КОНТРОЛЬНА РОБОТА
Енергетичний менеджмент на підприємстві. Принципи та методи управління
Вступ
Фахівець з енергетичного менеджменту призначений для роботи в
міністерствах та адміністраціях, на підприємствах, в установах різного
профілю та форм власності, науково-дослідних лабораторіях і центрах, які
займаються питаннями енергозбереження та управління енергоспоживанням.
Важливе значення в реалізації цілей організації енергетичної сфери мають
принципи управління, яких дотримуються керівники. Принцип – основне,
вихідне положення теорії, правило діяльності організації в будь-якій
сфері або правило поведінки особистості.
Принципи управління – це правила, норми управлінської діяльності,
відповідно до яких має створюватися, функціонувати і розвиватись система
менеджменту організації (підприємства).
Управління — складний і динамічний процес, керований і здійснюваний
людьми для досягнення поставленої мети. Після того як встановлено цілі
управління, необхідно знайти найбільш ефективні шляхи та методи
досягнення їх. Інакше кажучи, якщо при визначенні цілей потрібно
відповісти на запитання «чого потрібно досягти?», то слідом за цим
виникає запитання: «як найбільш раціонально досягти мети?». Отже,
виникає потреба у застосуванні арсеналу засобів, що забезпечують
досягнення цілей управління, тобто методів управління.
Методом називається захід або сукупність заходів у будь-якій людській
діяльності, спосіб досягнення мети, шлях вирішення певного завдання.
Засоби цілеспрямованого впливу на трудовий колектив або на окремих його
членів називають методами управління. Методи являють собою важливий
елемент процесу управління (Наявність прогресивних методів управління та
вміле використання їх є передумовою ефективності управління і
господарських процесів).
1. Поняття про енергетичний менеджмент
Україна належить до енергодефіцитних країн, яка задовольняє свої
паливно-енергетичні потреби за рахунок власних ресурсів менш ніж на 50%.
Енергоємність валового внутрішнього продукту в Україні нині більш ніж
удвічі вища енергоємності такого продукту промислово розвинених країн і
продовжує зростати.
Тому стратегічною лінією державної політики розвитку економіки та
соціальної сфери стає підвищення енергозбереження, що дає високу
економічну ефективність.
Ця політика реалізується шляхом розроблення нових енергозберігаючих,
маловідходних та безвідходних технологій; ефективних систем та засобів
контролю за енергоспоживанням та захисту довкілля від забруднення,
організації інтегрованого енергетичного та економічного менеджменту.
Впровадження такої політики є неможливим без наявності фахівців у сфері
енергозбереження, які можуть розробляти та впроваджувати напрями
розвитку суспільства та економіки, спрямовані на стабілізацію та
зменшення споживання енергії. Тому система підготовки
інженерно-технічних та наукових кадрів повинна бути орієнтована на такий
розвиток енергетики та виробництва майбутнього, які забезпечують
оптимальні обсяги генерації, розподілу та споживання енергії.
Цим вимогам має відповідати фахівець з енергетичного менеджменту. Для
цього він повинен мати широку фундаментальну, наукову і практичну
підготовку, глибокі знання з основ енергетики; уміти приймати оптимальні
управлінські рішення з ефективного енергоспоживання, використовувати
прогресивні методи прогнозування, планування, обліку, контролю та
аналізу енергоспоживання виробничих систем; здійснювати консалтингові
послуги щодо розроблення та впровадження програм енергозбереження і
запуску системи енергетичного менеджменту; уміти проводити інспекторську
перевірку, експертизу та енергетичний аудит виробничих систем з питань
енергетичної ефективності, комплексного вивчення енергетичного ринку;
оцінки і формування енергетичної політики; володіти основами ринкової
економіки і економічної стратегії, економічним мисленням, здібністю до
ділового спілкування, підприємництва та комерційної діяльності; володіти
навичками виховної та організаторської роботи.
