.

Правовий режим цільових державних і місцевих фондів. Правове регулювання державних видатків. Правові засади валютного регулювання (контрольна)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
453 5067
Скачать документ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни “Фінансове право”

на тему:

Правовий режим цільових державних і місцевих фондів. Правове регулювання
державних видатків. Правові засади валютного регулювання

ПЛАН

Правовий режим цільових державних і місцевих фондів

Правове регулювання державних видатків

Правові засади валютного регулювання

Список використаної літератури

1. Правовий режим цільових державних і місцевих фондів

Централізовані спеціальні фонди утворюють особливу ланку фінансової
системи держави. Вони, як правило, мають конкретне цільове призначення
та визначену законодавством самостійність. Характерною рисою
централізованих фондів є чітко визначені джерела формування і напрями
використання коштів. Створення таких фондів визначається конкретними
потребами, що стоять перед державою, тому їх склад та включення до
бюджетів є різним. Кошти, що надходять до цільових фондів, переважно
спрямовані на проведення соціальної політики держави – фінансування
забезпечення зайнятості населення, державного страхування на випадок
безробіття, у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами,
зумовленими народженням та похованням, виплату державних пенсій тощо.

Отже, основним призначенням державних цільових фондів є забезпечення
соціального захисту населення шляхом виплат пенсій, субсидій,
фінансування інфраструктури, а також фінансування природоохоронних
заходів та сприяння розвиткові національного виробника шляхом розміщення
мобілізованих до фондів ресурсів у національну економіку (у тому числі
шляхом фінансування, кредитування, надання субсидій). Створення та
діяльність цільових фондів регулюється відповідними законами та
нормативно-правими актами, прийнятими на виконання таких законів. Кошти,
що мобілізуються до цільових фондів, необхідні державі як гарантія
постійного та реального фінансового забезпечення фінансування певних її
потреб та завдань, що мають особливе значення і гарантуються
законодавством, в першу чергу Конституцією України.

З 2001 р., з моменту набрання чинності Бюджетного кодексу України,
створення позабюджетних фондів органами державної влади, органами влади
Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування та іншими
бюджетними установами не допускається (ч. 4 ст. 13).

За цільовим призначенням фонди можна поділити на економічні та
соціальні. До соціальних фондів, зокрема, належать Пенсійний фонд
України, фонд соціального страхування з тимчасової втрати
працездатності, фонд соціального страхування від нещасних випадків на
виробництві та професійних захворювань, фонд загальнообов’язкового
державного соціального страхування на випадок безробіття, Фонд для
здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи
та соціального захисту населення.

За способами утворення цільові фонди поділяються на такі, що включені до
бюджету (цільові фонди, утворені Верховною Радою АРК, органами місцевого
самоврядування та місцевої влади) та мають власний апарат управління
(наприклад, Пенсійний фонд України). Джерелами формування доходів
державних цільових фондів є бюджетне фінансування, обов’язкові
відрахування юридичних та фізичних осіб, доходи від інвестування власних
коштів, добровільні внески та спонсорська допомога тощо.

Кошти державних цільових фондів, крім Пенсійного фонду України,
обслуговуються органами Державного казначейства України. Водночас
Кабінету Міністрів України протягом 2003 р. доручено здійснити
організаційні заходи щодо консолідації коштів Пенсійного фонду України
на єдиному казначейському рахунку Державного казначейства України.

Правовий статус Пенсійного фонду України визначається Указом Президента
України від 1 березня 2001 р. № 121/200Г. Відповідно до Указу Пенсійний
фонд України є центральним органом виконавчої влади, що здійснює
управління фінансами пенсійного забезпечення, діяльність якого
спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Раніше Пенсійний фонд діяв на підставі “Положення про Пенсійний фонд
України”, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1
червня 1994 р. № 345.

Основними завданнями Пенсійного фонду є:

– участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері
пенсійного забезпечення та соціального страхування;

– забезпечення збирання та акумулювання коштів, призначених для
пенсійного забезпечення, повного і своєчасного фінансування витрат на
виплату пенсій та інших соціальних виплат, що здійснюються з коштів
Пенсійного фонду України;

– ефективне використання коштів Пенсійного фонду України, здійснення у
межах своєї компетенції контрольних функцій, удосконалення методів
фінансового планування, звітності та системи контролю за витрачанням
коштів Пенсійного фонду України.

