.

Економічна система західноєвропейського феодалізму (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 4829
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

“Економічна система західноєвропейського феодалізму”

Землеволодіння і сеньйоріально-селянські відносини. Господарство
Середньовіччя характеризується такими загальними ознаками: панування
приватної власності, основою якої була земля у формі феода
(умовно-службове спадкове надання), що дало назву системі господарства;
монополія феодалів на землю, яка виявлялася у принципі “Немає землі без
сеньйора”; умовний характер, ієрархічна структура земельної власності,
що грунтувалася на васальних зв’язках; протиріччя між великою власністю
на землю і дрібним селянським виробництвом; особиста, поземельна,
судово-адміністративна і військово-політична залежність селянина від
землевласника; рентна форма експлуатації феодальне залежного селянства;
переважання натурального господарства та другорядна роль обміну;
сеньйорія, ремісничий цех, торгова гільдія як головні господарські
форми.

Розвиток господарства країн Європи епохи Середньовіччя пройшов три
періоди.

У ранньому Середньовіччі (V— Х ст.) сформувалися і утвердилися
визначальні риси феодального господарства (період генези).

XI—XV ст. — період зрілості феодального господарства в умовах
внутрішньої колонізації, розвитку міст і товарного виробництва.

У пізньому Середньовіччі (XVI — перша половина XVIII ст.) зароджувалися
ринкові форми виробництва, з’явилися ознаки індустріальної цивілізації.

Виникнення і розвиток господарства у європейських країнах мали
універсальні ознаки. Разом з тим в кожній країні були свої особливості,
хронологічні межі. Так, в Італії, Франції, Іспанії, Візантії цей період
отримав назву романського, сформувався на основі спадщини Римської
імперії та соціально-господарської системи германських племен.

В Англії, Німеччині, скандинавських і слов’янських країнах перехід до
феодальних відносин відбувався на основі розкладу родоплемінних і
общинних відносин.

Становлення феодального господарства яскраво простежується на прикладі
Франкського королівства (V—IX ст.), що було створено германськими
племенами франків на території Північної Галлії (сучасної Франції), а з
VIII ст. запанувало над більшою частиною Західної Європи. У V — на
початку VI ст. за “Салічною Правдою” — збірником звичаєвого права — у
Франкському королівстві відбувався процес перетворення землеробської
громади, що складалася з великих сімей (включаючи родичів до третього
покоління), на сусідську, де переважало індивідуальне господарство малих
сімей.

Громаді належали територіальне верховенство, колективна власність на всі
землі. У спадковому користуванні великих сімей, члени яких вели спільне
господарство, були наділи (парцели) орної землі, сади, виноградники,
ділянки лісів та луків, випаси для худоби. Право приватної власності
поширювалося на будинок з присадибною ділянкою та рухоме майно.
Неподільні угіддя були спільною 53 власністю членів громади. Права
відчуження (вільного розпорядження) “салічної землі” франки не знали.
Вона успадковувалася синами або братами померлого, а за їхньої
відсутності переходила до громади. За “Салічною Правдою”, франки були
вільними членами громади з визначеними правами і обов’язками, але
соціальні та майнові відмінності в їхньому середовищі були значними.

До соціальної структури франкського суспільства належали знатні, вільні,
напіввільні літи-землероби і раби. У процесі колонізації Галлії частину
земель, переважно імперських, привласнили королі, дружинники, знать. У
громаді неминуче виникав дуалізм між колективною власністю і
парцелярними господарствами. Розпочалася майнова диференціація,
з’явилися заможні та незаможні члени громад. Одночасно зберігалася
земельна власність церкви і галло-римського населення, значна частина
якого перейшла на службу до франкських королів. Не було відмінено ні
рабство, ні колонат. Продовжували діяти норми римського права.

Отже, в аграрних відносинах Франкського королівства доби “Салічної
Правди” співіснували римська система приватної власності, землеволодіння
франкських громад, королів і знатних осіб.

