РЕФЕРАТ
на тему:
“Ринок робочої сили.
Зайнятість населення”ПЛАН
1. Поняття ринку робочої сили, його складові
2. Види ринку робочої сили
3. Поняття, форми та види зайнятості
Використана література
1. Поняття ринку робочої сили, його складові
Ринок праці — це передусім система суспільних відносин, пов’язаних із
купівлею і продажем товару “робоча сила”. Крім того, ринок праці є
сферою працевлаштування, формування попиту й пропозиції на робочу силу.
Його можна трактувати і як механізм, що забезпечує узгодження ціни та
умов праці між роботодавцями і найманими працівниками.
Особливість ринку праці полягає в тому, що він охоплює не тільки сферу
обігу товару “робоча сила”, а й сферу виробництва, де найманії й
працівник працює. Відносини, що тут виникають, зачіпають важливі
соціально-економічні проблеми, а тому потребують особливої уваги з боку
держави.
У ринковій економіці ринок праці охоплює всіх здатних працювати: як
зайнятих, так і не зайнятих найманою працею. Серед незайнятих
розрізняють такі групи працездатних людей:
• особи, що не працюють, але бажають працювати й шукають роботу
(безробітні, які мають відповідний статус; особи, які мають вперше
приступити до трудової діяльності; особи, які шукають зайняття після
перерви в роботі);
• особи, котрі хоча і мають роботу, проте не задоволені нею і шукають
друге місце основної або додаткової роботи;
• особи, які зайняті, проте явно ризикують утратити роботу і тому
шукають друге місце роботи.
Указані категорії людей і визначають пропозицію праці на ринку праці.
Отже, ринок праці — це ринок найманої праці. Він охоплює відносини від
моменту наймання працівників на роботу до їхнього звільнення.
Для виникнення, формування й функціонування ринку праці необхідні певні
умови. Насамперед мають бути забезпечені правові умови функціонування
цього ринку, зокрема можливість вільного пересування на ньому громадян,
вільного вибору роботи, тобто юридична свобода працівника, можливість
самостійно розпоряджатися своєю здатністю працювати. Проте цього
недостатньо, оскільки, з економічного погляду, власник робочої сили
змушений продавати її тоді, коли у нього немає всього необхідного для
ведення свого господарства як джерела для одержання засобів існування,
або коли дохід з інших джерел є недостатнім.
Покупцем товару “робоча сила” на ринку виступає підприємець, який має
все необхідне для ведення власного господарства. Крім своєї праці,
підприємець залучає інших працівників за певну грошову винагороду.
Відбувається обмін індивідуальної здатності до праці на засоби
існування, необхідні для відтворення робочої сили, а також здійснюється
розміщення працівників у системі суспільного поділу праці країни.
Важливою умовою формування й функціонування ринку праці є відповідність
працівника вимогам робочого місця, а запропонованого місця — інтересам
працівника.
Ринок робочих місць як складова ринку праці, що відбиває потребу у
робочій силі, передусім характеризується кількістю вакансій на
підприємствах і в організаціях. При цьому беруть до уваги вакансії як
тих підприємств і організацій, які вже функціонують, так і тих, що
тільки вводяться в дію. Крім того, враховуються і ті робочі місця, на
яких працівники не задовольняють роботодавця, і тому він шукає їм
заміну.
Необхідними умовами функціонування ринку праці є також організація
єдиної, замкненої по території країни й ефективно діючої системи бірж
праці; широкомасштабна система професійної орієнтації, професійного
навчання, підвищення кваліфікації і перепідготовки; наявність у
територіальних органів виконавчої влади необхідних фінансових і
матеріальних коштів, достатніх для організації ефективної роботи системи
працевлаштування, організації громадських робіт, стимулювання
зайнятості; соціальна підтримка громадян, включаючи безробітних і членів
сімей, які перебувають на їхньому утриманні, та ін.
Елементами ринку праці є: товар, який він пропонує, попит, пропозиція та
ціна. У сучасній економічній літературі відсутня однозначна відповідь на
запитання, що вважати товаром на ринку праці:
роботу силу, працю чи послуги праці? Проте більшість авторів схильні до
думки, що товаром на ринку праці є індивідуальна робоча сила.
Індивідуальна робоча сила являє собою сукупність фізичних та духовних
якостей людини, які використовуються у процесі виробництва товарів і
послуг.
