.

Розвиток політичних ідей мислителів Київської Русі. Проблема формування політичної системи незалежної України (контрольна)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
609 4455
Скачать документ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

Розвиток політичних ідей мислителів Київської Русі. Проблема формування
політичної системи незалежної України

1. Розвиток політичних ідей мислителів Київської Русі

Процес формування суспільно-політичної думки нашого народу
розпочався в період Київської Русі (ІХ-ХІ ст.) і зміцнювався на
соціально-економічному ґрунті переходу східнослов’янських племен від
первіснообщинного ладу до феодального поза рабовласницькою формацією.

Політичною формою, в межах якої здійснювався перехід східних слов‘ян
до феодального ладу, була Київська держава. У ІХ-ХІ ст. в Київські Русі
відбувається надзвичайно бурхливе зростання матеріальної та духовної
культури. Про це свідчать політичні, торгові та культурні зв’язки
Київської Русі майже з усіма країнами Західної Європи.

Процес становлення і розвитку суспільно-політичної та філософської
думки Київської Русі відбувався у складних історичних умовах. Теоретична
думка того часу була спрямована головним чином на розв‘язання питань
політики, соціології, релігії та моралі. Крізь релігійну оболонку
пробивають собі дорогу прогресивні суспільно-політичні думки та ідеї, з
яких провідною була ідея об‘єднання всього східного слов’янства в єдину
державу, ідея єдності, незалежності та величі народу. Цю ідею викликала
до життя насамперед боротьба Київської Русі проти зазіхань з боку
Візантії на самостійність Київської держави. Особливої гостроти боротьба
досягла при Ярославі Мудрому в першій половині ХІ століття.

В цей же період пресвітер Іларіон пише важливий історичний твір “Слово
про закон і благодать”, що мало винятково важливе значення в історії
формування суспільно-політичної думки Київської Русі. Іларіон стверджує
рівноправність народів світу, гостро виступає проти містичного вчення
про богообраність одного народу, бореться за політичну та культурну
самостійність Київської Русі. В “Слові” Іларіона крізь релігійну
оболонку виступають три прогресивні ідеї: по-перше, ідея величі та слави
давньоруського народу, який створив Київську державу; по-друге, ідею
економічної, політичної та культурної незалежності Київської Русі від
Візантії, по-третє, ідея рівноправності всіх народів.

Поряд з ідеями самостійності й величі народу в суспільно-політичній
думці цього часу на перший план висувається проблема теоретичного
обґрунтування необхідності єдиної держави. Надзвичайно загострилася ця
проблема в кінці XI – на початку XII ст., коли намітилася тенденція до
феодальної роздробленості Київської Русі.

Питання про роль держави було порушене творцями – упорядниками
славнозвісного літопису “Повість временних літ” Сільвестром та Нестором
(близько 1113 р.). Докладно перелічивши племена західних і південних
слов‘ян, автори (передусім Нестор) спиняються на характеристиці
східнослов‘янських племен, які утворили в Середньому Подніпров‘ї
політичний союз, відомий під назвою Русь.

Автори “Повісті временних літ” не тільки із захопленням змальовують
давню історію свого народу. Вони висловлюють ставлення і до сучасних їм
подій, непокояться майбутнім Русі. Основний зміст заключної частини
твору Нестора становить обґрунтування законності й необхідності єдиної і
сильної влади Київського князя, прагнення народних мас захищати свою
землю. Автори гнівно засуджують ворогів свого народу – зачинателів
братовбивчих чвар, і на противагу цим князям, які прагнуть до
ізольованості, до роздробленості Київської Русі, оспівують діяльність
великих київських правителів, які завжди прагнули до єдності усіх
давньоруських земель і мобілізували народ на боротьбу проти іноземних
загарбників.

Літописці “Повісті временних літ” закликають також і народ виступити на
захист рідної землі, пропагують своєрідну мораль, характерну для
феодалізму, – мораль лицарської честі, оспівують військові традиції
батьків, звертаються до народу із закликом наслідувати гідні традиції
своїх батьків і дідів.

