.

Причини занепаду та роздроблення Київської Русі. Утворення українських політичних партій на східноукраїнських землях в складі Росії та розвиток ними і

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
0 5516
Скачать документ

Контрольна з історія України

на тему:

Причини занепаду та роздроблення Київської Русі. Утворення українських
політичних партій на східноукраїнських землях в складі Росії та розвиток
ними ідеї Української держави (19 століття – початок 20 ст.)

ПЛАН

Причини занепаду та роздроблення Київської Русі

Утворення українських політичних партій на східноукраїнських землях в
складі Росії та розвиток ними ідеї Української держави (19 століття –
початок 20 ст.)

1. Причини занепаду та роздроблення Київської Русі

Великий князь Володимир — видатний стратег, політик і полководець
Київської Русі — завершивши об’єднання держави східних слов’ян, сміливо
вийшов на завойовування, кажучи сучасною мовою, європейських ринків.

Чи могла політика, котра проводилася Володимиром Красне Сонечко, бути
причиною початку занепаду Київської Русі? Князь Володимир народився, ріс
і був вихований в період нашої історії, який ще не до кінця вивчений.
«Білі плями» цього періоду криються в зміні суспільно- політичної
формації, зміні релігійних поглядів, зміні й трансформації родоплемінних
відносин і, особливо, швидкого формування нової еліти.

Нашим предкам «допомогли» варяги, точніше, вікінги, яких на Русі
називали нурманами (норманами). І не тільки вони. Християнство та його
філософія повільно завойовувало свідомість народів Європи, вносячи
вагомий внесок у процеси розшарування суспільства. Хрещення Київської
Русі — 988 рік. Досить яскраво ця подія висвітлена у відомих
давньоруських, вірніше, церковно-слов’янських літописах —
«Лаврентіївському», «Іпатіївському».

Менш відомий факт хрещення Русі в 875 році Аскольдом і Діром. Цілком
можливо, це хрещення було неповним і охоплювало лише північно-західну і
південну частини Русі з Новгородом і Києвом. Утім, можливо, що й ім’я
Діра було приєднано до імені Аскольда літописцем, тим більше, що при
частому вживанні імен цих правителів дієслова ставлять в однині.

875 рік. Імператор Візантії Василiй Македонянин призвав русів на
переговори. На зустрічі імператор щедро роздавав золото, срібло, і
шовковий одяг. Тоді ж був укладений мирний договір, і русів на чолі з
Аскольдом переконали прийняти хрещення. Їм показали Євангеліє, що не
горить у вогні (очевидно, книга була просочена вогнетривкою сумішшю).
Побачивши «чудо», Аскольд прийняв хрещення. Оскільки його могила потім
знаходилася в церкві Святого Миколи Доброго в Києві, думають, що
Аскольда нарекли Миколою. Повернувшися до Києва, після хрещення Аскольд
убив Діра і «один зайняв його місце»: (книга Велеса): «…Аскольд силою
розорив нашого князя і переміг його. Аскольд після Діра сів у нас як
непрошений князь. І почав княжити над нами, і став вождем самого
Вогнебога, який вогнища зберігає….»

Аскольд, як називали його слов’яни, «темний воїн», навчений греками,
став стверджувати, що руси — варвари. Спочатку одноплемінники його
висміювали. Тоді він влаштував погром слов’янських святилищ, вигнав iз
Києва жерців і став насильно хрестити киян. Так відбулося Аскольдове
хрещення Русі. Потім знову повернулося язичество. Очевидно, населення
Русі не прийняло цей акт повсюдно і дало йому належну відсіч. Настав
період язичества варязького зразка, яке відновили на Русі Віщий Олег і
Святослав. Цей період став основою, фундаментом нових відносин між Родом
— населенням Русі, і досить зміцнілою новою князівсько-варязькою елітою.
Зміцнення князівсько-дружинної влади, яке спиралося на багатих купців і
бояр, вже не мало потреби в такому елементі, як народне віче. Князю
Володимиру згодом стало ясно, що вибирати між зміцненням своєї влади і
всім іншим йому не доведеться.

