюється на всі
випадки і «уперед» і «назад», тобто і на випадки, що відбувалися раніш,
у минулому, до введення закону в дію.

Загальним є правило: закон зворотної сили не має. Це правило надає
визначеності і стабільності суспільним відносинам. Громадяни у своїх
вчинках орієнтуються на чинні закони. Вони можуть розраховувати на
майбутні закони в конкретних вчинках сьогоднішнього дня. Тому нові
закони не повинні поширюватися на старі життєві ситуації: це викликало б
хаос у суспільстві [ REF _Ref132520876 \r \h 13 , с.275].

Винятки з цього правила рідкісні і допускаються:

а) за наявності вказівки в законі про надання йому (або окремим статтям)
зворотної сили;

б) у загальному правилі про неодмінне надання зворотної сили
кримінальному закону, який скасовує або пом’якшує кримінальну
відповідальність.

Це правило має гуманістичну спрямованість. Воно зафіксоване в
Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, ухваленому
Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р. Воно повинне бути відтворене
в кримінальних кодексах країн, які підписали цей міжнародний документ. У
ст. 15 цього пакту, зокрема, говориться: «…не може призначатися важче
покарання, ніж те, що підлягало застосуванню в момент вчинення
кримінального злочину. Якщо після вчинення злочину законом
встановлюється легше покарання, дія цього закону поширюється на даного
злочинця».

Відповідно до Міжнародного пакту 1966 р. у ст. 58 Конституції України
1996 р. закріплено: «Закони та інші нормативно-правові акти не мають
зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або
скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння,
які на момент їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення».

Закони втрачають дію:

• після закінчення строку, на який вони були ухвалені;

• у разі зміни обставин, на які вони були розраховані;

• у разі прямого скасування (призупинення дії) даного закону іншим
законом або спеціально призначеним актом (в Україні закон може бути
скасований рішенням Конституційного Суду у разі визнання його
невідповідності Конституції України);

• у разі фактичного скасування, коли ухвалений новий закон з того самого
питання, а старий формально не скасований.

Дія нормативно-правового акта у просторі може бути територіальною і
екстериторіальною.

Територіальна дія нормативно-правового акта окреслена територією
держави (Україна) або окремого регіону (Крим) і визначається державним
суверенітетом. Нормативно-правові акти України поширюються на територію
всієї країни, нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим — на
власну територію в межах повноважень, визнаних Конституцією України і
Конституцією Автономної Республіки Крим.

Екстериторіальна дія нормативно-правового акта регулюється міжнародними
договорами і передбачає поширення законодавства даної держави за межами
її території.

Вона відома як право екстериторіальності держав — порядок, відповідно до
якого установи або фізичні особи, що розташовані або перебувають на
території іншої держави, розглядаються як такі, що розташовані або
перебувають на власній національній території і підвладні законам і
юрисдикції власної держави. Правом екстериторіальності користуються
військові кораблі та літаки, що із дозволу держави перебування
знаходяться на її території, але розглядаються як частина території
держави прапора або пізнавальних знаків.

Право екстериторіальності завжди використовувалося для обгрунтування
дипломатичних привілеїв та імунітетів — особливих прав і привілеїв,
якими наділяються дипломати і члени їх сімей’. Є чимало випадків, коли
політичні і державні діячі, які переслідувалися за законом своєї країни,
ховалися в посольствах і місіях інших держав, користуючись їх правом
екстериторіальності (зокрема, правом недоторканності приміщення). Нині
екстериторіальність такої функції не виконує, оскільки це може призвести
до розширеного тлумачення дипломатичних привілеїв та імунітетів [ REF
_Ref132521029 \r \h 7 , с.259-260].

На порядок дії нормативно-правового акта за колом осіб поширюється
загальне правило: закон діє стосовно всіх осіб, які перебувають на
території його дії і є суб’єктами відносин, на які він розрахований.

Усі особи:

• громадяни держави;

• іноземці;

• особи без громадянства (апатриди);

• особи з подвійним громадянством (біпатриди);

• усі внутрішньодержавні, спільні, іноземні, міжнародні організації, які
не користуються правом екстериторіальності.

Види законів у дії за колом осіб:

1. Загальні — розраховані на все населення. Низка законів, насамперед
кримінальних, поширюються на громадян держави незалежно від місця їх
перебування (за кордоном);

2. Спеціальні — розраховані на певне коло осіб. Одні закони поширюються
на всіх індивідуальних і колективних суб’єктів, інші — лише на конкретну
категорію осіб (пенсіонерів, військовослужбовців, лікарів, вчителів
тощо). Їх дія в просторі та за колом осіб не збігається.