Протягом VI—VII ст. у франків еволюціонував порядок успадкування землі.
Право на неї визнавалося за дочками, братами, онуками померлого.
Спадковий наділ перетворювався на алод — приватну власність невеликої
сім’ї або її членів. Ця власність вільно відчужувалася — заповідалася,
дарувалася, продавалася, купувалася, обмінювалася без дозволу громади.
Остання з землеробської трансформувалася на сусідську громаду — марку,
господарські підвалини якої визначалися приватною власністю на орні
землі та колективною на угіддя, власною працею її вільних членів. З
утвердженням приватновласницьких відносин і зміцненням алоду розпочалося
відчуження землі.

Посилилися майнове розшарування, розорення дрібних галло-римських і
франкських землевласників, концентрація землі. Король зі свого
земельного фонду надавав церкві, своїм намісникам (графам), знатним
особам з германо-галло-римських родин землі з селянами, право на
збирання державних доходів. Уже в кінці VI ст. сформувалося
землеволодіння франкської службової знаті.

Процес становлення залежного селянства в VII — на початку XIII ст.
охопив рабів, колонів, вільновід пущених. Посилилося їхнє особисте
підпорядкування приватній владі галло-римських землевласників. Зросла
чисельність рабівсервів, наділених землею. Невеликі земельні власники
поступово перетворюються на залежних.

З VI ст. нового розвитку набула рентна форма експлуатації селян, що
зародилася в маєтках пізньої Римської імперії. Грамоти Меровінгів
надавали церкві, світським землевласникам імунітет — привілей
здійснювати у своїх володіннях функції державної клади: фіскальні та
судово-адміністративні. Це було потрібно для примусу селян до виконання
панщини, грошового і натурального чиншу.

У VIII—IX ст. у франкському суспільстві відбувся переворот в аграрних
відносинах, що прискорив процес створення феодального господарства. Його
каталізатором стали війни з арабами, германськими та слов’янськими
племенами. Війни вимагали великої кількості воїнів. Оскільки військова
служба заважала селянам займатися сільськогосподарською працею і
розорювала їх, всенародне ополчення втратило своє значення. Головну роль
почали відігравати важкоозброєні кінні воїни-рицарі. В умовах панування
натурального господарства основою матеріального забезпечення їх могла
бути лише земля. Карл Мартелл — фактичний правитель (714—751 pp.)
Франкської держави при останніх Меровінгах провів військово-аграрну
реформу. Зміст її полягав у припиненні роздавання землі у спадкову
власність. Воїни-рицарі отримували пожиттєві земельні дарування
—’бенефіції — за умови виконання військової служби і васальної присяги
на вірність королеві55 сеньйорові. Частину цих земель бенефіціарії
надавали своїм васалам. Склалося бенефіціальне — умовно-службове,
тимчасове землеволодіння, що грунтувалося на сеньйоріальновасальних
відносинах.

Право власності на землю зберігалося за сеньйором, який надавав її.
Відмова від служби або зрада призводили до конфіскації бенефіція.
Одночасно реформа підготувала умови для руйнування порядків громади.
Вона обмежувала права і обов’язки вільних членів громади: увільняла їх
від військової служби, участі в суді, місцевому управлінні. В імперії
Каролінгів (династія утвердилася в 751 p.) надання бенефіціїв стало
системою. В IX ст. васальна служба була визнана спадковою. Бенефіцій
перетворився на феод (лен) — феодальну систему — розвинену форму
землеволодіння доби Середньовіччя. Одночасно з зростанням великого
землеволодіння формувалося феодальне залежне селянство. До нього крім
сервів, колонів, вільновідпущених, літів належали також вільні франкські
алодисти та дрібні галло-римські землевласники.

Цьому сприяли як економічні, так і політичні фактори: великі податки та
примуси, борги, насильне захоплення громадських земель і алодів»
натуральне господарство, що ставило селян у залежність від природних
умов і унеможливило інші заняття, війни та міжусобиці. Перетворення
вільних селян на залежних і втрата ними прав на землю відбувалися
по-різному. Один з таких шляхів — насильний продаж землі, виконання
певних господарських примусів на користь короля та його намісників.
Стали поширенішими прекарні угоди, відомі з римських часів, їхнім
змістом було відчуження алоду вільного дрібного землевласника на користь
світського магната чи церкви, а потім повернення його селянинові в
пожиттєве користування як прекарія (“землі, виданої на прохання”).

