Реферат на тему:
Державотворча діяльність українства в добу Центральної Ради
(березень 1917- квітень 1918 рр.)
Питання про державотворчу діяльність українства в добу
національно-демократичної революції 1917-1920 рр. завжди було в центрі
уваги української історіографії. Спочатку ця тема докладно
висвітлювалась в роботах видатних лідерів української революції:
М.Грушевського [1], В.Винниченка[2], П.Христюка [3] та інших. Сьогодні,
в часи незалежної України , вийшли в світ цікаві монографічні праці
В.Верстюка [4], І.Кураса [5], В.Солдатенка [6] та інших дослідників,
присвячених цій проблемі. Але деякі аспекти, як ставлення російських
політичних сил та партій до державотворчої діяльності українства в 1917
р., потребує свого подальшого вивчення, цього питання і присвячена
дана праця.
Перемога Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 року, створила
принципово нову, небачену раніше політичну ситуацію в Росії.
В Україні політична ситуація була ще більш складною, заплутаною, більш
своєрідною ніж в центрі. В Україні виникло не двовладдя, як у центрі, а
тривладдя, три джерела політичної влади – трикутник влади. Одна – це
місцеві органи тимчасового уряду, якими були Ради об`єднаних
громадських організацій. Друга – це Ради робітничих, солдатських та
селянських депутатів. Третя – це Українська Центральна Рада, як
національний орган суспільно-політичної влади.
Основною вимогою, основною стратегічною метою українського
національно-визвольного руху на чолі із Центральною Радою було гасло,
домагання створити національно-територіальну автономію України в складі
нової демократичної федеративної республіканської Росії. Нова стратегія
та тактика українського визвольного руху була, як відомо, розроблена її
визнаним лідером М.С. Грушевським. Цю принципово нову політичну лінію
остаточно затвердив Всеукраїнський національний конгрес, який відкрився
6 квітня 1917 р. у Києві. 8 квітня конгрес обрав новий склад Центральної
Ради. Головою ЦР знову був обраний М. Грушевський, а його заступниками
В. Винниченко та С. Єфремова. [1, 7-8] .Таким чином, в Україні виникла
нова альтернатива – можливість розвитку України шляхом створення
української національної держави у формі демократичної народної
республіки.
Але всі цілком справедливі, життєво важливі вимоги українського народу,
трударів краю наштовхувалися, мов на глухий мур, на небажання, більш
того, неспроможність буржуазного Тимчасового уряду вирішити ці проблеми.
Тимчасовий уряд не поспішав задовольнити справедливі вимоги українського
народу щодо політичної автономії України. Переговори з Тимчасовим урядом
щодо цієї вимоги вела офіційна делегація Центральної Ради на чолі з В.
Винниченком. Але 1-го червня коаліційний Тимчасовий уряд з позицій
великодержавного шовінізму зухвало, зневажливо відкинув уже офіційно ці
прохання. [1, 16-17]
Спираючись на велику хвилю всеукраїнського обурення такими діями
Тимчасового уряду, Центральна Рада 10 червня прийняла свій знаменний 1-й
Універсал, у якому проголошувалась автономія України: «Хай буде Україна
вільною! Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою
російською, хай народ український на своїй землі має право сам
порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані
вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські
Збори… Ніхто краще нас не може знати, чого нам треба і які закони для
нас лучші ».[8,т.1,101-102] Через кілька днів – 15 червня був створений
Генеральний Секретаріат (тобто Уряд) Центральної Ради на чолі з В.
Винниченком. Українці по всій країні зустріли проголошення 1-го
Універсалу з радістю і захопленням.
Мужній крок української демократії викликав глибоку неприязнь
Тимчасового уряду, а також меншовиків та есерів, що підтримували його,
які засуджували ці дії Центральної Ради. Так, місцеві російські
меншовики та есери почали галасливо репетувати про те, що «українці
розколюють Росію, допомагаючи тим самим німцям», що «проголошення
автономії українцями становить загрозу для справи загальноросійської
революції». [7, 68-69]
Слід сказати, що Тимчасовий Уряд був дуже наляканий розмахом
національно-визвольного руху в Україні. Тому він пішов на компроміс із
Центральною Радою, яка теж шукала порозуміння з урядом. Ця згода була
зафіксована в спеціальній заяві Тимчасового уряду і II Універсалі
Центральної Ради, оголошеному 3 липня. Суть цього компромісу полягала в
тому, що Тимчасовий уряд погодився визнати органом крайової влади в
Україні створений Центральною Радою Генеральний Секретаріат. Центральна
Рада, в свою чергу, відмовлялася від самочинного введення автономії
України, відкладаючи його вирішення до скликання Всеросійських
Установчих Зборів.[7,69-70]. Так було досягнуто порозуміння між
Центральною Радою і Тимчасовим Урядом.
