РЕФЕРАТ
на тему:
“Поняття, зміст права власності”Вступ
У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності.
Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів
цивільного права. Серед численних нормативних актів в Україні щодо
питань власності важливе місце займають Закон України “Про власність”
від 7 лютого 1991 р. та Цивільний кодекс України (розділ 11). Радикальні
економічні й політичні перетворення в суверенній і незалежній Україні
мають на меті побудувати нову модель господарської системи. Її фундамент
складають різноманітні форми власності відповідних суб’єктів, їх
рівноправність і змагальність.
Надзвичайно важливим елементом нового господарського механізму є ринок,
який повинен перетворитися в поєднанні з державним регулюванням в
активний інструмент, що сприяв би ефективній діяльності учасників
суспільного виробництва.
Серед основоположних нормативних актів, які складатимуть основу нової
господарської системи, вирішальне значення належить цивільно-правовим
законам, що передбачають нову систему видів і форм власності. яка
відображає плюралізм відносин власності.
1. Загальне поняття власності і права власності
Існування людини забезпечується головним чином завдяки суспільному
виробництву, в процесі якого створюються необхідні для неї матеріальні
блага (за винятком благ, безпосередньо створених природою). Звичайно ж
функціонування такого виробництва неможливе без повної взаємодії людей.
Тобто заради досягнення тих чи інших цілей суспільного виробництва і
задоволення таким чином своїх потреб вони змушені вступати у відповідні
взаємовідносини (суспільні відносини) між собою, які набувають
насамперед виробничого забарвлення.
Суспільне виробництво формує відповідну спрямованість взаємовідносин,
сутність якої полягає у привласненні людиною (колективом людей)
предметів природи і продуктів суспільного виробництва, що дає можливість
індивіду ста-витися до них «як до своїх, до власних». Цілком логічно, що
коли для одного індивіда (суб’єкта) привласнене майно є «своє», то для
іншого воно має бути «чуже» ‘. Однак привласнення, як правило, не може
бути без відчуження. Тому варто погодитись з авторами, які вважають, що
«власність одних людей чи їх колективів на майно невіддільно пов’язана з
відчуженням даного майна від інших людей»’. Водночас подібне твердження
не може бути в такій же мірі прийнятним, коли індивід привласнює
результати власної праці. У такому разі привласнення майна одним
індивідом не супроводжується відчуженням його від іншого індивіда.
У найбільш узагальненій формі власність можна визначити як відносини між
людьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади
над ними, приналежності їх конкретній особі. Саме ці відносини є
рушійною силою суспільного виробництва, є його сутністю. Для того, щоб
було що привласнювати необхідно насамперед належним чином підготувати
предмети природи, створити нові матеріальні блага. Така діяльність
людини стає ефективною і набуває для неї адекватної значимості лише в
умовах певної самоорганізації суспільства. Для ізольованого індивіда
привласнення такого значення не має, оскільки він позбавлений як
можливості так і необхідності вступати у відносини з іншими індивідами
йому подібними. Отже, поза сумнівами твердження: власність можлива лише
в людському суспільстві, яке до того ж знаходиться на певному ступені
свого розвитку. Про досягнення суспільством такого ступеню може свідчити
здатність людей вступати у виробничий процес з метою привласнювати
засоби виробництва, продукти праці та задовольняти свої потреби в
кінцевому результаті. Тому не можна не погодитись з основоположниками
марксизму-ленінізму втому, що «всяке виробництво є привласнення
індивідом предметів природи в рамках певної форми суспільства і через
неї».
В своїй історії, як загальновідомо, суспільство пройшло кілька ступенів
розвитку розподілу праці: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний,
капіталістичний і соціалістичний типи виробничих відносин. Кожному з
перерахованих типів виробничих відносин відповідає відповідна форма
власності: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і
соціалістична.