Іноземні громадяни і особи без громадянства порівняні в правах і
обов’язках із громадянами держави за деякими винятками. Їм не надаються
окремі права і на них не покладаються певні обов’язки: обирати і бути
обраними до державних органів країни, бути суддями, перебувати на службі
в збройних силах (ст. 24 Закону України від 1 лютого 1994 р. «Про
правовий статус іноземців» та ін.).

3. Виняткові — роблять винятки з загальних і спеціальних. Глави держав і
урядів, співробітники дипломатичних і консульських представництв, деякі
інші іноземні громадяни (члени екіпажів військових кораблів,
військовослужбовці військових частин та ін.), що знаходяться на
території невласної держави, наділені імунітетом — дипломатичним,
консульським та ін. Ці особи користуються особистою недоторканністю.
Вони звільняються від юрисдикції держави перебування у питаннях,
пов’язаних із їх службовою діяльністю.

Так, працівники дипломатичних представництв мають дипломатичні імунітети
(виключення із сфери дії юрисдикції країни перебування; незастосування
до них засобів примусу, санкцій, передбачених національним правом) і
дипломатичні привілеї (особисті пільги, переваги). Дипломатичні агенти
та їх житла є недоторканними. Вони звільняються від кримінальної,
адміністративної, цивільної і будь-якої іншої відповідальності перед
державними органами країни перебування щодо службової діяльності. Мають
фіскальний (податковий) імунітет, а також право на безмитне провезення
багажу і звільнення від його огляду та ін. Дипломатичних агентів можна
об’явити персоною нон-грата, але до них не можуть бути застосовані
заходи відповідальності та інші заходи державного примусу.

Дещо меншим є обсяг консульських імунітетів і привілеїв. Імунітетом
користуються також службовці міжнародних організацій на підставі
статутів цих організацій або спеціальних угод.

Розділ 2. Поняття та види законів

2.1. Поняття закону

Серед нормативно-правових актів провідне місце посідають закони.

Закон — нормативно-правовий акт представницького вищого органу державної
влади (або громадянського суспільства (безпосередньо народу), який
регулює найважливіші питання суспільного життя, установлює права і
обов’язки громадян, має вищу юридичну чинність і приймається з
дотриманням особливої законодавчої процедури.

Характеристика закону як правового документа вищої юридичної чинності
означає таке:

— закон є незаперечним, тобто ніякий інший орган, крім законодавчого, не
може його скасувати або змінити;

— усі інші нормативні акти (державних органів, громадських організацій,
комерційних корпорацій) перебувають «під» законом, є підзаконними. Вони
грунтуються на законах і не суперечать їм.

Закон – основна категорія законодавчої системи країни. Тому його
вивчення займає центральне місце в юридичній теорії і законодавчій
техніці.

Теорія закону сформулювала такі основні і найважливіші ознаки закону.

1. Закон приймається тільки вищими представницькими органами державної
влади – парламентом країни або всенародним голосуванням (референдумом) [
REF _Ref132521126 \r \h 5 , с.319].

2. Закон регулює основні, найбільш значимі, найважливіші суспільні
відносини, обумовлені винятковою компетенцією вищого органа державної
влади. При правовому регулюванні, здійснюваному законом, останній
повинний бути точним, чітким і ясним.

3. Закон володіє вищою юридичною чинністю в правовій системі країни.
Будь-який інший правовий акт, виданий не на підставі і не на виконання
закону, а тим більше не відповідний, або такий, який суперечить закону,
скасовується у встановленому порядку.

4. Закон є нормативним актом, тобто встановлюючим загальні правила
поводження (норми), обов’язкові для всіх громадян, державних органів,
громадських організацій і установ, посадових осіб (або для фізичних і
юридичних осіб, зазначених у самому законі).

5. Регулюючи відповідні суспільні відносини, закон найбільше стійкий,
стабільний і піддається зміні, доповненню або скасуванню лише у
виняткових випадках у силу об’єктивної суспільної необхідності.

6. Закон приймається в особливому порядку, передбаченому Конституцією і
регламентом парламенту.

Чільне і специфічне положення закону в правовій системі потребує
особливо ретельного його “технологічного” оформления [ REF
_Ref132520900 \r \h 10 , с.177-178].

