Конституція зарубіжних країн (контрольна)

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

“Конституція зарубіжних країн”

ПЛАН

Вступ

1. Властивості конституцій зарубіжних країн

2. Особливості еволюції і змісту конституцій

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Джерела конституційного права різноманітні й досить відмінні у різних
країнах. Відмінності здебільшого пов’язані з різними підходами до
розуміння права в цілому, з існуванням різних моделей правових систем. У
країнах з так званою континентальною, або романо-германською моделлю
правових систем головними джерелами права є законодавчі акти.

Головним джерелом конституційного права є конституція. Майже в усіх
країнах світу це єдиний нормативний акт вищої юридичної сили (іноді
кілька таких актів), що регламентує окремі сторони економічної і
політичної організації суспільства, встановлює засади державного ладу і
визначає основи правового статусу особи.

1. Властивості конституцій зарубіжних країн

Найбільш поширеними є два значення терміна «конституція». Перше значення
— це юридична конституція як основний закон, наділений вищою силою щодо
інших правових форм. Юридичні конституції відрізняються від звичайного
законодавства не тільки за змістом своїх норм, а й за їх характером. Як
правило, конституції здійснюють більш загальне регулювання суспільних
відносин. Однак іноді конституції містять положення, що не входять до
типового обсягу їх регулювання і є конституційними лише за формою, а не
за суттю. Вони включені до конституційних текстів з метою надання їм
більшого авторитету і сталості. Штучний зв’язок таких положень з
конституцією виявляється в тому, що у випадках відміни конституції вони
зберігають своє значення, відбиваючись у звичайних законах або в інших
ординарних правових формах.

Подібні положення містяться, наприклад, в Основному законі ФРН (розд.
10. «Фінанси»), в Конституції Греції (розд. 6. «Оподаткування і
фінансове управління»). Відповідні норми конституцій не регулюють
державно-політичні відносини владарювання, вони можуть бути сприйняті як
такі, що закладають підвалини галузі фінансового права. У багатьох
конституціях можна знайти норми, що утворюють певну змістовну основу для
інших публічно-правових галузей, зокрема адміністративного і
процесуального права.

Сказане не заперечує поняття юридичної конституції. Близьким до нього є
поняття формальної конституції. Воно охоплює не тільки юридичні
конституції як основні закони, а й так звані неписані конституції, які
вищої сили не мають. Неписані конституції існують тільки у
Великобританії і Новій Зеландії. Вони являють собою досить широку
сукупність джерел, нерідко застарілих і навіть архаїчних, до яких
належать закони, судові прецеденти, окремі акти глави держави, правові
звичаї, конституційні угоди тощо. Зокрема, до складу неписаної
конституції Великобританії входять такі акти, як Велика хартія
вільностей 1215 p., Білль про права 1689 p., Акт про
престолонаслідування 1701 p., акти (закони) про парламент 1911 р. та
1949 p., акти про членство в палаті лордів 1958 p. і 1963 p., Акт про
громадянство 1981 р., Акт про народне представництво 1983 p. (виборчий
закон) та багато інших. Найістотнішою особливістю неписаних конституцій
є те, що норми законів, які входять до їхнього складу, є нормами
звичайного характеру. У конституційній теорії і практиці відповідних
країн не вживається поняття основного закону.

Неписані конституції не можуть розглядатися як суто юридичні
конституції. Причиною цього є не тільки відсутність єдиного акта вищої
юридичної сили, а й відносно обмежена значущість правових норм у
загальному обсязі конституційного регулювання. Не дуже визначений, проте
узгоджений в цілому нормативний зміст неписаних конституцій містить
компоненти не лише юридичного характеру. В них наявні норми, юридична
природа яких викликає сумніви або навіть заперечення. До таких норм
передусім мають бути віднесені норми так званих конституційних угод.
Тому неписані конституції є своєрідними політико-правовими феноменами.

Саме визначення відповідних конституцій як неписаних слід визнати
неточним, оскільки насправді вони складаються як з писаних компонентів
(закони та судові прецеденти), так і з неписаних (звичаї, конституційні
угоди). Конституція як основний закон за формою і за суттю є
систематизованим актом. Конституції ж названих країн можна визначити як
несистема-тизовані, що до того ж не мають юридичних якостей основного
закону.

Другим поширеним значенням терміна «конституція» є фактична конституція.
Фактична конституція — це реальний порядок організації і здійснення
державної влади, фактичні стосунки між державою та особою. Юридична й
фактична конституції можуть збігатися. Ті положення юридичної
конституції, що узгоджуються з існуючими суспільними відносинами, є
реальними, ті, що не узгоджуються, — фіктивними. При цьому питання про
реальність або фіктивність тієї чи іншої конституції, включаючи її
окремі положення, не слід ототожнювати з питанням про демократичність
або реакційність.

Наука конституційного права не обмежується наведеними значеннями терміна
«конституція». Найцікавішим серед інших є визначення конституції як
системи обмежень державної влади шляхом проголошення і забезпечення прав
та свобод громадян. Таке визначення має свої витоки в загальній ідеї
конституціоналізму як державного правління, що обмежене і грунтується на
законі основоположного характеру.

