Реферат на тему:
Проблемні сучасні аспекти
розвитку ринку праці в Україні
ПЛАН
Вступ
1. Пропозиція робочої сили в Україні
2. Зайнятість населення
3. Безробіття
4. Інституційно-організаційне та правове забезпечення функціонування
ринку праці
5. Основні напрями регулювання ринку праці
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Економічне зростання створює передумови для збільшення зайнятості та
доходів населення, підвищення продуктивності його праці. Однак
об’єктивні нерівномірності виходу з кризи окремих галузей і підприємств,
істотні відмінності у співвідношенні інтенсивних та екстенсивних
чинників обумовлюють неминучі диспропорції національного ринку праці,
різнонаправленість розвитку окремих його сегментів. У поєднанні з
прорахунками політики ринку праці це спричинило низку проблем.
Йдеться передусім про нестачу робочих місць та високу частку робочих
місць з небезпечними умовами праці та низькими вимогами до якості
робочої сили, що є результатом не лише низьких інвестицій, а насамперед
нераціональної їхньої спрямованості, відсутності чіткої програми
інвестиційної діяльності.
Якість пропозиції робочої сили часто не відповідає сучасним вимогам щодо
її професійно-освітньої підготовки, трудової та виконавчої дисципліни,
мобільності та економічної активності в цілому. Наслідком
незбалансованості пропозиції робочої сили із попитом на неї є високий
рівень безробіття, зокрема прихованого та часткового, та велика частка
безробітних, які не мають роботи понад 1 рік.
Водночас нераціональною є галузева структура зайнятості. Йдеться
передусім про надмірну питому вагу зайнятих у сільському господарстві та
самозайнятих.
Безумовною проблемою ринку праці, наслідки якої виходять далеко за його
межі, є низький середній рівень заробітків і відповідно низька питома
вага витрат на робочу силу у собівартості виробництва та оплати праці
найманих працівників у ВВП, надмірна міжгалузева і низька міжпосадова
диференціація заробітної плати, передусім у бюджетній сфері.
Законодавча та виконавча влади мають якнайшвидше створити передумови
розв’язання зазначених проблем, сприяти якнайповнішому використанню
трудового потенціалу суспільства. Актуальність цього посилюється в
зв’язку із неминучим скороченням у найближчій перспективі чисельності
населення працездатного віку та його старінням. Прогнози розвитку ринку
праці мають стати невід’ємною складовою всіх стратегічних документів,
програм розвитку всіх без винятку галузей економіки та регіонів і
територіальних одиниць. Необхідно розв’язати існуючі суперечності між
Законом про зайнятість, Кодексом законів про працю, результатами реформи
аграрного сектору, зокрема розпаювання землі. Створення нових робочих
місць через чітко спрямовані інвестиції має стати рушійною силою
розвитку визначених галузей та регіонів. Пріоритети створення нових
робочих місць обумовлюють основні напрями розвитку національного та
регіональних економічних комплексів, спеціалізацію окремих регіональних
структур і, через попит на робочу силу, розвиток ринку освітніх послуг.
Реформування оплати праці має не лише забезпечити належний рівень життя,
але й стимулювати населення до активної поведінки на ринку праці, до
ефективної трудової діяльності.
1. Пропозиція робочої сили в Україні
Пропозиція робочої сили в Україні, незалежно від економічної ситуації,
визначається демографічними чинниками, передусім чисельністю населення
віком 20-65 років. Саме ці вікові рамки всупереч законодавству реально
окреслюють економічно активний вік в Україні – до 20 років молодь
переважно навчається і не виходить на ринок праці, а по досягненні
пенсійного віку населення, як правило, не припиняє трудової діяльності.
Водночас пропозиція робочої сили, особливо її якість, може стати або
додатковим чинником прискорення, або бар’єром економічного зростання.
