РЕФЕРАТ
на тему:
Іван Мазепа
Мазепа осягнув перші щаблі, намічені своїм себелюбством. Треба було
закріпити придбані позиції та підсилити свій авторитет, якому невпинно
загрожували дві сили: московські інтриги і козацька самоволя. Москва
була недовірлива та підзорлива; її бояри любили гроші, її дипльомати
радо слухали наклепів; козацької старшини, піддержували непорозуміння
між ними, вічно цькували згідно зі старим принципом divide et impera,
щоби тільки вдержувати Україну у стані невпинного безладдя.
Самойлович залишив на рідній землі приятелів і прихильників; їх
позвільнювали зі становищ, одного за одним, а меткіших відослали до
Москви.
Козацькі верхи були завсіди небезпечні. Мазепа пробував якомога зручно
цю небезпеку звести нанівець. Своїм старшинам роздавав він почести,
побільшував їхні богацтва та землі і одночасно підтримував проти них
недовірливість Москви. Коли його могутній союзник домагався вжити проти
підозрілих осіб насильних засобів, гетьман боронив їх явно і таким робом
з’єднав собі вдячність серед тих небезпечних елементів, зв’язуючи їх
навіки зі своєю долею.
У 1689 р. рішили піти новою війною на кримського хана. Галіцин із
допомогою Мазепи взяв провід у цій виправі, яка на цей раз удалась.
Татаріє побили, Перекоп відобрали, і хан мусів прохати миру. Коли треба
було з’ясувати мирові умови, Галіцин радився Мазепи, але хитрий гетьман,
лякаючись відповідальности, не виявив своєї думки.
Галіцин тріюмфально вернувся до Москви; приймали його там із почестями.
Та це був його останній успіх; панування Софії кінчалось і Петро вже
ладився перебрати владу.
Небавком і Мазепа приїхав до московської столиці. Показався він там із
незвичайною пишнотою у товаристві найбільших козацьких достойників:
генерального обозного, генерального писаря, генерального судді,
генерального осаула та генерального бунчужного. Найбільші українські
міста мали серед його дружини своїх полковників: і поважний Чернигів, і
люба Полтава, і торговельний Ніжин, і Новгород, оспіваний згодом
Гоголем, і Лубни, де півстоліття тому панував жорстокий князь Ярема
Вишневецький, прогнаний Хмельницьким. Гетьманська дружина мала більш:
триста осіб.
Ніколи ще Москва не бачила українського гетьмана у такій пишноті.
Здавалось, що вона приймає не вассаля, а могутнього союзника і
справжнього володаря. Чимало царської кінноти та піхоти виїхало
назустріч козацькій дружині. Царська карита ждала на Мазепу при воротах
Москви, і один високий достойник в імені царів і Софії питав, як
здоровля гетьмана. Так наказувала давня византійська етикета.
Мазепа заняв місце у кариті з козацькою та московською ДРУЖИНОЮ Перед
нею і поза нею; він виїхав до міста через ворота від Калуги, переїхав
ріку Москву через міст на човнах і зупинився у славному посольському
дворі, де на нього ждали апартаменти.
Гетьман не знав, що діється на дворі, не догадуючись, що дні панування
Софії та Галіцина вже почислені. У своїх розмовах із московськими
комісарями, які мали перевірити його настрої, він вихвалював подвиги
царського улюбленця:
__ Ніколи ще невірні не мали такого страху, як перед князем Василем
Василевичем Галіциним! Яка шкода, що забракло нам води і ми не могли
зруйнувати Перекопу.
І до цього ще докинув такий коментар на доказ своєї вченості:
— Давні хронікарі кажуть нам, що перський цар Дарій, коли йшов
завойовувати Крим із хмарами війська, не міг узяти Перекопу, бо. бракло
йому води, а відступаючи, поклявся, що ніколи більше не вернеться на
Крим.
На другий день на Кремлю було велике приняття. На ньому вихваляли
подвиги Галіцина та Мазепи, якому в імені царя передали багаті дарунки:
срібну вазу та золотий пояс, прикрашений бриліянтами. Мазепа віддав
візиту цареві Іванові, напівідіотові, патріярхові, та не міг зустрітись
із Петром.
Гетьман був іще у Москві, коли дійшло до coup d’Etat: Софію зачинили у
Дівочому Манастирі, Галіцинові відобрали його майно і заслали, Іван як
би й не істнував, і велика Петрова доба почалася.
Мазепа мучився здогадами, що буде далі: його оточення вже намічувало
його наслідника і сам гетьман тратив уже надію.
Він хотів заграти ще свою останню карту і зі своєю дружиною відвідав
Петра у Троїцькому манастирі.
10 вересня молодий цар Петро, тоді 17-літок, приняв українців на
авдієнції і тут іще раз могутній чар Мазепи взяв верх. Мазепа приніс зі
собою багаті гостинці: великий золотий хрест, викладений самоцвітами,
прегарну шаблю, яку наївний хронікар цієї доби оцінює на 2000 рублів, і
золоті нашийники Для царської рідні. Та більш як усіма дарунками вмів
він з’єднати собі приязність царя своїм красномовством, своїм
незрівняним хистом переконувати людей. Жаль, що ця майстерна промова
найзручнішого дипльомата у тодішній Европі якось не зберіглась і не
дійшла до нас.
Мазепа покинув Москву 12 вересня 1689 р. у ще більшій силі та славі, ніж
мав її, коли туди приїхав. В останніх днях його побуту у московській
столиці трапився один дивний і характеристичний епізод.
Польща, як відомо, ніколи не хотіла зректись України, її польський
король Ян Собєський пробував з’єднати собі Мазепу через француза Невіль,
тайного агента, якого вислав до Москви маркіз Бетюн, тодішній
представник Людовика XIV у Варшаві. Невіль мусів доказати неабиякої
штуки, щоби виконати свою місію, бо москалі XVII віку були дуже
підзорливі і звикли стежити назирцем за чужинцями. Французький агент
nepeодягнувся і у товаристві одного німецького лікаря, що мешкав
віддавна у Москві, зумів найти доступ до Мазепи. Цей відкинув пропозиції
польського короля. Чужинний посередник хоча і зазнав повної невдачі, не
почував жалю до Мазепи: у своїх споминах він згадує про «велику вченість
того князя, який володіє прегарно латинською мовою».
Гетьман мусів поквапно вертатись, бо на Україні збиралось на бунт. Заки
виїхав до Москви, він залишив на відчинених кордонах сильні обсади. Але
татари не рухались і небезпека приходила зі середини: вже поширювались
чутки, що цар заарештував Мазепу, щоби заволодіти Україною. Запорожці
проводили цим рухом; вони вислали послів до кримського хана і польського
короля з пропозицією приєднатись до них проти Москви, яка наважилась на
їхні вольності.
Якби Мазепа був хотів, він міг би був дати собі раду з царем, який не
міг боронитись. Але він не хотів єднатись із Польщею. Він завів лад і
при помочі своїх агентів у Варшаві та на Кримі вмів подати до відома, що
Польща, втомившись турецькою війною, почала переговори з Портою, не
розпитавши про думку свого московського союзника. Мазепа повідомив про
це негайно царя, який був йому вдячний за таку важну вістку.
Для великої справи, до якої Мазепа підготовлявся, довір’я Москви було
для нього необхідне. А все ж від 1689 р. до 1691 р. доноси проти нього
пливуть до Москви рікою; все це було діло менше-більше довірених агентів
Польщі, якій залежало на тому, щоби позбутися сильного гетьмана, що
проводив одноцільною, дисциплінованою державою, що не мала симпатій для
неї. І тому Мазепа весь час був насторожений: він мав скрізь добрих
агентів, часто посилав впливовим боярам дарунки, при цьому ж вів
льояльну політику. Донощики виходили із довгим носом, і гетьман не
втратив нітрохи довір’я у Петра.
З початку 1692 р. вибухла пошесть, що десяткувала запорожців і
південні округи Полтавщини. Літом сарана знищила майже все жниво і
пожежі, спричинені посухою, охоплювали українські міста. Нарід
нарікав, що все лихо йде із Москви, тим самим і на гетьмана, якого
потайних намірів не міг зрозуміти, вважаючи його звичайним прислужником
царя. Мазепа добирав довкола себе людей вірних, піддержуючи старшину.
Таким робом поволі творив він аристократію, якій розділяв
землі і достатки, що досі були загальною власністю
козацтва. Ці нові пани, вже справжні українці, поводились зі
звичайними козаками і селянами, наче зі своїми рабами, а це була річ на
Україні невидана. До політичного невдоволення долучились іще соціяльні
умовини. На цій основі постав бунт Петрика.
у січні 1693 року один писар із державної канцелярії, званий Петриком,
покинув Полтаву і втік на Січ. Був це сміливий шибайголова, добрий
промовець і не без політичного змислу. Коли тільки опинився він між
запорожцями, почав розмальовувати широкі пляни: прийшла пора, щоби
спільно із татарами піти походом на Україну, яка жде тільки на гасло,
щоби прогнати Мазепу. Вся біднота тримала зі запорожцями і різала
українську шляхту, що тримала з царем.
Значіння Петрика зросло швидко; він став головним писарем Січі. Мазепа
даремне домагався, щоби його видали; запорожці відмовились, покликаючись
на право захисту, яким від віків могли користуватись сини степів. Хитрий
Петрик умів іще переконувати запорожців, що гетьман висуває таке
домагання тільки так, про око людське, бо у глибині своєї душі він не
ставиться вороже до його проектів.