Менеджмент з енергозбереження – це система управління, яка забезпечує
роботу суб’єкта господарювання, при якій споживається тільки необхідна
для виробництва кількість палива і енергії;
Система енергетичного менеджменту – частина загальної системи управління
підприємством, яка включає в себе організаційну структуру, функції
управління, обов’язки та відповідальність, процедури, процеси, ресурси
для формування, впровадження, досягнення цілей політики
енергозбереження;
2. Принципи управління в енергетичному менеджменті
Принципи управління були сформульовані на основі спостережень і
досліджень, тому вони є узагальненням практичного позитивного
управлінського досвіду і ґрунтуються на певних законах і закономірностях
суспільного розвитку. Їх використання в управлінській діяльності дає
свого роду ефект “прокладеної лижні”, коли відомо, що треба робити для
того, щоб уникнути невдач. Тому знання і врахування принципів управління
у сучасному менеджменті є важливою умовою його ефективності.
Принципи енергетичному менеджменту мають відповідати універсальним
принципам менеджменту, зокрема таким вимогам:
· відображати загальні положення, що властиві організаціям різних типів
і видів;
· відповідати законам розвитку природи, суспільства і бізнесу;
об’єктивно відображати сутність явищ і реальних процесів управління
організацією;
· бути керівною установкою, що визнається суспільством.
Оскільки наука управління у своїй еволюції на тих чи інших історичних
відрізках визначала різні пріоритети і висовувала різні концепції
управління, то і принципи управління пройшли відповідних шлях, починаючи
з раціоналістичного підходу до організації виробничих процесів і
закінчуючи уявленнями про ефективне управління у епоху глобалізації та
інформаційних технологій.
Першим звернув увагу на необхідність дотримання певних раціональних
правил в управлінні виробництвом Ф. Тейлор. У 1911 р. він опублікував
результати своїх досліджень під назвою “Принципи наукового управління”,
де виділив чотири принципи управління індивідуальною працею робітників:
1) науковий підхід до виконання кожного елементу роботи;
2) науковий підхід до підбору, навчання і тренінгу робітника;
3) кооперація з робітниками;
4) розподіл відповідальності за результати роботи між менеджерами і
робітниками.
Ці принципи стали відправною точкою для наступних досліджень у даній
сфері, оскільки використання їх дозволило значною мірою підвищити
ефективність управління виробничими процесами. Продовжив і збагатив
дослідження Ф. Тейлора Г. Емерсон, ввівши низку фундаментальних положень
менеджменту, а саме:
· підлеглий існує для того, щоб продовжувати і розширювати особу
керівника;
· керівник існує тільки для того, щоб зробити продуктивнішою роботу
підлеглого;
· компетентні фахівці повинні формулювати основні справи, навчати всіх і
кожного їх застосуванню і постійно стежити за всіма відхиленнями;
· кожен вищий рівень управління існує не для задоволення тих, хто стоїть
вище, а для обслуговування тих, хто стоїть нижче;
· кожна операція в організації повинна обслуговуватись усіма знаннями і
вміннями, які тільки є у світі.
Світовий економічний розвиток сьогодні вступив у нову стадію –
постіндустріальну, яка має свої особливості, а, отже, і вимагає нового
бачення тих процесів, що потребують управлінських дій. Наприкінці ХХ
століття головна увага в управлінні спрямовується на людей, як носіїв
інтелекту. Менеджмент зосереджує свої зусилля на тому, щоб зробити людей
здатними до спільних дій і тим самим досягти синергізму у їх роботі;
менеджмент передбачає чесність і довіру у ділових стосунках – етика в
бізнесі оголошується золотим правилом; менеджмент прагне сформувати таку
організаційну культуру, яка б стимулювала саморозвиток працівників і їх
бажання бути рівноправними членами організації. Тому на перше місце
виходять такі принципи, які дозволяють повністю розкрити потенціал
людини і спрямувати його на користь організації:
1. Розвиток творчих здібностей персоналу.
2. Залучення співробітників до розробки управлінських рішень.
3. Опора на систему гнучкого лідерства серед персоналу і особисті
контакти працівників із зовнішнім оточенням.
4. Використання таких методів співпраці з людьми, що забезпечують їх
задоволення роботою.
5. Постійна і цілеспрямована підтримка індивідуальної ініціативи
працівників фірми і організацій, що з нею співпрацюють.