Першооснову усіх наведених форм власності становлять економічні
відносини привласнення матеріальних благ у процесі виробництва. Тому
власність у такому значенні є її економічним розумінням. Міжтим
економічні відносини власності, які існують в цілому помимо волі і
свідомості людей, можуть бути об’єктом правового регулювання, одержуючи
відповідне оформлення в нормах права. У такому разі проявляється
юридичний зміст власності. Закріплення відносин власності правовими
засобами здійснюється під впливом волі суспільних груп, які прийнято
називати класами. В.І. Ленін неодноразово наголошував, що класи — це
великі групи людей, становище яких визначається їх відношенням до
засобів виробництва’. Звичайно ж класики марксизму-ленінізму мали на
увазі, що регулювання відносин власності здійснюється за волею пануючого
класу. Однак, на наш погляд, історичний розвиток суспільних відносин
свідчить, що в сучасних умовах відбувається процес нівелювання класового
впливу на формування відносин власності і посилення на них впливу тих
суспільних груп, які домінують в суспільстві, об’єднуючись між собою
заради суспільно-прогресивної ідеї (наприклад, досягнення високого
добробуту на демократичних засадах суспільного життя).
Важливо, що суспільство не обмежується правовим закріпленням засобів
виробництва і продуктів праці за конкретними особами чи їх колективами.
Відносини власності одержують також, що не менш важливо, необхідну
регламентацію і примусовий захист. У такому разі врегульовані правовими
нормами економічні відносини власності набувають ознак якісно нових
відносин — відносин права власності.
Безперечно, що відносини права власності є похідними відносно
економічних відносин власності, які є складовою частиною виробничих
відносин. Саме власність є умовою функціонування організованого
виробництва в межах загального комплексу виробничих відносин, а відтак і
їх головною складовою частиною. Роль економічних відносин власності
полягає у закріпленні стану приналежності матеріальних благ індивідам,
віддзеркалюючи статичний момент того чи іншого способу суспільного
виробництва.
В юридичній науці радянського періоду на базі марксистських положень про
власність сформувалася в цілому правильна уява про статичний характер
економічних відносин власності. Так, це питання особливо грунтовно
дослідив С.Н. Братусь. Він відзначив, що власність як стан
привласненості матеріальних благ відтворює статичні моменти, які
характеризують даний спосіб виробництва, і що вона віддзеркалює
виробництво не як процес, не як динаміку відносин, а як «момент
статичний, як результат процесу розподілу» засобів виробництва’. В
радянській юридичній літературі така думка стала панівною, а також
одержала підтримку в Україні в умовах переходу до ринкової економіки’.
В ході привласнення суспільство обертає в свою користь багатства
природи, створює нові матеріальні блага. Однак цього недостатньо для
існування членів суспільства, оскільки вони повинні одержати для вчасних
потреб ці матеріальні блага. Тому не менш важливою є завіршувальна
стадія привласнення — розподіл матеріальних благ між членами
суспільства. Власність обумовлює необхідність суспільного розвитку,
виробництва. Водночас без виробництва неможливе існування власності,
оскільки не можна привласнити те, чого не існує. Привласнення не є
самоціллю суспільства. В кінцевому випадку здобуті чи створені
матеріальні блага використовуються для відновлення процесу виробництва
та безпосередньо споживаються членами суспільства. Отже, економічні
відносини власності включають наступні визначальні стадії їх реалізації:
а) заволодіння багатствами природи та створення нових матеріальних благ;
б) розподіл матеріальних благ між членами суспільства та їх колективами;
в) виробниче та особисте споживання матеріальних благ. Зазначені стадії
економічних відносин здійснюються безпосередньо учасниками (суб’єктами)
цих відносин, які мають бути наділені для цього відповідними
повноваженнями, а саме — повноваженнями «господаря» (власника). Таким
чином, господарю надається можливість панувати над належними йому
речами. Однак таке «панування» над речами може бути ефективним лише
тоді, коли воно закріплюється певними правилами (правовими нормами),
обов’язковими для усіх індивідів суспільства, як власників так і
невласників.
Як уже відзначалося, виробничі відносини, в тому числі і відносини
власності, розвиваються і існують незалежно від волі конкретних
індивідів, оскільки такі відносини уявляють собою об’єктивний результат
діяльності людей та їх утворень. Під таку діяльність підпадають численні
акти вольової поведінки людей, які в своїй сукупності утворюють особливу
категорію економічних відносин власності, а саме — майнових відносин.