Сільвестр переробив заключні статті Несторового твору. І ці зміни
стосувалися лише питань нагальної політики, передусім організації
оборони Русі від іноземних нападів. Літописець навіть доповнив істотними
подробицями оповідь про з’їзд князів на Київщині біля Долабського озера
в 1103 р. Він вкладає в уста Володимира Мономаха яскраву патріотичну
промову, яку той виголосив перед дружиною одного із князів: “Дивно мені,
дружино, що коня дехто жаліє, яким оре хто-небудь. А свого чому не
розглянете, що стане смерд орати, а половчанин, приїхавши, ударить
смерда стрілою, а кобилу його забере. А в оселю в‘їхавши, забере
дружину, його і дітей, і все майно візьме, то коня ти його жалієш, а
самого чому не жалієш?”.

Нестор і Сільвестр обґрунтовують думку про те, що єдність слов‘янських
земель неможлива без міцної держави. “Повість…” пройнята високою ідеєю
служіння рідній землі, піклування про благополуччя, незалежність
Київської Русі. Автори не просто описують окремі події, а подають їх під
кутом зору єдиної політичної мети та глибокого розуміння загальних
інтересів незалежної, суверенної Київської держави.

До “Повісті…” було, очевидно, внесено й текст “Повчання Володимира
Мономаха”, в якому подаються правила високої особистої та суспільної
моралі, проголошується ідея правосуддя великого князя. Мономах ставить
своє життя як приклад дітям, закликає синів бути справедливими, не
втрачати мужності й розважливості на війні, завжди дотримуватися норм
законодавства, справедливості та правосуддя. Він бачить, що в історії
Київської Русі намічається тенденція до сепаратизму, роздробленості і
виступає проти цієї згубної тенденції, засуджує чвари між князями,
закликає їх до єдності при захисті вітчизни.

Зазначимо, що різноманітний матеріал “Повісті…” об‘єднаний своєрідною
філософією історії, яка ґрунтується на дуже важливих ідеологічних
засадах: по-перше, це теза, згідно з якою держава має договірне
походження і, як така, вона повинна дбати про доброчесних людей і карати
поганих. Найважливішим є, те, що автори, як бачимо, були обізнані з
ідеями договірного походження держави (які виникли ще в давнину, були
розвинуті Епікуром і Лукрецієм; окремі положення цієї ідеї зустрічаються
у деяких богословів і філософів середньовіччя) і зробили посильний
внесок у її тлумачення ще задовго до того часу, коли вона сформувалась
остаточно у XVII ст. в Європі. Друга теза полягає в тому, що держава має
якесь божественне походження (напевне, данина часу), а тому, мовляв,
князі підкоряються не народові, а велінню Бога (можливо, це є намаганням
зміцнити князівську владу, а через неї – саму державу).

Відчувається у “Повісті…” і настрій народних мас, незадоволених
правлінням окремих князів, їм висловлюється попередження за
бездіяльність або діяльність, спрямовану проти інтересів народу і
держави. Отже, можна вбачати в “Повісті…” надзвичайно самобутнє
історико-політичне дослідження і літературну пам’ятку. Унікальність
повісті простежується не тільки у порівнянні з тогочасною європейською,
а й навіть світовою літературою. Як зазначав академік Д.Лихачов,
“ніколи, ні раніше, ні пізніше, до самого XVI століття історична думка
на Русі не підноситься на таку височінь наукової допитливості і
літературної майстерності”. До того ж потрібно ще підкреслити, що в
“Повісті…” – відбилися політичні ідеї, сповідуванні у давньоруському
феодальному суспільстві, що вона пропагувала єдність слов’ян і
необхідність міцної держави, формувала прогресивну суспільно-політичну
думку Київської Русі.

Як бачимо, суспільно-політична думка Київської Русі періоду її розквіту
була досить багатогранною. Такий висновок має право на життя, незважаючи
на те, що ще й досі в науковій літературі недостатньо висвітлена важлива
ідея, яка, можливо, великою мірою характеризує наших далеких предків як
людей, що вже тоді хотіли (і зберегли це бажання протягом тисячоліття до
наших днів) жити в мирі й злагоді.

