.

Маржиналістська теорія. Неокласична теорія (контрольна)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
0 6748
Скачать документ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

Маржиналістська теорія. Неокласична теорія

ПЛАН

Вступ

1. Маржиналістська теорія

2. Неокласична теорія

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Вивчення основних напрямків економічної теорії є вкрай важливим.

В останній третині XIX ст. в економічній теорії виникла нова течія —
маржиналізм, яка згодом стала визначальним напрямом розвитку політичної
економії. Об’єктивна зумовленість її появи полягала в глибоких змінах,
що стались у цю добу в суспільно-економічному житті розвинутих країн
Заходу під впливом науково-технічного прогресу, а саме: перехід
економіки в монополістичну стадію розвитку, формування складніших форм
господарювання та взаємовідносин між виробником і споживачем,
інтенсивний процес розширення ринку поза національні межі. Якісні
зрушення, що мали місце в характері та структурі виробництва, методах
управління економічною діяльністю на мікро- та макрорівнях, у сфері
споживання, потребували переоцінювання багатьох теоретичних положень
«класичної школи», формування нової парадигми для пояснення процесів та
явищ суспільно-економічної практики.

Цю функцію в певній мірі виконав маржиналізм (marginal — граничний),
який досить швидко набув широкого визнання у світовій науці, хоча і не
був позбавлений певної однобічності. Основна його ідея — дослідження
граничних економічних величин як взаємозв’язаних явищ економічної
системи на різних рівнях — фірми, галузі, національної економіки. Такий
підхід уможливив застосування нових методів аналізу, які дали змогу
визначити граничні величини для характеристики змін, що відбуваються в
економічному житті.

Виникнення теорії граничних величин було визнано «маржинальною
революцією» в економічній науці.

1. Маржиналістська теорія

Йоган фон Тюнен (1783—1850) — один із перших сформулював закони
граничного аналізу в «економічній системі з метою досягнення максимуму
значень функції з багатьма змінними». Як дослідник і практик Й. Тюнен у
своїй книжці «Ізольована держава», перший том якої вийшов у світ 1826
р., дав І на підставі власних теоретичних опрацювань) ряд практичних
рекомендацій щодо раціонального і прибуткового ведення сільського
господарства. Основна ідея полягала в тім, що максимальний чистий дохід
землевласник може отримати за умови, коли сукупність граничних витрат на
фактори виробництва буде тотожною граничній корисності продукту.
Обґрунтовуючи свою тезу, Тюнен виходив із аналізу взаємодії факторів
виробництва, змінюючи почергово величину як окремих факторів, так і ціни
кожного з них.

Заслугою Тюнена є також розкриття механізму формування рівня земельної
ренти залежно від якості землі та її віддаленості від ринків збуту
сільськогосподарської продукції.

Антуан Огюстен Курно (1801—1877) є не тільки одним із попередників
маржиналізму, а й засновником нового — математичного напрямку в
економічній теорії. У книжці «Дослідження математичних принципів у
теорії багатства» він, спираючись на аналіз функціональних залежностей,
сформулював поняття економічної рівноваги, увів у науковий обіг поняття
функції попиту, еластичності попиту, які й нині широко використовуються.
Крім того, його аналіз ринку й ринкових відносин уточнив такі категорії,
як конкуренція, монополія, олігополія. А.Курно застосовує функції попиту
і пропозиції для пояснення формування ціни за ринкових умов, її
еволюції, починаючи від чистої конкуренції до монополії. Основна ідея
його концепції полягала в тім, що економічні системи слід розглядати як
замкнуті системи ринкових взаємозалежностей (виражених категоріями
попиту і пропозиції), що перебувають у рівновазі. Ціна розглядається при
цьому як грошове вираження стану рівноваги попиту і пропозиції.

У центрі дослідження Курно була поведінка окремої фірми, яка є
виробником товарів і реалізує їх на ринку, тобто він аналізував
економіку на мікрорівні, не цікавлячись економікою країни в цілому. У
побудованій ним економічній моделі ціни диктують покупці, а продавці
визначають обсяги виробництва продукції залежно від рівня ціни та попиту
на товар.

Проте Курно вважав, що дослідження проблеми загальної економічної
рівноваги неможливе за допомогою математичного аналізу, що згодом
спростував Вальрас.

Жюль Дюпюї (1804—1866) 1844 р. написав статтю «Про виміри корисності
громадських робіт», в якій також знайшла відображення ідея граничного
аналізу. Сформулював він цю ідею на підставі поняття «ціновий надлишок»,
тобто грошовий вимір максимально можливого доходу, який виникає
внаслідок можливості споживача купувати кожну одиницю товару за
незмінної ціни.

