.

Наукова періодизація історії України. Боротьба за національні автономії Галичини 1848-49 рр. Здобутки та втрати (контрольна)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
0 2703
Скачать документ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

Наукова періодизація історії України. Боротьба за національні автономії
Галичини 1848-49 рр. Здобутки та втрати

ПЛАН

1. Наукова періодизація історії України

2. Боротьба за національні автономії Галичини 1848-49 рр. Здобутки та
втрати

1. Наукова періодизація історії України

Для розуміння процесу української історії і, в його межах, діалектики
становлення етносу та нації важливу роль відіграють критерії-упорядники,
які не дадуть загубитися в безмежному хаосі історичних фактів. Таким
критерієм розвитку виступає періодизація українського історичного
процесу.

Першою спробою загальної періодизації історії України була концепція М.
Грушевського, викладена у статті “Звичайна схема “русскої” історії і
справа раціонального укладу історії Східного Слов’янства” (1904 р).
Категорично заперечуючи домагання Московської Русі на частину
давньоруської спадщини, дослідник називає єдиним спадкоємцем Києва
“українсько-руську народність”, яка, на думку дослідника, і створила
Київську державу, а тому необхідно вивчати історію “кожної народності
окремо, в її генетичнім преємстві від початків аж до нині”. Схема
розвитку українського історичного процесу знайшла своє втілення на
сторінках багатотомної “Історії України-Руси”.?

Порогом історичних часів для українського народу Грушевський називає IV
вік по Христу, а перед тим “про наш нарід можемо говорити тільки як про
частину слов’янської групи”.

Головним змістом першого періоду історичного життя нашого народу була
організація Руської держави, об’єднання її в одне “політичне тіло” та
прийняття християнства.

Другий – перехідний період – відкривається серединою XIV століття, коли
землі України увійшли до складу Великого Князівства Литовського та
Польші. У цей час форми суспільно-політичного життя і побуту під впливом
інших держав змінюються. Як результат – загострення протиріч між
урядовою і привілейованою меншістю і масами.

Третій період – це період народної боротьби з ворожим
суспільно-економічним устроєм. Поєднання цієї боротьби з релігійною

та національною – своєрідна риса змісту нової доби української історії.
В цей час національне почуття “доходить до небувалого напруження”, та
боротьба не може бути виграна, бо на перешкоді стає сильна організація –
Московщина, з одного боку, і Річ Посполита з іншого.

Отже, М.Грушевський виділяє декілька періодів історії України, поєднуючи
їх у дві доби – стару (старі часи, княжий та литовсько-польський
періоди) та нову (козацький період), які називає тезою і антитезою, що
доходять до синтези українського відродження початку XIX століття.

У радянські часи такий підхід до періодизації було засуджено.
Періодизація історії України, виходячи з моментів політичних, державних,
національних, релігійних, зображення Історичного поступу українського
народу окремим від розвитку інших народів, особливо російського, була
названа антинауковою.

Історичну схему М.Грушевського в основному прийняли і відповідно
доповнили історики в діаспорі. О.Оглоблин виділяв три основні періоди
розвитку українського народу і його держави. Перший період – це княжа
державна формація (Київська Русь і Галицько-Во-линська держава); другий
– козацько-гетьманська держава і третій – модерна українська
державність, яка відродилася в 1917-1918 р.

В сучасній зарубіжній україністиці історію розуміють як серію “культур”
(“цивілізацій”), які йдуть одна за одною, або співіснують одна з одною,
а в середині цих “культур” розглядають історію як взаємодію різних
вікових “поколінь”. Ці принципи періодизації загальної історії історики
переносять і на періодизацію історії українського народу, формулюючи дві
основні ідеї історичного розвитку української нації: ідею європеїзму і
ідею української державності.

У сучасній українській історіографії проблема періодизації українського
етногенезу є дискусійною – досі ще не вироблено єдиних критеріїв її
поділу. На наш погляд, періодизація українського поступу грунтується на
етапах формування української державності. Пропонуєься така
періодизація:

Стародавня історія – до VI ст.

Середньовіччя – Київська Русь, Галицько- Волинська держава,

Русько-Литовське князівство. VII-XV ст.

Ранньоновітня історія – Українська козацька держава XVI-XVIII ст.

Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій -XIX ст.

Українська революція. 1917-1921 рр.

Радянська Україна. 1921-1991.

Україна незалежна. 1991-1999.

Перший великий етап формування держави і права України: від часу появи
перших державних утворень на території України у Північному
Причорномор’ї і Приазов’ї (до нової ери) і закінчується часом, який
передував Лютневій демократичній революції. В межах цього першого етапу
історії держави і права України досить чітко виділяються такі періоди 1)
перші державні утворення і право на території Північного Причорномор’я і
Приазов’я (середина І тис. до н.е. — V ст. н.е.); 2) становлення і
розвиток держави і права Київської Русі (VI — початок XII ст.); 3)
держава і право феодально-роздробленої Русі (XII—XIV ст.); 4)
суспільно-політичний лад і право в українських землях під владою
іноземних загарбників (кінець XIV — перша половина XVII ст.); 5)
формування Української національної держави та її розвиток у період
народно-визвольної війни 1648—1654 pp., автономія України у складі Росії
у другій половині XVII ст.; 6) суспільно-політичний лад і право України
в період обмеження її автономії царатом (перша половина XVIII ст.); 7)
кінцева ліквідація царатом автономного устрою України (друга половина
XV111 ст.); 8) суспільно-політичний лад і право України у складі
Російської імперії (перша половина XIX ст.); 9) суспільно-політичний лад
і право України в період проведення в Росії буржуазних реформ (друга
половина XIX ст.); 10) суспільно-політичний лад і право України на
початку XX ст. (до лютого 1917p.).

Другий етап історії держави і права України містить такі періоди: 1)
суспільно-політичний лад України після перемоги Лютневої демократичної
революції (лютий-жовтень 1917 p.); 2) українська національна державність
(листопад 1917—1920 pp.); 3) утворення Української радянської
республіки, держава і право УСРР в роки громадянської війни і воєнної
інтервенції; 4) держава і право України в умовах нової економічної
політики (1921 — початок 1929 pp.): 5) держава і право України в період
тоталітарно-репресивного режиму (1929—1941 pp.); 6) держава і право
України в роки Великої Вітчизняної війни (1941—1945 pp.); 7) держава і
право України у перші повоєнні роки (1945 — середина 1950-х pp.); 8)
держава і право України в період десталінізації (друга половина 1950-х —
перша половина 1960-х pp.); 9) держава і право України у “Брежнєвський
період” неосталінізму (середина 1960-х — середина 1980-х pp.); 10)
держава і право України в період “перебудови” (1985—1991 pp.). Другий
етап закінчується сьогоденням, коли у політичній боротьбі справедливу
перемогу здобуло одвічне прагнення народу України — створити незалежну
суверенну Українську державу.

А тепер спробуємо більш детальніше розглянути найголовніші етапи
історії України

Поряд з утворенням ядра Руської держави шляхом об’єднання південної
частини східнослов’янських племен навколо Києва на чолі з полянами
відбувався процес об’єднання північної частини східнослов’янських племен
навколо Новгорода на чолі зі словенами.

Процес політичної консолідації східних слов’ян звершився наприкінці IX
ст. утворенням великої, відносно єдиної середньовічної Давньоруської
держави — Київської Русі.

Під владою Києва об’єдналися два величезних слов’янських політичних
центри — Київський і Новгородський. Ця подія, яку літопис відносить до
882 p., традиційно вважається датою утворення Давньоруської держави.
Пізніше київському князю підкорилась більшість східнослов’янських
земель. У рамках Давньоруської держави робили перші кроки у
суспільно-політичному розвитку більше 20 неслов’янських народів
Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу і Причорномор’я. Першим
князем Київської держави став Олег.

Виникнення Давньоруської держави з центром у Києві було закономірним
результатом внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку
східних слов’ян. Процес їх політичної консолідації зумовлений також
рядом інших внутрішніх і зовнішніх факторів: територіальною і культурною
спільністю східних слов’ян, економічними зв’язками і їхнім прагненням
об’єднати сили в боротьбі з спільними ворогами. Інтеграційні
політико-економічні та культурні процеси призвели до етнічного
консолідування східних слов’ян, які утворили давньоруську народність.
Вони характеризувалися насамперед східністю мови (із збереженням, проте,
місцевих діалектів), спільністю території (котра в основному збігалася з
межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії,
певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних слов’ян в
єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право,
закон, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів.
Мабуть, уже в цей час виникають певні елементи національної свідомості,
почуття патріотизму.

У процесі формування давньоруської державності можна, таким чином,
простежити чотири етапи: княжіння східних слов’ян, утворення первісного
ядра давньоруської державності — Руської землі, формування південного та
північного ранньодержавних утворень, об’єднання цих утворень у
середньовічну державу з центром у Києві.

Посилення соціально-економічного, політичного і національно-релігійного
гноблення викликало антифеодальну і національно-визвольну боротьбу
українського народу. Її форми були різноманітними: втеча від феодалів,
підпал шляхетських маєтків, збройні повстання. Найбільш поширеною формою
протесту стали масові втечі селян на східні і південно-східні землі.
Вони засновували нові поселення — слободи, освоювали малозаселені землі
і пустища. Такі втікачі називали себе козаками, тобто вільними людьми.
Основними районами їх стали Канів і Черкаси. На початку XIV ст. за
дніпровськими порогами виникають невеликі козацькі укріплені містечка —
січі, на базі яких утворюється Запорізька Січ, що стала головним
вогнищем боротьби народних мас України за свою національну незалежність.

Розташована в недосяжності для урядової влади, Запорозька Січ навіть
після смерті свого засновника продовжувала процвітати. Кожен христия-
нин чоловічої статі незалежно від свого соціального стану міг прийти до
цього острова-фортеці з його непримітними куренями з дерева та очерету й
приєднатися до козацького братства. Міг він при бажанні й покинути Січ.
Жінок і дітей сюди не приймали, оскільки вважали, що в степу вони будуть
зайвими. Відмовляючись визнати авторитет будь-якого правителя, запорожці
здійснювали самоврядування згідно з тими звичаями та традиціями, що
формувалися протягом поколінь. Усі мали рівні права й могли брати участь
у досить бурхливих радах, у яких частіше пере- магала сторона, що
найголосніше кричала. На цих стихійних зборах обирали і з такою ж
легкістю скидали козацьких ватажків — гетьмана чи отамана, осавулів,
писаря, обозного та суддю. Кожен курінь (це слово згодом ста’ли вживати
як назву військової одиниці, що жила в курені) обирав аналогічну групу
нижчих офіцерів, або старшину. В період воєнних похо- дів старшина
користувалася абсолютною владою, включаючи право застосування смертної
кари. Але в мирний час її влада була обмеженою. Взагалі запорожців
налічувалося 5—6 тис., із них 10 %, зміняючись, служили січовою залогою,
в той час як інші брали участь у походах чи займалися мирним промислом.
Січове господарство переважно спиралося на полювання, рибальство,
бортництво, солеваріння в гирлі Дніпра. Для Січі, що лежала на торгових
шляхах між Річчю Пос- политою та Чорноморським узбережжям, важливу роль
відігравала також торгівля. Попри засади братерства та рівності, якими
керувалися запорожці, між козацькою старшиною й рядовими козаками
(черню) поступово виникли соціально-еко- номічні відмінності та
напруженість, які час від часу виливались у завору- шення.

Після смерті Мазепи запорізькі козаки, що втекли разом із ним після
Полтавського бою, на своїй раді в Бендерах (1710 p.) обрали гетьманом
Пилипа Орлика, який став першим гетьманом України в еміграції. Він
присвятив усе своє життя боротьбі за вільну Україну. Власні погляди на
устрій самостійної Української держави він виклав у конституції прав і
вільностей Запорізького Війська (1710 p.), яку було затверджено у день
обрання Орлика на гетьманство. Цей нормативний акт виходив з визнання
природних прав народу чинити опір гнобленню. Конституція Пилипа Орлика
проголошувала незалежність України від Польщі та Москви, ідею козацької
соборності і козацької держави, передавала вищу владу в Україні
представницькій установі, своєрідному козацькому парламенту, який
передбачалося скликати тричі на рік. Він складався із Генеральної
старшини, представників Запоріжжя і по одному представнику від кожного
полку.

Починаючи з кінця XIV ст., масові козацько-селянські повстання в Україні
виникають дуже часто, хоча вони терпіли поразки, їх роль в історії
українського народу була виключно великою. У ході цієї боротьби
розхитувалася феодально-кріпосницька система, зміцнювалося
самовизначення українського народу.

Кінець XVI — перша половина XVII ст. стали часом пробудження
національної свідомості українського народу, його духовного піднесення.
Утверджуються почуття рідної землі, вітчизни, нерозривних зв’язків
поколінь, історичного обов’язку зберегти духовні здобутки свого народу —
культуру, мистецтво, мову, звичаї і все те, без чого неможливе існування
нації. В процесі активного розвитку української суспільної думки
виникають концепції державно-політичного устрою українських земель,
народжується ідея української державності.

Важливий історичний період формування української державності – це
революційні роки, коли боротьба за державність України наприкінці
1917—1920 pp. відбувалася в умовах запеклої громадянської війни та
іноземної інтервендії. У цій боротьбі можна виділити кілька етапів. На
першому – етапі національну революцію очолювала Центральна Рада.

В листопаді 1917 p. було проголошено Українську Народну Республіку
(УНР).

Другий етап — це правління з кінця квітня 1918 p. гетьманщини в умовах
окупації України австрійськими та німецькими військами.

Особливою проблемою в національному державному відродженні було
утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p. Західної
Української Народної Республіки (ЗУНР).

І нарешті, майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині
України, починаючи з листопада 1918 p., проходило відновлення УНР на
чолі з Директорією і об’єднання її з ЗУНР.

Це також був визначний етап в національно-державному будівництві. На
жаль, наприкінці 1920 — на початку 1921 p. процес національного
державного відродження був перерваний перемогою об’єднаних радянських
збройних сил, встановленням радянської влади на більшій частині України
та окупацією західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією,
Чехословаччиною.

З перших днів національно-демократичної революції сталося згуртування
національних сил в Україні, і виникнення загальноукраїнського
громадсько-політичного центру, покликаного очолити масовий народний рух,
— Української Центральної Ради. З часом Рада мала скликати український
парламент і створити відповідальний перед ним уряд. Національний центр
був започаткований Товариством українських поступовців (ТУП). Його
політичним ідеалом була автономія України в складі перебудованої на
федеративних засадах Російської держави. На співпрацю з поступовцями
погодилися й українські соціалісти. До Центральної Ради увійшли також
представники православного духовенства, культурно-освітніх,
кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і
гуртків, представники наукових товариств (Українського наукового
товариства, Товариства українських техніків та агрономів, Українського
педагогічного товариства та ін.).

3 березня вважається офіційною датою заснування Центральної Ради і
початком її історії. 19 березня у Києві відбулася стотисячна
маніфестація, яка завершилася ухвалою резолюції про доручення
Центральній Раді вступити у прямі переговори з Тимчасовим урядом щодо
зазначених проблем.

Борючись проти Центральної Ради, більшовицькі організації докладали
чимало зусиль для скликання Всеукраїнського з’їзду Рад, який би
проголосив більшовицьку владу в Україні, створив Українську радянську
державу і затвердив в ній диктатуру пролетаріату. Ідею проведення
Всеукраїнського з’їзду Рал висунула більшовицька фракція виконавчого
комітету Київської Ради робітничих депутатів З листопада 1917 p., її
підтримали більшовики Харкова, Катеринослава, Одеси, Єлисаветграда та
інших міст Ця діяльність знайшла підтримку тієї частини трудящих, які ще
вірили в більшовицькі лозунги. З’їзд мав стати важливим етапом на шляху
встановлення радянської влади в Україні.

УРСР у складі Союзу РСР, незважаючи на проголошену і закріплену
конституцією суверенність, залишалася економічно, політично та
ідеологічно залежною від сваволі союзного бюрократичного центру.
Український народ був позбавлений гідних сучасної цивілізації умов
життя.

Щонайменший вияв його національної свідомості негайно таврувався як
прояв так званого буржуазного націоналізму і жорстоко придушувався.
Панування бюрократичних сил призводило до порушень владою прав і свобод
громадян. У середині 80-х років стала особливо помітною економічна,
соціальна, політична криза. У суспільстві визріла ідея оновлення
економічних, правових і соціальних інститутів На першому етапі таким
оновленням стала перебудова як соціально-економічного, так і політичного
життя. Але вона не виправдала покладених на неї надій.

На рубежі 80—90-х років XX ст. в Україні сталися епохальні історичні
події. В умовах глибокої соціально-економічної і політичної кризи в
республіці розпочався і одержав подальший розвиток процес руйнування
тоталітарної більшовицької системи і демократизації
соціально-економічного та державно-правового ладу. Цей процес виявився
перш за все в утвердженні гласності і політичного плюралізму, ліквідації
ідеологічного і політичного панування компартії в країні. Вперше за 70
років були проведені дійсно демократичні, а не фіктивні вибори в органи
державної влади. Активно втілювалася в життя реальна боротьба з
величезним бюрократичним управлінським апаратом в центрі і на місцях.
Розпочався процес згортання командно-адміністративної системи,
ліквідації партійно-радянської номенклатури. Намітився перехід до
ринкових економічних відносин.

Конкретним, реальним змістом наповнювався суверенітет України, що у
кінцевому рахунку призвело до проголошення у серпні 1991 p. незалежності
України.

Здобувши незалежність, народ України розпочав активну діяльність по
створенню своєї демократичної правової держави.

16 липня 1990 p. була прийнята Декларація про державний суверенітет
України, а 24 серпня 1991 р.— Акт проголошення незалежності України, чим
відкрилися широкі можливості для демократичного розвитку України.

Прийняття Основного Закону стало для України закономірним і логічним
завершенням непростого процесу творення власної держави. Конституція —
це одна з важливіших гарантій її незалежності, справді реформаторської
розбудови держави.

Завершено найважливіший етап перехідного періоду. Україна вступає в
якісно нову смугу власної історії. В умовах глибокої
соціально-економічної і політичної кризи в республіці розпочався і
одержав подальший розвиток процес руйнування тоталітарної більшовицької
системи і демократизації соціально-економічного та державно-правового
ладу. Цей процес виявився перш за все в утвердженні гласності і
політичного плюралізму, ліквідації ідеологічного і політичного панування
компартії в країні.

Вперше за 70 років були проведені дійсно демократичні, а не фіктивні
вибори в органи державної влади. Активно втілювалася в життя реальна
боротьба з величезним бюрократичним управлінським апаратом в центрі і на
місцях. Розпочався процес згортання командно-адміністративної системи,
ліквідації партійно-радянської номенклатури.

Намітився перехід до ринкових економічних відносин.

Конкретним, реальним змістом наповнювався суверенітет України, що у
кінцевому рахунку призвело до проголошення у серпні 1991 p. незалежності
України.

Здобувши незалежність, народ України розпочав активну діяльність по
створенню своєї демократичної правової держави.

2. Боротьба за національні автономії Галичини 1848-49 рр. Здобутки та
втрати

Після поразки повстання 1830-1831 рр. у Галичині виникає мережа таємних
польських організацій, які готували грунт для нового національного
виступу. Політична ідеологія польського руху також зазнає суттєвих
трансформацій. Відновлена Річ Посполита, твердили молоді польські
революціонери, мала бути вільною демократичною республікою. Вони вбачали
собі майбутню націю, як політичне об’єднання чотирьох народів —
польського, українського, білоруського і литовського, в якому жодна
національність на пануватиме над іншими. Польські поети “української
школи” здобули великої популярності у Галичині. Потреба привернути на
свій бік галицьке селянство зумовила появу в ідеології польського
національного руху сильних антипанських мотивів. Група польських діячів
проводила агітаційну роботу серед українських селян. Їхні брошури і
прокламації, написані місцевою розмовною мовою, мали переконати жителів
села, що основним винуватцем тяжкого становища селянства є австрійський
уряд”.

Однак полонофільска пропаганда не мала особливого успіху. Українська
молодь, пересвідчуючись у тому, що всі заклики з боку поляків до
“спільної боротьби за спільну волю” є лише прикриттям їх шовіністичної
позиції, спробами в черговий раз використати українців для чужої їм
мети, поступово почала відходити від польського революційного руху і
створювати власні гуртки та організації. Особливо сильного удару
польському рухові завдав той факт, що під час революційних заворушень
1846 року в Західній

Галичині польські селяни (мазури) не просто не підтримали повстанців, а
влаштували для шляхти справжню різанину. У деяких регіонах були розорені
та спалені до 90% відсотків шляхетських маєтків.

Патріотична українофільська позиція напередодні подій 1848 року знайшла
свій концентрований вираз у праці “Становище русинів в Галичині”, що її
опублікував 1846 року в Лейпцигу один з чільних діячів “Руської трійці”
Я. Головацький. Виловлені ним у цій праці ідеї, значною мірою,
продовжували австрофільські традиції “святоюрської” верхівки
греко-католицького духовенства і, в той же час, визначали нові
національні пріоритети існування українців на теренах Австрійської
імперії.

Я. Грицак звертає увагу на те, що Я. Головацький запропонував нову
тактику розвитку національного руху: “Стаття сповнена гострої критики
полонізаторської політики польських правлячих класів та прислужництва і
злочинної байдужості верхівки греко-католицької церкви до розвитку
національної культури. Коли інші слов’янські народи пробудилися до
нового життя, галицькі русини, писав Яків Головацький, “під ласкавим
пануванням Австрії живуть без літератури, без часопису, без національної
освіти, без шкіл, як варвари”. Але його критика не зачіпала
австрійського уряду”.

Він пророче відзначав загрозу можливих революційних виступів підвладних
і пригнічених Австрійською імперією народів, у першу чергу,
слов’янських. Серед цих народів становище українського є, по-своєму,
унікальним — не маючи своєї еліти, він своє національне відродження,
вважає Я. Головацький, пов’язує з прихильним ставленням Австрійської
монархії. Але ця залежність не є односторонньою. Українська нація
розділена між двома імперіями і той з монархів, хто завоює прихильність
своїх українських підданих матиме симпатії всіх українців.

Польський дослідник Я. Козік говорить, про те, що “Головацький вийшов з
твердження, про те, що майбутнє австрійської держави залежить від
політики Австрії щодо народів які входять до її складу і які вона
повинна утримувати в повній рівності. У Галичині, стверджував він, це є
тим потрібніше, що Українці можуть стати “сильним валом перед
революційними махінаціями”. Але щоб того досягти Австрія повинна
піднести українську народність, впровадити українську мову до шкіл всіх
типів, сприяти українській літературі, а в суспільних справах йти
слідами Йосифа II, обмежити утиски народу з боку шляхти, “зміцнити
середній стан” і, тим самим, отримати симпатії цілого українського
народу”.

Події 1848 року різко прискорили формування національної свідомості
українців Галичини. Як підкреслює польський історик З. Фраз “В половині
XIX в. народовий рух український — як тоді ще говорили — русинський,
увійшов у стадію остаточної кристалізації. Од Весни Народів справа
руська вже перестала бути лише забаганкою етнографічно-мовною і стала
проблемою політичною”.

Певною мірою сприяла становленню українського національного руху і
австрійська адміністрація в Галичині та губернатор Ф. Стадіон. Керуючись
принципом “розділяй і владарюй” щодо підкорених народів “клаптикової”
Австрійської імперії, її державні чільники були не проти використати
український рух, як противагу польським повстанцям. Тим більше, що з
часів реформ імператора Йосифа II австрійська влада мала певний
авторитет в українського населення.

Зростання національної самосвідомості українців в під час революційних
подій 1848 року, після довгих років латентного існування, було настільки
потужним і неочікуваним, що серед польських кіл Галичини почала
розповсюджувалась інформація про те, що “українців (русинів) видумав
губернатор Стадіон”. Щодо цього З. Фраз пише, що “У 1848 році Стадіон не
мусив “видумувати Русинів”, щоб використати їх у боротьбі з Поляками,
він тільки швидко зрозумів та оцінив політичні вигоди, які несла
підтримка молодого, але автентичного українського (русинського) руху”.

Українці, значною мірою, виправдали сподівання австрійських урядовців.
За свою вірність монархії вони отримали прізвисько “тірольців Сходу”,
оскільки саме населення Тіролю на заході імперії виявилось самим
лояльним до Габсбургів. З українців було утворено парамілітарні
національні організації “Народну гвардію” та “Батальйон гірських руських
стрільців”, що блокував гірські перевали в Карпатах з метою не допустити
об’єднання польських та угорських повстанців. Організатором української
діяльності виступила Головна Руська Ради — перша політична організація
галицьких українців, яка утворилась 2 травня 1848 року у Львові для
оборони прав українців з представників греко-католицького духовенства та
міської інтелігенції. На її чолі стояли спочатку єпископ Г. Якимович, а
пізніше крилошанин М. Куземський.

Члени Ради ревно поставились до справи і першим ділом організували друк
часопису, що став рупором українських сил в Галичині. 15 травня 1848
року в першому номері газети “Зоря Галицька” було вміщено першу відозву
“до руского народу” організації, що назвала себе “Рада народна руска”. У
цій відозві сповіщалось про введення 25 березня 1848 року в Австрійській
імперії Конституції яка гарантувала права та свободи громадян країни та
про утворення представницького органу галицьких українців під назвою
“Рада народна руска”.

Звертаючись до українців Галичина у цій відозві члени Головної Руської
Ради намагались пробудити їх національну свідомість, апелюючи до
славного минулого, традицій самостійного державно-політичного існування
в минулому. При цьому чітко наголошується на єдністі українців по обидва
боки австро-російського кордону: “Конечна потреба для нас Русинів такого
збору тим явніше ся окаже, скоро ся заставимо, чим нарід наш бил, в якім
стані досі зіставал і яким при наданні тепер конституції бити може і
повинен. Ми Русини Галицькі належимо до великого руського народу, котрий
одним говорить язиком і 15 міліонів виносить, з котрого пілтретя міліона
землю Галицьку замешкує. Той нарід бил колись самодільним, рівнял ся в
славі найможнішим народам Европи, мал свій письменний язик, свої власні
устави, своїх власних князів, — одним словом: бил в добрім биттю,
заможним і сильним. Через неприязні судьби і різні політичні нещастя
розпал ся поволі той великий нарід, стратил свою самодільність, своїх
князів і прийшол під чуже панованнє”.

У своєму звертанні до історичної пам’яті народу автори відозви близькі
до козацьких літописців, анонімного автора “Історії Русів”, харківських
романтиків, діячів Кирило-Мефодіївського товариства. Тривале бездержавне
існування розірваного між різними державно-політичними утвореннями
українського національного організму не могло остаточно вбити пам’ять
про власну державну велич, мрію про незалежне майбутнє, прагнення
реалізувати цю мрію. Одночасно цей документ перегукується і з ідеями
визвольного руху інших слов’янських народів, що попали в залежність від
Австрії — чехів, словаків, поляків, сербів, хорватів, словенців.

Відозва Ради до всіх українців в Австрійській імперії не лише “будила”
національну свідомість та історичну пам’ять. Вона містила і певні
орієнтири на майбутню діяльність українського руху: “Пробудил ся уже й
наш лев руський і красну нам ворожить пришлість. Вставайте Браття,
вставайте з долгого сну вашого, бо уже час. Вставайте! але не до зради і
незгоди! но двигнім ся разом, щоб піднести народність нашу і забезпечити
далі нам свободи. Пожиткуймо з тої способности, абисьмо не покрили ся
ганьбою перед світом і не стягнули на себе нарікання поколінь наступних.
Поступаймо з другими народами в любові і згоді! Будьмо тим, чим можем і
повиннісьмо. Будьмо народом”.

Стати народом. Відчути силу власної правди. Це надзавдання для маси, що
втратила практично повністю панівні прошарки, що представлена, головним
чином, селянською масою — малоосвіченою, але вірною традиціям. Досягти
поставленої мети можна лише на основі національного солідаризму, на що й
вказують автори відозви.

Скликаний з ініціативи Головної Руської Ради Собор руських вчених у
Львові став помітною подією в культурному і громадському житті Галичини.
Його учасники, зокрема Я. Головацький, виступили з обґрунтуванням ідеї
про те, що українська мова є єдиною і спільною для Східної і Західної
України, мовою одного народу, що розділений між двома імперіями. Саме
ідея єдності нації стала фундаментальним принципом, на якому базувалось
вирішення всіх інших питань, що ставив перед собою Собор.

Головна Руська Рада намагалась максимально використати історичний момент
для того, щоб створити умови для подальшого розвитку українського народу
в Австрійській імперії. Однією з головних передумов вважалось завдання
об’єднати всі землі імперії населені українцями в один коронний край зі
значними автономними правами. Першим кроком для цього повинно було стати
розділення Королівства Галичини і Лодомерії на дві частини — українську
і польську. У листі до цісаря від 9 червня 1848 року зазначалось, “…
щоб ті простори Галичини, що є замешкані Русинами, творили для себе
провінцію з осідком політичної краєвої управи у Львові. Отся часть
обминає східні округи Галичини з руським населеннєм, так як ся часть
краю була первісно самостійним князівством, та в кінці червеноруським
Воєвідством — та щоб ті частини краю, що замешкують Мазури, відділено
від “руської провінції”. Ся часть краю обминає західну частину Галичини
і має польське населеннє”.

Скориставшись виборами до австрійського парламенту українцям вдалось
сформувати групу з 36 депутатів (до кінця існування Австрійської імперії
більше жодного разу українці не мали такого великого представництва),
які відстоювали вимогу об’єднання в єдиний коронний край Східної
Галичини, Буковини, Закарпаття та Лемківщини. Цю пропозицію було
підтримано Слов’янським з’їздом у Празі 1848 року, незважаючи на шалену
протидію польської делегації.

Було організовано і потужний тиск на владу з боку української
громадськості. “До віденського сейму систематично надходили листи з
підписами української людності. 29 серпня Ф. Смолка занотував: “Особисто
читав, що Русини подали другу петицію з 15 000 підписів”, за день до
цього Г. Шашкевич писав, що з Тернополя прислано 32 аркуші підписів, 1
вересня отримав листи з 40 000 підписів, 5 листопада кількість їх зросла
до 65 000, а в кінці 1848 р. — до 100 000. Остаточно до кінця січні
зібрано понад 200 000 підписів”.

Ідея створення з австрійських земель населених українцями єдиного
коронного краю з широкими автономними правами, з власним парламентом,
українськими університетами та школами, надовго стала одним з головних
лозунгів українського руху. Вона була своєрідним західноукраїнським
відповідником ідей наддніпрянців про відродження гетьманської козацької
автономної держави в складі Російської імперії. Ідея напівсуверенності
українського народу в Австрії в формі територіальної автономії, висунута
Головною Радою, стала тією об’єднавчою вимогою, що примирювала українців
незалежно від їх політичних орієнтацій. Вона вже не зникала ніколи, й
була основою так званої мінімальної політичної програми галицьких
українців аж до остаточного розвалу Австро-Угорщини в 1918 р.

На жаль ця ідея залишилась лише прожектом, що так і не був реалізований.
Незважаючи на послідовну підтримку Головної Руською Радою політичної
лінії на лояльність правлячій династії Габсбургів, центральна імперська
влада вирішила взяти курс на підтримку польської громади, що була
представлена не священиками та інтелігенцією, а заможними
землевласниками.

“Австрійський уряд, наляканий революційними подіями, спочатку пішов
назустріч деяким вимогам українців. Але коли революцію було придушено,
він виконав лише одну обіцянку: наприкінці 1848 р. заснував у
Львівському університеті кафедру української мови, яку очолив Я.
Головацький”.

Поляки, що відчули реальність загрози втрати впливу в Східній Галичині,
розгорнули проти українців шалену кампанію. Їх звинувачували перед
центральним австрійським урядом в проросійських намірах, в бажанні
прилучити населені ними землі до Російської імперії, в схильності до
бунтів та повстань. З полонізованих українців вербувались члени
полонофільських організацій, що користувались фінансовою та іншою
підтримкою з боку заможних поляків та галицької влади. Полонофільство,
що ширилось в середовищі української молоді напередодні “Весни народів”
і спиралось на ідеї революції та відродження Речі Посполитої як держави
чотирьох рівноправних народів, перетворювалось на досить вигідну роботу.

Як писав К. Левицький “Проти “Головної Руської Ради”, як першої
політичної організації Русинів (Українців) галицьких заложили були
Поляки польонофільський комітет у Львові, званий “Руским Собором” (23.
мая 1848 р.), та заманили до себе Івана Вагилевича (виділення К.
Левщького — О.С.) на редактора такогож органу “Дневник руский” для
“утверджування згоди і одности з миром сполитої отчизни”. В такій службі
польській й умер Іван Вагилевич, колись руський письменник, потім
польський — в дні 10 мая 1866. р. у Львові, та його іменем Поляки
назвали одну з вулиць Львова. Іван Вагилевич не видержав гарту боротьби
за самостійність нашого народу і марно загинув. Ось так відпав один з
товаришів “руської трійці”..,”.

Чітко виражена антиукраїнська позиція польського революційного руху,
спроби протидіяти процесам національного відродження, кампанія
дискредитації українців та їх представницьких органів в очах віденських
правлячих кіл призвели до того, що, після подій 1848 року,
полонофільство досить швидко втратило свої позиції серед українців в
Галичині.

Полонофільство, як і українофільство, не було єдиним чітко вираженим
напрямком політичної орієнтації галицьких українців в середині XIX
сторіччя. Один з сучасників тих подій, греко-католицький священик В.
Подолинський виділяв, як пише К. Левицький, в тогочасному українському
русі в Галичині чотири “партії”: “Чисто руську, значить українську;
польсько-руську; австрійсько-руську і російсько-руську, та заявляє, що
партія чисто українська хоче України вільної і незалежної (виділення К.
Левицького — О.С.), а змагає до неї просто, безоглядно або через
Славянщину. А далі каже о. Подолинський, що ми є Українці і віримо
“міцно” у воскресіннє України, скорше чи пізнійше бо минув той час, коли
ми вагалися в куті виявити своє ім’я…”.

Але й українофільська течія не стала провідною після бурхливих подій
1848 року та реакції, що настала по всій імперії на початку 1850-х
років.

Переорієнтація австрійської адміністрації в Галичині на польських
магнатів, нездійсненні сподівання на підтримку Відня у вирішенні проблем
українців призвели до того, що домінуючі позиції серед них зайняли, на
деякий час, прихильники так званого “москвофільства”.

Москвофільство, як ідейна, культурна і політична течія, зародилось ще в
кінці XVIII сторіччя на Закарпатті, як своєрідна реакція на
асиміляторську політику угорської влади щодо українського населення
краю. Українці Закарпаття не визнавались за націю, а проголошувались
“слов’янізованими мадярами” — “мадяронами”, яких треба було “повернути в
лоно матері-Угорщини”. Ця позиція підтримувалась і угорськими
революційними діячами 1848 року. Тому не дивно, що українське населення
краю не лише виявило прихильне ставлення до австрійських Габсбургів, а й
радо вітало стотисячне військо відправлене російським імператором
Миколою І в Угорщину для придушення антиавстрійського повстання. Потужна
армія далекої і великої держави, що змогла “приструнити” сваволю
мадярських панів, викликала цілу хвилю вдячності і захоплення у
місцевого населення Закарпаття. Після 1849 року москвофільські позиції
посідають такі визначні діячі українського “будительства” в Закарпатті,
як А. Добрянський, О. Духнович, І. Раковський, що стали пропагувати ідеї
культурної орієнтації на Росію, необхідність спиратись на її підтримку в
захисті національних прав населення краю.

Особливість і складність революційних подій 1848 р. у Галичині полягали
в тому, що національно-визвольну боротьбу проти монархії Габсбургів
очолювала польська шляхта і буржуазія, які прагнули зберегти
національний гніт українського народу.

Польські ліберальні і прогресивно-шляхетські діячі склали петицію до
австрійського імператора, в якій висувалися вимоги знищення цензури,
звільнення політичних в’язнів, організації національної гвардії,
скасування селянських повинностей, запровадження польської мови в
діловодстві і школах, призначення на всі посади місцевих людей (маючи на
увазі тільки поляків), реорганізації станового сейму, рівності всіх
перед законом. У петиції зовсім ігнорувалися справедливі національні
вимоги українського народу.

І. Франко в своїй праці “Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині”
вказував, що у відповідь на віденські події 13 березня у Львові “поляки
відразу почали думати, що тепер пора виконати свій план, так погано
розбитий у 1846 р., і бодай у Галичині зробити собі самостійну Польщу”.

Під тиском зростаючого революційного руху в країні австрійський уряд
видав 25 квітня 1848 р. першу австрійську конституцію (за прізвищем
автора – конституцію Піллерсдорфа), яка проголошувала
монархічно-конституційні порядки та деякі буржуазно-демократичні права і
свободи громадян, встановлювала гласність суду, відповідальність
міністрів перед парламентом, надавала парламенту виключне право видавати
і скасовувати закони. Однак уже 16 травня того ж року вона була
припинена в своїй чинності.

Користуючись конституційними свободами, представники галицької
інтелігенції і греко-католицького духівництва заснували 2 травня 1848 р.
у Львові Головну Руську Раду на чолі з єпископом Г. Яхимовичем, яка
звернулася до віденського уряду, а згодом – до рейхстагу з проханням про
поділ Галичини на українську і польську частини, про створення окремого
коронного краю з українським крайовим сеймом, з українськими установами,
судами і школами.

Обмежену програму Головної Руської Ради підтримали закарпатці, які
прагнули вийти зі складу Угорщини й об’єднатися із Східною Галичиною у
складі Австрійської імперії. Представники ж Буковини вимагали
відокремлення від Галичини і виділення її в окремий край з своїм сеймом.
Ця вимога була задоволена в 1849 р., що ще більше посилювало дроблення
західноукраїнських земель.

У березні 1849 р. молодий австрійський імператор Франц-Йосиф “дарував”
імперії нову антидемократичну так звану “откройовану” конституцію. Вона
створювала централізовану державу, в якій вся повнота виконавчої влади
була зосереджена в руках імператора і його міністрів.

Законодавча влада належала імператору разом з рейхстагом, який складався
з двох палат. До верхньої палати (Oberhaus) входили обрані на строк
п’ять років делегати від крайових сеймів, а нижня палата (Unterhaus)
обиралася прямими виборами повнолітніми платниками не менше 5 гульденів
безпосередніх податків на рік за нормою один депутат на 100 тис.
населення. Прийнятий обома палатами законопроект вимагав обов’язково
санкції імператора.

Для управління окремими коронними краями імператор призначав наділених
широкими повноваженнями намісників (Staathalter). Крім того, при
імператорі cтворювалася на правах дорадчого органу призначена ним
Державна рада, яка була єдиним реалізованим на практиці заходом
откройованої конституції.

Березнева конституція 1849 р. у 77-й статті проголошувала, що всі
австрійські коронні краї одержать свої крайові конституції. Для Галичини
крайова конституція була видана патентом імператора від 29 вересня
1850 р. Того ж самого дня була надана крайова конституція і для
Буковини.

Крайова конституція для Галичини налічувала 82 статті і складалася з
таких розділів: “Про край” (ст. 1–6); “Про крайове представництво
взагалі” (ст. 7–9); “Склад крайового представництва” (ст. 10–55);
“Компетенція крайового представництва” (ст. 56–81); “Кінцеві постанови”
(ст. 82).

Крайова конституція для Галичини, порушуючи єдність краю, ділила його на
три округи (Краківський, Львівський і Станіславський), тобто суто
польський, змішаний польсько-український і суто український. Начальником
крайової адміністрації був намісник, якому підпорядковувалися призначені
сеймовими куріями президенти округів.

Поділ Галичини на три округи був невдалою спробою вирішення національних
суперечностей у Галичині, де поляки становили 45,9 % населення, українці
– 45,4 %, євреї – 7,1 % та інші – 1,6 %. Тому аж ніяк не можна
погодитися із твердженням відомого польського історика права професора
Львівського університету О. Бальцера, що встановленням трьох окремих
округів штучно порушувався органічний зв’язок окремих складових частин
Галичини, а тим самим применшувалося значення краю як цілості в
державному організмі. Таку ж позицію займали польські правлячі кола, які
заперечували український характер Східної Галичини і виступали тоді і
пізніше проти будь-яких культурних і політичних домагань галицьких
українців.

Крайове представництво за конституцією повинно було складатися з трьох
сеймових курій: Львівська – 50 депутатів, Краківська – 58 депутатів,
Станіславська – 42 депутати. Депутати обиралися прямими виборами на
строк шість років при наявності майнового цензу. Пасивне виборче право
надавалося з 30-річного віку. Згідно зі ст. 24 Конституції сеймові курії
щорічно скликалися імператором у листопаді, тривалістю чотири тижні.
Імператорові належало право розпуску курій. Кожна сеймова курія
більшістю голосів обирала голову (офіційно він йменувався президентом) і
його заступника терміном на три роки. Компетенція курій зводилася
головним чином до питань господарського характеру, і їхні рішення
вимагали санкції імператора. Внаслідок цього вони одержували статус
крайового закону в справах, які перелічені в крайовій конституції
(ст. 61).

Виконавчим органом усіх трьох курій був спільний Крайовий виділ
(комітет) у складі 15 членів, обраних порівну куріями. Члени комітету
зобов’язані були проживати у Львові і з свого середовища обирали голову.
Спільним законодавчим органом усіх трьох округів Галичини був
Центральний виділ у складі 33 членів (15 членів Крайового виділу і по
шість депутатів від кожної курії). Компетенція Центрального виділу
зводилася до розгляду питань, які конституція вважала спільними для
всього краю.

Намісник краю, а також президенти округів і призначені ними комісари
контролювали діяльність сеймових курій і Центрального виділу, беручи в
обов’язковому порядку участь у їх засіданнях (ст. 35).

З метою введення в дію крайової конституції для Галичини міністр
внутрішніх справ Австрії О. Бах 8 жовтня 1850 р. видав розпорядження про
поділ трьох округів Галичини на повіти. Львівський округ поділено на 19,
Краківський – на 26; Станіславський – на 18 повітів.

Одночасно з крайовою конституцією для Галичини було опубліковано обширну
крайову виборчу ординацію (86 статей), яка детально регулювала порядок
утворення виборчих округів, складення списків виборців, порядок
голосування і підрахунку голосів, видання посвідчення про обрання і
перевірку повноважень депутатів, причому основну роль у всіх цих
питаннях відігравав намісник.

Видана в березні 1849 р. загальнодержавна і крайова конституція для
Галичини 1850 р. так і не були введені в дію. Пізніше патентом від
31 грудня 1851 р. вони були і формально скасовані. Австрія знову
перетворилася в самодержавну монархію, в якій і мови не могло бути про
автономію окремих народів. І тільки пізніше, наприкінці 60-х рр.
XIX ст., ставши двоцентровою (дуалістичною) державою, Австрія вступила
поступово на шлях буржуазного конституціоналізму. Однак і тут державна
влада перебувала в руках земельної аристократії, а пригнічення окремих
народів, зокрема слов’янських, продовжувалося аж до розпаду імперії
Габсбургів у 1918 р.

Використана література:

Історія держави і права України. В 2-х книгах. – К., 2001.

Грушевський М. С. Ілюстрована Історія України.- К, 2000.

Полонська-Василенко Н. Історія України, 1995. – С. 173.

Субтельний О. Історія України. – К., 2000.

PAGE

PAGE 18

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020