Найважливішою рисою конституції як основного закону є вища юридична
сила. Поняття основного закону пов’язане з концепціями, сформульованими
в XVII—XVIII ст.ст. Представники тогочасної школи природного права
називали конституцію основним законом і розглядали її як первісний акт
суверенної влади та як джерело будь-якої встановленої влади.

Поняття конституції як основного закону історично пов’язане і з теорією
суспільного договору, яку сформулював відомий французький просвітитель
Жан Жак Руссо. Він розглядав основний закон як засіб фіксації договору,
на основі якого встановлюється державний лад. Прикладом такого
суспільного договору вважалася, зокрема, Конституція Франції 1791 p., а
учасниками договору — король і орган народного представництва.
Договірний характер визнавався і за деякими конституціями XIX ст.

Поняття конституції як основного закону тісно пов’язане з теорією
народного суверенітету, сформульованою у XVIII ст. Однією із засад цієї
теорії була ідея установчої влади, за якою тільки народ є суб’єктом
такої влади, і саме народові, безпосередньо або через обраних ним
представників, належить право приймати рішення про умови свого
політичного існування. Таким чином, визнавалася необхідність прийняття
конституцій на референдумі або спеціально обраним представницьким
органом — установчими зборами. З часом тлумачення установчої влади за
представництвом було поширене і на випадки прийняття конституцій
парламентами, хоч іноді зверталась увага на відмінність змісту мандатів
депутатів парламенту і членів установчих зборів. Разом з тим прихильники
класичної концепції установчої влади визнають її принципову відмінність
від законодавчої влади. Остання, будучи встановленою владою, є похідною
і діє в межах компетенції, визначеної установчою.

Наочним виявом і водночас підтвердженням якостей конституції як
основного закону є особливий порядок її прийняття та зміни. Історично
першими способами прийняття конституцій були установчі збори
(конституційна асамблея, конвент тощо) і референдум. Установчими зборами
прийнято чинну Конституцію США, першу Конституцію Франції, чинну
Конституцію Норвегії та деякі інші конституції XIX ст. На референдум
виносилася більшість конституційних актів Франції кінця XVIII — початку
XIX ст. Нерідко референдуму тут передували розробка і схвалення
конституцій установчими зборами.

Ті самі способи прийняття конституцій застосовуються і в наш час.
Установчими зборами були схвалені або прийняті чинні конституції Італії,
Індії, Португалії, Болгарії, Румунії та інших держав. Як спосіб
прийняття сучасних конституцій досить широко застосовується референдум.
При цьому він звичайно виступає лише як кінцева стадія конституційної
пра-вотворчості. Іноді, як і раніше, референдуму передує розробка і
схвалення конституції установчими зборами (Румунія). Досить часто проект
конституції розробляє спеціальна комісія, до складу якої звичайно
входять депутати парламенту (Ірландія, Данія, Іспанія), або розробку
його контролює уряд (Казахстан, Франція, Туреччина, Росія). У будь-якому
випадку роль громадян, які беруть участь у відповідних референдумах,
обмежується можливістю проголосувати «за» або «проти» пропонованого
проекту.

Історія зарубіжних країн свідчить про те, що роль референдуму як способу
прийняття основного закону не слід перебільшувати. Його значення і зміст
можуть бути перекручені і навіть зведені нанівець шляхом різних
маніпуляцій правлячих кіл, активного впливу їх на масову політичну
свідомість. Немає прямої залежності між використанням процедури
референдуму і демократичністю самої конституції. Головним фактором тут
виступає розклад політичних сил у суспільстві на момент прийняття
конституції, спроможність їх відобразити і захистити відповідні
інтереси.

Досить поширеним способом прийняття конституції є введення її
законодавчим органом (парламентом) на основі так званої кваліфікованої
більшості (як правило, 2/3 загальної кількості депутатів). Так були
прийняті чинні конституції Австрії, Фінляндії, Швеції, Японії, а також
основні закони переважної більшості держав Центральної і Східної Європи
та тих, що утворилися на терені колишнього СРСР.

Іноді парламент схвалює спеціальну процедуру розробки і затвердження
основного закону, якої сам і дотримується. Так було прийнято чинну
Конституцію Греції. У деяких випадках парламент прямо проголошує себе
установчими зборами і діє відповідним чином. Такий порядок
використовувався при прийнятті в 60-і роки XX ст. перших конституцій в
більшості франкомовних країн Африки, а також конституцій в ряді інших
країн, що розвиваються.

Ще одним способом прийняття конституції е введення її одностороннім
актом глави держави. Це так звані октроїрувані, або даровані,
конституції. Вони властиві насамперед країнам з монархічними формами
правління. Проект основного закону розробляється під контролем самого
монарха (у парламентарних монархіях — під контролем уряду) без залучення
представницького органу або виборчого корпусу і ним же затверджується.

Історично октроїруваними були конституції переважної більшості
європейських держав. Октроїруваними є конституції Бахрейну, Йорданії,
Кувейту, Марокко та деяких інших держав, де глави держав — монархи —
зберігають значні владні повноваження. Специфічним різновидом
октроїру-ваних конституцій є перші конституції колишніх британських
колоній, даровані метрополією в момент проголошення незалежності. Ці
конституції приймались у формі акта британського монарха — наказу в
таємній раді, але за своєю суттю завжди були урядовою правотворчістю.
Більшість з таких конституцій на сьогодні скасована, проте вони
зберігаються в країнах, які продовжують підтримувати державно-правові
зв’язки зі своєю колишньою метрополією (Багами, Маврикій, Ямайка та
інші).

