.

Етапи інтеграції Східної України в економічну систему Російської імперії. Економічна політика Петра І та Катерини ІІ і її вплив на економіку України (

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
0 4629
Скачать документ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

“Етапи інтеграції Східної України в економічну систему Російської
імперії. Економічна політика Петра І та Катерини ІІ і її вплив на
економіку України”

ПЛАН

1. Укріплення позицій Російської держави на її політичний та
економічний вплив на Україну

2. Формування всеросійського ринку та політика протекціонізму стосовно
України. Місце економіки Східної України

в економічній системі Російської імперії

3. Особливості землеволодіння на Східній Україні

під впливом Російської імперії

4. Ремеслярство на Східній Україні

5. Зміни в митній політиці

Список використаної літератури

Укріплення позицій Російської держави на її політичний

та економічний вплив на Україну

У кінці XVI — на початку XVII ст. виникла Російська централізована
держава, яка з середини XVI ст. стала багатонаціональною. До її складу
ввійшли території Поволжя, Уралу, Сибіру, в 1654 p. на правах автономії
Україна.

В XVIII ст. Росія завоювала вихід до Балтійського моря. У XVI—XVIII ст.
в Росії існували різні форми землеволодіння: чорносошне (державне),
двірцеве, світське, церковне.

Швидкими темпами зростало феодальне землеволодіння. В середині XVII ст.
чорні волості у центрі країни зникли. У XVI—XVII ст. скорочувалися
світські вотчини та зміцнювалися помістя — умовні землеволодіння
бенефіціального типу.

Протягом цього періоду в загальнодержавних масштабах (Соборне Уложення
1649 p., указ 1714 p. Петра І) затверджувалися земельні права дворян,
скасовувалася ієрархія земельної власності, узаконювалося злиття
помістної і вотчинної форм землеволодіння.

Власність поділялася на родову (отриману в спадок) і надбану. Указ 1762
p. про вольності дворянства дав змогу поміщикам самостійно займатися
господарством. За “Жалованою грамотою дворянству” (1785 p.) вони
отримали повну свободу щодо землі. Сприяло утвердженню феодальної
власності генеральне межування згідно з маніфестом 1765 p., що
проводилося протягом кількох десятиліть.

Воно закріпило за дворянством до 50 млн десятин самовільно захоплених
земель. Змінилося економічне і правове становище селян. Селянські наділи
(орні землі) лише за XVI — першу половину XVII ст. зменшилися з 15—19 до
6 десятин. На кінець XVIII ст. поміщицька рілля охоплювала в чорноземній
зоні половину, а в нечорноземній — третину всієї землі, відробіткова
рента дорівнювала шість днів на тиждень. Зростало значення грошової
ренти. В середині XVIII ст. панщинне селянство становило 54,9%, чиншове
— 45,1% кріпаків. Визначилося районування форм ренти. 122

Прийнявши Соборне Уложення 1649 p. — перший узагальнюючий правовий
кодекс, уряд Росії завершив остаточне встановлення кріпосного права.
Проголошувалося безстрокове, особисто-спадкове, поземельне прикріплення
селян до землі. На селян поширювалася юрисдикція поміщиків і
вотчинників. Законодавство другої половини XVII —XVIII ст. посилило
особисту залежність селян. Без дозволу власників вони не могли піти на
заробітки, укладати фінансові угоди, їм заборонялося скаржитися на
поміщиків. Останні в адміністративному порядку засилали селян до Сибіру.
У цей час значних успіхів досягло сільськогосподарське виробництво.
Розширилися освоєні землі. Промислово-торгового значення набули
скотарство, вівчарство, городництво. Зросла товарність селянських
господарств. Вони забезпечували 10% торгівлі хлібом. Більшу господарську
самостійність порівняно з приватновласницькими селянами мали державні
селяни.

Протягом XVI—XVIII ст. зросло господарське значення міст, проте в них
мешкало лише 4 % населення. Збільшилася чисельність промислового
населення: ремісники становили половину посадського населення країни.
Ремесло отримало територіальну спеціалізацію, перетворилося на дрібне
товарне виробництво.

Оновлення ремесла реформами Петра І першої половини XVIII ст., офіційне
впровадження ремісничого устрою сприяли поліпшенню організації
виробництва, але його роль у промисловості зменшилася. Період панування
ремесла закінчився. На основі ремісничих підприємств, селянських
промислів, дрібного товарного виробництва виникла мануфактура, яка
панувала в текстильній, цегельній, рибальській, соляній галузях
промисловості. Створювалися мануфактури, засновані на кріпосній праці.
Класичною і найпоширенішою їх формою були вотчинні (поміщицькі)
мануфактури, сформовані товаризацією феодального господарства.

Вони ґрунтувалися на домашній промисловості селян, монопольному
володінні 123 феодалами робочою силою. Посесійні мануфактури належали
приватним особам на основі умовного спадкового володіння,
використовували працю приписних казенних селян, а також спеціально
куплених для роботи на мануфактурах. Вони обслуговували потреби
державної скарбниці і практично не були зв’язані з ринком. Кріпосні
мануфактури панували в суконній, металургійній промисловості.

2. Формування всеросійського ринку та політика протекціонізму стосовно
України. Місце економіки Східної України

в економічній системі Російської імперії

У XVII ст. у Росії розпочався процес формування всеросійського ринку. Це
було зумовлено спеціалізацією окремих районів, розвитком
товарно-грошових відносин. Якщо в XV ст. в основному торгували на
місцевих ринках або торжках, у другій половині XVI ст. — на великих
обласних ринках, то в XVII ст. вирішального значення набули ярмарки.
Росія активно боролася за експортування товарів на Захід. Баланс
зовнішньої торгівлі був активним.

Політика царського уряду була протекціоністською. В експорті переважала
сільськогосподарська продукція. Господарський розвиток країн Центральної
та Східної Європи зумовив істотну різницю з питань генези
індустріального суспільства.

Одні дослідники намагалися довести, що цей процес відбувався у
мануфактурний період XVI— XVIII ст. так само, як і в розвинених
західноєвропейських країнах, хоч і мав свої особливості. Інші
обґрунтовують положення про початок перебудови в кінці XVIII—XIX ст. в
умовах індустріального розвитку. В Росії початок перехідного періоду
датується XVII ст. Аграрний розвиток країн Центральної та Східної Європи
був особливою формою генези індустріалізації сільського господарства.

Експропріація селянства відбувалася через прикріплення їх до землі з
позбавленням прав феодального володіння. Зменшення особистої
заінтересованості селян працювати змушувало дворян посилити
позаекономічний примус. Власність дворян на землю набувала рис
буржуазної приватної власності.

Мануфактурне виробництво існувало лише як індустріальне явище. Більшість
вчених розглядають панщинно-кріпосну сис124 тему господарства як
фактор розпаду феодального господарства і створення передумов для
індустріального розвитку.

Зменшилося нагромадження капіталу у міщан і селян, торгівлю на
внутрішньому і зовнішньому ринках монополізувало дворянство, яке
витрачало прибутки на невиробничі потреби. Орієнтація на ринок
поміщицьких господарств не змінювала підвалин феодального господарства,
зокрема монопольної власності на землю. Вотчинні мануфактури існували як
побічне прибуткове заняття на основі феодальних відносин власності.

