КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни “Страхування”
на тему:
Оцінка ризиків у майновому страхуванні. Правове забезпечення страхової
діяльності. Необхідність, сутність і принципи перестрахування
ПЛАН
1. Оцінка ризиків у майновому страхуванні
2. Правове забезпечення страхової діяльності
3. Необхідність, сутність і принципи перестрахування
Список використаної літератури
1. Оцінка ризиків у майновому страхуванні
Страхова компанія повинна постійно стежити за зміною ризику в тих чи
інших галузях (сферах), вести відповідний статистичний облік,
аналізувати .й обробляти зібрану інформацію. Виходячи з одержаних
висновків про можливу динаміку ризику, страховик робить його оцінку.
Вона полягає в аналізі всіх ризикових обставин, що характеризують
показники ризику. Виділяють також відповідні групи ризику, що служать
мірою й критерієм оцінки. Кожна група включає об’єкти страхування, яким
властиві приблизно однакові ознаки (гомогенна група).
Результати оцінки приймаються за основу для прийняття тих чи інших
рішень при страхуванні, зокрема дозволяють віднести об’єкт до певної
групи, визначити тарифну ставку, яка найбільш обґрунтовано відповідала б
даному ризику. Середня величина ризикових обставин виражає середній
ризиковий тип групи, що використовується як міра порівняння.
В міжнародній страховій практиці використовуються різні методи для
оцінки ризику. Найбільш поширені з них: метод індивідуальних оцінок;
метод середніх величин; метод процентів.
Метод індивідуальних оцінок застосовується лише тоді, коли ризик не
можна зіставити з середнім типом ризику. Страхувальник може дати лише
довільну оцінку, що виникає з його професійної підготовки й досвіду та
суб’єктивного погляду.
Метод середніх величин полягає в тому, що окремі ризикові групи
розмежовуються на декілька підгруп, що створює аналітичну базу для
визначення ризику по ризикових ознаках. До них належить балансова
вартість об’єкта страхування, підсумкові виробничі потужності, характер
технологічного циклу, тощо.
При використанні методу процентів береться до уваги, що він виражає
собою сукупність скидок і надбавок (накидок) до тієї аналітичної бази,
що зумовлена можливими позитивними й негативними відхиленнями від
середнього ризикового типу. Ці скидки або надбавки виражаються в
процентах (інколи в промілях) від середнього ризикового типу.
В практичній діяльності страховика велике значення має прогнозування
тарифної політики на основі вивчення тенденцій в розвитку ризику.
Загальний прогноз може бути зведений до наступних напрямків:
— ризикові обставини, що пов’язані з освоєнням нових видів сировини,
заміни традиційних матеріалів новими (полімерними, композитними, тощо);
— ризикові обставини, зумовлені новими виробничими умовами в
промисловості (введенням автоматизованих систем управління
технологічними процесами, промислових роботів, роботизованих комплексів,
тощо);
— ризикова ситуація, що пов’язана зі змінами в технології промислового й
цивільного будівництва, зокрема, з освоєнням збірних модульних
конструкцій, висотного блочного й крупнопанельного домобудування, тощо;
— ризикові обставини, що викликані впровадженням нових транспортних
систем, яким властива висока пропускна й провізна здатність на різних
шляхах сполучення.
Щоб оцінити динаміку ризику в конкретній страховій сукупності, особливе
значення має наявність та аналіз достовірної інформації. Зазначимо, що
лише розгалужена група об’єктів, що була в центрі спостереження,
дозволяє з достатнім ступенем достовірності констатувати можливість
збитку.
Оцінюючи збитки, доцільно розрізняти такі його види: ризики, які можливо
застрахувати; ризики, що неможливо застрахувати; сприятливі й
несприятливі ризики; технічний ризик страховика.
