Реферат на тему:
Історико-економічний аналіз формування енергетичної стратегії
Волинського регіону у 20-30-х роках ХХ століття
На сучасному етапі в Україні та світі особливої ваги набирають
проблеми розробки стратегії енергетичного забезпечення держави. За таких
умов значний інтерес представляє досвід вирішення подібних завдань, як
різними країнами, так і власним народом у попередні історичні періоди.
У 20-30-х рр. ХХ ст., відомих у науковій літературі як міжвоєнні часи,
значна територія західноукраїнський земель у силу історичних колізій
опинилася у складі Другої Річпосполитої. У ці часи господарський устрій
Волинського регіону, а також елементарний побут населення потребували
розширення мережі застосування електроенергії, що стимулювало розбудову
енергетичної мережі краю та пошуки місцевих ененгогенеруючих джерел.
Волинська адміністрація неодноразово зверталася до Міністерства
громадських робіт з проханням виділити фінансову допомогу на проведення
огляду місцевих енергетичних джерел. Врахувавши природно-географічний
потенціал Волинського регіону до основних енергетичних ресурсів
було віднесено водяну енергію місцевих річок, поклади торфу та вугілля.
Згідно розпорядження Мінгромробіт 1927 р. уряд Волині мав приступити
до вияснення стану рік придатних для вироблення гідроенергії.
Достовірного стану таких рік місцева влада подати не змогла, мотивуючи
це відсутністю земельного кадастру та приватною власністю на водостоки.
Лише Рівненське староство повідомило, що у повіті існував 61 водний
енергогенеруючий заклад, із чого 9 знаходилося на р. Горинь, 52 – на
менших потоках[1,29].
На засіданні технічної підкомісії 11.4.1930 р. було визнано за
необхідне “оживлення руху електрифікаційного на Волині” і запропоновано:
популяризацію запровадження електрифікації у місцевій пресі; створення
програми електрифікації; продовження розпочатих пошуків джерел
довготермінового кредиту на фінансування електрифікації, як у
державному, так і приватному секторі; започаткування роботи по створенню
реферату електричного, до завдань якого відносилося вивчення ситуації у
електрифікаційному господарстві, а також ревізія інвестицій виділених на
дані цілі[2,7]. Виконуючи заплановані роботи воєводський уряд
встановив, що у 1930-х роках значно активізувалася електрифікація
регіону, порівняно з попередніми періодами вона зросла у 4 рази.
Офіційні статистичні зведення Волинської адміністрації на 2.01.1939 рік
поділили місцеві електростанції на чотири категорії: електростанції –
301, заводські електростанції – 28, електростанції при промислових
закладах – 26 та промислові заклади, що виробляють енергію для власного
споживання-247[3,10]. Технічна підкомісія воєводського уряду відзначала,
що 80% електроенергії на Волині виробляли електростанції при промислових
підприємствах і використовувалася вона виключно у виробничих цілях, а
забезпечення електроенергією прилеглих житлових масивів було
другорядним.
Інвестування будівництва самостійних дрібних та середніх електростанцій
місцевою владою визнавалися нерентабельним, оскільки населення та органи
усіх рівнів влади, що були вкрай обмежені у фінансових ресурсах, не
виявляли значного попиту на електроенергію. З метою зниження ціни
енергоносіїв воєводська влада намагалася зосередити увагу на розширенні
вже існуючих промислових енергетичних закладів. Передбачалося
розширення електростанції у Рівному у 1928-31 роках, загальним
кошторисом 1,6млн. злотих[3,25]. Однак, у 1928 р. обсяг виділених
капіталовкладень склав 33985 зл., фінансування яких відбувалося із
двох джерел: 20000 зл. із власних коштів, 13985 зл. із бюджетних
резервів на міські інвестиції[4,7]. Оскільки передбачені суми були
недостатніми для завершення запланованих робіт, то звернулися до Банку
Господарства крайового у Варшаві з проханням виділити інвестиційні
позички у доларових 30-ти річних комунальних облігаціях. У 1927-39рр.