В історико-економічній літературі існують протилежні точки зору щодо
статусу селян у Західній Європі на першому етапі (XI—XIII ст.) зрілого
Середньовіччя. Тривалий час панувало твердження, що доменіально-панщинна
система і серваж як форма особисто-спадкової залежності селян різного
походження були загальноєвропейським явищем і свідчили про кріпосний
стан селянства. Прихильники іншої точки зору, грунтуючись на нових
дослідженнях з історії аграрних відносин, вважають, що поняття
кріпосний”, “кріпосництво” характерні для пізнього Середньовіччя (кінець
XV — середина XVII ст.). Вони означали прикріплення селян до землі, їхню
спадкову залежність від сеньйора, широке використання панщини, підтримку
цих норм центральною владою, тобто загальнодержавний статус. У

європейських країнах у XI—XIII ст. з розвитком товарно-грошових
відносин доменіально-панщинна система стала обмеженою, переважала
натуральна та натурально-грошова рента. Поземельний чинш становив 25—30%
селянського врожаю. Переважну частину доходів забезпечували
сеньйоріальні стягнення. Зміцнилася самостійність селянських
господарств, розширилися їхні права. Всі селяни брали участь у майнових
і земельних угодах, мали право успадковувати та продавати майно, примуси
їх були фіксовані. Звичайним явищем стало переселення селян у міста або
інші сеньйорії. Оскільки це був період політичної роздробленості,
сеньйори практично не могли повертати селянутікачів. Лише в Англії, на
відміну від інших європейських країн, сеньйоріальна структура
характеризувалася повільним розпадом доменіально-панщинного
господарства.

У XII—XIII ст. підвищився правовий статус, розширилися права селян на
володіння землею. Громади й окремі сім’ї викуповували такі сеньйоріальні
обов’язки, як обмеження в шлюбі, свободу відчуження й успадкування
рухомого і нерухомого майна, вихід з землі. Фіксувалися талля, розміри
військового збору, торгові та дорожні мита, судові штрафи. Отже, вони
звільнялися від особисто-спадкової залежності. Зміцнювалася їхня
господарська самостійність. В Англії наприкінці XI—XII ст. сформувалася
універсальна маноріальна система. Було вироблено правовий статус
залежного селянства. Віллани і коттери визнавалися спадково залежними
від лордів і виключалися з сферикоролівської юрисдикції. У документах
поняття “віллан”, “серв” стали взаємозамінними. Головною повинністю їх
була панщина з власним інвентарем і тягловою худобою. З 30-х 65
років XII ст. з’явилася нова тенденція, яка полягала у поширенні системи
оренди манорів, комутації (заміни) відробіткової ренти натуральною
платою. З XIII ст. у зв’язку з можливістю збільшити прибутки за рахунок
продажу товарів доменіального господарства відбулася так звана
маноріальна реакція: рекомутація ренти, панщина стала регулярною, 3 — 4
дні на тиждень. Посилилася особисто-спадкова залежність селян. Лорди
захопили більшу частину громадських земель. Однак у середніх і невеликих
манорах використовувалися феодальний найм, праця найманих сезонних
робітників. Неефективність панщизняних робіт, зростання товарних
відносин у останній третині XIII ст. знову призвели до комутації панщини
грошовою рентою. У Німеччині феодальне господарство досягло зрілості в
XII—XIII ст. Розвивалася сеньйоріальна система з доменіальним
господарством і відробітковою рентою. Зросла роль
судово-адміністративної та військово-політичної влади феодалів.
Вирівнювалося становище різних категорій селянства, але в правовому
відношенні селяни, як і раніше, поділялися на тих, що були в особистій
залежності спадково, і залежних від сеньйора лише на час користування
наділами землі. Особливістю німецького села була значна кількість
челяді, яка жила на панському дворі, не мала власного господарства. З
кінця XII—XIII ст. почалася перебудова доменіального господарства:
комутація панщини, поширення оренди землі за плату, що збігалася з
розміром продуктивного і грошового оброків. Селяни звільнялися від
особисто-спадкової залежності, обмежень щодо розпорядження землею. Форми
залежності селян поділялися між різними сеньйорами, і селяни мали
кількох господарів. З другої половини XII ст. активізувалася експансія
на заельбські слов’янські та пруські землі. За дорученням власників
землі спеціальні локатори вербували селян, які отримували на
колоніальних землях спадково-чиншові наділи. Чинш був фіксованим,
збирався грішми або в грошо66 во-продуктовій формі. Наприкінці XIII
ст. він перетворився на постійний земельний податок. Звільнення селян
від примусів особистого характеру, фіксація ренти, розширення прав на
спадкове користування землею, зміцнення самостійності селянських
господарств і залучення їх до товарних відносин були властиві Північній
Італії, державам Піренейського півострова. У Візантії протягом XI—XIII
ст. аграрні відносини мали ознаки західноєвропейських. Зросли державні
дарування феодалам і церкві земель на умовах повної або службової
власності та імунітетних привілеїв. Доменіальні землі надавалися в
оренду, переважала грошова рента. Виникла типова для Заходу ситуація,
коли селянин був зобов’язаний платити ренту одночасно різним сеньйорам.
Однак не склалася ієрархічна структура власності, не було баналітетних
платежів.