Герман Госсен (1810—1858) хоча і не був за фахом економістом, але дуже
цікавився суспільними проблемами й опублікував 1854 р. книжку під назвою
«Розвиток законів суспільного життя і правил людської діяльності, що з
них випливають», в якій сформулював ряд важливих теоретичних положень,
котрі увійшли в економічну науку під назвою першого і другого законів
Госсена. Перший закон стверджує, що зі збільшенням кількості даного
блага гранична корисність його зменшується, а за умови повного
задоволення потреб споживача вона дорівнюватиме нулю.

Творчо підійшов Госсен і до трактування категорії обміну. Він розглядав
цей процес як джерело приросту корисності для його учасників,
аргументуючи це тим, що в процесі обміну кожний віддає те, що для нього
менш корисне, замість ціннішого блага. Коли блага є рівнозначними, то
втрачає сенс і сам обмін.

Згідно з другим законом Госсена оптимальна структура споживання (попиту)
досягається за умов однакових граничних корисностей усіх благ, що
споживаються. Кожний суб’єкт максимізує сумарну корисність для себе,
якщо розподіляє ресурси між різними благами так, що від останньої
одиниці ресурсу, витраченої на кожне благо, досягається однакове
задоволення. Інакше кажучи, якщо запасів благ недостатньо для повного
задоволення людини, то сукупне найбільше задоволення від них досягається
тоді, коли приріст насолоди від кожного блага стає однаковим (тобто коли
тотожні граничні корисності кожного блага).

Із закону обміну споживних вартостей випливає і закон єдності ; ціни на
ринку. Для покупця існує ціна, вище за яку він товару не купить. Для
продавця існує ціна, нижче за яку він товару не продасть. Десь на
перетині інтересів обох сторін буде та ціна, яка задовольнить і покупця
і продавця. Вона є наслідком порівнювання граничних корисностей різних
товарів.

Стенлі Джевонс (1835—1882) — англійський економіст, який (незалежно від
інших авторів) розробив теорію, згідно з якою співвідношення між
товарами, що обмінюються, дорівнює оберненому відношенню їхніх
(граничних) корисностей. Праця, на думку Джевонса, впливає на мінові
пропорції благ опосередковано — збільшення затрат праці збільшує
кількість даного блага і тим самим зменшує його граничну корисність.
Коли затрати праці стають значними, тоді сама праця набуває негативної
корисності. Тому тривалість процесу праці є доцільною доти, доки її
негативна корисність менша (за абсолютною величиною), ніж корисність
продукту, створеного цією працею. Після встановлення рівноваги процес
виробництва даного блага припиняється.

У праці «Теорія політичної економії» Джевонс сформулював теорему, суть
якої полягає в тім, що за раціонального споживання міри корисності
придбаних товарів пропорційні їхнім цінам. С. Джевонс увів також в
економічну науку поняття «економіко) (економічна теорія), яке стали
відтоді використовувати на Заході замість поняття «політична економія».

Найбільш вагомий внесок у розробку ідей маржиналістів зробила
австрійська школа політекономії, яка сформувалась у 70-ті роки XIX ст.
її репрезентували професори Віденського університету Карл Менгер
(1840—1921), Фрідріх фон Візер (1851—1926) та Ейген Бем-Баверк
(1851—1919).

Її теоретичними принципами були суб’єктивний ідеалізм та теорія
граничної корисності. Внесок у науку і впливовість їхніх теорій ставлять
цих економістів на чільне місце після класичної школи. Жодна інша група
не внесла стільки нового в теорію економіки, як австрійська школа. Не
випадково її ідеї набули великого поширення також в Англії, Німеччині,
СТІГ А, Росії та інших країнах.

Засновник цієї школи і незаперечний її лідер К. Менгер у працях «Основи
політичної економії» (1871) та «Дослідження про методи соціальних наук і
політичної економії зокрема» (1883) розвинув ідею попередників
маржиналізму про «граничну корисність» у головну теорію
суб’єктивно-психологічної школи. Коло питань, що їх вивчали економісти
австрійської школи, є досить широким. Це і вчення про предмет політичної
економії, її методологічні основи, метод дослідження економічних
процесів, аналіз вартості товару і факторів, що впливають на її
формування, та ін.

Вихідним методологічним принципом, на якому базується система поглядів
австрійських учених, був суб’єктивно-психологічний підхід до аналізу
економічних процесів і їхніх факторів.