Йдеться про теорію “суспільного примирення і всезагальної злагоди”, або
“теорію милостині”. Думка про необхідність будувати людські
взаємостосунки на основі принципів милостині й любові, проголошувалась
в Ізборнику Святослава 1073 р., вона наявна і в інших пам‘ятках
Київської Русі, але подана в них не систематично, спорадично. В
загальному обсягу текстів цих документів ця ідея навіть губиться і не
проголошується так виразно й акцентовано, як в Ізборнику 1076 р. Принцип
взаємної любові, доброти й милостині виступає в ньому універсальною і
абсолютною умовою упорядкування всіх сфер і рівнів соціальних відносин,
єдиним засобом гармонізації останніх, основним підґрунтям, на якому
повинне бути засноване все, що відбувається в суспільному і особистому
житті. Цей принцип, таким чином, враховував як соціальні відносини, так
і соціальну структуру суспільства.

У кінці XI – на початку XII ст. відбувається розпад Київської Русі на
самостійні князівства, розпочинається епоха феодальної роздробленості.
Історія зберегла для нас кілька цікавих пам‘яток суспільно-політичної
думки цього періоду (обов‘язкових для вивчення студентами для цілісного
сприйняття ними тогочасних політичних проблем).

Логічним продовженням “Повісті временних літ” був Київський літопис, що
охоплював події від 1117 по 1198 рік. У ньому відбито складні й
суперечливі процеси суспільно-політичного розвитку Київської держави
періоду феодальної роздробленості. Літописання тієї доби має виразний
характер з осібного висвітлення історії давньоруських князівств,
замкненого трактування місцевих подій, у ньому вже чітко переважають
інтереси феодалів окремих земель над загальноруськими. Але, розуміючи,
до чого це призведе, літописці висловлюються на підтримку монолітності
Давньоруської держави, закликають ворогуючих між собою князів
схаменутися і відновити їхню єдність. “За що губим землю Руську?”, –
так звертаються вони до можновладців.

На початку XIII ст. було написане “Слово Данили Заточника”, відоме ще як
“Моління Данили Заточника”, або “Послання Данили Заточника”. В цьому
творі сильно звучить соціальний мотив. Автор зазначає, що у суспільстві
існує соціальна нерівність, що становище людини визначається не розумом,
не здібностями, а багатством. Замислюючись над засобами усунення
соціальної несправедливості. Заточник вважає, що для цього потрібна
міцна князівська влада, бо тільки в ній – єдине спасіння від боярської
сваволі удільних князів. Ще одна характерна особливість “Моління…”
полягає в тому, що автор оспівує не стільки військову доблесть, скільки
мудрість, яка дуже необхідна в політиці і при управлінні державою. В
цьому творі, як бачимо, намітилися певні прогресивні риси критичного
ставлення до існуючого ладу і його вад.

У ХІІ-ХІ1І ст. в умовах натиску ворогів як з Південного Сходу, так і
Заходу, ідея єдності давньоруської землі і міцної держави знову яскраво
виражається у ряді історичних документів. У цьому відношенні характерним
є “Слово о полку Ігоревім”, яке було написане невідомим автором
приблизно в 1187 році.

У “Слові…” яскраво змальовується картина всенародного лиха, до якого
призвела роздробленість держави. В жодному іншому документі тих часів
зв‘язок між князівськими чварами і успіхами іноземних загарбників не
розкритий з такою силою і пристрастю. Автор згадує ті часи, коли всі
князі жили в єдності і держава була сильною, тому він як патріот і
громадянин своєї вітчизни закликає до нового об‘єднання усіх земель, до
згуртування усіх сил народу на боротьбу з ворогами.