збудували електростанцію в м. Кременць, кредитуванням якої займався Банк
господарства крайового, кошторисом 200000 злотих[5,4]. Новозбудована
електростанція забезпечувала електроенергією не лише місто, його
околиці, а також освітлювала м. Дубно і дорогу на с. Вербу. Наступним
кроком у розбудові цієї електромережі було продовження її на Соколину
Гору з кошторисом у 483390 злотих.
Як показує аналіз проведених і запроектованих на 1931-33 рр. робіт по
електрифікації Волинського краю, основні інвестиційні проекти у цій
сфері зводилися до двох основних заходів: зміни форм власності із
приватної у державну або комунальну та будівництво або реконструкція
електростанції. Зміна форм власності електромереж, на наш погляд, може
розглядатися як бажання влади зосередити у своїх руках стратегічні
галузі господарства, до яких відноситься електрифікація. Запроектовані
капіталовкладення реалізовувалися в життя із різною швидкістю від 4 до
57% щорічно, з чого більш значні темпи припадали саме на
реприватизаційні роботи.
Газета “Волинське слово” у 1939 р. писала: “Що там казати про
електрифікацію села, коли не гаразд виглядає навіть електрифікація
міста. Взяти хоча б воєводське місто Луцьк”[6,3]. Як приклад було
наведено електрифікацію сіл Франції – 89%, Чехії–70%, Швейцарії–65%.
Проблема електрифікації волинського села обговорювалася на ІV з’їзді
волинських електриків у м. Кременці. Фахівці у галузі електрифікації
прийшли до висновку, що перевагу у будівництві електростанцій слід
надати селам із міцними господарствами, придатними для електифікаційних
інвестицій було визначено здолбунівський, дубенський, кременецький,
рівненський, луцький, горохівський, володимирський повіти Волинського
воєводства. Вибір повітів було вмотивовано значною густотою населення:
на 1 км2 тут проживало до 60 чоловік, причому заселеність мала
однорідний характер; високою родючістю місцевих ґрунтів; високою
заможністю місцевих господарств. На з’їзді було ухвалено десятирічний
план електрифікації, який передбачав будівництво електростанцій у
Ківерцях, Рівному, Сарнах, Любомилі загальним кошторисом понад 50 млн.
злотих[6,3]. Згідно планів електрифікації Волинського регіону,
передбачалося будівництво 3 “могутніх” електростанцій у Луцьку, Ківерцях
та Яновій Долині, котрі мали забезпечити електроенергією ціле Волинське
воєводство[7,2].
Дослідження показує, що стратегічні заходи волинської регіональної влади
у сфері електрифікації в 1920-30-х рр. враховували дію наступних
чинників:
– розуміння стратегічного значення електрифікації, яке проявилося у
одержавленні електромереж та довгостроковому планування капіталовкладень
у дану сферу;
– прагнення розширювати електрифікацію краю за допомогою експлуатації
місцевих енергетичних ресурсів: торфу, вугілля, гідроенергії тощо;
– фінансування інвестиційних заходів у енергетичній сфері шляхом
залучення як бюджетних ресурсів, так і банківських довгострокових
кредитів;
– проведення широкої пропагандистської кампанії у місцевій пресі та
фахових конференцій із метою формування сприятливої громадської думки
щодо енергетичної стратегії у краї.
В цілому результативність проведення електрифікаційної кампанії на
Волині стає більш помітною у лише другій половині 1930-х років. Якщо
врахувати, що край у 1939 р. вступив до УРСР, то розрахувати їх
економічну ефективність та фінансову окупність інвестиційних проектів не
видається можливим. Однак, очевидним було значне розширення
електромережі із використанням місцевих ененгогенеруючих ресурсів. Все ж
залишалося багато невирішених завдань, зокрема недостатнє забезпечення
населення краю електроенергією, порівняно з іншими західноукраїнськими
регіонами, особливо сільського.
Література
1. Державний архів Волинської області (далі ДАВО), ф.46, оп.1,
спр.4786.
2. ДАВО, ф. 46, оп.1, спр.556.
3. ДАВО, ф. 46, оп. 6, спр. 2501.
4. ДАВО, ф.46, оп.1, спр.6361.
5. Новини // Народний вісник. –1927. ч. 31.
6. Новини // Волинське слово. – 1939. – № 15 (86.)
7. Новини // Волинське слово. – 1939. – № 11 (82).
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
