Особливості процесів ринкового реформування в аграрному секторі економіки України (реферат)

РЕФЕРАТ

на тему:

“Особливості процесів ринкового реформування

в аграрному секторі економіки України”

ПЛАН

1. СУТНІСТЬ ТА ОСОБЛИВОСТІ АГРАРНИХ ВІДНОСИН В РИНКОВИХ УМОВАХ

2. ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНИХ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ, МІСЦЕ ЇХ
РЕФОРМУВАННЯ

3. ВАРТІСТЬ ЗЕМЛІ

4. ШЛЯХИ РЕФОРМУВАННЯ АГРАРНИХ ВІДНОСИН

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Сутність та особливості аграрних відносин

в ринкових умовах

Особливу сферу виробничих відносин складають аграрні відносини,
пов’язані зі специфікою сільськогосподарського виробництва. В його
основі лежить здатність рослинних і тваринних організмів до природного
відтворення, що залежить від природних умов, тобто економічний процес
відтворення завжди тісно переплітається з природним. А звідси, результат
господарювання в цій галузі залежить як від працівника, так і від
природних умов.

Економічні відносини в аграрному секторі – це відносини, які виникають з
приводу привласнення й використання землі та інших засобів
сільськогосподарського виробництва, а також виробництва, розподілу,
обміну та споживання сільськогосподарської продукції.

Основними суб’єктами економічних відносин в аграрному секторі
виступають:

а) суспільство;

б) держава;

в) виробничі колективи;

г) індивідуальні виробники сільськогосподарської продукції.

Структура АПК включає в себе:

1) галузі промисловості, які забезпечують сільське господарство
знаряддями праці;

2) галузі сільського господарства;

3) галузі, які обслуговують сільськогосподарське виробництво (
переробка, транспортування, збереження, реалізація і т.д.).

Особливості аграрних відносин полягають в тому, що:

1) земля в сільському господарстві – головний об’єкт виробничих відносин
і основний засіб виробництва;

2) розбіжність робочого періоду з часом виробництва, що зумовлює
сезонний характер виробництва;

3) кінцеві результати сільського господарства залежать не тільки від
праці людини, але й від природно-кліматичних умов;

4) виникає складність економічних зв’язків;

5) сільське господарство більш широко використовує кредити.

Особливості сільськогосподарського виробництва породжують певну
специфіку у відносинах між людьми з приводу землі як основного об’єкту
господарювання, в обороті капіталу, зайнятого в сільськогосподарському
виробництві.

2. Особливості сучасних земельних відносин в Україні,

місце їх реформування

Особливості сучасного стану аграрних трансформувань в Україні значною
мірою зумовлені результатами виконання Указу Президента України “Про
невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора
економіки”. Відбулися великі зміни соціально-економічного і
організаційного характеру. Важливий крок зроблено у формуванні нової
організаційної структури аграрного сектора, в якій тепер майже всі
суб’єкти господарювання ґрунтуються на засадах приватної власності на
землю та на інші засоби виробництва — і господарські товариства, і
сільськогосподарські виробничі кооперативи, і приватно-орендні
підприємства. Трансформування КСП у названі структури супроводжувалося
формуванням селянських (фермерських) господарств (СФГ). Але даний процес
не відрізнявся активністю. Разом з тим він характеризувався істотним
розширенням землекористування цих господарств шляхом оренди земельних
часток колишніх членів реорганізованих колективних господарств. Земельні
ділянки значної маси ОПГ членів реорганізованих КСП розширено за рахунок
приєднання земельних часток (або їх частин), виділених у натурі. У
цілому великого поширення набула оренда земельних ділянок і земельних
часток без виділення їх у натурі.

Процес реорганізації КСП відповідно до грудневого (1999 p.) Указу
Президента України мав певні особливості. По-перше, він здійснювався у
досить стислі строки (з грудня 1999 p. до кінця квітня 2000 p.).
По-друге, при цьому застосовувалися деякі продекларовані Указом
положення, не передбачені чинними законами, прийнятими Верховною Радою
України-1 те, і друге викликало великі суперечки. Результати
реорганізації КСП також оцінюються неоднозначне. З огляду на це, існує
нагальна потреба всебічно і неупереджено проаналізувати та оцінити
здійснені трансформації. В даній статті аналізуються земельні відносини,
що склалися на сучасному етапі.