2.2. Види законів

З метою ефективного використання виникаючої безлічі законів, що
виникають, необхідно однозначне розуміння їх видів, загальних і
специфічних ознак, співвідношення між собою. Є два офіційні засоби
встановлення класифікації законів:

1. Конституційний, коли в конституціях закріплюється перелік основних
нормативно-правових актів. Наприклад, у Конституції Австрії є розділ II
«Законодавча влада федерації», у Конституції ФРН — розділ VII
«Законодавство федерації», у Конституції Російської Федерації — низка
статей (15, 76, 90, 105, 108, 115 та ін.), у Конституції України —
частини статей і статті (85, 91, 92, 106, п. 4 розділ XV та ін.).

2. Видання спеціального закону про правові акти з наведенням у ньому їх
переліку і нормативних характеристик, зазначенням способів забезпечення
з метою правильного співвідношення між собою. Наприклад, в Італії діють
«Загальні положення про Закон» (1942 р.), у яких перелічено джерела
права: закон, регламент, корпоративна норма, норма-звичай, а також
встановлено межі регулювання кожним актом. У Болгарії діє Закон «Про
нормативні акти» (1973 р.). Цікаво, що в Росії раніше федерального був
ухвалений закон про нормативно-правові акти в Якутії (Саха). В Україні
підготовлено проекти законів «Про нормативно-правові акти», також «Про
закони і законодавчу діяльність», які регулюватимуть процес організації
законе проектних робіт, визначатимуть порядок підготовки, експертизи,
узгодження, ухвалення, тлумачення і дії нормативно-правових актів.

За значенням і місцем у системі законодавства закони можна поділити
наступним чином:

конституції конституційні закони звичайні (поточні) закони забезпечуючі
(оперативні) закони

1. Конституції — основні закони, які регламентують основи суспільного,
політичного, економічного життя суспільства, права і свободи громадян [
REF _Ref132521153 \r \h 9 , с.76-77].

Вони бувають двох видів:

• кодифіковані — становлять єдиний писаний основний закон (Конституція
України, Конституція РФ, Конституція США та ін.). Їх ще називають
моноконституційними актами. Правда, Конституцію Франції 1958 р., яка є
кодифікованою, не можна назвати моноконституційним актом, оскільки до
Основного закону 1958 р. рішенням Конституційної ради прирівняні такі
акти, як Декларація прав людини і громадянина 1789 р. і преамбула
Конституції 1946 р.;

• некодифіковані — складаються з групи законів (Велика Британія, Швеція,
Канада), предметом регулювання яких є особливий рід суспільних відносин,
віднесений до конституційного права — основи суспільного і державного
ладу, права і свободи громадян та ін. У Канаді — це конституційні акти
1867-1987 рр.: Конституційний акт 1982 р.; Хартія про права і Білль про
права, ухвалені у ряді провінцій; Акт про Верховний суд,
Антидискри-мінаційний акт та ін. Основний конституційний документ Канади
говорить: «Ми хочемо мати конституцію, у принципі схожу на конституцію
Великої Британії». А у Великої Британії немає єдиної писаної
конституції, а є група конституційних законів (статутів) — Акт про
парламент 1911 р., Акт про міністрів Корони 1937 р., Акт про місцеве
врядування 1972 р. та ін., які діють разом із судовими прецедентами і
конституційними звичаями, іменованими конституційними угодами. Тому
англійську конституцію називають конституцією змішаного типу [ REF
_Ref132520855 \r \h 12 , с.315-316].

2. Конституційні закони:

• закони, на які посилається конституція або необхідність ухвалення яких
прямо передбачена чинною конституцією. Як правило, ці закони
конкретизують окремі положення конституції або містять посилання на
конституцію (виборча система, організація і проведення референдуму,
організація і діяльність парламенту, президента, конституційного суду і
т. ін.);

• закони, якими вносяться зміни, доповнення до чинної конституції (див.,
наприклад, розділ XIII Конституції України).

Закон, яким вносяться зміни до конституції, відрізняється від закону,
ухвалення якого передбачено чинною конституцією, і тим, що він після
затвердження (ухвалення) набуває вищої юридичної чинності і стає
складовою частиною конституції.

На жаль, у Конституції України чітко не зазначений блок суспільних
відносин, який регулюється конституційним законом. З аналізу Конституції
України можна дійти висновку, що конституційним законом слід регулювати
ухвалення великого Державного Герба і Державного Гімну України, опис
державних символів (ст. 20), внесення змін до Конституції (ст. 155),
рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту
(ст. 111) і низку інших [ REF _Ref132521174 \r \h 6 , с.203].