Згідно з цією концепцією політична економія має вивчати свідомість
суб’єкта господарювання, тобто психологію людини, що зайнята в
економічній сфері. Об’єктом дослідження було індивідуальне господарство
як типовий елемент буржуазного суспільства. Суспільне виробництво
австрійські економісти розглядали як суто арифметичну суму таких окремих
елементів. Для того щоб вивчити і розкрити закони економіки в цілому,
треба було, на їхню думку, спочатку вивчити механізм їхньої дії на
прикладі одного ізольованого господарства, а потім екстраполювати
отримані висновки на всю сукупність господарств. Такий метод дослідження
отримав назву «робінзонат».

Обстоюючи позиції мінової концепції, економісти австрійської школи
обмежували економічні відносини лише ринковими зв’язками, тобто
відносинами обміну. Саме вони, на їхню думку, є засадними в історичних
дослідженнях, оскільки визначають пропорції, котрі формуються у
виробництві і надають йому відповідного характеру.

Основою економічної діяльності вважалася психологія суб’єкта
господарювання, яка зумовлює його потреби, мотиви діяльності й усю його
економічну поведінку. При цьому об’єктивний характер розвитку
суспільного виробництва і властивих йому законів повністю ігнорувався. В
їхніх системах усі економічні суб’єкти цілком однорідні й рівноправні,
кожний діє виключно у власних інтересах. Економічні закони в такому разі
стають наслідком взаємодії індивідуальних рішень.

Центральне місце в концепціях австрійської школи посідає так звана
теорія «граничної корисності». Прийняті в політекономії категорії
«товар» і «вартість» були замінені поняттями «благо» і «цінність». К.
Менгер і його соратники заперечували, що вартість є втіленням суспільне
необхідної праці, а праця — її єдиним джерелом. Вони наповнили категорію
вартості суб’єктивним змістом. Домінуючим фактором блага вони вважали
його споживну вартість, або корисність. Під останньою австрійці розуміли
ту загальну властивість матеріальних благ, котра дає змогу задовольнити
потреби індивіда, підвищити його добробут.

За К. Менгером, вартість виникає внаслідок взаємозв’язку між потребою
людини й економічними благами, що можуть її задовольнити. Пропозиція
таких товарів завжди буває більшою або меншою, отже, задоволення буде
збільшуватися або зменшуватися відповідно до збільшення або зменшення
пропозиції. Таким чином, теорія Менгера виходить із того, що людина
визнає важливість товару залежно від рівня його пропозиції. Не внутрішні
властивості або можливості товару зумовлюють його вартість, а
взаємозв’язок між життєвими потребами людини та можливими пропозиціями
товару, який забезпечує ці життєві потреби. Вартість, таким чином, є
обов’язковою умовою, від якої фактично залежить задоволення потреб.
Наприклад, хліб та вода необхідні людині, але коли вони є в достатній
кількості, то не становитимуть жодної цінності доти, доки голод і спрага
не узалежнюватимуть людину від простого шматка хліба або склянки води.
Тільки в такому разі хліб та вода наберуть певної цінності. Якщо товар
не задовольнятиме потреби, він не матиме значення для добробуту людини,
а тому не буде цінним для неї.

К. Менгер першим виклав теорію граничної корисності у певній логічній
послідовності, маючи на меті встановити залежність корисності від
винятковості предметів споживання. За вихідний пункт дослідження він
брав людські потреби, визначаючи їх як різновид незадоволених бажань або
неприємних відчуттів, котрі порушують своєрідну фізіологічну рівновагу.
На його думку, за існуючої обмеженості ресурсів перед індивідуумом
завжди постає проблема, як найліпше розподілити власні кошти для
задоволення власних потреб. Ілюструючи відповіді на це питання, Менгер
накреслив схему, що відображає криву спадання потреб людини в різних
предметах залежно від їхнього значення для добробуту особистості — від
найнеобхіднішої до найменш корисної. Отже, він був першим із
представників австрійської школи, хто сформулював принцип спадної
корисності. Відповідно до цього принципу, вартість (цінність) будь-якого
блага визначається тією найменшою корисністю, яку має остання одиниця
його запасу.

Менгер абстрагувався від того факту, що суб’єктивна оцінка того самого
товару різними людьми є різною. Цінність, на його думку, — це міркування
суб’єктів господарювання про значення для них тих благ, які є в їхньому
розпорядженні, і тому поза їхньою свідомістю вона не існує. Він
підкреслював, що людина є залежною від товару, необхідного їй для
задоволення потреб, тому предмет, здатний задовольнити навіть мінімальну
потребу, набирає вартості. Цей предмет необхідний для задоволення саме
цієї потреби і жодної іншої. Така вартість, будучи суб’єктивною,
залежить не від сукупної, а від граничної або маржинальної корисності,
яка вища або нижча за фактичну корисність, що її має людина від
предмета.

