КОНТРОЛЬНА РОБОТА
на тему:
Компоненти екосистеми, біоценоз і біотоп. Парниковий ефект, його суть і
причини виникнення. Основні заходи щодо охорони і збереження тваринного
світу
ПЛАН
Компоненти екосистеми, біоценоз і біотоп.
Парниковий ефект, його суть і причини виникнення.
Основні заходи щодо охорони і збереження тваринного світу
1. Компоненти екосистеми, біоценоз і біотоп.
Близьким чи навіть аналогічним поняттю екосистеми є поняття біоценозу.
Відповідно наука, що вивчає цей предмет, називається біоценологією.
Термін “біоценоз” походить від грецьких слів bios – життя і koinos –
загальний. Термін уперше був використаний німецьким зоологом XIX
століття К. Мебіусом, що у книзі “Устриці й устричне господарство” цілий
розділ назвав “Устрична банка як біологічне чи співтовариство біоценоз”.
Знак рівності між поняттями екосистеми і біоценозу ставлять багато
фахівців. Так, по І. А. Шилову: “Біоценоз являє собою еволюційно
сформовану форму організації живого населення біосфери, багатовидову
біологічну (екологічну) систему. У її склад входять представники різних
таксонів, що відрізняються по своїх екологічних і фізіологічних
властивостях і зв’язаних по багатьом формам біологічних відносин як між
собою, так і з навколишнім їх неорганічним (абіотичним) середовищем”.
При цьому підкреслюються цілісність і здатність до самоорганізації як
принципові характеристики такої системи, стійкі зв’язки між популяціями,
але не окремими особинами системи. Такі зв’язки формуються в результаті
“тривалого спільного існування в складі співтовариства. У підсумку їхніх
закономірних взаємин здійснюється глобальна функція біоценотичних систем
– підтримка біогенного круговороту речовин”.
На рівні біоценозу, думає Е. Лекявичус, постійно функціонують два канали
інформації: селфінг, тобто система самопідтримки і розвитку видів, і
координація.
Відповідно до представлень Н. П. Наумова, біоценоз є історично
сформованим угрупованням живого населення біосфери, що заселяє загальні
місця проживання, що виникло на основі біогенного круговороту й
забезпечуючого його в конкретних природних умовах. Відповідно до
визначення В. Д. Федорова і Т. Г. Гільманова , “біоценоз – це сукупність
усіх популяцій біологічних видів, що приймають істотне (постійне чи
періодичне) участь у функціонуванні даної екосистеми”. Вони розглядають
біоценоз як частина екосистеми. Іноді замість терміна “біоценоз”
вживають термін “співтовариство організмів”.
Говорячи про біоценоз, звичайно підкреслюють, що функціонування його
здійснюється у визначених умовах середовища й обмежується визначеним
простором, що називають біотопом. Сукупність біоценозу і біотопу
називають біогеоценозом.
Відповідно до визначення академіка В. Н. Сукачева, творця навчання про
біогеоценоз, біогеоценоз – “це сукупність на відомому протязі земної
поверхні однорідних природних явищ (атмосфери, гірської породи,
рослинності, тваринного світу і світу мікроорганізмів, ґрунту і
гідрологічних умов), що має свою особливу специфіку взаємодії цих її
компонентів, що складають, і визначений тип обміну речовинами й енергією
між собою й іншими явищами природи і представляюча собою внутрішньо
суперечлива єдність, що знаходиться в постійному русі, розвитку”. Таке
визначення, власне кажучи, ідентично визначенню терміна “екосистема”.
Питання про співвідношення екології і біоценології дотепер остаточно не
вирішений. На відміну від точки зору про ідентичність понять
“екосистема” і “біогеоценоз” і, відповідно, предметі цих наук, В. Д.
Федоров і Т. Г. Гільманов, наприклад, думають, що біогеоценологія не є
окремою областю наукового знання, а являє собою роздягнув загальної
екології, що не повинний їй протиставлятися. Відповідно до представлень
англійського еколога А. Тенслі, біотоп і його організми, що населяють,
утворять деяку функціональну єдність – екосистему, чи біогеоценоз. По В.
Н. Сукачеву, однак, біогеоценоз (біоценоз) не є самостійною системою.