У промисловості, сфері обігу сформувався уклад індустріального
господарства. Після Визвольної війни українського народу в середині
XVII ст. Лівобережна Україна, за якою закріпилася назва Гетьманщина, і
Слобідська Україна залишилися в складі Московської (з початку XVIII ст.
Російської) держави. Гетьманщина, що займала територію сучасних
Чернігівської, 370 Полтавської, західних районів Сумської,
лівобережної частини Черкаської та Київської областей, в
адміністративнотериторіальному устрої поділялася на полки
(Стародубський, Ніжинський, Чернігівський, Прилуцький, Київський,
Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Полтавський, Миргородський).
Полки, в свою чергу, поділялися на сотні.

Територія Слобідської України охоплювала сучасні Харківську, східну
частину Сумської, північ Донецької та Луганської областей, а також деякі
райони Воронезької, Курської та Бєлгородської областей Росії і
поділялася на 5 козацьких полків (Острозький, Сумський, Охтирський,
Харківський, Ізюмський). На кінець XVIII ст. було остаточно скасовано
автономію Української гетьманської держави в складі Російської імперії і
в 1783 p. запроваджено поділ на намісництва — Київське, Чернігівське,
Новгород-Сіверське. Було ліквідовано козацьке самоврядування у
Слобідській Україні, утворено в 1765 p. Слобідське-Українську губернію,
з 1780 p. — Харківське намісництво. На землях Запорозької Січі виникла
Новоросійська губернія (1764 p.). У 1775 p. Запорозьку Січ остаточно
було зруйновано.

Внаслідок російсько-турецьких війн (1768—1774 pp., 1789—1791 pp.)
Південне Причорномор’я і Крим були приєднані до Російської держави. На
українських землях запанували загальноросійські порядки. Згідно з другим
(1793 p.) і третім (1795 p.) поділами Речі Посполитої до Російської
держави відійшли Правобережна Україна і Волинь. XVI—XVIII ст. були
періодом активних міграційних процесів та освоєння нових земель.
Основний рух спрямовувався з Правобережної та Західної України на
Лівобережну і Слобідську. Особливо масового характеру він набув у
70—90-х роках XVIII ст. після війни між Росією і Туреччиною, а також у
60 — на початку 70-х років XVIII ст. На територію Лівобережної і
Слобідської України спрямовувався потік утікачів із Росії. Переселялись
також білоруси, молдавани, болгари, серби, грузини, німці. У Києві,
Ніжині, Переяславі існували колонії вірменів і греків. Спостерігалися й
зворотні процеси. Населення Лівобережної України переселялося на правий
берег Дніпра. Освоювалися землі басейнів річок Оскол, Красна, Деркул,
Коломак, Мож і Донець. Простори від р. Синюхи до Дніпра і далі до
берегів Чорного і Азовського морів заселялися і освоювалися повільно.
Цей процес активізувався в 40—50-х роках XVIII ст. з поверненням
запорожців і політикою російського уряду. Міграція і заснування нових
населених пунктів мали стихійний (народний) та спеціально організований
характер, що визначався царським урядом і місцевою владою, Отже, на
кінець XVIII ст. в основному завершилося формування національної
території України. Для розвитку аграрних відносин у другій половині XVII
—XVIII ст. визначальними були зростання й зміцнення земельної власності
православних монастирів, української шляхти і козацької старшини, їхня
боротьба за права і привілеї російського дворянства на землю і працю
селянства. Втрачаючи політичні права у сфері автономії, старшина і
шляхта намагалися забезпечити економічну незалежність і зосередити увагу
на нагромадженні земельних володінь і організації господарства.

Економічною основою її панівного становища в суспільстві була земельна
власність. Шляхта мала ті самі економічні й політичні права, що й
старшина. Вона поступово розчинилася в її середовищі, займаючи посади в
гетьманській адміністрації.

Деякі старшини отримали шляхетські привілеї. Істотної відмінності у
розвитку старшинської і шляхетської землевласності не існувало. Загальна
чисельність старшинських дворів у 20-х роках XVIII ст. становила майже
0,5 % загальної кількості дворів населення Гетьманщини, а в кінці XVIII
ст. — до 1 %. У середині XVIII ст. старшина Гетьманщини становила майже
21 тис. осіб. Гетьманський уряд свою політику спрямовував на зміцнення
старшинського землеволодіння, в якому вбачав опору автономії України.

Царський уряд підтримував панівне становище козацької старшини, сприяв
зростанню її земельних володінь і привілеїв, але одночасно обмежував
практику роздавання маєтностей гетьманами, запроваджував порядок
наділення і затвердження придбаних земель лише за царськими указами та
одноосібне. Головним розпорядником земель, що стали власністю Війська
Запорозького, вважався гетьман, який надавав і забирав, затверджував і
скасовував надання полковників і сотників, давав дозвіл на будівництво
різних підприємств, пільги на користування ними, дозволяв засновувати
слободи і поселяти переселенців. Старшинські права на землю
підтверджувалися чи змінювалися на Генеральній військовій раді при
обранні кожного нового гетьмана, а потім розсилалися установам у вигляді
статей, що регламентували аграрні відносини. Верховним власником і
розпорядником усієї землі був царський уряд, який втручався в аграрні
відносини в Україні. За “Коломацькими статтями” (1687 р.) гетьмана І.
Мазепи, цар мав право затверджувати гетьманські універсали на землі,
гетьман не міг розпоряджатися маєтками, визначеними царськими грамотами.
Протягом XVIII ст. царські грамоти, постанови Малоросійського приказу
(1662— 1722рр.), Сенату, Малоросійської першої (1722—1727 pp.) і другої
(1764—1786 pp.) колегій набули першорядного значення. Затверджені або
надані ними землі не могла відібрати місцева адміністрація. Старшинське
володіння землею існувало у двох формах: приватноспадковій та
тимчасово-умовній. Спадкове (“зупольне”, “вічне”, “спокійне”) володіння
не залежало від службового становища, воно було об’єктом
купівлі-продажу, обміну, дарування, застави при торгових операціях, що
фіксувалися у відповідних актах. \ Тимчасово-умовне володіння
формувалося з царських 373 та гетьманських надань на “ринг”, “до ласки
військової”, “на підпертя дому”. Строк, на який воно давалося,
визначався формулюваннями “до ласки нашої рейментарської і військової”
або “до смерті”.