Таким чином, майнові відносини як реально існуюча форма проявлення та
реалізації виробничих відносин, формуються завдяки вольовим актам людей
та їх колективів, що робить можливим розповсюдження на них відповідного
правового регулювання. При цьому майнові відносини поділяються на
відносини статики і динаміки. Перші з них утверджують приналежність
матеріальних благ власникам, другі — перехід матеріальних благ від одних
до інших суб’єктів.
Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення
права власності, за допомогою якого утверджується панування власника над
належними йому речами та його повноваження по володінню, користуванню та
розпорядженню цими речами. Перераховані повноваження власника є для
нього найбільш значимими і в своїй сукупності складають зміст
економічних відносин власності. Право власності регулює лише статику
майнових відносин власності, тобто визначає стан приналежності
матеріальних благ індивідам. Що ж до відносин по розподілу матеріальних
благ індивідам та їх переходу від одних осіб до інших (тобто їх
динаміка), то їх регулювання здійснюється іншими правовими нормами
(наприклад, зобов’язальноправовими).
До інституту права власності мають відноситися ті норми, які:
а) встановлюють приналежність матеріальних благ власнику;
б) встановлюють підстави та умови виникнення у суб’єктів права
власності;
в) визначають обсяг повноважень власника по володінню, користуванню та
розпорядженню матеріальними благами;
г) встановлюють підстави та умови припинення права власності на
приналежні суб’єкту матеріальні блага;
д) встановлюють правові засоби захисту (охорони) прав власника.
Вищенаведені критерії дають можливість виявити в різних галузях
законодавства ті норми, які мають бути віднесені до інституту права
власності. Безумовно переважна їх частина є цивільноправовими.
2. Загальні умови виникнення права приватної власності у громадян
Для виникнення у громадян права приватної власності на те чи інше майно
необхідні певні юридичні факти, які в правовому значенні виступають в
якості юридичної підстави виникнення права власності. Подібні юридичні
підстави необхідні для виникнення права власності також у інших її
суб’єктів, але повного їх співпадання може не бути. Наприклад, державна
власність може виникнути внаслідок конфіскації майна за скоєний особою
злочин. Звичайно за такою підставою не набувають права власності
громадяни або юридичні особи. 1 такі випадки не поодинокі. Тому
правомірним можна вважати поділ підстав виникнення права власності на
універсальні (загальні) і спеціальні.
В період соціалістичного будівництва, на наш погляд, спеціальні способи
(підстави) набуття права власності мали певну перевагу над
універсальними, оскільки для суспільної власності (особливо державної)
встановлювалися численні переваги. Що ж до особистої власності громадян,
то тут діяв заборонний (обмежувальний) принцип її існування, а
відповідно — обмежувалось коло підстав виникнення права власності у
громадян. За новим законодавством про власність набувають більшого
значення універсальні підстави виникнення права власності, зокрема у
зв’язку з наданням громадянам, нарівні з іншими суб’єктами цивільних
правовідносин, права на підприємницьку та іншу господарську діяльність.
Водночас з’явилися і деякі нові спеціальні підстави набуття громадянами
права приватної власності, наприклад в порядку приватизації державного
майна за майновими сертифікатами. Так чи інакше, в умовах переходу до
ринкової економіки і впровадження при-ватної власності відбулись істотні
зміни в співвідношенні спеціальних і універсальних підстав виникнення
права власності різних форм, причому на користь останніх.
Продовжує зберігати свою актуальність і в сучасних умовах відомий ще з
часів розквіту римського права поділ підстав (способів) виникнення права
власності на первісні і похідні. Розмежування первісних і похідних
підстав виникнення права власності, в тому числі і приватної власності
громадян, здійснюється за традиційними давно відомими критеріями, які
вже нами розглядались в попередніх розділах даної праці. Введення
приватної власності в Україні істотних змін у ви-значення цих критеріїв
не внесло, а лише розширило коло первісних і похідних підстав виникнення
у громадян права власності, наприклад внаслідок надання громадянам права
займатися будь-якими видами підприємницької діяльності (крім забороненої
законом).
Значна частина юридичних фактів може служити юридичною підставою як
виникнення права власності, так і його припинення. Наприклад, укладення
договору купівлі-продажу тягне за собою припинення права власності у
продавця і одночасне виникнення його у покупця. Але в практиці так буває
не завжди. Так, створення громадянином власними зусиллями і з власних
матеріалів скульптури, картини, іншої речі призводить лише до виникнення
права власності. Тому дещо необережними можуть бути беззастережні
висловлювання про те, що «в нормальному товарообігу виникнення права
власності на конкретне майно у однієї особи одночасно означає припинення
права власності у іншої особи»’,
Більш виваженою є позиція Н.С.Кузнєцової, яка вважає, що не завжди
певний юридичний факт виступає одночасно підставою припинення і
виникнення права власності і це має місце головним чином тоді, коли
припинення права власності не пов’язане з правонаступництвом. Свій
висновок автор підтвердила прикладами, серед яких називаються випадки
споживання власником належних йому продуктів харчування, знищення або
викидання власником непотрібної йому речі, загибелі речі не по волі
власника, вилучення майна відповідно до акту органів державного
управління (наприклад, у разі вилучення худоби при епізоотіях)’.
Наведені приклади, дійсно, засвідчують існування випадків, коли
підставою (способом) виникнення і припинення в особи права власності
служать різні юридичні факти.
Перерахування подібних прикладів можна було б продовжити. Більше того,
можуть бути випадки переходу права власності в порядку
правонаступництва, в яких також підставою виникнення права власності є
один юридичний факт, а підставою припинення у попереднього власника —
інший. Саме така ситуація спостерігається при спадкуванні за заповітом,
оскільки право власності у спадкодавця припиняється у зв’язку з його
смертю, а право власності у спадкоємця виникає на підставі заповіту
(таке неспівпадання юридичних фактів не виключається і при спадкуванні
за законом).
Віддаючи належне проблемі класифікації підстав виникнення права
власності, все-таки необхідно визнати пріоритетність питання розкриття
змісту самих підстав, їх впливу на формування приватної власності
громадян. Не можна не враховувати і того, що, як правило, право
власності набувається за правомірними юридичними підставами.
Законодавство про особисту власність не містило ні вичерпного, ні
орієнтовного переліку підстав виникнення у громадян права власності,
обмеживши коло можливих її об’єктів та межі їх використання. По-іншому
вирішена ця проблема в Законі України «Про власність», в якому проблема
підстав виникнення у громадян права власності знайшла конкретне
вирішення.
В ст.12 «Підстави виникнення права приватної власності» Закону України
«Про власність» записано:
1. Праця громадян є основою створення і примноження їх власності.
2. Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному
виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення
коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно,
одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених
законом.
В Законі «Про власність в СРСР» також містилася подібна норма, але з
певними редакційними і структурними особливостями. Сформульована вона в
пп.1, 5 ст.6 «Загальні положення про власність громадян» Закону.
Власність громадян, зазначається в ньому, створюється і примножується за
рахунок їхніх трудових доходів від участі в суспільному виробництві, від
ведення власного господарства і доходів від коштів, вкладених у кредитні
установи, акції та інші цінні папери, набуття майна у спадщину і на
інших підставах, які допускаються законом (п.1). Право успадкування
майна громадян визнається і охороняється законом (п.5).
3. Об’єкти права приватної власності громадян
У приватній власності громадян можуть бути будь-які об’єкти
особисто-споживчого та виробничого призначення, результати
інтелектуальної праці, якщо інше не передбачено законом. Фактично у
власності громадян може бути те ж майно, що і у власності юридичних
осіб, за певними винятками. Однак використання цього майна у
підприємницькій діяльності можливе з дотриманням спеціальних правил про
підприємництво. За чинним законодавством України склад і кількість
майна, що може бути у при-ватній власності громадян, може бути обмежена
лише законом.
Як випливає із змісту ст.9 Закону України «Про власність», не можуть
бути у власності окремих громадян об’єкти права виключної власності
народу України, до яких належать земля (за винятком земельних ділянок
певного розміру), надра, повітря-ний простір, водні та інші природні
ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної
зони.
Кожна держава вправі визначити об’єкти, які з міркувань державної
безпеки або інших підстав, не повинні знаходитися у власності тих чи
інших суб’єктів правовідносин або мають набуватися з дотриманням
спеціальних правил. Тому Постановою Верховної Ради України від 17 червня
1991 р. «Про право власності на окремі види майна»’ (з наступними
змінами і доповненнями від 22 квітня 1993 р., 15 липня 1994 р., 24 січня
1995 р.) було затверджено «Перелік видів майна, що не може перебувати у
власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та
юридичних осіб інших держав на території України» та «Спеціальний
порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна»,
викладені відповідно в додатках №1 і №2. До такого Переліку входять:
1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної
в Додатку №2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і
боєприпасів до неї, які набуваються громадськими об’єднаннями з дозволу
органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка,
ракетно-космічні комплекси.
2. Вибухові речовини і засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а також
спеціальні матеріали і обладнання для його виробництва.
3. Бойові отруйні речовини.
4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікувальні засоби (за
винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря).
5. Протиградові установки.
6. Державні еталони одиниць фізичних величин.
7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначені
засоби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавних
форм власності).
8. Електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються
правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та
патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.
Що ж до видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття
громадянами права власності, то в Додатку №2, зокрема, зазначаються:
вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі
види пневматичної зброї; пам’ятки історії і культури; радіоактивні
речовини. Такі види майна можуть бути придбані лише за наявності
відповідного дозволу (органів внутрішніх справ, Міністерства культури,
державних органів по ядерній та радіаційній безпеці тощо).
Вилучення перерахованих видів майна з числа об’єктів права приватної
власності громадян аж ніяк не можна розглядати як обмеження прав
власника, оскільки перебування такого майна у власності громадян
завдавало б шкоду державі, суспільству, окремим громадянам, суперечило б
в багатьох випадках принципам міжнародного права. 3 таких міркувань
наведений перелік в майбутньому може і поповнюватися.
Відповідно до ст.49 Закону «Про власність» володіння майном вважається
правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, арбітражним чи
третейським судом. Водночас це означає, що власник не зобов’язаний мати
письмовий доказ приналежності йому того чи іншого майна, за окремими
винятками. Право власності на окремі об’єкти обов’язково має
підтверджуватися спеціальним документом (наприклад, свідоцтвом про право
власності на жилий будинок, свідоцтвом на спадщину, державним актом на
право приватної власності на землю, нотаріально посвідченим Договором
(купівлі-продажу)
5. Право власності в системі комерційних правовідносин
В системі комерційних правовідносин важливе місце посідають
нормативно-правові акти, які регулюють комерційну діяльність. Більшість
цих актів так чи інакше опираються на право власності. Так, комерційне
законодавство ґрунтується на статтях і нормах Конституції України про
власність, про підприємництво, про компетенцію вищих органів державної
влади (Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів) у нормативному
регулюванні комерційної діяльності, серед комерційних законів виділяють:
– загальні (Закон України “Про власність”; Цивільний кодекс, який
регулює основні види комерційних відносин і договорів);
– закони про види і правовий статус господарюючих суб’єктів (Закони “Про
підприємства в Україні”, “Про господарські товариства”, “Про колективне
сільськогосподарське підприємство” тощо);
– закони про окремі види господарської діяльності (Кодекс торговельного
мореплавства, Повітряний кодекс України);
– закони про окремі відносини (наприклад, Арбітражний процесуальний
кодекс України).
Фундаментальним інститутом комерційного законодавства є система
нормативних актів, які на основі Закону України “Про власність”
регулюють відносини щодо управління (володіння, користування) нерухомим
майном у народному господарстві. До цього інституту входять нормативні
акти:
– про управління державною власністю. Це в основному постанови Кабінету
Міністрів, укази Президента України, які деталізують положення ст. 31–39
(про державну власність) Закону України “Про власність”. Стосовно
державного сектора ці акти встановлюють правовий режим державного майна,
яке знаходиться у повному господарському віданні державних підприємств
або в оперативному управлінні державних установ;
– про оренду державного та комунального майна;
– про приватизацію майна державних підприємств та організацій.
Право приватної власності передбачає наділення громадянина-власника
юридично забезпеченою можливістю здійснювати у передбачених законом
межах права щодо володіння, користування і розпорядження належним йому
майном. Зазначені правомочності власника утворюють зміст права власності
громадян. У цивільному законодавстві, інших законодавчих актах, як
правило, не визначається конкретний обсяг правомочностей громадян щодо
їх приватної власності. Лише в окремих випадках законодавець встановлює
безпосередні межі здійснення громадянами правомочностей права приватної
власності щодо того чи іншого конкретного майна (наприклад, стосовно
земельних ділянок, приватного підприємства, зброї, валютних цінностей).
Тому, визначаючи обсяг правомочностей громадянина щодо належного йому
майна, необхідно враховувати загальні принципи здійснення цивільних
прав, соціально-економічну природу власності громадян і особливості
окремих її об’єктів.
Правильне визначення обсягу правомочностей та умов їх здійснення має
велике значення для утвердження правового статусу громадянина-власника і
захисту його прав. Більше того, порушення особою відповідних правових
норм може позбавити його такого захисту або навіть призвести до
припинення права власності.
Власник, як зазначається в ст.4 Закону «Про власність», має право
вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, і
використовувати таке майно для господарської та іншої не забороненої
законом діяльності. При цьому власник зобов’язаний додержуватися
моральних засад суспільства, не завдавати шкоди навколишньому
середовищу, не порушувати права і охоронювані законом інтереси громадян,
юридичних осіб, адміністративно-територіальних утворень і держави. 1
лише у випадках і порядку, встановлених актами законодавства України,
діяльність власника може бути обмежена або припинена. Недотримання
власником встановлених законодавством України вимог може бути підставою
для відмови у захисті права приватної власності, оскільки цивільні права
охороняються законом лише за умови, що їхнє здійснення не суперечить
призначенню цих прав у суспільстві.
У період переходу України до ринкових відносин в новому цивільному
законодавстві набирає реального змісту формула: «дозволяється все, що не
заборонено законом». Не заперечуючи можливість її застосування в
інституті права власності, на наш погляд, необхідно обов’язково
враховувати ту обставину, що у цивільному законодавстві, як правило,
прямо не перераховуються усі неправомірні дії громадян-власників.
Практично це й неможливо передбачити. Тому звернення до загальних
критеріїв визначення правомірності чи неправомірності дій власників є
цілком виправданим і не суперечить закону. Це стосується однаковою мірою
усіх трьох елементів правомочності власника, тобто володіння,
користування і розпорядження. Причому обсяг правомочності (її обмеження)
може встановлюватися як щодо сукупності усіх названих елементів, так і
щодо кожного з них, що зумовлено неоднаковим їх значенням для власника і
оточуючих осіб.
Володіння об’єктами права приватної власності (тобто фактичне панування
над річчю чи фактичне утримання її в сфері власних потреб власника)
кожен громадянин здійснює самостійно або за власною волею спільно з
іншими особами (як фізичними так і юридичними), зокрема членами сім’ї.
Проте таке спільне володіння не породжує в останніх права власності.
Власник вправі передати належне йому майно у володіння інших осіб, не
втрачаючи при цьому права власності. Власник не завжди може бути
зацікавлений мати майно у своєму фактичному володінні. Наприклад,
власник кількох квартир може задовольнятися проживанням в одній з
квартир, виходячи з власних потреб. Більше того, можливі ситуації, коли
фактичне володіння майном для власника є недоцільним. Так, як правило,
громадяни володіють грошовими сумами в межах, необхідних для задоволення
власних потреб. Залишкові ж суми вкладають в кредитні установи, акції,
інші цінні папери, оскільки це надає їм можливість одержувати дивіденди
чи інший прибуток.
Користування майном також є для власника одним з найважливіших рушійних
мотивів у набутті права власності, оскільки ця правомочність
безпосередньо сприяє задоволенню його матеріальних, культурних і
господарських потреб. Користування, як і володіння, власник може
здійснювати самостійно або спільно з іншими особами. Він вправі вимагати
усунення перешкод по користуванню своїм майном, захищати іншим чином це
право. Іноді користування власністю можливе лише при дотриманні
громадянином тих чи інших спеціальних умов. Так, для самостійного
користування автомобілем, літаком чи іншим транспортним засобом
необхідно мати відповідне посвідчення на право управління, для
експлуатації житлового будинку, деяких його комунікацій повинні бути
дотримані протипожежні та інші правила. Власник може бути позбавлений
можливості, всупереч власній волі, користуватися своєю власністю,
наприклад у разі арешту майна у зв’язку зі скоєнням злочину чи його
засудженням до позбавлення волі.
Розпорядження є не менш важливим правом власника. Воно остаточно
утверджує абсолютну владу громадянина над майном, дає можливість
реалізувати цю владу шляхом тимчасової передачі майна іншим особам або
відчуження його за угодами продажу, дарування, заповіту тощо. У багатьох
випадках без права розпорядження право власності взагалі було б
позбавлене доцільності, наприклад, щодо права власності на грошові
кошти. Реалізуючи свої грошові доходи, громадяни набувають у власність
чи тимчасове користування майно, отримують необхідні послуги для
задоволення своїх потреб. Дякуючи праву розпорядження, громадяни мають
можливість здійснювати підприємницьку та іншу господарську діяльність.
Як правило, лише власник може визначати юридичну чи фактичну долю
належної йому речі.
Наділяючи власника максимально можливими повноваженнями по володінню,
користуванню і розпорядженню майном, законодавець водночас визначає
певні загальні або спеціальні правила їх здійснення. Прикладом загальних
правил, що встановлювалися законодавством соціалістичного періоду, була
заборона громадянам одержувати від своєї власності «нетрудові доходи».’
Звичайно, сьогодні ця заборона не діє, оскільки громадянам надано право
одержувати прибутки та інші плоди від своєї власності будь-яким чином,
прямо не забороненим законом. Зрозуміло, що використовуючи своє майно
для систематичного одержання прибутків, громадянин зобов’язаний
дотримуватися правил, встановлених для підприємництва чи іншої
діяльності суб’єктів цивільних правовідносин. Водночас для нового
законодавства ринкової орієнтації здебільшого характерне встановлення
спеціального правового режиму здійснення правомочностей власника щодо
окремих видів майна (валютних цінностей, зброї, земельних ділянок тощо).
Висновки
Важливу складову доктрини демократичних соціальне-економічних
перетворень в Україні, їх стратегічного курсу здійснення мають становити
концепція і практична політика розвитку комерції. Державного значення
набуває усвідомлення суті, ролі і місця комерції в нинішньому і головне
– в майбутньому економічному, більш того – соціальне-культурному
розвитку України, а також усвідомлення умов, необхідних для становлення
і функціонування цієї форми ділової активності, прогнозування основних
напрямів і тенденцій розвитку комерційної діяльності з урахуванням як
публічних інтересів суспільства в особі держави, так і приватних
інтересів суб’єктів комерційної діяльності.
На жаль, можна констатувати, що й досі в Україні відсутня чітка
послідовна державна ідеологія становлення і функціонування національного
підприємництва, загальнодержавна програма його розвитку.
Основними концептуальними засадами державної політики розвитку комерції
мають бути:
– визначення права на комерційну діяльність, зокрема, права на ризик
своїм майном як одного з природних прав людини на вільний розвиток
особистості;
– визнання пріоритетного місця та ролі приватної власності і особи
(фізичної та юридичної) в ринкових економічних і цивільних
правовідносинах;
– визнання рівності суб’єктів права приватної власності з іншими
суб’єктами права власності перед законом;
– підхід до держави, з одного боку, як до політичної функції
громадянського суспільства, яке повинно здійснювати реальний контроль за
діяльністю держави, а з іншого, – як до суб’єкта цивільного права, якщо
держава в процесі свого функціонування включається в систему ринкових
відносин;
– розуміння закону як певної функції права і держави та держави як
інструмента права;
– усвідомлення необхідності й міри розмежування і взаємодії
приватноправових і публічно-правових засад регулювання комерційних
відносин тощо.
Список використаної літератури
Закон України “Про підприємництво” №698-12 від 07.02.91
Закон України “Про власність” №697-12 від 07.02.91
Селиванов В. Концептуальні засади розроблення державної політики
розвитку підприємництва в Україні // Право України. – 1997. – №12. –
с.23
Пилипенко А.Я., Щербина В.С. Основи господарського права України. –
Київ. – 1998. – с.52-53
Ринкова економіка: Словник, під загальною редакцією Г. Я. Кинермана –
2-е видання, доповнене – Київ, Видавництво “Республіка” 1995. – с.183,
304
Саниахметова Н.А. Юридический справочник предпринимателя. – Харьков,
“Одиссей”. – 1999. – с.12-14
Див.: Закон України “Про власність” №697-12 від 07.02.91
PAGE
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