Потім поїхав він на Крим і переконав хана, що треба почати війну проти
Москви. Він навіть підписав із ним «В імені України» союзний договір,
яким Україна зрікалася своїх договорів із царем і ставала союзником
Криму. Коли Петрик мав уже цей документ у руках, тоді звернувся до
запорожців із таким маніфестом:
«Болюче дивитись, як чужинці руйнують і гноблять рідний край».
«Не диво, що таке робить польський король. Колись ми були його піддані,
але, завдяки Богові та Хмельницькому, ми визволились і накоїли Польщі
стільки лиха, що вона й досі не може подужати».
«Не диво, що нашим ворогом є хан: з давніх-давен ми руйнували його
землі».
«Та дивне ось що: поведінка московських царів; вони не завоювали нас
зброєю; наші предки з власної волі для оборони православної віри
піддались їм свобідно. І Москва зробила Із нас свою передню сторожу:
звідки ворог не йде, він у першу чергу руйнує наш край, за яким Москва
ховається, як за твердинею. Та і цього їй мало; вона хоче ще зробити з
нас своїх невільників».
Цей прецінний документ у розвитку української національної свідомости
написаний в Акмечете, чудовім кримськім місті, названім згодом
Симферополь.
Поважна частина запорожців відгукнулась на поклик Петрика і вибрала його
гетьманом України. Татари та запорожці пішли походом.
Агенти, вислані Мазепою на Крим і на Запоріжжя, повідомляли його день За
днем про зріст цього руху. Національна, протимосковська програма Петрика
покривалась із глибокими пересвідченнями Мазепи і відповідала його
оточенню, але вони боялися соціяльної еволюції, яку вона мусіла була
потягти за собою. Петрик хотів відобрати панам їхнє майно; починався
вічний конфлікт між двома течіями: національною і соціяльною.
Петрик був представником бідноти і селянства, що бажав скинути одночасно
московське ярмо та українських панів Мазепа навпаки: хотів незалежної
України для себе і для новоствореної собою аристократії; він і не думав
про зміну селянської долі. Він був аристократом і, ним залишився.
Найкращим доказом цього був гордий маніфест, який він спрямував із
Полтави проти бунтаря вже загроженого його військом:
«Що таке? Ти смієш сягати за гетьманським титулом? Нас справді дивує
твоє божевілля!»
«Хто з тебе,, нужденна собако, зробив провідника та опікуна?»
«Чи ми не знаємо, що твій батько був жебраком, що жив у Полтаві з
людської милостині і що ти сам, коли ходив де школи, волочився по
вулицях із голодранцями і годувавсь окрушками під нашими вікнами? Ніколи
ти не стояв навіть біля шляхтича. Не віримо, щоби хан ішов із тобою. Не
можемо допустити думки, щоби така визначна особа могла йти за тобою, ти,
брехуне і підла собако! Це, певно, якийсь циган, що зібрав між татарами
кілька тисяч волоцюг і називає себе ханом!»
Петрика і його татар побили; на другий рік вони почали нове повстання з
такою ж невдачею. Мазепа не стратив з ока своїх намірів, а при цьому
зручно показував цареві, яку велику послугу віддав він йому своєю
перемогою над Петриком.
У 1695 р. Петро Великий хотів пробити для Росії вікна в Европу на Чорнім
морі і зовсім непотрібно почав облогу Азовської фортеці. Мазепі доручили
провід над диверсійний наступом на кримського хана, щоби не допустити
татарів з допомогою туркам. І цим разом гетьман мав щастя і після
кількох могутніх наступів на славну татарську фортецю Кізікерман (нині
Берислав), яку вважали непереможною, він здобув її. Мазепа вернувся у
тріюмфі на свій батуринський замок. Тоді він справді володів Україною.
Та не довго довелось відпочивати після тієї перемоги. Петрик знову
вибрався проти нього війною, на цей раз з армією 30 000 татар, і поширяв
чутку, буцімто він незаконний син Мазепи. Мазепа виступив іще раз проти
нього, наново побив татар, але Петрик був невпійманним і вів далі свої
інтриги. Щоби позбутись цього свого завзятущого ворога, Мазепа наклав на
його голову нагороду, і тоді Петрик щез. Так закінчилась історія того
українського «Пугачова».
Цар Петро І створив новий орден св. Андрія, і другим із черги, який
дістав цю відзнаку, був Мазепа. Мазепа скінчив 60 літ і, здавалось,
дійшов до вершка слави. Від Хмельницького ніхто не мав на Україні такої
безоглядної влади; державна старшина та аристократія мали для нього
беззастережне довір’я, мав він при собі особисту варту, складену із
сердюків, і вів у батуринській палаті життя справжнього володаря. На
його дворі завели дуже точний церемоніял, і гетьман приймав чужинних
амбасадорів із королівською пишнотою. Тоді як у Москві панували ще
варварські звичаї, Мазепа зробив із Батурина європейський осередок.
Він опікується письменством, наукою, мистецтвом і Церквою, якої вірним
лишався завсіди. Більшість чудових київських церков в українськім
бароко, що й досі не втратили своєї краси, побудувані або відновлені за
Мазепи.
Він відбудував манастир Лаври, обвівши його монументальним муром із
чудово прикрашеними воротами. Довго після його смерти, коли пам’ять про
нього затирали у найменших закутинах, його портрет залишався на одному
манастирському вівтарі. Гетьман побудував прегарну церкву св. Миколи,
перетворив Могилянську Колегію, вибудував прославлений пізніше Шевченком
собор у Переяславі.
Численні інші панегірики звеличували його ім’я. Аристократія,
духовенство, вчені, письменники та мистці вихвалюють його за те, що
поставив Україну так високо. А коли прийшов його кінець, московські кати
розшукували пильно всі пам’ятники, залишені після нього, щоби їх
спалити. Тому-то слідів по ньому так мало; зате ті, що дійшли до нас, є
доказом, який культ панував довкола його особи.
Мазепу славлять як «протектора київських Атен», його прославляють за
«побожність не тільки для церкви на Україні, але теж і серед темряви
турецьких бісурменів».
Цю останню подробицю треба роз’яснити. Слава Мазепи, як опікуна церкви
та науки, поширилась між усіма православними отаманської турецької
імперії, і чимало грецьких єпископів, болгарів, сербів і навіть арабів
приходило до Батурина прохати підмоги. Тоді Мазепа казав видати власним
коштом чудову євангелію арабською мовою. Ця дорогоцінна книга, викладена
бриліянтами, находиться нині в Алєпо; можна на ній нині ще бачити
гетьманський герб з його титулом Dux Cosacorum Zaporoviensium.
На великі свята в Єрусалимі досі вживають у церкві Св. Гробу срібну
миску, вирізьблену якимсь італійським мистцем, Із таким написом: «Щедрий
дар великого гетьмана Його Величности Івана Мазепи».
Панегірики оспівують геройські вчинки великого вожда, «його
справедливість», «його великосердя і правоту», сміли-В1сть нового
Геракля». Це «найбільший український лицар».
Його гостинні бенкети у Батурині славились широко. На них він,
60-літній господар, іще дужий і меткий, у колі своєї генеральної
старшини та полковників, приймав поклони від ріжних авторів, що
приходили декламувати свої панегірики в йога честь, і власників славних
друкарень із Київа та Чернигова які передали йому у багатих палітурках
твори, ними видруковані, де його звеличували. Одного разу він відвідав у
Київ: Могилянську Колегію; учні та професори, козацькі сини, одночасно
вчені та вояки, витали його латинською мовою. Вони гордились ним, і
серед тієї молоді поруч такого розумного та сильного провідника могла
зродитись надія, що одноцільна та вільна Україна зможе небавком добитись
своєї повної самостійности.
Французький амбасадор де Бонак каже у своїх «Споминах»; що в Україні не
надибав він ніколи людини, яку можна 6ij рівняти з Мазепою не тільки
щодо впливів і багацтва, але темі щодо освіти та ширини світогляду.
Усі сучасники Мазепи йдуть навипередки у похвалах. Згадаймо Пилипа
Орлика, який після його смерти залишився оборонцем самостійности України
на чужині; Теофана Прокоповича, майбутнього реорганізатора російської
православної Церкви, автора драми «Володимир» у честь Мазепи;—вії
твердить, що Мазепа — це спадкоємець Володимира Великого. «Приглянься
собі у Володимирі,— каже він,— наче у зеркалі і побачиш у ньому свою
славу та хоробрість!» Згадаймо ще одного теольога Стефана Яворського,
також майбутнього голову російської православної Церкви, тодішнього
ректора Могилянської Академії, великого бібліофіла, що складає панегірик
у честь Мазепи; єдиний примірник цього твору, що оминув вогню на який
засудив його цар Петро, находився у давній царськії бібліотеці у
Петербурзі.
Одна похвала, написана по-латині у 1690-му, має таку присвяту:
Illustrissimo ас Magnificentissimo Domino D. Johanni Mazep-pa, Duci
exercituum.
Мазепа з деяким кокетством залюбки відповідав на святах чистою мовою
Лівія та Цицерона, тоді як у Москві Петро ледви міг найти одного
перекладчика до латини. «Козацька країна», як її називали тодішні
європейські географи, багате вище стояла у той час освітою, ніж
Московщина, вкрита ще варварською темрявою. Досить пригадати дикі
смертні засуди Петра, що власноручно катував своїх «стрільців», кару,
накладену на царевича Олексія, жорстокі забави царя та його прибічників.