Рангові володіння формально вважалися власністю Війська Запорозького і
перебували у володінні Генеральної військової канцелярії. Джерелами
зростання старшинського землеволодіння були: займанщина вільних земель;
придбання, часто примусове, або загарбання козацьких і селянських
земель; гетьманські надання і пожалування царського уряду “за службу
великому государю” з фонду вільних військових маєтностей. Про зростання
старшинського землеволодіння в другій половині XVII — на початку XVIII
ст. свідчать дані “Генерального слідства про маєтності”, проведеного в
1729— 1730 pp. з метою впорядкування земельних відносин. Лише у
Чернігівському, Стародубському, Ніжинському, Переяславському,
Лубенському полках до 1708 p. у власність старшини перейшло 518
населених пунктів. У 30-х роках XVIII ст. понад 35 % оброблюваних земель
Гетьманщини були приватною власністю старшини. Земельна власність
зростала за рахунок надань гетьманів і полковників. Гетьман Мазепа
(1687—1709 pp.) видав понад 1000 земельних універсалів, гетьман
Скоропадський (1708—1722 pp.) роздав 22 села з 370 селянськими
подвір’ями, гетьман Д. Апостол (1727—1734 pp.) — 10 сіл з 151 подвір’ям.
За матеріалами ревізії 1741 p. тільки за період 1728—1741 pp. роздано
царем» Сенатом, Малоросійською колегією, гетьманами 13 544 двори
посполитих у вічну і спадкову власність. Старшина збільшувала
землеволодіння за рахунок козацьких і селянських земель. Продаж землі
мав примусовий характер. Землі відбиралися за несплату боргів.
Збільшення примусів змушувало селян залишати землі. У другій чверті
XVIII ст. царський уряд спробував узаконити кількість подвір’їв за
рангами. Указом від 1 люто374 го 1732 p. було приписано до рангів
генерального обозного 400 подвір’їв, генеральних суддів — по 300,
підскарбіїв — 300, осавула, бунчужного і хорунжого — по 200,
генерального писаря — 140, судового писаря — ЗО, канцелярії війська і
судової — 100, полковника — 150—300, сотенна старшина отримувала від 5
до 30 подвір’їв. Старшина намагалася перетворити рангові маєтності на
спадкові. Одним із шляхів досягнення цього було збереження полкових і
сотенних посад у сім’ях. Так, Апостоли були миргородськими полковниками,
Лизогуби — чернігівськими, Горленки — прилуцькими. Забіли — сотниками
Борзнянської сотні Ніжинського полку. Великими землевласниками стали
родини Кочубеїв, Золотаренків, Радичів, Миклашевських, Свічок, Гамаліїв,
Маркевичів і багато інших. За гетьмана Д. Апостола основний земельний
фонд було роздано. Відмінність між спадковим і тимчасово умовним
володінням практично зникла. У Слобідській Україні наприкінці XVIII ст.
половиною земельного фонду володіли 250 родин Слобідської української
старшини: Кондратьєви, Квітки, Донець-Захаржевські, Шидловські,
Перехрести та ін. Багато маєтків мала харківська поміщиця велика княгиня
Єлизавета Петрівна, пізніше російська імператриця. Власниками великих
латифундій були гетьмани. Про розміри їх володінь свідчить “Табель”,
складений в 1764 p. після скасування гетьманату в Україні. І. Мазепа мав
подвір’їв посполитих 1965, І. Скоропадський — 19 882, Д. Апостол — 9103,
К. Розумовський — 9628, полковник, наказний гетьман П. Полуботок — 3200.
У російських губерніях І. Мазепа мав 20 тис. кріпосних селян, К.
Розумовський — понад 45 тис. Петро І наділяв маєтками сербських,
чорногорських, волоських дворян, які під час Прутського походу 1711 p.
перейшли на бік Росії (Д. Кантемір та ін.). Великими землевласниками в
Гадяцькому полку стали серби М. і Г. Милорадовичі.

У 1742 p. для управління маєтностями царської сім’ї, російських
землевласників, іноземців була створена “комісія”, що безпосередньо
підпорядковувалася Малоросійській канцелярії. Після скасування
гетьманату рангові землі дісталися російським вельможам. У Слобідській
Україні російські дворяни, духовенство, службові люди володіли землями з
другої половини XVII ст. (Абрамови, Тев’яшови, Морозови, Алферови).
Російським членам гетьманського уряду (1734—1750 pp.) належало 832
подвір’я. З’явилася група власників прибалтійського походження (Девіц,
Сасов, Гондриков). У 1767 p. у Слобідській Україні власників
українського походження було 298, російського — 32, іноземного — 29.
Царський уряд у 50-х роках XVIII ст. почав захоплювати запорозькі землі
та заселяти їх сербськими і німецькими колоністами. Аграрну політику
місцевої влади визначав “План про роздачу в Новоросійській губернії
казенних земель для їх заселення” (1764 p.).

Після зруйнування Січі (1775 p.) частина запорозьких земель була
подарована царським вельможам. Кожен дворянин міг отримати 1500 десятин,
якщо за кілька років заселить на ній не менше 13 подвір’їв селян. У 80-х
роках XVIII ст. розпочалася колонізація причорноморських і приазовських
степів та Криму переселенцями з України, Росії, Туреччини.
Землеволодіння беїв, мурз залишалися на правах спадщини, а населення
прирівнювалося до державних селян. Дворяни, чиновники отримували в дар
наділи по 1,1 тис. десятин за умови заселення їх селянами, які
отримували по 58 десятин і відробляли по два дні панщини. В 1797 p. в
Криму та Північній Таврії було роздано не менше ніж 625 тис. десятин
землі. Протягом другої половини XVII — першої чверті XVIII ст. значно
зросло монастирське і церковне землеволодіння за рахунок придбання й
захоплення козацько-селянських та громадських земель. За даними
“Генерального слідства про маєтності”, в 1729—1730 pp. у 9 полках (крім
Стародуб376 ського) монастирям належало 305 маєтків ill 073 подвір’їв
посполитих, що становило понад 20 % загальної кількості подвір’їв.
Гетьмансько-старшинська адміністрація намагалась обмежити монастирське
землеволодіння. З подання гетьмана Д. Апостола царський уряд указом 1728
p. заборонив духовним землевласникам купувати землю, лише приватним
особам дозволив заповідати її монастирям. Монастирі мали монопольне
право на винокуріння і торгівлю горілкою в своїх маєтках. Церква
домоглася права на безплатне володіння частиною громадських земель у
вигляді дарувань. Общини виділяли священикам подвір’я, поля, сіножаті
для ведення господарства. Певна частина маєтностей належала містам,
членам міських управ. За гетьманськими універсалами, вони могли на
юридичній основі експлуатувати селян, користуватися сіножатями,
риболовними угіддями, млинами, лісами. У містах ділянки належали цехам.
У випадку купівлі-продажу власником цих земель було “цехове товариство
від старшого до меншого”. Багаті міщани скуповували землю у міщан,
селян, козаків. Випадки надання гетьманами земельних наділів купцям були
нечастими. Один з перших універсалів видав І. Мазепа в 1688 p.
стародубському купцеві Спиридонову (Шараю). Проте протягом XVIII ст.
міське землеволодіння зменшилося внаслідок загарбання старшиною,
особливо коли права міст не підтверджувалися царськими жалуваними
грамотами.