Відповідно до грудневого (1999 p.) Указу Президента України,
землекористування створених у процесі реорганізації КСП господарських
товариств 1 сільськогосподарських виробничих кооперативів повністю
сформовано шляхом оренди окремих земельних часток, виділених у натурі,
або ж (у переважній більшості випадків) без такого виділення. У кожному
приватно-орендному підприємстві власною є лише земельна ділянка його
засновника та членів його родини, якщо вони стали членами даного
підприємства. Власна земельна ділянка такого підприємства займає в його
загальному землекористуванні незначну частку (кілька процентів), а решта
використовуваної ним землі є орендованою. У СФГ (порівняно з
приватно-орендними підприємствами) частка власної землі в їх загальному
землекористуванні є значно більшою. Уся інша використовувана ними земля
надана їм державою у постійне користування або ж узята в оренду
(переважно у колишніх членів реорганізованих КСП). ОПГ селян, крім
власної, теж мають землю, надану їм у користування. Разом з тим є
випадки використання ними й орендованої землі.

Отже, протягом року оренда землі набула в Україні великого поширення. Не
охоплено орендними відносинами лише земельні ділянки, що перебувають у
власності громадян (присадибні та ін.), фермерів і засновників
приватно-орендних підприємств, а також землі неприватизованих державних
сільськогосподарських підприємств. У цілому ці землі складають приблизно
30% сільськогосподарських угідь країни. Таким чином, частка земель,
орендованих усіма формами господарювання, сягає близько 70 %, що є
характерним для найрозвинутіших держав світу. Найвищим цей показник є у
Бельгії – 67,4 %. У Франції він становить 63,1 %, у Німеччині – 61,5, у
Люксембурзі – 52,6, у Швеції – 45,2 та у Великобританії – 35,5 % [6, с.
56].

Широкомасштабне формування в Україні землекористування господарських
структур на принципах оренди надзвичайно звузило їх можливості щодо
одержання кредитів під заставу землі, оскільки як об’єкт застави може
бути використана лише земля, що перебуває у власності
кредитопозичальника. Як юридичні особи господарські товариства і
сільськогосподарські виробничі кооперативи, створені на базі КСП,
повністю позбавлені таких можливостей, оскільки не мають власної землі,
а користуються виключно орендованою. У приватно-орендних підприємств ці
можливості мізерні (порівняно з розмірами їх землекористування).
Відносно більшими вони є у СФГ, а ще більшими (теж відносно) — у ОПГ
населення (і зокрема – селян).

Слід зазначити, що аналогічно формується землекористування
підприємницьких структур, створених у процесі реорганізації колективних
і державних господарств, також у Російській Федерації. Подібне
спостерігається і в колишніх соціалістичних країнах Центральної та
Східної Європи (і зокрема – в тих з них, де у процесі реорганізації
колективних і державних сільськогосподарських підприємств створювалися
не тільки селянські господарства, але й господарські товариства і
сільськогосподарські виробничі кооперативи). Наприклад, у нових землях
ФРН, за даними вибіркових обстежень, у 1996/97 господарському році у
землекористуванні господарських товариств орендовані землі становили
97,2%, сільськогосподарських виробничих кооперативів – 97,4 селянських
господарств (сімейних ферм) – 57,3 і об’єднань фермерів-90,5%.

У процесі підготовки проектів (їх було декілька) закону України про
заставу в деяких з них, поряд із заставою землі, передбачалося також
положення про кредитну заставу права оренди землі. Це положення активно
підтримувалося прихильниками збереження державної власності на землю (і
зокрема – на сільськогосподарські угіддя). На їх думку, для одержання
кредитів під заставу землі не обов’язково мати власну землю – для цього
можна скористатися і орендованою. Але ж заставлятися можуть тільки
власна земля та право оренди землі. У тому проекті названого закону,
який сьогодні перебуває на розгляді у Верховній Раді України, застава
права оренди землі не передбачена, однак вона є в проекті нового
Земельного кодексу України. Враховуючи ситуацію, що склалася для
сільськогосподарських товаровиробників на кредитному ринку, важливо
з’ясувати, якою мірою може сприяти розв’язанню проблеми кредитування
надання кредитів під заставу права оренди землі, якщо така правова норма
стане реальністю.