Октроїруваними слід визнати і конституції, прийняті керівним органом
правлячої партії або «революційними радами» та іншими подібними владними
структурами, які звичайно утворюються внаслідок військових переворотів у
країнах, що розвиваються. Іноді октроїруваний характер таких конституцій
камуфлюється різними зовні демократичними формами.

Існують і інші, комплексні способи прийняття конституцій. Зокрема,
проект чинного Основного закону ФРН був розроблений спеціальним
конституційним конвентом, до складу якого увійшли прем’єр-міністри
земель. Після цього він обговорювався у парламентській раді, сформованій
за участю окупаційної адміністрації США, Великобританії і Франції.
Членами цієї ради були також представники законодавчих органів земель —
ландтагів. Кінцевою стадією конституційної творчості було схвалення
проекту Основного закону ландтагами, після чого він набув чинності.

Значними особливостями відрізнявся порядок прийняття чинної Конституції
Австралії. Проект її був розроблений конституційним конвентом. Делегатів
на цей конвент обирало населення колоній, на основі яких з часом були
утворені штати — суб’єкти майбутньої федерації. Розроблений проект
конституції був винесений на референдум у колоніях і згодом остаточно
прийнятий британським парламентом у вигляді спеціального закону.
Розглянута процедура поєднує в собі майже всі існуючі способи прийняття
конституцій. Австралійська конституція є «народною», тобто прийнятою із
застосуванням засобів прямої і представницької демократії. Водночас тут
можна знайти елементи октроїруваної конституції.

Ще одним цікавим прикладом є чинна Конституція Об’єднаних Арабських
Еміратів (ОАЕ). Процедура її введення виявилась у тому, що розроблений
політиками і юристами проект був підписаний (і тим самим затверджений)
правителями всіх еміратів. Ця конституція має риси міждержавного
договору, що відбилося у формі державного устрою ОАЕ.

Спосіб прийняття конституції відіграє важливу роль у визначенні основних
характеристик політичного і державного ладу конкретної країни. Певною
мірою він впливає і на зміст самого основного закону. Кожний з
розглянутих способів по-різному узгоджується з концепцією установчої
влади, з принципами демократії. Наближення порядку прийняття конституції
до вимог цієї концепції є найбільш раціональним з огляду на авторитет
основного закону в суспільстві. Прийняття конституції установчими
зборами забезпечує зв’язок між народом як джерелом державної влади і
змістом основного закону, за яким ця влада здійснюється. Саме установчі
збори сприяють встановленню більш глибоких, а головне — усвідомлених
зв’язків між волевиявленням на виборах їхнього складу і процесом
розробки та введення конституції. Це стосується і порядку зміни
конституції.

Іноді способи зміни конституції у конкретній країні повністю збігаються
із способами прийняття її, але звичайно вони дещо відмінні. Як правило,
встановлюють так звану жорстку процедуру внесення поправок і змін до
конституцій. Поняття жорсткості конституції пов’язане з її визначенням
як основного закону. Жорсткість конституції відбиває її правову природу
як нормативного акта вищої сили. В цьому відношенні так звані неписані,
несистематизовані конституції можна визначити як гнучкі. Вони можуть
бути змінені на основі звичайної законодавчої процедури.

Залежно від конкретних способів зміни основних законів варіюється рівень
їх жорсткості. При цьому не існує чітких критеріїв, за якими можна було
б визначити ступінь жорсткості тієї чи іншої конституції. Найменш
жорсткими можна вважати ті конституції, що змінюються парламентами
одного скликання на основі кваліфікованої більшості у 2/3 голосів. Так
змінюються конституції Португалії та ФРН, а також більшості держав, що
утворилися на теренах колишнього СРСР. При цьому кваліфіковану більшість
звичайно визначають від складу парламенту.

Не можна вважати надмірно жорсткими і конституції Австрії та Словенії.
Тут поправки приймаються нижніми палатами парламентів кваліфікованою
більшістю в 2/3 кворуму (Австрія) або складу (Словенія). Крім того,
кожна поправка може бути винесена на референдум на вимогу третини членів
кожної з палат або тільки нижньої палати парламенту відповідно.

Дещо відмінною є процедура прийняття поправок до конституцій Люксембургу
і Нідерландів. Парламент, який прийняв рішення про зміну основного
закону, розпускається, а поправки формулює і затверджує на основі
кваліфікованої більшості у 2/3 його новообраний склад.

В усіх випадках процедури прийняття конституційних поправок у
парламентах суттєво відрізняються від звичайних законодавчих процедур.

Формально більш жорсткий характер мають конституції Греції, Білорусі,
Естонії, Італії, Литви, Норвегії. Вони передбачають повторне прийняття
поправок. Так, в Італії закони, що змінюють конституцію, приймаються
кожною з палат після двох послідовних обговорень їх з проміжком у часі
не менше трьох місяців. Поправки вважаються ухваленими при повторному
голосуванні в палатах, де за них подано абсолютну більшість голосів.
Водночас передбачається можливість винесення поправок на референдум за
ініціативою п’ятої частини членів однієї з палат, або 500 тис. виборців,
або п’яти обласних рад. У Норвегії поправки до конституції приймаються
голосуванням у парламенті на основі кваліфікованої більшості від
загальної кількості його членів. Пропозиція про зміну основного закону
розглядається парламентом одного скликання, а відповідне рішення
приймається наступним його складом.