Досить прочитати описи Москви, зроблені європейськими подорожниками при
кінці XVII в., характеристику з побуту царя у Парижі, написану
Сен-Сімоном.
У XVII в. між слухачами університетів у Сорбоні, Падові, Лєйд і Празі
було багато українців.
Арабський архідіякр, Павло Алепський, відвідав Україну та Московщину,
коли Мазепа був іще юнаком. У своїх “Спомина” пише він, що дуже
здивувався, побачивши на Україні “стільки дітвори у школах». «Хоча я і
чужинець, а таки не почував себе там на чужині». Коли ж доїзджав він до
Москви, зараз серце йому стискається, його душа «почуває себе
пригніченою», бо «у цій країні ніхто навіть трохи не може почувати себе
свобідним».
Бідного православного араба, що вибрався до Східної Європи збирати на
церкву, приймають там так холодно, що він хоче якомога скорше знову
перейти український кордон. «Наші душі, пише він,— затремтіли радощами
та потіхою, наші серця відчинились і ми подякували Всевишньому, бо
хто хоче скоротити своє життя на п’ятнадцять літ, нехай їде до
москалів». У козацькій країні він віднайшов чар життя, свободу та
цивілізацію…
Мазепа є представником київського духа, європейської культури, основаної
на латині, науці, а також на духові лицарства, яке вище всього ставить
людську гідність. Між козаками всі були рівні і всі становища виборні.
Московська цивілізація погорджує наукою, нехтує лицарством; усі — від
найбільшого боярина до найскромнішого мужика — то царські «раби». Що вже
й казати про дикі, грубі розривки, про загальне п’янство, про закони,
топтані ногами!
Яка з тих двох культур мала взяти верх? Про це рішила Полтава, і Мазепа
мусів відступити місце Петрові.
Та яким робом цар міг зевропеїзувати Москву? Чи звернувся він до
західних учених? Тільки у.невеличкій мірі. Він мусів шукати помочі у
київській культурі, у тих усіх духовних і учених, що колись гуртувались
довкола Мазепи. Науку та культуру принесли Москві українці з Київа.
Люї Паріс з’ясував цю правду, коли у 1834 році писав: «Між старою Русю
Ярослава з Київа, княжою та лицарською, дуже подібною до решти Европи, і
Московщиною, азійською та деспотичною, ледви визволеною з монгольського
ярма, істнує безодня».
Цієї безодні не засипали при кінці XVII віку. Москві, як колись Римові,
трапилось чудо: Graecia capta ferum victorem cepit…
11 листопада 1699 Петро І і польський король Август Саський зійшлися
біля Москви у селі Преображенскоє і там підписали трактат, до якого
небавком пристав теж данський король. Дуже молодий вік нового шведського
короля Карла XII і звістки про його повне безсилля сприяли найсміливішим
плянам поділу земель. Польща бажала собі Лівонії та Естонії, Росія,
придбавши Інгрію та Карелію, могла нарешті дістати це віддавна бажане
вікно, яке Петро бачив над Балтійським морем.
Україні загрожувала насильна війна проти Швеції. Такі вигляди не дуже їй
подобались. Цим разом наростав уже конфлікт не із Кримом, Туреччиною або
Польщею. Між Швeцією і Україною існували традиційні взаємини дружби.
Густай Адольф хотів познайомитись із нею ближче. Карло X був вірним
союзником Хмельницького і виявив себе льояльні шим, ніж московський цар.
Щоби добре зрозуміти союз Швеції з Україною, Мазепи ; Карлом XII у 1708
p., треба завернути 50 літ узад до першоп союзу Хмельницького з Карлом
X. Анальогія обставин незвичайна. Коли внедовзі після переяславського
договору цар на-і близився до поляків, Україна шукала дружби зі Швецією
Лютеранська Швеція, неприязна папі, була одночасно ворогом Варшави та
Москви, її далеке географічне положення не дозволяло їй на завойовницькі
ідеї. Для України це був ідеальний союзник, і на кілька літ перед смертю
Хмельницького вона ввійшла з нею у порозуміння. Варт звернути увагу на
такий факт: під час переговорів шведські амбасадори остерігали гетьмана
проти всякої спроби зближення з царем, бо « Москва,- казали вони,—
деспотична держава, не зможе потурати поруч себе істнуванню вільного
народу».
Метою союзу, до якого пристала теж Трансильванія, був поділ Польщі.
Швеція застерігала собі балтійські провінції, Україна мала зібрати всі
етнографічні українські землі аж до Висли, «скрізь, де говорять
українською мовою і де панує православна віра». Крім цього, вона мала
збільшитись смугою білоруських земель, що мали їй забезпечити зв’язок зі
Швецією через балтійські краї.
Цього проекту не здійснили, бо Карло X помер передучасно, але козацька
дипльоматія ніколи не тратила надії, що колись можна буде його
відновити. І ось так Україна, хоча ніхто її не питав, стояла перед
війною, яку треба було вести у далекій країні з дружнім народом. Що
більше: на підставі договору між Україною і Москвою українських військ
не вільно було вживати поза межами батьківщини, а тут треба було воювати
над берегами Балтійського моря.
У цьому зворотному моменті своєї історії Україна містила в собі давню
Чернигівщину, Полтавщину, місто Київ (решта Київщини належала до
поляків), частину Катеринославщини та Херсонщини. Ці дві останні творили
Запоріжжя.
Україна мала свою адміністрацію, своє законодавство, свої суди, свої
гроші, і головно армію, якою цар не міг розпоряджатись без згоди
гетьмана. Ця 60 000-на армія була всього на 10 000 люда менша від
московської.
Мазепа був сильно невдоволений початком війни. У 1700 р. Петро домагався
від нього прислати йому 10 000 козаків. Коли вони зібрались, прийшов
протилежний наказ: військо непотрібне. Та ледви його розпустили, Петро
знову хотів 12000 людей.
Козаки виїхали під командою шазепиного сестрінка полковника
Обидовського; коли вони підійшли до Пскова, почули, що Карло XII розбив
москалів над Нарвою. Українці мусіли завернути півколом, вислухавши
лайок від своїх союзників, чому вони не приїхали їм помогти начас.
Та український нарід зазнав іще більшої образи. Правобережжя займали
поляки. Україна ніколи не могла погодитись таким станом, який уважали
тільки тимчасовим і насильно повершеним фактом. Саме цього Польща
побоювалась. Коли вона стала союзником Петра, вона домагалась від нього
затвердити її панування на Правобережжі. Тоді цар вислав одного зі своїх
дяків Михайлова, щоби поладнав цю справу з Мазепою.
Можемо уявити собі, що діялось у душі Мазепи, коли він вислухував
справоздання секретаря, який запевнював його, що «великий цар у всіх
справах щодо України не зробить нічого, не спитавши ради шляхетного та
хороброго гетьмана».
Хоча Мазепа вмів майстерно скривати свої почування, цим разом він не
вмів ними зовсім заволодіти:
«Небезпечна річ,— відповів він,— в’язатись із Польщею, це вже й давна
приповідка каже: «Як довго світ буде світом…»
Одначе у 1701 р. не прийшов іще мент, щоби зірвати з Росією; патріот
заховався, на перший плян виступив дипломат, і здавалось, що гетьман
годиться на бажання Петра.
Небавком цар захотів нового корпусу проти шведів. Від’їхало п’ять полків
під командою старого миргородського полковника Данила Апостола, героя
віденської облоги і майбутнього українського гетьмана.
— Це шляхетна людина,— казав про нього Мазепа,— і найстарший
полковник, який заслужив на пошану та любов цілої армії.
Козаки побили генерала Шліпненбаха, але Апостол, повідомляючи про цю
перемогу Мазепу, жалувався, що москалі забрали його воякам захоплену
ними добичу, ще й знущались над ними.
— Після цього,— казав він,— не можна вірити, щоби наші козаки, якщо їх
не присилують, хотіли битись за царя.
Багато із них перейшло таки зараз на шведський бік. Військо, вернувшись
на Україну, дало волю своїм почуванням. Воно обвинувачувало голосно
Мазепу:
— Що ж робить наш гетьман? Він приятель москалів тому, що дістав ордер
і за нас уже не дбає! Москалі хотять нашої загибелі.
І доходило до справжніх боїв між козаками і москалями. На базарах ішли
бійки, і одного разу якийсь російський полковник крикнув скажений:
«Годі, подлюки! Занадто довго підносите ви голову і гордо покивуєте
своїм чубом! Тепер ми маємо вас!»
Народній гнів вибухував з усіх боків, і Мазепа добре звертає увагу на
цей стихійний прояв волі народу. Він вибирає вчену тактику, може, аж
надто вчену. Його емісари піддержують надалі серед народу обурення, а
він щораз більше зазначує назовні свою вірність цареві. Ця подвійна гра
мала свої користі та недостачі. Вона дозволяла гетьманові підготовлятись
супокійно, але нетямуща маса, що звикла мішати у спільній ненависті
імена Петра та Мазепи, здивується у відповідній хвилині, коли побачить
рішення Мазепи; спантеличена, вона вже не зможе зрозуміти як слід нового
становища і не дасть збунтованому патріотові беззастережної підтримки,
якої він від цієї маси сподівався. У цьому лежав глибокий корінь
невдачі.
Рік 1704-й був повний несподіванок і подій. Карло XII наїхав на Польщу,
де пани, вірні своїй найдавнішій традиції, зрадили свого короля Августа
Саського. Петро для піддержки свого союзника наказав Мазепі заняти
українські землі під Польщею Гетьман віддавна ждав цього рішення.
Могутня українська армія, якою командував сам Мазепа, перейшла Дніпро і
ввійшла на українську територію, приналежну до Польщі, де віддавна не
бачили українського гетьмана!!
Найславнішим провідником козаків, по тому боці, був хвас-тівський
полковник Семен Палій. Як довго Польща вела війну з турками, вона
приняла з вдячністю поміч нових козаків; під проводом Палія для свого
короля Яна Собєського.
Але історія повторяється. Коли тільки небезпека минула, знову магнати та
їх речники разом із католицьким духовенством почали появлятись на
козацьких землях. Тоді відношення козацької старшини до Польщі почало
псуватись. Палій має потайне порозуміння з Мазепою і зберігав для нього
ці землі під Польщею. Мазепа як союзник Москви віддавна не мав ниякої
свободи у своїй діяльності і мусів задовольнятись тим, що заохочував
нишком Палія.
Палій у перших роках XVIII в. хопив разом зі своїми сотниками за зброю
проти Польщі і розбив польське військо. Він відновляв традицію
Хмельницького. Польща, розшматована Августом Саським і Карлом XII, не
мала сил боронитись. Київщина, Волинь і Поділля збунтувались. Козаки,
селяни, а навіть українські верхи, зробили повстання; стали нищити
шляхту та жидів.
Мазепа ще раз опинився на півдорозі між своєю льояльністю супроти Москви
і своїми симпатіями українського патріота. Як усі його земляки, він
бажав собі успіху повстання на українських землях під Польщею, добачаючи
в цьому виїмкову нагоду, щоби з’єднати весь нарід. Та з другого боку цар
домагався висилки війська на підмогу полякам у боротьбі з Палієм.
Гетьман найшов спосіб, як погодити такі суперечні інтереси: він написав
до Палія, щоби цей пробував погодитись із поляками і потайки помагав
йому.
Але Польщі вдалось здушити повстання. Після цього прийшли жорстокі
репресії, від яких гинуло тисячами населення. Тільки Палієві вдалося
окопатись в околиці Білої Церкви.
Цap прохав Мазепу, щоби він переконав Палія, нехай піддасться Польщі.
Цим разом гетьман відмовився і гордо відповів Петрові: «Не можу взяти
на себе такого гріха і перековати далія і Самуся*, щоби вони самі пішли
в ярмо. Я ж не можу дати їм забезпеки, що їм дарують життя».
Тоді цар дав сам Палієві наказ, щоби піддався полякам. У той час Мазепа
ввійшов з цілою своєю армією до Польщі, щоби піддержати Августа Саського
проти магнатів, які почали його покидати у користь Станіслава
Лєщинського, що віднедавна сидів на престолі з ласки Карла XII.
Мазепі вже нікуди було вибирати, чи за Палієм чи проти нього. Сама особа
провідника бунту сходила тут на другий плян; по суті, тут ішло про те,
щоби використати виїмково сприятливі обставини для з’єднання українських
земель, що були під Польщею. Мазепа ввійшов на ці землі за згодою
Августа Саського; але рішив, що більше із них не відступить. Треба було
зробити «диверсію», відвернути гнів царя і поляків, одним словом: треба
було найти якусь жертву. Як справжній учень Макіявеля Мазепа не
завагався і рішив пожертвувати для цієї мети Палієм.
Палій часто відвідував гетьмана, який завсіди приймав його якнайкраще. 1
серпня 1704 р. він прийшов до головної квартири Мазепи у Бердичеві. Його
приняли бенкетом, під час якого добре випили, а вночі, коли він міцно
заснув, його вхопили, вивезли до Батурина, звідки вислали до Москви.
Палія заслали на Сибір.
Мазепа заняв Білу Церкву і заволодів усією територією. Поляки, що самі
його прикликали, не могли протестувати, бо він освободив їх від Палія.
Але народня пісня зрозуміла із цього політичного успіху тільки моральний
чи пак мало моральний сенс і станула на боці Палія, як народнього героя.
А втім, його несподіване арештування принесло українській державі всю
Київщину і він був тільки руїнницькою силою в Україні.
Цар, побачивши, що Мазепа його обдурив, не забув за відплату: тепер він
передав його у розпорядження Августа Саського. Для Мазепи була це
смертельна образа: він, герой двацяти трьох походів, мав би служити під
королем, славним хіба своїми гулянками та невдачами! Він мав би віддати
одну з найкращих європейських армій на поталу паяца, якого навіть
власний нарід покинув! А все ж Мазепа не виявив своїх почувань і надалі
хитрував, рішений продовжувати свою політику у щораз рішучіше
українському дусі.
Події принесли йому перше задоволення. Август і цар звернулись до нього
із проханням, коли він був на Волині із 30-тисячною армією, щоби покарав
польських магнатів, збунтованих проти свого законного володаря. Мазепа
відплатився їм добре за всі давні кривди українського народу.
21 жовтня в’їхав він тріюмфально до своєї столиці Батурина, залишаючи на
Волині залоги для забезпеки краю. Була це прибрана форма анексії.
У Батурині застав Мазепа Апостола, що воював із Петром проти шведів.
Старий полковник і його козаки були обурені поведінкою москалів; чужинні
генерали на службі Петра помітували українцями, били їх і не вагались
вішати. У Познані москалі та саксонці позабирали козакам коні, а
польські старшини ганьбили козаків останніми словами. Магнати
погрожували: «Нарешті маємо вас у своїх руках…»
Чутки про цей стан ішли по Україні, і Мазепа тішився, що вони
допомагають його плянам. Гетьман скривав своє вдоволення і писав іще до
царя, що його обурює невдоволення козаків. Петро надалі вважав його
своїм найпевнішим союзником. Коли Мазепа з початку 1705 р. склав йому
візиту у Москві, приняв його як правдивого володаря.
Цього ж року весною гетьман удруге рушив зі своєю армієкі на Волинь і
Поділля — буцімто, щоби допомогти польському королеві в його конфлікті з
його васалями, а в дійсності, щоби в тій околиці закріпити свою владу.
Одночасно, щоби випередити скарги Августа Саського, він написав до царя,
що «поляки це не його приятелі і що він почуває себе, як ягня серед
стада вовків». Мазепа, занявши Волинь і Поділля, здійснив ще один із
суттєвих пунктів національної програми. Одночасно через своїх агентів
знав він, що діється у Варшаві; цар усе ще довіряв йому і слухав його
рад.
З вересня 1705 р. проголосили польським королем Станіслава Лєщинського.
Мазепа залишився на Волині та Поділлі, щоби тим певніше зберігти ці
землі для свого доброго приятеля Августа Саського.
У місяці жовтні польський шляхтич Вольський, висланий королем
Станіславом, привіз Мазепі проект союзу в офіціяльній формі, підписаний
польським королем і канцлером, з дуже корисними умовинами. Та гетьман не
вірив у добру волю Станіслава Лєщинського. Вольського взяли на тортури,
а потім вислали до Москви з листом до царя, де Мазепа запевняв царя
Петра І, що він «залишиться непохитним, як гранітна скала супроти всіх
спокус».
Тим часом до головної гетьманської квартири приїхав полковник Горленко,
один із найбільше шанованих провідників Козацтва. Він командував біля
Гродна одним допоміжним корпусом, якого частина стояла і в Ризі. Він
склав обвинувачення проти москалів, що їхні старшини поводилися з
козаками нахабно, що вони навіть украли йому коня…
Цар рішив вислати козаків до Прусії, щоби там зробити з них «драгонів»,
а це було страшним замахом на найдорожчі їхні права та вільний
військовий устрій. Горленко закінчив свою промову вигуком: «Пане
гетьмане, Ти, що нами проводиш, що Ти думаєш про це все?»
Мазепа вперше виявив полковникам свою думку: «От яка нагорода за нашу
службу!» — казав він гірко.— «Ах, як я хотів би щоби хтось інший був на
мому місці. Який я дурень, що відкинув пропозиції Станіслава!»
Більше він не казав, але мету свою осягнув: полковники зрозуміли, що
гетьман має чуле серце на їхні скарги і що він живо відчув образу свого
народу.
Між Карлом XII і Мазепою почались переговори, їхні подробиці для нас
недоступні, бо шведські архіви згоріли у Полтаві і оба володарі з
незвичайною обережністю, у найбільшій тайні вели справу.
У цьому часі Мазепу запрохали на хресного батька внучки княжної
Дольської. Ця польська дама, давня приятелька Мазепи, була дуже
інтелігентна і, хоча уже в літах, досить приваблива. Мазепа найшов у ній
гідного спільника. Після довгих конференцій вони накреслили плян
діяльності.
Зима 1705/6 р. була для Петра виїмково сувора. Шведи заняли всю Литву,
цар взивав Мазепу до Минська: там застав його шифрований лист від
Дольської. Був це мрачний, сумовитий, березневий день. Армія
розташувалась посеред білоруських лісів і болот. Мазепа проходжувався зі
своїм вірним Орликом самотною незримою дорогою. Якийсь чернець вийшов
обом назустріч, добув із згортків своєї одежі ЗБИТОК і вручив його
Мазепі. Гетьман передав його Орликові, щоби прочитав.