Припустимо, що орендар, який орендує 1 га землі, сплачує орендну плату в
розмірі 1% її вартості (щоправда, це низька плата). Припустимо далі, що
цей орендар, заставивши право оренди землі, не зміг повернути кредит,
узятий під таке право, і воно перейшло у власність кредитодавця. Якщо це
банк, то він навряд чи стане займатися практичним використанням даної
земельної ділянки за цільовим призначенням і намагатиметься поступитися
правом її оренди перед будь-яким сільськогосподарським товаровиробником.
У такому випадку складається ситуація, дещо аналогічна тій, яка виникає
при переданні орендованої землі в суборенду з суто комерційних
міркувань, тобто щоб мати з цієї операції певний зиск. Причому власник
права оренди землі намагатиметься одержати від претендента на це право
більше, ніж необхідно сплачувати власникові землі як орендну плату
Припустимо також: суборендар з орендарем зійшлися на тому, що перший
сплачуватиме орендну плату безпосередньо власникові землі (в розмірі 1%
її вартості) і таку ж суму – власникові права її оренди. Саме цю
величину і слід розглядати як оцінку права оренди землі.

З виникненням власності на землю виникає й відповідна їй форма доходу.
Таким доходом стає земельна рента. Земельна рента – це не трудовий
доход, який отримує землевласник. Підставою для отримання такого доходу
є право власності на землю.

Ґрунтовний аналіз рентних відносин вимагає виявити відмінності між
рентою і орендною платою. Орендна плата і рента співпадають, якщо
здається в оренду земля, у яку раніше не здійснювались ніякі
капіталовкладення (інвестиції), тобто не зводились споруди чи будувались
системи іригації та інше. Якщо ж такі вкладення здійснювались, то
орендна плата, окрім ренти, включає у себе виплату процентів на
вкладений капітал, а також амортизаційні відрахування на основні фонди:

Орендна плата = Я + А + г,

де Я—рента;

А — амортизація основного капіталу, переданого в оренду разом

із землею;

r— процент на вкладений капітал.

Включення до складу орендної плати процента і амортизаційних
відрахувань, пов’язаних із зношуванням засобів праці, розміщених на
даній земельній ділянці, і перенесенням їх вартості на створений продукт
зумовлено такими обставинами.

По-перше, якщо на даній земельній ділянці знаходиться яка-небудь споруда
чи будова, що має певну вартість, яка за своєю суттю є матеріалізацією
певної грошової суми, затраченої на її зведення, то її власник міг би
покласти цю суму до банку під певний процент. Однак цю суму він передає
орендареві у матеріалізованій формі – у вигляді споруди. Тому останній
за користування цієї спорудою повинен сплачувати процент власникові
землі.

По-друге, зрозуміло, що дана споруда, як елемент основних фондів,
зношується у процесі її експлуатації, щорічно переносячи частину своєї
вартості на вирощений продукт. Після реалізації цього продукту орендар
зобов’язаний передати власникові споруди цю вартість для формування
амортизаційного фонду, останній призначений для відновлення основного
капіталу (споруди), котрий належить землевласнику, після повного його
зношення.

Після аналізу рентних відносин можна дати визначення ренти.

Земельна рента — це дохід від такого виробничого фактора, я» земля. Його
джерелом є надлишковий прибуток, створений на землі і привласнений її
власниками. Земельна рента є економічною формою реалізації приватної
власності на землю.

В економічній теорії нема єдності і стосовно форм земельної ренти Однак
ніхто не заперечує існування диференціальної земельної ренти, умовами
виникнення якої визнаються такі: І

1) мінливість земельних ділянок за їх продуктивністю (якістю),
віддаленістю від ринків збуту продукції;

2) відмінність різних ділянок землі за віддачею від додаткових
інвестицій.

У першому випадку йдеться про мінливість об’єктивного, природного
характеру, а в другому — про штучний характер мінливості, яка
породжується прагненням людини поліпшити фунти, впровадити нові техніку
і технологію, здійснити селекцію тощо. Саме тому й розрізняють два види
диференціальної ренти—першого та другого роду.