Робоча сила, як зазначалося, є об’єктом купівлі-продажу. Купівля товару
“робоча сила” називається найманням на роботу. При цьому робоча сила
називається найманою робочою силою, а працівник — найманим працівником.
Працівник продає свою робочу силу підприємцю на певний період,
залишаючись власником цього товару.
Найманий працівник і підприємець юридичне рівноправні і користуються
правами людини й громадянина однаковою мірою. Відносини між найманим
працівником та роботодавцем оформлюються трудовим договором
(контрактом). У цьому документі вказуються взаємні права й обов’язки
обох сторін щодо виконання умов купівлі-продажу робочої сили. Згідно з
трудовим договором найманий працівник повинен працювати в організації
підприємця за певною професією, кваліфікацією, мати певне робоче місце й
дотримуватися режиму праці цієї організації. Підприємець зобов’язаний
виплачувати найманому працівникові заробітну плату відповідно до його
кваліфікації і виконаної роботи, забезпечувати умови праці, які
передбачені законодавством про працю та зайнятість, колективним
договором і трудовим договором (контрактом).
Елементами ринку праці є також попит на робочу силу та ЇЇ пропозиція.
Попит може бути індивідуальним і сукупним.
Сукупний попит на робочу силу — це ринковий попит з боку всіх фірм,
організацій, представлених на ринку.
Індивідуальний попит на робочу силу— це попит окремого роботодавця
(підприємця, фірми). Він залежить від:
• попиту на продукцію фірми, тому що робоча сила необхідна як виробничий
ресурс для виробництва інших товарів і послуг, тобто попит на робочу
силу залежить від попиту на продукт фірАіи, організації;
• стану виробництва, зокрема, особливостей технологічного процесу,
розмірів і ефективності капіталу, який використовується, методів
організації виробництва й праці тощо;
• якості праці, що визначається рівнем освіти, професійністю,
продуктивністю працівника;
• фонду заробітної плати, який може роботодавець запропонувати для
наймання певної кількості працівників, оскільки чим більший загальний
розмір цього фонду, тим більше найманих працівників може найняти
роботодавець, і навпаки, чим вища заробітна плата кожного працівника,
тим менша кількість їх за допомогою фонду зарплати буде найнята.
Регулювання попиту на робочу силу потребує аналізу факторів, які
впливають на нього. Збільшення попиту можна досягти шляхом його
стимулювання через створення нових постійних або тимчасових робочих
місць, розвиток нестандартних форм зайнятості, прямих інвестицій у
створення і реконструкцію робочих місць. Зростанню попиту сприяє також:
упровадження пільгового оподаткування й кредитування для тих галузей і
регіонів, в яких доцільно збільшити кількість робочих місць;
застосування прямих виплат підприємствам за кожного найнятого
працівника, відшкодування підприємству витрат, пов’язаних із пошуком,
навчанням та найманням на роботу працівників.
Водночас мають бути установлені певні юридичні обмеження щодо зростання
зайнятості, зокрема через надання можливості індивідуального регулювання
робочого часу, зняття обмежень щодо скорочення кількості працівників,
можливості звільнення їх у разі зменшення обсягу робіт.
Держава повинна економічно заінтересовувати підприємства брати участь у
забезпеченні зайнятості менш конкурентоспроможних верств населення,
таких як молодь, інваліди, жінки з малими дітьми. Для цього доцільно
встановлювати пільги за плату до бюджету за використання робочої сили
цих груп населення, дотації для створення спеціалізованих робочих місць,
організації профнавчання тощо.
У разі скорочення попиту на робочу силу доцільна жорсткіша кредитна
політика, встановлення додаткового податку за використання праці
трудівників, зменшення інвестицій тощо.
Формування попиту на робочу силу здійснюється під впливом таких
факторів: приросту величини трудових ресурсів, співвідношення зайнятого
і Незайнятого населення, використання мало конкурентних груп населення,
особливостей пенсійного законодавства, а також кадрової політики на
кожному підприємстві.
Пропозиція робочої сили характеризує чисельність працездатних людей з
урахуванням їх статі, віку, освіти, професії, кваліфікації та ін.