34-літній Орлик був тоді козацьким генеральним писарем і, може, єдиною
людиною, до якої Мазепа мав довір’я. Він виховав його на свою подобу,
годуючи улюбленим своїм автором Макіявелім, випробовував і розвивав
невпинно. Зрештою життя Орлика доказало, що Мазепа не помилявся, шануючи
його більше, як кого-будь. Орлик залишився йому непохитно вірним навіть
тоді, коли Мазепа розпрощався зі світом, і він з побожною пошаною
згадував свого «славного добродія», дарма Що всі цого нещастя мали свою
причину у беззастережній службі Мазепиному ідеалові. Цей українець
чеського походження — його рід виводився від баронів Цісарства з XII
віку — мав глибоке почуття чести. Згодом Орлик мав між своїми ДРугами
Карла XII і шведських достойників, кримського хана, Французьких
міністрів і дипльоматів: кардинала Флері, Шове-лєна, Вільнева,
амбасадорів цісаря і англійського короля.
Орлик відразу відчитав таємничий лист княжни Дольської. Вона
повідомляла, що її післанець вже вернувся з двора, відомого гетьманові,
і що один король пересилає йому лист. Ці Умовлені знаки означали
шведський двір і Карла XII. Мазепа стежив за грою обличчя Орлика,
кажучи:
— Дурна жінка! хоче покористуватись мною, щоби ошукати його Величність
царя і щоби віддати йому Августа за Станіслава, що обіцяє допомагати
нашим приятелям у боротьбі зі шведами. Я вже писав свого часу цареві,
повідомляючи його npо цю нісенітницю, і він щиро з неї сміявся.
І Мазепа дивився пронизливо на вірного Орлика. Чи мав він деякі сумніви
щодо свого секретаря? Та Орлик не відповів нічого і вгорнув себе
мовчанкою, що задовольнила його пана.
Весною Мазепа вернувся до Батурина. У червні мав цар приїхати до Київа.
Гетьман виїхав до нього, хоча часто нарікав у своїх листах до канцлера
Головкина, що його мучить подагра. Як бачимо, він незабаром по-мистецьки
використав ту буцімто свою недугу.
Одної ночі у Київі, в своїй палаті, він покликав до себе Орлика, щоби
відшифрувати новий лист від княжни Дольської. Вона радила йому
переводити свій плян; він може рахувати на всю шведську армію, що
піддержить його на Волині. Усі його побажання будуть здійснені, і
небавком вона обіцює переслати йому поруку, підписану Карлом XII і
Станіславом.
Мазепа, вислухавши горілиць на ліжку цього листа, прочитаного Орликом,
прикидався, що він глибоко обурений. Він підвівся одним скоком і сам як
добрий актор почав кричати:
— Клята баба з глузду з’їхала! Раніше писала мені, щоби цар узяв під
свій покров Станіслава, а тепер уже щось інакше. Навіжена! Вона хоче
мене, бувалу та хитру птаху, ошукати! Щоби це було за нещастя, якби я
дав себе намовити такій жінці. Невже ж справді можливе покидати життя
для смерти, пускатись від одного берега, не знаючи, чи допливеш до
другого! Сам Станіслав непевний своєї корони, Польща розділена між двох
королів. Яку основу можуть мати обіцянки божевільної? Я постарівся на
вірній службі цареві, його батькові та братові. Я не дав себе ні
королеві Собєському, ні кримському ханові, ні донським козакам. А тепер
на склоні мого життя звичайна жінка хоче збити мене зі шляху. Орлику,
дай мені вогню!
Мазепа власноруч спалив лист і казав далі:
— Орлику! заки вийдеш звідсіля, напиши до цієї клятої баби шифрою
так: Прошу Вас, княгине, припинити все листування, яке загрожує мому
життю та моїй чести. Не робіть собі, княгине, не то надії, але навіть не
думайте про те, щоби я на старість супроти царя міг захитати свою
вірність, яку досі ненарушно зберіг від молодечих літ і в якій хочу
вмерти.
Лист написали та запечатали, і Мазепа сховав його, кажучи, що сам його
вишле. Не знати, чи цей лист дійшов до особи, для якої був призначений,
чи Мазепа хотів іще раз перевірити вірність Орлика.
Дня 4 липня цар Петро приїхав до Київа в товаристві Мен-шікова,
колишнього пекарського помічника, що дістав титул князя; він став
улюбленцем царя і учасником його оргій, інколи виступаючи в ролі ката.
Грубий і жорстокий, інтелігентний і елегантний, він хотів стати
українським гетьманом.
Мазепі було про це відомо, і він був обережний, бо знав, що річей
неможливих для царя і що у відповідний мент не стримали би зольності,
признані Україні.
Два дні після приїзду царя до Київа розійшлася чутка, що Карло XII хоче
піти походом на Україну. Петро доручив негайно Меншікову, щоби
підготовив для зустрічі ворога кінноту і поставив Мазепу під накази
свого вибранця. До битви не прийшло, бо Карло XII пішов на Саксонію, але
поступок царя вразив гетьмана. Він жалувався перед своїми полковниками:
«Ось як відплатили мені за стільки літ вірної служби. Бути під наказами
Меншікова! Я ще зрозумів би, якби це був якийсь ЦІереметєв або достойник
високого роду!»
Аристократ не міг вибачити Меншікову його «низького походження», але не
виявляв своїх почувань росіянам. Ця зручність допомогла йому до нового
успіху.
Гетьман приймав у Київі царя та його двірську дружину пишним бенкетом.
Коли вже багато випили, Меншіков зовсім п’яний прийшов до Мазепи і почав
говорити йому на вухо, але так голосно, щоби всі сусіди, генерали та
козацькі полковники, могли чути:
— Гетьмане, Іване Степановичу, пора вже покінчити з нашими ворогами.
Зібрані довкола Мазепи побачили, що тут іде про якусь тайну, почали
збиратись до відходу, але гетьман затримав їх рухом руки.
— Ні,— відповів він,— ще не пора.
Меншіков, здивований, що йому перечать, говорив далі:
— Та, здається, не буде ніколи кращої до цього нагоди, як тепер, коли
цар є тут з цілою своєю армією.
Мазепа відповів:
— Небезпечно починати нову війну, внутрішню, заки ми не покінчили із
зовнішніми ворогами.
А Меншіков далі:
— Отже, чи треба лякатись, чи щадити царських ворогів? Гадаю, що ні.
Зрештою, Ти одинокий вірний цареві. Ти мусиш якраз дати доказ свого
прив’язання — Ти повинен увіковічнити себе в пам’яті росіян.
Майбутні царі повинні звеличувати Твоє ім’я і казати, що ніколи не
було вірнішого гетьмана від Івана Степановича Мазепи, який віддав
російській державі найбільші послуги.
Тоді Петро, налякавшись нерозумної сповіди свого довіренника, дав знак
до відходу. Росіяни відійшли, і Мазепа залишився зі своїми земляками.
Коли за царем зачинилися Двері, запанувала важка тиша. Із ревеляцій
Меншікова виходило, що те, що лишилось Україні з її самостійности, знову
хотять обмежити.
— Ви чули? — казав Мазепа.— Завсіди та сама історія, і в Москві, і
тут, і скрізь. Господи, змилуйся над нами і не Дай їм
виконати наміреного пляну!
Ці слова розбудили найглибші струни: вся наболіла образа і віддавна
притаєний жаль як стій промовили.
— Скрізь проливаємо свою кров: у Лівонії, Польщі, Литві, на Кримі,
Туреччині. І навіщо? Вся наша нагорода — це образа, приниження, а тепер
хотять нам ще забрати останки нашої свободи…
Всі були зрозуміли притаєний змість натяків Меншікова, але аж тепер
провідники козацтва почали розуміти почування Мазепи, до якого їхнє
довір’я ще зросло.
Петро, налякавшись, що Карло XII спрямовує на Україну, рішив підготовити
її до оборони і зробити Київ фортецею. Ціле літо 1706 р. козаки мусіли
носити землю і слухати наказів москалів, які їх ганьбили, били,
відрізували їм вуха і поводились із ними не як зі союзниками, а як із
рабами. Лицарі мусіли працювати як селяни. Ще й, на нещастя, прийшла
посуха. Бракувало робучих рук, поля лежали необроблені, збіжжа висихало,
а московські вояки тероризували села.
Нарід почав нарікати по коршмах, на базарах, у церкві. Козаки, селяни та
поспільство падькали: «Що собі думає гетьман? Чи забув він за Україну
під московськими соболями? Чи серце його закаменіло? Ех, якби ми мали
гетьманом старого Дорошенка, Палія або Гордієнка, тоді сини України не
докотились би так низько!»
Мазепа знав про це все, і його агенти ще й розбуджували народне
обурення. Він приготовлявся дбайливо до хвилини, коли зможе здійснити
мрію свого цілого життя, не нехтував розсудливістю, прикидаючись,
буцімто нічого не бачить і не чує. Мазепа був незбагненним. Відтепер
тільки головачі мали доступ до нього. Одного дня відвідав його старий
миргородський полковник Апостол. Прийшов і каже:
— Очі всього народу звернені на Тебе, гетьмане. Цей нарід вірить у
Тебе. Нехай Господь береже Тебе перед смертю, щоби Ти не залишив нас у
цій неволі.