Диференціальна рента першого роду виникає внаслідок різної природної
продуктивності чи віддаленості земель і одержується з усіх земельних
ділянок, окрім найгірших по продуктивності і місце розташуванню.

Отже, диференціальна рента ґрунтується на існуванні постійні переваги
(монополії), якою володіють орендарі кращих і середніх земель Якби така
перевага існувала в інших галузях, вона була б тимчасовою, адже
конкуренція її ліквідувала б. Але в сільському господарстві, як і в
інших галузях, пов’язаних з використанням землі як основного засобу
виробництв?, існує специфічний вид монополії — монополії на землю я
об’єкт господарювання, яка й стає причиною існування диференціальної
ренти. Цю монополію здійснює орендар (за угодою про оренду землі), але
ренту привласнює землевласник.

Монополія господарювання на землі передбачає, що земля ресурс обмежений,
кращі землі давно задіяні в господарському обора (я обставина
посилюється дією закону спадної віддачі, який проявляється в зниженні
віддачі додаткових інвестицій в землі Зростання потреб в
сільськогосподарських продуктах змушує залучати оборот все гірші землі,
які визначають граничні витрати виробництв Зростаючі граничні витрати
знаходяться в основі цін продуктів. Той експлуатація решти ділянок,
природна продуктивність яких виш забезпечує отримання додаткового
прибутку, який і стає диференціальною рентою першого роду. що
сплачується в складі, орендної плати орендарем землевласнику. Рента на
найгірших ділянках не утворюється, адже там не виникає надлишкового
прибутку.

Диференціальна рента другого роду утворюється аналогічно – матеріальною
умовою її виникнення є також відмінності в продуктивності земель, але
тепер уже не природної, а штучно створеної за рахунок додаткових
інвестицій. Спільними є ї причина утворення – монополія господарської
діяльності на землі з її впливом на ціноутворення і джерело ренти –
надлишковий прибуток на середніх і кращих землях.

Друга диференціальна рента за сучасних умов, коли здійснюється високо
інтенсивне сільськогосподарське виробництво із значними інвестиціями,
які все зростають, стала основною формою рентного доходу власників
землі.

Існування абсолютної земельної ренти — доходу земельних власників з усіх
без виключення ділянок землі, в тому числі й найгірших — відстоює
виключно марксистська економічна теорія.

3. Вартість землі

В суспільстві, для якого характерна приватна власність на землю, земля
виступає як об’єкт купівлі-продажу. Земля купується як для виробництва
сільськогосподарських продуктів, так і для видобутку корисних копалин,
для забудови, будівництва транспортних магістралей, аеропортів,
спортивних споруд, АЕС, ГЕС, теплових електростанцій, військових
об’єктів і т.д.

Слід розрізняти ціну землі як продукт праці і як продукт природи. Ціна
землі як продукт праці включає витрати на обробіток ґрунту та його
покращання, тобто земля виступає як продукт праці землероба і стає
матеріальним носієм вартості. Ціна землі як продукт природи є
ірраціональним вираженням, оскільки земля не є продуктом праці, і
водночас вона може використовуватись як засіб виробництва і предмет
праці, приносити її власникові доход у вигляді ренти.

Ціна землі – це сума грошей, яка, якщо її покласти в банк, принесе
своєму власнику доход у вигляді процента, не меншого від тієї земельної
ренти, яку приносить дана земельна ділянка. Ціна землі розраховується за
такою формулою:

Цз = (R : S) x 100

R – рента;

S – норма банківського проценту.

На величину ціни землі впливає ряд факторів:

1) вартість освоєння і покращання землі;

2) величина земельної ренти;

3) норма банківського проценту;

4) співвідношення попиту і пропозиції на продукцію сільського
господарства;

5) зростання попиту на ділянки в районах, де знайдені корисні копалини;

6) економічна політика держави.

Всі рентні доходи розподіляються між державою, земельними власниками й
тими, хто користується землею. Методи, форма й частка розподілу
визначаються пануючими відносинами власності в аграрному секторі.

4. Шляхи реформування аграрних відносин

Сучасні проблеми політичної та економічної перебудови України свідчать
про те, що серед тих, які потребують вирішення, найбільш гострими і
суперечливими є проблеми земельних відносин. Земля на відміну від усіх
інших суспільних відносин в її природно-продуктивних та територіальних
функціях є універсальним чинником суспільного відтворення, що
нагромаджує енергію сонця і завдяки гумусному шару виконує багато
важливих функцій життєзабезпечення людини. Тому в теоретичному плані
важливо з’ясувати джерела життя, його енергетичні та екологічні
закономірності.

