.

Проблемні аспекти розвитку ринку праці в Україні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3200
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

Проблемні аспекти

розвитку ринку праці в Україні

ПЛАН

1. Поняття ринку робочої сили, його складові

2. Зайнятість населення і проблеми безробіття

3. Основні напрями державного регулювання ринку праці

Список використаної літератури

1. Поняття ринку робочої сили, його складові

Ринок праці — це передусім система суспільних відносин, пов’язаних із
купівлею і продажем товару “робоча сила”. Крім того, ринок праці є
сферою працевлаштування, формування попиту й пропозиції на робочу силу.
Його можна трактувати і як механізм, що забезпечує узгодження ціни та
умов праці між роботодавцями і найманими працівниками.

Особливість ринку праці полягає в тому, що він охоплює не тільки сферу
обігу товару “робоча сила”, а й сферу виробництва, де найманії й
працівник працює. Відносини, що тут виникають, зачіпають важливі
соціально-економічні проблеми, а тому потребують особливої уваги з боку
держави.

У ринковій економіці ринок праці охоплює всіх здатних працювати: як
зайнятих, так і не зайнятих найманою працею. Серед незайнятих
розрізняють такі групи працездатних людей:

• особи, що не працюють, але бажають працювати й шукають роботу
(безробітні, які мають відповідний статус; особи, які мають вперше
приступити до трудової діяльності; особи, які шукають зайняття після
перерви в роботі);

• особи, котрі хоча і мають роботу, проте не задоволені нею і шукають
друге місце основної або додаткової роботи;

• особи, які зайняті, проте явно ризикують утратити роботу і тому
шукають друге місце роботи.

Указані категорії людей і визначають пропозицію праці на ринку праці.

Отже, ринок праці — це ринок найманої праці. Він охоплює відносини від
моменту наймання працівників на роботу до їхнього звільнення.

Для виникнення, формування й функціонування ринку праці необхідні певні
умови. Насамперед мають бути забезпечені правові умови функціонування
цього ринку, зокрема можливість вільного пересування на ньому громадян,
вільного вибору роботи, тобто юридична свобода працівника, можливість
самостійно розпоряджатися своєю здатністю працювати. Проте цього
недостатньо, оскільки, з економічного погляду, власник робочої сили
змушений продавати її тоді, коли у нього немає всього необхідного для
ведення свого господарства як джерела для одержання засобів існування,
або коли дохід з інших джерел є недостатнім.

Покупцем товару “робоча сила” на ринку виступає підприємець, який має
все необхідне для ведення власного господарства. Крім своєї праці,
підприємець залучає інших працівників за певну грошову винагороду.
Відбувається обмін індивідуальної здатності до праці на засоби
існування, необхідні для відтворення робочої сили, а також здійснюється
розміщення працівників у системі суспільного поділу праці країни.

Важливою умовою формування й функціонування ринку праці є відповідність
працівника вимогам робочого місця, а запропонованого місця — інтересам
працівника.

Ринок робочих місць як складова ринку праці, що відбиває потребу у
робочій силі, передусім характеризується кількістю вакансій на
підприємствах і в організаціях. При цьому беруть до уваги вакансії як
тих підприємств і організацій, які вже функціонують, так і тих, що
тільки вводяться в дію. Крім того, враховуються і ті робочі місця, на
яких працівники не задовольняють роботодавця, і тому він шукає їм
заміну.

Необхідними умовами функціонування ринку праці є також організація
єдиної, замкненої по території країни й ефективно діючої системи бірж
праці; широкомасштабна система професійної орієнтації, професійного
навчання, підвищення кваліфікації і перепідготовки; наявність у
територіальних органів виконавчої влади необхідних фінансових і
матеріальних коштів, достатніх для організації ефективної роботи системи
працевлаштування, організації громадських робіт, стимулювання
зайнятості; соціальна підтримка громадян, включаючи безробітних і членів
сімей, які перебувають на їхньому утриманні, та ін.

Елементами ринку праці є: товар, який він пропонує, попит, пропозиція та
ціна. У сучасній економічній літературі відсутня однозначна відповідь на
запитання, що вважати товаром на ринку праці:

роботу силу, працю чи послуги праці? Проте більшість авторів схильні до
думки, що товаром на ринку праці є індивідуальна робоча сила.

Індивідуальна робоча сила являє собою сукупність фізичних та духовних
якостей людини, які використовуються у процесі виробництва товарів і
послуг.

Робоча сила, як зазначалося, є об’єктом купівлі-продажу. Купівля товару
“робоча сила” називається найманням на роботу. При цьому робоча сила
називається найманою робочою силою, а працівник — найманим працівником.
Працівник продає свою робочу силу підприємцю на певний період,
залишаючись власником цього товару.

Найманий працівник і підприємець юридичне рівноправні і користуються
правами людини й громадянина однаковою мірою. Відносини між найманим
працівником та роботодавцем оформлюються трудовим договором
(контрактом). У цьому документі вказуються взаємні права й обов’язки
обох сторін щодо виконання умов купівлі-продажу робочої сили. Згідно з
трудовим договором найманий працівник повинен працювати в організації
підприємця за певною професією, кваліфікацією, мати певне робоче місце й
дотримуватися режиму праці цієї організації. Підприємець зобов’язаний
виплачувати найманому працівникові заробітну плату відповідно до його
кваліфікації і виконаної роботи, забезпечувати умови праці, які
передбачені законодавством про працю та зайнятість, колективним
договором і трудовим договором (контрактом).

Елементами ринку праці є також попит на робочу силу та ЇЇ пропозиція.
Попит може бути індивідуальним і сукупним.

Сукупний попит на робочу силу — це ринковий попит з боку всіх фірм,
організацій, представлених на ринку.

Індивідуальний попит на робочу силу— це попит окремого роботодавця
(підприємця, фірми). Він залежить від:

• попиту на продукцію фірми, тому що робоча сила необхідна як виробничий
ресурс для виробництва інших товарів і послуг, тобто попит на робочу
силу залежить від попиту на продукт фірАіи, організації;

• стану виробництва, зокрема, особливостей технологічного процесу,
розмірів і ефективності капіталу, який використовується, методів
організації виробництва й праці тощо;

• якості праці, що визначається рівнем освіти, професійністю,
продуктивністю працівника;

• фонду заробітної плати, який може роботодавець запропонувати для
наймання певної кількості працівників, оскільки чим більший загальний
розмір цього фонду, тим більше найманих працівників може найняти
роботодавець, і навпаки, чим вища заробітна плата кожного працівника,
тим менша кількість їх за допомогою фонду зарплати буде найнята.

Регулювання попиту на робочу силу потребує аналізу факторів, які
впливають на нього. Збільшення попиту можна досягти шляхом його
стимулювання через створення нових постійних або тимчасових робочих
місць, розвиток нестандартних форм зайнятості, прямих інвестицій у
створення і реконструкцію робочих місць. Зростанню попиту сприяє також:
упровадження пільгового оподаткування й кредитування для тих галузей і
регіонів, в яких доцільно збільшити кількість робочих місць;
застосування прямих виплат підприємствам за кожного найнятого
працівника, відшкодування підприємству витрат, пов’язаних із пошуком,
навчанням та найманням на роботу працівників.

Водночас мають бути установлені певні юридичні обмеження щодо зростання
зайнятості, зокрема через надання можливості індивідуального регулювання
робочого часу, зняття обмежень щодо скорочення кількості працівників,
можливості звільнення їх у разі зменшення обсягу робіт.

Держава повинна економічно заінтересовувати підприємства брати участь у
забезпеченні зайнятості менш конкурентоспроможних верств населення,
таких як молодь, інваліди, жінки з малими дітьми. Для цього доцільно
встановлювати пільги за плату до бюджету за використання робочої сили
цих груп населення, дотації для створення спеціалізованих робочих місць,
організації профнавчання тощо.

У разі скорочення попиту на робочу силу доцільна жорсткіша кредитна
політика, встановлення додаткового податку за використання праці
трудівників, зменшення інвестицій тощо.

Формування попиту на робочу силу здійснюється під впливом таких
факторів: приросту величини трудових ресурсів, співвідношення зайнятого
і Незайнятого населення, використання мало конкурентних груп населення,
особливостей пенсійного законодавства, а також кадрової політики на
кожному підприємстві.

Пропозиція робочої сили характеризує чисельність працездатних людей з
урахуванням їх статі, віку, освіти, професії, кваліфікації та ін.

Співвідношення між попитом на робочу силу та її пропозицією в Україні за
останні роки свідчила про загострення ситуації на ринку праці. Тривала
стійка тенденція до зростання пропозиції робочої сили та скорочення
попиту на неї. На початок 1998 р. на кожне вільне робоче місце
претендувало майже 20 осіб. Починаючи з 1999 р. ситуація поступово
покращувалася і вже на сьогодні такої катастрофічної картини не
спостерігаєтсья, на кожне вільне робоче місце на початку 2004 р.
претендувало близько 6-7 осіб.

Кон ‘юнктура ринку — це співвідношення попиту і пропозиції праці на
даний період, яке визначає ставки заробітної плати на конкретні види
праці та рівень зайнятості населення.

Виділяють три типи кон’юнктури:

• трудодефіцитна, коли на ринку праці спостерігається нестача пропозиції
праці;

• трудонадлишкова, коли існує велика кількість безробітних і відповідно
надлишок пропозиції праці;

• рівноважна, коли попит на працю відповідає її пропозиції.

Кожен тип ринкової кон’юнктури властивий тому чи іншому регіонові або
сфері прикладання праці, утворюючи в сукупності загальний ринок праці в
країні.

Співвідношення попиту на робочу силу та її пропозиції складається під
впливом конкретної економічної та соціально-політичної ситуації, зміни
ціни робочої сили (оплати праці), рівня реальних доходів населення.
Залежність цих величин графічно зображено на рис. 1.

З рисунка видно, що у міру зниження рівня реальної заробітної плати
(ціни робочої сили) попит на робочу силу з боку роботодавців і
відповідно зайнятість зростають. Зростання реальної заробітної плати
супроводжується збільшенням пропозиції робочої сили. У точці перетину
цих кривих попит і пропозиція робочої сили збігаються, тобто виникає
рівновага на ринку праці. Якщо ціна робочої сили вища від рівноважної,
має місце безробіття, якщо нижча — дефіцит працівників.

На практиці загальна і структурна рівновага попиту і пропозиції робочої
сили практично є недосяжними. Кон’юнктура ринку праці безпосередньо
впливає на ціну робочої сили.

Ціна робочої сили має забезпечувати придбання на ринку такої кількості
споживчих товарів і послуг, щоб працівник міг:

• підтримати свою працездатність і одержати необхідну
професійно-кваліфікаційну підготовку;

• утримувати сім’ю і виховувати дітей, без чого ринок праці не зможе
поповнюватися новою робочою силою замість тієї, котра вибуває;

• підтримувати нормальний для свого середовища рівень культури і
виконувати обов’язок громадянина суспільства, що також потребує витрат.

Ціна робочої сили виступає у вигляді заробітної плати. Зауважимо, що
висока заробітна плата обмежує можливості підприємця в найманні
додаткових працівників, скорочуючи попит на них, і навпаки, низький
рівень зарплати дає можливість збільшити кількість робочих місць.

Ринок праці виконує такі функції:

• узгоджує економічні інтереси суб’єктів трудових відносин;

• забезпечує конкурентне середовище кожної зі сторін ринкової взаємодії;

• забезпечує пропорційність розподілу робочої сили відповідно до
структури суспільних потреб і розвитку техніки;

• підтримує рівновагу між попитом на робочу силу та її пропозицією;

• формує резерв трудових ресурсів для забезпечення нормального процесу
суспільного відтворення;

• сприяє формуванню оптимальної професійно-кваліфікаційної структури;

• стимулює працю, установлює рівноважні ставки заробітної плати;

• впливає на умови реалізації особистого трудового потенціалу;

• дає інформацію про структуру попиту і пропозиції, ємність, кон’юнктуру
ринку тощо.

Основними суб’єктами ринку праці, як зазначалося, є роботодавець і
найманий працівник. Останній має право розпоряджатися своєю здатністю до
праці. Він є власником, носієм і продавцем своєї робочої сили.
Роботодавець є покупцем цього товару.

Для найманого працівника основним джерелом засобів існування й
індивідуального відтворення є його праця.

Суб’єктами ринку праці є також посередники між роботодавцями і найманими
працівниками — держава, профспілки і спілки роботодавців.

Ринковий механізм являє собою єдність двох складових: стихійних
регуляторів попиту і пропозиції робочої сили і регулюючого впливу
держави на ці процеси.

Регулювання ринку праці здійснюється для забезпечення відповідності між
попитом на робочу силу та її пропозицією за обсягом і структурою, тобто
має на меті досягнення їх ефективної збалансованості.

В умовах ринкових відносин будь-які диспропорції у виробництві
призводять до порушення пропорцій ринку праці, тобто співвідношень між
сукупною величиною попиту на робочу силу та її пропозицією, попитом на
робочу силу та її пропозицією за галузями, регіонами; співвідношення між
попитом на окремі професії, спеціальності та їх пропозицією.

2. Зайнятість населення і проблеми безробіття

Після тривалого періоду скорочення обсягів зайнятості з деяким
запізненням порівняно зі зростанням ВВП (з 2004 р.) розпочалося
збільшення обсягів зайнятості (за даними 9 місяців 2005 р. загальна
чисельність зайнятих становить 20574,1 тис. осіб, у т. ч. працездатного
віку – 18964,4 тис.). Такий відносно короткий хронологічний лаг істотно
відрізняє реакцію українського ринку праці від інших країн з перехідною
економікою, де стале збільшення попиту на робочу силу розпочиналося
тільки через кілька років після початку економічного підйому. Але
важливо (і цей факт потребує глибокого осмислення в державній політиці),
що значно вищі темпи зростання зайнятості характерні для старших вікових
груп. Так, якщо за останній рік загальна кількість зайнятих збільшилася
на 0,4%, то серед осіб, яким за 50 років, – на 0,6%, у т. ч. серед тих,
чий вік перевищує працездатний, – на 1,8%.

Як і слід було очікувати, особливо з огляду на несприятливі умови 2003
p., зростання обсягів і рівнів зайнятості є більш суттєвим у містах – на
1,7%. Але і тут вікові співвідношення – на користь старших контингентів:
чисельність зайнятих осіб старше 50 років збільшилася на 3,9%, у т. ч.
старше працездатного віку – на 10,4%. Це є непрямим свідченням того, що
зростання попиту на робочу силу забезпечується непрестижними (а можливо,
і низькокваліфікованими) робочими місцями.

У селах, на жаль, продовжується скорочення зайнятості, однак виключно
серед населення, чий вік перевищує працездатний. Зайнятість же осіб до
40 років дещо збільшується. Це є значною мірою результатом аграрної
реформи, вивільнення осіб з меншою працездатністю. Зниження зайнятості
осіб передпенсійного віку є цілком закономірним для перших етапів
економічного зростання, але створює серйозні проблеми для служб
зайнятості, оскільки цим людям вкрай важко набути нову кваліфікацію і
працевлаштуватися.

З початком економічного зростання припинився процес перетоку робочої
сили із сектору найманої праці до сектору самостійної зайнятості, однак
темпи зростання чисельності самозайнятих значно вищі.

Понад третина самозайнятих не має професії, значна їхня частина працює
не за фахом. Так, серед самозайнятого населення, що реалізує власну
економічну активність у торгівлі, продавці за освітою становлять лише
2,6%. Разом з тим 13,0% мають дипломи технічних фахівців у галузі
прикладних наук та техніки, 8,3% за освітою – професіонали в галузі
фізичних, математичних та технічних наук, 4,4% – викладачі, 5,5% –
кваліфіковані робітники металургійних та машинобудівних галузей.

На тлі позитивних зрушень, пов’язаних передусім зі сприятливими
економічними тенденціями, в Україні зберігається нераціональна структура
зайнятості. Порівняння її основних параметрів з аналогами країн з
розвиненою та перехідною економікою свідчить про дуже значне скорочення
обсягів промислового виробництва і відповідне зменшення попиту на робочу
силу цієї галузі. У результаті нині в Україні частка працівників
промисловості істотно нижче, ніж у більшості економічно розвинених
країн. Виняток становлять тільки Франція та Швеція, у структурах
зайнятості яких домінує сфера обслуговування. До того ж зберігається
пріоритет добувних галузей, характерний для сировинних економік, а в
Україні це частково є результатом розпаду ВПК СРСР.

Найбільша чисельність працюючих сконцентрована у сільському господарстві
(5,4 млн. осіб, або 25,2% всіх зайнятих у 2002 p.), що значно перевищує
чисельність зайнятих у промисловості (4,4 млн. осіб). Така структура
зайнятості не відповідає інноваційним стратегіям розвитку, зорієнтованим
на випереджальний розвиток наукоємних сфер промислового виробництва,
спроможних забезпечити оновлення техніко-технологічної бази
сільськогосподарського виробництва. Для порівняння: частка
сільськогосподарського сектору в Канаді становить 2,8% загальної
чисельності зайнятих, у Франції – 3,6, в Угорщині – 6,3, у Польщі –
19,3, у Чехії – 4,8%.

Попри помітне зростання, протягом останніх років надто низькою
залишається зайнятість у будівництві, хоча збільшення обсягів
виробництва цієї галузі є необхідним з огляду на її важливість для
забезпечення сталого економічного розвитку.

Частка працюючих у невиробничих галузях у загальних обсягах зайнятості в
Україні в цілому відповідає світовим стандартам. Помітно нижчою є тільки
питома вага зайнятих фінансовою діяльністю, що свідчить про недостатній
розвиток ринкової інфраструктури.

За існуючими оцінками, значна частина дорослого населення має додаткові
заробітки, причому у половини додаткова діяльність принципово
відрізняється від заняття за основним місцем роботи. На двох і більше
роботах чоловіки працюють в 1,8 раза частіше за жінок. Особливого
поширення вторинна зайнятість набула серед чоловіків молодого та
середнього віку (20-49 років). До додаткових заробітків найчастіше
вдаються зайняті у сфері будівництва, послуг, охорони здоров’я, освіти,
науки та культури, найрідше (серед галузей, які акумулюють значну
частину зайнятого населення) – працівники промисловості та торгівлі. Що
вищим є рівень освіти, то частіше спостерігається вторинна зайнятість:
для високоосвічених осіб саме вона є основним видом нестандартної
економічної діяльності, головним джерелом додаткових доходів.

Зростання попиту на робочу силу сприятиме поширенню різних форм
додаткової зайнятості, незважаючи на збільшення рівня оплати праці.

Попри позитивні зрушення, що спостерігаються з часу виходу з кризи, у
сфері зайнятості населення України існують серйозні проблеми: загальний
низький рівень зайнятості та її нераціональна галузева структура,
передусім висока питома вага зайнятих у сільському господарстві та
секторі самостійної зайнятості; поширеність вимушеної неповної
зайнятості; робота не за фахом.

Економічне зростання закономірно віддзеркалилося у зменшенні масштабів
безробіття, але поки що не супроводжується відповідним скороченням його
тривалості.

Масштаби безробіття. Зниження безробіття у відповідь на економічне
зростання вдвічі перевищує теоретичні очікування. За 2000-2005 pp. при
зростанні реального ВВП на 32,9% осяги безробіття скоротилися на 23,5%.
Рівень безробіття . визначений за методологією МОП зменшився з 11,7% у
2000 р. до 9,1% за 9 місяців 2005 р. Найвищим він був у Рівненській
(14,3% економічно активного населення віком 15-70 років) та Сумській
(13,6%) областях; найнижчий – в Одеській області та м. Києві (по 5,1%).

Підприємства, збільшуючи обсяги виробництва, поступово зменшують
кількість працюючих в умовах вимушеної неповної зайнятості.

Поліпшення ситуації відчули представники всіх без винятку вікових груп,
але найбільше скоротилося безробіття серед молоді.

Характерною ознакою українського безробіття є безумовна відсутність
будь-яких виявів тендерної дискримінації.

Тривалість і причини безробіття. Понад половина безробітних в Україні не
мають роботи більше 1 року. Такий високий рівень, характерний для
більшості країн з перехідною економікою, є наслідком недостатньо
динамічного розвитку економіки, невисокої мобільності робочої сили та
загальної негнучкості ринку праці. Цілком імовірно, що дається взнаки
також поширення незареєстрованої зайнятості.

Основними причинами втрати роботи залишаються звільнення за власним
бажанням, з економічних причин (у зв’язку з реорганізацією, ліквідацією
виробництва, скороченням чисельності або штату працівників підприємств,
установ, організацій), неможливість знайти роботу після закінчення
навчального закладу.

Активне вжиття заходів щодо стабілізації соціально-економічної ситуації
в країні обумовило залучення до складу економічно активного населення
осіб, які раніше не пропонували свою робочу силу на ринку праці через
відсутність надії знайти роботу. Після 2004 р. спостерігається помітне
зменшення чисельності осіб, які припинили пошук роботи у зв’язку з
втратою надії на працевлаштування, як у містах, так і в селах України.

Стандарти тривалості надання допомоги по безробіттю в Україні цілком
відповідають загальноєвропейським, зафіксованим Конвенцією Міжнародної
організації праці № 102 “Мінімальні норми соціального забезпечення”, але
рівень цієї допомоги є невиправдано низьким. І хоча протягом 2000-2005
pp. середній розмір допомоги по безробіттю істотно збільшився (як в
абсолютному вимірі, так і стосовно встановленого прожиткового мінімуму
для працездатних осіб або до середньої заробітної плати), він становить
лише 118,32 грн. (грудень 2005 p.).

Такий рівень не компенсує у прийнятних межах втраченого доходу, а отже
не забезпечує необхідного соціального захисту безробітних і є однією з
причин того, що більшість з них не реєструється у центрах зайнятості.

Поряд з безумовними позитивними зрушеннями останніх 3 років у сфері
безробіття існують серйозні проблеми: високий рівень і значна частка у
складі безробітних осіб, які не мають роботи понад 1 рік; низькийрівень
соціального захисту безробітних.

3. Основні напрями державного регулювання ринку праці

Напрями збільшення кількості та поліпшення якості робочих місць.
Економічне зростання створює передумови для створення нових та
реконструкції вже існуючих робочих місць. Метою такої реконструкції має
бути зменшення питомої ваги робочих місць з важкими та шкідливими
умовами праці, забезпечення сучасного технологічного рівня виробництва,
захист навколишнього середовища. Відповідно необхідно:

Верховній Раді України забезпечити прийняття Законів України:

* “Про затвердження Державної програми зайнятості населення на 2005-2008
роки”;

* “Про зайнятість населення” (у новій редакції);

Кабінету Міністрів України запровадити:

* механізм пільгового кредитування створення нових робочих місць на
визначений термін та відповідно до кількості створених робочих місць;

* систему дотацій підприємцям на створення нових робочих місць;

* розширення практики державного замовлення;

* систему дієвих субсидій підприємцям на працевлаштування безробітних,
передусім із соціальне вразливих верств населення та тих, хто не має
роботи понад 6 місяців;

* організацію короткострокових безкоштовних курсів, семінарів з правових
основ підприємництва, бухгалтерського та податкового обліку,
забезпечення безкоштовними методичними матеріалами;

* диверсифікацію зайнятості сільського населення, розвиток переробної
промисловості та інших галузей агропромислового комплексу, соціальної
сфери;

* законодавче врегулювання статусу і діяльності особистих селянських
господарств, в основу визначення яких має закладатися не лише розмір, а
й переважний напрям використання землі;

* визначення прав членів домогосподарств на державний соціальний захист
і допомогу, у т. ч. допомогу по безробіттю, з урахуванням демографічного
складу сім’ї (чисельність працездатних осіб, дітей, людей похилого віку)
та об’єктивних можливостей здати земельну ділянку в оренду (наявність
підприємств, згодних взяти землю в оренду, розмір орендної плати);
Кабінету Міністрів України розробити механізми та віднайти необхідні
фінансові ресурси для зацікавлення приватного інвестора у вкладенні
коштів відповідно до визначених пріоритетів.

Напрями підвищення якості робочої сили. Необхідно створити передумови
для істотного підвищення мобільності робочої сили (професійної,
соціальної, територіальної) шляхом належної професійно-освітньої
підготовки робочої сили відповідно до поточних та перспективних вимог
економіки та створення реального ринку житла. З цією метою:

Верховній Раді України забезпечити прийняття Закону України “Про
професійний розвиток персоналу на виробництві”.

Кабінету Міністрів України та Національній академії наук України
розробити довгостроковий прогноз потреби економіки країни у робочій силі
за професійно-кваліфікаційними групами. Кабінету Міністрів України:

* розробити механізми збільшення масштабів та розширення напрямів освіти
дорослого населення, своєчасної підготовки та перепідготовки зайнятої
робочої сили;

* забезпечити трансформацію професійно-технічної освіти, належну її
відповідність потребам ринку праці;

* істотно збільшити масштаби професійної підготовки та перепідготовки
безробітних;

* направляти осіб, що втратили роботу, на перекваліфікацію якомога
раніше;

* формувати державне замовлення на підготовку робочої сили, спираючись
на результати прогнозу потреби економіки країни в робочій силі за
професіями, і на тендерних засадах розміщувати замовлення у навчальних
закладах (вищих та середніх);

* забезпечити запровадження практики обов’язкової роботи протягом
3-річного періоду в державних навчальних закладах (передусім дошкільної,
навчальної, середньої та професійної підготовки) усіх випускників
педагогічних навчальних закладів, які здобули освіту за бюджетні кошти.
Напрями регулювання трудової міграції. З метою підвищення територіальної
мобільності робочої сили в межах України необхідно Кабінету Міністрів
України:

* створити систему постійного інформування населення про наявні вакансії
на загальнонаціональному ринку праці;

Основні напрями реформування оплати праці. Через обмеженість можливостей
протягом найближчих років підвищити рівень заробітної плати за рахунок
традиційних джерел необхідно повною мірою задіяти потенціал джерел,
пов’язаних із реструктуризацією собівартості та цін і збільшенням у них
частки заробітної плати, інших видів доходів працюючих на основі
зменшення податкового навантаження на фонди оплати праці з одночасним
зростанням абсолютних розмірів останніх; перегляду ставок і відрахувань
з доходів підприємств; запровадження системи оподаткування прибутку, яка
б стимулювала економію матеріальних ресурсів.

Кабінету Міністрів України та Національній академії наук України
розробити та здійснити експериментальне впровадження порядку
встановлення мінімальної заробітної плати не в абсолютній сумі, а у
відсотках до вартісної величини прожиткового мінімуму з урахуванням
регіональних відмінностей.

Список використаної літератури

Василъченко В. С. Ринок праці та зайнятість. — К., 1996.

Гангслі Теренс. Соціальна політика та соціальне забезпечення за ринкової
економіки. — К.: Основа, 1995.

Данюк В. М. Управление трудом в условиях рыночной экономики — К.:
Знание, 1991.

Долишний М. И. Трудовые ресурсы производственных систем. — К.: Наукова
думка, 1990.

Жуков Л. И., Погосян Г. Р. Экономика труда. — М.: Экономика, 1991.

Казановский А. В., Колот А. М. Соціальне партнерство на ринку праці. —
Краматорськ: Нац. Центр продуктивності, 1995.

Кириленко В.І. Мікроекономіка. Київ: Таксон, 1998, с.334.

Петюх В. М. Формування робочої сили в ринкових умовах. — К.: Знання,
1993.

Петюх В. М. Ринок праці та зайнятість. — К., 2002.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020