“Слово о полку Ігоревім” – видатний твір суспільно-політичної думки
Древньої Русі, провідна ідея якого – ідея патріотизму – подана не з
позицій світогляду панівних класів, а крізь призму інтересів народних
“низів”. Автор підкреслює, що саме ці “низи”, прості люди – землероби,
які створюють усі блага, найбільше страждають від князівських міжусобиць
і загарбницьких війн інших ворогів-сусідів. Епізод про невдалий похід
Ігоря взятий автором не для того, щоб посіяти зневіру, а щоб довести на
цьому прикладі необхідність єднання всіх сил народу у боротьбі проти
іноземних загарбників. Створення “Слова…” було проявом активного
політичного втручання поета-громадянина, виразника корінних, інтересів
народу в події, які могли призвести до загибелі держави.

Монголо-татарська навала ХІІІ-ХІV ст. завдала страшного удару нашим
пращурам. Але страхітливе лихоліття не спричинилося до остаточного
занепаду культури Київської Русі. Її економічне й політичне життя не
могли зупинити навіть такі руйнівники, якими були монголо-татарські і
орди. Навіть у цей тяжкий період спостерігається дальший розвиток
прогресивних напрямів суспільно-політичної думки, тісно пов‘язаний з
політичним рухом народу за звільнення Русі від татаро-монгольського іга.
Ініціатором цього руху були народні маси, бо феодальні “верхи” занадто
часто раболіпно схилялися перед ханською ордою. Лише деякі далекоглядні
князі зрозуміли прогресивність цього політичного руху і підтримали його.

Волелюбний дух нашого народу, високий рівень його національної
свідомості донесла до наших днів чудова літописна пам‘ятка другої
половини XIII ст. – Галицько-волинський літопис. Автори літопису
передусім цікавляться справами державними. Вони були ідейними
натхненниками сильної князівської влади, рішуче засуджували боярську
анархію й виступали прибічниками зміцнення централізованої влади. Цей
твір пройнятий ідеями єдності всіх земель Київської Русі, необхідності
організації захисту її від експансії польських та литовських феодалів.

Треба зазначити також, що народ наш у період Київської Русі створив не
тільки видатні твори суспільно-політичної думки, а й передовий (як на
той час) політичний і суспільний устрій держави, добре опрацьоване
самобутнє законодавство, систему права, що відповідала вже розвиненому
суспільству.

Якщо говорити про політичний устрій українських земель Х-ХІІІ ст., то не
можна не підкреслити, що носієм державної влади, репрезентантом держави
України-Русі був князь, компетенція та влада якого були необмежені й
залежали від його авторитету та реальної сили, на яку він спирався.
Князь був адміністратором, суддею і великою мірою впливав на церковні
справи. Прибічна рада бояр, а спочатку – дружин князя, була неодмінним
учасником княжої управи. У своєму “Поученії” Мономах вказує на наради з
боярами як на постійні, щоденні. Але, незважаючи на моральну
обов‘язковість нарад, на фактичне існування їх, боярські ради не стали
державною інституцією з окресленим складом, компетенцією, функціями, а
весь час мали характер випадковий.

Вищим органом влади (вищим, ніж князь) було віче. Князі здебільшого
визнавали за вічем право обрання, затвердження або, навпаки, відмови.
Князі визнавали волю віча, а обраний населенням князь мусив “домовитися”
з ним, укласти “ряд”. Віче в Україні також не набуло ні окресленої
компетенції, ні порядку скликання, воно не набуло парламентарних форм,
не перетворилося на певну інституцію і залишилося, як і боярська рада,
випадковим зібранням. Призначення всіх урядовців залежало тільки від
князя, і відповідали вони тільки перед ним. В разі незадоволення віче
скаржилося князеві на зловживання його урядовців.

Найстарішими політично-правовими документами Київської Русі є договори з
греками: 907, 911, 945 та 971рр. В цих договорах є постанови публічного,
міжнародного та приватного права, а головне, як мовиться, поклик на
“руський закон”. Обидві держави виступають тут політичне та юридичне
рівноправними партнерами.