Розвиваючи далі тезу про залежність цінності блага від його
винятковості, Менгер робить висновок, що вона визначається розмірами
пропозиції. Зі збільшенням або зменшенням кількості благ змінюється
ступінь задоволення потреби і відповідно цінність цих благ (принцип
спадної корисності). Вартість товару визначає не найбільша чи середня
корисність, а його найменша (гранична) корисність за даних обставин.

Згідно з класичною теорією ціна є сумою всіх витрат виробництва. Ця
теорія встановлювала вартість (ціну товару) виходячи з колишніх витрат.
Представники австрійської школи стверджували, що вартість товару є
похідною від його майбутнього використання, а не від колишніх витрат,
інакше кажучи, вартість товару народжується з використання його у
споживанні, а не з того, скільки було витрачено колись на його
виробництво.

У своїй теорії Менгер дотримувався поглядів, що колишні витрати не
впливають на вартість, він запевняв, що «вартість ураховує витрати», але
не визначається ними. У його аналізі витрати визначаються передовсім
граничним продуктом, а вартість останнього залежить від міри
необхідності його для життєдіяльності людини.

Менгер наголошував на важливості елементу часу. За аналізу товарів та
попиту на них обов’язково постає проблема, зв’язана з визначенням часу
використання товару — споживається він негайно чи призначений для
використання в майбутньому. Неможливо визначити заздалегідь загальну
потребу в товарі та її інтенсивність, а також рівень його пропозиції.
Більше того, кількість товарів, які можна використати в даний момент,
може бути змінною величиною, тяжіти до нуля або товар може протягом
строку використання втрачати якісь важливі властивості.

2. Неокласична теорія

У 90-х роках XIX ст. в Англії сформувалася так звана кембріджська
економічна школа, засновником якої був досить відомий економіст кінця
минулого і початку нинішнього століття Альфред Маршалл (1842—1924). Ця
школа за своїм впливом на економічну думку не поступалася австрійській і
започаткувала новий напрям в економічній теорії, так званий
неокласичний. Наукові заслуги А. Маршалла в царині економіки на Заході
іноді навіть порівнюють з відкриттями Коперника в астрономії.

У своїх працях, особливо у відомій книжці «Принципи політичної економії»
(1890), він намагався розробити універсальну економічну концепцію,
об’єднавши різні економічні теорії. Найбільшою його заслугою є створення
синтетичної теорії, яка поєднала елементи трудової теорії вартості і
«теорії граничної корисності», що збагатило науку більш глибоким
аналізом взаємозв’язку виробництва й обміну на підставі функціонального
методу дослідження. А. Маршалл зборов суперечності теорії граничної
корисності й теорії факторів виробництва і сконцентрував основну увагу
на розробці теорії ціни. Основні його теоретичні надбання витримали
іспит часом і користуються популярністю й дотепер.

А. Маршалл (слідом за Джевонсом) запропонував замість поняття «політична
економія» поняття «економікс» і дав власне визначення цієї науки:
політична економія, або економікс, — це наука, що вивчає людство в його
повсякденному житті; вона розглядає ту частину індивідуальних або
суспільних дій, котра «якнайтісніше зв’язана з придбанням і споживанням
матеріальних атрибутів добробуту». Це визначення суттєво відрізнялось
від тих, що давали його попередники, які обмежували предмет політичної
економії лише наукою про багатство. Маршалл, як бачимо, підходить до
трактування її предмета ширше. «З одного боку, — зазначає він, — це
наука про багатство, але з іншого — це наука про людину, яка відчуває на
собі вплив найрізніших факторів; щодо економіки, то вона цікавиться
переважно мотивами, які впливають … на поведінку людини в її
економічному житті».

У центрі наукових пошуків Маршалла — ціна продукту, яку він розглядав як
найважливіший елемент ринкової економіки. Суть його теорії ціни полягає
в  синтетичному поєднанні двох груп факторів, що впливають на ринкову
ціну. З одного боку, є ціна попиту. Вона формується під впливом попиту
на товар, який визначається корисністю продукту. Ця група факторів має
ринкове походження. З іншого — є ціна пропозиції, яка залежить від
витрат виробництва, тобто зв’язана з процесом виробництва. Середню ціну
(вартість) Маршалл трактує як результат ціноутворення, коли
перетинаються на ринку ціна попиту і пропозиції.