Другий полковник Горленко додав своє:
— Як ми щодня молимось за спокій душі Хмельницького і звеличуємо його
ім’я за те, що визволив Україну з ляцького ярма, так і .навпаки:
проклинатимемо, ми і діти наші, довіку Тебе і Твої кости, коли Ти нас за
свого гетьманування після смерти своєї у такій неволі залишиш.
Мазепа все ще мовчав. Чи міг він їм повірити і довірити? Чи не знав він,
скільки то разів ішли доноси до Москви від полковників на його
попередників? Не забув він іще прикладу зі Самойловичем. Та треба було
відповісти і відложити на пізніше передчасне роз’яснення.
— Я вже писав кілька разів до царя про наше лихо. Коли хочете, виберіть
Горленка, а я вишлю Орлика, і передасьте цареві прохання, щоби пошанував
наші ненарушні права та вольності.
Цю пропозицію приняли. Та Мазепа не виконав її, не розвідавши спершу;
цар не згодився би ніколи на таку осторогу,
довела би його до скажености. Коли полковники вернулись, мусіли
зректись свого проекту.
Кілька днів пізніше прийшов новий лист від княжни Дольської. Мазепа
зібрав полковників і прохав Орлика прочитати його вголос. Княжна писала,
що за обідом із російськими генералами Ренном і Шереметєвим вона
вихвалювала Мазепу. Ренн погодився з тією похвалою, але кинув від себе:
«Яка шкода цього сміливого та інтелігентного Івана Степановича! Сарака і
не знав, що князь Меншіков копає під ним яму і хоче заступити його іншим
гетьманом». Княжна Дольська спитала здивована Шереметєва, чи це правда,
а цей потвердив звістку.
— Чому ж ви,— каже вона,— не повідомите про це гетьмана! Ви ж його
приятель!
— Не можу,— мушу мовчати,— відповів Шереметєв. Коли Орлик скінчив
читати, Мазепа забрав слово:
— Знаю, що вони підготовляють проти мене і проти нас усіх. Вони хотять
зробити мене цісарським князем (і справді у віденських архівах істнує
княжа грамота з гербом Мазепи, прецікавий документ, невикористаний з
огляду на дальші події), хотять скасувати козацьких старшин, прилучити
до себе наші міста і наслати до них своїх воєводів. Якщо почнемо
супротивлятися їхнім плянам, тоді вони гадають прогнати нас до Польщі і
заселити Україну москалями. Ви чули на останньому бенкеті слова
Меншікова. Я знаю, що він прохав царя надати йому чернигівське
князівство, яке він уважає першим ступнем до становища гетьмана. Знаю
ще й те, що цар, почуваючи небезпеку, запропонував нашу Україну
одному англійському льордові Мальбору. Відтепер наша країна засуджена
на те, щоби нею правив чужинець, москаль або англієць. Боже, визволи нас
від москалів!
Представники козацтва відповіли на цю промову вигуками гніву та
ненависти. Вони гукали всі нараз.
— Чому ж ти нічого не робиш, гетьмане?
— Чи ти не наш провідник?
— Чи козацькі шаблі не гострі?
— Чи нема у наших набійницях олова? Мазепа встав і сказав Орликові
тільки одно:
— Орлику, напиши Дольській лист із подякою за цінну Дружню раду.
Козаки вийшли, а Мазепа лишився сам у задумі. Недалеко було до розв’язки
цієї притаєної трагедії.
* * *
Тоді як на Україні становище так змінилось, інші події, не менше важні,
зміняли перспективи європейської політики.
У цьому ж році 1706 Карло XII рішив надобре покінчити я Августом
Саським. З своєю славною армією, що нагадувала монастирський чин, де
вояки щодня молились і читали біблію, він рушив на Саксонію, рідну
спадщину Августа. Одночасно видав другий маніфест, заявляючи, що йде
війною тільки проти самого елєктора, і обіцює, що нічого не змінить у
складній будові св. Імперії, як вона істнує від вестфальських договорів.
Август був тоді на Литві і не лишив, у Саксонії війська тому прохав
миру. Умови Карла XII були важкі. Саський елєктор повинен був зріктися
польської корони і вимовити свій сою; Петрові. Саксонець крутив, швед
був невблаганний. Август бачучи, що справа безнадійна, рішив вислати до
ворога новоп посла — свою любку Августу Кенігсмарк, чудово-привабливу
жінку, маму Маврикія Саксонського, майбутнього переможи з-під Фонтене.
Карло, чистий лицар, якому ні одна жінка не нарушила ще спокою і який
заслужив на назву «непорочного короля» більш як Людвик баварський,
відвернувся від чарівні) Аврори. Вольтер у своїй Pucelle звеличав на
свій лад цю дію:
Чував я вже, красуне Кенігсмарк,
Як-то Карло, прославлений чудак,
Що поконав кохання й королів,
Тебе у двір впустити не хотів,
Щоб не піддатися Тобі як раб,
Він оминув Твоїх приваб.
Армія Карла XII йшла вперед, і 1 вересня Ляйпціг упав Август Саський
програв до решти справу. Його делегата підписали 14 вересня у замку
Альтранштадт справжній абди-каційний мир: Август зрікся польського
престола. звільню своїх підданих від присяги на вірність, визнавав
королем Станіслава Лєщинського і зривав із царем. Тріюмф Карла ХГ був
повний. Франція, що сама почала тзв. сукпесійну еспанську війну під
наступом могутньої коаліції, складеної і; Імператора Англії та майже
всієї Европи, ледви дихала. Bom програла дві битви під Гохштедт і
Раміліє. Шведські перемоги, за якими Версаль стежив завсіди зі
симпатією, прийшлі саме на час як диверсія.
Від часів Рішеліє Москву вважали за одного із головню ворогів Франції.
Напередодні битви під Нарвою Людовик XV. писав: «Я покладу край
московській амбіції». Його представник у Варшаві Балюз так само
роз’яснював поразку Августа Саського: «Шведський король працює на
користь його королівської Величности французького короля, коли побиває
саксонського елєктора, імператорського та царського союзника»
Балюз, відвідавши у 1704 р. Москву, вертався через Україну, де гостював
у Мазепи.
Ось що пише Балюз у листі до одного зі своїх кревняків:
«З Московщини я поїхав на Україну у край козаків і буї день гостем
володаря Мазепи, що має там найвищу владу Я мав до нього лист від
канцлера московського. На кордонаі України мене зустріла почесна
козацька варта і з великою шаною ввела до міста Батурина, де в замку
править володар Мазепа Колись він, хоча козацького походження, але зі
славного шляхетського роду, мав придворну рангу при королі
Казимирі. Мій батько знався з ним добре, навіть у молодечі роки я бачив
пана Мазепу, гарного і стрункого, при дворі.
Знаючи добре, що найвищі почести зміняють людей і що не завсіди обережно
пригадувати високим достойникам їхню молодість я, прибувши до Батурина,
привітав володаря якомога найчемніше, як личить його ранзі, нічого не
згадуючи про минуле. Проте він сам спитав мене, чи не буду я сином
Антуана Балюза*. Діставши від мене притакливу відповідь, володар Мазепа
виявив у найприхильнішій формі своє задоволення, що його Прехрестіянська
Величність (Людовик XIV) має своїм представником сина його давнього
приятеля. Пан Мазепа сам згадав свою молодість і що бачив мене не раз у
Кракові, а потім зітхнувши промовив:
«Eheu! fugaces labuntur anni».
Він назагал любить прикрашувати свою розмову латинськими висловами, а як
прегарний знавець цієї мови може бути суперником наших найкращих отців
єзуїтів. Його мова взагалі добірна і вибаглива, правда, якщо взагалі
розмовляє, бо більше воліє мовчати і слухати інших.
При його дворі є два лікарі німці, з якими Мазепа розмовляє їхньою
мовою, а з майстрами італійцями, яких у гетьманській резиденції є
кілька, говорить по-італійськи. Я розмовляв з володарем України
польською і латинською мовою, бо він запевняв мене, що недобре володіє
французькою, хоча у молоді роки відвідав Париж і південну Францію, був
навіть на принятті в Люврі, коли святкували Піренейський мир (1659 p.).
He знаю тільки, чи в цьому твердженні нема якоїсь особливої причини, бо
я сам бачив у цього мудрого володаря французькі та голяндські газети.
Володар Мазепа вже поважного віку, з яких десять років старший від мене;
вигляд у нього суворий, очі блискучі, руки тонкі і білі як у жінки, тіло
його міцніше від тіла німецького рейтера й їздець з нього знаменитий.
Його дуже поважають у козацькій країні, де нарід назагал свободолюбивий
і гордий і мало любить тих, що ним володіють. Мазепа притягнув до себе
козаків твердою владою, великою військовою сміливістю і пишними
бенкетами для козацької старшини у своїй резиденції. Я був свідком
одного такого бенкету. в якому багато дечого на польський лад.
Розмова з володарем вельми приємна тим, що він має великий досвід у
політиці; у протилежності до москалів він слідкує і знає, що діється у
чужих країнах. Він показував мені свою збірку зброї, одну з найкращих,
яку бачив я в світі, а також добірну бібліотеку, де на кожному кроці
видно латинські книжки.
Кілька разів я вельми обережно зводив розмову на сучасну політичну
кон’юнктуру, але мушу признати, що від цього володаря не міг я нічого
певного витягнути. Він належить до тих людей, що воліють або зовсім
мовчати, або говорити і не казати Все ж гадаю, що ледви чи він любить
московського царя, бо не сказав ні слова, коли я жалувався на московське
життя. Зате щодо польської корони пан Мазепа не затаїв, що вона іде за
прикладом давнього Риму до занепаду. Про шведського короля говорив з
пошаною, але вважає його занадто молодим. Особливо було мені приємне
почуття пошани, яке володар Мазепа виявив до особи Його Величності
(Людовика XIV), про якого багато мене розпитував і якому прохав мене
засвідчити свою пошану і відданість. Це не звичайна чемність, питома п.
Мазепі але відповідає дійсності: в залі його резиденції, де висять
портрети чужоземних монархів, на найвиднішому місці знаходиться гарний
портрет Його Величності. Там же, але ш менше видному місці, я бачив
портрети Цісаря, Султана, польського Короля та інших володарів»*.
Маємо право догадуватися, що у своїх розмовах зі старим гетьманом Балюз
викладав клясичні теорії французької політики супроти Швеції. Мазепа тим
приємніше мусів вислухати його сповіди, бо сам знав, що французький
король скрізь поборює царя: чи не чув він недавно від своїх, із
Константинополя що французький амбасадор уживає всіх заходів, щоби
намови ти султана до війни з Петром?
Людовик XIV вислав миттю до Карла XII одного із найкращих своїх
дипльоматів барона Безенваля з місією, щоби набунтувати шведського
короля проти Імператора: князь Евген і льорд Мальбору своїми свіжими
перемогами підготовили грунт французькому дипльоматові в Альтрантштаті.
Доля Европи буцімто залежала від рішення, яке прийняв шведський король,
а Карло XII ще роздумував і боровся у собі.
Мазепа, що завсіди мав прегарні інформації, стежив назирцем за успіхами
шведів тоді, як московське ярмо гнітиш Україну щораз більше.
Петро, бачучи, що його грунт у Польщі заломлюється, зумів приєднати собі
одну частину польських магнатів обіцянками, що відбудує польську
Україну. Можна уявити собі гіркі почування Мазепи, який бачив, як знову
з вини Москви віддалюється щораз дальше так довго мріяна ним перспектива
про окрему і самостійну державу, яка з’єднає в собі всі українські
землі. Цар іще раз. ані не завагавшись, знищив здобутки довголітньої
терпеливої праці.
11 квітня 1707 Мазепа приїхав до Жовкви, у Галичині, до головної кватири
Петра, який зараз скликав велику раду. Гетьман сам брав участь у цій
нараді, але не прийшов на бенкет після неї. Видко було, який він
схвильований і нервовий, дарма що звичайно був спокійний і вмів володіти
собою. Своїм близьким, що хотіли відгадати причину такого виїмкового
його неспокою, він сказав такі таємні слова:
— Якби я так вірно служив Богові, як служив цареві, я дістав би
найвижчу нагороду. Та тут, хоча би я був янголом, не дістану подяки за
свою вірність.
На другий день москалі хотіли підкреслити новою нечемністю, що Мазепа
опинився напів у неласці. Меншіков, не повідомляючи Мазепи, переслав
одному з козацьких полковників наказ про воєнні операції і цим явно
нарушив українську конституцію та приняті звичаї, які панували між
Москвою і Батурином. Тепер уже гетьман голосно висловив своє
невдоволення:
— Який глум! Яка образа та пониження для мене! Бачу щодня князя
Меншікова, і він щодня радиться зі мною. А тут, не кажучи мені нічого,
без моєї згоди, він видає накази старшинам моєї держави! Отже мій
полковник міг би від’їхати без мого дозволу! Ех, якби він його послухав,
я казав би його розстріляти як собаку!
Після цього Мазепа оповів про нараду з попереднього вечора під проводом
царя. Петро повідомив його, що хоче перемінити козацьке військо на таку
же звичайну армію, як його власна. Дні України були почислені.
Козацька старшина зрозуміла повагу становища. Вона почала раду радити, і
полковник Апостол найшов у Печерській бібліотеці у Київі текст
гадяцького договору з 1659 p., згідно з яким Україна зірвала з Москвою і
ввійшла у союз із Польщею як рівна. Мазарен в імені Франції обороняв
енергійно цієї умови.
Одначе всі ці наради не довели до позитивного висліду. Мазепа тримав
себе осторонь, щоби не дати цареві приводу До надто швидкої інтервенції,
що могло би напевно знівечити його віддавна обдуманий плян. Накінець
Мазепу повідомили, Що приїхав посередник, на якого він так нетерпеливо
ждав: Залєнський, ігумен єзуїтської Колегії у Винниці. Гетьман уже був
рішений. Після довгої розмови з гетьманом єзуїт вибрався До Саксонії
відшукати Карла XII. А проте добрий дипльомат не хотів довіряти своїх
справ тільки одному амбасадорові. Він виїхав із Жовкви у товаристві
царевича Олексія, щез на кілька годин і за той час розмовляв в одному
замку княжної Дольської з одним черцем, так, що ніхто про це не знав.
Третій післанець, якийсь болгарський єпископ, якого ім’я не дійшло До
нас, теж виконував службу посередника між Мазепою і Карлом XII. Тих
духовників ніхто не підозрівав, вони вміли виконувати свої обов’язки так
дискретно, що тайн своїх нікому не видали, і тому не можемо стежити за
дальшими подробицями переговорів…
Хоча не можемо відтворити листів Мазепи до шведського короля, сповідник
і історик Карла XII Нордберг передав нам їх зміст.
У вересні 1707 р. гетьман закликав на поміч шведів, обіцюючи вирізати
7000 москалів, що стояли залогою на Україні
Французькі історики докоряли за Вольтером Карлові XII що він загнався на
Схід Европи, замісць напасти на цісаря, як це зробив Густав Адольф у
добі Рішеліє. З погляду французьких інтересів вони мають рацію, але
Карло XII думав пери усього про будуччину Швеції. Навіщо було йому йти
на Відень? Чи не тримав він цупко у своїх руках Помор’я, єдину провінцію
з усього цісарства справді корисну для нього ТЕ необхідну? Зате
дозволити Росії закріпити свою владу на; Балтійським морем, це було для
Швеції однозначне із актом справжньої абдикації, значило змаліти перед
Росією і зректись ролі великої північної держави. Попередники Карла. XII
Густав-Адольф і Карло X заборонили Москві доступ до «шведською го
озера», але досвід доказав, що царі відновляли невпинні свої спроби,
хіба що якась рішуча програна вибила би їм із руки на довгий час зброю.
Карло XII зрозумів, що він мусить весті з Москвою безпощадну війну, щоби
не допустити до її поширення, зміцнення та до нових завойовницьких
здобутків, ОДНИІУ словом: до повної гегемонії, що нарушувала рівновагу
північної Европи.
Та щоби знищити Москву, треба було ударити на неї на І власній
території, не віддалюючись занадто далеко від операційних баз, а
найближчим шляхом до цієї мети було зібрати проти Росії найближчих її
сусідів — висунути питання Курляндії, Литви, Польщі та України. Чи два
століття пізніше, за останньої світової війни, та сама ситуація не
виринула наново?
Коли Карло XII звертався так рішуче проти Росії, то ЦИІУ проявив дуже
живе зрозуміння реальної політики і основних інтересів свого народу. Він
міг рахувати на Польщу, якій дав короля, Франція шукала його дружби,
Англія і Нідерлянди стояли за ним, Туреччина ждала тільки сприятливої
нагоди щоби помститись на Росії. Україна своїм виїмковим географічним
положенням була наче створена на міст між Туреччиною і Швецією. Москві
загрожував ланцюг, що оперезував її від Риги до Бакчисараю.
Шведи мали ще у свіжій пам’яти союз Карла X із Хмельницьким, і не треба
було їм довго роз’яснювати значення України. Перервану нитку традиції
нанизали наново.
У вересні 1707 р. воєнні сили напоготівлі менш-більше рівноважились.
Карло XII, залишивши 8000 війська у Польщі, мав для себе 35 000. Його
генерали Лєвенгавпт і Лібекер розпоряджали у Лівонії та Фінляндії
приблизно від 11 000 де 15 000 вояками. Таким робом шведи мали 69 тисяч
війська, не рахуючи польської помочі; Петро міг протиставити цій силі
тільки своїх 60 000. Отже, українська армія, трохи менша від цього
числа, могла рішати про перевагу.
А проте не можна було й думати про похід на Москву у напрямку на
Смоленськ, бо Петро нищив усе перед шведами.
Вдарити на Москву можна було тільки від України, найближчої до неї.
Карло XII обдумав розумніший і реальніший плян. і він повинен би був
удатись, якби його були перевели у відповідний мент.
А втім, його розвинули занадто пізно.
Коли осеню 1707 р. Мазепа прохав Карла XII злучитись із ним, він мав усю
свою армію, москалі були далеко з розсіяними силами від Полісся до
Вильни. Що ж, коли Карло XII замісць спрямувати на Україну пішов у бік
на Литву і змінив виконання великого проекту. Один німецький історик з
кінця XVIII ст. Ентель добачує у цій помилці головну причину Полтавської
програної. «Мазепа,— писав він,— у 1706 р. не міг дати Карлові XII
обіцяної допомоги. Якби шведи були прийшли на Україну у 1707. р.,,
хтозна, может досі існувала би на півночі велика шведська держава і
Україна мала би національного володаря з Мазепиного роду».