Найбільш багаточислену групу складають ризики, які можуть бути
застраховані. В зв’язку з цим зазначимо, що страховий ризик може бути
оцінений з точки зору ймовірності надходження страхового випадку й
кількісних розмірів можливого збитку. Щоб встановити, чи є даний ризик
страховим, необхідно застосувати слідуючі критерії:
по-перше, ризик, який включається в розмір відповідальності страхової
компанії, повинен мати ймовірний характер високого рівня;
по-друге, ризик повинен виступати як випадковий. Це означає, що об’єкту,
по відношенню до якого виникає страхове правовідношення, властивий
тимчасовий характер зв’язку. Він не повинен підлягати небезпеці, яка
попередньо вже відома страховику чи власнику об’єкта страхування. При
цьому обом сторонам договору страхування наперед невідомий конкретний
момент настання страхового випадку й можливий обсяг збитку як його
наслідок;
по-третє, випадковість прояву даного ризику доцільно співвідносити з
масою однорідних об’єктів. З цією метою організується відповідне
статистичне спостереження, аналіз даних якого дозволяє встановити
страхову премію, відповідну прогнозу. Крім того, статистична інформація
дає можливість зробити висновок про закономірності прояву ризику
стосовно сукупності однорідних об’єктів;
по-четверте, надходження страхового випадку, яке виражається в
реалізації ризику, не повинно залежати від волевияву страховика або
інших зацікавлених осіб. Недоцільно приймати на страхування ризики, що
пов’язані з намірами страхувальника (спекулятивні ризики);
по-п’яте момент надходження страхового випадку не можна визначити ні в
часі, ні в просторі;
по-шосте страхова подія не повинна мати розмір катастрофічного лиха,
тобто охоплювати масу об’єктів в рамках величезної страхової сукупності,
причиняючи масовий збиток;
по-сьоме, шкідливі наслідки реалізації ризику необхідно об’єктивно
виміряти й оцінити. Масштаби несприятливих наслідків повинні бути досить
значними й зачіпати інтереси страхувальника (його страхові інтереси).
В залежності від джерела небезпеки виділяються ризики, зумовлені проявом
стихійних сил природи й діяльністю людини (суспільства). За обсягом
відповідальності страховика ризики підрозділяються на індивідуальні й
універсальні.
Особливу групу складають специфічні ризики: аномальні й катастрофічні. В
сукупність аномальних ризиків включаються ті, для яких неможливо їх
величину віднести до тієї чи іншої групи страхової відповідальності.
Аномальні ризики бувають нижчі і вищі нормальних.
Катастрофічні ризики складають значну групу, що охоплює велику
сукупність застрахованих об’єктів або страхувальників, нерідко
причиняючи збитки в значних розмірах. До Їх числа відносяться
землетруси, урагани. цунамі та інші прояви стихійних сил природи. До
причин катастрофічних ризиків може відноситись і перетворююча діяльність
людини в процесі створення матеріальних благ (наприклад, аварія на
атомній станції чи хімічному об’єкті). Катастрофічні ризики в принципі
можуть бути застраховані на особливих умовах договору між страховими
партнерами.
В роботі страховика виключно важливе значення має визначення
об’єктивного й суб’єктивного ризику. Об’єктивні ризики виражають
шкідливу дію неконтрольованих сил природи чи інших випадковостей на
застраховані об’єкти і не залежать від волі та дій людини. Суб’єктивні
ризики базуються на ігноруванні або відкиданні суб’єктивного підходу до
дійсності та пов’язані з недостатнім пізнанням навколишнього середовища
в об’єктивній реальності. Тому вони залежать від дій та свідомості
людей.
В загальному розмежуванні ризиків виділяються декілька їх груп:
політичні, екологічні, транспортні й спеціальні ризики.
Політичні (репресивні) ризики пов’язані з непередбаченими й
протиправними діями, заходами або акціями законодавчих чи виконавчих
органів влади іноземних держав по відношенню до даної суверенної
держави, підприємців або просто приватних осіб цієї держави. Політичні
ризики можуть через систему різних допущень чи особливих умов договору
страхування включатись в обсяг відповідальності страховика.
Екологічні ризики пов’язані з забрудненням навколишнього середовища і
зумовлені перетворюючою діяльністю людини у виробництві. Екологічні
ризики, як правило, не включаються в обсяг відповідальності страхової
організації. Однак, певні страхові інтереси, зумовлені екологічними
ризиками, привели до створення самостійного виду страхування.
Транспортні ризики підрозділяються на ризики каско і карго. Транспортні
ризики каско стосуються страхування повітряних, морських й річкових
суден, автомобілів та рухомого залізничного складу під час пересування,
стоянки (простою) і ремонту. Транспортні ризики карго відносяться до
страхування вантажів, що перевозяться всіма видами транспортних засобів.