У Конституції Росії чітко визначений блок федеральних конституційних
законів. До них віднесені закони, що регламентують надзвичайний стан
(ст. 56), зміну статусу суб’єкта Федерації; Статут — акт, прийнятий в
установленому порядку в ідентичній редакції обома палатами парламенту і
санкціонований монархом Великої Британії.

Конституційний закон відрізняється від інших законів такими ознаками:

а) юридичною чинністю;

б) предметом регулювання — особлива сфера;

в) порядком ухвалення — особлива процедура.

Як правило, конституційний закон ухвалюється кваліфікованою більшістю
голосів (в Україні — 2/3, у Росії — 3/4).

3. Звичайні закони — регламентують певні і обмежені сфери успільного
життя відповідно до конституції. Це значна за кількістю і рухлива група
законів, які приймаються простою більшістю голосів. Звичайні закони
вельми різноманітні за змістом.

Найтиповішими за обсягом регулювання є такі види звичайних законів:

а) загальні закони — закони, що регламентують певну сферу суспільних
відносин і поширюються на всіх.

Загальні закони можуть бути:

— кодифіковані (наприклад, Кримінальний кодекс, Цивільний кодекс та
ін.);

— поточні (наприклад, Закон про вибори);

б) спеціальні закони — закони, що регламентують обмежену (спеціальну)
сферу суспільних відносин.

Процедура прийняття конституційного закону може мати спрощений,
ускладнений чи змішаний характер. В Україні конституційне закріплена
змішана процедура прийняття внесених змін до Конституції:

спрощена (2/3 конституційного складу Верховної Ради) — для законопроекту
про внесення змін до Конституції України для всіх розділів (крім
розділів І, III, XIII);

ускладнена (2/3 конституційного складу Верховної Ради з наступним
затвердженням всеукраїнським референдумом, призначуваним Президентом
України) — для законопроекту про внесення змін до розділів І, III, XIII.
В ряді країн діють органічні закони (Франція, Іспанія). Наприклад,
Конституція Франції передбачає врегулювання органічними законами статусу
Конституційної Ради, Високого Суду правосуддя, Суду правосуддя
Республіки, Економічної і соціальної Ради, Вищої ради магістратури,
порядку виборів палат Парламенту та ін.

4. Забезпечуючі (оперативні) закони — нормативно-правові акти, якими
вводяться в дію окремі закони, ратифікуються міжнародні договори та ін.
Їх призначення полягає не у виданні нових норм, а в оперативному
підтвердженні, підтриманні системи норм, що містяться в інших окремих
законах і міжнародних договорах, які регулюють найважливіші відносини і
потребують негайного ухвалення. Це закони, що містять норми про норми.
Наприклад, Закон України від 17 грудня 1997 р. «Про ратифікацію
Конвенції 1990 року про відмивання, пошук, арешт і конфіскацію
прибутків, отриманих злочинним шляхом». До цієї групи законів можна
віднести закони про правові акти з наведенням у ньому ‘їх переліку і
нормативних характеристик [ REF _Ref132521029 \r \h 7 , с.318-319].

Забезпечуючі (оперативні) закони не можуть існувати поза іншими
законами, тобто тими, що ними вводяться в дію, і міжнародними
договорами, що потребують ратифікації.

Види законів за строком дії:

1) постійні — закони, що діють без обмеження строку;

2) тимчасові — закони, що діють з обмеженням строку (наприклад, закони
«Про оподатковування», «Про бюджет на 2006 рік»);

3) надзвичайні (як різновид тимчасових законів) — ухвалюються у певних,
передбачених конституцією, ситуаціях і діють на період надзвичайного
стану (наприклад, проголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної
екологічної небезпеки, оголошення війни). Їх особливість полягає в тому,
що вони припиняють дію інших законів. Так, введення воєнного стану
припиняє дію Кодексу законів про працю.

Види законів за суб’єктами законотворчості.

— ухвалені громадянським суспільством (народом) у результаті
референдуму;

ухвалені законодавчим органом держави.

Види законів за межами дії:

— закони України;

закони Автономної Республіки Крим.

Види законів за структурною формою:

— кодифіковані;

— некодифіковані.

До останніх примикають Зібрання законодавства, Зводи законів, які є
актами такого виду систематизації законодавства, як консолідація.

Види законів за галузевою ознакою:

— конституційно-правові;

— цивільно-правові;

— адміністративно-правові тощо.

Є ще й міжгалузеві (комплексні) — про охорону здоров’я, у освіту та ін.

Види законів за сферами суспільного життя:

— закони в галузі регулювання економіки;

— закони в галузі регулювання політики;

— закони в галузі регулювання соціальної сфери;

— закони в галузі регулювання військової сфери та ін.