Співвідношення між попитом на робочу силу та її пропозицією в Україні за
останні роки свідчила про загострення ситуації на ринку праці. Тривала
стійка тенденція до зростання пропозиції робочої сили та скорочення
попиту на неї. На початок 1998 р. на кожне вільне робоче місце
претендувало майже 20 осіб. Починаючи з 1999 р. ситуація поступово
покращувалася і вже на сьогодні такої катастрофічної картини не
спостерігаєтсья, на кожне вільне робоче місце на початку 2004 р.
претендувало близько 6-7 осіб.
Кон ‘юнктура ринку — це співвідношення попиту і пропозиції праці на
даний період, яке визначає ставки заробітної плати на конкретні види
праці та рівень зайнятості населення.
Виділяють три типи кон’юнктури:
• трудодефіцитна, коли на ринку праці спостерігається нестача пропозиції
праці;
• трудонадлишкова, коли існує велика кількість безробітних і відповідно
надлишок пропозиції праці;
• рівноважна, коли попит на працю відповідає її пропозиції.
Кожен тип ринкової кон’юнктури властивий тому чи іншому регіонові або
сфері прикладання праці, утворюючи в сукупності загальний ринок праці в
країні.
Співвідношення попиту на робочу силу та її пропозиції складається під
впливом конкретної економічної та соціально-політичної ситуації, зміни
ціни робочої сили (оплати праці), рівня реальних доходів населення.
Залежність цих величин графічно зображено на рис. 1.
З рисунка видно, що у міру зниження рівня реальної заробітної плати
(ціни робочої сили) попит на робочу силу з боку роботодавців і
відповідно зайнятість зростають. Зростання реальної заробітної плати
супроводжується збільшенням пропозиції робочої сили. У точці перетину
цих кривих попит і пропозиція робочої сили збігаються, тобто виникає
рівновага на ринку праці. Якщо ціна робочої сили вища від рівноважної,
має місце безробіття, якщо нижча — дефіцит працівників.
На практиці загальна і структурна рівновага попиту і пропозиції робочої
сили практично є недосяжними. Кон’юнктура ринку праці безпосередньо
впливає на ціну робочої сили.
Пропозиція
робочої сили
Чисельність зайнятих
Рис. 1. Попит і пропозиція на ринку праці
Ціна робочої сили має забезпечувати придбання на ринку такої кількості
споживчих товарів і послуг, щоб працівник міг:
• підтримати свою працездатність і одержати необхідну
професійно-кваліфікаційну підготовку;
• утримувати сім’ю і виховувати дітей, без чого ринок праці не зможе
поповнюватися новою робочою силою замість тієї, котра вибуває;
• підтримувати нормальний для свого середовища рівень культури і
виконувати обов’язок громадянина суспільства, що також потребує витрат.
Ціна робочої сили виступає у вигляді заробітної плати. Зауважимо, що
висока заробітна плата обмежує можливості підприємця в найманні
додаткових працівників, скорочуючи попит на них, і навпаки, низький
рівень зарплати дає можливість збільшити кількість робочих місць.
Ринок праці виконує такі функції:
• узгоджує економічні інтереси суб’єктів трудових відносин;
• забезпечує конкурентне середовище кожної зі сторін ринкової взаємодії;
• забезпечує пропорційність розподілу робочої сили відповідно до
структури суспільних потреб і розвитку техніки;
• підтримує рівновагу між попитом на робочу силу та її пропозицією;
• формує резерв трудових ресурсів для забезпечення нормального процесу
суспільного відтворення;
• сприяє формуванню оптимальної професійно-кваліфікаційної структури;
• стимулює працю, установлює рівноважні ставки заробітної плати;
• впливає на умови реалізації особистого трудового потенціалу;
• дає інформацію про структуру попиту і пропозиції, ємність, кон’юнктуру
ринку тощо.
Основними суб’єктами ринку праці, як зазначалося, є роботодавець і
найманий працівник. Останній має право розпоряджатися своєю здатністю до
праці. Він є власником, носієм і продавцем своєї робочої сили.
Роботодавець є покупцем цього товару.
Для найманого працівника основним джерелом засобів існування й
індивідуального відтворення є його праця.
Суб’єктами ринку праці є також посередники між роботодавцями і найманими
працівниками — держава, профспілки і спілки роботодавців.
Ринковий механізм являє собою єдність двох складових: стихійних
регуляторів попиту і пропозиції робочої сили і регулюючого впливу
держави на ці процеси.
Регулювання ринку праці здійснюється для забезпечення відповідності між
попитом на робочу силу та її пропозицією за обсягом і структурою, тобто
має на меті досягнення їх ефективної збалансованості.