Спеціальні ризики передбачають страхування перевезення особливо цінних
вантажів грошової готівки, виробів з дорогоцінних металів та каменів,
творів мистецтва, тощо). Зміст спеціальних ризиків обумовлюється в
договорі страхування і може бути включений в обсяг страхової
відповідальності.
Головне завдання діяльності страховика полягає в тому, щоб на протязі
дії договору страхування мати необхідні кошти в страховому фонді. Вони
повинні бути достатніми для відшкодування збитку при виникненні
страхового випадку (реалізації ризику).
2. Правове забезпечення страхової діяльності
Правове забезпечення страхування становлять ухвалювані законодавчі та
нормативні акти, що регулюють страхову діяльність як у цілому, так і за
окремими її напрямками.
Система правового регулювання страхової діяльності містить норми,
визначені:
* Конституцією України;
* міжнародними угодами, які підписала й ратифікувала Україна;
* Цивільним кодексом України;
* Законами та постановами Верховної Ради України;
* Указами та розпорядженнями Президента України;
* декретами, постановами та розпорядженнями Уряду України;
* нормативними актами (інструкції, методики, положення, накази), котрі
ухвалено міністерствами, відомствами, центральними органами виконавчої
влади та зареєстровано в Міністерстві юстиції України;
* нормативними актами органу, який згідно із законодавством України
здійснює нагляд за страховою діяльністю;
* нормативними актами органів місцевої виконавчої влади у випадках, коли
окремі питання регулювання страхової діяльності було делеговано цим
органам за рішенням Президента або Уряду України;
* окремими нормативними актами колишнього Радянського Союзу та УРСР, які
не було відмінено законодавством незалежної України.
Конституція України, ухвалена 28 червня 1996 року, визначила, що
виключно законами України встановлюються засади створення й
функціонування фінансового ринку (стаття 92), а Кабінет Міністрів
України забезпечує здійснення фінансової політики (стаття 116). Отже,
Конституція України встановила загальні норми правового регулювання
фінансової політики, однією зі складових якої є забезпечення розрахунку
страхової справи.
Законодавче регулювання страхової діяльності в Україні має певну
історичну специфіку, яка відчутно позначається на всій системі правового
забезпечення.
У колишньому Радянському Союзі не було базового закону, який
регулював би порядок здійснення страхової діяльності. Оскільки страхову
діяльність здійснювали виключно установи Держстраху та Індержстраху, що
не мали повністю самостійного статусу, то не було потреби визначати
законодавчі норми стосовно прав та обов’язків цих суб’єктів. Окремі
аспекти страхової діяльності регулювалися Постановами ЦК КПРС та Ради
Міністрів СРСР, нормативними документами Держстраху СРСР та
Укрдержстраху.
Протягом 1992-1993 років у більшості незалежних держав, котрі
утворилися після розпаду колишнього СРСР, було ухвалено законодавчі акти
з питань страхування.
Улітку 1992 року Укрдержстрах за участю провідних страхових
компаній, утворених у період 1990-1992 років, подав до Кабінету
Міністрів України перший проект Закону “Про страхування”, спрямований на
узгодження позицій кількох причетних до страхової справи міністерств і
відомств. У грудні 1992 року цей проект після узгодження повторно було
внесено на розгляд Кабінету Міністрів України. Оскільки згідно з
рішенням Верховної Ради України в цей період Уряд дістав право видавати
декрети, які мали статус законів, зазначений проект було прийнято як
декрет у травні 1993 року.
Декрет Кабінету Міністрів України “Про страхування” став фактично
першим базовим законодавчим актом, який забезпечив системне правове
регулювання страхової діяльності. Цей Декрет визначив базові терміни й
поняття, пов’язані зі страховою діяльністю (ринком страхових послуг).
Декрет “Про страхування” міг розглядатися лише як проміжний
законодавчий акт. Головний його недолік полягав у тому, що тут було
зроблено спробу поєднати суперечливі положення: з одного боку,
“держстрахові” принципи здійснення страхової діяльності, що базувалися
на планово-адміністративній економіці, а з іншого – принципи страхування
в умовах ринку. Наприклад, Декрет передбачав здійснення страхових виплат
за рахунок страхових резервів, що відповідало ринковим принципам, не
визначаючи фінансового механізму формування цих резервів, і суто
адміністративне обмежував перераховування до резервів 50 % страхових
платежів. Окрім того, Декрет надліберально забороняв державі втручатис’я
в діяльність страхових організацій, а водночас визначав державний орган,
відповідальний за стан розвитку страхового ринку. І таких суперечностей
було немало.