Найкращим виявом правничої діяльності древньоукраїнської держави є
“Руська Правда” – ряд збірників XI та XII ст. У деяких статтях вона
відбиває впливи візантійського права, меншою мірою – скандинавського,
але передусім вона репрезентує право українське. “Руська Правда”
відрізняється від інших правових документів (інших країн) лагідністю
покарань, а також тим, що віддзеркалює дуже важливу сторінку ідеології
народу Київської Русі та її побуту – становище жінки. З середини Х ст.
історія дає приклади високого становища жінки в суспільстві України:
жінки висилали своїх послів підписувати договори з греками, вододіли
маєтками, містами, брали участь у церковних справах. Статті “Руської
Правди” свідчать, яке велике місце в родині належало дружині, матері і
як охороняла її права держава. Взагалі, становище жінки – дружини,
матері – згідно з руським правом було вищим порівняно з тим, як це
обумовлювалося римським та старогерманським правом. З повним правом
можна твердити, що “Руська Правда” є пам‘яткою надзвичайної ваги: вона
допомагає уявити соціальний устрій України-Русі і свідчить про стан
політичної і правової свідомості її громадян.

2. Проблема формування політичної системи незалежної України

У сучасній світовій практиці існують два основних типи політичної
системи – демократія й диктатура. Демократія – це така політична
система, де всі дорослі громадяни мають змогу брати участь у вирішенні
державних і суспільних проблем. За диктатури така можливість зведена
нанівець.

Незалежна Україна обрала демократичний тип політичної системи, що й
визначено в діючій Конституції України.

Сьогодні відбувається активний процес формування нової політичної
системи. Складовими елементами цього процесу є:

· утвердження принципів демократії й парламентаризму, політичного
плюралізму; забезпечення прав і свобод громадян;

· поділ законодавчої, виконавчої та судової влад; запровадження
інституту президентської влади;

· визнання засобів масової інформації важливим елементом політичної
системи; формування системи самоврядування тощо.

Крім того, докорінних змін вимагає функціонування ринкової економіки в
Україні. Щоб ринкове саморегулювання не перетворилося на розгул стихії,
держава та профспілки повинні доповнити його системою законодавчих та
інших заходів, спрямованих насамперед на забезпечення соціального
захисту громадян.

Утворення нової політичної системи в нашому суспільстві відбувається
складно й суперечливо. Після серпня 1991 р. почали складатися зовсім
нові умови суспільного життя. Існуючі політичні інститути діяти
ефективно були неспроможні, а нова політична система, покликана через
відповідні інститути здійснювати управління суспільством, виробляється
повільно.

Водночас вихід з економічної та політичної кризи вимагає якнайшвидшого,
рішучого й, безумовно, компетентного запровадження нових систем:
економічної – з ринковими відносинами, приватизацією, однаковими умовами
функціонування різних форм власності; політичної – з новими політичними
відносинами, правовою державою, парламентськими партіями, громадянським
суспільством і самоврядуванням; соціальної – зі справедливим розподілом
матеріальних і культурних благ, новою організацією праці, ефективним
соціальним захистом населення країни. Причому вводити нові системи
необхідно виключно на науковій основі, зі своїми ознаками, законами,
категоріями, з набором певних взаємодіючих інститутів, ланок, їхньою
доцільністю, підпорядкованістю й самостійністю. Для ефективного
виконання цих завдань потрібні висококваліфіковані фахівці, які добре
знають загальні закономірності процесів управління й самоврядування,
історичний і політичний досвід своєї та інших країн. На жаль, таких
фахівців в Україні дуже мало.

Справа в тому, що політична й народногосподарська системи в колишньому
СРСР ніколи фактично не управлялися професіоналами. Жоден вищий
навчальний заклад до недавнього часу не готував управлінців. Утім
професіональне управління вимагає знання більш як 400 конкретних правил,
досі невідомих керівництву. В колишньому СРСР лише генеральних
директорів підприємств було понад 100 тис. чоловік, але тільки дехто з
них мав відповідні знання.

Не краще було й із політичним керівництвом. Аналіз освіти членів
Політбюро ЦК КПРС свідчить, що після смерті Леніна від 15 до 40
відсотків вищого політичного керівництва не мали не тільки професійної
управлінської, але й вищої освіти. Тобто тривалий час країною правили
люди, м‘яко кажучи, некомпетентні.