Популяції різних видів живих організмів, що заселяють загальні місця
проживання, неминуче вступають у визначені взаємини в області
харчування, використання простору, впливу на особливості мікро- і
мезоклімату і т.д. Тривале спільне існування лежить в основі формування
багатовидових співтовариств – біоценозів (від гречок. – життя, –
загальний), у яких підбор видів не випадковий, а визначається можливістю
безупинної підтримки круговороту речовин; тільки на цій основі в
принципі виявляється можливим стійке існування будь-якої форми життя.
Біоценоз являє собою еволюційно сформовану форму організації живого
населення біосфери, багатовидову біологічну (екологічну) систему. У її
склад входять представники різних таксонів, що відрізняються по своїх
екологічних і фізіологічних властивостях і зв’язані по багатьом формам
біологічних відносин як між собою, так і з навколишнім їхнім
неорганічним (абіотичним) середовищем. Саме ці зв’язки як принципова
характеристика багатовидових співтовариств, що визначає їхня цілісність
і здатність до самопідтримки, підкреслювалися вже першими дослідниками
екосистемного рівня організації. Зокрема, ненецький зоолог К. Мебиус у
книзі “Устриці й устричне господарство” (К. Mobius: Die Auster und die
Austemwirtschaft, 1877) спеціальну главу присвятив проблемі “Устрична
банка як біологічне чи співтовариство біоценоз”, уперше ввівши цей
термін в екологічну літературу. Така ж була спрямованість книги
американського дослідника С. Форбса “Озеро, як мікрокосм” (S. Forbs: The
Lake as а Microcosm, 1887), у якій закладені зачатки поняття про
екосистеме.
Найбільш чітке вчення про екосистему сформульоване англійським екологом
А. Тенслі (A. Tenslay, 1935). Найбільш важливі типи взаємин видів у
біоценозах – харчові (харчування одних видів іншими, конкуренція за
їжу), просторові (розподіл у просторі, конкуренція за місце поселення,
притулку і т.п.) і середовищеутворюючі (формування визначеної структури
біотопу, мікроклімату й ін.). Усі ці форми взаємин здійснюються не на
рівні видів (види можуть входити до складу багатьох різних біоценозів) і
не на рівні окремих особин (взаємини між особинами кінцеві – наприклад,
відносини конкретного хижака і поїдається їм жертву) Стійкі взаємини
встановлюються тільки між популяціями видів, що входять до складу даного
біоценозу. Стабільний характер таких відносин являє собою результат
обопільних адаптації, вироблених у процесі тривалого спільного існування
виду в складі співтовариства. У підсумку їхніх закономірних взаємин
здійснюється глобальна функція біоценотичних систем – підтримка
біогенного круговороту речовин.
Цілісність біоценозів підтримується еволюційно сформованою системою
зв’язків, насамперед інформаційних. Відповідно до концепції литовського
еколога Е. Лекявичуса, на рівні біоценозу постійно функціонують два
канали інформації. Один з них забезпечує стійке існування і репродукцію
популяцій конкретних видів; це система самопідтримки і розвитку видів,
чи селфінг. Другий канал зв’язує біоценоз, як ціле, з його компонентами;
ц-координації, популяції окремих видів, що примушують, до виконання
специфічних функцій у складі цілісної системи. На конфлікті цих двох
каналів інформації будуються регуляторні механізми, що визначають
підтримку глобальних функцій біоценозу (Е. Лекявичус, 1986).
З огляду на всі перераховані особливості, біоценоз як біологічну
систему, можна визначити як історично сформовані угруповання живого
населення біосфери, що заселяють загальні місця проживання, що виникли
на основі біогенного круговороту й забезпечують його в конкретних
природних умовах (Н.П. Наумов, 1963).