6. Чесність і довіра у ділових стосунках.
7. Опора на високі стандарти роботи і прагнення до нововведень.
8. Обов’язкове визначення розміру внеску працівника у загальні
результати.
9. Орієнтація на перспективу розвитку.
10. Опора на загальнолюдські цінності і соціальну відповідальність
бізнесу перед людьми та суспільством в цілому.
Слід звернути увагу на те, що до сучасних принципів управління
відноситься такий, як “чесність і довіра у ділових стосунках”. Лауреат
Нобелівської премії у галузі економіки Ф. Хайек вказував, що неодмінною
умовою прогресивного розвитку економіки будь-якої країни є розширений
порядок людської співпраці, що ґрунтується на морально-етичних та
правових нормах, які б стримували руйнівні тенденції, що породжуються
протистоянням індивідуальних інтересів. Це, перш за все, повага до чужої
власності; визнання її недоторканості; чесність, довіра і пунктуальність
у ділових стосунках; відповідальність за порушення домовленостей;
толерантність; схильність діяти у власних інтересах, але за єдиними для
всіх правилами.
Не менш важливим принципом управління є “визнання соціальної
відповідальності менеджменту перед людиною і суспільством у цілому”.
Згідно з найпоширенішими міркуваннями, організації, на додаток до
юридичної та економічної відповідальності повинні враховувати людські і
соціальні аспекти впливу своєї ділової активності на працівників,
споживачів і місцеве населення, а також здійснювати свій внесок у
вирішення соціальних проблем у цілому, жертвуючи для цього частину свої
коштів і зусиль. Вони мають добровільно відгукуватися на соціальні
потреби суспільства, відповідально діяти у таких сферах, як захист
довкілля, охорона здоров’я, материнства, розвиток освіти, культури,
спорту тощо. Своєю участю у благодійних заходах вони можуть сприяти
вирішенню актуальних соціальних проблем регіону, в якому працюють.
Наведені вище принципи лягли в основу сучасної парадигми управління.
Використання їх дає можливість будь-якій організації розвиватися,
видозмінюватися відповідно до вимог часу. Але кожна сучасна організація,
опираючись на потенціал своїх працівників, має відшукувати для себе
головне, те, що сприятиме успішній роботі і відповідатиме вимогам і
запитам ринку. Тому мова йде про формування певного підходу до
виокремлення тих основних засад, яких та чи інша організація,
підприємство мають дотримуватися у своїй роботі для того, щоб бути
ефективними.
Великою мірою це стосується українських підприємств, які тільки почали
засвоювати ринкову абетку. Відмова від абсолютної централізації в
управлінні дається нелегко і в управлінській практиці довго ще
залишатимуться її рудименти у вигляді відсутності бажання брати на себе
додаткову відповідальність, працювати лише за умов жорсткого контролю,
чекати розпоряджень про запровадження чогось нового тощо. Становище
ускладнюється і тим, що вітчизняний менеджмент формується під впливом
західних теоретичних концепцій, які були актуальними чверть століття
тому. Звісно, для роботи на внутрішньому ринку вони є цілком придатними.
Але українські підприємства повинні прагнути бути конкурентноздатними і
на зовнішньому ринку. Нині ж, у епоху глобалізації, конкуренція набуває
іншого виміру і входження у світовий розподіл праці для України є важким
завданням. Величезна концентрація капіталу у високорозвинених країнах
витісняє дрібний і навіть середній бізнес із традиційних сфер
діяльності. На преференції споживача уже не звертають увагу, а їх
формують. Протистояння тиску транснаціональних компаній можливе лише у
деяких сферах і то за умов ефективного менеджменту, який спирається на
новітнє сприйняття ринкових реалій і відбирає адекватні методи взаємодії
з ними. Кожна організація в цих умовах мусить для себе визначити ті
основні правила ведення бізнесу, виконання яких дозволить їй отримати
конкурентну перевагу. Ці правила, принципи мають визначати філософію
ведення бізнесу, організаційну поведінку, формувати уявлення про ринки
споживачів, про конкурентів, про технології та її зміни тощо. Вони
повинні опиратися на сильні сторони фірми і враховувати слабкі,
окреслювати сфери діяльності і визначати чіткі орієнтири розвитку,
давати змогу адекватно оцінити результати діяльності і своєчасно
формулювати нові цілі. Тому можна говорити про формування принципів
управління тієї чи іншої організації за певною методологією. Вона
полягає у наступних кроках:
1. Оцінка середовища, в якому працює організація (економічні,
науково-технологічні, інституціональні аспекти, стан конкуренції і форми
конкурентної боротьби, вид і структура ринку, існуючі способи формування
споживацьких преференцій тощо).