В умовах ринкових відносин будь-які диспропорції у виробництві
призводять до порушення пропорцій ринку праці, тобто співвідношень між
сукупною величиною попиту на робочу силу та її пропозицією, попитом на
робочу силу та її пропозицією за галузями, регіонами; співвідношення між
попитом на окремі професії, спеціальності та їх пропозицією.
2. Види ринку робочої сили
Розрізняють зовнішній, або професійний, ринок праці і внутрішній ринок.
Зовнішній ринок охоплює відносини між продавцями і покупцями робочої
сили в масштабах країни, регіону, галузі. Це відносини, що виникають з
приводу наймання працівників відповідної професії, спеціальності, а
отже, потребують жорсткої класифікації робіт і чіткого визначення їх
змісту.
На зовнішньому ринку діють галузеві профспілки, які об’єднують
працівників окремих галузей, а також профспілки, які об’єднують
працівників за професіями. Зовнішній ринок характеризується значною
плинністю кадрів, тобто він припускає можливість вільного переходу з
одного місця роботи на інше.
Внутрішній ринок передбачає рух кадрів всередині підприємства,
переміщення з однієї посади (роботи) на іншу. Це переміщення може
відбуватися як по горизонталі, так і по вертикалі. По горизонталі —
переведенням на інше робоче місце без змін у кваліфікації, без
підвищення в посаді. По вертикалі — переведенням на інше робоче місце з
підвищенням у посаді або на роботу, що потребує вищої кваліфікації.
Розвиток внутрішнього ринку сприяє зниженню плинності кадрів, оскільки
підприємство заінтересоване в збереженні працівників, які знають
специфіку його виробництва.
Профспілки об’єднують працівників підприємства незалежно від їхніх
професій. Зайнятість тут гарантується більшою мірою, ніж на зовнішньому
ринку праці, що, у свою чергу, сприяє підвищенню ефективності
використання трудового потенціалу.
Зовнішній і внутрішній ринки тісно пов’язані. У країнах з розвинутою
економікою може переважати як один, так і інший ринок праці.
Наприклад, у США переважає зовнішній ринок праці, в Японії — добре
організований внутрішній ринок.
Практика функціонування ринків праці в багатьох країнах свідчить про
існування відкритого і прихованого ринків праці.
На відкритому ринку представлене все працездатне населення. Це
насамперед організована, офіційна частина ринку — населення, яке
перебуває на обліку в державних службах зайнятості, тобто безробітні, а
також випускники державної служби професійного навчання. Друга,
неофіційна, частина охоплює тих громадян, які намагаються влаштуватися
на роботу через прямі контакти з підприємствами або з недержавними
структурами працевлаштування і професійного навчання.
До прихованого ринку належать працівники, які зайняті на підприємствах і
в організаціях, проте мають велику ймовірність опинитися без роботи з
причини зниження темпів розвитку виробництва, його конверсії, ліквідації
колишніх економічних і виробничих взаємозв’язків.
Ринок праці підрозділяється на окремі частини — цільові ринки, які
називаються сегментами.
Сегментація ринку праці— це поділ працівників і робочих місць на
замкнуті сектори, зони, які обмежують мобільність робочої сили своїми
рамками.
Ознаками сегментації можуть бути:
• територіальне положення — регіон, місто, район тощо;
• демографічні характеристики — статево-віковий і сімейний склад
населення;
• соціально-економічні характеристики — рівень освіти,
професійно-кваліфікаційний склад працівників, стаж роботи тощо;
• економічні критерії — розподіл покупців за формами власності, за їхнім
фінансовим станом; розподіл продавців за рівнем матеріальної
забезпеченості та ін.;
• психографічні показники — особисті якості працівників, їх належність
до певних верств і прошарків суспільства тощо;
• поведінкові характеристики — мотивація зайнятості та ін. Великого
значення набуває створення сегментів для тих, хто особливо потребує
соціальної підтримки з боку держави. Це такі малоконкурентоспроможні
групи осіб, яким потрібна робота: молодь, котра досягла працездатного
віку, працівники похилого віку, інваліди, жінки з дітьми.
Залежно від того, які склалися стосунки між найманими працівниками і
роботодавцями, в який спосіб регулюються ці відносини, ринок праці може
бути жорстким або гнучким.