3. Особливості землеволодіння на Східній Україні

під впливом Російської імперії

У північній частині Лівобережної та частково Слобідської України
зберігалося сябринне землеволодіння. В спілку сябрів входили в основному
родичі, але були спілки й чужих людей. Члени об’єднання спільно
господарювали, проте кожен володів і розпоряджався своїм паєм. Вступ до
спілки, вихід, передання, продаж землі здійснювалися за згодою усіх
членів спілки. Сябринство існувало й серед старшини, багатих козаків,
при спільному придбанні землі, млинів, паїв, членів спілки. В 60-х роках
XVIII ст. до 40 % орної землі було в сябринному володінні. Однак до
кінця XVIII ст. воно поступово зменшилося, панівною стала індивідуальна
власність на землю.

У 1765 p. царський уряд видав маніфест про генеральне межування — точне
визначення земельних володінь землевласників, козаків, селян, церкви,
міст. Воно проводилося до 1861 p. і було юридичною основою поземельних
відносин.

З кінця XVII — протягом XVIII ст. відбулися значні зміни в правовому
становищі селян. Поступово поширилася та утвердилася феодальна рента,
зокрема відробіткова.

У 30—60-х роках відробіткова рента стала триденною, під час польових
робіт — щоденною, а в другій половині XVIII ст. досягла п’яти і більше
днів на тиждень. Відробіткова рента поєднувалася з натуральною і
грошовою, розміри яких фіксувалися.

На чинші перебували посполиті ратушних і магістратських сіл, північних
районів, де земля була мало придатна для землеробства.

Вихідці з Росії, України, Білорусії, які поселялися на слободах,
звільнялися від примусів на 2—3 роки, а потім виконували всі обов’язки
посполитих.

У другій половині XVIII ст. почали застосовувати місячину, коли у селян
забирали наділи землі та вони працювали на доменіальній землі за
натуральну щомісячну плату.

Політика гетьманської адміністрації та царського уряду позбавляла селян
права переходити на інші місця. В універсалі до старшини Полтавського
полку (1706 p.) І. Мазепа наказував розшукувати селян, які вийшли із
старшинських маєтків, повертати назад, відбирати майно й карати їх.
Сенатські укази потребували повернення на попереднє місце проживання
старшинських і монастирських селян на Лівобережжі та Слобожанщині. У
проекті збірника законів “Права, за якими судиться малоросійський народ”
(1743 p.) старшина, прагнучи юридичне оформити своє економічне
панування, записала, що селяни повинні завжди “послушание й повинности”
віддавати своїм володільцям, останні мали можливість карати селян,
давати дозвіл йти на заробітки.

З середини XVIII ст. наступ на селян посилився. Універсал гетьмана К.
Розумовського від 22 квітня 1760 p., підтверджений царським указом 1763
p., забороняв селянам без дозволу власника маєтку переходити на нові
місця. Ще одним кроком у цьому напрямі був Рум’янцевський опис Малоросії
(1765—1769 pp.), за яким визначалася належність населення до різних
станів.

Остаточне юридичне закріпачення селянства на Лівобережжі та Слобожанщині
відбулося згідно з царським указом від 3 травня 1783 p. В ньому
зазначалося, що селянин повинен “залишатися на своєму місці і при своєму
званні, де він записаний нинішньою ревізією”. У південноукраїнських
землях кріпацтво юридичне було оформлено в 1797 p. Встановлювалася
триденна панщина із збереженням всіх натуральних і грошових примусів.

В Українській гетьманській державі. Слобідській Україні земельні
володіння були непривілейованими. Вони грунтувалися не на грамотах і
документах, а на реальному володінні. Питання юридичного закріплення
прав на землю було нерозривно пов’язане з проблемою нобілітації
старшини, оскільки за російськими законами дворянство монопольне
володіло землею. У “Глухівських статтях” (1669 p.) був пункт про надання
в майбутньому дворянського звання козацькій старшині. У “Коломацьких
статтях” (1687 p.) вона вже прирівнювала себе до службового дворянства
та просила царський уряд підтверджувати права на володіння землями,
отриманими від гетьмана. Проте уряд довго негативно ставився до
нобілітації української старшини, видавав грамоти на землю окремо
кожному прохачу та затягував вирішення питання про зрівняння української
старшини в правах із російським дворянством. Відома заява Сенату, що в
“Малой России дворян нет”.

У 1726 p. за розпорядженням із Петербурга була проведена офіцерська
ревізія з метою визначення земельних маєтностей і перевірки прав
власності. В “Решительних пунктах” 1727 p. гетьмана Д. Апостола
висувалося питання про перевірку прав володільців маєтностей, зокрема
тимчасовоумовних, і упорядкування земельних відносин. У 1729— 1730 pp.
було проведено “Генеральне слідство про маєтності”. Всі землі були
поділені на шість категорій: 1) приватновласницькі; 2) рангові; 3)
монастирські; 4) ратушні; 5) вільні військові; 6) спірні. Власники
рангових маєтностей, які не могли довести права на них, повинні були їх
повернути. Старшина отримувала юридичне закріплення права на землю, якщо
доводила законність придбання. Д. Апостол просив царський уряд “об
уравнении малороссийских чинов с русскими табельними”.

Після Визвольної війни (1648—1667 pp.) термін “шляхетство” не вживався в
Українській державі. За Петра І він поширився в Російській імперії й
козацька старшина прагнула закріпити його за собою законодавче. У
проекті збірника законів “Права, за якими судиться малоросійський народ”
(1743 p.) шляхетські права визнавалися за всіма категоріями старшини та
їхніми дітьми й духовенством. Проте, оскільки цей документ обґрунтовував
право Лівобережної України на самоврядування в межах Російської імперії,
його не було затверджено.

Старшина робила спроби домогтись юридичних прав на землю, звертаючись до
російських імператриць Єлизавети Петрівни (1742 p.) і Катерини II (1764
p.). Проте ці клопотання було відхилено, хоч формально дворянські права
визнавалися, бо царський уряд постійно підтверджував права старшини на
землю. Юридичною підставою для претензій старшини став Рум’янцевський
опис Малоросії (1765— 1769рр.).

З другої половини 60-х років XVIII ст. царизм змінив негативне ставлення
до нобілітації старшини й реалізовував заходи щодо відокремлення її від
козацького стану. У 1764 p. офіцерські чини та статус дворянства
отримала старшина Слобідської України у зв’язку з ліквідацією козацьких
полків.

Із скасуванням деяких указів адміністративно-територіального ладу
Лівобережної України царський уряд остаточно зрівняв права старшини з
російським дворянством. Указом від 26 жовтня 1781 p. на ім’я
генерал-губернатора Лівобережної України П. Рум’янцева право участі в
місцевій адміністрації та суді належало дворянам, “вотчини і поместья
свои в тех губерниях имеющим”. Отже, старшина здобула всі права, що мало
російське дворянство. У 1783 p. було видано указ про закріплення за
старшиною прав на селян і перетворення лівобережних козацьких полків на
регулярні; в 1784 p. — указ, за яким рядові козаки мали окремий суд.
“Жалувана грамота дворянству” (1785 p.), що поширювалася на
Слобожанщину, Лівобережжя і південноукраїнські землі, свідчила про
завершення нобілітації української старшини. Вона мала право володіти
землею, селянами, засновувати підприємства, організовувати ярмарки і
торги, була звільнена від податків, обов’язкової військової служби, не
могла піддаватися тілесним покаранням. У кінці XVIII ст. на Лівобережжі
нараховувалося близько 100 тис. українських дворян. 130 землевласників
мали понад чверть мільйона кріпосних, зокрема Забіли — 4400, Жураковські
— 4826, Милорадовичі — 13180, Родзянки — 16000, Кочубеї — 16200,
Скоропадські — 25670, Безбородьки — 31290.