Основні риси зрілої сеньйорії західноєвропейського типу були властиві
маєткам Центральної Європи. У Чехії, Польщі, Угорщині широкі масштаби
внутрішньої колонізації призвели до зменшення королівських володінь і
швидкого зростання приватних сеньйорій. Приплив іноземних, насамперед
німецьких, колоністів сприяв виникненню на чеських і польських землях
нових відносин між феодалами і селянами, які регулювалися правовими
нормами, перенесеними з Німеччини, звідки і походить назва “німецьке
право”. Основні положення традиційних “чеського” і “польського” прав
(посмертні побори, плата за спадщину тощо) поступово втратили силу.

Отже, у Західній Європі у період зрілого феодального господарства
зменшилося економічне значення доменіального сеньйоріального
господарства і зросла роль селянського. Розширилися майнові та правові
можливості селян. Однак ці зміни не свідчили про знищення феодальної
експлуатації. Феодали залишалися монопольними власниками землі.
Зберігалися поземельна рента, елементи особистої залежності селян від
землевласника. Діяли баналітети, сеньйоріальний суд, зросли
сеньйоріальні повинності, державні податки. Спробам “сеньйоріальної
реакції” протидіяли селянські рухи, які об’єктивно сприяли структурним
змінам в організації господарства. У країнах на схід від Ельби
прогресивні форми перебудови сеньйоріально-селянських відносин почали
витіснятися кріпосницькими тенденціями.

Агрокультура і сільськогосподарська техніка

Сільське господарство, що традиційно поділялося на рільництво,
городництво, садівництво, тваринництво, було панівною формою
європейської економіки протягом V — XV ст. Його еволюція тісно пов’язана
з розвитком феодальних відносин.

На територіях, що належали до Римської імперії, збереглася антична
матеріальна культура: орне землеробство, сади, виноградники, маслинові
гаї, кращі породи свійської худоби, методи інтенсивної агрокультури.
Господарство варварських племен порівняно з античним було примітивнішим.
У салічних франків практикувалося орне землеробство з підсічно-вогневою
та перелоговою системами рільництва. Останні дві переважали у
зарейнських германських племен, Центральній Європі. Таке землеробство
було неорним і включало чотири етапи обробітку землі: підготовку
ділянки, вирубування лісу, випалювання, посів безпосередньо в золу. Вже
в VII ст. внаслідок формування земельної власності, обмеженості
земельних угідь, виникнення правових нормативних кодексів користування
природними угіддями, їхньої екстенсивної експлуатації, оволодіння
тягловими знаряддями праці утворилося двопілля, коли половина площі
реалізувалася як рілля, а друга залишалася під парами. У той час були
відомі вісім видів основних робіт: випалювання, оранка, внесення добрив,
посів, боронування, сапання, збирання врожаю, спалювання соломи. В
документах VIII—IX ст. з’явилися перші згадки про трипілля. У період
генези феодального господарства у всіх країнах Європи фактично
використовувалися однакові сільськогосподарські знаряддя праці. Для
оранки — мотика та широколопатеві полозові та вузьколопатеві рала, якими
боронували землю глибиною до 7 см і підрізали кореневу систему, У
районах з античною спадщиною землю орали легким безколісним дерев’яним
плугом з залізним сошником.