Жорсткими звичайно вважаються ті конституції, поправки до яких
затверджуються на референдумі. Такий порядок встановлений основними
законами Ірландії, Іспанії, Японії та інших держав. Спочатку парламент
приймає проект поправки простою (Ірландія) або кваліфікованою більшістю
членів кожної з його палат (3/5 в Іспанії). Після цього поправка
виноситься на референдум. У Румунії до референдуму поправка має бути
прийнята 2/3 членів кожної палати або 3/4 присутніх на спільному
засіданні палат. У всіх цих країнах порядок зміни конституцій відмінний
від прийнятого в Австрії, Словенії та Італії: тут конституційні
референдуми мають не факультативний, а обов’язковий характер.

Однією з найбільш жорстких вважається Конституція США. Процедура
внесення поправок до основного закону тут найповніше враховує
федеративний державний устрій. Конгрес приймає поправку, якщо за неї
проголосують 2/3 членів його палат. Після цього поправка передається на
затвердження в штати і набуває чинності лише після ратифікації
законодавчими органами 3/4 штатів.

Це звичайна процедура, вона застосовувалася майже в усіх випадках зміни
Конституції США. Лише в 1933 p. двадцять перша (XXI) поправка була
ратифікована не законодавчими органами штатів, а конвентами, спеціально
обраними з цієї нагоди. Такий порядок також передбачений американським
основним законом, і в цьому полягає одна з його особливостей.
Конституція США встановила кілька способів її зміни. Зокрема, поправка
може бути прийнята не федеральним конгресом, а конституційним конвентом,
який скликається на вимогу законодавчих органів 2/3 штатів. Після цього
вона може бути передана на ратифікацію законодавчих органів штатів або
їх конвентів. По суті Конституція США фіксує чотири можливих способи її
зміни.

Встановлений за Конституцією США порядок її зміни практично нічим не
відрізняється від порядку прийняття основного закону, хоч реальна
практика йде по шляху використання найпростішої з встановлених процедур
введення конституційних поправок. Існування такого збігу, а також
жорсткість американської конституції в першу чергу пояснюються тим, що
її було прийнято за часів абсолютизації ідей установчої влади.

Альтернативні процедури зміни конституцій прийняті і в деяких інших
країнах. Наприклад, у Франції перегляд конституції здійснюється за
рішенням, прийнятим обома палатами парламенту в ідентичній редакції.
Після цього питання виноситься на референдум. Однак проект перегляду
конституції не передається на референдум, якщо президент вирішує
направити його на розгляд самого парламенту, який скликається як
спеціальний конгрес. В останньому випадку проект перегляду вважається
схваленим тільки тоді, коли він одержить підтримку більшості у 3/5 тих
депутатів, хто брав участь у голосуванні.

Особливістю деяких конституцій є те, що вони встановлюють неоднакові
процедури зміни щодо різних частин та окремих положень. Прикладом може
бути конституція Канади, за якою положення, що стосуються статусу глави
держави, можуть бути змінені рішенням федерального парламенту і
законодавчими органами всіх членів федерації — провінцій; положення про
виборче право і виборчу систему та деякі інші змінюються за рішенням
федерального парламенту і законодавчих органів 2/3 провінцій, в яких
мешкає не менше половини населення країни; нарешті, положення, що
стосуються окремих провінцій (зміна їхніх територій або статусу
прийнятої мови), є предметом розгляду парламенту Канади і законодавчих
органів відповідних провінцій. Усі ці рішення приймаються на основі
звичайної законодавчої процедури.

У Латвії конституція змінюється за рішенням парламенту, прийнятим
кваліфікованою більшістю голосів. Однак найважливіші її статті, що
визначають засади державного ладу, можуть бути змінені тільки за
результатами референдуму. В Литві, як і в Білорусі, зміни конституції
відбуваються шляхом повторного прийняття поправок. Разом з тим положення
основного закону про засади конституційного ладу і про порядок зміни
самої конституції можуть бути ревізовані тільки на референдумі. В
Молдові поправки до конституції приймає парламент кваліфікованою
більшістю голосів. Проте статті, де йдеться про суверенітет,
незалежність і унітарний характер держави, а також про нейтралітет як
принцип зовнішньої політики, є предметом перегляду виключно за
результатами референдуму.

Більшість положень чинної Конституції Росії може бути змінена за
результатами голосування в парламенті на основі кваліфікованої більшості
у 2/3 та 3/4 загальної кількості депутатів відповідно в нижній і верхній
палатах. Прийняті у такий спосіб поправки набувають чинності після
схвалення їх органами законодавчої влади не менше 2/3 суб’єктів
федерації. Проте для зміни положень щодо основ конституційного ладу,
конституційного статусу особи і порядку перегляду самого основного
закону встановлений ще більш жорсткий порядок. У випадку, коли
відповідна пропозиція буде підтримана 3/5 голосів від загальної
кількості членів обох палат парламенту, передбачено скликання
конституційних зборів, які мають або підтвердити незмінність
конституції, або розробити проект нового основного закону. Останній має
бути прийнятий 2/3 голосів членів конституційних зборів або виноситься
на референдум. Тим самим альтернативою збереження найважливіших положень
чинної Конституції Росії може бути лише її повний перегляд.