Хрещенню Київської Русі, як відомо, передувала язичеська реформа
Володимира, котра стала невдалою спробою «реформування» язичеських засад
в зручні форми керування державою. Саме ця невдала спроба стала
останньою краплею в прийнятому рішенні — хрестити Русь за візантійським
обрядом. Знаменитий похід на Корсунь (Херсонес) у 988 році став
підсумком задуманого. Володимир намагався вирішити ряд надзвичайно
важливих питань: щоб у Київській Русі визнавали одну з відомих тоді
релігій, i таким чином підвищити її престиж, князівська влада набувала
форм монархічного правління, тобто Русь ставала імперією з Великим
Самодержцем. Але для утримання влади і покори в самій імперії досить
зручною здавалася схема родового династичного успадкування.

Саме вона спричинила ту жахливу трагедію, котра в майбутньому сталася з
Київською Руссю.

Принцип родового спадкування князівської влади, остаточно оформлений і
введений у ранг неписаного закону, поклав початок закріпленню удільного
князювання. Рід, віче, суспільна думка — основні важелі народовладдя,
стали незручною перешкодою для князівської влади.

Для народу саме ім’я князя було божественне і шановане, адже князь
означає — «хоронитель». Разом з тим, князь Володимир, який продовжував
залишатися символом «хоронителя» Київської Русі, використовував як
елементи попередньої системи, так і засади, дотепер небачені на Русі.
Засади християнства мали двоїстий характер і носили в собі симбіоз
людських поглядів і християнських заповідей — канонів і догм.

Наскільки об’єктивно батьки християнства ставилися до того, що
відбувалося на Русі, можна бачити на прикладі подій, пов’язаних iз
хрещенням жителів Києва і Новгорода, у світлі всім добре відомих Святих
заповідей Христа й особливо однієї з них «… не убий…» Новгород було
піддано страшному руйнуванню з масовим побиттям його жителів Добринею і
Путятою, які виконували волю Володимира. Але разом iз тим прийняття
християнства стало поштовхом до розвитку архітектури, живопису,
книжкової справи, визнанню іншими державами рівності Русі; це далеко не
повний перелік наслідків цього кроку.

Що ж відбувалося з Руссю часів князя Володимира? Вишеслав, старший син
Володимира, був «посаджений» у Новгороді, Ізяслав у Полоцьку (по матері
Рогнеді, з роду корінних кривичських князів, був на цій землі прийнятий
як свій, родовий, вотчинний князь), Святополк у Турові, Ярослав у
Ростові, Мстислав «тримав» далеку Тмутаракань, Святослав — Смоленськ,
Судислав — Псков.

Новгород вважався найбільш престижним після Києва князюванням. Після
смерті Вишеслава, Володимиром туди повинен був бути посланий наступний
за старшинством син — Святополк. Але Святополк був у батька в немилості
за буйний норов. Тому до Новгорода Володимир послав Ярослава, до Ростова
на його місце — Бориса, Муром дав Глібові. Цих двох синів, наймолодших,
Володимир і вирізняв, і любив. Вони народилися від останньої дружини
Володимира, дочки константинопольського базилевса. Щодо першості старших
синів був звичай, однак, закону про престолонаслідування не існувало. До
кінця князювання Володимира Святополк знаходився в Києві під наглядом
батька. І ті трагічні події, що розгорнулися пізніше, стали підсумком
політики, яку вiн проводив.

Протягом багатьох сторіч ніхто на Святій Русі не зазіхав на руйнування
родових засад — свята святих східних слов’ян. Володимир зазіхнув на цю
традицію. Дроблення князівств, боротьба за уділи, ріки крові
дружинників, що знищували один одного, захищаючи інтереси удільних
князів, нехай навіть найталановитіших і найвидатніших — страшна ціна,
яку довелося сплатити слов’янам. Підсумок цієї політики — розорення
Київської Русі монголо-татарами в 1237—1241 роках.

Князь Ярослав досить великий період часу свого князювання, з 1015 по
1036 р., змушений був витратити на міжусобні війни. І навіть приклад
вдалого політичного союзу (дуумвірат з 1026 року з чернігівським князем
Мстиславом — рідним братом Ярослава) не вирішив остаточно цієї проблеми.
Мстислав помер у 1036 році. Ярослав Мудрий став одноосiбним правителем
Русі. Цілком очевидно — найважливiшою своїм завданням він вважав
збереження цілісності держави.

Розглянемо шляхи і методи, за допомогою яких він вирішував це завдання.
В галузі зовнішньої політики Ярослав, як і його батько, більше
покладався на дипломатію, ніж на зброю. Він зумів забезпечити для
Київської Русі визнання і високий авторитет на міжнародній арені.
Становище тієї чи іншої країни в епоху середньовіччя визначалося
династичними зв’язками. Чим могутніша була держава, і чим більшим
авторитетом користався її глава, тим більше було іноземних правителів,
які бажали поріднитися з ним. Королі майже всіх західних держав вважали
за честь стати родичами Ярослава Володимировича.

Сам Ярослав оженився на дочці норвезького короля Олафа Інгігердi —
Ірині. Норвезький принц, який згодом став королем, Гарольд Сміливий,
засновник міста Осло, був одружений на дочці Ярослава — Єлизаветі.
Король Франції Генріх I оженився на дочці Ярослава — Анні, яка після
смерті свого чоловіка стала регентшею при малолітньому сині Філіпі I.
Один із синів Ярослава — Всеволод — оженився на візантійській царівні з
родини Мономаха; старший син Всеволода від цього шлюбу Володимир був
названий на честь діда Мономахом.

У внутрішньому устрої країни діяльність Ярослава Мудрого ознаменувалася
загальним підйомом, зміцненням економічних і культурних зв’язків між її
окремими частинами, розквітом «стольного граду» Києва. Варто згадати про
значення конституції, так званого «Статуту Ярослава», чи про найдавнішу
«Руську правду», котра була дана Новгороду в 1016 році, як збірник
правових норм суспільного життя. Але Ярослав Володимирович закону про
престолонаслідування не ввів. Непорушним залишилося і бажання багатьох
східнослов’янських князів здобути київський стіл. І знову летять пущені
стріли, ламаються списи, свистять мечі, заливається братською кров’ю
земля Київської Русі.

Ярослав Мудрий помер у 1054 році, залишивши спадкоємцями синів і
племінників, між якими розділив землі Київської Русі. Київ, Новгород,
Турово-Пінська земля дісталися старшому сину — Ізяславові, Чернігів із
Сiверською землею — Святославові, Переяславль з південним Лівобережжям —
Всеволодові; Волинська земля — Ігорю; Галицька — Ростиславові
Володимировичу; Полоцька — троюрідному племіннику Всеволодові
Брячиславичу. Старший син Ізяслав став главою держави. Троє старших
братів — Ізяслав, Святослав і Всеволод — уклали союз для спільного
керування державою; цей тріумвірат протримався близько 15 років.
Відчайдушні спроби врятувати цілісність Київської Русі були здійснені
Володимиром Мономахом. Не тільки сила традицій стала причиною загибелі
Київської Русі. Страх втратити владу примушував князів скрупульозно
піклуватися про пряме продовження династичного князювання.

Польський історик XV століття Ян Длугош підкреслював: «Після смерті Кия,
Щека і Хорива, успадковуючи по прямій лінії, їхні сини і племінники
багато років панували у руських, поки спадщина не перейшла до двох
рідних братів Аскольда та Діра». В хроніці Длугоша прямо говориться про
те саме династичне спадкування, яке згубило Русь. То що ж, ніхто з
князів протягом багатьох сторіч не розумів, або не хотів розуміти, до
чого може призвести така політика? Чи можна звинувачувати в
недалекоглядності княгиню Ольгу, її сина — князя Святослава, Володимира
Красне Сонечко і Ярослава Мудрого? Очевидно, і так, і ні. Причина не
тільки в прагненні втримати владу або в державному егоїзмі. Ментальність
самого народу століттями ґрунтувалася на повазі і шануванні жерців,
волхвів, князів і старійшин, яких вибирало віче. Тепер прийшла ера
безумовного верховенства сили. Заповіді Христові про турботу, любов до
ближнього свого не торкали душі князів, і піднімався меч на брата.
Яскравий приклад князівського деспотизму — «полюддя». Князі стали
збирати данину для годування раті; «полюддя» перетворилося на
найжорстокішу форму поневолення, при якій у населення вилучалася велика
частина усього, що їм вироблялося.

Людський егоїзм, себелюбність із присмаком турботи тільки лише про себе,
попрання законів суспільства, які відпрацьовувалися століттями, різка
зміна духовно-релігійних поглядів, наївність і сліпа довіра народу до
правителів і стали причиною падіння Київської Русі.