Серед основних’напрямків розвитку законодавства України можна виділити
такі:

— розроблення нових законів, необхідність яких випливає з Конституції
України;

— приведення поточних законів у відповідність до Основного Закону;

— адаптація поточних законів до норм європейського і міжнародного права.

2.3. Конституція — основний закон громадянського суспільства і держави

Саме поняття конституції в перекладі з латині означає встановлення,
заснування, устрій. У Давньому Римі так іменували окремі акти
імператорської влади [ REF _Ref132521055 \r \h 4 , с.127].

Поява конституцій як основних законів держави пов’язана з розвитком
буржуазних відносин, утвердженням у влади буржуазії, формуванням
громадянського суспільства, виникненням буржуазної держави. Саме
породжені громадянським сусльством конституції і сьогодні є зразком для
конституційної конотворчості молодих держав. Перші акти конституційного
типу були ухвалені в Англії, проте ній відсутня конституція в звичайному
розумінні цього слова: лісний основний закон, який регулює як
найважливіші сторони внутрішньої організації держави, суспільного
устрою, так і права і свободи громадян. Якщо сучасна Велика Британія має
некодифіковану конституцію, яку складають численні не пов’язані між
собою акти, ухвалені з XIII по XX ст., то першою кодифікованою
конституцією (що становить єдиний основний закон із внутрішньою
структурою) можна назвати Конституцію США 1787 р., яка діє й сьогодні. В
Європі першими писаними конституціями були конституції Польщі та Франції
1791 р. В Україні була розроблена, але не стала чинною Конституція
Пилипа Орлика 1710 р.

Конституція України відповідно до її ст. 160 набрала чинності з дня її
ухвалення Верховною Радою України — 28 липня 1996 р. Моментом вступу в
дію Конституції України є оголошення результатів голосування за проект
Конституції України в цілому на пленарному засіданні Верховної Ради
України.

Конституція — основний закон громадянського суспільства і держави, який
має вищу юридичну чинність, через який (відповідно до багатовікового
досвіду і прагнень народу) затверджуються основи суспільного і
державного ладу і механізми їх дії, спрямовані на зміцнення держави і
забезпечення прав і свобод громадян.

Основні загальносоціальні ознаки (властивості) конституції:

1. Конституція має основний, установчий характер: закріплює основи
суспільно-економічного ладу держави, її форму правління, форму
національно-територіального устрою, організацію і систему державної
влади і місцевого самоврядування, встановлює принципи їх функціонування,
визначає основні права, свободи і обов’язки людини і громадянина,
створює політико-правові умови формування структур громадянського
суспільства, встановлює принципи законності та правопорядку.

2. Конституція має всеосяжний об’єкт регламентації та впливу. Так,
Конституція України 1996 р. якісно відрізняється від попередньої
Конституції УРСР обсягом регулювання широкого кола суспільних відносин —
політичних, соціальних, духовно-культурних, закріпленням нового статусу
особи і громадянина, суспільства і держави, органів державної влади і
самоврядування, принципів роботи державного апарату та ін. Конституційні
норми є вихідними (первинними), засадними началами для діяльності
державних органів і посадових осіб, політичних партій, громадських
організацій і громадяни [ REF _Ref132521227 \r \h 3 , с.54].

3. Конституція має народний характер: виражає інтереси громадянського
суспільства (народу) і повинна служити йому. Вона є насамперед
конституцією громадянського суспільства, а не лише держави.

4. Конституція має гуманістичний характер: розглядає права людини як
найважливішу цінність безпосередньо для самої людини. У ній втілено
світові стандарти прав людини, встановлено межі втручання держави у
приватне життя громадянина, механізми забезпечення його прав і свобод.
До основи визначення прав і свобод людини і громадянина в Конституції
покладено поняття людської гідності.

Цінно, що Конституція України встановила непорушність гуманістичного
принципу в майбутньому: при ухваленні нових законів або внесенні змін до
чинного законодавства не допускається звуження змісту та обсягу існуючих
прав і свобод (ст. 22);

5. Конституція має реальний характер: фіксує фактично існуючу систему
суспільних відносин, правопорядок, які склалися на момент її ухвалення.

6. Конституція має прогностичний характер: містить значний потенціал
розвитку основних інститутів громадянського суспільства, демократичних
інститутів публічної влади. В основу перспективної концепції Конституції
України покладено досягнення вітчизняної та світової
конституційно-правової думки і практики, наприклад, побудова
демократичної, соціальної, правової держави. Конституція є своєрідним
політико-юридичним путівником, компасом суспільних відносин.