Деякі конституції розрізняють загальний перегляд їхніх текстів і
часткові зміни (Австрія, Іспанія, Португалія, Швейцарія). Звичайно
встановлюється більш жорсткий порядок повної ревізії основних законів.
Іноді припускається можливість повторного перегляду (Португалія) або
часткових змін тих самих положень конституції (Греція) лише по
закінченні встановленого строку. В названих країнах цей строк дорівнює
п’яти рокам.

У Киргизстані, Литві й Узбекистані в основних законах передбачено, що
неприйнята конституційна поправка може бути повторно внесена на розгляд
парламенту не раніше, ніж через рік після невдалої спроби. У Білорусі
парламент не має права змінювати конституцію в останні шість місяців
строку своїх повноважень.

Існують конституції, окремі положення яких визнаються незмінними.
«Республіканська форма правління не може бути предметом перегляду», —
записано в ст. 89 Конституції Франції. Аналогічне положення міститься в
Конституції Італії (ст. 139). Положення подібного характеру можна знайти
в конституціях Казахстану, Греції й Португалії.

Відомі конституції, що проголошують власну незмінність у цілому. Це,
зокрема, Конституція Мексики, яка номінальне не втрачає силу навіть
тоді, коли її дія «порушена повстанням». Усе поновлюється з того
моменту, коли «народ знайде свободу» (ст. 136).

В основних законах багатьох держав зроблено застереження щодо
неприпустимості зміни їх під час оголошеного надзвичайного або воєнного
стану. В Конституції Чехії записано, що будь-яка зміна основ
демократичної правової держави е неприпустимою (ст. 9). Про
неприпустимість конституційних змін щодо можливого скасування основних
прав і свобод громадян та їх гарантій йдеться у ст. 142 Конституції
Молдови.

Взагалі більшу або меншу жорсткість тієї чи іншої конституції, не кажучи
вже про положення щодо їх незмінності, не слід сприймати як вихідну
ознаку. Ступінь жорсткості конкретної конституції не впливає на її
юридичну силу. Жорсткість основного закону лише визначає юридичні
можливості його зміни і певною мірою впливає на зміст і стабільність
відповідного регулювання.

Це підтверджує і той факт, що існують конституції, які практично
перебувають у стані постійної зміни. Такою, зокрема, є чинна Конституція
Індії. За 1950—1990 pp. до неї було внесено близько 400 поправок.
Докорінно реформований зміст конституцій таких європейських держав, як
Бельгія та Нідерланди. При цьому значення внесених змін настільки
істотне, що може йтися про нові конституції.

Жорсткість конституцій не є перешкодою для їх скасування або за певних
умов і до нехтування ними. Усе залежить від динамізму і змісту
суспільного розвитку тієї чи іншої країни. Так, за весь період нової
історії Франції в цій країні було прийнято 16 конституцій і актів
конституційного характеру. У країнах Азії, Африки і Латинської Америки
конституції звичайно ставали одними з перших жертв військових заколотів
і державних переворотів. Починаючи з другої чверті XIX ст., у країнах
Латинської Америки загалом було прийнято і потім скасовано близько 150
основних законів. Політична історія окремих з цих країн налічує понад 20
конституцій (Болівія, Венесуела, Гаїті). У багатьох країнах Африки, що
здобули незалежність у другій половині XX ст., за цей час змінилося по
три або чотири конституції.

Зазначене вище підтверджує тезу про те, що жорсткість конституцій є суто
юридичною ознакою і їй не слід надавати абсолютного значення. Можливості
і ймовірності конституційних змін у першу чергу визначаються
економічними і політичними факторами розвитку суспільства. Разом з тим
жорсткість конституції значною мірою характеризує її як основний закон.

2. Особливості еволюції і змісту конституцій

В історії конституціоналізму можна виділити три періоди. Перший — кінець
XVIII — початок XX ст. Конституції, прийняті в цей період, називають
старими, більшість з них вже не діє. Чинними залишаються конституції США
(1787 p.), Норвегії (1814 p.), Нідерландів (1815 p.), Бельгії (1831 p.),
Люксембургу (1868 p.), Швейцарії (1874 p.), Австралії (1900 р.) та деякі
інші.

Другий період припадає на роки між двома світовими війнами. Він
пов’язаний з докорінною зміною політичної карти Європи і виникненням
нових країн, де були прийняті основні закони. Зміст цих конституцій
нерідко відрізнявся від прийнятих у попередній період. Зокрема, вони
містили змістовніші положення про права і свободи, встановлювали більш
демократичне виборче право і виборчі системи тощо. Іноді ці конституції
фіксували зміну форми держави (Австрія і Німеччина). На сьогодні з них
чинними залишаються лише конституції Фінляндії (1919 p.), Австрії (1920
p.), Латвії (1922 p.) та Ірландії (1937 р.). До конституцій цього
періоду слід також віднести чинну Конституцію Мексики (1917 p.), що є
такою насамперед за своїм змістом. Усі ці конституції прийнято називати
новими.