Політична спадщина тоталітарної системи мала багато інших негативних
наслідків. У теорії домінувало збіднене, а нерідко й примітивне уявлення
про демократію, в тому числі соціалістичну, мала місце недооцінка
бюрократизму як потворного соціального явища. Держава й право
зображувалися в науковій літературі як класові інститути, позбавлені
загальнолюдського змісту. Тривалий час існувало недовірливе й навіть
негативне ставлення до самої ідеї самоврядування. В політичному житті
панувала одна партія, а всі інші політичні інститути були підвладні КПРС
і обслуговували її політику, її панування.

На жаль, власний досвід України щодо політичної системи дуже обмежений,
а сучасного демократичного політичного досвіду наша країна практично
зовсім не мала.

Враховуючи реалії та особливості суспільного життя,
соціально-політичного процесу в Україні, можна визначити основні напрями
становлення й розвитку її політичної системи.

1. Дальший розвиток і вдосконалення політичних відносин шляхом відкриття
максимального простору самоврядуванню суспільства на всіх рівнях його
соціально-політичної організації, сприяння якнайповнішому вияву
ініціативи громадян, представницьких органів влади, партій, об‘єднань і
рухів, трудових колективів.

2. Побудова демократичної, правової, соціальної держави з ефективно
діючим парламентом, професіональним, висококваліфікованим, сильним
урядом, незалежними судовими органами – тобто з чітким поділом влади на
законодавчу, виконавчу, судову із розмежуванням їхніх функцій. Зміцнення
законності й правопорядку, виключення можливості узурпаторство влади та
зловживань, ефективна протидія бюрократизмові й формалізмові.
Утвердження верховенства закону, його безперечне дотримання на всіх
рівнях, усіма громадянами. Забезпечення гідних людини життєвих умов.

3. Формування громадянського суспільства як сукупності вільних людей та
їхніх самодіяльних організацій, політичних партій, рухів, профспілок,
кооперативів, асоціацій, покликаних виражати й захищати індивідуальні та
групові інтереси громадян, встановлювати й реалізувати відповідні
відносини з державою. Створення громадянського суспільства в Україні має
спиратися на використання світового досвіду, різних форм власності й
демократичних політичних інститутів.

Шлях до громадянського суспільства пролягає через якнайширше
запровадження самоврядування народу. Воно втілюється у двох
взаємозв‘язаних тенденціях: 1) розширення сфери самоврядування народу за
рахунок радикального звуження централізованого державного управління; 2)
якісний розвиток самоврядування, спрямований на дальше розширення сфери
дії гуманістичних принципів, демократичних засад, витіснення елементів
бюрократизму.

Важливим у побудові громадянського суспільства є утвердження плюралізму,
який виступає своєрідною формою самореалізації суспільства й особи,
відображаючи ступінь самодіяльності вільних людей та їхніх організацій,
соціальної й політичної свободи.

Як основа демократичної політичної системи громадянське суспільство
вносить у неї демократичні риси та якості, могутній дух вивільнення
особи від державного диктату.

4. Зростання політичної свідомості та політичної культури суспільства й
особи – як на теоретичному, так і на буденному рівнях. Це передбачає
запровадження раціональної системи політичної освіти громадян,
удосконалення повсякденного практичного політичного досвіду, враховуючи,
що буденний рівень політичної свідомості матеріалізується в
спостереженнях, звичках, уявленнях, стереотипах, впливає на формування
громадської думки.

Творення нової України вимагає якісно нового стану духовності народу,
посилення його освітнього й культурного потенціалів, структурних змін у
середній і вищій освіті, звернення до найкращих політичних традицій,
політичної історії та культурної спадщини українського народу,
раціональнішого й ефективнішого використання досягнень вітчизняного
мистецтва.

5. Забезпечення необхідних умов для вільного розвитку нації в цілому й
кожного етносу зокрема, формування й зростання національної свідомості й
національної культури.