Перетворення Центральної Ради у крайову владу Тимчасового уряду в
Україні привело до того, що тепер до неї пішли представники російських
політичних партій – меншовики і есери, які раніше не переносили,
інакомовно кажучи, «українського духу» Центральної Ради. Тому в новий
склад Центральної Ради, як крайовий орган влади, увійшло біля 200
представників від російських партій, загальноросійських
меншовиків і есерів – 40 чол., кадетів – 10 чол., єврейських – 35
чол., польських – 15 чоловік депутатів і таке інше. Також у новий склад
крайового уряду – Генеральний Секретаріат на чолі з В. Винниченко –
увійшли й російські соціалісти. Так, есер О. Зарубін очолив секретаріат
пошти і телеграфу; М. Рафес, представник Бунду, став секретарем
державного контролю тощо. [2, 41, 303].
Центральна рада, виконуючи домовленість з Тимчасовим Урядом, виробила, –
що було дуже важливим, – Конституцію автономної України під назвою
«Статут вищого управління України». Він містив 21 параграф і мав стати
основою діяльності адміністрації краю та регулювати відносини з
Тимчасовим Урядом. Урядова комісія Тимчасового уряду зневажливо,
категорично відкинула Статус, замінивши його 4 серпня 1917 р. на
«Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріатові». Ця інструкція
фактично перекреслювала усі попередні домовленості між Центральною Радою
та Тимчасовим урядом. Так, Генеральний секретаріат перетворювався на
місцевий орган Тимчасового уряду, а про ознаки Генерального секретаріату
як вищого виконавчого органу автономії України в інструкції не було й
слова. Більш того, його правочинність поширювалася лише 5-ть з 9
українських губерній . [1,35-36]
Після бурхливих триденних дебатів Центральна Рада була примушена
прийняти злощасну інструкцію, але її обговорення наочно показало, що в
середині самих національних сил, її політичних партій значно поширилось
розходження між лівими і правими українськими політичними діячами та
соціалістами. Зрозуміло, що «Інструкція» знайшла відкриту підтримку лише
серед представників партії кадетів, росіян. З позицій приорітету
загально-російських, а не українських цінностей, за прийняття
«Інструкції» виступали російський меншовик М. Балабанова, есер Сараджев,
бундівець Золотарьов та інші. [7,72].
На початку Жовтня Центральна Рада прийняла сміливе рішення про скликання
Всеукраїнських Установчих Зборів з метою остаточного вирішення питання
про Україну. Це знову викликало роздратування Тимчасового уряду, який
погрожував навіть «розігнати неслухняну Раду», заарештувати її
Генеральний секретаріат. Так напередодні Жовтня знову різко загострилися
взаємостосунки між збанкрутілим Тимчасовим урядом і Центральною Радою,
яка знов йшла, як і раніше, на чолі національно- визвольного руху в
Україні.
24-25 жовтня 1917 р. в Петрограді швидко і практично безкровно перемогло
збройне повстання, яке стало початком соціалістичної революції у всій
Росії. Вся повнота політичної влади перейшла до рук Рад, партії
більшовиків.
Враховуючи нову політичну ситуацію в країні і, розуміючи необхідність
більш рішучих дій по закріпленню своєї влади, Центральна Рада з
ініціативи М.Грушевського прийняла 7 листопада 1917 року свій III
Універсал, який мав принципове, доленосне значення. Головне – в цьому
документі проголошувалося про створення Української народної держави:
“Віднині Україна стає Українською Народною Республікою”
(УНР)[8,т.1,398-399]. Це мало велике всесвітньо-історичне значення.
Вперше за останні століття була створена українська державність. Разом з
тим універсал оголошував Україну федеративною часткою Російської
республіки. Таким чином, головна мета національно-визвольного руху –
створення української держави – була здійсненна. В III універсалі
проголошувалась широка програма радикальних соціальних перетворень і
демократичних свобод.
Слід відмітити, що якщо із 47 членів Малої Ради “за” III Універсал
проголосували 42 чол. (всі українці), “проти” – не було нікого, то
“утримались” п’ять чоловік: два російських меншовики М.Балабанов і
В.Кононенко, два російських есери Скловський та Сараджев і один
польський соціаліст. Меншовик Кононенко пояснював цей крок тим, що “на
думку меншовиків Центральна Рада не повинна була робити те, що належить
Установчим Зборам”[7,90]. Тобто російські соціалісти, вже побоювалися,
що після цього кроку може статися і останній – проголошення незалежності
української держави, що приведе до остаточного відокремлення України від
Росії.