Усі складні форми біоценотичних відносин здійснюються у визначених
умовах абіотичного середовища. Рельєф, клімат, геологічна будівля земної
кори, гідрографічна мережа, гідрологічні умови у водоймах і багато інших
факторів впливають на склад і біологічні особливості видів, що формують
біоценоз, служать джерелом неорганічних речовин, що надходять у
круговорот, акумулюють продукти життєдіяльності. Неорганічне середовище
– біотоп (від гречок. – місце). – являє собою необхідну складову
біоценотичної системи, обов’язкова умова її існування. Це завжди мається
на увазі, але часто спеціально підкреслюється термінологічно. Академіком
В.Н. Сукачевим (1942) створене навчання про біогеоценоз як єдності
біоценозу і його біотопу. Біогеоценоз просторово визначається границями
рослинного співтовариства – фітоценозу (близько до цієї позиції і
визначення границь екосистеми А. Тенслі). “Біогеоценоз – це сукупність
на відомому протязі земної поверхні однорідних природних явищ
(атмосфери, гірської породи, рослинності, тваринного світу і світу
мікроорганізмів, ґрунту і гідрологічних умов), що має свою особливу
специфіку взаємодії цих її компонентів, що складають, і визначений тип
обміну речовинами й енергією між собою й іншими явищами природи і яка
представляє собою внутрішньо суперечлива єдність, що знаходиться в
постійному русі, розвитку” (В.Н. Сукачев, 1964).
Незважаючи на деякі розходження в значеннєвих нюансах, терміни
“біоценоз”, “екосистема” і “біогеоценоз” практично означають те саме
природне явище, надвидовий рівень організації біологічних систем.
2. Парниковий ефект, його суть і причини виникнення
Останні роки ми помічаємо потепління клімату. Літо стає жаркішим, зима –
м’якшою. Вчені помітили, що в останні 100-130 років наша атмосфера
помітно потеплішала і цей процес невмолимо продовжується, середня
температура вперто повзе вверх. Як видно з малюнку 1, лише за останні
100 років середньорічна температура підвищилась щонайменше на 0,3-0,6оС.
Глобальне потепління пояснюють так званим парниковим ефектом. Суть його
полягає в наступному. Земля отримує енергію Сонця в основному у видимій
частині спектру, а сама, оскільки є набагато більш холодним тілом,
випромінює в космічний простір головним чином інфрачервоні промені. Але
багато газів, які знаходяться в атмосфері – водяний пар, вуглекислий
газ, метан, окисли азоту та інші – прозорі для видимих променів, але
активно поглинають інфрачервоні, утримаючи тим самим в атмосфері частину
тепла, яку ті повинні були б віддавати в космос. Таким чином, на
поверхні Землі утримується температура на рівні, придатному для життя.
Затримуючи тепло в атмосфері Землі, ці гази створюють ефект, який
називається парниковим, а гази – парниковими.
Парниковий ефект існує з тих пір, як на нашій планеті з’явилася
атмосфера. Парниковий ефект сам по собі не є негативним явищем. Без
парникового ефекту температура навколоземних шарів атмосфери була б в
середньому на 30 градусів нижче від існуючої, а поверхня Землі була б
лише – -18оС. А це означає відсутність умов для життя, бо вода на земній
поверхні існувала б тільки у вигляді льоду.
Люди своєю діяльністю посилюють парниковий ефект за рахунок викидів СО2,
СН4, N2O та інших газів. В останнє сторіччя в результаті людської
діяльності вміст вуглекислоти в атмосфері виріс більш ніж на чверть,
метану – в 2,5 рази. Протягом останніх 100 років внесок СО2 в сумарні
викиди становив приблизно 66%. Починаючи з вісімдесятих років, внесок
вуглекислого газу в глобальне потепління став менш значним. З’явилися і
нові речовини з парниковим ефектом – в першу чергу хлорфторвуглеці, в
том числі добре відомі фреони.
З малюнку 3 видно, що за останні 20 років внесок СО2 в сумарні викиди
парникових газів становить біля 50%, СН4 – 18%, N2O – 6%,
хлорфторвуглеців – 14% від загального внеску в глобальне потепління.
Існують 6 основних парникових газів, які входять до хімічного складу
атмосфери:
водяна пара,
вуглекислий газ,
метан,
озон,
закис азоту
і, останнім часом, хлорфторвуглеці. Крім них, всі інші парникові
гази зустрічаються в природі.
Вуглекислий газ СО2 – найзначніший з антропогенних парникових газів.
Хоча цей газ природного походження, завдяки діяльності людини він
утворюється у найбільшій кількості.