Поступово протягом IX—Х ст. головним орним знаряддям став плуг,
конструктивними деталями якого були відвальна дошка, за допомогою якої
розсувався і змішувався грунт, асиметричні залізні лемеші та чересло.
Відомо кілька видів плугів. Важкий колісний плуг застосовували для
розорювання цілини та в доменіальному господарстві. Легкий плуг без
коліс — на наділах селян, ним також дробили землю.

У Німеччині, Фландрії у XV ст. з’явився легкий одноколісний плуг. У
Центральній Європі, Росії поширилася соха, що була продуктивнішою від
рала, легшою і конструктивнішою порівняно з плугом. Тягловою силою
залишалися воли, буйволи, мули, яких у важкий плуг впрягали 3—4 пари.
Тому селяни для обробітку землі використовували супрягу, об’єднуючи
тягло двох або кількох подвір’їв. Коней запрягали у легкий плуг, який
дістав назву парокінного. Наприкінці XV ст. коні стали головною тягловою
силою. Застосовували дво-, три-, рідко чотириралову оранку. Більшість
знарядь праці не зазнала змін. Після оранки землю розпушували і
прикривали насіння бороною, в яку впрягали коня, або дубовими циліндрами
з шипами, катком.

З XV ст. у ЗахіднійЄвропі вирощують гречку, а рис, крім Іспанії та
Сицилії, — в Італії. Новими культурами для Європи стали ріпа і конюшина.
Врожайність їх залежала від сорту та району вирощування. В агрономічній
літературі нормальними вважалися врожаї для пшениці — самп’ять, жита —
сам-сім, ячменю — сам-вісім, вівса — самчотири, гороху та сочевиці —
сам-шість. Однак середній врожай становив сам-три, сам-п’ять, у родючих
долинах — сам-шість, сам-вісім. Зростання промисловості зумовило
розширення посівів технічних культур: льону, коноплі, красильної резеди,
марени, шафрану, синильника, вайди. Садівництво, городництво,
виноградарство характеризувалися більш високим рівнем агротехніки
порівняно з рільництвом. У приміських районах вони набули промислового
значення. Сади та городи, які переважно належали королям, монастирям,
феодалам, виходили з присадибних ділянок. У південних районах
садово-городнє господарство велося на іригаційних землях. З’явилися
нові культури: цитрусові, шовковиця, абрикоси, полуниця, бавовна,
цукрова тростина, спаржа, артишоки, буряк.

Тваринництво до кінця XIII ст. мало другорядне значення після
рільництва, а в XIV—XV ст. у районах з несприятливими умовами для
вирощування зернових набуло першорядного значення. Збільшилося поголів’я
худоби, співвідношення між великою і дрібною становило приблизно 1:5. У
доменіальному господарстві переважала велика рогата худоба, в селянських
господарствах через нестачу кормів розводили овець, кіз, свиней, птицю.
Худобу переводили на стійлове утримання. Було відомо кілька типів
тваринництва: пасовищне, стійлове, пасовищно-стійлове.

Для того щоб розширити кормову базу, з XIV ст. під пасовища відводили
луки, які обгороджували, засівали травами, висушували, дренажували.
Велася селекційна робота. Серед промислів важливого значення набуло
розведення риби. Практикувалася багаторівнева система ставків.
Удосконалювалися пристрої для скидання води.

В цілому загальний рівень розвитку агрокультури і сільськогосподарської
техніки зростав повільно. Прогрес не охопив усіх районів Європи.
Зберігалися первісні системи рільництва, не завжди здійснювалися
правильні сівозміни, удобрювалися лише сади, городи, виноградники,
доменіальні землі при посівах ярих — раз на три роки. Селянські наділи
практично не удобрювалися. Бур’янів не виривали з коренем, а лише
зсапували верхівки. Не вистачало кормів, і, як наслідок, у селянських
господарствах бракувало худоби. Руйнівний вплив мали війни.

Середньовічне місто, розвиток ремесла

Оскільки феодальне господарство у своєму розвитку пройшло три стадії —
ранню, розвинену і пізню, то й відповідно відбувалося поетапне
піднесення ремесла. На ранній стадії панувало натуральне господарство.
Виробники в основному задовольняли власні потреби та потреби свого
феодала. Економічна діяльність людей виявлялася в синтезі ремесла та
сільського господарства. Останньому належала провідна роль.