Отже, з розвитком ринкової економіки в Україні постала потреба
ухвалити новий законодавчий акт, який повністю врегульовував би як
понятійний апарат, так і порядок здійснення страхової діяльності (давно
застосовуваний у розвинених країнах).
6 березня 1996 року Верховна Рада України ухвалила Закон України
“Про страхування” (далі – Закон), до якого 4.10.2001 р. Верховною Радою
внесено зміни та доповнення. Він є головним законодавчим актом у цій
галузі в нашій державі.
Закон України “Про страхування” має 5 основних розділів. У першому
розділі встановлюється головний понятійно-термінологічний апарат:
визначаються такі базові поняття, як страхування, страховики,
страхувальники, об’єкти і види страхування, форми страхування, страхові
ризики і страхові випадки, страхова сума, страхове відшкодування,
страхові платежі і тарифи, співстрахування, перестрахування, об’єднання
страховиків, страхові агенти та страхові брокери і деякі інші.
Центральне місце в цьому розділі посідають норми, що визначають
вимоги до страховика під час його створення та реєстрації, а також
порядок здійснення обов’язкового страхування. Зокрема, цим Законом в
Україні встановлюється особливий механізм, коли види обов’язкового
страхування можуть визначатися лише цим Законом, а не іншими
законодавчими актами. При цьому Кабінетові Міністрів України надається
право регулювати порядок проведення кожного виду обов’язкового
страхування за умови, що цей вид передбачено Законом.
Другий розділ Закону регулює порядок проведення страхування:
визначає вимоги до договорів та правил страхування й відповідної валюти,
установлює обов’язки страховиків і страхувальників у кожній конкретній
ситуації. Важливість законодавчих норм, передбачених цим розділом,
полягає в тому, що вони з максимальною повнотою відбивають особливості
договірних відносин, прав та обов’язків сторін у сфері страхування.
Фактично конкретизуються загальні норми цивільного права у цій сфері.
Третій розділ визначає умови забезпечення платоспроможності
страховиків і має дуже важливе значення. Саме тут подається фінансовий
механізм здійснення страхової діяльності, установлюються певні обмеження
щодо можливості прийняття зобов’язань і визначаються загальні принципи
аудиту страховика. Важливими статтями цього розділу є ті, де йдеться про
порядок формування та види страхових резервів як технічних, так і зі
страхування життя. Ряд статей регулює питання, що стосуються створення
гарантійних фондів, порядку обліку та звітності.
Четвертий розділ визначає принципи державного нагляду за страховою
діяльністю. Цим розділом визначено орган, що здійснює державний нагляд
за страховою діяльністю (зараз цю роботу виконує Міністерство фінансів
України), і встановлено його права та функції. У цьому розділі наведено
порядок ліцензування страхової діяльності, що забезпечує правове
регулювання роботи страховиків на страховому ринку. Закон конкретизує,
зокрема, особливості ліквідації, реорганізації та санації страховиків,
що дає змогу контролювати їх після того, як вони припинять свою
діяльність.
Завершальний, п’ятий, розділ передбачає регулювання таких загальних
моментів, як урахування міжнародного права, порядок та етапи
застосування певних норм і т. ін.
Коли Закон було прийнято, Уряд упровадив низку підзаконних актів,
зокрема постанов і розпоряджень, що регулюють окремі питання здійснення
страхової діяльності.
Так, окремою постановою Уряду визначено порядок регулювання системи
перестрахування в Україні. Зокрема, передбачається, що страховик,
перестраховуючи в нерезидента свої зобов’язання, має зважати на певні
обмеження, а саме: він може здійснювати таке перестрахування лише за
наявності в нерезидента ліцензії від свого вітчизняного органу
страхового нагляду, за відсутності порушень протягом певного часу та в
разі виконання низки інших вимог.