Царський уряд, зважаючи на сприятливі природні умови, намагався
перетворити Лівобережну Україну на район високоякісного вівчарства. В
полки направлялися виписані з Польщі та Сілезії фахівці-шахместри,
обов’язком яких було навчити жителів методам розведення та стриження
високоякісних порід овець. За кордоном готували фахівців. На заводах для
нагляду за вівцями та інструктажу вівчарів встановлювалися спеціальні
посади — “отборних овець овчарів”, “комиссаров овчарних заводів”.

Розвиток тваринництва ставив питання про корми. В окремих господарствах
Лівобережжя сіножаті займали до 250 десятин. Зросла ціна на сіно. Якщо в
40-х роках XVIII ст. 10 копиць сіна (з однієї десятини землі) коштували
2,25 крб., то в 1755 p. — 3,2 крб. Взимку худобу годували ячмінною,
вівсяною, гречаною соломою, поживні якості якої були нижчі за культурні
трави.

Протягом XVIII ст., особливо в другій половині, поглибилася
спеціалізація сільськогосподарського виробництва. На Лівобережжі та
Слобожанщині вирощували більше озимого жита (до 50 % площі), на Півдні —
пшениці (арнаутка), на Волині — озимої пшениці (до ЗО %). Для Галичини
був характерним гречано-вівсяний напрям. Чернігівський, Стародубський,
Сумський полки були головними районами посівів коноплі, Чернігівський,
південні полки, землі між Дністром і Прутом — тютюну. В лісостепових і
лісових районах розводили переважно волів, у степових — коней.

Поряд із хліборобством і тваринництвом дедалі більшу роль відігравали
сільськогосподарські промисли — бджільництво, рибальство, мисливство.

В Лівобережній Україні та Слобожанщині козацька і російська
адміністрація активно втручалася в справи цехів: підтверджувала
привілеї, давала дозвіл на відкриття нових, визначала їх права і статус
ремісників. У Правобережній та Західній Україні діяльність цехів
контролювалася з питань прибутків на користь власників міст.

4. Ремеслярство на Східній Україні

Царський уряд офіційно дозволив займатися ремеслом партачам. Місцева
влада встала на захист цехів, але чисельність партачів зростала. У
більшості українських міст на двох цехових ремісників припадав один
позацеховий. Посилилася конкуренція між цехами і позацеховим ремеслом.
Укладались угоди міських цехів з нецеховими ремісниками про поділ
функцій, сплату певних податків.

Протягом XVI—XVIII ст. в ремеслі розвивалися товарні відносини.
Ремісники поступово переходили від роботи на замовлення до виготовлення
продукції на ринок. У багатьох цехах відбувався процес майнової
диференціації. Багаті ремісники, нехтуючи статутом цехів, самовільно
збільшували чисельність підмайстрів і учнів.

Стала звичайним явищем практика використання наймитів, кількість яких
становила 10—15 чоловік. На їх становище переходили підмайстри й учні.
Цехи втратили можливість ефективно регулювати виробництво. Протягом
XVIII ст. у західних і правобережних землях кількість цехів зменшувалася
порівняно з першою половиною XVII ст. Так, у Львові діяло лише 13 цехів,
а в інших містах — по 6—9.

У кінці XVIII ст. нищівного удару по цеховій системі в українських
землях завдала урядова політика Російської й Австрійської монархій. У
Росії цеховий ремісничий устрій було створено на основі виданих Петром І
“Регламентів Головного майстрату” (1721 p.) і указу “Про цехи” (1722
p.). До цехів приймалися представники всіх станів, не обмежувалися
розміри виробництва, не регламентувалася кількість учнів і підмайстрів.
“Ремісничим регламентом” (1785р.) розширювалося самоврядування цехів, в
містах, де вже існували цехи, заборонялася реміснича діяльність поза
межами цехів. Проте протягом XVIII ст. цехи вже не відповідали потребам
економічного зростання, вони перетворилися на державні органи для
збирання податків та виконання інших примусів. У 1785 p.
загальноросійські закони були поширені на українські цехи Лівобережжя.

Постанови австрійського уряду 70—80-х років XVIII ст. обмежили вплив
цехів, полегшили вступ до них ремісників, ліквідували регламентацію щодо
виготовлення продукції, кількість учнів і підмайстрів, звільнили усіх
членів від особистої залежності від пана. Ці постанови надали пільги
купцям і ремісникам незалежно від віросповідання, підпорядковували цехи
державній владі. Одночасно продовжувалось онімечення західноукраїнських
міст. Прибулі ремісники отримували міське право, звільнялися на 10 років
від усіх податків, а їхні сини — від військової повинності.

Протягом XVI—XVIII ст. набули поширення сільські ремесла та промисли,
які дедалі більше відокремлювалися від землеробства та інших галузей
сільськогосподарського виробництва. У селах зросла кількість ремісників
різного фаху, для яких ремесло стало основним заняттям, а не додатком до
сільського господарства.

У першій половині XVII ст. серед сільських ремісників, які становили 3 %
населення, налічувалося 200 ремісничих професій. Серед них помітне місце
займали ткацтво (виробництво полотна, селянських сукон, килимів, хусток,
рушників, ряден), гончарство, обробка дерева (виготовлення возів,
дерев’яного посуду, скринь, знарядь пращ).

У XVII ст. в Лівобережній Україні налічувалося понад 100 міст і
містечок, у середині XVIII ст. — 200. З освоєнням південних земель були
засновані міста Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав
(Дніпропетровськ), Херсон, Маріуполь, Миколаїв, Севастополь, Одеса.
Однак міста залишалися невеликими і малонаселеними. За переписними
книгами 1666 p. міське населення Лівобережної України становило 46 %, а
в 90-х роках XVIII ст. в містах жило лише 6,5 % населення. У Києві
налічувалося 2454 будинки, в Полтаві — 1000, в Стародубі — 800, в Ніжині
— 900.

Міста Слобідської України виникли на основі поселень українських
переселенців. У кінці XVIII ст. жителі міст становили 6,8 % населення,
де більша частина їх були військові, селяни, в основному українського
походження з колишніх козаків. Торгово-промислові люди, або міщани,
становили 12,1 % міських жителів.

У XVII ст. мануфактурне виробництво відіграло значну роль у Лівобережній
Україні та Слобожанщині. У 20-х роках XVIII ст. на цих землях під
впливом перетворень Петра І почалося будівництво великих централізованих
мануфактур. У Західній та Правобережній Україні вони створювалися в 70-х
роках XVIII ст.

Виникнення мануфактур відбувалося двома шляхами: дрібні підприємства
перетворювалися на великі самостійні виробництва, майстерні
підпорядковувалися торговому капіталу, який активно проникав у
виробництво.

