.

Правовий статус іноземців та біженців в Україні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1516 24045
Скачать документ

Реферат на тему:

Правовий статус іноземців та біженців в Україні

ПЛАН

Вступ

1. Правовий статус іноземців

2. Правовий статус біженців в Україні

3. Правові умови імміграції в Україні

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Актуальність дослідження даної теми пояснюється тим, що поряд з
громадянами України на її території перебувають іноземці та особи без
громадянства, а також біженці і мігранти. У загальному вигляді основи
правового статусу перших порівняно зі статусом громадян України
закладені у ст. 36 Конституції України, згідно з якою іноземці та особи
без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах,
користуються тими самими правами і методами, а також несуть ті самі
обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими
Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у
порядку, встановленому законом.

В той же час слід врахувати, що розбіжність принципів набуття і
припинення громадянства у ряді країн породжує такий стан, як
безгромадянство і багатогромадянство.

Правовий статус осіб, які не мають громадянства, у більшості країн світу
збігається з правовими положеннями іноземних громадян. Це повною мірою
збігається з конституційним законодавством України, зокрема зі ст. 26
Конституції України і Законом України “Про правовий статус іноземців”,
прийнятим 4 лютого 1994 р.

Для багатьох країн, у тому числі і для України стає дедалі актуальнішою
проблема біженців. Це пов’язано з існуванням у ряді держав “гарячих
точок”, воєнними діями, нестабільністю політичних режимів, голодом,
стихійним лихом тощо.

На міжнародному рівні порядок і умови статусу біженців та притулку
здобули закріплення у таких документах, як Конвенція про статус біженців
від 22 квітня 1954 p.; Протокол, який стосується статусу біженця від 4
жовтня 1967 p.; Статут Управління Верховного комісара ООН у справах
біженців, прийнятий у грудні 1950 р. В Україні статус біженців був
визначений в Законі України “Про біженців” від 24 грудня 1993 р. Новий
Закон України “Про біженців” набрав чинності 21 червня 2001 р.

В даній роботі планується розглянути такі питання як: поняття
“іноземець” та існуючі види іноземців, правовий статус іноземних
громадян та осіб без громадянства, правовий статус біженців, правову
регламентацію режиму іноземців в Україні, особливості правових умов
імміграції в Україні.

ПРАВОВИЙ СТАТУС ІНОЗЕМЦІВ

Стаття 1 Закону України “Про правовий статус іноземців”, прийнятого 4
лютого 1994 р. визначає поняття “іноземці”.

Іноземцями визнаються іноземні громадяни — особи, які належать до
громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без
громадянства — апатриди тобто особи, які не належать до громадянства
будь-якої держави [4, ст.1].

Деякі держави (Болгарія, Іспанія) у своїх конституціях виділяють права
та обов’язки, які притаманні всім, а також такі, що належать лише
громадянам цих держав.

В Конституції та Законі України “Про правовий статус іноземців” пішли по
шляху зрівняння у правах своїх громадян і іноземців, за винятками,
встановленими Конституцією України, законами або міжнародними договорами
України. Різниця тут полягає в тому, що всі права, свободи та обов’язки
належать громадянам України, інші, як права людини, — іноземцям.

Зокрема, Закон передбачає, що іноземці є рівними перед законом незалежно
від походження, соціального і майнового стану, расової та національної
належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять,
інших обставин.

Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і
свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти
рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод
громадянами цієї держави на території України. Це рішення набирає
чинності після його опублікування. Воно може бути скасовано, якщо
відпадуть підстави, за яких воно було прийнято.

Здійснення іноземцями своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди
національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її
громадян та інших осіб, які проживають в Україні.

Іноземці зобов’язані поважати та додержуватися Конституції і законів
України, шанувати традиції та звичаї народу України [6, с.105-106].

Закон України “Про правовий статус іноземців” визначає статус іноземців,
які іммігрують в Україну на постійне проживання або для працевлаштування
на певний строк, та іноземців, які тимчасово перебувають в Україні.

Іноземець може отримати дозвіл на імміграцію та іммігрувати на постійне
проживання, якщо він:

– має в Україні законне джерело існування;

– перебуває у близьких родинних відносинах (батько, мати, діти, брат,
сестра, подружжя, дід, баба, онуки) з громадянами України;

– перебуває на утриманні громадянина України;

– має на своєму утриманні громадянина України;

– в інших випадках, передбачених законами України. Іноземці, які
іммігрували на постійне проживання або для тимчасового працевлаштування,
отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання [4].

Порядок видачі дозволу на імміграцію, а також посвідки на постійне або
тимчасове проживання та вирішення інших питань, пов’язаних з імміграцією
іноземців, визначається Законом України “Про імміграцію” від 7 червня
2001 р. [6]

Іноземці, які перебувають в Україні на іншій законній підставі,
вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні. Вони зобов’язані
в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, зареєструвати
свої національні паспорти або документи, які їх замінюють, і виїхати з
України після закінчення відповідного терміну перебування.

Якщо іноземці, які тимчасово перебувають в Україні, змінюють місце
проживання, вони зобов’язані повідомити про це органи внутрішніх справ,
у яких зареєстровано їх національні паспорти або документи, що їх
замінюють.

Відповідно до Конституції та законодавства України іноземцям може
надаватися притулок.

Іноземці можуть також набути статусу біженця з підстав і в порядку,
передбачених Законом України “Про біженців” від 21 червня 2001 р. [3]

Відповідно до Конституції та Закону України “Про громадянство України”
іноземці можуть набути громадянства України (натуралізуватися).

До основних прав, свобод та обов’язків іноземців належать права на:
інвестиційну та підприємницьку діяльність; трудову діяльність; охорону
здоров’я і соціальний захист; житло; освіту; користування досягненнями
культури; участь в об’єднаннях громадян (якщо інше не передбачено
законами України і якщо це передбачено статутами цих об’єднань, проте
іноземці не можуть бути членами політичних партій України); свободу
совісті; права у шлюбних і сімейних відносинах. Іноземці також можуть
відповідно до законодавства України мати у власності будь-яке майно,
успадковувати і заповідати його, а також мати особисті немайнові права.

При цьому законодавство України гарантує іноземцям недоторканність
особи, житла, невтручання в особисте і сімейне життя, таємницю
листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, повагу до
їхньої гідності нарівні з громадянами України.

На іноземців покладаються і певні обов’язки. Так, згідно зі ст. 21
Закону, іноземці обкладаються податками і зборами відповідно до
законодавства України та її міжнародних договорів.

Слід зазначити, що правовий статус іноземців, які постійно проживають в
Україні, і статус іноземців, які тимчасово перебувають на її території,
різняться саме у процесі реалізації перелічених прав і свобод. Так,
наприклад, іноземці, які постійно проживають в Україні, користуються
медичною допомогою нарівні з громадянами України. Іншим іноземцям така
допомога надається у порядку, який визначає Кабінет Міністрів України
[8, с.95-96].

Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право на житло, якщо
інше не передбачено законом; безоплатну освіту нарівні з громадянами
України.

У той же час іноземці обмежені в реалізації деяких прав та обов’язків.
Зокрема, іноземці не можуть призначатися на деякі посади або займатися
певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України
призначення на ці посади або заняття такою діяльністю пов’язане з
належністю до громадянства України [4, ст.8].

Іноземці не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади та
самоврядування, а також брати участь у референдумах [4, ст.23].

На іноземців не поширюється загальний військовий обов’язок, вони не
проходять військову службу в Збройних Силах України та інших військових
формуваннях, створених відповідно до законодавства України.

Україна передбачає також захист прав іноземців. Згідно зі ст. 22 Закону,
іноземці мають право на звернення до суду та інших державних органів за
захистом їх особистих, майнових та інших прав [4, ст.22].

У судочинстві іноземці як учасники процесу користуються такими самими
процесуальними правами, що й громадяни України.

Закон передбачає, що іноземці можуть пересуватися територією України і
обирати місце проживання в ній відповідно до порядку, встановленому
Кабінетом Міністрів України. Обмеження у пересуванні та виборі місця
проживання допускається, коли це необхідно для забезпечення безпеки
України, охорони громадського порядку, охорони здоров’я, захисту прав і
законних інтересів її громадян та інших осіб, які проживають в Україні
[4, ст.20]. Це стосується і порядку в’їзду і виїзду з України іноземців.

Відповідно до ст. 25 Закону, іноземці можуть в’їжджати в Україну за
дійсними національними паспортами або документами, які їх замінюють. При
цьому іноземці повинні одержати у встановленому порядку в’їзну візу,
якщо інше не передбачено законодавством України. В’їзд в Україну
іноземцю не дозволяється:

– в інтересах забезпечення безпеки України або охорони громадського
порядку;

– якщо це необхідно для охорони здоров’я, захисту прав і законних
інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні;

– якщо при порушенні клопотання про в’їзд в Україну він подав про себе
явно неправдиві відомості або підроблені документи;

– якщо його національний паспорт або документ, який його замінює, віза
підроблені, зіпсовані чи не відповідають встановленому зразку або
належать іншій особі;

– якщо він у пункті пропуску через державний кордон України порушив
правила перетинання державного кордону України, митні правила, санітарні
норми чи правила або не виконав законних вимог посадових осіб
Прикордонних військ України, митних та інших органів, що здійснюють
контроль на державному кордоні;

– якщо встановлено факти порушення ним законодавства України під час
попереднього перебування в Україні [4, ст.25].

Іноземці виїжджають з України за дійсними національними паспортами або
документами, які їх замінюють. При цьому вони повинні одержати у
встановленому порядку виїзну візу, якщо інше не передбачено
законодавством України. Виїзд з України іноземцю не дозволяється, якщо:

– щодо нього ведеться дізнання чи попереднє слідство або кримінальна
справа розглядається судом — до закінчення провадження у справі;

– його засуджено за вчинення злочину — до відбування покарання або
звільнення від покарання;

– його виїзд суперечить інтересам забезпечення безпеки України — до
припинення обставин, що перешкоджають виїзду.

Виїзд з України іноземця може бути відкладено до виконання ним майнових
зобов’язань перед фізичними та юридичними особами в Україні [4, ст.26].

Транзитний проїзд іноземців через територію України в країну призначення
дозволяється за наявності транзитних віз, якщо інше не передбачено
законодавством України.

Правила в’їзду в Україну іноземців, їх виїзду з України і транзитного
проїзду через її територію встановлюються відповідно до Закону України
“Про правовий статус іноземців” Кабінетом Міністрів України і підлягають
опублікуванню [4, статті 27 і 28].

2. ПРАВОВИЙ СТАТУС БІЖЕНЦІВ В УКРАЇНІ

Для багатьох країн, у тому числі і для України стає дедалі актуальнішою
проблема біженців. Це пов’язано з існуванням у ряді держав “гарячих
точок”, воєнними діями, нестабільністю політичних режимів, голодом,
стихійним лихом тощо.

На міжнародному рівні порядок і умови статусу біженців та притулку
здобули закріплення у таких документах, як Конвенція про статус біженців
від 22 квітня 1954 p.; Протокол, який стосується статусу біженця від 4
жовтня 1967 p.; Статут Управління Верховного комісара ООН у справах
біженців, прийнятий у грудні 1950 р.

В Україні статус біженців був визначений в Законі України “Про біженців”
від 24 грудня 1993 р.

Новий Закон України “Про біженців” набрав чинності 21 червня 2001 р.

Відповідно до ст. 1 Закону біженцем визнається особа, яка не є
громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати
жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності,
громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або
політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської
належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає
користуватися ним внаслідок таких побоювань або, не маючи громадянства
(підданства), перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного
проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених
побоювань [3, ст.1].

Закон визначає повноваження органів виконавчої влади, які вирішують
питання щодо надання, втрати і позбавлення статусу біженця. До них
належать: Кабінет Міністрів України; Державний комітет України у справах
національностей та міграції, органи міграційної служби в Автономній
Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі; інші органи
виконавчої влади (Служба безпеки України, Міністерство внутрішніх справ
України, Міністерство закордонних справ України, регіональні органи,
органи опіки та піклування), які мають відповідні повноваження.

Закон визначає стадії надання статусу біженців, які складаються з
порушення-клопотання шляхом подання заяви; оформлення документів для
вирішення питання щодо надання статусу; порядку розгляду заяви після
прийняття рішення про оформлення документів; прийняття рішення за заявою
про надання статусу біженця, яке приймають протягом місяця з дня
отримання особової справи заявника та письмового висновку органу
міграційної служби, що розглядав заяву.

Статус біженця надається на період дії обставин, які перешкоджають
біженцю повернутися до своєї країни. Посвідчення біженця видається
строком на один рік. Під час перереєстрації біженця органом міграційної
служби за місцем його проживання дія посвідчення продовжується. У свою
чергу статус біженця втрачається, якщо особа: добровільно знову
скористалася захистом країни громадянської належності (підданства);
набула громадянство України або добровільно набула громадянство, яке
мала раніше, або набула громадянство іншої держави і користується її
захистом добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за
межами якої перебувала внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою
переслідувань; будучи особою без громадянства може повернутися до країни
свого попереднього постійного проживання, оскільки обставин, за яких
було надано статус біженця, більше не існує [8, с.164].

Це положення не поширюється на біженця, якщо він може навести достатні
обґрунтування, які випливають з попередніх переслідувань, для своєї
відмови повернутися до країни свого попереднього постійного проживання;
отримала притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій країні; не
може більше відмовлятися від користування захистом країни своєї
громадянської належності, оскільки обставин, на підставі яких особі було
надано статус біженця, більше не існує.

Воно також не поширюється на біженця, якщо він може навести достатні
обґрунтування, які випливають з попередніх переслідувань, для своєї
відмови користуватися захистом країни своєї громадянської належності.

Особа позбавляється статусу біженця, якщо вона займається діяльністю, що
становить загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров’ю
населення України.

Підставою для подання органу міграційної служби про втрату статусу
біженця може бути особиста заява особи, якій надано статус біженця в
Україні, або клопотання органу внутрішніх справ, Служби безпеки України,
іншого органу державної влади.

Такою ж підставою для подання органу міграційної служби про позбавлення
статусу біженця може бути клопотання органу внутрішніх справ, Служби
безпеки України, іншого органу державної влади.

Органи міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах
Києві та Севастополі за наявності підстав, вносять до спеціально
уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції
подання про втрату або позбавлення статусу біженця за власною
ініціативою.

У поданні про втрату або позбавлення статусу біженця мають бути
викладені обставини та долучено документи, що підтверджують наявність
підстав для втрати або позбавлення статусу біженця.

Рішення про втрату або позбавлення статусу біженця приймає спеціально
уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції за
поданням органу міграційної служби за місцем проживання біженця протягом
місяця з дня отримання подання та його особової справи. У разі потреби
строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально
уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції,
але не більш як до трьох місяців.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах
міграції може вимагати додаткової інформації від органу міграційної
служби, який вніс подання.

У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, викладеної у
поданні, потреби у встановленні справжності і дійсності документів
спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах
міграції має право звернутися з відповідними запитами до Міністерства
внутрішніх справ України, Міністерства закордонних справ України, Служби
безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого
самоврядування та об’єднань громадян, які можуть сприяти встановленню
справжніх фактів стосовно особи, питання про втрату або позбавлення
статусу біженця якої вирішується.

Подання щодо втрати та позбавлення статусу біженця, документи, отримані
або підготовлені під час розгляду подання, додаються до особової справи
біженця [11, ст.85].

На основі всебічного вивчення і оцінки документів та матеріалів
спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах
міграції приймає рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або
про відсутність підстав для втрати чи позбавлення статусу біженця.

Рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у
справах міграції протягом трьох робочих днів з дня його прийняття разом
з особовою справою біженця надсилається до органу міграційної служби за
місцем проживання особи.

Орган міграційної служби за місцем проживання особи, стосовно якої
прийнято рішення про втрату або позбавлення статусу біженця, протягом
семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає їй письмове
повідомлення з викладенням причин такого рішення і роз’ясненням порядку
його оскарження. Національний паспорт та інші документи, що перебували
на зберіганні в органі міграційної служби, повертаються власникові.
Посвідчення біженця та проїзний документ біженця для виїзду за кордон
вилучаються або визнаються недійсними, про що орган міграційної служби
протягом трьох робочих днів інформує орган внутрішніх справ за місцем
проживання особи і відповідний орган спеціально уповноваженого
центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації
фізичних осіб.

Особа, яка не використала права на оскарження рішення про втрату або
позбавлення її статусу біженця, повинна залишити територію України у
встановлений строк, якщо вона не має інших законних підстав для
перебування в Україні.

Закон також визначає права та обов’язки біженців. При цьому, окремо
визначаються обов’язки особи, стосовно якої прийнято рішення про
оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу
біженця; правовий статус осіб, яким надано статус біженця в Україні;
права особи, якій надано статус біженця.

Зокрема, у ст. 20 Закону зазначається, що особа, якій надано статус
біженця в Україні, користується правами і свободами, які передбачені
Конституцією та законами України. Закон передбачає також міжнародне
співробітництво з метою захисту прав біженців.

Незважаючи на оновлення законодавства про статус іноземців, осіб без
громадянства та біженців, умови і порядок імміграції в Україну в
законодавстві визначені не були. Між тим міграційні процеси набувають з
року в рік загрозливого для України масштабу, внаслідок військових дій в
Афганістані та на Близькому Сході, зокрема в Ізраїлі та Пакистані. В
Європі, за офіційними даними, мігранти становлять 50 відсотків від
усього населення (близько 20 млн. чоловік).

Визначення статусу іммігрантів в Україні стало можливим завдяки Закону
України “Про імміграцію” від 7 червня 2001 р. Крім визначення понять
“імміграція” та ” “іммігрант”, яких не було у попередньому
законодавстві, Закон вирішує такі важливі питання: дозвіл на імміграцію;
квота імміграції, повноваження органів, що забезпечують виконання
законодавства про імміграцію; надання дозволу на імміграцію; порядок
в’їзду іммігрантів; скасування дозволу на імміграцію, виїзд та
видворення за межі України тощо.

Згідно з Законом під терміном “імміграція” розуміється прибуття чи
залишення України у встановленому порядку іноземців та осіб без
громадянства на постійне проживання [12, ст.187-188].

Відповідно іммігрант — це іноземець чи особа без громадянства, який
отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання
або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на
імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання.

Правовий статус іммігранта в Україні визначається Конституцією, цим
Законом, іншими законами України та прийнятими відповідно до них
нормативно-правовими актами.

Дозвіл на імміграцію надається у межах квоти імміграції.

Квоту імміграції встановлює Кабінет Міністрів України у визначеному ним
порядку за такими категоріями іммігрантів: діячі науки та культури,
імміграція яких відповідає інтересам України; висококваліфіковані
спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є відчутною для економіки
України; особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України
іноземною конвертованою валютою на суму не менш як 100 тис. доларів США,
зареєстровану у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України; особи,
які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою
громадян України; особи, які раніше перебували в громадянстві України;
батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти; особи,
які безперервно прожили на території України протягом трьох років з дня
надання їм статусу біженців в Україні чи притулку в Україні, а також
їхні батьки, чоловіки (дружини) та неповнолітні діти, які проживають
разом з ними.

Дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається також: одному з
подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два
роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України; особам,
які є опікунами чи піклувальниками громадян України або перебувають під
опікою чи піклуванням громадян України; особам, які мають право на
набуття громадянства України за територіальним походженням; особам,
імміграція яких становить державний інтерес для України [13, с.105].

Закон визначає і підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію.
Зокрема, дозвіл на імміграцію не надається: особам, засудженим до
позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що
відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не
погашена і не знята у встановленому законом порядку; особам, які вчинили
злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства,
як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв’язку із
вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким
злочином, або проти яких порушено кримінальну справу, якщо попереднє
слідство у справі не закінчено; особам, хворим на хронічний алкоголізм,
токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких
визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони
здоров’я; особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію
зазначили явно неправдиві відомості чи подали підроблені документи;
особам, яким на підставі закону заборонено в’їзд на територію України; в
інших випадках, передбачених законами України.

Закон визначає коло органів і посадових осіб, які забезпечують виконання
законодавства про імміграцію: Кабінет Міністрів України; спеціальний
уповноважений центрального органу виконавчої влади з питань імміграції і
підпорядковані йому органи; дипломатичні представництва і консульські
установи України; інші органи виконавчої влади.

Так, Кабінет Міністрів України: визначає порядок формування квоти
імміграції і встановлює квоту імміграції на кожний календарний рік;
визначає порядок провадження за заявами про надання дозволів на
імміграцію і поданнями про скасування дозволів на імміграцію та
виконання прийнятих рішень; затверджує зразок посвідки на постійне
проживання, правила та порядок її оформлення і видачі [11, 123-124].

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань
імміграції і підпорядковані йому органи: приймають заяви разом з
визначеними Законом документами щодо надання дозволу на імміграцію від
осіб, які перебувають в Україні на законних підставах, тобто рішення цих
органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на
імміграцію; перевіряють правильність оформлення документів щодо надання
дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу,
відсутність підстав для відмови у його наданні; приймають рішення про
надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на
імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видають копії цих
рішень особам, яких вони стосуються; видають та вилучають у випадках,
передбачених Законом, посвідки на постійне проживання; ведуть облік
осіб, які подали заяви про надання дозволу на імміграцію, та осіб, яким
надано такий дозвіл.

Повноваження цього органу здійснюють Державний Комітет України з питань
національностей і імміграції та органи Міністерства внутрішніх справ
України.

Дипломатичні представництва і консульські установи України: приймають
від осіб, які постійно проживають за межами України, заяви про надання
дозволу на імміграцію разом з визначеними Законом документами,
перевіряють правильність їх оформлення і надсилають через Міністерство
закордонних справ України до спеціально уповноваженого центрального
органу виконавчої влади з питань імміграції; видають копії рішень про
надання дозволу на імміграцію та про відмову у наданні дозволу на
імміграцію особам, яких вони стосуються; оформляють особам, яким надано
дозвіл на імміграцію, імміграційні візи.

Повноваження інших органів виконавчої влади у сфері імміграції полягають
у тому, що центральний орган виконавчої влади з питань праці та
соціальної політики щорічно затверджує перелік спеціальностей та вимоги
до кваліфікації спеціалістів і робітників, потреба в яких може бути
задоволена за рахунок імміграції [8, с.201].

Центральний орган виконавчої влади з питань охорони здоров’я затверджує
перелік інфекційних хвороб, захворювання на які є підставою для відмови
у наданні дозволу на імміграцію.

Інші органи виконавчої влади в межах наданої їм компетенції забезпечують
виконання законодавства про імміграцію.

У Законі детально визначено процедуру надання органами дозволу на
імміграцію та порядок видачі посвідок на постійне проживання, тобто
документа, що підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на
постійне проживання в Україні; перелічуються вимоги щодо заяв про
надання дозволу на імміграцію тощо.

Термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію згідно з законом
не може перевищувати одного року з дня її подання.

Крім того, Закон передбачає порядок в’їзду іммігрантів в Україну і
видачі посвідки на постійне проживання.

Особі, яка постійно проживає за межами України і отримала дозвіл на
імміграцію, дипломатичне представництво чи консульська установа України
за її зверненням оформляють імміграційну візу, що є чинною протягом року
з дня її оформлення. Зазначена особа в’їжджає на територію України в
порядку, встановленому законодавством України.

Після прибуття іммігранта в Україну він повинен звернутися протягом
п’яти робочих днів до органу спеціально уповноваженого центрального
органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем проживання із
заявою про видачу йому посвідки на постійне проживання. До заяви мають
додаватися копія паспортного документа заявника із проставленою в ньому
імміграційною візою та копія рішення про надання дозволу на імміграцію.

Орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з
питань імміграції протягом тижня з дня прийняття заяви видає
іммігрантові посвідку на постійне проживання.

Особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл
на імміграцію, орган спеціально уповноваженого центрального органу
виконавчої влади з питань імміграції за місцем її проживання видає
посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею
відповідної заяви.

У той же час Закон передбачає скасування дозволу на імміграцію за
наявності для цього підстав. Так, дозвіл на імміграцію може бути
скасований органом, який його видав, якщо: з’ясується, що його надано на
підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів, що
втратили чинність; іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на
строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; дії
іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському
порядку в Україні; це необхідно для охорони здоров’я, захисту прав і
законних інтересів громадян України; іммігрант порушив законодавство про
правовий статус іноземців та осіб без громадянства; в інших випадках,
передбачених законами України.

За наявності перелічених підстав Закон передбачає вилучення посвідки на
постійне проживання, виїзд і видворення іммігранта за межі України.

Орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з
питань імміграції за місцем проживання особи, стосовно якої прийнято
рішення про скасування дозволу на імміграцію, не пізніше як у тижневий
строк з дня отримання цього рішення надсилає його копію особі та вилучає
у неї посвідку на постійне проживання.

Особа, стосовно якої прийнято рішення про скасування дозволу на
імміграцію, повинна виїхати з України протягом місяця з дня отримання
копії цього рішення.

Якщо за цей час особа не виїхала з України, вона підлягає видворенню в
порядку, передбаченому законодавством України. У разі скасування дозволу
на імміграцію стосовно особи, яка мала до його надання статус біженця в
Україні, її не може бути вислано або примусово повернуто до країни, де
її життю або свободі загрожує небезпека через її расу, національність,
релігію, громадянство (підданство), належність до певної соціальної
групи або політичні переконання.

Якщо особа оскаржила рішення про скасування дозволу на імміграцію до
суду, рішення про її видворення не приймається до набрання рішенням суду
законної сили.

У разі скасування дозволу на імміграцію та вилучення посвідки на
постійне проживання у зв’язку із засудженням до позбавлення волі за
вироком суду особа повинна виїхати з України протягом місяця з дня
відбуття покарання.

Якщо особа, стосовно якої прийнято рішення про відмову у наданні їй
дозволу на імміграцію, за час розгляду її заяви втратила інші законні
підстави для перебування в Україні, вона повинна виїхати з України
протягом місяця, а якщо вона не виїхала за цей час, вона підлягає
видворенню.

Закон передбачає, що особа може повторно подати заяву про надання
дозволу на імміграцію не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення
про відмову у наданні дозволу на імміграцію чи його скасування.

Закон також передбачає, що дії та бездіяльність посадових і службових
осіб, які порушують порядок та строки розгляду заяв про надання дозволу
на імміграцію, рішення, прийняті спеціально уповноваженим центральним
органом виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованими йому
органами, можуть бути оскаржені у встановленому порядку до суду [6,
с.198].

Закон визначає особливе коло осіб, які мають дозвіл на імміграцію в
Україну. Такими особами вважаються: іноземці та особи без громадянства,
які прибули в Україну на постійне проживання до набрання чинності цим
Законом і мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р.
відмітку про прописку або отримали посвідку на постійне проживання в
Україні; іноземці та особи без громадянства, які змушені були залишити
місця постійного проживання в Автономній Республіці Абхазія, Грузії,
прибули в Україну, одержали у встановленому порядку тимчасову довідку,
прожили в Україні не менш п’яти років і звернулися протягом шести
місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм
посвідки на постійне проживання в Україні; іноземці та особи без
громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 р. за Угодою між
Урядом Соціалістичної Республіки В’єтнам та Урядом СРСР про направлення
і прийняття в’єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на
підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 p., залишилися
проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання
чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне
проживання в Україні; іноземці та особи без громадянства, які прибули в
Україну дітьми-сиротами у зв’язку зі збройними конфліктами у місцях їх
постійного проживання і виховуються або виховувалися у державних дитячих
закладах чи в дитячих будинках сімейного типу або над якими встановлено
чи було встановлено опіку або піклування громадян України.

Згаданим особам посвідка на постійне проживання видається за їхніми
заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на
імміграцію.

3. ПРАВОВІ УМОВИ ІММІГРАЦІЇ В УКРАЇНІ

Порядок отримання дозволу компетентних органів України на в’їзд на
постійне місце проживання в Україну, а також умови імміграції в Україну
іноземців та осіб без громадянства визначений положеннями Закону України
“Про імміграцію”, який набув чинності 7 липня 2001 року.

Питання імміграції регулюються Конституцією України та Законом України
“Про імміграцію”, іншими нормативно-правовими актами.

Дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.

Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у
визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів:

1) діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інтересам
України;

2) висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є
відчутною для економіки України;

3) особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України
іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тисяч доларів
США, зареєстровану у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

4) особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком
чи онукою громадян України;

5) особи, які раніше перебували в громадянстві України;

6) батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти;

7) особи, які безперервно прожили на території України протягом трьох
років з дня надання їм статусу біженців в Україні чи притулку в Україні,
а також їхні батьки, чоловіки (дружини) та неповнолітні діти, які
проживають разом з ними.

Дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається:

1) одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у
шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян
України;

2) особам, які є опікунами чи піклувальниками громадян України, або
перебувають під опікою чи піклуванням громадян України;

3) особам, які мають право на набуття громадянства України за
територіальним походженням;

4) особам, імміграція яких становить державний інтерес для України.

Дипломатичні представництва і консульські установи України:

приймають від осіб, які постійно проживають за межами України, заяви про
надання дозволу на імміграцію разом з визначеними зазначеним Законом
документами, перевіряють правильність їх оформлення і надсилають через
Міністерство закордонних справ України до спеціально уповноваженого
центрального органу виконавчої влади з питань імміграції;

видають копії рішень про надання дозволу на імміграцію та про відмову у
наданні дозволу на імміграцію особам, яких вони стосуються;

оформляють особам, яким надано дозвіл на імміграцію, імміграційні візи.

Заяви про надання дозволу на імміграцію подаються:

1) особами, які постійно проживають за межами України, – до
дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном
за місцем їх постійного проживання;

2) особами, які перебувають в Україні на законних підставах, – до
органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з
питань імміграції за місцем їх проживання.

За неповнолітніх осіб, а також осіб, яких у встановленому порядку
визнано недієздатними, заяву про надання дозволу на імміграцію подають
їх законні представники.

Якщо іммігрує один з батьків, якого (яку) супроводжують неповнолітні
діти, він (вона) повинен подати заяву чоловіка (дружини), посвідчену
нотаріально, про те, що він (вона) не заперечує проти імміграції дітей
разом з батьком (матір’ю). У випадку відсутності такої згоди батько
(мати) повинен подати рішення відповідного державного органу про
залишення дітей при батькові (матері). Зазначене рішення має бути
легалізоване консульською установою України, якщо інше не передбачено
міжнародним договором України.

Для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи:

1) три фотокартки;

2) копія документа, що посвідчує особу;

3) документ про місце проживання особи;

4) відомості про склад сім’ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка
подає заяву, перебуває в шлюбі);

5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм,
токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких
визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони
здоров’я.

Вимога пункту 5 не поширюється на осіб, зазначених у пунктах 1, 3
частини третьої статті 4 цього Закону.

Крім зазначених документів подаються:

1) для осіб, зазначених у пункті 1, – документ, що підтверджує підтримку
їхнього клопотання центральним органом виконавчої влади України;

2) для осіб, зазначених у пункті 2, – копії документів, що підтверджують
відповідність рівня кваліфікації спеціаліста або робітника вимогам,
передбаченим у переліку, затвердженому центральним органом виконавчої
влади з питань праці та соціальної політики;

3) для осіб, зазначених у пункті 3, – копія документа про державну
реєстрацію іноземної інвестиції в економіку України іноземною
конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тисяч доларів США;

4) для осіб, зазначених у пункті 4 та у пункті 1, – копії документів, що
засвідчують їх родинні стосунки з громадянином України;

5) для осіб, зазначених у пункті 5, – документ, який підтверджує, що
особа раніше перебувала в громадянстві України;

6) для осіб, зазначених у пункті 6, – копії документів, що засвідчують
їх родинні стосунки з іммігрантом, і документ про те, що іммігрант не
заперечує проти їх імміграції та гарантує їм фінансове забезпечення на
рівні не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленого в Україні;

7) для осіб, зазначених у пункті 7, – копія документа, що підтверджує
надання особі статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а також
документ, що підтверджує факт безперервного проживання особи на законних
підставах на території України протягом трьох років з дня надання їй
статусу біженця в Україні чи притулку в Україні;

8) для осіб, зазначених у пункті 2, – копії документів про призначення
їх опікунами чи піклувальниками над громадянами України або про
встановлення над ними опіки чи піклування громадянина України;

9) для осіб, зазначених у пункті 3, – документи, які підтверджують, що
вони або хоча б один з їх батьків, дід чи баба, повнорідні брат чи
сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 року на
території, яка стала територією України відповідно до статті 5 Закону
України “Про правонаступництво України” (1543-12), а також на інших
територіях, що входили до складу Української Народної Республіки,
Західно-Української Народної Республіки, Української Держави,
Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України,
Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР);

10) для осіб, зазначених у пункті 4, – подання центрального органу
виконавчої влади України про те, що імміграція особи становить державний
інтерес для України.

Особи, які постійно проживають за межами України, за винятком осіб,
зазначених у пунктах 1, 3, разом із заявою про надання дозволу на
імміграцію подають також довідку про відсутність судимості.

За дії, пов’язані з наданням дозволу на імміграцію, законодавством
України передбачена сплата консульського збору, разом із заявою
подається документ про його сплату.

У разі неподання особою всіх визначених цим Порядком документів заява
про надання дозволу на імміграцію не приймається.

Термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може
перевищувати одного року з дня її подання.

ВИСНОВОК

Отже, з вищесказаного можна зробити наступні висновки:

Іноземцями визнаються іноземні громадяни — особи, які належать до
громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без
громадянства — апатриди тобто особи, які не належать до громадянства
будь-якої держави.

Зокрема, Закон передбачає, що іноземці є рівними перед законом незалежно
від походження, соціального і майнового стану, расової та національної
належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять,
інших обставин.

Закон України “Про правовий статус іноземців” визначає статус іноземців,
які іммігрують в Україну на постійне проживання або для працевлаштування
на певний строк, та іноземців, які тимчасово перебувають в Україні.

Порядок видачі дозволу на імміграцію, а також посвідки на постійне або
тимчасове проживання та вирішення інших питань, пов’язаних з імміграцією
іноземців, визначається Законом України “Про імміграцію” від 7 червня
2001 р.

Іноземці можуть також набути статусу біженця з підстав і в порядку,
передбачених Законом України “Про біженців” від 21 червня 2001 р.

Відповідно до Конституції та Закону України “Про громадянство України”
іноземці можуть набути громадянства України (натуралізуватися).

Закон передбачає, що іноземці можуть пересуватися територією України і
обирати місце проживання в ній відповідно до порядку, встановленому
Кабінетом Міністрів України. Обмеження у пересуванні та виборі місця
проживання допускається, коли це необхідно для забезпечення безпеки
України, охорони громадського порядку, охорони здоров’я, захисту прав і
законних інтересів її громадян та інших осіб, які проживають в Україні
(ст. 20 Закону). Це стосується і порядку в’їзду і виїзду з України
іноземців.

Відповідно до ст. 1 Закону біженцем визнається особа, яка не є
громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати
жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності,
громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або
політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської
належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає
користуватися ним внаслідок таких побоювань або, не маючи громадянства
(підданства), перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного
проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених
побоювань.

Зокрема, у ст. 20 Закону зазначається, що особа, якій надано статус
біженця в Україні, користується правами і свободами, які передбачені
Конституцією та законами України. Закон передбачає також міжнародне
співробітництво з метою захисту прав біженців.

Порядок отримання дозволу компетентних органів України на в’їзд на
постійне місце проживання в Україну, а також умови імміграції в Україну
іноземців та осіб без громадянства визначений положеннями Закону України
“Про імміграцію”, який набув чинності 7 липня 2001 року.

Питання імміграції регулюються Конституцією України та Законом України
“Про імміграцію”, іншими нормативно-правовими актами. Дозвіл на
імміграцію надається в межах квоти імміграції.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Конституція України від 1996 р. // Вісник Верховної Ради України. –
1996. – №105.

Закон України “Про звернення громадян” від 2 жовтня 1996 року // ВВР
України. – 1996. – №47. – Ст.256.

Закон України “Про біженців” від 21.06.2001 року.

Закон України “Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994 року //
ВВР України. – 1994. – №23. – Ст.162.

Закон України “Про імміграцію” від 7 червня 2001 року.

Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К., 2003. – 405
с.

Конституционное право: Курс лекций в 2-х томах / Под ред. Профессора
М.Н. Марченко – М. Юридический колледж МГУ, 2002. – 507 с.

Кравченко В.В. Конституційне право України. Навч. посібник. Ч.1. – К.,
1998. – 285 с.

Кутафіє О.Е. Основи держави і права: Навчальний посібник для поступаючих
у вузи. – М.: Юрист, 1999.

Малимоненко Р. Роль прав, свобод та інтересів людини у новій світовій
обстановці // Право України. – №2. – 2004.

Правознавство. Навч. посібник. / В.І.Бобир, С.Е.Демський, А.М.Колодій та
ін.; За ред. В.В.Копєйчикова. – К., 2001.

Основи конституційного права України. Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За
ред. В.В.Копєйчикова. – К., 1998.

Общая теория прав человека / За ред. Е.А.Лукашевої. – М, 1996. – 201 с.

Охримович Ю. Теорія права. – К., 2001. – 305 с.

Права людини в Україні: Інформаційно-аналітичний бюлетень
Українсько-Американського Бюро захисту прав людини: Випуск 21. – Київ,
1998. – 445 с.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Підручник / – Харків: Консул, 2001.
– 639 с.

Теория права и государства: Учебник для вузов /Под ред. Профессора
Г.Н.Манова – М. БЕК, 1996. – 305 с.

Юридичний словник-довідник. – К., 2001. – 502 с.

PAGE

PAGE 18

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020