Третій період історії конституціоналізму почався у повоєнні роки. У цей
час були прийняті конституції Ісландії (1944 p.), Франції (1946 р., на
сьогодні тут діє Конституція 1958 p.), Італії та Японії (1947 р.), ФРН
(1949 р.), а згодом і Греції (1952 p., потім були введені Конституція
1967 p. і чинна Конституція 1975 p.), Данії (1953 p.). Ще пізніше були
прийняті конституції Португалії (1976 p.), Іспанії (1978 p.), Туреччини
(1982 p.). Дещо осторонь стоїть Конституція Швеції (1974 p.), зміст і
форма якої відмінні від решти названих основних законів. Конституції
зарубіжних країн, прийняті після другої світової війни, є новітніми
конституціями.

Водночас у повоєнний період здійснено важливі конституційні реформи у
багатьох розвинутих країнах, де основні закони було прийнято раніше. У
цей самий період прийнято нові або суттєво змінено старі конституції в
цілому ряді країн Азії і Латинської Америки. Процес деколонізації
спричинився до введення конституцій у країнах, що здобули політичну
незалежність.

У країнах Східної Європи та в інших країнах — членах Ради Економічної
Взаємодопомоги (РЕВ) у перші повоєнні роки і дещо пізніше були прийняті
конституції, в яких звичайно проголошувались державна форма так званої
республіки народної демократії і соціалістичний вибір. З часом практично
в усіх цих країнах були введені нові конституції, в них декларувалася
побудова соціалізму або відповідні перспективи. На сьогодні до таких
конституцій належать основні закони Куби (1976 p.) і СРВ (1992 p.), а
також конституції КНДР (1972 р.) та КНР (1982 p.).

У більшості країн Центральної і Східної Європи на початку 90-х років
були прийняті нові конституції. Це конституції Хорватії (1990 p.),
Болгарії (1991 p.), Македонії (1991 p.), Румунії (1991 p.), Словенії
(1991 p.), Словаччини (1992 p.), Чехії (1992 p.) і Югославії (1992 р.).
В Угорщині формально залишається чинною Конституція 1949 p., але в
принципово новій редакції 1990 року. Докорінних змін зазнала і
Конституція Польщі, де в 1992 p. був прийнятий спеціальний закон, що
визначив засади нової організації влади («мала конституція»). В тому ж
1992 p. була прийнята новітня Конституція Монголії. До новітніх
конституцій віднесені основні закони держав, що утворилися на терені
колишнього СРСР: Естонії (1992 p.), Узбекистану (1992 p.), Литви (1992
p.), Киргизстану (1993 p.), Росії (1993 p.), Білорусі (1994 p.),
Азербайджану (1995 p.), Вірменії -(1995 p.), Грузії (1995 p.) тощо. Усі
ці конституції містять цілий ряд положень, які об’єктивно мають
перехідний характер.

Між новітніми конституціями, прийнятими у перші повоєнні роки і в 70-і
роки, з одного боку, і введеними у першій половині 90-х років — з
іншого, існує певна подібність. Вона зумовлена подібністю умов, за яких
приймалася більшість з цих конституцій. Як правило, мало місце
поновлення або становлення демократичної державності після краху
тоталітарних або авторитарних режимів, і конституції вводилися в
обстановці високої політичної активності народу.

Усі новітні конституції мають спільні особливості, більшість з яких лише
окреслювалась у попередній період історії конституціоналізму.

1. У новітніх конституціях відображено більш значну роль держави у сфері
економіки. Найповніше це виявилось у конституціях, прийнятих у 70-і та
90-і роки.

2. У новітніх конституціях значно ширше, ніж у попередній період,
представлені положення соціологічного змісту і характеру. Обсяг і
значення таких положень у різних конституціях неоднакові. Іноді в
основних законах йдеться про соціальні орієнтири і завдання держави, про
проведення реформ, іноді все обмежується конституційною фразеологією,
наданням текстам основних законів соціального звучання. І хоча практично
всі новітні конституції використовують терміни «суспільство»,
«соціальний» тощо, вони залишаються насамперед основними законами
держави, а не суспільства в цілому.

3. Предметом конституційного регулювання стали відносини, що виникають у
рамках політичної системи поза суто державною діяльністю. Це передусім
стосується конституційної регламентації таких елементів цієї системи,
якими є політичні партії. Певною мірою конституційному регулюванню
підлягають інші елементи політичної системи.

4. Новітні конституції містять значно ширший за обсягом, змістовний
перелік прав і свобод особи. Іноді за кількістю статей відповідні
розділи або глави домінують у змісті основного закону.

5. Важливою особливістю новітніх конституцій є наявність у їхніх текстах
положень про зовнішньополітичну діяльність держави і співвідношення
національного та міжнародного права.

По-перше, конституції окремих держав (Японії, Італії і ФРН) по-своєму
підсумували політичні результати другої світової війни. В них
підкреслюється розрив цих країн з їхнім мілітаристським минулим.
Зокрема, в ст. 9 Конституції Японії проголошено, що «народ Японії на
вічні часи відмовляється від війни як суверенного права нації, а також
від загрози або застосування збройної сили як засобу вирішення
міжнародних спорів». Там же зазначено, що Японія не буде створювати
збройні сили та інші засоби війни і не визнає право держави на війну. У
ст. 26 Основного закону ФРН визначені як протиконституційні й такі, що
мають бути покарані, дії, які здатні порушити мирне спільне життя
народів і розпочинаються з цією метою, зокрема для підготовки агресивної
війни. Близькі за змістом і суттю положення можна знайти в ст. 11
Конституції Італії.