До 70-х років XX ст. у країнах розвинутого капіталізму, для яких на той
період характерними були економічне зростання, повна зайнятість,
маловідчутна інфляція, функціонував жорсткий ринок праці. Йому було
притаманне державне регулювання і великий вплив профспілок.
Ринок характеризувався гарантією і стабільністю зайнятості, що
забезпечувалося політикою повної зайнятості та системою соціального
страхування, регламентацією звільнення працівників, забезпеченням
трудящих стабільними доходами через узаконення статусу профспілок та
їхніх прав, розробленням систем оподаткування та допомоги, які гальмують
процес поляризації доходів, стабільністю місця роботи, її безпеки [8,
c.210].
Структурна перебудова в економіці цих країн в умовах жорсткого ринку
супроводжувалася кризовими явищами у виробництві, зростанням безробіття.
Це призвело до поширення концепції гнучкого ринку праці. Його можна
характеризувати як форму пристосування ринку праці до структурної
перебудови економіки.
Гнучкість ринку праці передбачає:
• оперативне реагування на зміни кон’юнктури ринку праці, тобто зміни
попиту, пропозиції і цін, що виявляється відповідно у зміні обсягу,
структури, якості та ціни робочої сили;
• територіальну та професійну мобільність працівників;
• гнучкість підприємства, яка виявляється в гнучкому регулюванні обсягів
продукції, що випускається, у використанні нових форм організації
виробництва і праці, управління кадрами;
• різноманітність форм наймання і звільнення;
• різноманітність форм професійно-кваліфікаційної перепідготовки;
• гнучкість диференціації заробітної плати;
• гнучкість у регулюванні витрат на робочу силу;
• гнучкість режимів роботи та розподілу робочого часу;
• різноманітність методів і форм соціальної допомоги;
• різноманітність методів і форм зайнятості.
На підприємствах зазначені вимоги забезпечуються зокрема, введенням
режимів неповного робочого часу (скороченого робочого дня), надомної
праці, роботи за викликами, гнучких режимів робочого часу, а також
найманням тимчасових працівників.
3. Поняття, форми та види зайнятості
Використання трудових ресурсів характеризується показником зайнятості.
Зайнятість населення являє собою діяльність частини населення щодо
створення суспільного продукту (національного доходу). Саме в цьому
полягає її економічна сутність. Зайнятість населення — найбільш
узагальнена характеристика економіки. Вона відбиває досягнутий рівень
економічного розвитку, внесок живої праці в досягнення виробництва.
Зайнятість об’єднує виробництво і споживання, а її структура визначає
характер їхніх взаємозв’язків.
Соціальна сутність зайнятості відображає потребу людини в самовираженні,
а також у задоволенні матеріальних і духовних потреб через дохід, який
особа отримує за свою працю.
Згідно із законом України “Про зайнятість населення” до зайнятого
населення належать громадяни нашої країни, які проживають на її
території на законних підставах, а саме:
• працюючі за наймом на умовах повного або неповного робочого дня
(тижня) на підприємствах, установах, організаціях незалежно від форм
власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні та за
кордоном;
• громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи
підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою
діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їхніх сімей, які беруть
участь у виробництві;
• вибрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах
державної влади, управління чи в суспільних об’єднаннях;
• громадяни, які служать у збройних силах, прикордонних, внутрішніх,
залізничних військах, органах національної безпеки та внутрішніх справ;
• особи, які проходять професійну підготовку, перепідготовку та
підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; які навчаються у
денних загальноосвітніх школах, середніх спеціальних та вищих навчальних
закладах;
• зайняті вихованням дітей, доглядом за хворими, інвалідами та
громадянами похилого віку;
• працюючі громадяни інших держав, які тимчасово перебувають в Україні і
виконують функції, не пов’язані із забезпеченням діяльності посольств і
місій.
Розрізняють такі форми зайнятості: повну, неповну, часткову, первинну та
вторинну зайнятість.
Повна зайнятість — це діяльність протягом повного робочого дня (тижня,
сезону, року), яка забезпечує дохід у нормальних для даного регіону
розмірах.
Неповна зайнятість характеризує зайнятість конкретної особи або протягом
неповного робочого часу або з неповною оплатою чи недостатньою
ефективністю. Неповна зайнятість може бути явною або прихованою.
Явна неповна зайнятість зумовлена соціальними причинами, зокрема
необхідністю здобути освіту, професію, підвищити кваліфікацію тощо.