2. Визначення місії організації, її цілей і задач.
3. Виділення так званих «ключових компетенцій» організації, що формують
її потенціал, який необхідний для здійснення її місії (наприклад,
ринкові можливості, технічне лідерство тощо). Це дасть можливість
визначити, у якій сфері слід прагнути досконалості, розвивати переваги
для того, щоб зберегти лідерство.
4. Формулювання принципів, котрі мають стати основою системи управління
організацією, у категоріях, зрозумілих всім її членам.
5. Доведення принципів управління до всіх членів організації.
6. Постійне вдосконалення і оновлення принципів управління відповідно до
вимог часу.
Для енергетичного підприємства чи компанії, яка планує розширювати свою
діяльність до меж національного ринку ключовими можуть бути такі
принципи:
– високі стандарти діяльності;
– орієнтація на перспективу розвитку (підвищення стандартів діяльності);
– загострена відповідальність кожного за результати справи енергетичного
підприємства;
– опора на реальність ринкових ситуацій;
– децентралізація управління фірмою і зростання числа співробітників, що
залучаються до розробки управлінських рішень;
– розширення і поглиблення зв’язків фірми із зовнішнім оточенням;
– орієнтація на лідерів;
– підвищення готовності кожного до інновацій;
– застосування новітніх способів стимулювання праці, в тому числі через
задоволення потреб у визнанні та успіхові;
– створення корпоративної організаційної культури менеджменту, що
ґрунтується на спільних інтересах і загальнолюдських цінностях,
партнерстві, співробітництві і взаємній вигоді;
– соціальна відповідальність перед суспільством за результати своєї
діяльності.
Для енергетичних компаній, що прагнуть вийти на зовнішній ринок, крім
вище означених, важливими будуть такі принципи:
– концентрація зусиль на ключових напрямках діяльності;
– ретельне обґрунтування кожного кроку вперед з врахуванням особливостей
міжнародного ринку;
– не тільки вивчення, але і формування споживацьких преференцій;
– орієнтація діяльності фірми на загальнолюдські інтереси;
– дотримання етики бізнесу.
Як бачимо, актуальність тих чи інших принципів може змінюватися в
залежності від цілей організації та стану навколишнього середовища, але
вони мають у своїй сукупності створювати струнку систему правил, яка
дозволяє менеджменту організації бути ефективним.
3. Методи управління в енергетичному менеджменті
Особлива роль методів управління полягає у тому, щоб створити умови для
чіткої організації процесу управління, використання сучасної техніки і
прогресивної технології організації праці і виробництва, забезпечити Їх
максимальну ефективність при досягненні поставленої мети. Таким чином,
зміст поняття «методи управління» витікає із суті і змісту управління і
належить до основних категорій теорії управління.
Формування цілеспрямованого впливу на трудові колективи та їх окремих
членів безпосередньо пов’язане з мотивацією, тобто використанням
факторів, які визначають поведінку людини в колективі у процесі
виробництва. Звідси витікає дуже важлива вимога до методів управління:
методи управління повинні мати свою мотиваційну характеристику, що
визначає напрям дії їх. Ця характеристика показує мотиви, які визначають
поведінку людей і на які орієнтована відповідна група методів.
Відповідно до мотиваційної характеристики у складі методів управління
виділяють три групи:
економічні;
організаційно-розпорядчі;
соціальні.
Економічні методи управління об’єднують усі методи, за допомогою яких
здійснюється вплив на економічні інтереси колективів і окремих їхніх
членів. Цей вплив здійснюється матеріальним стимулюванням окремих
працівників і колективів у цілому.