7. Конституція має найстабільніший характер порівняно з іншими законами.

Юридичні ознаки (властивості) конституції як основного закону:

1. Конституція є актом найвищої юридичної сили (верховний акт). На її
основі мають прийматися закони та інші нормативно-правові акти, а також
укладатися та ратифікуватися міжнародні договори.

2. Конституція становить базу для поточного законодавства і формування
правової системи держави. Поточне законодавство розвиває положення
конституції. Як юридична база законодавства конституція — серцевина
всього правового простору країни, виток формування її правової системи,
орієнтир її вдосконалення. Її верховенство в національній правовій
системі полягає у визначенні взаємозв’язку і узгодженості напрямків
розвитку правової культури, юридичної практики й інших ланок правової
системи, стимулюванні гармонізації галузей права і систематизації
законодавства.

3. Конституція містить норми прямої дії, які відповідають основним
стандартам сучасного міжнародного права і не потребують будь-яких
додаткових законів і постанов для їх застосування. Пряма дія конституції
властива не лише Конституції України, але й Конституції Автономної
Республіки Крим (ухвалена в 1998 р., набрала чинності в 1999 р.), норми
якої є нормами прямої дії в межах її території. Пряма дія Конституції
служить гарантом охорони і захисту прав і свобод людини і громадянина.

4. Конституційні норми мають вищий ступінь нормативної концентрації та
ціннісної орієнтації, ніж суміщена дія конституційних і поточних норм.
Конституційні норми не розчиняються в комплексі останніх, а мають
визначальне значення в нормативній регламентації суспільних відносин.

5. Конституція має особливу процедуру ухвалення і зміни. Для Конституції
України вона визначена в розділі XVIII (2/3 кваліфікованої більшості).

6. Конституція має складний дворівневий механізм власної реалізації: а)
рівень реалізації конституції в цілому; б) рівень реалізації її
конкретних норм.

Суворе і точне дотримання конституції — найвища норма поведінки всіх
громадян, громадських об’єднань, комерційних організацій, державних
органів і посадових осіб [ REF _Ref132521081 \r \h 8 , с.198].

Саме конституція, конституційні норми, а також зміни та доповнення, що
вносяться до них, складають теоретичну конституцію країни (наказує те,
що має бути). Вона може як збігатися, так й розбігатися з фактичною
конституцією або конституцією у матеріальному сенсі (те, як є
насправді).

Розділ 3. Законодавчий процес

3.1. Поняття законодавчого процесу

Законодавчий процес — це процедура ухвалення закону, яка складається з
певних стадій — самостійних, логічно завершених етапів і
організаційно-технічних дій.

Відразу ж застережемо, що законодавчий процес як юридичне поняття слід
відмежовувати від законотворчості як загально-соціального явища.
Законодавчий процес, як і будь-який юридичний процес, має два значення:
(1) порядок діяльності, спрямованої на створення закону; (2) сама ця
діяльність.

Законотворчість — ширше поняття: воно не вичерпується власне створенням
законів, а охоплює і діяльність, пов’язану зі створенням закону, і
оцінку його ефективності, і можливе подальше коригування (зміна,
доповнення).

Формування юридичного мотиву (державної волі) про необхідність
регулювання правовими нормами певної групи, роду або виду суспільних
відносин у результаті аналізу фактичного стану політики, економіки,
соціальної сфери — це стадія, скоріше, законотворчості, ніж
законодавчого процесу. Органи, організації, особи, що займаються
виявленням потреби в законодавчому врегулюванні, не завжди можуть бути
учасниками правовідносин, які складають юридичний процес. Та й
законодавчий процес проходить у формах, які суворо встановлені законами
або парламентськими регламентами, тоді як потреба в тій чи іншій
законотворчості встановлюється у різні способи, використовувані в
юридичній, політичній, соціологічній та інших науках [ REF
_Ref132520900 \r \h 10 , с.261].

3.2. Стадії законодавчого процесу

Законодавчий процес має низку стадій.

І. Передпроектна стадія.

1. Законодавча ініціатива — внесення проекту закону в офіційному порядку
до законодавчого органу певними органами й особами. Це власне стадія
законодавчого процесу. Відповідно до Конституції України, право
законодавчої ініціативи в парламенті належить Президенту, народним
депутатам, Кабінету Міністрів, Національному банку. Президент має право
вносити законопроект позачергово.