Індустріалізація призвела до збільшення використання видів палива, що
видобувається з надр Землі: вугілля, нафта, газ (органічне паливо). При
їхньому спалюванні у великій кількості викидається СО2. Найбільші викиди
вуглекислого газу відбуваються у транспорті та виробництві
електроенергії та тепла. Інші джерела викидів СО2:
хімічні промислові процеси
лісове господарство та зміни в землекористуванні.
З малюнку 4 видно, що на Україні при видобуванні та спаленні органічного
палива утворюється 95% всіх викидів СО2. З промислових процессів
найзначніший внесок у викиди СО2 дає виробництво цементу.
Якщо подивитися на викиди СО2 в світі, то найбільші кількості цього газу
викидаються в розвинутих країнах: США, Японії, Канаді, країнах західної
Європи: Німеччині, Англії, Італії, Росії, Україна займає 10 місце в
світі по викидам СО2 (Мал.5,6).
Ліси, океани та грунти поглинають СО2, утримаючи рівновагу між
кількістю СО2 в атмосфері та у воді і грунтах. Але людська діяльність
приводить до негативного впливу на цю рівновагу.
Метан СН4 виробляється у великих кількостях в результаті біологічних
перетворень в природі. Оцінки обсягів щорічних природних джерел та
стоків метану в світі складають приблизно 500 мільйонів тонн.
Природними джерелами атмосферного метану є:
анаеробний розклад органічних речовин у біологічних системах
(болота, тундра),
перетравлення термітами деревини шляхом розкладу целюлози в
метан,
океани, моря та прісні водоймища.
Основними антропогенними джерелами викидів метану є :
вирощування рису на дуже зволожених землях,
кишкова ферментація тварин та розклад відходів тваринного
походження,
розклад твердих міських відходів,
видобуток та транспортування вугілля, природного газу та нафти.
З даних 1990 року (мал.4), на Україні найбільший внесок у викиди метану
вносить енергетика – біля 65%, також багато метану викидається при
виробництві сільськогосподарської продукції та при утилізації відходів.
Метан – супутній продукт спалювання біомаси та неповного згорання
палива.
Поглиначами метану є грунти та хімічні перетворення в атмосфері.
Природні джерела атмосферного закису азоту N2O – океани, грунти
тропічних та помірних широт, ліси та луки. Наприклад, вміст N2O в
грунтах є результатом життєдіяльності грунтових бактерій. Антропогенними
джерелами емісії закису азота є:
сільськогосподарська обробка грунтів, особливо використання
азотомістких добрив,
спалювання викопного природного палива,
виробництво адипінової (нейлонової) та азотної кислот,
спалювання біомаси.
За данними 1990 року, на Україні найбільший внесок в антропогенні викиди
N2O дає утилізація міських відходів – 43%. Також вагомі внески в викиди
закису азоту дають хімічна промисловість та енергентика.
Найбільша концентрація озону О3 у верхніх шарах атмосфери, де формується
так званий озоновий шар. Заподіяні цьому шару ушкодження викликають
занепокоєння. Озон є і парниковим газом. В нижні шари атмосфери
(тропосферу) озон потрапляє в результаті хімічних перетворень кисню в
присутності світла та деяких хімічних речовин, переважно антропогенного
характеру. Завдяки складним хімічним реакціям в щільних шарах атмосфери
деякі речовини, переважно створені людиною, з’єднуються і виникає озон.
Озон в тропосфері утворюється в результаті взаємодії сонячного світла з
киснем та іншими атмосферними газами або з промисловими забруднюючими
речовинами:
О2 + h? = O + O
O + O2 + M = O3 + М(із збільшеною енергією),
де М – певна хімічна сполука.
Кількість озону в багатьох випадках залежить від погодних умов та
наявності сонячного тепла. Його кількість також зростає.
Хлорфторвуглеці та фторвуглеці (перфторвуглеці, гідрофторвуглеці та
гексафторид сірки SF6) – це гази, яких не було в атмосфері до початку ХХ
сторіччя і які з’явилися виключно в результаті діяльності людини. Деякі
з цих газів представлені в таблиці 1.