Прийнято також постанову Уряду стосовно правового регулювання
діяльності посередників – брокерів та агентів на страховому ринку.
Насамперед передбачаються певні вимоги щодо реєстрації брокерів,
обмеження діяльності посередників, зокрема щодо можливості прийому
коштів страхувальника на власний рахунок, термінів укладання договору
страхування з боку посередників, деяких інших моментів.
Окремою постановою Уряду визначено особливості функціонування
товариств взаємного страхування.
Постановами Уряду регулюється порядок здійснення кожного виду
обов’язкового страхування. Окремою постановою визначаються граничні
розміри витрат на ведення справи в разі здійснення обов’язкового
страхування, а також регулюються питання щодо створення державних і
національних страхових компаній та обов’язкових об’єднань страховиків.
Розпорядженнями Уряду подаються окремі доручення щодо проведення
експериментів у галузі страхування. З допомогою розпоряджень можуть
вирішуватися й окремі питання регулювання тарифів, умов договорів тощо,
коли це не суперечить законам України.
Нормативними актами міністерств і відомств – інструкціями,
положеннями, методиками, наказами, що реєструються в Міністерстві
юстиції, деталізуються ті чи інші законодавчі норми. Це передусім
стосується тих питань, які належать до сфери регулювання кількох
відомств. Наприклад, такими актами регулюється порядок ведення
бухгалтерської та статистичної звітності страховиків, здійснення з боку
митних або правоохоронних органів спільного фінансового та страхового
нагляду. Іноді такими актами затверджуються методики розрахунку
страхових тарифів. Спільними актами встановлюється й порядок реєстрації
страховиків у системі різних відомств.
Нормативні акти, що їх видає орган, уповноважений здійснювати
контроль за страховою діяльністю, є обов’язковими для страховиків. Цими
актами (наказами, розпорядженнями, рішеннями колегії) установлюються,
по-перше, інструкції та методики щодо здійснення окремих видів
діяльності; по-друге, заходи впливу на страховиків за виявлені порушення
– приписи, зупинки, обмеження та відкликання ліцензії; по-третє, вимоги
до звітності й обліку; по-четверте, порядок реєстрації, ліцензування,
вилучення з реєстру, ліквідації та реорганізації; по-п’яте, порядок
здійснення навчання, підготовки та перепідготовки кадрів для страхового
ринку.
Так, до найважливіших чинних нормативних актів колишнього
Укрстрахнагляду належать Методика розрахунку резервів у разі страхування
життя, інструкція з ліцензування страховиків, положення про філії та
відокремлені представництва страховиків, положення з регулювання
розміщення страхових резервів та деякі інші документи.
Нормативні акти місцевих органів виконавчої влади, як правило, мають
розпорядчий характер, окреслюючи, в межах певних адміністративних
одиниць особливості виконання заходів, визначених урядовими або
відомчими документами. Це можуть бути роз’яснення щодо проведення
будь-яких експериментів, особливостей муніципального страхування. У
зв’язку з віднесенням більшості питань з регулювання страхової
діяльності на загальнодержавний рівень роль правових актів місцевої
влади у страховій галузі незначна.
3. Необхідність, сутність і принципи перестрахування
Перестрахування виражає систему відносин, згідно якої страховик,
приймаючи на страхування ризики, з врахуванням своїх фінансових
можливостей частину відповідальності передає на погоджених умовах іншим
страховим організаціям. Цим переслідується мета створення по можливості
збалансованого портфеля страхування, забезпечення фінансової стійкості й
рентабельності страхових операцій.
В основі перестрахування — договір, у відповідності з яким одна сторона
— страховик — передає повністю чи частково страховий ризик (групу
страховик ризиків певного виду) іншій стороні — перестраховику. Він, в
свою чергу, приймає на себе зобов’язання відшкодувати страховику
відповідну частину виплаченого страхового відшкодування.
Таким чином, в договорі перестрахуванні діють дві сторони: страхове
товариство, що передає ризик (перестраховочний ризик) і страхове
товариство, яке приймає ризик на свою відповідальність як перестраховик.
Сама операція, пов’язана з передачею ризику, називається цедируванням
ризику, або перестраховочною цесією. В цьому зв’язку страховика, що
передає ризик, називають цедентом, а перестраховика, якій його приймає,—
цесіонарієм.
Можлива і передача ризику, що прийнятий даним перестраховиком від
цедента, повністю або частково іншому страховому товариству. Наступна
передача перестраховочного ризику називається ретроцесією, а страхова
компанія, яка передає ризик в перестрахуванні третьому учаснику,
ретроцедентом. В свою чергу, страхове товариство, що приймає
ретроцедируваний ризик,— ретроцесіонарієм.
Договір перестрахування має декілька специфічних ознак, що випливають з
особливостей угоди перестрахування. Однією з них є принцип
відшкодування, згідно якому перестраховик зобов’язаний виплатити цеденту
відшкодування пропорційно долі участі, але лише в тому випадку, якщо
цедент виплатив належне відшкодування застрахованому.
Принцип доброї волі виражається в тому, що страхувальник зобов’язаний
повідомляти страховика до укладення договору страхування і на протязі
всього строку його дії про всі суттєві обставини ризику, які стосуються
об’єктів страхування, а також ступеня загрози цим об’єктам з боку
стихійного лиха.
Аналогічні обставини витікають з операцій перестрахування. Цедент
зобов’язаний надати перестраховику повну й достовірну інформацію про
цедируваний ризик. Ця обставина має особливе значення для підтримання
довгострокового співробітництва перестраховика з цедентом.
Елементами договору перестрахування є ризик, страховий платіж, страхове
відшкодування, тощо.
Об’єктом перестрахувальних операцій є майнова ситуація в даному
страховому товаристві, що виступає в ролі цедента. Перестраховик не має
ніяких прав чи обов’язків, що витікають з укладених цедентом договорів
страхування. Разом з тим, застрахований не має нічого спільного з
операціями перестрахування, які підписані цедентом відносно передачі
ризиків. Страховик не зобов’язаний повідомляти страхувальника про свій
намір передати взяті ризики повністю або частково в перестрахування.
Основною функцією перестрахування є вторинний розподіл ризику, завдяки
чому відбувається кількісне і якісне вирівнювання портфеля. Механізм
передачі страхового ризику можна показати на схемі.
Схема 1. Напрями й суб’єкти передачі страхового ризику.
Крім перерозподілу ризику, перестрахування виконує деякі допоміжні
функції, зокрема, воно дозволяє приймати на страхування унікальні й
крупні ризики.
В процесі тривалого розвитку перестраховочних операцій (перше
перестраховочне товариство було утворено в німецькому місті Кельні в
1846 p.) сформувались певні види перестраховочних договорів. По формі
взаємно взятих зобов’язань цедента й перестраховика договори
перестрахування підрозділяються на:
— факультативного перестрахування;
— облігаторного перестрахування;
— факультативно-облігаторного перестрахування.
Сам процес перестрахування по перерахованих договорах називається
факультативним, облігаторним й факультативно-облігаторним.
Договір факультативного перестрахування виражає собою індивідуальну
угоду, що в принципі стосується одного ризику. Цей договір надає
сторонам повну незалежність: цеденту — у вирішенні питання, скільки
необхідно залишати на власному ризику (власне утримання), перестраховику
— у вирішенні питань прийняття ризику в тому чи іншому обсязі. З
Бракуванням самостійності прийняття рішень при укладанні кожного
договору перестрахування перестраховочні платежі стягуються
індивідуально, незалежно від обсягу страхових платежів, які одержує
цедент. Як правило, величина платежів за надані гарантії в порядку
факультативного перестрахування встановлюється, виходячи із ситуації на
перестраховочному ринку.
Відмітна ознака факультативного перестрахування в тому, що, як цеденту,
так і перестраховику надана можливість індивідуальної оцінки ризику, і в
залежності від цього прийняття певного рішення: цеденту — про передачу
ризику, перестраховику — про прийняття ризику. Негативна сторона
факультативного перестрахування в тому, що цедент повинен передати
частину ризику до початку відповідальності за нього. Перестраховик
здебільшого має незначний проміжок часу для всебічного аналізу ризику,
який він бере в» перестрахування.
Договір облігаторного перестрахування зобов’язує цедента в передачі
певних часток у всіх ризиках, що прийняті на страхування. Передача цих
часток ризиків перестраховику відбувається лише їв тому випадку, якщо їх
страхова сума перевищує певну попередньо встановлену участь страховика.