Організаційно-розпорядчі методи спрямовані на використання таких мотивів
трудової діяльності, як почуття обов’язку, відповідальності, у тому
числі адміністративної. Ці методи відрізняються прямим характером
впливу: будь-який регламентуючий чи адміністративний який підлягає.
обов’язковому виконанню.
Соціальні методи грунтуються невикористанні соціального механізму, що
діє у колективі (неформальні групи, роль і статус особистості, система
взаємовідносин у колективі, соціальні потреби та ін.).
Ефективність застосування методів управління в основному залежить від
рівня кваліфікації керівних кадрів, що зумовлює потребу систематичної і
цілеспрямованої підготовки та повсякденного використання всіх зазначених
напрямів впливу на колектив і окремих людей.
Економічні методи управління посідають центральне місце в системі
наукових методів управління трудовою діяльністю людей, оскільки на їх
основі встановлюється цільова програма господарського розвитку окремих
підприємств і організацій і визначається такий режим роботи і такі
стимули, які об’єктивно спонукають і зацікавлюють колективи і окремих
працівників в ефективній праці.
Реалізація економічних методів управління здійснюється в рамках системи
виробничих відносин між людьми, що входять до складу трудового
колективу. Ця система взаємовідносин надзвичайно складна і включає в
себе економічні, соціальні, психологічні та організаційні відносини.
Останні знаходять своє вираження у вертикальних та горизонтальних
зв’язках, що виявляються у формі зацікавленості працівників в
організації спільної праці. Для виконання будь-яких робіт виробничого
характеру кожен працівник має свої обов’язки, права, відповідальність,
які формуються у процесі здійснення функції менеджменту «Організація».
Реалізація організаційних відносин у системі відбувається застосуванням
організаційно-розпорядчих методів управління, які ще називаються
адміністративними. Однак поняття «організаційно-розпорядчі методи
управління» більш широке, оскільки адміністративні методи грунтуються на
застосуванні нормативних актів (постанов, наказів, інструкцій органів
влади і управління), а організаційно-розпорядчі методи охоплюють усю
суть організаційної складової механізму управління.
Організаційно-розпорядчі методи тісно пов’язані з і економічними
методами управління, оскільки вони спрямовані на вирішення єдиних
завдань з досягнення цілей господарської діяльності.
Застосування організаційно-розпорядчих методів управління передує
економічним методам, оскільки для того, щоб використати останні,
потрібно організаційно сформувати об’єкт управління та структуру
управління. В процесі функціонування господарської системи економічні
методи управління реалізуються у формі організаційно-розпорядчого впливу
суб’єкта управління на об’єкт (постанови, накази, розпорядження та ін.).
Тісний зв’язок цих двох груп методів синтезує ефективний вплив
управляючої підсистеми на підсистему, якою управляють. Разом з тим
організаційно-розпорядчі методи управління відрізняються від
економічних. Основою їх розмежування є механізм дії та форма прояву цих
методів у процесі управління. Економічні методи управління грунтуються
на врахуванні економічних інтересів людей, поєднанні цих інтересів за
схемою: людина — колектив — суспільство. Формою прояву економічних
методів управління є певні плани, завдання, програми, виражені
економічними параметрами, чи ступінь задоволення індивідуальних,
групових, колективних інтересів, виражений стимулами індивідуальної і
колективної праці. Організаційно-розпорядчі методи управління
грунтуються на таких індивідуальних і групових властивостях людей, як
почуття обов’язку, відповідальності, дисципліни та розуміння можливості
адміністративного покарання.
Організаційно-розпорядчі методи управління слід застосовувати з
врахуванням вимог економічних законів.
Тільки у цьому випадку вони є науково обгрунтованими. Якщо орган
управління в своїй діяльності не враховує” або недостатньо враховує
вимоги економічних законів, то організаційно-розпорядчі методи можуть
перетворитися на адміністративні, бюрократичні, волюнтаристські,
суб’єктивні методи впливу.