6. Вдосконалення діяльності засобів масової інформації, зміцнення
їхньої ролі в регулюванні політичних відносин, управлінні суспільством,
формуванні політичної свідомості, політичної культури суспільства й
кожного громадянина, особливо в досягненні владно-політичної інтеграції
суспільства.

Найважливішим завданням засобів масової інформації є забезпечення
широкої гласності як запоруки демократизації суспільства, важливого
принципу розбудови громадянського суспільства та правової держави. Одним
із головних результатів діяльності засобів масової інформації має бути
створення нової суспільно-політичної ситуації, яка характеризується
розкріпаченням свідомості й ініціативи людей, вільним обміном і
боротьбою думок, справжнім плюралізмом у пошуках шляхів виходу з
кризового становища країни. При цьому гласність не повинна обернутися на
засіб вияву амбіційних, егоїстичних інтересів окремих людей чи груп,
досягнення цілей, що не збігаються з утвердженням реального
народовладдя.

7. Своєчасне самооновлення політичної системи з урахуванням внутрішнього
й міжнародного становища, тобто її постійна адаптація. Як зазначав Д.
Істон, адаптація для політичної системи – це не просто пристосування до
ворожого впливу, це також спроба перетворити самі системи, які
справляють тиск, тобто адаптація, але й водночас переробка чужих систем.

Нині Україна розбудовує нову політичну систему. Головна мета цього
процесу – перехід до справжньої, діючої, справді народної демократії.

Для того, щоб нова політична система була завжди здатною до
самооновлення й адаптації, необхідно, згідно з положеннями нової
Конституції, докорінно опрацювати механізм представницької та
безпосередньої демократії, широко втілити в суспільне життя елементи
самоврядування, зламати бюрократичну машину, обравши справді
професіональний, кваліфікований парламент. Виконавча влада має бути
також висококваліфікованою, а її апарат – невеликим, ефективно
працюючим.

У зв‘язку з докорінною перебудовою механізму представницької та
безпосередньої демократії виникає необхідність розробки нового виборчого
законодавства. В ньому має бути закладена багатопартійна основа виборчої
системи, чітко визначені особливості виборів Президента, народних
депутатів України, місцевих представницьких органів.

Нинішня політична система не тільки покликана забезпечити реформування
усіх сфер суспільного життя, а й сформувати модерну політичну націю. В
Україні цей процес перебуває на початковій стадії, тому що:

по-перше, Україна ще не витворила власної моделі національної економіки;

по-друге, не сформувався середній клас як суб‘єкт модерних національних
цінностей;

по-третє, не створено політичний механізм національної консолідації;

по-четверте, не відтворені в повному обсязі традиційні національні
цінності, не освоєні модерні процедури культуротворчості як у галузі
філософії і мистецтва, так і в галузі науки і освіти, не забезпечене
повноцінне функціонування української мови в усіх сферах суспільного
життя.

Тому пріоритетними у політиці владних структур в царині формування
модерної української нації повинні стати проблеми її консолідації
навколо цінностей громадянського суспільства, поєднаних з сучасною
українською культурою. Акцент на етнокультурних пріоритетах у їхньому
традиційному вигляді, поза контекстом реформування економічної,
політичної, правової і культурної систем, може призвести тільки до
дискредитації національної ідеї.

Дестабілізаційні процеси, що виявляються через конфлікти між: гілками
влади, політичними блоками, центром і регіонами, конфесіями, а також
через різку майнову диференціацію, свідчать про низьку стабілізаційну
спроможність політичної системи в Україні. Проте Українській державі
вдалося уникнути кривавих ексцесів, а також налагодити цивілізаційні
контакти з країнами Сходу і Заходу. Це характеризує широкі можливості
політичної системи в реалізації цієї функції.