У VIII —Х ст. торгові та ремісничі функції міст почали зростати. З XI
ст. в економічному житті Західної Європи почався період урбанізації —
відродження античних міст (Рим, Неаполь, Париж, Генуя, Ліон, Лондон,
Бонн) і утворення нових міст (Гамбург, Любек, Лейпціг, Магдебург),
зростання їхнього господарського значення. Головною причиною цього було
економічне піднесення, що призвело до занепаду натурально-господарських
форм виробництва. Сеньйоріальне ремесло вичерпало себе і феодальне
помістя не могло розв’язати свої промислові проблеми. Успіхи сільського
господарства зробили можливим існування частини населення, яке могло не
займатися сільськогосподарським виробництвом. Ремісники переводилися на
оброк. Вони покидали помістя і селилися на перехресті доріг у торгових
містечках біля стін замків і монастирів. Поступово ці поселення
перетворювалися на міста. Отже, відокремлення ремесла від сільського
господарства, розвиток товарних відносин стимулювали виникнення міст як
центрів ремесла і торгівлі. З кінця XI ст. зростанню і процвітанню їх
сприяли хрестові походи, які активізували розвиток західноєвропейської
торгівлі. Крім старих римських центрів, середньовічні торговопромислові
міста перебували під владою феодалів, які були зацікавлені у їхньому
виникненні на своїх землях, через те що мита і податки з них приносили
немалі прибутки.

Система феодальної земельної власності міцно прив’язувала
торгово-промислові центри до землевласника, а самі міста певною мірою
повторювали структуру феодального помістя. Значну частину площі міста
займав замок з господарськими і громадськими будівлями. Феодал постійно
перебував у місті. При ньому перебувала значна кількість воїнів і слуг,
яким роздавали земельні ділянки. Решта землі, як правило, належала
церкві.

Економічно розвинені міста Англії, Франції та Німеччини в XI—XII ст.
досягли значного розквіту. Збільшилась чисельність міського населення,
розвивалися ремесла і торгівля.

Панівне місце займало виробництво бавовняних тканин, збут яких
забезпечував піднесення ремесла і торгівлі. Збагачувалося купецтво.
Інтенсивний розвиток ремесла в XII—XIII ст. сформував цеховий лад у
містах. Ремісничі об’єднання зростали в запеклій боротьбі з феодалами.
Хоча головна функція цеху виробнича, але важливе значення вони мали у
військовій, оборонній справі.

Середньовічний цех організовувався лише за професійними ознаками
(шевський, ковальський, кравецький, ювелірний тощо). Цехи складалися з
майстерень певного профілю, які розташовувалися по всьому місту.

Ремесло у Західній Європі розвивалося поступово. Спочатку воно
зародилося у феодальному сільському господарстві. Лише у VIII—XI ст.
воно стає самостійною галуззю суспільного виробництва. Найбільший
розвиток міського ремесла припадає на XII—XIII ст., у Німеччині — XIV—XV
ст. Головною організаційною формою ремесла був цех.

Торгівля. Кредит. Фінанси

Розвиток ремесла, міст сприяв зростанню торгівлі. Особливо жваво вона
провадилася у міських республіках Північної Італії — Флоренції, Венеції,
Генуї, де зростав торговий і позиковий капітал, зароджувалися
капіталістичні мануфактури, розвивалася банківська справа; У Венеції
зародилася сучасна бухгалтерія. У Західній Європі розвивалися зовнішня
морська і внутрішня сухопутна торгівля. Вже в XI—XII ст. визначилися її
центри — Венеція, Генуя, Піза. Північноіталійські купці витіснили з
середземноморських торгових шляхів візантійців і арабів. З портів
Близького Сходу європейці привозили товари Індії, Китаю, Сирії та інших
азіатських країн. Генуезці, венеціанці, володіючи торговими і
військовими кораблями, будували свої торгові факторії на східному
узбережжі Середземного моря та в Чорноморському басейні. Генуезці
закріпилися також в пониззях Дону і Дністра, на узбережжі Криму і
Кавказу. Однією з найважливіших її колоній була Кафа (Феодосія) з її
ринком рабів, заснованим в 1266 p.

У Венеції, Генуї, Флоренції, Пізі виникло власне виробництво шовку,
скла, бавовняних тканин. Товарами Сходу та виробами європейських
ремісників італійські купці забезпечували феодалів Західної Європи,
одержуючи за них казкові прибутки золотом і сріблом. Наприклад, 1 г
перцю коштував 1 г золота. Проте східна торгівля зазнала нищівного удару
від турків. У 1453 p. вони захопили Константинополь. У 1457 p. були
виселені генуезькі та венеціанські торгові факторії з Криму і
Чорномор’я. Поступово турки витіснили італійців і з Близького Сходу. В

ажливе значення для Західної Європи мала також торгівля Балтійським і
Північним морями, річками Ельбою, Шельдою, Одером, Темзою, Західною
Двіною, Рейном, Дунаєм, Віслою, Німаном, Роною, Сеною. Якщо левантійська
торгівля займалася переважно продажем на західноєвропейських ярмарках
східних товарів, то північна — виробів місцевої промисловості, продуктів
сільського господарства. Купці скуповували і з вигодою перепродували
льон, худобу, шкури, хміль, хутро, сало, масло, хліб, рибу, сіль, віск,
мед, металеві ремісничі вироби, олово, ліс.

Провідна роль у північній торгівлі належала Гамбургу, Любеку, Бремену,
Брюге, Лондону. Згодом утворився союз 90 приморських міст під назвою
Ганза (об’єднання, спілка). Свою діяльність вона розпочала в XII і діяла
до XVII ст. У XIV—XV ст. до Ганзейського союзу входило 160 міст, у тому
числі Новгород Великий, Гданськ, Рига. Керівництво Ганзи знаходилося в
Любеку. Купці союзу мали ряд привілеїв.

У них на ярмарках ніхто не мав права конфіскувати товари за борги,
арештувати за злочини, вчинені в інших місцевостях. Купець не відповідав
за дії своїх компаньйонів. Влада не могла розпоряджатися майном купця,
який помер на ярмарку. Ганза охороняла своїх членів. Ніхто, крім
ганзейських купців, не смів перевозити товари Балтійським і Північним
морями. Товари ганзейської і левантійської торгівлі зустрічалися на
ярмарках Західної Європи, особливо у французькій провінції Шампань.
Ярмарок тривав майже цілий рік. Жваві торги відбувалися умістах Баре,
Труа, Провене, Ланьї. Столітня війна, що точилася між Францією і Англією
(1337 —1453 pp.), звела знаменитий європейський ярмарок до провінційного
торжка. Остаточно він занепав, коли торгові шляхи у зв’язку з великими
географічними відкриттями перемістилися з Середземномор’я на Атлантичний
океан.

У середні віки розвинулася і сухопутна торгівля. Відомий шовковий шлях
від Китаю до Європи простягнувся на кільканадцять тисяч кілометрів.
Каравани верблюдів, навантажених товарами, перетинали вздовж і впоперек
азіатський і африканський континенти. У Європі сухопутна торгівля також
набувала дедалі більшого значення, незважаючи на чисельні труднощі та
небезпеки.

У VIII ст. римський подушно-земельний податок було замінено рентою —
відробітковою, натуральною, грошовою. У країнах, де феодальне
господарство утворювалося внаслідок розпаду родоплемінних стосунків,
державні податки сформувалися на основі системи дарів з власних громадян
та данини з підкорених народів, що поступово злилися в одне ціле.

V—XV cт. — період становлення і зрілості феодального господарства в
Європі. Його формування швидше проходило у країнах, де колонат
взаємодіяв з первісним способом виробництва. У народів, у яких
господарство формувалося на основі розкладу родоплемінних відносин, цей
процес розпочався пізніше, проходив повільніше.

Шляхи формування феодального господарства у кожній країні були
своєрідними. У Франції головна роль належала прекаріям і комендаціям. В
Англії донорманського періоду, в Скандинавії визначальним моментом у
процесі феодалізації були права панівної верхівки на стягування
податків, судочинство, торгові мита. Поступово завдяки цим привілеям
феодали привласнили громадські землі, а їхніх власників перетворили на
залежних селян. Здійснювала цей процес ран ня феодальна держава.
Економічною реалізацією феодальної земельної власності стала натуральна
рента. Лише в північній Франції, на західнонімецьких землях панувало
доменіальне господарство з відробіткам.и. Одночасно королі дарували
феодалам імунітетні привілеї позаекономічного примусу по відношенню до
селян. Загальноєвропейське значення мала феодалізація громади-марки.

У XI—XIII ст. завершилося становлення основних форм феодального
землеволодіння. Сформувалися сеньйоріально-селянські відносини. Усі
форми життєдіяльності селянських господарств були під контролем
феодалів. Переважали продуктова і продуктово-грошова ренти. Селяни не
були прикріплені до землі, оскільки в умовах феодальної роздробленості
сеньйорія не могла добитися повернення селян-утікачів. З розвитком
товарного виробництва зародилася тенденція до зростання господарської та
правової самостійності селян.

У XIV—XV ст. у країнах Західної Європи відбулася перебудова
сеньйоріальної системи. Селяни стали особисто вільними. Скоротилося
доменіальне господарство.

Склалися нові форми землекористування та експлуатації селян: цензива,
копігольд, короткострокова селянська оренда (половинщина), велика
комерційна оренда, найм. У країнах на схід від Ельби еволюція
сеньйоріально-селянських відносин проходила у зворотному напрямі:
посилилася особисто-спадкова залежність селян, зросло значення
доменіально-панщинного господарства, пов’язаного з ринком.

У загальнодержавних масштабах обмежувалися селянські переходи від одного
феодала до другого. Спільною ознакою для всіх європейських країн було
зростання державно-централізованих форм експлуатації селян,
загальнодержавних і місцевих податків, втручання держави у
селянсько-сеньйоріальні відносини. Повільно прогресувало сільське
господарство. Найвищим досягненням агрокультури стало трипілля, а в
Англії — чотирипілля. Внаслідок внутрішньої колонізації розширилися
посівні площі, вдосконалилися знаряддя праці. З’явилися нові культури,
збільшилися врожаї. Зросло значення садівництва, городництва,
виноградарства. Відбувся перехід від пасовищного до стійлового
тваринництва. Розвивалися багатогалузеві господарства та територіальна
спеціалізація. Зріс виробничий досвід селян. Урбанізація Західної
Європи, що розпочалася з XI ст., зумовила переростання міст на центри
ремісничого виробництва і торгівлі. Внаслідок “комунальних” революцій
значна частина міст домоглася сеньйоріальності. Вони сприяли визволенню
селян від особистої залежності, становленню сільських комун. Міста
Середземномор’я, Нідерландів стали центрами міжнародної, посередницької
торгівлі, експортного ремесла. У Скандинавії міста, що були
ремісничо-торговими центрами, залишилися у залежності від феодалів.
Основною організаційною формою ремесла були цехи.

В XIV—XV cm. розпочався розпад цехового ладу, що заважав технічному
прогресу. Зросло значення торгівлі. Вона мала корпоративний характер.
Купці об’єднувалися в торгові гільдії. Склалися внутрішні національні
ринки. Головними напрямами міжнародної торгівлі були торгові відносини
між європейськими країнами та Сходом (левантійська — від латинського
слова левант — схід). Отже, товаризація сільського господарства, розклад
цехового ладу, розвиток науково-технічного прогресу, зростання
внутрішньої та зовнішньої торгівлі, утворення загальнонаціональних
ринків свідчили про те, що феодальне господарство вичерпало себе і
людство вступило в індустріальну добу.

Використана література

Історія стародавнього світу / За ред. Мякушева В.І. – М., 1998.

Історія економічних учень. Підручник / За ред. Л. Я. Корнійчук, H. О.
Татаренко. — К.: КНЕУ, 1999. — 564 с.

История экономических учений. – ч.1. / ред. В.А.Жамин. – М., 1989.

Несторенко О.П. Історія економічних вчень. – К., 2000.

Пайовик Б. Д., Матисякевич 3. М., Матейко Р. М. Економічна історія
України і світу: Підручник / За ред. Б. Д. Лановика. — К.: Вікар, 1999.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020