Характерними особливостями організаційно-розпорядчих методів управління
є:
прямий вплив на об’єкт управління;
обов’язковий характер виконання вказівок, розпоряджень, постанов та
інших адміністративних рішень вищих органів управління для
підпорядкованих об’єктів;
суворо визначена відповідальність за невиконання вказівок та
розпоряджень.
Організаційно-розпорядчі методи управління класифікують за різними
ознаками. Найважливіше значення для них має класифікація, побудована на
врахуванні специфіки засобів важелів організаційного впливу/ Такими
важелями є регламент, норма, інструкція, дисциплінарні вимоги,
відповідальність, повноваження та ін. Групуючи ці засоби впливу за роллю
в процесі управління, можна виділити дві групи організаційно-розпорядчих
методів управління: організаційно-стабілізуючі та розпорядчі. Центральне
місце серед них посідає перша група — організаційно-стабілізуючі методи
впливу.
Основний зміст методів організаційно-стабілізуючого впливу полягає у
встановленні складу елементів системи і стійких організаційних зв’язків
між ними закріпленням певних обов’язків як за системою в цілому, так і
за окремими її ланками.
Другою групою організаційно-розпорядчих .методів управління є методи
розпорядчого впливу, які відображають поточне використання встановлених
організаційних зв’язків і їх часткове коригування в разі зміни умов
роботи. В основу розпорядчих методів покладено повноваження та
обов’язки.
Обидві групи методів управління використовуються спільно, оскільки вони
доповнюють одна одну. Разом з тим ці методи взаємозамінні, що і визначає
особливості вибраного в управлінні того чи іншого типу організації або
основні аспекти організаційної діяльності в процесі управління.
Організаційно-розпорядчі методи управління можна класифікувати також за
джерелами впливу. Тоді виділяють способи організаційного впливу першого,
другого та наступних рівнів управління, практика свідчить, що кожний
рівень системи управління має свої особливості організаційного впливу і
виділяє ті з них, які найбільш ефективні для цього рівня. На вищих
рівнях системи управління переважають регламентаційні та нормативні
способи організаційного впливу. На низовому щаблі управління на передній
план виходять розпорядчі методи, покликані регулювати та підтримувати
повсякденну виробничо-господарську діяльність. Диференціація способів
організаційного впливу за рівнями системи управління закономірна,
оскільки вона відображає обсяг повноважень, якими володіють керівники
певного рангу, юридичне становище певного рівня управління, специфіку
управління, його функціональний зміст на певному щаблі управління.
Обгрунтована диференціація організаційно-розпорядчих методів управління
за рівнями системи управління відіграє важливу роль у теорії управління,
сприяє найбільш повному врахуванню організаційних відносин у
соціально-економічній системі. І навпаки, застосування
організаційно-розпорядчих методів управління, що не відповідають
положенню щабля управління в ієрархії управлінської структури,
призводить до зривів, порушення ритму виробничо-господарських процесів.
Яскравим прикладом цього може бути намагання сконцентрувати на вищих
щаблях управління в роки панування адміністративно-командної системи
розпорядницьку діяльність з поточного регулювання функціонування
організацій і підприємств.
Організаційно-розпорядчі методи класифікують також за їх спрямованістю.
Виділяють методи управління спрямовані на суб’єкт і об’єкт управління.
Специфіка, тієї чи іншої підсистеми визначає специфіку організаційного
впливу на кожну з них. Організація інтелектуальної праці (діяльності
суб’єкта управління) має свої особливості. В цьому процесі основну роль
відіграють: регламентуючі акти, відповідно до яких діють працівники
апарату управління, використовуючи права, повно важення та виконуючи
певні обов’язки в загальній системі управління.
Трудова діяльність людей, які є об’єктом управлінського впливу містить
дещо менше інтелектуального елемента і потребує застосування розпорядчих
актів у форм економічного, соціального та інших видів впливу.