Наприкінці грудня 1917 р. – початку січня 1918 р. співвідношення
політичних сил в Україні було тепер зовсім іншим – воно було вже на
користь Радянській владі, більшовиків і лівих російських та українських
соціалістів, за ними йшла тепер значна більшість трудящих України. Тепер
не тільки в Харкові та Донбасі, а й в багатьох інших містах і регіонах
України почала швидко перемагати Радянська влада.
Ось за таких обставин Центральна Рада 9 (22) січня 1918 р. прийняла свій
знаменитий IV Універсал, в якому проголошувалась самостійність України,
її відокремлення від Радянської Росії: “Однині Українська Народна
Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною,
суверенною державою українського народу” [8,т.2,102-103].
Слід відмітити, якщо при поіменному голосуванні всі українські фракції
(с.-р., с.-д., с.-ф.) голосували “за”, то представники російських
меншовиків та Бунду вже голосували “проти”, а російські есери і
єврейські соціалісти “утрималися” . Виступивший від імені меншовиків та
Бунду Лібер гаряче намагався довести хибність такого важливого кроку, як
оповіщення самостійності [7,106].
IV Універсал мав велике історичне значення для подальшого розвитку
української революції. Але тоді, в січні 1918 року, цей документ не міг
бути реалізований тому, що майже вся Україна була вже радянською і
нікому було виконувати цей документ. А 26 січня 1918р. радянські війська
захопили Київ.
Але незабаром політична ситуація в Україні знову круто, корінним чином
змінилася. 18 лютого 1918 року, згідно домовленності з Центральною
Радою, німецькі війська перейшли в наступ. Вже 1 березня вони захопили
Київ, куди разом з ними 2 березня повернулася Центральна Рада. Вже до
квітня всі українські землі були окуповані німецькими військами.
Прихід німців в Україну в “якості переможців і покровителів” був для
кадетів чимось “образливим і зневажливим”. З кадетами солідарні були
меншовики і праві есери. Так, на засіданнях Малої Ради особливу жорстку
опозиційну позицію щодо українців займали праві російські есери на чолі
з їх лідером О.Зарубіним. Їх завжди підтримували праві російські
меншовики на чолі з М.Балабановим. А лідер Бунду М.Рафес, з його
гострими виступами, особливо дошкуляв українцям за їх привід окупантів
до України [ 7,113].
Не випадково, що 28 квітня 1918 р., в своїй промові В.Винниченко
визнавав, що Зарубін та інші “обвинувачують нас, українців за те, що ми
покликали німців. Але я скажу, що коли б ми їх не покликали, то у нас
тепер був би той “соціалістичний рай”, що у наших сусідів –
більшовиків”. Разом з тим він визнав, що “німці – це сила соціально
ворожа нам” [8. т.2,296].
Таким чином, підсумовуючи вищенаведене, слід зробити основний висновок
про те, що в цей період – березня 1917 р. – квітня 1918 р. всі російські
соціалісти: меншовики і есери – дуже і дуже перешкоджали державотворчій
діяльності українства, виступали проти створення національної держави,
чим гальмували розвиток української революції.
Література
1. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть?. – К.,
1991.- 240с.
2. Винниченко В. Відродження нації. Історія української революції.
Ч. I-III.- Київ – Відень. 1920. Ч. 1 – 348 с; Ч. II – 328 с; Ч. III
– 535 с.
3. Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції.
1917 – 1920 рр. Т. 1- 4.- Відень-Прага. 1921-1922; Т.1.- 152 с; Т.2-200
с; Т.3-60с; Т.4-193 с.
4. Верстюк В. Українська Центральна Рада. – К.: 1997-344 с.
5. Політична історія України. ХХ століття. У 6-ти томах / Гол.ред.
Курас І.Ф. Т.2. – К., 2003. – 425 с.
6. Солдатенков В.Ф. Українська революція. Історичний нарис.- К.,
1999.
– 976 с.
7. Ветров Р.І., Донченко С.П. Політичні партії України в першій чверті
ХХ століття (1900 – 1925 рр.) – Дніпропетровськ –
Дніпродзержинськ.
2001. – 245 с.
8. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У 2-х томах, К.
1996, 1997, – с. 101-102.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