Чисельність та віковий склад економічно активного населення. Зрушення
вікової структури і їх вплив на ринок праці. Сучасний рівень економічної
активності населення України, попри значно нижчий, ніж у більшості країн
світу пенсійний вік, є досить високим за міжнародними стандартами. Це
пояснюється головним чином активністю жінок 20-49 років. Найвищі рівні
економічної активності населення характерні для Волинської, Вінницької
областей та м. Києва, найнижчі – для Тернопільської, Чернівецької та
Івано-Франківської областей.
Загальна чисельність економічно активного населення залишається
практично незмінною від початку виходу з кризи і становить 22644,9 тис.
осіб (9 місяців 2005 p.). Однак високий і постійно зростаючий ступінь
старіння робочої сили (у середньому по Україні кожна п’ята економічно
активна особа – старша 50 років, а кожна чотирнадцята – старша
працездатного віку) створює певні перешкоди для нормалізації процесів
відтворення робочої сили, для запровадження новітніх технологій і
відповідної перекваліфікації працівників.
Особливо гострою є проблема старіння робочої сили у сільській
місцевості, передусім у Чернігівській, Кіровоградській, Полтавській
областях. Це може стати непереборним бар’єром розвитку нових відносин в
аграрному секторі цих регіонів.
Освітня та професійна підготовка робочої сили. Якість підготовки робочої
сили має першорядне значення саме у період економічного зростання в
зв’язку з необхідністю запровадження нових технологій, схем організації
виробництва, коли майже вичерпано екстенсивні чинники економічного
зростання і необхідна інтенсифікація як виробництва, так і надання
послуг. У цьому контексті слід позитивно оцінити невпинне зростання
питомої ваги осіб з вищою (повною та базовою) освітою у складі робочої
сили – з 39,9% у 2000 р. до 42,0% у 2002 р. Проте у розвитку сучасної
системи освіти, передусім вищої, спостерігаються значні диспропорції.
Триває тенденція випереджального збільшення масштабів підготовки
економістів та юристів (відповідно на 36,2 та 43,6%), обумовлена,
насамперед, інерцією високої престижності отримання спеціальностей, які
гарантували в недавньому минулому досить високі та стабільні доходи, і
адекватною реакцією ринку освітніх послуг. Однак практична насиченість
національного ринку праці економістами та юристами неминуче позначиться
на працевлаштуванні фахівців з цих спеціальностей.
Після тривалого скорочення стабілізувалися обсяги підготовки
кваліфікованих робітників у системі професійно-технічної освіти. Є
позитивні тенденції розвитку закладів професійно-технічної освіти,
зорієнтованих насамперед на підготовку спеціалістів для аграрного
сектору економіки. Збільшення обсягів виробництва і надання послуг
створює об’єктивні передумови для зростання потреби в кваліфікованих
робітниках, а отже, нагальною потребою стає реформування системи
професійно-технічної освіти відповідно до нових вимог. Аналіз і прогноз
потреби в робочій силі за професіями та рівнями кваліфікації має стати
дієвим інструментом реформування системи професійної підготовки.
При обмежених можливостях працевлаштування і низькій заробітній платі
чимало економічно активних громадян України, передусім у віці 20-49
років, стають трудовими мігрантами. Понад 80% учасників трудових
міграцій не мали постійної роботи в Україні і ще 7% перебували в
неоплачуваних відпустках.
Отримання можливостей праці за кордоном хронологічно збіглося з початком
економічного спаду і стало засобом поліпшення не тільки економічного
становища, а й соціального статусу, особливо у сільській місцевості та
невеликих містах західних регіонів. Не змінилася на краще ситуація з
працевлаштуванням і з початком економічного зростання. Понад те, за
оцінками Нацбанку, обсяги переказів заробітної плати робітників, які
працюють за кордоном менше 1 року, за 2000-2004 pp. збільшилися у 2,2
раза, а тих, хто працює за кордоном більше 1 року, – вдвічі. Тривала ця
тенденція і в 2005 р. Тимчасові поїздки українських громадян за кордон
стали об’єктивною реальністю і, без сумніву, масовим явищем, масштаби
якого, за оцінками, становлять близько 2 млн. осіб на рік. При цьому за
сприянням офіційних посередників за кордоном працевлаштоване лише трохи
більше 40 тис. осіб. Водночас, виходячи з фінансових потоків,
зменшується зайнятість іноземної робочої сили в Україні.
Найчастіше трудовими мігрантами стають особи з професійно-технічною та
повною середньою освітою. Мало освічені люди через низьку кваліфікацію
мають заздалегідь невеликі шанси працевлаштування за кордоном, а
високоосвічені прошарки менше зацікавлені в цьому через кращі можливості
працевлаштування в Україні. Українські трудові мігранти-чоловіки зайняті
переважно малокваліфікованою працею, зокрема на будівництві. Галузева
структура зайнятості жінок-мігрантів у різних країнах різна залежно від
потреб національних економік. Загалом наші співгромадяни займаються
переважно роботами, які мало сприяють підвищенню їхньої кваліфікації,
набуттю навичок, потрібних для майбутньої продуктивної діяльності в
Україні.
Основними центрами тяжіння українських трудових мігрантів є Росія
(40-50%), Польща (15-20%), Чехія (10-15%), Італія (майже 10%),
Португалія (4-6%). У цілому понад 90% загального потоку трудових
мігрантів припадає на країни СНД (Росія і частково Білорусь), країни
Вишеградської групи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина) та держави
Південної Європи.
Тривалість перебування наших громадян на роботі за кордоном становить у
середньому близько шести місяців. Оскільки в трудових міграціях бере
участь майже 10% економічно активного населення, то пропозиція робочої
сили громадян України за межами нашої держави складає 5% від загальної
пропозиції робочої сили. Таким чином, сучасна трудова міграція не тільки
зменшує масштаби пропозиції робочої сили на українському ринку праці, а
й знижує їіякість.
Ситуація, ймовірно, істотно зміниться вже найближчим часом у зв’язку зі
вступом до ЄС західних сусідів України. Поліпшення можливостей
зайнятості в країнах Південної Європи (Португалія, Греція) не компенсує
втрати таких можливостей у Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині. Менше
10% колишніх трудових мігрантів відкриває в Україні власну справу, і
лише окремі особи створюють робочі місця для найманих працівників –
переважна частина після повернення працює за наймом. Отже, ймовірне
зменшення масштабів трудової міграції викличе певне посилення
навантаження на вітчизняний ринок праці.
Таким чином, основними проблемами у сфері пропозиції робочої сили є:
* невідповідність потребам економіки за професійно-кваліфікаційними
ознаками;
* високий рівень старіння, насамперед у сільській місцевості;
* вимивання ” через трудову міграцію прошарку населення із середнім
рівнем кваліфікації, але високою економічною активністю.
2. Зайнятість населення
Після тривалого періоду скорочення обсягів зайнятості з деяким
запізненням порівняно зі зростанням ВВП (з 2004 р.) розпочалося
збільшення обсягів зайнятості (за даними 9 місяців 2005 р. загальна
чисельність зайнятих становить 20574,1 тис. осіб, у т. ч. працездатного
віку – 18964,4 тис.). Такий відносно короткий хронологічний лаг істотно
відрізняє реакцію українського ринку праці від інших країн з перехідною
економікою, де стале збільшення попиту на робочу силу розпочиналося
тільки через кілька років після початку економічного підйому. Але
важливо (і цей факт потребує глибокого осмислення в державній політиці),
що значно вищі темпи зростання зайнятості характерні для старших вікових
груп. Так, якщо за останній рік загальна кількість зайнятих збільшилася
на 0,4%, то серед осіб, яким за 50 років, – на 0,6%, у т. ч. серед тих,
чий вік перевищує працездатний, – на 1,8%.
Як і слід було очікувати, особливо з огляду на несприятливі умови 2003
p., зростання обсягів і рівнів зайнятості є більш суттєвим у містах – на
1,7%. Але і тут вікові співвідношення – на користь старших контингентів:
чисельність зайнятих осіб старше 50 років збільшилася на 3,9%, у т. ч.
старше працездатного віку – на 10,4%. Це є непрямим свідченням того, що
зростання попиту на робочу силу забезпечується непрестижними (а можливо,
і низькокваліфікованими) робочими місцями.
У селах, на жаль, продовжується скорочення зайнятості, однак виключно
серед населення, чий вік перевищує працездатний. Зайнятість же осіб до
40 років дещо збільшується. Це є значною мірою результатом аграрної
реформи, вивільнення осіб з меншою працездатністю. Зниження зайнятості
осіб передпенсійного віку є цілком закономірним для перших етапів
економічного зростання, але створює серйозні проблеми для служб
зайнятості, оскільки цим людям вкрай важко набути нову кваліфікацію і
працевлаштуватися.
З початком економічного зростання припинився процес перетоку робочої
сили із сектору найманої праці до сектору самостійної зайнятості, однак
темпи зростання чисельності самозайнятих значно вищі.
Понад третина самозайнятих не має професії, значна їхня частина працює
не за фахом. Так, серед самозайнятого населення, що реалізує власну
економічну активність у торгівлі, продавці за освітою становлять лише
2,6%. Разом з тим 13,0% мають дипломи технічних фахівців у галузі
прикладних наук та техніки, 8,3% за освітою – професіонали в галузі
фізичних, математичних та технічних наук, 4,4% – викладачі, 5,5% –
кваліфіковані робітники металургійних та машинобудівних галузей.
На тлі позитивних зрушень, пов’язаних передусім зі сприятливими
економічними тенденціями, в Україні зберігається нераціональна структура
зайнятості. Порівняння її основних параметрів з аналогами країн з
розвиненою та перехідною економікою свідчить про дуже значне скорочення
обсягів промислового виробництва і відповідне зменшення попиту на робочу
силу цієї галузі. У результаті нині в Україні частка працівників
промисловості істотно нижче, ніж у більшості економічно розвинених
країн. Виняток становлять тільки Франція та Швеція, у структурах
зайнятості яких домінує сфера обслуговування. До того ж зберігається
пріоритет добувних галузей, характерний для сировинних економік, а в
Україні це частково є результатом розпаду ВПК СРСР.
Найбільша чисельність працюючих сконцентрована у сільському господарстві
(5,4 млн. осіб, або 25,2% всіх зайнятих у 2002 p.), що значно перевищує
чисельність зайнятих у промисловості (4,4 млн. осіб). Така структура
зайнятості не відповідає інноваційним стратегіям розвитку, зорієнтованим
на випереджальний розвиток наукоємних сфер промислового виробництва,
спроможних забезпечити оновлення техніко-технологічної бази
сільськогосподарського виробництва. Для порівняння: частка
сільськогосподарського сектору в Канаді становить 2,8% загальної
чисельності зайнятих, у Франції – 3,6, в Угорщині – 6,3, у Польщі –
19,3, у Чехії – 4,8%.
Попри помітне зростання, протягом останніх років надто низькою
залишається зайнятість у будівництві, хоча збільшення обсягів
виробництва цієї галузі є необхідним з огляду на її важливість для
забезпечення сталого економічного розвитку.
Частка працюючих у невиробничих галузях у загальних обсягах зайнятості в
Україні в цілому відповідає світовим стандартам. Помітно нижчою є тільки
питома вага зайнятих фінансовою діяльністю, що свідчить про недостатній
розвиток ринкової інфраструктури.
За існуючими оцінками, значна частина дорослого населення має додаткові
заробітки, причому у половини додаткова діяльність принципово
відрізняється від заняття за основним місцем роботи. На двох і більше
роботах чоловіки працюють в 1,8 раза частіше за жінок. Особливого
поширення вторинна зайнятість набула серед чоловіків молодого та
середнього віку (20-49 років). До додаткових заробітків найчастіше
вдаються зайняті у сфері будівництва, послуг, охорони здоров’я, освіти,
науки та культури, найрідше (серед галузей, які акумулюють значну
частину зайнятого населення) – працівники промисловості та торгівлі. Що
вищим є рівень освіти, то частіше спостерігається вторинна зайнятість:
для високоосвічених осіб саме вона є основним видом нестандартної
економічної діяльності, головним джерелом додаткових доходів.
Зростання попиту на робочу силу сприятиме поширенню різних форм
додаткової зайнятості, незважаючи на збільшення рівня оплати праці.
Попри позитивні зрушення, що спостерігаються з часу виходу з кризи, у
сфері зайнятості населення України існують серйозні проблеми: загальний
низький рівень зайнятості та її нераціональна галузева структура,
передусім висока питома вага зайнятих у сільському господарстві та
секторі самостійної зайнятості; поширеність вимушеної неповної
зайнятості; робота не за фахом.
3. Безробіття
Економічне зростання закономірно віддзеркалилося у зменшенні масштабів
безробіття, але поки що не супроводжується відповідним скороченням його
тривалості.
Масштаби безробіття. Зниження безробіття у відповідь на економічне
зростання вдвічі перевищує теоретичні очікування. За 2000-2005 pp. при
зростанні реального ВВП на 32,9% осяги безробіття скоротилися на 23,5%.
Рівень безробіття . визначений за методологією МОП зменшився з 11,7% у
2000 р. до 9,1% за 9 місяців 2005 р. Найвищим він був у Рівненській
(14,3% економічно активного населення віком 15-70 років) та Сумській
(13,6%) областях; найнижчий – в Одеській області та м. Києві (по 5,1%).
Підприємства, збільшуючи обсяги виробництва, поступово зменшують
кількість працюючих в умовах вимушеної неповної зайнятості.
Поліпшення ситуації відчули представники всіх без винятку вікових груп,
але найбільше скоротилося безробіття серед молоді.
Характерною ознакою українського безробіття є безумовна відсутність
будь-яких виявів тендерної дискримінації.
Тривалість і причини безробіття. Понад половина безробітних в Україні не
мають роботи більше 1 року. Такий високий рівень, характерний для
більшості країн з перехідною економікою, є наслідком недостатньо
динамічного розвитку економіки, невисокої мобільності робочої сили та
загальної негнучкості ринку праці. Цілком імовірно, що дається взнаки
також поширення незареєстрованої зайнятості.
Основними причинами втрати роботи залишаються звільнення за власним
бажанням, з економічних причин (у зв’язку з реорганізацією, ліквідацією
виробництва, скороченням чисельності або штату працівників підприємств,
установ, організацій), неможливість знайти роботу після закінчення
навчального закладу.
Активне вжиття заходів щодо стабілізації соціально-економічної ситуації
в країні обумовило залучення до складу економічно активного населення
осіб, які раніше не пропонували свою робочу силу на ринку праці через
відсутність надії знайти роботу. Після 2004 р. спостерігається помітне
зменшення чисельності осіб, які припинили пошук роботи у зв’язку з
втратою надії на працевлаштування, як у містах, так і в селах України.
Стандарти тривалості надання допомоги по безробіттю в Україні цілком
відповідають загальноєвропейським, зафіксованим Конвенцією Міжнародної
організації праці № 102 “Мінімальні норми соціального забезпечення”, але
рівень цієї допомоги є невиправдано низьким. І хоча протягом 2000-2005
pp. середній розмір допомоги по безробіттю істотно збільшився (як в
абсолютному вимірі, так і стосовно встановленого прожиткового мінімуму
для працездатних осіб або до середньої заробітної плати), він становить
лише 118,32 грн. (грудень 2005 p.).
Такий рівень не компенсує у прийнятних межах втраченого доходу, а отже
не забезпечує необхідного соціального захисту безробітних і є однією з
причин того, що більшість з них не реєструється у центрах зайнятості.
Поряд з безумовними позитивними зрушеннями останніх 3 років у сфері
безробіття існують серйозні проблеми: високий рівень і значна частка у
складі безробітних осіб, які не мають роботи понад 1 рік; низькийрівень
соціального захисту безробітних.
4. Інституційно-організаційне та правове забезпечення функціонування
ринку праці
За останнє десятиріччя в основному було створено необхідну
інфраструктуру ринку праці. Безпосередньо політику ринку праці в країні
формують Міністерство праці та соціальної політики, його регіональні
структури. З метою реалізації такої політики через механізм трипартизму
було створено Раду національного партнерства. Проте цей орган багато в
чому має декоративний характер і не забезпечує необхідну роль галузевих
угод та колективних договорів.
До складу інфраструктури ринку праці входять органи, які формують попит
на робочу силу. Це передусім структури галузевих органів управління та
місцеві органи влади. Неузгодженість їхньої діяльності призводить
насамперед до галузевих і територіальних диспропорцій ринку праці, до
формування регіонального безробіття, нераціональності існуючої структури
зайнятості.
Регулювання пропозиції робочої сили, забезпечення її належної якості
здійснюють центри професійної підготовки та перепідготовки кадрів,
заклади професійно-освітньої підготовки, вищі навчальні заклади,
Державний комітет України у справах національностей і міграцій,
структури, діяльність яких спрямована на зростання економічної
активності осіб з особливими потребами (інвалідів, жінок з малолітніми
дітьми тощо). Надзвичайно важливим компонентом їхньої діяльності має
стати узгодженість масштабів підготовки робочої сили за професіями з
перспективними потребами економіки. Варто досконало вивчити і адаптувати
до українських умов досвід ФРН у цій сфері. Регулювання мобільності,
зокрема територіальної мобільності, робочої сили, потребує залучення
регіональних владних структур у частині впливу на розвиток ринку житла.
Своєчасним надходженням інформації до споживачів робочої сили та її
носіїв займаються центри зайнятості населення. За роки створення мережі
центрів (а нині їх в Україні 674) вдалося значною мірою забезпечити їх
необхідною технікою, підготувати кадри. Наслідки цього для безробітних
відчутні. Так, якщо у 1995 р. послугами служби зайнятості користувався
кожен одинадцятий безробітний, то у 2003 р. – кожен другий. Протягом
2003 р. працевлаштоване 44,3% незайнятих громадян, які скористалися
послугами служби, у т. ч. 30,9% – на умовах постійної зайнятості.
Діяльність центрів, як і соціальний захист безробітних, фінансується
переважно з коштів Фонду сприяння зайнятості населення, керівництво яким
здійснюється на тристоронніх засадах. Дуже важливо забезпечити повну
прозорість витрат коштів Фонду та максимально ефективне їх використання,
адже його річний бюджет становить 1,5 млрд. грн. Зокрема, необхідно
звільнити Фонд від виконання невластивих йому функцій: виплати допомоги
незастрахованим особам і фінансування створення нових робочих місць.
Контроль за дотриманням законодавства здійснює Державний комітет з
нагляду за охороною праці.
У процесі створення по вномасштабної системи соціального страхування
виникають і надалі неминуче загострюватимуться проблеми соціального
(зокрема пенсійного) страхування безробітних, їхрозв ‘язання залежить не
тільки від узгодження окремих законодавчих актів, а й обумовлено
взаємозв’язками окремих страхових фондів.
5. Основні напрями регулювання ринку праці
Напрями збільшення кількості та поліпшення якості робочих місць.
Економічне зростання створює передумови для створення нових та
реконструкції вже існуючих робочих місць. Метою такої реконструкції має
бути зменшення питомої ваги робочих місць з важкими та шкідливими
умовами праці, забезпечення сучасного технологічного рівня виробництва,
захист навколишнього середовища. Відповідно необхідно:
Верховній Раді України забезпечити прийняття Законів України:
* “Про затвердження Державної програми зайнятості населення на 2005-2008
роки”;
* “Про зайнятість населення” (у новій редакції);
Кабінету Міністрів України запровадити:
* механізм пільгового кредитування створення нових робочих місць на
визначений термін та відповідно до кількості створених робочих місць;
* систему дотацій підприємцям на створення нових робочих місць;
* розширення практики державного замовлення;
* систему дієвих субсидій підприємцям на працевлаштування безробітних,
передусім із соціальне вразливих верств населення та тих, хто не має
роботи понад 6 місяців;
* організацію короткострокових безкоштовних курсів, семінарів з правових
основ підприємництва, бухгалтерського та податкового обліку,
забезпечення безкоштовними методичними матеріалами;
* диверсифікацію зайнятості сільського населення, розвиток переробної
промисловості та інших галузей агропромислового комплексу, соціальної
сфери;
* законодавче врегулювання статусу і діяльності особистих селянських
господарств, в основу визначення яких має закладатися не лише розмір, а
й переважний напрям використання землі;
* визначення прав членів домогосподарств на державний соціальний захист
і допомогу, у т. ч. допомогу по безробіттю, з урахуванням демографічного
складу сім’ї (чисельність працездатних осіб, дітей, людей похилого віку)
та об’єктивних можливостей здати земельну ділянку в оренду (наявність
підприємств, згодних взяти землю в оренду, розмір орендної плати);
Кабінету Міністрів України розробити механізми та віднайти необхідні
фінансові ресурси для зацікавлення приватного інвестора у вкладенні
коштів відповідно до визначених пріоритетів.
Напрями підвищення якості робочої сили. Необхідно створити передумови
для істотного підвищення мобільності робочої сили (професійної,
соціальної, територіальної) шляхом належної професійно-освітньої
підготовки робочої сили відповідно до поточних та перспективних вимог
економіки та створення реального ринку житла. З цією метою:
Верховній Раді України забезпечити прийняття Закону України “Про
професійний розвиток персоналу на виробництві”.
Кабінету Міністрів України та Національній академії наук України
розробити довгостроковий прогноз потреби економіки країни у робочій силі
за професійно-кваліфікаційними групами. Кабінету Міністрів України:
* розробити механізми збільшення масштабів та розширення напрямів освіти
дорослого населення, своєчасної підготовки та перепідготовки зайнятої
робочої сили;
* забезпечити трансформацію професійно-технічної освіти, належну її
відповідність потребам ринку праці;
* істотно збільшити масштаби професійної підготовки та перепідготовки
безробітних;
* направляти осіб, що втратили роботу, на перекваліфікацію якомога
раніше;
* формувати державне замовлення на підготовку робочої сили, спираючись
на результати прогнозу потреби економіки країни в робочій силі за
професіями, і на тендерних засадах розміщувати замовлення у навчальних
закладах (вищих та середніх);
* забезпечити запровадження практики обов’язкової роботи протягом
3-річного періоду в державних навчальних закладах (передусім дошкільної,
навчальної, середньої та професійної підготовки) усіх випускників
педагогічних навчальних закладів, які здобули освіту за бюджетні кошти.
Напрями регулювання трудової міграції. З метою підвищення територіальної
мобільності робочої сили в межах України необхідно Кабінету Міністрів
України:
* створити систему постійного інформування населення про наявні вакансії
на загальнонаціональному ринку праці;
Основні напрями реформування оплати праці. Через обмеженість можливостей
протягом найближчих років підвищити рівень заробітної плати за рахунок
традиційних джерел необхідно повною мірою задіяти потенціал джерел,
пов’язаних із реструктуризацією собівартості та цін і збільшенням у них
частки заробітної плати, інших видів доходів працюючих на основі
зменшення податкового навантаження на фонди оплати праці з одночасним
зростанням абсолютних розмірів останніх; перегляду ставок і відрахувань
з доходів підприємств; запровадження системи оподаткування прибутку, яка
б стимулювала економію матеріальних ресурсів.
Кабінету Міністрів України та Національній академії наук України
розробити та здійснити експериментальне впровадження порядку
встановлення мінімальної заробітної плати не в абсолютній сумі, а у
відсотках до вартісної величини прожиткового мінімуму з урахуванням
регіональних відмінностей.
Висновки
В даний час попит на працю головним чином визначається: державною
політикою стосовно низькорентабельних і збиткових підприємств; розмірами
державних, приватних і іноземних інвестицій; активністю і позицією
профспілок; масштабами тіньової економіки.
На пропозицію праці може діяти такі фактори, як падіння рівня життя в
результаті інфляції (за інших рівних умов пропозиція праці росте); появу
альтернативних джерел доходу у визначеної частини населення (за інших
рівних умов пропозиція праці скорочується); природні темпи приросту
трудових ресурсів; міграція населення; демографічна і соціальна політика
держави.
Падіння рівня життя в Україні приводить до обмеження споживчого попиту,
що стримує пропозицію товарів і послуг. Співвідношення попиту та
пропозиції товарів і послуг у країнах з розвитий ринковою економікою
характеризується, принаймні, трьома обставинами:
1. Обсяги пропозиції товарів і послуг на ринку, цілком задовольняючий
платоспроможний попит, дуже близькі чи навіть вище раціональних норм
споживання на душу населення .
2. Рівень оплати праці визначається вартістю робочої сили і забезпечує
купівельну спроможність на дуже високому рівні задоволення потреб.
3. Антимонопольні міри ефективно забезпечують наявність твердої
конкуренції між продавцями (виробниками) за покупця (замовника).
Основні напрями поліпшення соціального захисту безробітних полягає в
наступному:
* забезпечити істотне збільшення масштабів надання населенню (не тільки
безробітним, а й тим, хто звертається до центрів зайнятості ще до втрати
роботи) профорієнтаційних та консультаційних послуг;
* розширити масштаби професійної підготовки та перепідготовки
безробітних на замовлення роботодавців під конкретні робочі місця;
* забезпечити поширення громадських робіт у соціальній сфері;
* істотно збільшити масштаби надання допомоги на відкриття власної
справи шляхом організації попередньої підготовки та дальшого супроводу,
надання консультаційних послуг у перші роки самостійної діяльності;
* використовувати сучасні методи інформування працедавців щодо
пропозиції робочої сили, а населення – щодо попиту на неї.
Трансформація політики ринку праці має бути спрямована на забезпечення
достойною роботою населення незалежно від місця проживання, на
стимулювання економічної активності населення, розвиток та реалізацію
трудового потенціалу. Це стане вагомим чинником дальшого економічного
зростання.
Список використаної літератури
Василъченко В. С. Ринок праці та зайнятість. — К., 1996.
Гангслі Теренс. Соціальна політика та соціальне забезпечення за ринкової
економіки. — К.: Основа, 1995.
Данюк В. М. Управление трудом в условиях рыночной экономики — К.:
Знание, 1991.
Долишний М. И. Трудовые ресурсы производственных систем. — К.: Наукова
думка, 1990.
Жуков Л. И., Погосян Г. Р. Экономика труда. — М.: Экономика, 1991.
Казановский А. В., Колот А. М. Соціальне партнерство на ринку праці. —
Краматорськ: Нац. Центр продуктивності, 1995.
Кириленко В.І. Мікроекономіка. Київ: Таксон, 1998, с.334.
Петюх В. М. Формування робочої сили в ринкових умовах. — К.: Знання,
1993.
Петюх В. М. Ринок праці та зайнятість. — К., 2002.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