Проекти законів вносяться разом із супровідною запискою, яка має містити
обгрунтування необхідності їх розробки або ухвалення [ REF
_Ref132520900 \r \h 10 , с.180-181].

II. Проектна стадія.

2. Ухвалення рішення про підготовку законопроекту, включення відповідної
пропозиції до плану законопроектних робіт.

3. Доручення розробити законопроект уряду або постійним комітетам у
Верховній Раді; створення для цих цілей комісій, робочих груп у складі
депутатів, представників зацікавлених громадських організацій,
вчених-юристів та ін. Початкова розробка проекту провадиться фахівцями
за конкурсом, дорученням або договором.

4. Розробка законопроекту і його попередня експертиза із залученням
зацікавлених організацій, дороблення і редагування проекту.

5. Внесення законопроекту до парламенту, ухвалення його до розгляду,
обговорення законопроекту і його узгодження: розгляд поправок; виявлення
думок зацікавлених осіб про проект і одержання їх пропозицій щодо
вдосконалення, доробки проекту; ухвалення в порядку першого, другого,
третього читання; розгляд альтернативних проектів. У необхідних випадках
— винесення проекту: а) на обговорення широкого кола кваліфікованих
спеціалістів шляхом проведення парламентських слухань, конференцій,
«круглих столів» та ін.; б) на всенародне обговорення.

III. Стадія ухвалення законопроекту.

6. Ухвалення законопроекту в результаті голосування (в Україні звичайні
закони ухвалюються простою більшістю голосів, конституційні — 2/3 від
конституційного складу Верховної Ради) і підготування відповідної
постанови законодавчого органу про вступ закону в силу. Тексти законів,
ухвалені Верховної Радою, у 5-денний строк підписуються Головою
Верховної Ради і невідкладно передаються на підпис Президентові України.

IV. Засвідчувальна стадія.

7. Санкціонування (підписання) закону главою держави (президентом) в
установлені конституцією строки (в Україні — 15 днів).

V. Інформаційна стадія.

8. Промульгація закону — це не лише підписання його главою держави, а й
видання спеціального акта, який містить, зокрема, розпорядження про
офіційне опублікування закону. Промульгація закону здійснюється зазвичай
актом глави держави — указом, наказом та іншими подібними документами,
текст якого в офіційних виданнях передує тексту закону, що
промульго-вується’.

В Україні — це підписання закону Президентом, підготовка постанови
Верховної Ради про порядок введення в дію даного закону і офіційне його
опублікування. Текст постанови Верховної Ради в офіційних виданнях
передує тексту закону, що про-лульговується.

Стаття 73 Конституції Італійської Республіки містить з цього питання
типове для більшості країн положення: «Закони промульговуються
Президентом Республіки протягом місяця від дня їх затвердження. Якщо
Палати, кожна абсолютною більшістю своїх членів проголошує закон
терміновим, то він промульговується у строк, зазначений у цьому законі.
Закони публікуються після промульгації і набирають чинності на
п’ятнадцятий день після публікації, за винятком випадків, коли сам закон
встановлює інший строк».

9. Включення закону до Єдиного державного реєстру нормативних актів, де
вказується наданий йому реєстраційний код.

10. Опублікування закону — друк його тексту з усіма реквізитами в
офіційних друкарських виданнях (в Україні — «Відомості Верховної Ради
України», «Офіційний вісник України», газети «Голос України», «Юридичний
вісник України»).

Можливий додатковий етап на другій стадії після ухвалення законопроекту
парламентом і передачі його главі держави на підпис.

У багатьох країнах (США, Індія, Україна та ін.) існує право
«відкладеного вето» президента.

В Україні, зокрема, Президент може скористатися своїм правом
відкладеного вето і повернути закон із своїми зауваженнями і
пропозиціями Верховній Раді для повторного розгляду. Саме вето
об’єктивно може ставати стадією законотворчого процесу, яка має
позапарламентський характер. Проте вето переборюється у парламенті.

Якщо під час повторного розгляду закон ухвалюється не менше ніж 2/3
голосів установленого Конституцією складу Верховної Ради, Президент
зобов’язаний підписати його й представити до офіційного опублікування
протягом 10 днів.

На всіх стадіях законодавчої діяльності необхідним є вивчення і
використання громадської думки, врахування рівня правосвідомості
громадян.

Для докладного вивчення законодавчої процедури в Україні необхідно
звернутися до Регламенту Верховної Ради України — нормативного акта, що
містить систему правил, які визначають процедуру діяльності українського
парламенту [ REF _Ref132520855 \r \h 12 , с.318].