З іншого боку, договір облігаторного перестрахування зобов’язує
перестраховика прийняти запропоновані йому в перестрахування частки цих
ризиків.
Перестраховочні платежі по договору облігаторного перестрахування завжди
визначаються у відсотку від суми страхових платежів, які одержані
страховиком при укладанні первинного договору страхування.
Договір облігаторного перестрахування, як правило, підписується на
невизначений строк з правом взаємного його розторгнення шляхом
попереднього повідомлення партнера про прийняте рішення. Цей договір
найбільш вигідний для цедента, тому що всі раніше визначені ризики
автоматично одержують покриття у перестраховика. Тому договір
облігаторного перестрахування відрізняється від факультативного, в якому
предметом договору є кожен відокремлений ризик з врахуванням умов, що
визначаються в індивідуальному порядку. Облігаторне перестрахування
охоплює весь або значну частину страхового портфеля страховика.
На практиці також зустрічається змішана (перехідна) форма договору
перестрахування — факультативно-облігаторна. Ця форма договорів
перестрахування називається договором “відкритого покриття” і дає
цеденту право незалежно приймати рішення: у відношенні яких ризиків і в
якому розмірі слід їх передати перестраховику. В свою чергу, останній
зобов’язаний прийняти цедирувані частки ризиків на попередньо погоджених
умовах,
Перестраховочні платежі по договорах “відкритого покриття визначаються
на індивідуальній основі за згодою сторін або пропорційно страховим
платежам, які одержані при укладанні первинного договору страхування.
Перестраховику договір “відкритого покриття” може бути невигідним чи
небезпечним тому, що цедент схильний передавати в перестрахування лише
найбільш небезпечні ризики. Саме з цієї причини договори “відкритого
покриття” підписуються перестраховиками, як правило, лише з такими
цедентами, що користуються їх повною довірою, виходячи з багаторічної
практики їх взаємного співробітництва.
Згідно договору пропорційного перестрахування передбачається, що частка
перестраховика в кожному переданому йому для покриття ризику
визначається паї попередньо обумовленому співвідношенню власної участі
цедента. Участь перестраховика в платежах і відшкодуванні збитку
здійснюється в такому ж співвідношенні, як і його участь в покритті
ризику.
Існують такі форми пропорційного перестрахування: квотний договір,
ексцедентний, квотно-ексцедентний або змішаний.
Перестрахування — окремий незалежний вид страхування. Механізмом його
здійснення необхідно оволодіти всім страховикам і, насамперед,
професійним перестраховикам. Перестрахування має інтернаціональний
характер, тому воно не може бути обмежене рамками однієї або декількох
країн. Це бізнес без кордонів.
Список використаної літератури
Закон України” Про внесення змін до Закону України “Про страхування”//
України –business.-2001.- 6-13 листопада, №44.
Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг.
Закон України від12 липня 2001р.// України –business.-2001.- 4-11
вересня, №35.
Закон України ”Про внесення змін до Закону України”// “Про оподаткування
прибутку підприємств // України – business.-2003.-21-28 січня, №3.
Александрова М.М. Страхування: Навчально-методичний посібник.- К.: ЦУЛ,
2002-208с.
Базилевич В.Д., Базилевич С.С. Страхова справа. – К.: Т-во «Знання»,
КОО,2002.-203с.
Воблый К.Г. Основы экономии страхования. – Тернопіль: Економічна думка,
2001.-238с.
Замков О.М. Страхування: Навчальний посібник / за редакцією д.е.н. О.О.
Слюсаренко – К.: Міжнародна агенція «Bee Zonc», 2003-320с.
Страхування: Підручник / Кер. авт. кол.і наук.ред.СС.Осадець.Вид.2-у,
переробл. і доп.-К.: КЕНУ,2002.-599с.
Шумелда Я. Страхувння: Навчальний посібник для студентів економічних
спеціальностей. Тернопіль: 2003-260с.
PAGE
PAGE 18
Первинне розміщення ризику
Вторинне розміщення ризику
Третинне розміщення ризику
Страхувальник
Страховик
Цедент
Перестрахувальник
Перестраховик
Цесіонарій
Цесіонер
Ретроцесіонер
Ретроцедент
Перестрахування
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
