.

Культура другої половини ХХ ст. на Україні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
638 6159
Скачать документ

Реферат на тему:

“Культура другої половини ХХ ст.

на Україні”

ПЛАН

1. Загальні особливості української культури у ХХ ст.

2. Протиріччя культурного процесу 60-80-х років

3. Досягнення і проблеми культури незалежної України

4. Висновки

5. Список використаної літератури

1. Загальні особливості української культури у ХХ ст.

Загальною закономірністю суспільного розвитку є тісний взаємозв’язок
основних сфер життя суспільства – економіки, політики, культури. Що
стосується основної парадигми української культури ХХ ст., то однією з
її принципових особливостей є визначальна роль політичного чинника. При
цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які
чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури.
Поворотне значення мали Перша світова війна, Лютнева і Жовтнева
революції, боротьба за українську державність 1917-1920 рр., створення
СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи,
отримання Україною незалежності. У радянський період, який зайняв більшу
частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який
поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне
піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську
“відлигу”, брежнєвський “застій”, горбачовську перебудову. Внаслідок
одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації,
централізації влади провідну роль відігравала особа першого керівника
комуністичної партії і, відповідно, всієї держави.

У 1991 р. відбулося не тільки проголошення незалежності України, але й
почалися докорінні зміни суспільного ладу.

Говорячи про роль геополітичного чинника у розвитку української
культури, необхідно підкреслити, що до середини сторіччя територія
України входила до складу різних держав: СРСР, Польщі, Румунії,
Чехословаччини. Лише після Другої світової війни сталося об’єднання
українських земель. У 1954 р. до складу Української РСР було включено
Крим.

Неприйняття більшовизму, радянської влади викликали у 20-і роки значну
еміграцію діячів науки, літератури і мистецтва. Їх творчість
продовжувалася, але залишалася невідомою на батьківщині. 40-і і 70-і
роки відмічені новими хвилями еміграції. Тому характерними для
української культури є два потоки розвитку – в Україні і в діаспорі. В
діаспорі було утворено ряд інституцій (державні – Українська Національна
Рада на чолі з Президентом УНР, Уряд УНР; наукові – Вільна академія
наук, ряд наукових товариств, зокрема в діаспорі діяло Наукове
Товариство ім.Шевченка, товариство українських інженерів, лікарів тощо;
церковні – православна та греко-католицька гілки української церкви;
мистецькі, напр., капела бандуристів у США і Канаді, численні народні
хори у ряді країн світу; книгозбірні, видавництва, система національних
недільних шкіл та ін.). Сьогодні завдяки політичним змінам відновлено
єдиний культурний потік, повернено багато імен.

Участь інтеліґенції в політичному житті країни особливо активною була в
переломні моменти. Досить пригадати імена визначного українського
історика, Голови Центральної Ради М.Грушевського, талановитого
письменника, Голову Генерального секретаріату В.Винниченка, учасників
дисидентського руху І.Світличного, В.Симоненка, В.Стуса, сучасних
політиків-поетів І.Драча, Д.Павличка, письменника В.Яворівського.

2. Протиріччя культурного процесу 60-80-х рр.

60-80-і роки зовні виглядають найбільш стабільним часом радянської
історії, але і вони пронизані глибокими внутрішніми протиріччями. З
приходом до влади М.Хрущова політична обстановка в країні поступово
змінюється, настає “відлига”. Свою назву цей час отримав за повістю
І.Еренбурга, яка дуже точно передала зміст епохи. Це – десталінізація
суспільного життя, певна демократизація, реабілітація засуджених,
повернення багатьох імен, певна свобода творчості, що породило безліч
надій. Однак реформи до кінця доведені не були, корінних змін
політичного устрою не сталося, дуже швидко почався відкат перетворень,
що призвів до “застою”. Проте для культури хронологічно короткий період
“відлиги” мав величезне значення і далекосяжні наслідки. Атмосфера кінця
50-х років привела до формування цілого покоління так званих
“шестидесятників” – вчених, письменників, художників, які відзначалися
непримиренністю до ідеологічного диктату, повагою до особистості,
прихильністю до національних культурних цінностей, ідеалів свободи.
По-різному складалися їх стосунки з владою, але загалом творчість цього
покоління визначила шляхи всього подальшого розвитку української
культури.

У кінці 50-х років на державному рівні було усвідомлене і визнане
відставання Радянського Союзу від провідних західних країн, що вступили
до того часу в етап науково-технічної революції. В державній політиці
стали приділяти особливої уваги розвитку науки, створювалася безліч
нових галузевих науково-дослідних, проектно-конструкторських інститутів,
збільшилася кількість періодичних видань, у великих економічних центрах
– Харкові, Львові, Донецьку відкрилися відділення Академії наук УРСР.
Розвивалася система освіти. У 1959 р. обов’язковою стала 8-річна освіта,
в 1977 р. – середня.

Всесвітньовідомим став Інститут електрозварювання ім. Є.Б.Патона, який
перетворився на науково-виробниче об’єднання, куди входили
науково-дослідний інститут, конструкторське бюро, два дослідних заводи.
Тут було запатентовано понад 400 винаходів, розроблені методи зварювання
і різання електронним променем, лазерної обробки. При створенні
англо-французького літака “Конкорд” була використана патонівська
технологія виплавки сталі особливо високої якості. Київським Інститутом
надтвердих матеріалів були розроблені карбоніт, кіборит. Їх промислове
виготовлення було налагоджене на Львівському заводі штучних алмазів.
Крім того, в Києві створена перша в історії людства “Енциклопедія
кібернетики” (видана 1973 р. українською мовою), в Харківському
відділенні АН України зразу ж за американськими вченими Чікагського
центру (піонерами в цій галузі) розщеплено атом. З початком космічної
ери кращі машинобудівні підприємства України стають частиною
ракетно-космічного комплексу. Величезний внесок у розвиток
фундаментальних і прикладних наук внесли математик М.Боголюбов,
математик і кібернетик В.Глушков, конструктори космічних апаратів
С.Корольов (генеральний конструктор), М.Янгель та В.Глушко, генетик
І.Шмальгаузен, офтальмолог В.Філатов, кардіолог М.Амосов, нейрохірург
М.Бурденко та інші.

Однак збереження чисто адміністративного централізованого управління,
системи оцінки тільки по кількості виробленої продукції – так званому
“валу” приводили до повної економічної незацікавленості підприємств у
технічних новинках. Тому дуже часто виходило, що винаходи, зроблені в
нашій країні, за кордоном знаходили більш широке застосування. Один з
характерних прикладів – технологія безперервної розливки сталі в
металургії. Перша така установка була запущена на Донецькому
металургійному заводі. До середини 80-х років частка такої технології в
Україні складала близько 10%, в той час як Японія, Франція, Німеччина
перейшли на неї майже повністю. В освіті кількісний ріст не
супроводжувався такою ж якістю. Скорочувалася сфера застосування
української мови. Кращі наукові сили, величезні кошти, передові
технології концентрувалися у військово-промисловому комплексі. Обмеженим
був доступ до зарубіжної інформації. Науково-технічне відставання
України, як і в цілому СРСР, з середини 70-х років перетворилося на
стадіальне, оскільки у розвиткові найбільших капіталістичних країн,
передусім США, почалася нова ера, для визначення якої використовують
різні терміни – постіндустріальна, інформаційна, комп’ютерна.

Поступально, але суперечливо розвивалися всі сфери художньої творчості.
Найбільш повно характерні риси епохи відобразила література. З одного
боку, в художній прозі стали утверджуватися аналітичність, проблемність,
відхід від описовості, звернення до сфери тонких почуттів,
співвідношення морального і духовного. Насамперед це стосується
творчості О.Гончара, П.Загребельного, Ю.Збанацького, В.Козаченка.
60-70-і роки, за оцінкою авторів “Історії української літератури ХХ
століття”, були періодом “плідним, хоч і суперечливим, періодом
поглиблення її гуманістичних основ, посилення аналітичного й
синтезуючого начал, утвердження нових форм, стилів, засобів”. На повний
голос заявили про себе І.Драч, Л.Костенко, В.Симоненко,
М.Вінграновський. Склалася школа українського літературного перекладу,
яка має високий міжнародний авторитет.

У той же час творчість продовжувала жорстко регламентуватися, зазнавати
цензури, новаторство часто діставало негативну оцінку у офіційній
критиці. Українські читачі, як і раніше, були відлучені від творчості
письменників, які емігрували з України і продовжували писати за
кордоном. Особливе місце серед письменників-емігрантів займає
І.Багряний. До війни він зазнавав репресій, у Німеччині в 1948 р.
організував Українську революційно-демократичну партію, яка боролася за
національне звільнення України. Романи І.Багряного “Тигролови”, “Сад
Гетсиманський”, “Людина біжить над проваллям”, його повісті, поеми,
публіцистика тільки в наші дні стали надбанням читача, були оцінені
критиками як серйозний внесок в українську культуру.

Саме в колах інтеліґенції виникає опозиційний рух, названий
дисидентським, члени якого головним своїм завданням вважали відстоювання
прав людини: свободу слова, свободу совісті. У 1976 р. була створена
Українська Гельсінська група. На Донбасі пройшла молодість поета
В.Стуса, чия доля набула символічного значення. Він закінчив Сталінський
педінститут, працював учителем у Горлівці, перекладачем у газеті
“Соціалістичний Донбас”. Вже перші проби пера показали, що з’явився
неабиякий поет з загостреним сприйняттям дійсності, з прекрасним знанням
української мови. Активна громадянська позиція привела В.Стуса у ряди
“дисидентської” інтеліґенції Києва. У 1972 р. він був арештований “за
антирадянську агітацію” і “наклепницькі мотиви в творчості”, відсидів 5
років і в 1980 р. отримав другий строк – 15 років. Правдиве відображення
життя колгоспників, протест проти політичних репресій – цього вистачило,
щоб знищити поета. Він трагічно загинув у таборі для політв’язнів на
Уралі в 1985 р., не доживши до радикальних змін:

Народе мiй! До тебе я повернусь

I в смертi обернуся до життя!

У 1990 р. посмертно В.Стус був реабілітований, йому була присуджена
Державна премія ім. Т.Г.Шевченка.

Негативні тенденції характеризували розвиток українського живопису, де
насаджувався народницький академічний стиль XIX ст., догматичність,
переважала зображувальність над виразністю. Крім того, відповідно до
гасла про те, що мистецтво повинне бути зрозумілим “широким масам
трудящих”, на творчий експеримент, пошук нових форм була фактично
накладена заборона. У той же час продовжували свою творчість такі
видатні художники, як О.Шовкуненко, Т.Яблонська, М.Дерегус, В.Касьян.

Традиційно значними є досягнення української музики. З’явилися нові
опери, балети, симфонії (Г.Майборода, К.Данькевич, Б.Лятошинський,
інші). Світове визнання отримала національна школа вокального мистецтва.
Яскраві імена української оперної сцени – А.Солов’яненко, Д.Гнатюк,
Б.Руденко, Є.Мірошниченко.

Особливого розвитку в ці роки досяг український кінематограф. Його
вершини – фільми С.Параджанова “Тіні забутих предків”, Л.Осики “Захар
Беркут”, Ю.Ільєнка “Білий птах з чорною ознакою”, Л.Бикова “В бій ідуть
одні старики”, І.Миколайчука “Вавілон ХХ”. У той же час на екран не
допускалися неприйнятні для режиму фільми, майстрам нав’язувалася
тематика.

Протягом останніх 50 років швидко зростали міста, вони набували нового
вигляду, йшло масове будівництво. Однак, за невеликими винятками,
переважало панування типової забудови, втрата багатьох народних
традицій, відсутність сучасних будівельних технологій, бідність дизайну
характеризували стан архітектури.

Таким чином, при значних досягненнях України до середини 80-х років в
культурі, як і в інших сферах життя, стала очевидною глибока системна
криза.

3. Досягнення і проблеми культури незалежної України

Після початку проведення політики перебудови, гласності і демократизації
в Україні відбувається широке національно-демократичне піднесення. З
середини 80-х років в умовах піднесення національної самосвідомості,
становлення демократії багато українських літераторів активно включилися
у громадсько-політичне життя. У 1989 р. було засноване Товариство
української мови імені Т.Шевченка, метою якого стало утвердження
української мови у всіх сферах суспільного життя, її всебічного
розвитку, охорона чистоти і самобутності мови. Відбувається справжній
газетно-журнальний бум. Народ наново відкриває свою історію, проходять
широкі дискусії про гетьмана І.Мазепу, про діяльність Центральної Ради,
радянсько-німецький договір 1939 р., уперше публікуються матеріали про
голод 1932-1933 рр. Друкуються раніше заборонені книги, виходять на
екрани фільми. Встановлюються перші контакти з діаспорою. Творча
інтеліґенція взяла активну участь у створенні Народного Руху України.

Після здобуття Україною незалежності в 1991 р. почався новий етап
розвитку українського суспільства. Україна стала суверенною
демократичною державою, почалися радикальні реформи. Головною
особливістю сучасного періоду можна вважати його перехідний характер. Ми
можемо говорити про те, що в суспільстві склалася нова соціокультурна
ситуація, яка характеризується іншими соціально-економічними умовами,
формами власності, характером стосунків між людьми, соціальною
структурою, системою цінностей. Принципово новий статус в наші дні
отримала національна культура. У той же час серйозно впливає на всі
сфери суспільного життя економічна криза, яку переживає наша Україна в
кінці ХХ ст.

Одним з найважливіших для розвитку культури є питання про національну
мову. У 1989 р. Верховною Радою був ухвалений “Закон про мови в
Українській РСР”. Статус української мови як державної закріпила
Конституція України. З прийняттям нового законодавства почався процес
переходу на українську мову державних органів, засобів масової
інформації, установ культури, освіти. Життя вже виявило багато
труднощів, які стоять на цьому шляху. За переписом 1989 р. українці
становили 72% населення республіки, серед них рідною українську мову
назвали 67%, російська мова переважає на сході України, в Криму. Але
дуже показовим є ставлення росіян в Україні до української освіти своїх
дітей – за даними американського соціолога І.Бремера (1994), 54% росіян
у Львові і 65% у Києві згодні з тим, щоб їхні діти навчалися в
українських школах і майже всі росіяни у Львові та Києві (відповідно 96
та 91 %) визнають, що їхні діти повинні вільно володіти українською
мовою. У Симферополі так думають 54 % росіян. Це по суті говорить про
підтримку процесу еволюційної українізації неетнічними українцями.

Фінансові проблеми перешкоджають збільшенню тиражів українських книг,
комерційна література в основному привозиться з Росії. Тобто очевидно,
що для успішного розв’язання проблеми не досить адміністративних
заходів, а потрібна культурно-просвітницька робота, державна економічна
підтримка. Скорочуються тиражі книг. Оптимальним показником вважається,
коли на душу населення друкується 12-14 книг на рік. Якщо в 1991 р. в
Україні цей показник становив 3,6, то в кінці 90-х – 0,99. Населення
значною мірою позбавлене можливості читати періодику (зараз в Україні
тільки близько 8% сімей передплачують газети або журнали).

У 1999 р. в більш ніж 60% середніх навчальних закладів викладання
здійснювалося державною мовою, за винятком декількох регіонів. У системі
середньої освіти зникла одноманітність. З’являються авторські школи.
Особливий розвиток отримали нові види середніх навчальних закладів з
ранньою профілізацією – гімназії, ліцеї. Діє програма державної
підтримки обдарованих дітей. В 2000 р. почато перехід на 12-річну
середню освіту. Однак соціальне розшарування населення все частіше додає
системі освіти по суті становий характер. Державні школи зазнають
фінансових труднощів, вчителям нерегулярно виплачується зарплата.
Практично зникла система професійного навчання, оскільки промисловість
неспроможна фінансувати ПТУ. Масово закрилися дитячі садки.

Реформується система вищої освіти. Для підвищення її рівня введена
система акредитації. Найбільші навчальні заклади отримують статус
Національних. Наприклад, Національний Київський університет ім. Тараса
Шевченка, Національний університет “Києво-Могилянська академія”. Крім
державних, з’являється велика кількість комерційних вузів. Внаслідок
цього кількість різного роду інститутів, академій, університетів зросла
майже вдвічі.

За роки незалежності розширилися культурні контакти з різними країнами.
Це сталося завдяки роботі різних міжнародних фондів, можливості поїздок,
спільним проектам. Були видані твори письменників, які працювали в
еміграції, з’явилася перекладна література провідних закордонних
істориків-українознавців (у 1993 р. українознавство викладалося у 28
університетах і коледжах США і в 12 університетах Канади).

Попри фінансові та ін. труднощі розвивається українська наука. Україна
бере участь у найбільших міжнародних програмах століття, наприклад,
космічних програмах “Морський старт”, “Глобалстар”. А також у космічних
програмах “Спектр”,“Марс-96”, “Шатл-97”, “Океан”, “Природа”. Вперше
запрацювала національна українська станція в Антарктиді. В той же час на
науковому потенціалі дуже серйозно відбилися економічні проблеми.
Реструктуризація управління економікою, перехід одних підприємств у
приватну власність, збитковість інших негативно позначилися на галузевих
наукових і проектних інститутах. Державне фінансування науки скоротилося
в чотири рази. В Україну широко завозиться електронна техніка, власна її
розробка і виробництво не налагоджуються. Погіршення умов життя і роботи
стало головною причиною того, що в 1992-1996 рр. за кордон виїхали
тисячі наукових співробітників.

З’явилося розділення культури на елітарну і масову. Україна зіткнулася з
таким явищем, як американізація культури, що особливо відчувається в
кінематографі (виробництво власних фільмів значно скорочене), популярної
музики, літератури.

Для багатьох людей відвідування театрів, музеїв, бібліотек, тим паче
які-небудь поїздки стали недоступними. У зв’язку зі значним скороченням
життєвого рівня (за рівнем життя Україна займає 95-е місце в світі, а
понад половина населення живе нижче межі бідності), погіршенням
медичного обслуговування, зростанням вартості ліків, ускладненням
екологічної обстановки спостерігається збільшення захворюваності,
смертності, зниження народжуваності.

Національні меншини України отримали широку можливість задовольняти свої
культурні запити. Виникли національні культурні товариства євреїв,
греків, німців. Наприклад, радіо в Маріуполі регулярно веде передачі
грецькою мовою (в Донецькій області понад 100 тисяч греків), створено
грецький національний університет. Відбувається обмін культурними
делегаціями. Відкрилися школи з польською, румунською, угорською, іншими
мовами викладання. Особливої уваги вимагає проблема розвитку культури
кримськотатарського населення.

Зник державний контроль, який багато років тяжів над творчою
інтеліґенцією. Розширилися можливості гастрольної діяльності. Однак
багато театрів, творчих колективів через скорочення державного
фінансування виявилися у складній ситуації. Відбувається, з одного боку,
усвідомлення необхідності їх підтримки органами влади, в тому числі
місцевої, з іншого боку, йде пошук спонсорів, меценатів. Прикладом може
служити Донецький оперний театр ім. А.Солов’яненка, художнім керівником
якого є В.Писарєв. Тут не припиняються прем’єри спектаклів, з успіхом
проходять зарубіжні гастролі, організовуються національні і міжнародні
фестивалі.

Нові можливості відкриваються перед українською культурою в зв’язку з
формуванням в Україні громадянського суспільства. Новий громадський (так
званий “третій” – на відміну від перших двох – державного та
комерційного, бізнесового) суспільний сектор – це сума недержавних
неприбуткових організацій, які сьогодні вже здатні впливати на хід
суспільних, зокрема культурних процесів.

Принципово змінилися відносини держави і церкви. Конституція України
гарантує громадянам свободу совісті і віросповідання, зберігаючи
відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Ці положення
законодавства з тих, що декларуються, перетворилися на реальні. В
Україні за станом на 1 січня 2000 р. діяло близько 22 тис. релігійних
організацій, які входять до 80 конфесій, течій і напрямів. З
проголошенням незалежності України відбувся розкол у православній
церкві. Склалися три православні конфесії: Українська православна церква
Московського патріархату, Українська православна церква Київського
патріархату і Українська автокефальна православна церква. Відновлена
діяльність Української греко-католицької церкви, крім того існують
римсько-католицька церква, 32 напрями протестантства (баптисти,
адвентисти сьомого дня, ієговісти тощо), общини іудеїв, іслам,
нетрадиційні культи (РУН-віра, кришнаїти, буддисти). Релігійним общинам
повернені націоналізовані в минулому будівлі. Відновлено шедевр
української храмової архітектури – Михайлівський золотоверхий собор, а
також Успенський собор Києво-Печерської лаври.

Висновки

ХХ сторіччя в історії української культури, як і у всьому світі, повне
протиріч, досягнень і втрат. Особливістю розвитку національної культури
є визначальна роль політичного чинника. Основні його етапи співпадають з
основними етапами політичної історії. Нові можливості відкриває перед
культурою утворення української незалежної держави. Однак досі (до кінця
ХХ ст.) їх використання було утруднене кризою. Вихід з неї – завдання не
тільки економіки, але й культури.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Iсторiя української культури /За загал. ред. I.Крип’якевича. –
ДО.:Лібiдь, 1994.- 656 з.

Ковальчук О.В. Украiнське народознавство. – ДО.:Освiта, 1992.- испр. і
перераб. /Гл. ред. М.Д. Аксенова. – М.: Аванта, 1999.- 704с.

Українська та зарубіжна культура. Посібник / За ред. Козири. – К., 2001.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020