А. Маршалл був переконаний, що його теорію ціни спрямовано на пошук усіх
факторів, які, на його думку, ціну визначають. Він заявляв, що оскільки
ринкові ціни складаються під впливом попиту та пропозиції, це, у свою
чергу, потребує виокремлювання суми факторів, від яких залежать зміни як
попиту, так і пропозиції, їхнього взаємозв’язку на будь-якому ринку.
Підкреслювалося, що дія як попиту, так і пропозиції щодо ціни є
однаковою за умови вільної конкуренції. Незаперечна заслуга А. Маршалла
полягає також у тім, що він визначив умови, необхідні для переведення
попиту в ціну. У нього граничною ціною попиту стає ціна, за яку було
придбано останній куплений товар.

Аналізуючи фактори, що впливають на величину попиту на товар на ринку,
він виводить головний закон попиту, який став хрестоматійним: «чим
більша кількість товару, який треба продати, тим нижча має бути ціна
його пропонування з тим, щоб товар знайшов покупця; або, інакше кажучи,
потрібна кількість товару збільшується зі зниженням ціни і зменшується з
її зростанням». А. Маршалл одним із перших зв’язав із ціною товару
еластичність попиту на нього. Він склав діаграми, які показують зміни в
ціні й кількості продукту для товарів з різним ступенем еластичності:
від низької до високої.

У контексті співвідношення ціни й корисності він виводить поняття
споживчого надлишку, під яким розуміє «додаткову суму до сплачуваної
ціни, яку він (споживач) згоден виплатити замість того, щоб відмовитися
від речі». Автор ілюструє це поняття такими прикладами, як сіль, сірники
та інші товари, ціна яких, звичайно, нижча за ту, яку люди заплатили б
перш ніж відмовитися від використання цих товарів.

Фактори виробництва, на думку Маршалла, — земля, праця, капітал і
організаторські здібності — визначають ціну пропозиції. Він визнає
наявність певних труднощів формування ціни пропозиції на деякі товари і
фактори виробництва, які зв’язані з так званою фіксованою пропозицією.
Так, земля є одним із факторів, пропозиція якого фіксована, і
контролювати її, на думку Маршалла, людина не в змозі. Але елемент часу,
вважає він, допомагає пояснити відмінності між фіксованою й еластичною
пропозиціями.

Ринок Маршалл розглядав як високоорганізовану інституцію, де взаємодіють
попит і пропозиція і встановлюються ціни. На ринку в процесі й під час
обміну товарами пропозиція й попит перебувають у тимчасовій рівновазі.
Маршалл використав ринок кукурудзи для ілюстрування того, як покупці та
продавці можуть торгуватися і ціна може «перекидатися туди—сюди як
воланчик». Якщо попит та пропозиція приблизно однакові, встановлюється
одна ціна, якщо різні — інша. У будь-якому разі ціна тимчасово
врівноважить попит і пропозицію для даного ринку на один день.

А. Маршалл розрізняв дію трьох періодів часу. Протягом короткого періоду
пропозиція товару обмежується його запасом. Ціна визначається цим
запасом і не відбувається змін у обсязі виробництва.

Протягом триваліших проміжків часу пропозиція залежатиме від витрат на
виробництво товару. У процесі виробництва можливі підвищення його
ефективності й залучення додаткових виробничих факторів. У дуже тривалих
часових масштабах ціна залежатиме від витрат на підготовку робочої сили
і виготовлення обладнання, необхідного для виробництва цього товару». Це
дає змогу вносити зміни у витрати на всіх стадіях виробництва. Отже, чим
коротший період, тим більший вплив попиту на вартість, і навпаки — за
більш тривалих періодів зростає значення витрат у вартості продукту.

Далі автор звертається до добре відомого закону заміщення, який полягає
в тім, що виробники завжди, коли це можливо, замінятимуть дорогі фактори
й методи виробництва дешевшими. Тому міра можливого заміщення фактора
визначає його еластичність. Маршалл вважає, що застосувати цей закон
можна майже в усіх сферах економічного дослідження. У сукупності з
еластичністю цінового попиту й залежністю пропозиції від часу він
становить макроекономічну основу діяльності власника чи розпорядника
капіталу.

А. Маршалл також припускає, що сили попиту і пропозиції працюють цілком
вільно і що ні з боку продавців, ні з боку покупців немає жодних
спеціальних домовленостей; обом сторонам ціни відомі настільки добре, що
підсумкова ціна саме і буде ціною рівноваги. Він звертає увагу на
залежність ціни від граничних витрат з боку пропозиції і від граничної
корисності з боку попиту; витрати на виробництво граничної одиниці
товару і виторг від його продажу будуть однакові.