Для виходу з економічної, енергетичної, екологічної кризи та для сталого
розвитку України необхідно переглянути теоретичні підходи до розвитку
аграрного виробництва, землекористування, використання природного
потенціалу та збільшення енергії на землі для підвищення добробуту та
запобігання екологічній катастрофі. Земельні відносини потребують
цілеспрямованої координації дій, застосування на загальнодержавному,
регіональному і місцевому рівнях ефективних форм управління. Останні
повинні бути адекватними формам земельної власності та господарювання,
способам використання землі в усіх галузях економіки та методам
регулювання земельних відносин.

Наріжним принципом оцінки дієвості та результативності механізмів
управління земельними ресурсами в ринкових умовах є, з одного боку,
екологічно раціональне та безпечне високоефективне використання землі в
інтересах суспільства, а з другого — захист ґрунтів від деградації,
виснаження та забруднення і збереження відтворювального,
відновлювального та асиміляційного потенціалу земельних ресурсів. Цей
принцип зумовлює необхідність застосування подвійного, а саме:
еколого-економічного критерію при визначенні оптимальних варіантів,
напрямів і способів земле використання й охорони земель.

Незважаючи на зміни, що відбулись в Україні внаслідок ринкових
трансформацій і переходу на принципово нові виробничі відносини,
суб’єкти природокористування, в тому числі й землекористування, ще не
стали економічно пов’язаними з відповідними об’єктами природо- та
землекористування. Від того, як використовуються земельні ресурси —
раціонально чи ні, забруднюються вони чи поліпшуються їх корисні
властивості, по суті, майже не залежать економічні результати
господарської діяльності практично всіх землекористувачів як і
землевласників. 1 Гостра фінансово-економічна криза та інші негативні
чинники перехідного періоду в Україні зумовлюють поглиблення кризи в
землекористуванні та охороні земель насамперед в аграрній сфері.
Переважна більшість сільськогосподарських товаровиробників через брак
коштів не дотримуються прогресивних та екологічно раціональних
технологій обробітку ґрунтів і вирощування культур, порушують вимоги
сівозмін та удобрення полів, не виконують елементарних заходів щодо
збереження ґрунтового покриву і підвищення його родючості. Внаслідок
високої господарської освоєності земельного фонду держави (72,2%, рівень
розораності – 57,1%, у тому числі сільськогосподарських угідь — 79,8%) й
екстенсивного використання продуктивних угідь посилюється деградація
земель, ґрунти втрачають родючість і виснажуються. За даними Держкомзему
України, нині 13,2 млн. га сільськогосподарських угідь зазнають водної
ерозії, 19,3 млн. — вітрової, 10,7 млн. мають підвищену кислотність, 3,9
млн. засолені і солонцюваті, 3,6 млн. га заболочені і перезволожені.
Площа еродованої ріллі протягом останніх 25 років збільшилась на третину
і щорічно розширюється на 90-100 тис. га, а вміст гумусу в ґрунтах
знизився на 20%. Водночас витрати на протиерозійні та інші землеохоронні
і землемеліоративні роботи постійно зменшуються. Зокрема, за 1991-1999
роки витрати на землемеліоративні та землеохоронні заходи скоротились
майже у 25 разів.

У ринкових умовах, як свідчить досвід розвинутих країн, поряд з
адміністративними, правовими та іншими формами, широко застосовуються в
останні десятиліття саме економічні механізми управління земельними
ресурсами, які часто є найбільш дійовими й ефективними. Вони охоплюють
комплекс фінансово-економічних важелів, які спонукають або стимулюють
землевласників, землекористувачів і землезабруднювачів, по-перше, до
раціонального, ефективного та екологозрівноваженого використання землі,
а по-друге, всебічної її охорони, відтворення й поліпшення якості, інших
корисних властивостей земельних ресурсів і ґрунтів. Всебічна охорона
продуктивних земель і підвищення родючості ґрунтів становить основу
високоефективного та конкурентоспроможного агропромислового виробництва,
вирішення продовольчої проблеми і забезпечення належного рівня
продовольчої безпеки держави.