Політична система в Україні визначається дуже низькою здатністю до
соціальних новацій, і як наслідок цього, реформи в державі проходять
повільно, незбалансовано і супроводжуються великими соціальними
втратами. Державні органи та політичні організації часто стають
заручниками інтересів могутніх номенклатурних угруповань, які звикли до
соціального паразитизму. Однак реформістський потенціал політичної
системи зростає тією мірою, якою старі господарські, політичні і
культурні структури вичерпують себе повністю і розвалюються, а
громадська думка в результаті кризи звільняється від тоталітарних і
посттоталітарних міфологій.

Суспільству загалом і політичній системі зокрема властиві певні межі, в
рамках яких здійснюються суспільні перетворення, успадковані від
попереднього історичного розвитку. Тяжкий вантаж колоніального і
тоталітарного минулого, який є основною причиною відставання політичної
системи України від інших держав у здійсненні соціальних реформ,
спричинив несконсолідованість нації; відсутність політичної еліти,
здатної по-сучасному, без регіональних та ідеологічних стереотипів,
осмислити сучасні реалії, виробити суспільні і державні пріоритети
розвитку України; наявність індустріальних гігантів з величезною
енергомісткістю і матеріаломісткістю, орієнтованих на господарський
комплекс республік (особливо – Росії) колишнього СРСР. Управлінська
функція політичної системи в Україні неефективна з огляду на збереження
структури і функцій старого апарату, принципів і методів старої кадрової
політики, а також мотиваційного механізму до праці.

Політична система лише тоді може забезпечувати вільний розвиток особи і
суспільства, коли її інститути функціонують у рамках правової системи.

До недоліків правової системи України можна віднести:

· повільне і суперечливе втілення норм Конституції у законодавчі акти;

· затягнутий процес реформування судової влади як основного механізму
захисту конституційних прав громадян;

· відсутність чіткої субординації між правовими актами, законами і
підзаконними актами;

· відсутність нових правових кодексів (Цивільного, Кримінального), які б
відповідали Конституції та міжнародним стандартам;

· відсутність цілісної концепції реформування правової системи (у
правовій системі домінують інтереси державної бюрократії, фінансової і
комерційної олігархії, а не суспільні);

· надмірне поширення підзаконних актів (урядових, відомчих) як джерел
права;

· непрямий характер дії законів, коли для їх застосування використовують
цілий пакет підзаконних актів;

· нерівномірну урегульованість законодавством різних сфер суспільного
життя;

· недостатню розробку механізму реалізації закону і відповідальності за
його порушення;

· недосконалу процедуру підготовки та прийняття законодавчих та інших
нормативно-правових актів;

· відставання за кількістю юристів від передових країн Заходу;

· правову неграмотність і правовий нігілізм громадян і політичної еліти.

Основна причина недосконалості політичної системи полягає в тому, що
політичні сили керуються у своїй діяльності не правовими нормами, а
груповими інтересами. Коли та чи інша політична партія порушує свої
програмні засади і статутні норми, вона не зможе на рівні державних
органів твердо дотримуватися правових процедур. Правовий прогрес
залежить від правової культури суспільства, розгортання конкуренції,
становлення середнього класу, для якого правовий хаос несумісний з
нормами буття.

Проаналізувавши функції сучасної політичної системи в Україні, можна
визначити її типологічні ознаки. З погляду формаційного підходу,
політична система України є посткомуністичною, де в еклектичній формі
поєднуються елементи старої командно-адміністративної, мафіозної та
сучасної демократичної систем.

Політична система в Україні лише частково забезпечує реалізацію своїх
функцій, оскільки її інститути не зазнали глибокої трансформації у
сучасну плюралістичну політичну систему, не спрацьовують саморегулюючі
механізми ринкової економіки і громадянського суспільства.

Використана література:

Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. – К.,1997.

Брегеда А.Ю. Політологія : Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц.
– К., 1999.

Вазар І.М. Політична етнологія як наука: історія, теорія, методологія,
праксеологія. – К., 1994.

Гаєвський Б. Українська політологія. – К., 1995.

Гаєвський Б. Філософія політики. -К., 1993.

Гальчинський А. Кінець тоталітарного соціалізму, а що далі ? – К., 1996.

Гелей С., Рутар С. Основи політології. – Львів, 1996.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020