Поряд з теорією ціни економічне вчення А. Маршалла суттєвого значення
надає теорії розподілу. Головні її моменти: кожний із факторів
виробництва — земля, праця, капітал і підприємницька діяльність — також
підлягають дії попиту і пропозиції. Використання факторів визначається
загальними умовами попиту щодо пропозиції, виходячи з того, що кожний з
них використовується тільки до моменту, коли його гранична
продуктивність стане дорівнювати його граничній вартості. Кожний фактор
виробництва має ціну попиту, яка встановлюється його граничною
продуктивністю, і, з іншого боку, ціну пропозиції, яка встановлюється
граничними витратами на нього.

Заробітна плата по відношенню до праці, процент до капіталу і рента — до
землі визначаються таким самим способом. Прибуток, проте, не можна
проаналізувати так однозначно, як віддачу від інших факторів
виробництва. Він змінюється зі зміною цін, і його розмір визначається
багатьма причинами, серед яких не останнє місце належить «природним
властивостям» адміністратора або бізнесмена. Прибуток не є гарантованим
доходом підприємця.

Капітал вкладається в підприємство переважно з метою «перспективи
вигоди», яка приваблює вкладників до цього починання. Вкладники мають
бачити ймовірність прибутку від такого вкладення, нехай навіть у
довгостроковому масштабі. Необхідні або мінімальні прибутки, за
Маршаллом, входять до витрат виробництва, тоді як чисті прибутки є
надлишком щодо них.

А. Маршалл указував на те, що земля, праця, капітал як фактори
виробництва виконують подвійну функцію. Вони й конкурують, і доповнюють
один одного; часом вони стають суперниками у пошуках зайнятості,
допускаючи обмежену взаємозамінність, але, з іншого боку, вони
забезпечують «поля зайнятості» один одному. Загальний національний дохід
є результатом дії всіх факторів і зростає зі збільшенням пропозиції
факторів. Фактори виробництва (включаючи працю) створюють справжню
вартість виробництва, яку відображено в ціні їх пропозицій. Ціна попиту
відображає їхню граничну продуктивність. Розроблена для пояснення
формування вартості теорія стала застосовною до будь-якого фактора
виробництва. Таким чином, теорія розподілу є доповненням до загальної
теорії вартості. Рушійною силою економіки Маршалл вважав свободу й
конкуренцію. Великого значення він надавав також грошам.

Важливим чинником організації та ефективного управління економікою, за
Маршаллом, є людський капітал. Маршалл дотримувався думки, що здібності
людини є так само важливі, як засоби виробництва, як і будь-який інший
вид капіталу. Визнання освіти, фахової підготовки, навичок та здібностей
капіталом дало йому змогу по-іншому трактувати рікардіанську динаміку
капіталу, що базувалася на неухильному спаданні граничної продуктивності
капіталу. Кінцевий результат, на думку Маршалла, залежить від способу
застосування знань. Якщо капітал потрапить до рук обдарованих людей, то
вони примножать його , якщо ні — вони його знищать.

Отже, Маршалл диференційовано підходив до аналізу динаміки капіталу.
Спадання граничної продуктивності капіталу він зв’язував із його
уречевленою формою і стверджував, що ця тенденція спостерігається в тих
галузях і видах виробництва, де природні фактори відіграють велику роль.
У технологічно складних галузях обробної промисловості, в яких значну
роль відіграє людина, діє закон зростання віддачі капіталу.

Внесок А. Маршалла у розвиток економічної теорії справді важко
переоцінити. Його книга «Принципи політичної економії» є одним з
найвизначніших творів з економічної теорії за останні сто років, і її
справедливо вважають класичною.

Артур Пігу (1877—1959) — представник кембріджської економічної школи,
один з послідовників та учнів А. Маршалла. А. Пігу — автор концепції
економіки добробуту. Його концепція розглядає соціальний добробут як
суму добробуту окремих індивідів. Основою соціального добробуту є
економічний добробут, що трактується як кількість задоволення, котре
можна виразити в грошовому еквіваленті. Розвиваючи свою ідею, Пігу
стверджував, що «економічні» причини діють на економічний добробут
будь-якої країни не прямо, а через створення й використання об’єктивного
додаткового економічного добробуту, що його економісти називають
національним доходом. Національний дохід, так само як економічний
добробут, є частиною загального добробуту, що прямо чи опосередковано
зв’язується з грошовим вираженням, є тією частиною об’єктивного доходу,
що вимірюється грошима.

У книжці «Економічна теорія добробуту» (1924) Пігу розвинув принцип
«найбільшого блага для найбільшої кількості людей». Найвищого рівня
добробуту можна досягти більш рівномірним розподілом доходів, хоча це
може негативно вплинути на нагромадження капіталу й виробничу енергію.