Отже, організаційно-розпорядчі методи витікають і суті управління,
особливостей і властивих йому взаємовідносин, є стрижнем управлінського
впливу, специфічно управлінським явищем. Звідси потреба застосування
організаційно-розпорядчих методів управління за будь-якої системи
господарювання. В цих методах управлінський вплив набуває предметної
форми і спонукає виконавців до конкретних дій. Особливе значення мають
організаційно-розпорядчі методи в період зародження ринкової економіки в
Україні. На цьому етапі потрібно сформувати нові структури управління,
регламентувати їх діяльність, визначити раціональне співвідношення між
всіма групами методі управління та напрями цілеспрямованої зміни цього
співвідношення до стану, рекомендованого сучасним науковим та практичним
менеджментом. Організаційно-розпорядчі методи управління можуть бути
ефективним засобом активізації працівників на перехідному етап оскільки
для цього потрібна як перебудова психолог! людей, так і поступове
створення системи економічного регулювання господарських процесів.
Серед організаційно-розпорядчих методів управління основну роль
відіграють методи організаційно-стабілізуючого впливу, спрямовані на
встановлення, підтримку та поліпшення організаційних структур і порядку
діяльності суб’єктів та об’єктів управління. Так, на тривали період за
допомогою цих методів визначають структур управління, способи взаємодії
елементів системи управління, функції, повноваження і форми
відповідальності суб’єкта і об’єкта управління.
Під соціальними методами управління розуміють систему засобів і .важелів
впливу на соціально-психологічний клімат у колективі, на трудову і
соціальну активність колективу і його окремих працівників. Методи
соціального управління спрямовані на гармонізацію соціальних відносин у
колективі задоволенням соціальних потреб працівників — розвитку
особистості, соціального захисту та ін.
До методів соціального управління належать соціальне прогнозування,
соціальне нормування, соціальне регулювання та соціальне планування.
Соціальне прогнозування використовується для створення інформаційної
бази розробки планів соціального розвитку та застосування методів
соціального впливу у конкретному трудовому колективі. Параметри
соціального прогнозу включають такі показники: вікові і статеві зміни в
колективі; зміни загальноосвітнього та кваліфікаційного рівня
працівників; зміни в матеріальному забезпеченні та в побутових умовах
працівників; динаміку-співвідношення фізичної і розумової праці та ін.
Соціальне нормування як метод управління полягає у наявності таких
соціальних норм, які встановлюють порядок поведінки окремих осіб і їхніх
груп у колективі. Під нормою звичайно розуміють певний, .визнаний
обов’язковим, порядок, правило. Відповідно до цього соціальні норми
регулюють різні сторони господарського. і соціального життя колективу і
підпорядковують їх єдиним цілям та завданням, які визначені характером
виробничих відносин та призначенням системи.
Соціальні норми відображають певного роду інтереси—суспільні, класові,
колективні та групові. Головне і безпосереднє завдання цих норм —
погодити всі види інтересів. Оскільки інтереси визначають спрямованість
поведінки окремих людей і їхніх груп, то взаємне узгодження суспільних
та особистих інтересів має вирішальне значення для функціонування
механізму регулювання управлінських відносин. Вирішити це завдання
досить складно, оскільки зв’язки між інтересами різних рівнів і різних
видів далеко не однозначні і, як правило, являють собою складну
комбінацію і нерідко можуть виявитися .взаємно суперечливими.
Соціальне управління грунтується на використанні великої різноманітності
соціальних норм, оскільки різноманітні регульовані ними відносини людей
і соціальних систем. Проте вони можуть бути згруповані за ознакою
формування та реалізації їх. Розрізняють норми права, норми моралі і
авторитет громадської думки. Інакше кажучи, управлінські відносини
регулюються трьома видами соціальних норм: 1) юридичними (правовими)
нормами, які встановлюються або санкціонуються державою; 2) суспільними
(неюридичними) нормами, які встановлюються громадськими організаціями і
товариствами; 3) нормами моралі, які формуються в свідомості людей у
процесі виховання і життєдіяльності їх.
Класифікація соціальних норм може бути здійснена і за іншими ознаками:
залежно від типу і виду взаємовідносин, що регулюються, ступеня
обов’язковості норм, способу їх утворення і механізму дії, ступеня
формалізації, характеру виникнення (спонтанно чи свідомими діями),
охоплюваної ними сфери цінностей (політичні, релігійні, правові,
культурні, моральні, етичні, організаційні та ін.).