По-друге, в конституціях Греції, Португалії та Іспанії, переважної
більшості держав Центральної та Східної Європи, а також тих, що
утворилися на терені колишнього СРСР, у більш-менш узагальненому вигляді
викладені принципи зовнішньої політики. Нерідко вони містять спеціальні
глави і статті відповідного змісту. Так, у ст. 11 Конституції Молдови
проголошений постійний нейтралітет. У ст. 18 Конституції Білорусі
записано, що метою є зробити свою територію без’ядерною зоною, а державу
— нейтральною. Згідно зі ст. 137 Конституції Литви, на її території не
можуть бути розміщені зброя масового знищення та військові бази інших
держав.

По-третє, практично усі новітні конституції включають положення про
співвідношення національного і міжнародного права і, зокрема, про
пріоритет останнього. Формулювання цих положень різняться. Наприклад, у
ст. 10 Конституції Італії зафіксовано, що правовий порядок держави
узгоджується із загальновизнаними нормами міжнародного права. У ст. 15
Конституції Росії встановлено, що загальновизнані принципи і норми
міжнародного права і міжнародні договори Російської Федерації є
складовою частиною її правової системи. Якщо міжнародний договір
Російської Федерації встановлює інші правила, ніж передбачені законом,
то застосовуються правила міжнародного договору.

Дещо інакше визначене співвідношення національного і міжнародного права
в Конституції Франції. У ст. 55 прямо визнаний пріоритет (примат)
міжнародно-правових договірних норм перед законодавством. Водночас у ст.
54 записано, що прийняттю будь-якого міжнародного зобов’язання, яке
суперечить конституції, має передувати перегляд самої конституції.
Подібне положення викладено в ст. 8 Конституції Молдови.

Іноді у відповідний спосіб підтверджується важливість Загальної
декларації прав людини 1948 р. та інших міжнародних документів про права
людини. У ст. 10 Конституції Іспанії проголошено, що конституційні
положення щодо основних прав і свобод особи слід тлумачити відповідно до
Загальної декларації прав людини та угод з цих питань, які ратифіковані
Іспанією. «Міжнародні договори з питань прав людини мають пріоритет
перед національним правом, якщо вони встановлюють більш широкі права і
свободи», — записано в ст. 11 Конституції Словаччини. В Конституції
Чехії за такими договорами визнана ще й пряма дія (ст. 10). Подібні
положення можна знайти в основних законах Португалії та Румунії, У ст.
29 Конституції Португалії навіть припускається застосування покарання у
випадках, коли відповідне діяння не визнається злочинним у національному
законодавстві, але є таким згідно із загальновизнаними нормами
міжнародного права.

По-четверте, у деяких країнах, які донедавна були складовими частинами
федерацій, що розпалися, застерігається можливість участі у державних
союзах. Так, у ст. 7 Конституції Словаччини записано, що «Словацька
Республіка може входити у союз з іншими державами на основі вільного
рішення. Право виходити з такого союзу не може бути обмежене». У ст. 2
Конституції Хорватії зафіксовано право парламенту приймати рішення про
об’єднання з іншими державами. У ст. 120 Конституції Македонії
встановлений порядок прийняття подібного рішення. У ст. 78 Конституції
Югославії припускається можливість не тільки об’єднання з іншими
державами за рішенням парламенту, а й прийняття до складу федерації
нових членів.

По-п’яте, в конституціях держав — членів Європейського Союзу знайшли
своє відображення процеси інтеграції. Іноді ці процеси відбивалися у
конституційних положеннях про передачу частини суверенних прав
міждержавним організаціям. Відповідні доповнення були зроблені і до
деяких основних законів, прийнятих у попередні періоди.

6. Новітні конституції фіксують більш демократичне виборче право.
Передусім це знаходить вияв у зниженні вікового цензу для активного
виборчого права, а також у ліквідації деяких інших його обмежень.

7. Зазнав змін понятійний апарат конституцій. У їхніх текстах можна
знайти такі поняття загальнополітичного і загальноправового характеру,
як «принципи зовнішньої політики», «функції держави», «політичний режим»
тощо. І хоча розширення понятійного апарату свідчить про певне зростання
обсягу конституційного регулювання, воно аж ніяк не змінює його предмет.

Свої особливості має зміст конституцій, прийнятих у країнах, що
розвиваються. Вони пов’язані не тільки з різним рівнем економічного і
суспільно-політичного розвитку цих країн, а й з історично зумовленою
орієнтацією загальнокультурного характеру.

Існують суттєві відмінності у конституційному розвитку між країнами
Латинської Америки і так званими старими державами Азії, з одного боку,
і країнами Тропічної Африки — з іншого. Якщо перші в цілому зорієнтовані
на сприйняття конституційного досвіду розвинутих країн, то другі,
дотримуючись такої орієнтації у принципі, намагаються пристосувати свої
конституційні системи насамперед до специфічних власних потреб. Тому
саме конституції молодих держав відрізняються найбільш характерними
особливостями.