Законодавством закріплено, що рішення Пенсійного фонду України, прийняті
у межах його компетенції, є обов’язковими для виконання центральними та
місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування,
підприємствами, установами та організаціями всіх форм власності та
громадянами.

Для здійснення своїх завдань і функцій Пенсійний фонд повинен мати
відповідні фінансові ресурси. Бюджет Пенсійного фонду України формується
за рахунок: збору на обов’язкове державне пенсійне страхування, що
сплачується підприємствами, установами, організаціями та фізичними
особами в порядку, визначеному законодавством; коштів Державного бюджету
України та місцевих бюджетів; коштів, що надходять за регресними
вимогами; добровільних внесків підприємств, установ, організацій та
громадян; сум пені, фінансових санкцій, штрафів, передбачених за
порушення порядку сплати збору на обов’язкове державне пенсійне
страхування; банківських кредитів; інших не заборонених законодавством
надходжень.

Кошти Пенсійного фонду України зберігаються на окремих поточних рахунках
і субрахунках в установах банків, використовуються виключно за
призначенням і вилученню не підлягають. Хоч , як уже зазначалося,
Кабінет Міністрів України повинен вирішити протягом 2003 р. питання щодо
переведення Пенсійного фонду України на обслуговування до Державного
казначейства України.

Керівництво діяльністю Пенсійного фонду України здійснюється Правлінням
Пенсійного фонду України, чисельність і персональний склад якого
затверджує Кабінет Міністрів України. Голову Правління Пенсійного фонду
України та його заступників призначає на посаду та звільняє з посади
Президент України у встановленому порядку.

Правові засади справляння збору на обов’язкове державне пенсійне
страхування визначаються законами України “Про збір на обов’язкове
державне пенсійне страхування”, “Про порядок погашення зобов’язань
платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”,
Положенням про Пенсійний фонд України, затвердженим Указом Президента
України, та прийнятою Правлінням Пенсійного фонду Інструкцією на
виконання визначених завдань та функцій Фонду.

Платниками збору на обов’язкове державне пенсійне страхування є:
суб’єкти підприємницької діяльності незалежно від форм власності, їх
об’єднання, бюджетні, громадські та інші установи й організації,
об’єднання громадян та інші юридичні особи, а також фізичні особи –
суб’єкти підприємницької діяльності, які використовують працю найманих
працівників. Законодавство визначає також інші категорії платників
залежно від видів здійснюваної діяльності.

Загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття
являє собою систему прав, обов’язків і гарантій, що передбачає
матеріальне забезпечення на випадок безробіття з незалежних від
застрахованих осіб обставин та надання соціальних послуг за рахунок
коштів Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування
України на випадок безробіття.

Видами забезпечення за чинним законодавством є:

– допомога по безробіттю, у тому числі одноразова її виплата для
організації безробітним підприємницької діяльності;

– допомога по частковому безробіттю;

– матеріальна допомога у період професійної підготовки, перепідготовки
або підвищення кваліфікації безробітного;

– матеріальна допомога по безробіттю, одноразова матеріальна допомога
безробітному та непрацездатним особам, які перебувають на його
утриманні;

– допомога на поховання у разі смерті безробітного або особи, яка
перебувала на його утриманні.

Правові засади здійснення соціального страхування визначаються Законом
України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на
випадок безробіття”, який набрав чинності з 1 січня 2001 р.

Страхуванню на випадок безробіття підлягають особи, які працюють на
умовах трудового договору (контракту), включаючи тих, які проходять
альтернативну (невійськову) службу, а також тих, які працюють неповний
робочий день або неповний робочий тиждень, та на інших підставах,
передбачених законодавством про працю. Особам, які підлягають
страхуванню на випадок безробіття, видається свідоцтво про
загальнообов’язкове державне соціальне страхування, яке є єдиним для
всіх видів соціального страхування і зразок та порядок видачі якого
затверджує Кабінет Міністрів України.

Функції з управління страхуванням на випадок безробіття, справляння
збору та акумуляції страхових внесків, здійснення контролю за
використанням мобілізованих коштів, надання соціальних послуг тощо
покладено на Фонд загальнообов’язкового державного соціального
страхування на випадок безробіття, який став правонаступником Фонду
сприяння зайнятості населення.

Цей Фонд є позабюджетним цільовим централізованим страховим фондом,
некомерційною самоврядною організацією, що діє на основі зазначеного
закону та статуту. Управління Фондом здійснюють Правління Фонду та
виконавча дирекція Фонду. До складу Правління Фонду входять по 15
представників від держави, застрахованих осіб та роботодавців, які
виконують свої обов’язки на громадських засадах.

Формування коштів Фонду здійснюється за рахунок: страхових внесків
страхувальників (роботодавців, застрахованих осіб); асигнувань з
державного бюджету; сум фінансових санкцій за порушення соціального
законодавства; благодійних внесків підприємств, установ, організацій та
фізичних осіб тощо.

Правові засади проведення соціального страхування від нещасних випадків
на виробництві та професійних захворювань визначаються Конституцією
України, Основами законодавства України про загальнообов’язкове державне
соціальне страхування, Законом України “Про загальнообов’язкове державне
соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та
професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”,
підзаконними актами, прийнятими на їх виконання.

Кошти на здійснення страхування від нещасного випадку не включаються до
складу Державного бюджету України, використовуються виключно за їх
прямим призначенням і зараховуються на єдиний централізований рахунок
Фонду соціального страхування від нещасних випадків в установах банків,
визначених Кабінетом Міністрів України для обслуговування коштів
Державного бюджету України, або спеціалізованого банку, який обслуговує
фонди соціального страхування. Умови, порядок обслуговування, гарантії
збереження коштів Фонду соціального страхування від нещасних випадків
визначаються договором між банком, виконавчою дирекцією цього Фонду та
Кабінетом Міністрів України.

2. Правове регулювання державних видатків

Видатки – одна з визначальних сторін фінансової діяльності держави. Вони
є безперервним використанням державою в особі уповноважених органів
коштів бюджету та позабюджетних фондів та власних коштів підприємств і
організацій на потреби, що визначені в актах про бюджет. Розмір видатків
визначається державними завданнями, які закріплюють прогнози і цільові
програми. Виробничі підприємства в системі господарства покривають свої
потреби за рахунок власних коштів або залучених у кредитно-фінансових
установах кредитних ресурсів. Такі видатки є за своєю фінансовою
природою децентралізованими. У свою чергу видатки бюджетних організацій
є централізованими видатками, оскільки здійснюються за рахунок коштів
відповідного бюджету (державного або місцевого). Водночас бюджетні
установи, що фінансуються за рахунок коштів централізованого фонду,
мають можливість отримати доходи від власної діяльності. У зв’язку з цим
існує два режими бюджетного фінансування: 1) кошторисно-бюджетний режим;
2) режим фінансування підприємств і організацій, які мають свої доходи,
а бюджетні асигнування одержують як фінансову допомогу.

Видатки бюджету – де прямі цільові витрати держави, що забезпечують її
безперебійне функціонування і відображають економічні відносини, що
пов’язані з розподілом і перерозподілом частини національного доходу,
яка концентрується у бюджеті.

У Бюджетному кодексі конкретизовано поняття видатків бюджету, що
визначаються як кошти, спрямовані на здійснення програм та заходів,
передбачених відповідним бюджетом, за винятком коштів на погашення
основної суми боргу та повернення надміру сплачених до бюджету сум.
Витрати бюджету – це видатки бюджету та кошти на погашення основної суми
боргу.

Слід зауважити, що поняття видатків державного і місцевих бюджетів
значно ширше, ніж процес включення до відповідних бюджетів видатків на
утримання конкретних галузей та установ і відпуск їм коштів – бюджетного
фінансування. Як вважають науковці, До інституту видатків державного і
місцевих бюджетів слід віднести цільове, доцільне й ефективне
використання (касові і фактичні видатки) коштів розпорядниками бюджетних
коштів.

Держава, виділяючи бюджетні асигнування, завжди визначає 1) пріоритети
витрат; 2) загальний обсяг фінансування; 3) цільове використання коштів;
4) норми витрат.

Незалежно від джерел покриття видатків фінансування здійснюється на
підставі таких принципів: плановість, безоплатність і безповоротність,
цільове спрямування коштів, ефективність їх використання, фінансування в
міру виконання плану, оптимальне поєднання власних, бюджетних та
кредитних джерел, здійснення контролю за використанням коштів.
Додатковими принципами кошторисно-бюджетного фінансування є: одержання
максимуму ефективності при мінімумі витрат; урахування раніше
використаних коштів.

Всю фінансову діяльність держави пронизує метод планування, оскільки усі
витрати з централізованих фондів коштів повинні обов’язково
відображатися у фінансових планах. Об’єктивною необхідністю планування
за нинішніх умов є посилення соціальної спрямованості фінансових планів,
відмова від залишкового методу фінансування соціальної сфери. Об’єктом
фінансового планування є фінансові ресурси.

Визначальне місце в реалізації видаткової політики держави належить
всебічному фінансовому контролю, який забезпечує додержання фінансової
дисципліни всіма учасниками видаткових відносин. Контроль дає можливість
з’ясувати помилки та недоліки у фінансовій діяльності держави та вжити
заходів щодо їх усунення. На підставі одержаних інформаційних даних
розробляються показники для перспективного та поточного планування
державних видатків під час визначення цільового спрямування коштів та їх
оптимальних обсягів.

Отже, фінансування державних видатків – це плановий, цільовий,
безповоротний та безоплатний відпуск коштів, що здійснюється з
урахуванням оптимального поєднання власних, кредитних та бюджетних
джерел фінансування, проводиться в міру здійснення планового
використання коштів для забезпечення виконання загальнодержавних
функцій, а також для утримання соціально-культурної сфери, створення
соціальних гарантій населення та виконання зобов’язань держави, з
додержанням режиму економії при всебічному постійному контролі.

У видаткових відносинах беруть участь щонайменше три суб’єкти. Владною
стороною виступають Міністерство фінансів України, яке складає розпис
видатків, і Державне казначейство, яке дозволяє користуватися бюджетними
призначеннями (асигнуваннями). Останнє може поновлювати або припиняти
фінансування бюджетних установ залежно від стану додержання фінансової
дисципліни.

Посередником виступає уповноважений банк, де відкрито єдиний
казначейський, особовий та реєстраційний рахунки бюджетної установи.
Банк здійснює контроль за витрачанням готівки, порядком сплати податків
і обов’язкових зборів, порядком списання коштів з рахунку. Третім
учасником видаткових правовідносин є або розпорядник бюджетних коштів,
або безпосередній отримувач бюджетних коштів. Жоден із суб’єктів не має
права оперативної самостійності.

Як уже зазначалося, розпорядники бюджетних коштів поділяються на
головних та нижчого рівня. Головні розпорядники коштів Державного
бюджету України затверджуються Законом про Державний бюджет України
шляхом встановлення їм бюджетних призначень. Відповідно, головні
розпорядники коштів місцевих бюджетів визначаються рішенням про місцевий
бюджет.

Головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути виключно:

1) за бюджетними призначеннями, передбаченими Законом про Державний
бюджет України, – органи, уповноважені відповідно Верховною Радою
України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України забезпечувати
їх діяльність, в особі їх керівників, а також міністерства, інші
центральні органи виконавчої влади, Конституційний Суд України,
Верховний Суд України та інші спеціалізовані суди; установи та
організації, які визначені Конституцією України або входять до складу
Кабінету Міністрів України, в особі їх керівників;

2) за бюджетними призначеннями, передбаченими бюджетом Автономної
Республіки Крим, – уповноважені юридичні особи (бюджетні установи), що
забезпечують діяльність Верховної Ради Автономної Республіки Крим та
Ради міністрів Автономної Республіки Крим, а також міністерства та інші
органи влади Автономної Республіки Крим в особі їх керівників;

3) за бюджетними призначеннями, передбаченими іншими місцевими
бюджетами, – керівники місцевих державних адміністрацій, виконавчих
органів рад та їх секретаріатів, керівники головних управлінь,
управлінь, відділів та інших самостійних структурних підрозділів
місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів рад.

У межах встановлених повноважень головний розпорядник бюджетних коштів:
1) розробляє план своєї діяльності відповідно до завдань та функцій,
визначених нормативно-правовими актами, виходячи з необхідності
досягнення конкретних результатів за рахунок бюджетних коштів; 2)
розробляє на підставі плану діяльності проект кошторису та бюджетні
запити і подає їх Міністерству фінансів України чи місцевому фінансовому
органові; 3) отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у
Законі про Державний бюджет України чи рішенні про місцевий бюджет,
доводить у встановленому порядку до розпорядників бюджетних коштів
нижчого рівня (одержувачів бюджетних коштів) відомості про обсяги
асигнувань, забезпечує управління бюджетними асигнуваннями; 4)
затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня, якщо
інше не передбачено законодавством; 5) здійснює внутрішній контроль за
повнотою надходжень, отриманих розпорядниками бюджетних коштів нижчого
рівня та одержувачами бюджетних коштів, і витрачанням ними бюджетних
коштів; 6) одержує звіти про використання коштів від розпорядників
бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів і
аналізує ефективність використання ними бюджетних коштів.

У межах встановлених бюджетних призначень головний розпорядник має
можливість перерозподіляти свої видатки з метою забезпечення їх
пріоритетності як на стадії формування проекту бюджету при підготовці
бюджетного запиту, так і на стадії виконання бюжету при складанні
бюджетного розпису та у процесі поточного виділення коштів.

Розпорядник коштів бюджету нижчого рівня – це розпорядник, який у своїй
діяльності підпорядкований відповідному головному розпорядникові,
розпорядникові вищого рівня, та/або діяльність якого координується через
нього.

Розпорядники бюджетних коштів нижчого рівня поділяються на розпорядників
коштів другого та третього ступеня. Розпорядниками бюджетних коштів 2-го
ступеня є бюджетні установи в особі їх керівників, які уповноважені на
отримання асигнувань, прийняття зобов’язань та здійснення виплат з
бюджету, на виконання функцій самої установи, яку вони очолюють, і на
розподіл коштів для переказу розпорядникам 3-го ступеня та безпосередньо
підпорядкованим їм одержувачам.

Розпорядниками бюджетних коштів 3-го ступеня є бюджетні установи в особі
їх керівників, які уповноважені на отримання асигнувань, прийняття
зобов’язань та здійснення виплат з бюджету, на виконання функцій самої
установи, яку вони очолюють, і на розподіл коштів безпосередньо
підпорядкованим їм одержувачам.

Враховуючи персоналізацію відповідальності за порушення бюджетної
дисципліни та необхідність підвищення фінансового контролю за
витрачанням коштів, Бюджетним кодексом передбачено, що кошти бюджету,
які отримують фізичні особи та юридичні особи, що не мають статусу
бюджетної установи (одержувачі бюджетних коштів), надаються їм лише
через розпорядника бюджетних коштів. Отже, одержувачі бюджетних коштів –
це підприємства і госпрозрахункові організації, громадські та інші
організації, що не мають статусу бюджетної установи, які одержують кошти
з бюджету як фінансову підтримку або уповноважені органами державної
влади на виконання загальнодержавних програм, надання послуг
безпосередньо через розпорядників.

Після отримання коштів із бюджету на свої рахунки головні розпорядники у
встановленому порядку перераховують кошти на поточні рахунки підвідомчих
підприємств, організацій та закладів – на рахунки розпорядників нижчого
ступеня.

По бюджетах міст районного підпорядкування, сільських та селищних
бюджетах фінансування здійснюють відповідні виконавчі комітети органів
місцевого самоврядування. Таким чином, у фінансуванні витрат з бюджету
беруть участь усі ланки бюджетної системи України. Аналізуючи видаткові
відносини, доцільно згадати й правові форми, які застосовуються у
регулюванні зазначеного інституту фінансового права. Зокрема, відносини
в галузі видатків регулюються актами, що поділяються на:

1) акти, норми яких регламентують фінансові відносини: Закон про
Державний бюджет України, рішення про місцеві бюджети, постанови
Кабінету Міністрів України, інструкції Мінфіну та Держказначейства;

2) акти додержання і виконання правових норм, за допомогою яких
реалізуються права та обов’язки учасників видаткових відносин:
кошториси, бюджетні доручення, ордера, грошові чеки, лімітні довідки
тощо.

3. Правові засади валютного регулювання

Валютний ринок належить до однієї з найважливіших складових грошового
ринку держави і тому потребує проведення державного регулювання. За роки
незалежності України та формування її валютного ринку було розроблено
законодавчу та нормативно-правову базу, створено інституційні форми
організації валютних відносин, створена національна валютна система
тощо. Водночас динамізм валютних відносин, їх інтернаціоналізація
потребують постійного вдосконалення чинного законодавства, приведення
його у відповідність із сучасними економічними реаліями, що у кінцевому
підсумку спрямовуються на підтримання стабільності національної грошової
одиниці України та підвищення авторитету країни на міжнародному ринку.

Чинне законодавство визначає валюту України як грошові знаки у вигляді
банкнотів, казначейських білетів, монет та в інших формах, що
перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території
України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але
підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на
рахунках, у вкладах у банківських та інших кредитно-фінансових установах
на території України.

Відповідно, іноземна валюта – це іноземні грошові знаки у вигляді
банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є
законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а
також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають
обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових
одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових)
одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та
інших кредитно-фінансових установ за межами України.

Як інструмент обігу використовуються також платіжні документи та інші
цінні папери (акції, облігації, купони до них, векселі (тратти), боргові
розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати,
інші фінансові та банківські документи), виражені в національній чи
іноземній валюті або банківських металах.

Банківські метали- це золото, срібло, платина, метали платинової групи,
доведені (афіновані) до найвищих проб відповідно до світових стандартів,
у зливках і порошках, що мають сертифікат якості, а також монети,
вироблені з дорогоцінних металів.

Отже, до валютних цінностей можна віднести іноземну валюту, платіжні
документи та фондові цінності в іноземній валюті, дорогоцінні метали та
дорогоцінне каміння, за винятком ювелірних та побутових виробів.

Здійснюючи державне регулювання відносин у сфері обігу валюти, органи
державної влади втілюють валютну політику. Валютна політика – це
сукупність заходів, що здійснюються у сфері міжнародних економічних
відносин відповідно до поточних та стратегічних цілей економічної
політики країни. Вона спрямована на розв’язання головних завдань;
забезпечення стабільності економічного зростання, стримування зростання
безробіття та інфляції, підтримка рівноваги платіжного балансу.

Основою валютної політики країни є вибір режиму валютних курсів, який
відповідає економічному стану держав та її зовнішньоекономічним
відносинам. Валютний курс, встановлення якого в переважній більшості
країн є прерогативою центрального банку, на фінансово-грошовому ринку
виконує певні функції, головними з яких є:

– сприяння інтернаціоналізації грошових відносин;

– сприяння об’єднанню та стабільному розвитку фінансових ринків;

– порівняння рівнів та структури цін, а також результатів виробничої
діяльності в окремих країнах;

– порівняння національної та інтернаціональної вартості на національних
та світових ринках;

– перерозподіл національного продукту між окремими країнами;

– інтернаціоналізації господарських зв’язків тощо.

В Україні валютне регулювання базується на Конституції України та Законі
України “Про Національний банк України”, Декреті Кабінету Міністрів
України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” від 19
лютого 1993 р., а також нормативних актах НБУ, що визначають правові
засади організації валютного регулювання й контролю. Свого часу Україна
як незалежна держава заявила про прагнення забезпечити конвертованість
національної валюти, підписавши ще в 1992 р. статті Угоди Міжнародного
валютного фонду (Статут МВФ) та взявши на себе зобов’язання щодо
організації власної валютної системи, передбачені статтею XIV Статуту
МВФ. 24 вересня 1996 р. Україна заявила про прийняття зобов’язань за
статтею VIII Статуту МВФ, що свідчило про офіційне міжнародне визнання
гривні конвертованою за поточними операціями.

Під валютним регулюванням розуміється діяльність держави та
уповноважених нею органів, спрямована на регламентацію міжнародних
розрахунків та порядок здійснення операцій з валютними цінностями.
Ринкове і державне валютне регулювання доповнюють одне одного: при цьому
ринкове регулювання основане на конкуренції й породжує стимули розвитку;
відповідно валютне регулювання спрямоване на визначення негативних
наслідків ринкового регулювання валютних відносин. Починаючи з кінця
лютого 2003 р. НБУ поставив за мету лібералізувати валютний ринок
країни. Здійснення валютного регулювання покладається чинним
законодавством на органи державної влади, що проводять економічну та
грошово-кредитну політику.

Використання готівкової іноземної валюти в Україні здійснюється
відповідно до Правил використання готівкової іноземної валюти на
території України, затвердженими постановою Правління НБУ від 26 березня
1998 р. № 119.

Правове регулювання розрахунків в іноземній валюті здійснюється
відповідно до Закону України “Про порядок здійснення розрахунків в
іноземній валюті”.

Валютні операції, у яких беруть участь резиденти та нерезиденти, а також
уповноважені банки та інші фінансові установи, підлягають валютному
контролю. Декрет КМУ “Про систему валютного регулювання і валютного
контролю” визначає повноваження державних органів у сфері валютного
регулювання і валютного контролю, включаючи до їх складу Національний
банк України, який є головним органом валютного контролю, а також
уповноважені банки, органи державної податкової служби України,
Міністерство зв’язку України та Державну митну службу України.

Компетенція зазначених органів розмежовується так:

Національний банк України:

– здійснює контроль за виконанням правил регулювання валютних операцій
на території України з усіх питань, не віднесених цим Декретом до
компетенції інших державних органів;

– забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення
валютного контролю згідно з цим Декретом та іншими актами валютного
законодавства України.

Уповноважені банки здійснюють контроль за валютними операціями, що
проводяться резидентами і нерезидентами через ці банки. Державна
податкова служба України здійснює фінансовий контроль за валютними
операціями, що проводяться резидентами і нерезидентами на території
України.

Міністерство зв’язку України здійснює контроль за додержанням правил
поштових переказів та пересилання валютних цінностей через митний кордон
України.

Державна митна служба України здійснює контроль за додержанням правил
переміщення валютних цінностей через митний кордон України.

Нормативною базою, що регулює валютні відносини і передбачає можливість
застосування заходів відповідальності, є закони України “Про
зовнішньоекономічну діяльність”, “Про порядок здійснення розрахунків у
іноземній валюті”, “Про банки і банківську діяльність”, “Про платіжні
системи та переказ грошей в Україні” та інші закони, Декрет КМУ “Про
систему валютного регулювання і валютного контролю”, нормативно-правові
акти Національного банку України та інших органів державної влади, що
уповноважені здійснювати валютний контроль, у першу чергу Державної
податкової служби України.

Положення про валютний контроль визначає порядок притягнення до
відповідальності за порушення валютного законодавства та застосування
штрафу. У разі виявлення порушень валютного законодавства з боку банків
або фінансово-кредитних установ уповноважені працівники НБУ складають
протокол, який вручають керівникові (посадовій особі, яка виконує його
обов’язки) банку, фінансово-кредитної установи, чи їх відокремленого
структурного підрозділу, де безпосередньо проводилася відповідна
перевірка. У разі виявлення державними органами валютного контролю та
державними контрольними і правоохоронними органами порушення банками або
фінансово-кредитними установами валютного законодавства складається акт
чи довідка про перевірку, які разом з копіями документів, що
підтверджують факт порушення, надсилаються до територіальних управлінь
НБУ за місцем проведення зазначених перевірок. Уповноважені працівники
територіальних управлінь НБУ аналізують отримані матеріали та за
наявності складу правопорушення протоколюють їх.

Санкції у вигляді позбавлення ліцензії, виключення з Державного реєстру
банків, застосування штрафу, що перевищує суму (вартість), еквівалентну
100 тис. доларів США, перераховану у валюту України за обмінним курсом
НБУ на день складання відповідного протоколу порушення валютного
законодавства, застосовуються виключно на підставі постанови Правління
НБУ.

Постанову про стягнення штрафу, складену за встановленою формою,
територіальне управління НБУ надсилає порушникові, який протягом п’яти
днів після її отримання має перерахувати суму штрафу до Державного
бюджету України. В разі несплати комерційним банком або фінансовою
установою штрафу в зазначений строк постанова підлягає примусовому
виконанню органами державної виконавчої служби.

Постанова про притягнення до відповідальності може бути оскаржена в
судовому порядку. Відповідачем виступає Національний банк України.
Оскарження постанови не припиняє її виконання.

Згідно з чинним законодавством незаконні скуповування, продаж, обмін чи
використання валютних цінностей як засобу платежу або як застави, тобто
вчинення цих дій без відповідного дозволу (ліцензії),якщо наявність
такого дозволу (ліцензії) є обов’язковою, тягнуть за собою
адміністративну або кримінальну відповідальність.

Список використаної літератури

Андрієнко В.П. Правові аспекти державного регулювання. – К., 2000.

Орлюк О.П. Фінансове право. – К., 2003.

Яценко М.В. Фінанси і право. – Харків, 2002.

PAGE

PAGE 14

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020