Неповну зайнятість можна виміряти безпосередньо, використовуючи дані про
заробіток, відпрацьований час, або ж за допомогою спеціальних
відбіркових обстежень.
Прихована неповна зайнятість відбиває порушення рівноваги між робочою
силою та іншими виробничими факторами. Вона пов’язана, зокрема, зі
зменшенням обсягів виробництва, реконструкцією підприємства і
виявляється в низьких доходах населення, неповному використанні
професійної компетенції або в низькій продуктивності праці.
В Україні прихована неповна зайнятість поки що не регламентована
законом. Водночас прихована неповна зайнятість у нашій країні набула
загрозливих розмірів.
Часткова зайнятість — це добровільна неповна зайнятість.
Первинна зайнятість характеризує зайнятість за основним місцем роботи.
Якщо крім основної роботи чи навчання ще є додаткова зайнятість, вона
називається вторинною зайнятістю.
‘ Види зайнятості характеризують розподіл активної частини трудових
ресурсів за сферами використання праці, професіями, спеціальностями
тощо. Під час їх визначення враховують:
• характер діяльності;
• соціальна належність;
• галузева належність;
• територіальна належність;
• рівень урбанізації;
• професійно-кваліфікаційний рівень;
• статева належність;
• віковий рівень;
• вид власності.
Окрім цих видів зайнятості, існують ще так звані нетрадиційні, до яких
належать: сезонна, поденна та тимчасова зайнятість, зайнятість неповний
робочий день.
Сьогодні в Україні ці види зайнятості охоплюють велику частку населення.
Зайнятість неповний робочий час— це робота неповну робочу зміну у
зв’язку з неможливістю забезпечити працівника роботою на повну норму
робочого часу, або за бажанням працівника відповідно до його соціальних
потреб, а також у зв’язку з модернізацією або реконструкцією
виробництва.
Тимчасова зайнятість — це робота за тимчасовими контрактами. До
категорії тимчасових належать працівники, які наймаються за контрактами
на певний строк.
Сезонна зайнятість — це зайнятість, яка пов’язана з сезонною специфікою
виробництва. Робота надається на певний період на умовах повного
робочого часу й оформляється відповідним контрактом.
В умовах перехідної економіки в Україні досить поширена не
регламентована форма зайнятості, яка функціонує і як первинна, і як
вторинна зайнятість громадян.
Нерегламентована зайнятість — це діяльність працездатного населення
працездатного віку, яка виключена зі сфери соціально-трудових норм та
відносин і не враховується державною статистикою.
Розширення нерегламентованої зайнятості супроводжується подальшим
знецінюванням робочої сили, зниженням мотивації до праці, насамперед у
державному секторі, зростанням інфляції та цін. Доходи від такої
діяльності не оподатковуються, тому держава зазнає певних збитків.
Водночас через вищі заробітки та зовнішню привабливість
нерегламентованої діяльності у людей формується ставлення до неї як до
престижної.
В Україні спостерігається скорочення працюючих та зростання обсягів
прихованого і відкритого безробіття. За 1997 р. чисельність населення,
зайнятого в усіх сферах економічної діяльності, скоротилася майже на 3%
порівняно з 1996 р. Протягом 1997 р. з різних причин залишили постійні
робочі місця 20,6% робітників і службовців. Дві третини звільнених були
прийняті в різні сектори економіки, а одна третина знайшла самостійне
заняття або поповнила лави безробітних. Висока мобільність кадрів
спостерігається переважно у виробничих галузях.
Використана література
Василъченко В. С. Ринок праці та зайнятість. — К., 1996.
Волгин Н. А., Плаксин В. И. Доходы и занятость: мотивационный аспект. —
М.: Луч, 1994.
Гангслі Теренс. Соціальна політика та соціальне забезпечення за ринкової
економіки. — К.: Основа, 1995.
Данюк В. М. Управление трудом в условиях рыночной экономики — К.:
Знание, 1991.
Долишний М. И. Трудовые ресурсы производственных систем. — К.: Наукова
думка, 1990.
Основи ринкової економіки. За ред. В. М. Петюха. — К.: Урожай, 1995.
Петюх В. М. Ринок праці та зайнятість. — К., 2002.
Петюх В. Н. Рыночная экономика: настольная книга делового человека. —
К.: Урожай, 1995.
PAGE
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