Таблиця 1
Деякі представники хлорфторвуглеців
Назва хлорфторвуглецю Хімічна формула Скорочена назва
Трихлорфторметан CFCl3 CFC-11
Дихлордифторметан CF2Cl2 CFC-12
Дихлортрифторетан CF3-CHCl2 HCFC-123
1,2-дихлор-1,1-дифторетан CH2Cl-CF2Cl HCFC-132
Трихлортрифторетан CCl3CF3 CFC-113
Тетрафторид вуглецю CF4
1-трифтор-2-фторетан CF3CH2F
Гексафторетан C2F6
Джерела цих газів – виробництво алюмінію, магнію, галогенмістких
вуглеводів (наприклад, HCFC-22) та інші промислові процеси.
Хлорфторвуглеці є руйнівниками озонового шару.
Сучасне та очікуване застосування цих сполук включає охолодження та
заморожування, кондиціонування повітря, гасіння пожеж, використання
аерозолів, розчинників та виробництво поропласту.
Хлорфторвуглеці, відомі як фреони, сильно руйнують озоновий захисний шар
Землі і тому їх виробництво скорочується в усьому світі.
Прогнозується, що використання гідрофторвуглеців і деякою мірою
перфторвуглеців та гексафториду сірки суттєво зросте в наступному
десятиріччі в зв’язку з важливістю цих сполук як замінників
озоноруйнуючих речовин, тобто хлорфторвуглеців.
Всі ці сполуки мають високі коефіціенти глобального потепління, значно
підсилюють парниковий ефект і дуже важливі, оскільки поглинають
інфрачервоне випромінювання, яке не поглинули інші гази.
Водяна пара – один з найважливіших парникових газів. Але ми його таким
не сприймаємо. Він усюди зустрічається в природі. Він невидимий.
Діяльність людини не впливає на нього безпосередньо, але існують важливі
непрямі зв’язки. Потепління, що відбувається через дію інших парникових
газів, збільшує випаровування та призводить до підвищення кількості
водяної пари в атмосфері. Це також може збільшити потепління.
Зміна клімату є, можливо, найбільш важливою та складною проблемою в
сфері охорони навколишнього середовища, яка спіткала людство за
останнє століття. Поки що недостатньо достовірно визначено потенційні
наслідки збільшення в атмосфері концентрації вуглекислого газу та інших
парникових газів, але найбільш вірогідним з них є глобальна зміна
температурного режиму. Підвищення температури може викликати цілу низку
таких явищ як підвищення рівня моря та зміни в локальних кліматичних
умовах, що, в свою чергу, може негативно вплинути на
соціально-економічний розвиток багатьох країн. Нема сумніву в тому, що
глобальне потепління може викликати непередбачені зміни в довкіллі.
Навіть незначна зміна складових радіаційного балансу може спричинити
зміни напрямків вітру та течій океану, що сильно змінить існуючі
кліматичні умови і може привести до непередбачених наслідків. В
результаті цього населенню Землі та більшості її екосистем може бути
заподіяно непоправної шкоди.
Комп’ютерні моделі показали, що, якщо вміст парникових газів в
атмосфері буде продовжувати рости, то наприкінці XXI сторіччя
середньорічні температури збільшаться на 1,4 – 5,8 градуси Цельсію. При
цьому рівень світового океану підніметься на декілька десятків
сантиметрів – не стільки внаслідок розтавання полярного льоду, а
скільки внаслідок теплового розширення верхнього прогріваємого шару.
Частина приморських країн може повністю зникнути в морі.
В Єгипті результати досліджень показали, що внаслідок підвищення рівня
моря на 1 метр буде затоплено регіон, в якому зараз проживає 15%
населення країни і виробляється 16% продовольства.
Однак глобальне потепління створить проблеми не тільки жителям
приморських країн. Підвищення середньої світової температури усього лише
на кілька градусів може призвести до величезних змін у кліматі планети.
Це буде означати зсув всіх кліматичних зон від екватору до полюсів:
південна частина тундри заросте тайгою, на півдні сьогоднішньої тайги
виростуть широколистні ліси. І людям, і тваринам прийдеться привикати до
нового клімату.
Значно зросте ерозія грунту, почастішають зсуви земель, затоплення
прибережних земель, збільшиться кількість збитково зволожених земель.
Збільшиться ризик виникнення таких стихійних лих як циклони, посухи,
пожежі, повені, урагани. Відомо, що кількість стихійних лих на нашій
планеті протягом 80-х років ХХ століття збільшилась вдвічі порівняно з
70-ми роками. У сільському господарстві зросте необхідність у
іригаційних заходах, зміниться врожайність і якісний склад культур, а
це, у свою чергу, позначиться на тваринництві. В енергетичному секторі
найбільш уразливою буде гідроенергетика.
Почнуть масово розмножуватися кровососні комахи та шкідники лісу.
Багато тропічних та субтропічних видів комах розповсюдяться на північ і
разом з ними будуть розповсюджуватись хвороби, які вони можуть
переносити – малярія, тропічні вірусні лихоманки і т.п.
Також можливі різкі відхилення температури в обидві сторони від
середньої. Наприклад, в Києві в січні буде більше днів з температурою
25 градусів морозу, а також з температурою вище 0 градусів. Те ж саме
буде спостерінатися з опадами, вітрами і т.п. – зміняться не стільки
середні їх величини, скільки відхилення від них.
Збільшення промислових викидів та викидів від автотранспорту, крім
посилення парникового ефекту, дедалі погіршує якість повітря у містах.
Це пагубно впливає на здоров’я людей: зростає кількість захворювань
дихальних шляхів, серцево-судинної системи та онкологічних захворювань.
Також, ці викиди прискорюють руйнування будівель, корозії металевих
конструкцій.
Вплив зміни клімату на здоров’я людей буде найбільш відчутним у країнах
Африки, Азії та Південної Америки, через слабку економіку ці країни не
зможуть ефективно долати наслідки глобального потепління. Може значно
збільшитися кількість екологічних біженців з цих країн.
Досліджено, що потепління на планеті не буде рівномірним. Потепління
буде найбільшим на полюсах (у 2-3 рази більше середнього) та найменшим у
тропіках (50-75% від середнього рівня). На сьогоднішній день прогнози
зміни температури на регіональному рівні мають високу ступінь
невизначеності.
Як же вирішувати проблему глобального потепління ?
Необхідно зменшувати кількість викидів і збільшувати кількість
поглиначів парникових газів.
Найкращими поглиначами парникових газів є біомаса (ліси) та океан.
Коли ми спалюємо ліси, ми не тільки збільшуємо викиди СО2, СН4, а й
зменшуємо кількість природних поглиначів, таких, як ліс. Знищення лісів
негативно впливає на обидва процеси: поглинання і викиди.
Отже, можна зробити наступні висновки по парниковому ефекту:
1. Парниковий ефект є природним процесом, який необхідний для
підтримання життя на нашій планеті.
2. Парниковий ефект став світовою проблемою в результаті надмірно
великих антропогенних викидів природних та штучних парникових газів.
3. Якщо викиди парникових газів залишаться на сьогоднішньому
рівні, це може викликати значні зміни клімату як в регіонах так і в
усьому світі.
4. Саме швидкість зміни клімату є загрозою значних змін природних
екосистем та людського суспільства.
5. Швидка зміна клімату може привести до великої кількості
екологічних біженців.
Сьогоднішній рівень викидів парникових газів – це не що інше, як
глобальний експеримент над кліматичною системою, який вийшов з-під
контролю.
3. Основні заходи щодо охорони і збереження тваринного світу
Охорона тваринного світу включає систему правових,
організаційних, економічних, матеріально-технічних, освітніх та інших
заходів, спрямованих на збереження, відтворення та раціональне
використання об’єктів тваринного світу.
Охорона тваринного світу передбачає комплексний підхід до вивчення
стану, розробки і здійснення заходів щодо охорони та поліпшення
всієї екологічної системи, в якій перебуває і складовою частиною якої є
тваринний світ.
Охорона тваринного світу забезпечується шляхом: встановлення правил
та норм охорони, раціонального використання і відтворення об’єктів
тваринного світу; встановлення заборони та обмежень у використанні
об’єктів тваринного світу; охорони від самовільного використання та
інших порушень діючого порядку використання об’єктів тваринного світу;
охорони середовища перебування, умов розмноження і шляхів
міграції тварин; запобігання загибелі тварин під час здійснення
виробничих процесів; створення заповідників, заказників і
виділення інших природних територій та об’єктів, що підлягають
особливій охороні; встановлення особливого режиму охорони
видів тварин, занесених до Червоної книги України і до переліків
видів тварин, які підлягають особливій охороні на території Республіки
Крим та областей; розведення в неволі рідкісних і таких, що
перебувають під загрозою зникнення, видів тварин, створення центрів
та “банків” для збереження генетичного матеріалу; встановлення науково
обгрунтованих нормативів і лімітів використання об’єктів тваринного
світу та вимог щодо засобів їх добування; обмеження вилучення
тварин із природного середовища для зоологічних колекцій; подання
допомоги тваринам у разі захворювання, загрози їх загибелі під час
стихійного лиха і внаслідок надзвичайних екологічних ситуацій;
організації наукових досліджень, спрямованих на обгрунтування заходів
щодо охорони тваринного світу; виховання громадян у дусі гуманного
ставлення до тварин; пропаганди важливості охорони тваринного
світу засобами масової інформації; здійснення державного
контролю у галузі охорони і використання тваринного світу;
проведення заходів екологічної безпеки; створення системи
державного обліку, кадастру та моніторингу тваринного світу;
врахування питань охорони тваринного світу під час
встановлення екологічних нормативів; обмеження вивезення за кордон
окремих об’єктів тваринного світу; стимулювання діяльності,
спрямованої на охорону, раціональне використання і відтворення
тваринного світу; проведення інших заходів і встановлення інших
вимог щодо охорони об’єктів тваринного світу.
З метою збереження і відтворення тварин здійснення окремих видів
використання об’єктів тваринного світу, а також вилучення із природного
середовища тварин може бути обмежено або повністю заборонено на
певній території чи на певні строки в порядку, передбаченому цим
Законом та іншими актами законодавства України.
Підприємства, установи, організації та громадяни при здійсненні
будь-якої діяльності, що впливає або може впливати на стан тваринного
світу, зобов’язані забезпечувати охорону середовища
перебування, умов розмноження і шляхів міграції тварин. При
розміщенні, проектуванні та забудові населених пунктів, підприємств,
споруд та інших об’єктів, удосконаленні існуючих і впровадженні
нових технологічних процесів, введенні в господарський обіг
цілинних земель, заболочених, прибережних і зайнятих чагарниками
територій, меліорації земель, здійсненні лісових користувань і
лісогосподарських заходів, проведенні геологорозвідувальних робіт,
видобуванні корисних копалин, визначенні місць випасання і прогону
сільськогосподарських тварин, розробці туристських маршрутів та
організації місць відпочинку населення повинні передбачатися і
здійснюватися заходи щодо збереження середовища перебування та
умов розмноження тварин, забезпечення недоторканності ділянок, що
становлять особливу зооекологічну цінність.
При розміщенні, проектуванні і будівництві залізничних, шосейних,
трубопровідних та інших транспортних магістралей, ліній електропередачі
і зв’язку, а також каналів, гребель та інших гідротехнічних споруд
повинні розроблятися і здійснюватися заходи, які забезпечували б
збереження шляхів міграції тварин.
Введення в експлуатацію об’єктів і застосування технологій без
забезпечення їх засобами захисту тварин та середовища їх
перебування забороняється.
Проведення вибухових та інших робіт, які є джерелом
підвищеного шуму, в місцях розмноження тварин обмежується
законодавством.
Випалювання сухої рослинності або її залишків допускається лише в
разі господарської необхідності за погодженням з органами Міністерства
охорони навколишнього природного середовища України.
З метою збереження і поліпшення екологічного стану окремих територій,
що мають особливу цінність як середовище перебування рідкісних і
таких, що перебувають під загрозою зникнення, та цінних видів
тварин, Міністерство охорони навколишнього природного середовища України
може розробляти і запроваджувати більш суворі екологічні нормативи,
ніж ті, що встановлені для всієї території України. Експлуатація
гідротехнічних та інших споруд на водних об’єктах, встановлення
гідрологічного режиму і режиму водоспоживання та інша
діяльність, що впливає чи може впливати на стан середовища перебування
диких тварин, повинна здійснюватися з урахуванням вимог щодо охорони
тваринного світу, інтересів рибного і мисливського господарства.
Під час застосування засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту,
мінеральних добрив та інших препаратів, що використовуються у народному
господарстві, повинні враховуватися вимоги щодо охорони тваринного
світу і середовища перебування тварин.
Підприємства, установи, організації та громадяни зобов’язані вживати
заходів до забезпечення запобігання захворюванню і загибелі
тварин під час зберігання, транспортування та застосування
зазначених препаратів.
Правила застосування засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту,
мінеральних добрив та інших препаратів, а також переліки зазначених
препаратів і речовин, використання яких дозволяється в господарській
діяльності, способи їх застосування погоджуються з Міністерством
охорони здоров’я України та Міністерством охорони навколишнього
природного середовища України.
Під час розробки та встановлення нормативів екологічної безпеки
(гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин в об’єктах
навколишньго природного середовища, гранично допустимого вмісту
забруднюючих речовин в кормах, гранично допустимих рівнів акустичного,
електромагнітного, радіаційного та іншого шкідливого впливу), а також
гранично допустимих викидів і скидів у навколишнє природне середовище
забруднюючих хімічних речовин, рівнів шкідливого впливу
фізичних і біологічних факторів повинні враховуватися вимоги щодо
охорони тваринного світу та середовища перебування тварин.
Затвердження нормативів екологічної безпеки та лімітів добування
диких тварин здійснюється Міністерством охорони навколишнього
природного середовища України.
Закон “Про охорону навколишнього природного середовища” регулює
відносини у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу,
об’єкти якого перебувають у стані природної волі, у неволі чи в
напіввільних умовах, на суші, у воді, грунті, повітрі, постійно чи
тимчасово населяють територію України або належать до природних багатств
її континентального шельфу та морської економічної зони. До об’єктів
тваринного світу належать: хордові, в тому числі хребетні і безхребетні
тварини в усьому їх видовому розмаїтті та на всіх стадіях розвитку, що
перебувають у стані природної волі: частини диких тварин; продукти
життєдіяльності диких тварин; залишки викопних тварин.
Суб’єктом права загальнодержавної власності на тваринний світ є держава
в особі Верховної Ради України. Окремі об’єкти тваринного світу можуть
бути колективною чи приватною власністю.
Основними видами використання об’єктів тваринного свїту законодавство
вважає: мисливство; рибальство; використання об’єктів тваринного світу у
наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях; використання
корисних властивостей життєдіяльності тварин; використання тварин з
метою отримання продуктів їх життєдіяльності; добування диких тварин з
метою утримання і розведення в неволі чи в напіввільних умовах для
комерційних та інших цілей.
Згідно статті 64, рідкісні і такі, що перебувають (зростають) під
загрозою зникнення у природних умовах на території республіки, види
тварин підлягають особливій охороні і заносяться до Червоної книги
України.
Положення про Червону книгу України затверджується Верховною Радою
України.
З метою збереження рідкісних видів тварин і рослин, занесених до
Червоної книги України, а також видів, відтворення яких у природних
умовах неможливе, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві
Ради, спеціально уповноважені державні органи управління в галузі
охорони навколишнього природного середовища, використання природних
ресурсів зобов’язані вживати необхідних заходів для забезпечення охорони
зазначених видів тварин і рослин, поліпшення середовища їх перебування
(зростання), створення належних умов для їх розмноження або розведення
та розселення.
Використана література:
Безпека життєдіяльності. Підручник. – К., 2001.
Загальна гігієна з основами екології. Підручник. – К., 2003.
Злобін Ю.А. Основи екології.- К.: Лібра, 1998. – 249.
Корсак К.В., Плахотнік О.В. Основи екології, – К.: МАУП, 2000. – 238с.
Шилов И. А. Екологія. М.: Вища школа, 1997.
Федоров В. Д., Гільманов Т. Г. Екологія. Вид-во МГУ, 1980.
PAGE
PAGE 13
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