Посилення земельно-ресурсного потенціалу або віддачі від нього залежить
від багатьох чинників: наявності сучасних технологій обробітку, що
ощадливо впливають на поверхневий шар ґрунту; створення нових технологій
виробництва та зберігання сільськогосподарської продукції; .готовності
персоналу до застосування новітніх технологій виробництва, збирання і
переробки; розширення мережі власних переробних підприємств, які
знижують непродуктивні транспортні витрати; уникнення немеханізованої
малопродуктивної праці; широке вивчення та застосування передових
агро-технологій розвинутих держав; активна співпраця з іноземними
фірмами щодо укладання контрактів на поставку вітчизняної
сільськогосподарської продукції; розширення лізингових форм співпраці з
промисловими підприємствами, іноземними партнерами; залучення
вітчизняних та іноземних спеціалістів до впровадження сучасних
сільськогосподарських технологій; розвиток інфраструктури аграрного
сектора; формування нових концепцій та підходів до організації
соціальної сфери на селі.

Відсутність науково обґрунтованих підходів до формування справжнього
власника землі стала однією з основних причин економічного спаду.
Значною мірою такому становищу спричинила відсутність єдиної стратегії і
тактики у реформуванні земельних відносин, яка не тільки не заохочує
виробника, а й гальмує подальший розвиток аграрного сектора. Ситуація
зумовлена тим, що акцент в аграрній політиці щодо реформування відносин
було продекларовано, відміна регулювання цін призвела до зростання
останніх на промислову продукцію і відповідно поглиблення цінового
диспаритету на сільськогосподарську продукцію.

Висновки

Аграрні відносини є складовою частиною всієї системи економічних
відносин суспільства. Найбільш чітко цей зв’язок проявляється в процесах
агропромислової інтеграції. В результаті агропромислової інтеграції
формується господарська одиниця, яка називається агропромисловий
комплекс ( АПК). Особливості сільськогосподарського виробництва
породжують певну специфіку у відносинах між людьми з приводу землі як
основного об’єкту господарювання, в обороті капіталу, зайнятого в
сільськогосподарському виробництві.

Основними суб’єктами економічних відносин в аграрному секторі
виступають:

а) суспільство;

б) держава;

в) виробничі колективи;

г) індивідуальні виробники сільськогосподарської продукції.

Структура АПК включає в себе:

1) галузі промисловості, які забезпечують сільське господарство
знаряддями праці;

2) галузі сільського господарства;

3) галузі, які обслуговують сільськогосподарське виробництво (переробка,
транспортування, збереження, реалізація і т.д.).

Особливості аграрних відносин полягають в тому, що:

1) земля в сільському господарстві – головний об’єкт виробничих відносин
і основний засіб виробництва;

2) розбіжність робочого періоду з часом виробництва, що зумовлює
сезонний характер виробництва;

3) кінцеві результати сільського господарства залежать не тільки від
праці людини, але й від природнокліматичних умов;

4) виникає складність економічних зв’язків;

5) сільське господарство більш широко використовує кредити.

З виникненням власності на землю виникає й відповідна їй форма доходу.

Список використаної літератури

1. Башнянин Г.І., Лазур П.Ю., Медведєв В.С. Політична економія. – К.:
Ніка –Центр, 2000. – С. 343-365.

2. Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної
теорії.-К.: Вища школа, 1995.

3. Дзюбик С., Ривак О. Основи економічної теорії. – К.: Вища школа,
1994.

4. Клімко Г.Н., Нестеренко В.П. Основи економічної теорії. – К.: Вища
школа, 1997.

5. Лисецький А. – Проблеми розвитку АПТК України // Економіка України. –
1998. – № 7.

6. Лисецький А., Жубржицька О. – Проблеми і шляхи розвитку
субнаціонального АПК //Економіка України. – 2001. – № 6.

7. Лишиленко В. – Проблеми відтворення трудових ресурсів аграрних
підприємств// Економіка України. – 1998. – №4.

8. Могильний О. – Реструктуризація колективних сільськогосподарських
підприємств – шлях до багатоукладної ринкової економіки // Економіка
України. – 2001. – № 3.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter