Реферат на тему:
Кнут Гамсун
Кнутом Гамсун – один з найбільших письменників Норвегії, витончений
художник, геніальний поет. До того ж ім’я Гамсуна викликає в людей
суперечливі почуття: одне лише його згадування грозить перетворити саму
звичайну розмову у тверду дискусію. Чому? Так тому що ми дотепер не
знаємо, як до нього відноситися. Як до політика чи письменника ? Як до
патріота чи колабораціоніста? Навіть рішення норвезького суспільства,
яке засудило Гамсуна за колабораціонізм, не змусить нас сказати, що
Кнут Гамсун – фашист. Що таке фашизм Гамсуна? Це: стійка ворожість до
англійської цивілізації плюс відраза до технократичного процесу, який
кардинально змінив образ міського життя на початку двадцятого століття.
Гамсун створив сотні найтонших і живих психологічних портретів – навряд
чи в історії світової літератури можна знайти автора, який би
відрізнявся настільки різноманітним феєрверком героїв. Але твори Гамсуна
– це не просто “сухі” історії про життя людей, адже в той же час (якщо
не в першу чергу) це ще і поезія, оспівування природи, її обожнювання.
Його твори дихають природою.
Гамсун з легкістю грає з читачем, впливаючи на його свідомість і
почуття, викликаючи найрізноманітніші емоції і думки. При цьому мова для
письменника залишається не більш ніж засобом, вона не намагається його
прикрасити, часом, навіть навпаки – інш раз навмисно додає грубуваті і
“необтесані” фрази: таким чином, Гамсун практично знущається з
письменників, яких так турбує вичурність їхніх творів (про літературну
кризу (у світі й у Норвегії) Гамсун говорить ще на початку своєї
творчості, де критикує модні в ті часи стилістичні захоплення і
відсутність особистісних портретів).
Кнут Гамсун (1859 – 1952, дійсне прізвище – Педерсен) прожив довге
життя, більш сімдесятьох років тривали його літературна кар’єра. Світову
популярність Гамсуну приніс роман “Голод”, вперше опублікований повністю
у 1889 р. “Голод” – багато в чому автобіографічний твір, який розповідає
про життя і страждання молодого інтелігента в Христіанії, що марне
намагається себе прокормити за допомогою публікації своїх статей у
періодичних виданнях. Гамсун у незвичайній манері передав складні
психічні стани героя, його настрою, переходи від розпачу, гніву, важкої
озлобленості до своєрідної ейфорії – оманному підйому сил. Читач
“Голоду” змушений виконувати роль, відведену головному герою: він разом
з ним переживає і сподівається, страждає від недоїдання і божеволіє,
безнадійно метається в пошуках зі сторони убік, і, будучи вже в
критичному стані, у маренні називає ім’я міфічної дівчини Ілаяли, що
тільки і здатно вийняти його з небуття.
Художні особливості “Голоду” виявляли типологічна спорідненість Гамсуна
з поетикою творів Достоєвського. Більше того, автор любить часто і
багато говорити про російську літературу взагалі. Так, у “Містеріях”,
Гамсун вустами свого головного героя пропонує співрозмовникам порівняти
три найбільш значимі, на його думку, історичні фігури, серед яких
виявляються Лев Миколайович Толстой і Ісус Христос. У “Подорожі по
казковій країні” Гамсун, розсікаючи простори неосяжної Росії,
неодноразово повертається до теми “великої російської вісімки”: саме
таке число російських письменників він для себе виділяє. Достоєвський
займає тут особливе місце, оскільки Гамсун завжди визнавав значення і
роль великого російського письменника для власного художнього розвитку.
“Достоєвський – єдиний художник, у якого я дечому навчився, він –
найбільший серед російських гігантів”, – писав він своїй дружині Марії
Андерсен.
Більше того, і в самій Росії любили Гамсуна як у жодній іншій країні
світу: вже в 1910 році у видавництві “Товариство А.Ф.Маркс” виходить
повне зібрання творів письменника в п’ятьох томах. І це відбувається
задовго до того, як письменник створить ще ряд шедеврів, одержить
Нобелівську премію. Думка російських читачів збігалася з позицією ряду
російських класиків. З приводу популярності Гамсуна в Росії та Україні
А. І. Куприн у 1908 році пише: “І якщо тепер ім’я Гамсуна дійсно на
вустах у всіх освічених російських читачів, то це явище приємно
помітити, як ріст художнього розуміння і підвищення смаку”.
Російські класики любили Гамсуна тремтливо, глибоко й осмислено.
А.П.Чехов називав роман “Пан” “чудесним і дивним”. Для А. А. Блока Кнут
Гамсун “витончений поет залізних, північних ночей, північних заходів, що
дзенькають дзвіночків, що проникнув у таємниці природи”. А. М. Горький
називав його “найбільшим художником, рівного якому немає в жодній
країні”.
Краще зі сказаного про великого норвезького письменника належить тому ж
Куприну: “Він пише так само, як говорить, як думає, як мріє, як летить
птах, як росте дерево. Усі його виступи, казки, сни, захоплення,
марення, що були б безглузді і важкі в іншого, складають його тонку і
пишну принадність…. І сама мова його винятковий – цей недбалий,
інтимний, із грубуватим гумором, невимушений і трохи розпатлана розмовна
мова, якою він начебто б розповідає свої повісті, один на один,
найближчій людині і за який так і почувається живий жест, презирливий
блиск очей і ніжна посмішка”.
Творчість Гамсуна зручно розглядати, підрозділяючи на періоди: тут чітко
визначається ранній етап, багатий “міськими” романами, творами, що
буяють психологізмом і людськими відносинами, любовними історіями. Теми,
що хвилюють письменника наприкінці XIX століття, що відбилися в романах
“Голод”, “Вікторія”, “Містерії” і що принесли Гамсуну світову
популярність, по невідомих причинах ніколи більше його не залучать.
Фахівці, звичайно ж, скажуть, що, мол, Гамсун кидає ці теми через
особистісну революцію, що відбулася з ним, він став ненавидіти міське
життя, не злюбити ті технократичні процеси, що відбувалися на рубежі
століть, все чіткіше й чіткіше став відчувати стійку ворожість до
англійської цивілізації. Проте, це не повна відповідь на питання. Чому
відбулася ця революція? Тому що він побував в Америці і зненавидів її?
Можливо.
Як і герой роману “Голод”, сам Кнут Гамсун, розпачившись пробити собі
дорогу на батьківщині, подібно тисячам інших норвежців, сідає на
корабель і відправляється шукати щастя в Америку. Там він береться за
будь-яку чорну роботу, голодує, доводить себе до нервового і фізичного
виснаження. Він змушений повернутися в Норвегію. Тут йому вдається
помістити кілька статей у газети, але цього недостатньо, щоб вижити, і
Гамсун другий раз їде в США, наймитує, працює трамвайним кондуктором у
Чикаго, виступає кілька разів з лекціями по літературі. Навесні 1988
року Гамсун знову повертається в Скандинавію, де в одному з
копенгагенських журналів друкує перші розділи роману “Голод”. Так після
багатьох літ запеклої боротьби з бідністю і голодом він за допомогою
того ж “Голоду” і великої самоосвітньої роботи стає професійним
письменником.
Гамсун – самоучка, єдина освіта – це сільська школа, що навчила його
грамоті. У багатьох своїх творах Гамсун виражає думки, що є, власне
кажучи, його апологією, виправданням на користь самоосвіти: він
ненавидить школу й університети, вважаючи їх не корисними, а навпаки,
шкідливими для людини. Усім своїм життям Гамсун як би намагається
довести свою правоту. Дійсно, зрілі романи вражають читача широким
кругозором автора (утім, ранні втори не так вже значно і відстають у
цьому плані): вони свідчать про гарну поінформованість в історії,
культурі, філософії, релігії і т.п.
З’явилися в 1892 році “Містерії” позначили нову фазу розвитку
письменника.
Художня архітектоніка “Містерій”, самий принцип зображення життєвої
ситуації, покладений в основу оповідання, був відзначений новизною й
оригінальністю. Уся поетика роману, система відносин його героїв
ґрунтуються на недомовленості. Якщо Бьернсон чи Ібсен у своїх
реалістичних творах прагнули гранично ясно і вичерпно виявити суть
людського характеру і ті відносини, у які люди вступають, то Гамсун
накидає на все, що відбувається, покрив таємниці. Дія в його романі –
драматичне, напружене, споруджуване на вкрай гострих психологічних
конфліктах і зіткненнях – затягнуто завісою загадковості,
нерозгаданості. Щирі першопричини вчинків діючих облич, і особливо
головного героя Юхана Нільсена Нагеля (він же Сімонсен), сховані під
поверхнею подій. Дія роману відбувається і розгортається в невеликому
норвезькому містечку, куди в один прекрасний день з нізвідки прибуває
згаданий головний герой. Ніяких причин (хоча не раз підкреслюється, що
вони існують), ніякого чи становлення розвитку героїв – усі вони (тобто
жителі містечка) з’являються перед читачем уже давним-давно “готовими”
(чи “відточеними”).
Нарешті, добуток “Пан” (1894) дає нам більш виразне представлення про
тім, у якому напрямку буде рухатися письменник надалі. У цьому романі,
перейнятому високою поезією, Гамсун підійшов до людини насамперед як до
невіддільної частини природи. Головний герой, лейтенант Глан, що живе в
лісі, здатний відчути щиру волю і повноту щастя лише там, наодинці з
незгасаючим днем північного літа, вслухуючись у неспішний подих природи,
що тче вічну нитку буття. У цивілізованому світі він почуває себе
незатишно і ніяково. І усе-таки він періодично навідується в найближче
людне містечко, де і виникає любов до Едварде, дочки місцевого купця
Маку.
До історії Едварди і її батька Гамсун повернувся в романах “Бенони” і
“Роза”, написаних спустя десяток років, у 1908 році. Немов не в силах
розстатися з враженнями молодості, Гамсун у цих сюжетно зв’язаних один з
одним романах повернувся до персонажів свого більш раннього добутку
(згодом подібне відбулося не раз).
Є й інший період, більш ранній. Тоді Гамсун, ще будучи підлітком,
написав роман “Бергер” (“Бьергер”), що залучає критиків винятково з
погляду цілком обґрунтованого інтересу до еволюції письменника. Вже в
цьому добутку явно просліджуються характерні риси письменника, тут є
присутнім зображення настільки улюбленої Гамсуном селянського життя,
любов до природи, тема бурлаки і мандрівника, неприкаяної асоціальної
особистості. Помітний взаємозв’язок з “Вікторією” (“Бергер” як би
передбачає її) – романом про любов, що підніс світовий авторитет Гамсуна
до небес.
Дійсно, “Вікторія” (1898) – один із самих значних творів світової
літератури новітнього часу, присвячених любовній темі. Простий,
драматичний і ємний сюжет повести, що розповідає про глибокій, довгій і
несправдженій любові двох людей, розділених становими перешкодами,
майновими інтересами, помилковою мораллю.
Чи то сам Гамсун вирішив випробувати на собі образ блукача, чи те просто
літературно вирішив його осмислити, проте, у двох невеликих повістях,
“Під осінньою зіркою” (1906) і “Мандрівник, що грає під сурдинку”
(1909), з’являється щось нове: письменник сам стає героєм своїх
добутків, говорить від першого обличчя, бродяжачи по просторах Норвегії,
те ідучи в ліси, те повертаючи в суспільство, де його неодмінно очікує
вся розмаїтість людських відносин і соціальних конфліктів. Пізніше, у
романі “Остання відрада” (1923) Гамсун завершить літературні
експерименти подібного роду, виправдуючи свої вештання звичайними
людськими почуттями: коли йому набридає в суспільство, він іде в ліси, у
землянку; коли ж Гамсуну стає нудно в лісі, він бродить у пошуках
спілкування, звертаючи те до лопарям, те в деяку садибу, то в місто.
Таємниця людської закритості, нездатності людей, що навіть люблять один
одного, прорватися через цю закритість, перебороти сили взаємного
відштовхування представлялося Гамсуну дуже важливої і значний, і він
зобразив її в романі “Діти століття” (1913) і його продовженні –
“Містечко Сегельфосс” (1915) – як найбільш характерну особливість
людських відносин і фатальну рису дітей нової епохи.
Гамсун був визнаний гідним Нобелівської премії в 1920 році за роман
“Плоди землі” (“Соки землі”, 1917), що вився гімном селянській праці,
роман, що Горький у листі до норвезького побратима по перу назвав
“епічною ідилією”, а син Турі, художник і письменник “євангелієм землі і
праці”. Головний герой цього роману-притчі Исаак перетворює дикий
лісовий край у родючу ниву. У його образі втілений ідеал норвезького
селянина-трудівника, вільного і незалежного, нерозривно зв’язаного з
рідною землею.
Скептичне відношення Гамсуна до буржуазної цивілізації позначилося в
романі “Останній розділ” (1923), дія якого протікає головним чином у
санаторії, що є зменшеною, ущільненою подобою суспільства. Роман писався
в складний історичний час, коли над світом пронісся ураган війни і
революцій. Будинок старого світу дало тріщину, і фундамент його був
підірваний. І хоча ріст революційних настроїв у Скандинавії і на
батьківщині Гамсуна не був настільки інтенсивний, як в іншій Європі,
майбутнє капіталістичного суспільства малювалося письменнику досить
похмурим. Він завершив роман апокаліпсичною картиною пожежі санаторію
“Торахус”, що супроводжувався загибеллю всіх його мешканців. Вічної і
незмінний було лише життя, земні турботи і праці.
Час, однак, робила своє: історія, суспільні відносини, людська
психологія не стояли на місці – вони мінялися, і цих змін не міг не
зауважувати Гамсун. Мінялися і норвезьке село, і містечка, що лежали в
шхер, – усі ставало іншим, чим у ту пору, коли жінки вели свої
нескінченні розмови в колодязя. Гамсун спробував уловити вигляд того, що
змінює історію і зветься прогресом; він став в обличчя заповзятливого,
енергійного, спритного Августа – майстра на всі руки, головного героя
трилогії, що складає з романів “Блукачі” (“Бурлаки”, 1927), “Август”
(1930) і “А життя продовжується” (“А життя йде”, 1933).
Добутки ці дуже різноманітні: незважаючи на підкреслену реалістичність
оповідання, соковитість і художню простоту зображення побутового тла, у
тому числі і дрібних життєвих подробицях, пластичність діючих облич, у
ньому чітко проступає схильність Гамсуна до символічної універсалізації
ситуацій і характерів. Об’єднання частин трилогії образом Августа –
бурлаки, що исколесили увесь світ (якщо вірити словам самого Августа),
особистістю авантюристичного складу – перетворює весь добуток у
філолофсько-шахрайський роман, дію якого частково відбувається в Поліні,
типовому приморському норвезькому містечку, і частково в Сегельфоссе.
Август, періодично загортаючи після своїх кругосвітніх подорожей у ці
невеликі норвезькі поселення, щораз намагається змінити і привнести щось
нове в “затхлу” і нестерпну, на його думку, життя цих містечок. Якої
тільки ідеї не виникають у його голові: від відкриття банку, пошти до
підстави рибної фабрики; деякі з них навіть дуже симпатичні і по своєму
ліричні й прекрасні, як прекрасні привезені Августом казна-звідки
маленькі і чарівні ялинки; в Августа дещо навіть виходить, але, по
великому рахунку, усе, що б він ні видумав, не приносить ніякої користі
інертному існуванню норвезьких поселень. Він продовжують жити так, як
жили раніш. Та й яка може бути користь від чи банку ялинок у цих глухих
місцях? Але. Як тільки Август у чергов раз залишають Полен, його жителі
починають розуміти, хто такий Август і яка від нього користь, та й
попросту починають нудьгувати: їм стає ясно, що Август – це не просто
людина, це биття серця самого життя, самого людського існування.
Романом “Замкнуте коло” (1936) фактично завершилася творча діяльність
Гамсуна. Що таке “Замкнуте коло”? Це той же “Голод”, тільки навпаки;
“Замкнуте коло” навіть звучить по-норвежски схоже (Slutted і Sult).
Уявіть собі людини, що страждає не від чи голоду убогості, а, навпроти,
– від забезпеченого життя і світлого майбутнього. Це і є головний герой
роману. Він не переносить розкоші, жити в умовах якої йому не раз
пропонує доля: він спочатку безглуздо витратить гроші, а потім буде
коротати своє існування в борг, – так йому більше подобається; він
терпіти не може нормальних, “людських” умов проживання, – йому подавай
чи землянку вагон; йому не подобається осілість, – він страждає від
тривалого перебування на тому самому місці, його стихія – бродяжництво і
блукання.
До останніх своїх днів Гамсун зберігав дивну ясність розуму, чому
найкращим доказом служить написана їм у 1949 році у віці 90 років книга
“На зарослих стежинах”, що критики називали “як і раніше живою,
стиснутої і яркою”. Цей добуток носить напівпубліцистичний характер, у
ньому Гамсун описує події, що відбулися з ним протягом тих декількох
післявоєнного років, коли в Норвегії йшов знаменитий процес осуду
колабораціонізму.
Якби Нобелівську премію по літературі могли б присуджувати неодноразово
тому самому автору, то, я переконаний, Гамсуну вона б дісталася ще
кілька разів. Принаймні, за роман “Жінки в колодязя”. Ні, я зовсім не
вважаю, що цей твір є найкращим у письменника. У дійсності вони усі в
нього абсолютно рівноцінні; просто так вийшло, що я читав його романи
саме в такій послідовності, де “Жінки в колодязя” були одним з останніх
добутків. І якби була інша послідовність, то, упевнений, що я в такий же
спосіб відзивався б і про “Голод”, і про трилогію про Августа, і про
“Соки землі”, і про “Містерії”, і про “Пана”, і про “Замкнуте коло”.
Список літератури
Андрійченко В.М. Скандінавська література. – М., 1994.
Літературна енциклопедія. – М., 2000.
PAGE
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