Виходячи з принципу спадної корисності (який поширюється й на динаміку
доходу), що за ним сума задоволення потреб бідних верств населення
зростає швидше, ніж зменшується сума задоволення багатих, Пігу
запропонував ідею перерозподілення доходів через активну податкову
політику держави. Він обґрунтував необхідність прогресивної системи
податків, яка передбачає збільшення ставки оподаткування пропорційно
зростанню доходу, а також запровадження значного податку на спадщину.
Він проаналізував форми державного втручання в економіку: пряму та
опосередковану. Перша передбачає державний контроль над цінами та
обсягами випуску продукції, друга — використання податків і субсидій як
інструментів регулювання економіки. Пігу вважав, що за умов вільної
конкуренції достатньо опосередкованих методів, а з посиленням позицій
монополій в економічному житті виникає необхідність прямого втручання
держави.

Значну увагу він приділяв проблемі зайнятості населення, яку зв’язував з
рівнем заробітної плати і реальним попитом на працю. Якщо номінальна
зарплата скорочується повільніше, ніж падають ціни, то зростає реальна
зарплата, що веде до збільшення сукупного попиту й випуску продукції.
Унаслідок цього зростає зайнятість або, як визначає Пігу, національний
дохід — загальний обсяг товарів та послуг, що виготовляються в
суспільстві протягом року, тобто та частка матеріального доходу
суспільства, яка може бути виражена в грошах, — товари та послуги для
кінцевого споживання.

Наприкінці XIX ст. з’являється своєрідний американський варіант теорії
граничної корисності, засновником якого був професор Колумбійського
університету Джон Бейтс Кларк (1847 — 1938).

Основні його праці «Філософія багатства» (1889), «Розподіл багатства»
(1899), «Проблеми монополій» (1901), «Суть економічної теорії» (1907)
справили великий вплив на розвиток американської і світової економічної
думки. Кларку належить авторство так званого закону спадної
продуктивності праці й капіталу, що його вчений поклав у основу власної
теорії граничної продуктивності.

Спираючись на методологічні принципи австрійської школи, Кларк
стверджував, що основними факторами розвитку економіки є технологічний і
моральний, а її основу становить окреме ізольоване господарство.

Головною проблемою політичної економії Кларк називав проблему розподілу.
У книжці «Розподіл багатства» він доводив, що розподіл суспільного
доходу відбувається згідно з природним законом, який забезпечує кожному
власникові фактора виробництва стільки багатства, скільки він створює.

Претендуючи на збагачення методологічних засобів наукового дослідження,
Кларк розробив власний метод. За аналогією з теоретичною механікою він
поділив економічну науку на три розділи: універсальну економіку;
економічну статику; економічну динаміку. Перша вивчає загальні
універсальні закони розвитку економічних явищ. Економічна статика
аналізує їхню дію за умов перебування організованого господарства у
нерухомому стані, в якому виключаються будь-які зміни, тобто є
постійними кількість і соціальний склад населення, маса капіталу,
соціальна організація, техніка і потреби населення. Статичний стан,
згідно з теорією Дж. Б. Кларка, — це уявна модель для з’ясування умов
рівноваги в «чистому вигляді». До речі, основними законами суспільства
він вважав саме статичні закони.

Динаміку він трактував як результат дії зовнішніх сил, що ускладнюють
розвиток і порушують рівновагу.

На відміну від своїх попередників Дж. Кларк розглядав чотири фактори
виробництва:

1) капітал у грошовій формі;

2) капітальні блага (засоби виробництва і земля);

3) діяльність підприємця;

4) праця робітника.

Згідно з його твердженням, кожний фактор виробництва характеризується
специфічною продуктивністю і створює дохід, причому кожний власник
отримує свою частку доходів від фактора, котрий йому належить. Так,
капітал забезпечує банкірові процент, капітальні блага породжують ренту,
діяльність підприємця — підприємницький прибуток, а праця гарантує
робітнику заробітну плату. Річний дохід суспільства Кларк розподіляв на
три великі частини: загальну суму заробітної плати, загальну суму
процентів і сукупний прибуток.

Заслугою Кларка було те, що він намагався знайти принцип розподілу
доходу, критерій, який визначав би частку кожного фактора в продукті.
Концепцію спадної корисності Кларк переносить на виробничі фактори,
замінюючи теорію поведінки споживача, теорію споживчого попиту теорією
вибору виробничих факторів. Кожний підприємець прагне відшукати таку
комбінацію факторів, яка забезпечує мінімум витрат і максимум доходів.