Коли шведський король рішився, обставини битви сильно змінились. Хоч
який був зручний Мазепа, він не міг відмовитись від усякої помочі цареві
і його власна армія ослабла на 15 000 доброго козацького війська, що
віддалилося від рідного краю. А на його місці москалі зосередили своє
військо на Україні. Ще раз мусимо сказати, що Карло XII зробив погано,
не принявши запросин Мазепи.
Два великі стратеги XVIII в., що уважно прослідили хід цих воєнних
операцій, Маврикій Саський і Фридерик Великий, дійшли до однакового
висновку. Цей другий каже: «Докоряли Карлові XII, що він повірив
обіцянкам Мазепи. Але ж козак не зрадив його, і навпаки — це Мазепу
зрадив несподіваний хід подій, яких він не міг передбачити своїм
розумом». Мазепа завсіди тримав військо на польській Україні. Цим
військом проводив син його улюбленої сестри Андрій Войнаровський. Старий
гетьман дивився на свого сестрінка, наче на свою дитину; він вислав його
на студії до Саксонії, у дрезденський університет. Це був чільний вояка,
вихований на європейця, Добрий промовець і талановитий, на якого, як
казали, повинно перейти величезне майно гетьмана, а може і політичний
провід.
Не було вже потреби прикидатись. Коли вся Польща заявилась за
Станіславом Лєщинським, Мазепа дав наказ свому сестрінкові, щоби
покінчив із магнатами на Волині. Почалась РІЗНЯ та руїна, і козаки
шукали помсти за віковий крівавий гніт на своїх ворогах. Не треба кращої
характеристики цього стану, як промова одного козацького полковника до
польського Шляхтича, ватажка, що попав у його руки:
«Колись ви були нашими панами, а ми вашими підданими.
Тоді ви були сміливі; а тепер маєте стільки сили, скільки у старої баби,
і ви гідні того, щоби ваші давні піддані плюгавили вас, бо ви не вмієте
вже навіть боронитись. Якщо не поправитесь, то повісимо вас усіх за вуха
і здеремо із вас шкуру!»
Так Польща почала конати, і це мало трівати майже ціле століття.
Північна війна завдала їй лиховісний удар.
Тим часом у Київі Мазепа переводив свій великий плян. 16 жовтня прийшов
до нього післанець із листом, зашитим у шапці, від княжни Дольської. Як
звичайно, заки дав його прочитати Орликові, кляв жіночу глупоту та
злобу. У листі княжни був іще другий лист від Станіслава Лєщинського.
Княжна повідомляла, що чернець дібрався щасливо до Карла XII, що шведи
наближаються до кордонів України, що приготовлений уже проект договору з
Мазепою, і тому прохає гетьмана вислати довірену собі особу, щоби його
відобрати.
Провівши ніч на роздумуваннях, Мазепа відкрив Орликові свою душу,
наскільки взагалі така непроглядна душа могла це зробити. У довгій*
промові з ріжними обережними застереженнями, розумно та передбачливо він
виложив йому причини зміни своєї політики.
«Досі я не посмів передучасно виявляти тобі свого наміру та тайни, яку
ти відкрив учора випадково, не тому, щоби я мав який-небудь сумнів щодо
твоєї вірности для себе — адже ніколи не зможу про твою чесність і
подумати, щоби ти за таку мою ласку для себе, любов і добродійства
відплачував мені невдячністю і став зрадником. А проте, зваживши, що
хоча ти розумний і з чистою совістю, все ж молодий і у таких обставинах
не маєш повного досвіду, боявся я, щоби ти у розмові з ріжними
російськими та нашими старшинами, чи то довірочно. чи з необережности не
вимовся перед ким з тим секретом і тим самим мене і себе не погубив.
Тому що тепер не можна було перед тобою затаїти цієї тайни, то
Всевишнього Бога взиваю на свідка і присягаю, що я не для приватної
своєї користи, не для вищих почестей, не для збагачення себе або для
яких-не-будь інших химер, а для вас усіх, що є під моєю владою, для
жінок і дітей ваших, для загального добра спільної неньки своєї
батьківщини бідної України, всього Запорожського війська і українського
народу, для розширення прав і військових вільностей, хочу це зробити при
допомозі Божій, щоби ви з жінками і дітьми і батьківщина з військом
Запорожським ані від москалів, ані шведів не загинули».
Мазепа казав Орликові присягнути на хрест, що він мовчатиме. Коли
генеральний писар зобразив йому небезпеки наваженого діла, гетьман
упевнив його, що піде за подіями. Він прийме пропозиції Карла аж тоді,
коли побачить, що цар не тільки не зможе боронити України, але й
Московщини; тоді весь світ буде свідком, що він іде за конечністю. Чи
вільний нарід не має обов’язку захищати всіма засобами своєї волі? Щодо
листа від Станіслава, він рішив переслати його цареві через свою маму.
Можемо догадатись, що Петро ніколи не дістав цього листа. Хоча яке
довір’я мав Мазепа до Орлика, він не хотів уводити його у спокусу. На
другий же день він казав йому написати лист до Станіслава, яким відкидав
усякі проекти союзу з ним. Хитрий гетьман ніколи не скомпромітував себе
писаним словом; він розумів добре його небезпеки і не хотів давати своїм
ворогам проти себе такої страшної зброї. Зате післанців можна було
завсіди відпекатись.
Мазепа попрямував на Батурин, де він востаннє відсвяткував дуже пишно
Різдво. Єзуїт Заленський вернувся вже туди зі своєї місії. Гетьман
зустрівся з ним при помочі Орлика, подбавши за всі можливі форми
обережности. Священик оповів йому про становище шведської армії. Він
привіз зі собою поклик Станіслава Лєщинського, який обіцював Україні
якнайбільші користі. Але Мазепа не ставився поважно до нового польського
короля. Його цікавив тільки Карло XII. Заленський дістав доручення ждати
на нові інструкції у своїй колегії у Винниці.
Тим часом Мазепа нарікав перед царем на свою недугу, і цей прислав йому
свого лікаря; він не підозрівав намірів гетьмана, проти якого повстало
небезпечне обвинувачення. Один хитрий вояка на московській службі, що
втік із турецької в’язниці, випадково перехопив тайну про листування,
яке йшло між Мазепою і ворогами царя. Тому доносові, що покривався з
правдою, цар не хотів няти віри, і його довір’я лишилось ненарушне.
Карло XII ішов уперед, побив росіян і заняв Гродно. 11 лютого 1708 р.
він зупинився перед Сморгонем: вирішний мент наближувався.
Цар з’єднав собі у Польщі прихильника, коронного гетьмана Сєнявського,
якому давав надію на польський престол. Сєнявський був магнатом з
амбіцією, мав становище менш-більше воєнного міністра, інтелігенцію
невелику, але здоровий розум, який казав йому слухати своєї жінки,
Єлисавети, або, як називають її у тодішніх дипльоматичних паперах, «пані
воєводової белзської». Вона була, як кажуть, дуже гарна, енергійна. з
амбіціями та дуже популярна між польською аристократією, «завсіди
готова,— як писала Gazette de France,— до якоїсь нової інтриги». Вона
любила Францію і належала до найкращих агентів маркіза Де Бонак,
представника Людовика XIV у Варшаві.
Воєводова мала сильні симпатії до Швеції і зуміла нав’язати зносини з
Мазепою, якого дуже точно інформувала про діяльність свого чоловіка.
Сєнявський прохав гетьмана через посередництво царя, щоби йому прислати
корпус війська на допомогу. Мазепа не мав ніякої охоти робити цього, не
бажаючи ослаблювати своєї армії У мент важливого рішення, а головно не
хотів помагати полякам у боротьбі зі шведами. Сєнявський пожалувався
Петрові, але Мазепа доказав дотепно цареві, як то важко «довіряти
козаків завсіди перфідним полякам». Відтак піддав іще думку, що коронний
гетьман готов перейти на бік шведів, зваживши, що його жінка не скривала
своїх справжніх симпатій. Накінець сміливо докинув: «Хтозна, чи
Сєнявський не має наміру відобрати мені 10 000 людей, щоби поділити моє
військо і відчинити ворогові дорогу на Україну?»
Сєнявський, хоча і мало інтелігентний, зрозумів подвійну гру своєї жінки
і обвинуватив гетьмана у таємнім союзі з Карлом XII і Станіславом. Не
треба було зрештою і великого дипльомата, щоби дійти до такого висновку.
Адже Станіслав. непоправний балакун, чванився перед турецьким
амбасадором, що гетьман України — це його приятель. Інформатори Мазепи
остерегли негайно свого пана, і гетьман уже заздалегідь нарікав у листах
до Петра, що «кружляють підлі наклепи, поширювані його ворогами, які не
дають йому вмерти спокійно».
Мазепа ще раз виграв; він не вислав свого війська і без труднощів
розсіяв підозріння. Але в останній хвилині, коли вже мав перевести в
діло союз зі Швецією, все захиталось. Непереможне кохання пізньої осени
потрясло цим досі дивно зрівноваженим життям і казало гетьманові майже
призабути про розсудливі, точно обдумані пляни. Велика пригода, що ждала
його, почалась під знаком жаги.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