2. Утворення українських політичних партій на східноукраїнських землях в
складі Росії та розвиток ними ідеї Української держави

(19 століття – початок 20 ст.)

Українці, аналогічно росіянам та іншим народам імперії, також поринули в
політичну діяльність, що характеризувала 1890-ті та початок 1900-х
років. З одного

боку, це було їхнім реагуванням на репресії 1880-х років, а з іншого —
перед ними

стояв надихаючий приклад нового пожвавлення й свіжих ідей, що
зароджувалися

в середовищі російських радикалів. Ще одним важливим стимулом стала
поява нового покоління українських діячів, які вже не вагалися щодо
власної національної належності й гордо називали себе «національне
свідомими українцями», войовничо вимагаючи для свого народу національних
прав, політичної свободи й соціальної справедливості.

Ці «нові» українці були переважно студентами, й особисті контакти між
собою вони зав’язували в гімназичному та університетському колі, де й
виникали погляди, котрі згодом штовхали їх до активної опозиції
царатові. Кар’єра українського діяча звичайно являла собою таку схему.
Спочатку юнак, що навчався в гімназії, знайомився з «підривними» ідеями,
ліберальне настроєний викладач давав йому контрабандну літературу й
запрошував до участі в таємних дискусійних гуртках. В університеті такий
юнак вступав до української громади; деякі з них, наприклад київська чи
петербурзька, налічували сотні членів. У громаді студент осягав цілий
ряд ідеологій, входив до кола відомих діячів і нерідко починав займатися
нелегальною діяльністю, наприклад, публікацією й поширенням
антицаристської літератури.

Конфлікти з урядом дедалі більше радикалізували студентів. Так, у 1901
р. уряд силоміць віддав у солдати 183-х студентів-активістів Київського
університету. Це викликало масові страйки солідарності по всій Україні
та призвело до виключення з університету великого числа студентів,
багато з яких дійшли висновку, що єдиним виходом для них було стати
революціонерами. Чимало студентів, звісно, ніколи не брали участі в
радикальній діяльності або відходили від неї, закінчивши навчання.

Однак важко було знайти серед українських політичних провідників таких,
хто не завоював собі популярності спочатку як студентський активіст або
не був членом студентських громад, що слугували первинним будівельним
матеріалом для українських політичних організацій.

Перша організована поява цих молодих «свідомих» українців відбулася у
1891 р., коли група студентів на чолі з Іваном Липою, Борисом Грінченком
та Миколою Михновським зібралася на могилі Тараса Шевченка й створила
«братство тарасівців».

Занепокоєне тим, що краща українська молодь йде в російські революційні
організації, братство вирішило створити український рух як альтернативу
російському радикалізму і російській культурі взагалі. Воно зав’язало
контакти зі студентськими групами в Києві, Одесі, Полтаві та Чернігові й
почало організовувати лекції, постановку п’єс, свята на честь Т.
Шевченка. Деякі з цих груп приєднувалися до видавничого товариства, що
складалося з майже 80 осіб, переважно вчителів початкових шкіл, основною
метою якого було поширення серед студентів і селян української
літератури. Липа та його однодумці, крім того, закликали українських
письменників наслідувати у своїх творах європейські зразки замість
російських.

Але найвидатнішим досягненням братства стала публікація в 1893 р. у
львівській газеті «Правда» його славнозвісного кредо — «Декларації віри
молодих українців». Цей рішучий документ, пройнятий наступальним
націоналізмом, дошкульно критикував українофілів за їхню інтелектуальну
залежність від російської культури.

Його автори впевнено проголошували про свій намір стати тим, ким ніколи

не було старше покоління, тобто істинно українською інтелігенцією. На
доказ своєї

«українськості» вони зобов’язувалися розмовляти виключно українською
мовою, виховувати в «українському дусі» своїх дітей, вимагати викладання
в школах української мови й при кожній нагоді боронити українську
справу. В царині політики їхньою метою було цілковите визнання українців
як окремого народу в межах демократичної федеративної Росії. Однак,
попри всі ці сміливі ідеї та активізацію культурної діяльності, братство
домоглося незначних конкретних результатів і незабаром розчинилося в
інших українських політичних угрупованнях.

Урешті-решт глухий гомін невдоволення, поява новостворених груп, а також

зростання чисельності учасників громад змусили старших діячів
українського

руху по тривалій перерві 1880-х років знову діяти. У 1897 р. з
ініціативи Антоновича й Кониського вони вирішили утворити підпільну
організацію, що об’єднала б усіх українських активістів імперії.
Внаслідок цього постала «Українська загальна організація» (УЗО), що
являла собою федерацію близько 20 громад, багатьох студентських груп та
окремих осіб на чолі з консультативним комітетом у Києві. За даними
таємної поліції, активних членів організації налічувалося близько 450,
100 з них діяли в Києві. Як завжди, одним із перших кроків цієї
організації стала спроба надрукувати у пресі «Послання до українців». Це
стало, зокрема, причиною заснування в Києві книговидавництва УЗО й
книгарні. Вона також улаштувала святкування річниць народження Т.
Шевченка та інших видатних українських письменників, що сприяло
піднесенню морального духу українців. Особливо знаменними були
святкування ювілеїв 1. Котляревського в 1903 р. та М. Лисенка у 1904 р.,
в яких взяли участь кілька тисяч представників української інтелігенції,
в тому числі із Західної України. Для допомоги тим, хто зазнавав
переслідувань поліції за українську патріотичну діяльність, УЗО
заснувала спеціальний фонд. Поява УЗО свідчила про те, що старше
покоління українців усвідомлювало необхідність самоорганізації, проте
характер її діяльності вказував на небажання відмовитися від
культурництва й перейти до політичної роботи. Відтак наприкінці XIX ст.
українці все ще не мали того, що вже мали інші меншості, скажімо, євреї
та поляки,— тобто політичної

партії.

Революційна українська партія (РУП). І знову саме в Харкові ініціативу
взяла група студентів, до якої входили Л. Матусевич, Юрій Коллард, О.
Коваленко та сини кількох старих українофілів — Дмитро Антонович,
Михайло Русов, Д. Познанський. У січні 1900 р. вони заснували
Революційну українську партію — тісно згуртовану конспіративну групу.
Метою цієї першої у Східній Україні політичної партії було об’єднання
різних поколінь і класів у боротьбі за національні права й соціальну
революцію. Особливо прихильно відгукнулися на ініціативу харківської
групи студенти. До 1902 р. діяло вже шість організацій — у Києві,
Харкові, Полтаві, Лубнах, Прилуках і Катеринославі, координованих
центральним комітетом.

До партії також входило багато менших груп студентів гімназій та
університетів. Для полегшення реалізації видавничої програми, що
становила обов’язкову складову діяльності партії, були засновані
закордонні бюро у Львові — в Галичині та Чернівцях — на Буковині. РУП
публікувала два періодичних видання — «Гасло» та «Селянин», які таємно
провозилися до Російської України й ставили собі за мету політизувати
селянство.

Незабаром партія наштовхнулася на перешкоди — власне тоді, коли вона
вдалася до спроби чіткіше сформулювати свою програму. З самого початку
постала проблема: що з революційної точки зору заслуговує на більшу
увагу — національне чи соціально-економічне питання? Спочатку з
опублікованого партією памфлету «Самостійна Україна» (автор — палкий
націоналіст Микола Міхновський) випливало, що національне питання
привертало до себе велику увагу її членів. Проте згодом, з метою
поширення своїх впливів поза межі первинного ядра «свідомих українців»
на селянство, РУП дедалі частіше зверталася до соціально-економічних
питань.

До того ж багато її членів стали на позиції марксизму, поступово
перетворюючи партію на соціально-демократичну організацію.

У ході цих змін між членами РУП виникла напруженість. Більшість на чолі
з Миколою Поршем і його товаришами Володимиром Винниченком та Симоном
Петлюрою вважали, що ця організація має бути національною партією, до
якої входили б виключно українці і яка поєднувала б націоналізм із
марксизмом. Інші ж головним виразником їхніх поглядів виступав Мар’ян
Меленевський) хотіли, щоб РУП відкинула свою національну орієнтованість,
ставши автономною організацією Російської соціал-демократичної партії,
що представляла б усіх робітників України, незалежно від їхньої
національності.

Тепер слід коротко зупинитися на фракціях. Радикально настроєна
інтелігенція вела запеклу боротьбу з царським самодержавством, яке
перешкоджало формуванню атмосфери толерантності, необхідної для
відкритого й спокійного обговорення різноманітних думок. Ця боротьба не
давала розвинутися таким західноєвропейським засадам, як мистецтво
політичних компромісів і правління більшості. Відтак на всіх ділянках
революційного руху поширеним явищем стала фракційність. Коли одна група
революціонерів не погоджувалася з іншою, вона, як правило, залишалась на
своїх позиціях, фанатично звинувачуючи ідеологічних опонентів у кращому
випадку в дурості, а в гіршому — в реакційності. Тоді, впевнена в своїй
правоті, ця група

рвала зв’язки з первинною організацією й засновувала власну фракцію.
Часто презирство до колишніх товаришів було таким же сильним, як і
ненависть до царського режиму.

Українці не являли собою якогось винятку в цій тенденції, про що
свідчать розколи, які виникли в РУП. У 1902 р. під впливом
націоналістичних настроїв Міхновського від партії відкололася невелика
група й заснувала крихітну за чисельністю Українську національну партію.
Через два роки з РУП вийшла значна частина її членів, що підтримували
Меленевського, й приєдналася до російських соціал-демократів. Фракція
Меленевського (вона називалася «Спілка») мала за мету перетворитися на
марксистську партію на Україні у складі російської організації. Ті, що
лишилися в РУП, перейменували себе на Українську соціал-демократичну
робітничу партію й надалі намагалися поєднувати марксизм і націоналізм.

Характерним аспектом діяльності РУП були її стосунки з іншими
неукраїнськими марксистськими партіями. У взаєминах із Російською
соціал-демократичною партією українські марксисти знайшли підтвердження
своїм давнім підозрам — а саме тому, що російські революціонери
поділяють із царським урядом схильність до централізму. Раз за разом,
коли РУП намагалася налагодити з Російською соціал-демократичною партією
робочі стосунки, обговорення тих чи інших питань завжди заходили в
глухий кут через небажання надати українській організації автономного
статусу. Зате з Польською соціалістичною партією й особливо з єврейським
Бундом РУП підтримувала прекрасні стосунки. Це відбивалося у критиці з
боку РУП дискримінації євреїв в імперії, а також у підтримці Бундом
намагань українців добитися автономії в складі Російської
соціал-демократичної партії.

Помірковані. РУП не лише поклала початок іншим партіям, а й змусила
поміркованих українців, об’єднаних в УЗО, до кроку, якого вони довго
уникали. У 1904 р. з ініціативи Євгена Чикаленка УЗО проголосувала за
перетворення на ліберальну партію, що ставила метою встановлення
конституційного правління, проведення соціальних реформ, здобуття повних
національних прав для українців у межах федеративної Російської
республіки. Зробити цей крок значною мірою штовхали побоювання, що
молоді, радикально настроєні соціалісти, підпорядкувавши собі
український рух, спрямують його в таке річище, де буде важко пливти
респектабельним професорам, урядовим чиновникам та земцям. Як і належало
чекати, навколо цього стали виникати ідеологічні сутички й фракційні
розколи. Щоб заспокоїти своїх лівих членів, ліберальна партія
перейменувалася на Українську радикально-демократичну партію. Але попри
зміну назви вона за суттю лишалася ліберальною партією, дуже подібною до
російських кадетів.

Таким чином, до 1905 р. український рух значно зріс. У ньому розвинувся
цілий ряд партій, що пропонували широкий діапазон способів вирішення
національних, політичних та соціально-економічних проблем України. Але
всі ці партії, які раніше, складалися переважно з інтелігенції, й між
ними постійно точилися чвари. До того ж, оскільки майже вся українська
інтелігенція трималася лівих поглядів, консервативна точка зору в
українському політичному спектрі не була представленою, що змушувало
українців відповідних переконань вступати до російських консервативних
партій. Але попри всі ці недоліки не підлягало сумніву, що український
рух нарешті вийшов за межі культурництва, вступивши в нову, політичну
стадію свого розвитку.

У 40-х роках XІX сторіччя в Україні оформлюються два головних напрямки
соціально-політичної думки: ліберально-демократичний та
революційно-демократичний.

До ліберально – демократичного належали М.Костомаров, П.Куліш,
В.Антонович, М.Драгоманов. До революційно-демократичного – Т.Шевченко,
І.Франко, Л.Українка та ін .

Ліберальні ідеї в Україні не мали такого розвитку як в країнах Західної
Європи. Повільне сприйняття ліберальних ідей українською інтелігенцією
та українським суспільством обумовлювалося наявністю авторитарного типу
політичного режиму в Україні, жорстоким придушенням проявів
національно-визвольного руху і внаслідок того – засиллям та популярністю
радикальних течій.

Сучасна політологія вирізняє дві спроби рецепції лібералізму в Україні.
Перша з них була пов’язана з намаганням відомого українського
публіциста, історика, філософа М.Драгоманова (1841-1895 рр.) перенести
західні ліберальні ідеї в українське середовище. У своїх головних працях
«Переднє слово до «Громади» (1878 р.), «Лібералізм і земство в Росії»
(1889 р.), «Листи на Наддніпрянську Україну» (1893 р.) він намагався
поєднати ідею ліберальної демократії з ідеєю небезпеки у розвитку
унітарних державних бюрократичних структур, альтернативу яких бачив у
сполученні принципів класичного ліберального парламентаризму та
федерального державного устрою. Критикуючи абсолютизацію інтересів
трудового народу, М.Драгоманов, водночас продовжував
народницько-демократичну традицію під прапором громадівства. Метою
перевлаштування суспільства він проголосив «безначальство» –
анархосоціалізм прудонівського зразку. За думкою М.П. Дрогоманова
гарантією прав особистості може бути тільки вільна самоврядована
«громада». Федеративний союз таких громад є альтернативою унітарним
бюрократичним структурам держави.

Суть концепції, виробленої Драгомановим, полягала в забезпеченні
національних інтересів України через конституційно-правову реорганізацію
Росії, надання твердих гарантій конституційних прав громадян, права
самоврядування для окремих регіонів і національностей та забезпечення
вільного розвитку української культури.

Він принципово та послідовно виступав проти будь-якої тиранії та
диктатури, будь вона монархічно-бюрократичного або революційного
походження. Вони обидві засновані на унітарно-демократичних структурах
влади та несумісні із правами людини та свободою народу. Драгоманов
рішуче засуджував ідеї українського націоналізму, державного
сепаратизму. Він вважав, що політична і національна автономія можлива і
без національно-державного відокремлення від Росії.

Друга спроба переносу ліберальних ідей на український грунт мала
переважно космополітичне забарвлення і виявилася в діяльності
представників російської ліберальної течії в Україні кінця ХІХ – поч. ХХ
ст. В цей час поширенню ліберальних ідей в нашій країні сприяли окрім
М.Драгоманова, Б.Кістяківський (1863 – 1920 рр.), М.Туган-Барановський
(1871 – 1919 рр.), М.Ковалевський (1871 – 1916 рр.) та ін.

Серед головних ідей українського лібералізму можна назвати такі:

 існування демократичної держави можливе лише за умови політичної
свободи;

 головною цінністю у суспільстві є людина незалежно від статусу;

 в системі політико-економічних категорій центральною є приватна
власність;

 визнання верховенства права в суспільному житті;

 пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими чи
національними;

 децентралізація держави та місцеве самоврядування; популяризація
етичних засад політичної діяльності.

Політичним ідеалом революціонерів-демократів була демократична
українська держава, але цей ідеал, на їх думку, неможливий без перемоги
соціалізму в інших країнах, перш за все, в Росії. Тому національне та
соціальне визволення українського народу вони пов’язували з революцією
яка призведе до суспільства без експлуатації і суспільної нерівності
усіх народів Росії.

Основні ідеї української політичної думки набули розвитку у творчості
видатного вченого, енциклопедиста, історика М.С.Грушевського (1866 –
1934 рр.). Його політичні ідеї базуються на двох принципових моментах:
представницькій системі правління та широкій децентралізації держави на
грунті національної та регіональної автономії.

Політичні погляди Грушевського були продовженням демократичних традицій
політичної думки України ХІХ ст. Він вважав, що створення держави
повинно бути справою самого народу. Держава має захищати інтереси мас,
забезпечувати їм свободу, рівноправність, справедливість. Державний
устрій має бути принципово новим, без абсолютизму і централізму влади.
Майбутнє українського народу та його держави Грушевський бачить як його
національне визволення, створення власного демократичного автономного
державного самоврядування та об’єднання з такою ж демократичною Росією,
якою вона теж має стати внаслідок соціальних перетворень.

Оригінальністю відзначаються і наукові розробки, що нарівні з
М.Грушевським здійснювали у 1918 – 1939 роках Р.Лащенко (1878 – 1929
рр.) та С.Шелухін (1864 – 1939 рр.). У своїх працях вони обгрунтовували
можливість і доцільність федеративного або конфедеративного об’єднання з
тими країнами, з якими Україна завжди підтримувала історичні зв’язки,
зокрема, з Росією (Лащенко) та Чехією, Словенією, Сербією, Хорватією
(С.Шелухін).

Стрижневими засадами у світоглядній платформі вчених-народників були:
народоправство; егалітаризм та ідея безкласової української нації;
розуміння народу як територіальної, а не етнічної одиниці; пріоритет
прав народу перед правами держави.

У 30 – 50-х рр. соціалістичні ідеї немарксистського характеру в
еміграції намагалися розвивати В.Винниченко (1880 – 1951 рр.) та І.
Багряний (1906 – 1963 рр.). В.Винниченко у своїй головній праці
«Конкордизм» спробував обгрунтувати новий суспільний лад, який має
поєднувати кращі здобутки комуністичної та капіталістичної систем. Це
був перший український варіант доктрини конвергенції двох протилежних
систем, яка була висунута на Заході тільки у 50 – 60-х р. І.Багряний
вважав, що треба відмовитися від тоталітаризму у всіх його виглядах та
переорієнтувати свою діяльність на засвоєння та поширення демократичних
ідей.

В кінці XІX ст. в Росії та на Україні з’являється марксистський напрямок
політичної думки, який був представлений творами Г.В.Плєханова (1856 –
1918 рр.), В.І. Леніна (1870 – 1924 рр.), П.Б. Струве (1870 – 1944 рр.),
М.А.Бердяєва (1874 – 1948 рр.) та ін.

Головне місце у працях, які відносяться до цього часу, займає критика
ідей ліберального народництва, особливо, положення про самобутній шлях
Росії до соціалізму. Вони доводили, що країна ступила на шлях
капіталістичного розвитку.

Російський марксизм з самого початку не був цільною та послідовною
ідейно-політичною течією. Дуже скоро його представники розподілились на
різні політичні групи. Наприклад В.І.Ленін став на чолі більшовицької
партії, Г.В.Плєханов став ідейним лідером меншовиків, П.Б.Струве та
М.А.Бердяєв перейшли на ліберально-демократичні позиції та ін.

Не була послідовно марксистською і така ідеологічна течія як ленінізм.
«Руський марксизм» у формі ленінізму у значній мірі розвивався та діяв у
рамках народницьких культурно-філософічних та етичних традицій та
принципів. Ленінізм, як і народництво виходить з ідей самобутнього шляху
Росії до соціалізму, а у політичних діях він орієнтувався на повстання,
загарбання влади, диктатуру. Найбільш точно змістовний зв’язок ленінізму
з народництвом висловив М.А.Бердяєв. Він вказував, що у доктрині Леніна
«відбулося непомітне з’єднання традицій старої руської революційності,
яка не бажала допустити капіталістичної стадії у розвитку Росії», що
Ленін створив еволюцію «в ім’я Маркса, але не за Марксом» (Бердяєв М.А.
Истоки и смысл русского комунизма. М., 1990 г.).

На початку XX ст. перед нашою країною відкрилась перспектива переходу до
правових, демократичних форм політичного життя, але цей шанс реалізувати
не вдалося. Демократичним нормам не бажав слідувати уряд. Не були
зацікавлені у їх становленні і революціонери. Народ спочатку мовчав, а
потім став діяти по-своєму, в результаті чого країна була втягнена у
громадянську війну.

Друга половина ХХ ст. і далі визначається існуванням однієї політичної
сили – комуністичної партії, яка не впускала на політичну арену СРСР
жодної іншої політичної партії.

Використана література

Андрієнко С.М. Історія української державості: теорія і практика. – К.,
1997.

Гаєвський Б. Філософія політики. -К., 1993.

Гелей С., Рутар С. Основи політології. – Львів, 1996.

Головаха Е.І., Паніна Н.В. Тенденції розвитку українського суспільства.
– К., 1998.

Енциклопедія українознавства. – Т.1. – К., 1994.

PAGE

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020