Однак Дж. Б. Кларк, на відміну від Сея, капітал розглядав не як один
фактор, а як два (грошовий капітал і капітальні блага). На думку Дж. Б.
Кларка, за умов статики підприємницький прибуток відсутній, бо вільна
конкуренція призводить не до перерозподілу середнього прибутку, а до
повної його ліквідації. Виходячи з цього, Дж. Б. Кларк підприємцями
називав тільки тих осіб, які мають достатню ділову кваліфікацію і
власний капітал.

Одна з головних теорій Дж. Б. Кларка — теорія граничної продуктивності —
грунтується на ідеях Т. Мальтуса і Й. фон Тюнена.

Закон спадної продуктивності праці й капіталу Дж. Б. Кларк обґрунтовував
тим, що кожний новий внесок праці у виробництво за незмінних розмірів
капіталу відбувається з меншою продуктивністю, ніж попередній. У свою
чергу, кожний наступний приріст капіталу за незмінної кількості
робітників характеризується меншим обсягом виготовленої продукції,
нижчою ефективністю, ніж попередній.

Так, згідно з його теорією, коли перший найнятий робітник створює
продукт вартістю в 10 дол., то другий — у 8 дол., третій — у 6 дол. і т.
д. Продуктивність праці останнього робітника є граничною продуктивністю
праці. Кларк робить висновок, що гранична продуктивність праці буде тим
нижчою, чим більше найнято робітників, а заробітна плата робітників
визначатиметься граничною продуктивністю праці. Тобто свою теорію
заробітної плати він будував також на підставі закону спадної
продуктивності праці. Він неодноразово повторював, що заробітна плата є
еквівалентом граничної продуктивності праці.

Згідно з його теорією немає ніякої експлуатації праці. І якщо заробітна
плата робітників дорівнює мінімальному продукту граничного робітника, то
за збільшення кількості зайнятих вона об’єктивно повинна спадати.
Прибуток же утворюється лише за «динамічного стану», коли підприємець
виступає як новатор.

Особливістю концепції Кларка є те, що його теорія розподілу бере за
вихідну точку не «витрати», не «вкладення» виробничих факторів, а
отримані від кожного фактора результати.

Дж. Б. Кларк не обійшов увагою і процес монополізації капіталістичної
економіки. Монополія має місце тоді, стверджував він, коли наявний
одноосібний контроль над ринком. Такий випадок є винятковим, а тому
монополію Кларк трактує як тимчасове явище — і визначає як засіб
грабунку суспільства та гальмування прогресу.

Висновки

Отже, можна зробити наступні висновки:

Історичні відомості про зародження маржиналізму свідчать, що піонерами у
формуванні категорії «граничної корисності», яка використовується в
процесі аналізу поведінки споживача й математичного аналізу
функціональних залежностей для виявлення рівноваги в господарській
системі, були німецькі дослідники Г. Госен і Й. фон Тюнен, а також
французи — Ж. Дюпю та О. Курно.

У 90-х роках XIX ст. в Англії сформувалася так звана кембріджська
економічна школа, засновником якої був досить відомий економіст кінця
минулого і початку нинішнього століття Альфред Маршалл (1842—1924). Ця
школа за своїм впливом на економічну думку не поступалася австрійській і
започаткувала новий напрям в економічній теорії, так званий
неокласичний. Наукові заслуги А. Маршалла в царині економіки на Заході
іноді навіть порівнюють з відкриттями Коперника в астрономії.

Наприкінці XIX ст. з’являється своєрідний американський варіант теорії
граничної корисності, засновником якого був професор Колумбійського
університету Джон Бейтс Кларк (1847 — 1938).

Список використаної літератури

Історія економічних учень./ ред. Л.Я. Корнійчук. – К., 1999 .

История экономических учений. – ч.1. / ред. В.А.Жамин. – М., 1989.

История экономических учений. – ч.2./ ред. А.Г.Худокормов.- М., 1994.

История экономических учений (современный этап) ред. А.Г. Худокормов.-
М., 1998.

Костюк В.Н. История экономических учений: Курс лекцый. – М., 1997.

Лортикян Э.Л. История экономических реформ: мировой опыт второй половины
ХІХ – ХХ вв. – Х., 1999.

Май бурд Е.М. Введение в историю экономической мысли: От пророков до
профессоров. – М., 1996.

Мешко І.Н. Історія економічних учень. – К., 1994.

Несторенко О.П. Історія економічних вчень. – К., 2000.

Селигмен Б. Основные течения современной экономической мысли. – М.,
1968.

Юхименко П.І., Леоненко П.М. Історія економічних учень. – К., 2000.

PAGE

PAGE 14

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020