ВИСНОВКИ

Правовий акт — акт-волевиявлення (рішення) уповноваженого суб’єкта
права, що регулює суспільні відносини за допомогою встановлення (зміни,
скасування, зміни сфери дії) правових норм, а також визначення (зміни,
припинення) на основі цих норм прав і обов’язків учасників конкретних
правовідносин, міри відповідальності конкретних осіб за скоєне ними
правопорушення. Він оформляється у встановлених законом випадках у
вигляді письмового документа (акта-документа). Види нормативно-правових
актів за юридичною чинністю: закони; підзаконні нормативні акти.

Закон — нормативно-правовий акт представницького вищого органу державної
влади (або громадянського суспільства (безпосередньо народу), який
регулює найважливіші питання суспільного життя, установлює права і
обов’язки громадян, має вищу юридичну чинність і приймається з
дотриманням особливої законодавчої процедури.

Теорія закону сформулювала такі основні і найважливіші ознаки закону. 1.
Закон приймається тільки вищими представницькими органами державної
влади – парламентом країни або всенародним голосуванням (референдумом).
2. Закон регулює основні, найбільш значимі, найважливіші суспільні
відносини, обумовлені винятковою компетенцією вищого органа державної
влади. При правовому регулюванні, здійснюваному законом, останній
повинний бути точним, чітким і ясним. 3. Закон володіє вищою юридичною
чинністю в правовій системі країни. Будь-який інший правовий акт,
виданий не на підставі і не на виконання закону, а тим більше не
відповідний, або такий, який суперечить закону, скасовується у
встановленому порядку. 4. Закон є нормативним актом, тобто встановлюючим
загальні правила поводження (норми), обов’язкові для всіх громадян,
державних органів, громадських організацій і установ, посадових осіб
(або для фізичних і юридичних осіб, зазначених у самому законі). 5.
Регулюючи відповідні суспільні відносини, закон найбільше стійкий,
стабільний і піддається зміні, доповненню або скасуванню лише у
виняткових випадках у силу об’єктивної суспільної необхідності. 6. Закон
приймається в особливому порядку, передбаченому Конституцією і
регламентом парламенту.

Конституції — основні закони, які регламентують основи суспільного,
політичного, економічного життя суспільства, права і свободи громадян.

Конституційні закони: закони, на які посилається конституція або
необхідність ухвалення яких прямо передбачена чинною конституцією;
закони, якими вносяться зміни, доповнення до чинної конституції.

Звичайні закони — регламентують певні і обмежені сфери успільного життя
відповідно до конституції. Це значна за кількістю і рухлива група
законів, які приймаються простою більшістю голосів. Звичайні закони
вельми різноманітні за змістом.

Забезпечуючі (оперативні) закони — нормативно-правові акти, якими
вводяться в дію окремі закони, ратифікуються міжнародні договори та ін.

Законодавчий процес — це процедура ухвалення закону, яка складається з
певних стадій — самостійних, логічно завершених етапів і
організаційно-технічних дій.

Список використаної літератури

Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28
червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. —
Ст. 141.

Алексеев С.С. Теория права. — М., 1995.

Гусарєв С. Д., Олійник А. Ю., Слюсарето О. Л. Загальна теорія держави і
права (терміни, визначення, елементи змісту). Навчальний посіб-яик.- К.:
НАВСУ, 2000.

Загальна теорія держави і права / За ред. В. В. Копєйчикова. — К.:
Юрінком Інтер, 2000.

Коментар до Конституції України. – Інститут законодавства Верховної Ради
України. – К., 1996.

Конституційне право України: Підручник. – Видання друге, доповнене / За
ред. В. Ф. Погорілка. — К.: Наукова думка, 2000.

Кравченко В.В. Конституційне право України. – К.: Атака, 2006.

Кравченко В.В., Сербан Ф.І. Конституційне право України (тематичний
словник термінів та визначень). Навчальний посібник. – К., 1996.

Нерсесянц В.С. Право в системе социальной регуляции. — М., 1986.

Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах / Под
ред. проф. М. Н. Марченко. — Том 1. Теория государства. — М.:
Издательство “Зерцало”, 1998.

Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В.Лазарева – М.:
Юрист, 1996.

Скакун О.Ф. Теория государства и права. – Харьков: Консум; Ун-т внутр.
Дел, 2000.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права. – Харків: Консум, 2001.

Теория государства и права: Курс лекций в 2-х томах / Под ред. проф. М.
Н. Марченко – М.: Юридический колледж МГУ, 1995.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020