Особливо сприятливим середовищем для виникнення мануфактурного
виробництва були міські та сільські промисли. Вони не обмежувалися
цеховими майстернями, тому були більш придатними для впровадження нових
механічних процесів, прогресивних форм організації виробництва й праці.
Важливе значення мало те, що в XVI — першій половині XVII ст. власниками
промислів були представники всіх прошарків населення України (купці,
шляхта, міщани, козаки, селяни). Найбільшими в економічному та
воєнно-стратегічному відношеннях промислами володіла держава. Це
зумовило широке використання найманої праці. Однак в умовах
фільварково-панщинної системи шляхта почала запроваджувати мануфактурне
виробництво, використовуючи не лише найману, а й кріпацьку працю. Отже,
в Україні виникали як капіталістичні, так і кріпосні та змішані
мануфактури. Формувалися кадри постійних робітників, які жили за рахунок
заробітків у промисловості.

Першими рудниками в Лівобережній Україні були вихідці з Правобережної
України і Польщі. Орендну плату внос’или як натурою, так і грішми. Для
розвитку залізоробної промисловості велике значення мав указ : Петра І
від 1719 p. під назвою Берг-привілей. Згідно з цим ; указом майстрів
звільняли від грошових поборів, військо[вої служби, їм гарантували
спадкові права власників. У Слобідській Україні рудні не мали великого
поширення, їх відомо лише кілька.

Рудні складалися з млина, димарні, де з руди виплавля[ залізо, і кузні.
Виробничий процес поєднував залізоруд(добування руди), металургійне та
металоробне виробництво. Чисельність працюючих була в межах від 7 до 24
Осіб. Це давало змогу здійснювати мануфактурний поділ праці. Існували
такі основні професії, як рудокопи, рудовози, димарі, ковалі, курачі,
серед яких також був поділ праці. Робітники на руднях були найманими. На
допоміжних роботах використовували примусову працю панщинних селян.
Продукція рудень в першій половині XVIII ст. становила по 500—700 пудів
сиродутного заліза на рік.

В останній чверті XVIII ст. з’явилися перші доменні мануфактури.
Одноступінчастий сиродутний спосіб виробництва був замінений на
двоступінчастий, при якому в доменній печі виплавляли чавун, а потім у
кричній печі переплавляли його на сталь. На цих підприємствах працювало
до 100 робітників. Першими доменними мануфактурами були Високошчанська,
Кропивенська, Городоцька в Правобережній Україні. Доменні мануфактури
діяли в-селах Мізуні й Демні Стрийського, Смільній Самбірського, Руді
Ромажнецькій Жовківського округів Східної Галичини, в Чинадієві й
Кобилецькій Поляні в Закарпатті.

Рудні Лівобережжя не перетворилися на великі металургійні підприємства,
причиною чого були бідність сировинної бази, низька якість і дорожнеча
заліза. Рудні не витримали конкуренції російського заліза. В умовах
занепаду рудень їх власники закріпачили рудників.

У першій половині XVI ст. в Україні почало розвиватися паперове
виробництво, що виникло у формі початкової мануфактури, минаючи
ремісничу стадію. Протягом XVI ст. було засновано 10 папірень, перша в
м. Янові (1522 p.) біля Львова. Працювали вони в Перемишлі, Луцьку,
Буську, Острозі, Жашкові, Брюховичах, Радомишлі. У Лівобережній Україні
перші папірні виникли в кінці XVII ст. Протягом XVIII ст. їх
налічувалося 9. Виробничий процес на папірнях характеризувався значною
спеціалізацією, здійснювали його робітники таких професій: ганчірники,
дереворуби, візники, кочегари, черпальники, формувальники, сушильники. У
XVI—XVII ст. власниками папірень часто були городяни, які експлуатували
найману робочу силу. Панські папірні були на оренді, працювали на ринок.

У Лівобережній Україні папірні належали монастирям і козацькій старшині.

Особливе місце в промисловості належало виробництву селітри в
Лівобережній та Слобідській Україні. Осередком цього промислу були
басейни річок Псла, Ворскли, Орелі, нижнього Дніпра та Бугу, райони
поблизу Чугуєва і Путивля. У період польсько-шляхетського панування
існувало майже 20 селітроварень, виробництво на яких було монополізовано
урядом Польщі.

Під час Визвольної війни середини XVII ст. селітровими заводами керувало
козацьке військо. У XVIII ст. будувалися казенні та приватні селітряні
варниці, що належали козацькій старшині, козакам і городянам.

Сировиною для одержання селітри була земля городищ, старих могил,
кріпосних валів і попіл. З 40-х років XVIII ст. поширився штучний
буртовий спосіб виготовлення селітри. У кінці 80-х років XVIII ст. лише
в Слобожанщині налічувалося понад 500 селітряних буртів.

З кінця 30-х років XVIII ст. були організовані селітряні компанії:
Опошнянська (об’єднувала селітрозаводчиків м. Опішні), купця Щедрова,
Російська (заводи були в Харківській губернії та в Полтавському полку)
та ін.

Основним покупцем української селітри в XVIII ст. була Російська
скарбниця. Примусова система збуту негативно впливала на розвиток
селітроваріння. Великою була заборгованість скарбниці власникам заводів.
Лише в 90-х роках XVIII ст. був дозволений вільний продаж селітри, що
залишалася від постачання у скарбницю. Це сприяло розширенню
селітроваріння.

Розвивалися лісові промисли: виробництво смоли, дьогтю, лісопильні.
Найпоширенішою галуззю було виробництво поташу, що пояснювалося великим
попитом на внутрішньому і, особливо, на західноєвропейському ринках,
оскільки його використовували у виробництві скла, мила, для фарбування
тканин. У середині XVII ст. на українських землях налічувалося не менше
140 буд. Торгівля поташем була монополізована державною скарбницею, її
вели через Архангельськ, Ригу. На будах було зайнято від 60 до 100
робітників, насамперед найманих. На феодальних і монастирських будах
використовували кріпосних селян. Працювали робітники таких фахів:
коритники, поташники, бондарі, пакувальники, пилярі, фірмани.

Розвивалися лісові промисли: виробництво смоли, дьогтю, лісопильні.
Найпоширенішою галуззю було виробництво поташу, що пояснювалося великим
попитом на внутрішньому і, особливо, на західноєвропейському ринках,
оскільки його використовували у виробництві скла, мила, для фарбування
тканин. У середині XVII ст. на українських землях налічувалося не менше
140 буд. Торгівля поташем була монополізована державною скарбницею, її
вели через Архангельськ, Ригу. На будах було зайнято від 60 до 100
робітників, насамперед найманих. На феодальних і монастирських будах
використовували кріпосних селян. Працювали робітники таких фахів:
коритники, поташники, бондарі, пакувальники, пилярі, фірмани.

Виникнення великих розвинених мануфактур було тісно пов’язано з воєнними
і господарськими завданнями Російської держави, з фінансовою допомогою,
яку вона надавала промисловості. Царський уряд підтримував
підприємницькі намагання. Держава надавала безпроцентні грошові позики,
підтверджувала монопольні права власників мануфактур на скуповування
вовни і овечих шкур, дозволяла мати власні вівчарні, завозити з-за
кордону напівфабрикати (прядену і сучену вовну). Держава була великим
споживачем товарів мануфактурної промисловості, вона часто зобов’язувала
власників мануфактур постачати своїми товарами державні відомства.
Створювались обов’язкові відносини між мануфактурами та державою, які
уряд контролював.

5. Зміни в митній політиці

На початку XVIII ст. в Українській гетьманській державі розпочалися
зміни в торгівлі, які були пов’язані з зовнішньоекономічною політикою
російського уряду, що мала протекціоністський характер. Торговою
грамотою 1649 p. і Новоторговим статутом 1667 p. в Московській державі
були знищені англійські та голландські привілеї, обмежені права в
торгівлі для всіх іноземних купців. Російський торговий капітал став
повним господарем на внутрішньому ринку. За Петра І посилилися позиції
російського купецтва в зовнішній торгівлі. Було встановлено високе мито
на іноземні товари, ввіз окремих товарів був заборонений, на деякі з них
встановлена державна монополія, заохочувалася зовнішньоторгова
діяльність російського купецтва.

Реалізація цієї політики на українських землях, які входили до складу
Російської держави, була спрямована на перетворення української торгівлі
на колоніальну.

Зазнала змін митна політика. Українські купці платили на
українсько-російському кордоні митний податок за. ввезення товарів з
Росії, так звану індукту, за вивіз — евекту. Цей податок йшов до
української державної скарбниці. Було встановлено особливе мито на
користь російської скарбниці, а потім в російських портах за цей самий
товар мито бралося знову. Плата була золотом, становила 8—10 %
вартості товару. В 1724 p. розміри митного податку були збільшені: за
олію, сало, льон, прядиво — на 4 %, за смолу , — 18, за збіжжя — 25, за
лляну пряжу і необроблені шкіри — 38 %. Податок на ввіз товарів на
українську територію зріс до 10—37%. Намагаючись зменшити конкуренцію
українського тютюну і горілки, російський уряд обклав їх додатковим
30%-м митом. Індукти, що збирала козацька старшина, було передано на
відкуп російським купцям. У 11709 p. на всіх українських прикордонних
пунктах було проставлено російські військові застави, яким надавалося
вправо контролю над українським торговим рухом. Це по силило зловживання
російських чиновників. Царський уряд в 1754 p. скасував мито на товари,
які надходили в Росію з України, і, навпаки, заборонив збір мита на
території Лівобережжя. Російські купці отримали значні пільги, їхні
двори звільнялися від військових постоїв, їм дозволялося влаштовувати
окремі лавки і магазини. З 1771р. російські купці могли вільно селитися
в Україні, купувати будинки, інше нерухоме майно в Києві та Ніжині.
Маніфест 1784 p. затвердив за російськими та іноземними купцями право на
необмежену торгівлю в містах Південної України та Криму.

Царський уряд став на шлях регламентації зовнішньої торгівлі Української
гетьманської держави з іншими країнами. За Петра І почалася примусова
переорієнтація торгових шляхів у західні країни. У 1701 p. було видано
указ про те, щоб українські купці возили товари до Азова, хоча цей порт
практично не мав виходу до європейських країн. Було наказано вивозити
прядиво, поташ, юхту, клей, сало, віск, олію, солому та інші товари
через Архангельськ на Білому морі. В ході Північної війни після
завоювання Риги ці товари можна було експортувати через названий порт.
Було видано кілька указів (1714 p., 1719 p.), якими заборонялося взагалі
вивозити українські товари через чужоземні порти, а тільки через
російські (Петербург, Архангельськ).

Українські купці, щоб виїхати за кордон, змушені були заїжджати до
Глухова і давати гетьманській канцелярії опис товарів. Після скасування
українських паспортів в 1722 p. дозвіл видавав російський комендант, а
потім губернатор у Києві, а огляд товарів проводився в Брянську.

Контролювались український імпорт і експорт. Заборонялося вивозити за
кордон збіжжя і ввозити деякі товари — дорогі тканини, панчохи, цукор,
фарби, полотно, білизну, тютюн, карти, сукно. Це було зроблено для того,
щоб названі товари не конкурували з продукцією російських мануфактур.
Запроваджені обмеження призвели до зниження цін на українські товари на
ринку. Уряд і торгові російські компанії скуповували ці товари за
дешевими цінами, а потім продавали за кордон.

Регламентація торгівлі в Україні негативно позначилася на її зв’язках з
Західною Європою, на інтересах зарубіжних партнерів. Гетьман Д. Апостол
намагався поліпшити умови для української торгівлі: захищав місцевих
купців від конкуренції московських, зобов’язав українську владу сприяти
виїзду останніх з України, заборонив місцевій владі .перешкоджати купцям
і чумакам у їхній діяльності, ввів [мораторій на сплату боргів купців,
особливо тих, які вели ^зовнішню торгівлю. В 1729 p. з ініціативи Д.
Апостола в Глухові відбулося зібрання українського купецтва, рішення
якого про скасування перешкод на вивіз заборонених російським урядом
товарів гетьман передав на царське ім’я. У Зверненні до Колегії
чужоземних справ (1728 p.) Д. Апостол домагався обмеження мита індуктою,
яку повинні збирати українці, і дозволу їздити за кордон з українськими
паспортами. Він склав меморандум до центрального уряду, “в якому
обґрунтував основні положення про торгівлю в ^Україні: для українських і
місцевих купців — вільна торгівля, а для іноземних купців — торгівля в
Києві та Чернігові під час ярмарків двічі на рік. Царський уряд не
задовольнив прохання українських купців і влади. Відносини України ї
іншими державами розглядались як зв’язки їх з Росією.

Отже, протягом XVI—XVIII ст. в Україні сільськогосподарське і промислове
виробництво набуло товарного характеру, формувався загальнонаціональний
ринок. Проте на розвитку торгівлі негативно позначилася дискримінаційна
політика Речі Посполитої й Російської монархії. Українська козацька
держава поступово втратила самостійність ^ зовнішньоекономічних
відносинах. Українські експорт а імпорт були зведені нанівець, Україна
перестала бути самостійним членом міжнародної торгівлі. Українське
купецтво втратило свою силу. Воно було витіснено із міжнародної
торгівлі, займалося дрібною торгівлею в межах України, посередницькою
діяльністю. Згідно з Рум’янцевським описом Малоросії (1765—1769 pp.)
великі капітали були зареєстровані лише в іноземних (грецьких) купців.

З середини XVII ст. на території Української козацької держави
поширилися російські срібні та в незначній кількості мідні монети. В
Московській державі уніфікація грошової системи відбулася після реформи
1534 p. Карбувалася срібна копійка, лічильну функцію виконував рубль, в
якому містилося 100 копійок. У середині XVII ст. почали карбувати мідні
копійки, які витіснили срібні, проте швидко знецінилися, що призвело до
вилучення їх з обігу. Срібні монети — російські таляри, або єфімки, в
грошовому обігу відігравали незначну роль. За Петра І була введена
десяткова монетна система: рубль, гривеник, копійка.

Протягом XVIII ст. проводилися реформи, спрямовані на стандартизацію
грошового обігу всіх частин Російської держави, в тому числі
Лівобережної України. Випускалися мідні (копійка, п’ятаки), срібні
(рублі, полтиники, гривеники), золоті (до 1753 p. червонці, з 1755 p.
10-рублеві імперіали, 5-рублеві півімперіали) монети. В грошовому
балансі країни значення золотих монет було незначним (2,7%), зростало
карбування мідних і на кінець XVIII ст. частка срібних і мідних монет
зрівнялася. У 1769 p. російський уряд почав випускати паперові гроші
(асигнації). В Москві та Петербурзі було створено асигнаційні банки, що
вільно розмінювали асигнації на мідну монету. В 1786 p. банки були
об’єднані, асигнації перестали бути розмінними. За рахунок паперових
грошей покривався дефіцит державного бюджету, що призвело до їх емісії
та знецінення. Російські гроші протягом XVIII ст. поширилися на
українські землі, витіснивши з обігу польсько-литовську монету.
З’явилася назва карбованець, коли протягом кількох десятиріч випускалися
рублеві монети з косими нарізами (карбами) на ребрі замість написів.
Отже, відбулось об’єднання грошових систем Росії й України в єдину
грошову систему.

Висновки

У кінці XVI — на початку XVII ст. виникла Російська централізована
держава, яка з середини XVI ст. стала багатонаціональною. До її складу
ввійшли території Поволжя, Уралу, Сибіру, в 1654 p. на правах автономії
Україна.

Царський уряд підтримував панівне становище козацької старшини, сприяв
зростанню її земельних володінь і привілеїв, але одночасно обмежував
практику роздавання маєтностей гетьманами, запроваджував порядок
наділення і затвердження придбаних земель лише за царськими указами та
одноосібне. Головним розпорядником земель, що стали власністю Війська
Запорозького, вважався гетьман, який надавав і забирав, затверджував і
скасовував надання полковників і сотників, давав дозвіл на будівництво
різних підприємств, пільги на користування ними, дозволяв засновувати
слободи і поселяти переселенців. Старшинські права на землю
підтверджувалися чи змінювалися на Генеральній військовій раді при
обранні кожного нового гетьмана, а потім розсилалися установам у вигляді
статей, що регламентували аграрні відносини. Після зруйнування Січі
(1775 p.) частина запорозьких земель була подарована царським вельможам.
Кожен дворянин міг отримати 1500 десятин, якщо за кілька років заселить
на ній не менше 13 подвір’їв селян. У 80-х роках XVIII ст. розпочалася
колонізація причорноморських і приазовських степів та Криму
переселенцями з України, Росії, Туреччини. З середини XVIII ст. наступ
на селян посилився. Універсал гетьмана К. Розумовського від 22 квітня
1760 p., підтверджений царським указом 1763 p., забороняв селянам без
дозволу власника маєтку переходити на нові місця. Ще одним кроком у
цьому напрямі був Рум’янцевський опис Малоросії (1765—1769 pp.), за яким
визначалася належність населення до різних станів.

Остаточне юридичне закріпачення селянства на Лівобережжі та Слобожанщині
відбулося згідно з царським указом від 3 травня 1783 p. В ньому
зазначалося, що селянин повинен “залишатися на своєму місці і при своєму
званні, де він записаний нинішньою ревізією”. У південноукраїнських
землях кріпацтво юридичне було оформлено в 1797 p. Встановлювалася
триденна панщина із збереженням всіх натуральних і грошових примусів.

Царський уряд офіційно дозволив займатися ремеслом партачам. Місцева
влада встала на захист цехів, але чисельність партачів зростала. У
більшості українських міст на двох цехових ремісників припадав один
позацеховий. Посилилася конкуренція між цехами і позацеховим ремеслом.
Укладались угоди міських цехів з нецеховими ремісниками про поділ
функцій, сплату певних податків.

Протягом XVI—XVIII ст. в ремеслі розвивалися товарні відносини.
Ремісники поступово переходили від роботи на замовлення до виготовлення
продукції на ринок. У багатьох цехах відбувався процес майнової
диференціації. Багаті ремісники, нехтуючи статутом цехів, самовільно
збільшували чисельність підмайстрів і учнів.

З кінця 30-х років XVIII ст. були організовані селітряні компанії:
Опошнянська (об’єднувала селітрозаводчиків м. Опішні), купця Щедрова,
Російська (заводи були в Харківській губернії та в Полтавському полку)
та ін.

Основним покупцем української селітри в XVIII ст. була Російська
скарбниця. Примусова система збуту негативно впливала на розвиток
селітроваріння. Великою була заборгованість скарбниці власникам заводів.
Лише в 90-х роках XVIII ст. був дозволений вільний продаж селітри, що
залишалася від постачання у скарбницю. Це сприяло розширенню
селітроваріння.

На початку XVIII ст. в Українській гетьманській державі розпочалися
зміни в торгівлі, які були пов’язані з зовнішньоекономічною політикою
російського уряду, що мала протекціоністський характер. Торговою
грамотою 1649 p. і Новоторговим статутом 1667 p. в Московській державі
були знищені англійські та голландські привілеї, обмежені права в
торгівлі для всіх іноземних купців. Російський торговий капітал став
повним господарем на внутрішньому ринку. За Петра І посилилися позиції
російського купецтва в зовнішній торгівлі. Було встановлено високе мито
на іноземні товари, ввіз окремих товарів був заборонений, на деякі з них
встановлена державна монополія, заохочувалася зовнішньоторгова
діяльність російського купецтва.

Реалізація цієї політики на українських землях, які входили до складу
Російської держави, була спрямована на перетворення української торгівлі
на колоніальну.

Зазнала змін митна політика. Українські купці платили на
українсько-російському кордоні митний податок за. ввезення товарів з
Росії, так звану індукту, за вивіз — евекту. Цей податок йшов до
української державної скарбниці. Було встановлено особливе мито на
користь російської скарбниці, а потім в російських портах за цей самий
товар мито бралося знову. Плата була золотом, становила 8—10 %
вартості товару. Контролювались український імпорт і експорт.
Заборонялося вивозити за кордон збіжжя і ввозити деякі товари — дорогі
тканини, панчохи, цукор, фарби, полотно, білизну, тютюн, карти, сукно.
Це було зроблено для того, щоб названі товари не конкурували з
продукцією російських мануфактур. Запроваджені обмеження призвели до
зниження цін на українські товари на ринку. Уряд і торгові російські
компанії скуповували ці товари за дешевими цінами, а потім продавали за
кордон.

Регламентація торгівлі в Україні негативно позначилася на її зв’язках з
Західною Європою, на інтересах зарубіжних партнерів.

Список використаної літератури:

Пайовик Б. Д., Матисякевич 3. М., Матейко Р. М. Економічна історія
України і, світу: Підручник/ За ред. Б. Д. Лановика. — К.: Вікар, 1999

Субтельний О. Історія України. Посібник. – К., 2001.

Словник-довідник з історії України. – К., 2002.

PAGE

PAGE 20

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020