Висновки
Система енергетичного менеджменту – частина загальної системи управління
підприємством, яка включає в себе організаційну структуру, функції
управління, обов’язки та відповідальність, процедури, процеси, ресурси
для формування, впровадження, досягнення цілей політики
енергозбереження;
Принципи енергетичному менеджменту мають відповідати універсальним
принципам менеджменту, зокрема таким вимогам:
· відображати загальні положення, що властиві організаціям різних типів
і видів;
· відповідати законам розвитку природи, суспільства і бізнесу;
об’єктивно відображати сутність явищ і реальних процесів управління
організацією;
· бути керівною установкою, що визнається суспільством.
на перше місце виходять такі принципи, які дозволяють повністю розкрити
потенціал людини і спрямувати його на користь організації:
1. Розвиток творчих здібностей персоналу.
2. Залучення співробітників до розробки управлінських рішень.
3. Опора на систему гнучкого лідерства серед персоналу і особисті
контакти працівників із зовнішнім оточенням.
4. Використання таких методів співпраці з людьми, що забезпечують їх
задоволення роботою.
5. Постійна і цілеспрямована підтримка індивідуальної ініціативи
працівників фірми і організацій, що з нею співпрацюють.
6. Чесність і довіра у ділових стосунках.
7. Опора на високі стандарти роботи і прагнення до нововведень.
8. Обов’язкове визначення розміру внеску працівника у загальні
результати.
9. Орієнтація на перспективу розвитку.
10. Опора на загальнолюдські цінності і соціальну відповідальність
бізнесу перед людьми та суспільством в цілому.
Особлива роль методів управління полягає у тому, щоб створити умови для
чіткої організації процесу управління, використання сучасної техніки і
прогресивної технології організації праці і виробництва, забезпечити Їх
максимальну ефективність при досягненні поставленої мети. Таким чином,
зміст поняття «методи управління» витікає із суті і змісту управління і
належить до основних категорій теорії управління.
Відповідно до мотиваційної характеристики у складі методів управління
виділяють три групи:
економічні;
організаційно-розпорядчі;
соціальні.
Методи управління покликані забезпечити високу ефективність діяльності
колективів, їх злагоджену роботу, сприяти максимальній мобілізації
творчої активності кожного члена. Цим методи управління відрізняються
від усіх інших технічних та технологічних методів, які використовуються
у ході вирішення комплексних виробничо-господарських завдань.
Список використаної літератури
Андрушків Б.М., Кузьмін О.Є. Основи менеджменту. – Львів, «Світ», 1995.
– 296 с.
Виханский О.С., Наумов А.И. Менеджмент: Учебник, 3-е изд. – Гардарика,
1998. – 528 с.
Друкер П. Практика менеджмента.: Пер. с англ.: Уч.пос. – Издательский
дом «Вильямс», 2000. – 398 с.
Колот А.М. Мотивація, стимулювання й оцінка персоналу: Навч. посібник.
К.: КНЕУ, 1998. – 224 с.
Колпаков В.М. Методы управления. – К.: МАУП, 1997. – 160 с.
Кредісов А.І., История учений менеджмента.. – К.: ВИРА-Р, 2000. – 336 с.
Кредісов А.І., Панченко Є.Г., Кредісов В.А. Менеджмент для керівників.
К.: Т-во “Знання”, 1999. – 556.
Ру Д., Сульє Д. Управління / Пер. з фр. – К.: Основи, 1995. – 442с.
Стадник В.В. Йохна М.А Менеджмент. Навч. посібник. – К.: Академвидав,
2003. – 464 с.
Тарнавська Н.П., Пушкар Р.М. Менеджмент: теорія та практика: Підручник
для вузів. – Тернопіль: Карт-бланш,1997. – 456 с.
Холл Кэлвин С., Линдсей Гарднер. Менеджмент в энергетике. Пер. с англ.
И.Б. Гриншпун. – М.: ЗАО Изд-во ЭКСМО-Пресс, 1999. – 592с.
Чмут Т.К. Управління енергетичним підприємством. Навч. посібник. –
Харків, 1999. – 358с.
PAGE
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