До таких особливостей слід віднести звичайно ширшу сферу конституційного
регулювання, з чим пов’язане введення до змісту основних законів різного
роду загальних положень програмного характеру. Йдеться про принципи,
основні положення, основи і цілі тощо. За своїм змістом усі ці положення
є деклараціями економічних і суспільно-політичних намірів держави.
Вперше серед країн, що розвиваються, подібні програмні положення були
включені в Конституцію Індії 1950 p. У частині четвертій — «Керівні
принципи державної політики» — викладено в основному ідеї економічної і
політичної демократії, пов’язані з концепціями так званої держави
загального благоденства. Ці концепції протягом тривалого часу вважалися
головним змістом ідеології ліберального і соціал-демократичного напряму.
Проте значення цих принципів є відносним. Вони не можуть здійснюватись у
примусовому порядку судами, не створюють для особи прав, за захистом
яких вона може звернутися до суду. Під впливом індійської конституції
близькі за змістом і характером положення введені до основних законів
Гани, Кувейту, Непалу, Нігерії, Пакистану, Таїланду, Шрі-Ланки тощо. У
багатьох країнах, що розвиваються, відповідні положення можна знайти у
преамбулах конституцій.

Програмні положення конституцій окремих держав прямо відбивають або
донедавна відбивали зміст політичних документів правлячих партій (Алжир,
Заїр, Замбія, Танзанія тощо). Іноді такі документи повністю вводили до
складу основних законів. Тим самим ідеологічним установкам правлячих
режимів надавалося конституційного значення. Водночас самі конституції
надмірно ідеологізувались, а їх зміст, по суті, втрачав своє юридичне
значення.

Значними особливостями державно-правового розвитку характеризуються так
звані мусульманські країни, в житті яких істотну роль відіграє іслам. У
широкому плані іслам — це релігія, система релігійних і водночас
суспільно-політичних поглядів. Він поєднує власне релігійний культ і
засоби регулювання суспільних відносин. Приписи ісламу розглядаються як
юридичні норми. Зокрема, іслам виробив у самій загальній формі окремі
принципи здійснення державного владарювання.

Теорія мусульманського права не визнає верховенства конституції як
основного закону. Але на сьогодні конституції прийняті майже в усіх
мусульманських країнах, за винятком Оману та (із застереженнями)
Саудівської Аравії, які є абсолютними монархіями. Згідно з ісламською
традицією, юридичною основою суспільного життя є насамперед священні
книги — Коран і Суна. Положення цих книг становлять головний зміст
мусульманського права — шаріату.

Норми шаріату регулюють не тільки релігійні обряди, вони мають
загальноетичне значення. Водночас ці норми регулюють суспільні відносини
і сприймаються як обов’язкові, зокрема, у сфері державного владарювання.
Так, норми шаріату визначають зміст прав і обов’язків громадян. Виходячи
з того, що за цими нормами визнається божественне походження, вони
подаються як цінності, вищі за закони, створені людьми. Іншими словами,
мусульманському праву надається роль і значення своєрідного основного
закону суспільства і держави.

З визнанням особливого характеру норм шаріату пов’язана принципова
відмінність між сприйнятою в більшості країн ідеєю народного
суверенітету і концепцією ісламської державності. За концепцією
ісламської державності, будь-яке суспільне волевиявлення не має
абсолютного характеру. Воно обмежене незмінними положеннями шаріату.
Тому мусульманське право формально не визнає інституту загальних
виборів. Своєрідним їх замінником виступає принцип так званих гідних
представників, до яких об’єктивно мають бути віднесені ті, хто входить
до верхніх прошарків суспільства. Такі представники можуть давати поради
правителям, присягати їм на вірність від імені всього суспільства,
виконувати деякі інші функції.

Проте в цілому іслам не пропонує цілісної концепції державності. До того
ж норми шаріату здебільшого дуже загальні, тому їх можна тлумачити і
застосовувати залежно від умов, що змінюються. Сам державно-правовий
розвиток мусульманських країн наочно свідчить, що практика здебільшого
не відповідає розглянутій теорії. На практиці використання принципів і
норм ісламу у сфері регулювання владарювання реально обмежене тими
країнами, що офіційно проголосили ісламську державність (Іран і
Афганістан). Але і тут традиційні ісламські підходи співіснують з
політичними і державними інститутами європейського походження.

Висновки

Наука конституційного права не обмежується наведеними значеннями терміна
«конституція». Найцікавішим серед інших є визначення конституції як
системи обмежень державної влади шляхом проголошення і забезпечення прав
та свобод громадян. Таке визначення має свої витоки в загальній ідеї
конституціоналізму як державного правління, що обмежене і ґрунтується на
законі основоположного характеру.

Жорсткість конституцій є суто юридичною ознакою і їй не слід надавати
абсолютного значення. Можливості і ймовірності конституційних змін у
першу чергу визначаються економічними і політичними факторами розвитку
суспільства. Разом з тим жорсткість конституції значною мірою
характеризує її як основний закон.

Список використаної літератури

Конституції нових держав Європи та Азії / За ред. В.М. Шаповала. — К.,
1996. Мексиканские Соединенные Штаты.

Конституция и законодательные акты / Под ред. О.А. Жидкова. — М., 1986.

Конституция и законодательные акты / Под ред. Ю.П. Урьяса. — М., 1991.

Шаповал В.М. Конституційні системи зарубіжних країн. — К., 1992.

Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. — К.:
АртЕк, Вища шк., 1998. — 264 с.

PAGE

PAGE 17

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter