Реферат на тему:
Питання про зміну характеру української революції 1917-1920 рр.
Питання про характер української революції 1917-1920 рр. є дуже
важливим як в науково-теоретичному так і практично-політичному плані.
Особливо це питання загострилося в сучасну історичну добу, коли на
початку ХХІ століття в Україні існують різні точки зору: одні дослідники
вважають характер революції незмінним, інші – що характер революції
змінювався.
Раніше ця важлива проблема докладно висвітлювалася в роботах видатних
лідерів української революції: М.Грушевського [1], В.Винниченка [2],
П. Христюк [3] та інших діячів революції. Сьогодні ця проблема
розглядається в ряді цікавих і змістовних монографічних робіт видатних
дослідників І. Кураса, В. Кульчицького, В. Верстюка,
В. Солдатенко [4, 5] та інших. Але деякі аспекти проблеми, зокрема
питання про зміну характеру та змісту української революції, вимагають,
на наш погляд, своєї подальшої розробки. Тому в роботі зроблена спроба
по-новому вирішити це питання.
Після перемоги Лютневої революції 1917 р. в Україні, на відміну від
центру колишньої російської імперії, розвивалися поруч, доповнюючи і
збагачуючи одна одну, дві революції: одна – соціальна, як складова
частина загальноросійської соціалістичної революції, друга – суто
українська революція. Але, на наш погляд, українська революція, яка
спочатку розпочалася як національно-демократична, потім поступово, але
невпинно, під впливом подальшого розвитку революційних подій, також
змінювала свій характер та зміст. В зв’язку з цим і українські
соціалістичні політичні партії, як УПСР і УСДРП, які відігравали
провідну роль в таборі української революції, а також російські
меншовики, есери та бундівці, також невпинно зсувалися вліво,
розколювалися на правих і лівих, а останні, незабаром, перетворювалися в
прокомуністичні та українські націонал-комуністичні партії. Тому і
політичні гасла і вимоги цих партій еволюціонізували протягом революції
від суто націонал-демократичних до ліворадикальних, прокомуністичних.
В першій період розвитку української революції – від березня 1917 р. до
квітня 1918 р. – державотворча діяльність українського табору
завершилася проголошенням 7 листопада 1917 р. створення Української
держави – Української Народної Республіки (УНР), що мало дійсно
всесвітньо-історичне значення. Але, на жаль, Центральна Рада з ряду
важливих причин не здійснила радикальних соціально-економічних
перетворень. Це призвело до того, що всередині як українських так і
загальноросійських політичних партій посилився розкол на правих та
лівих, які вимагали здійснення радикальних перетворень на користь
широких трудящих мас.
29 квітня 1918 р. українськими правоконсервативними політичними силами
був здійснений державний переворот, в наслідок якого була створена
Українська держава П.Скоропадського. Почалась реставрація старого
буржуазно-поміщицького ладу, проводилась консервативна, проросійська
політика. Тому майже всі українські соціалістичні партії виступили проти
Гетьманату, почали значно зсуватися вліво, проводити нову політику. Так,
14-15 травня 1918 р. у Києві відбувся нелегально V-й з’їзд УСДРП, який
призвав до збройної боротьби проти гетьманату. 13-16 травня в Києві
також нелегально відбувся ІV-й з’їзд УПСР, на якому ліві остаточно
відкололися від правих, створили самостійну партію „боротьбистів” і
розгорнули збройну боротьбу проти гетьманського ладу [5, с.471,491]. Так
виникла своєрідна, майже парадоксальна політична ситуація: ліві
українські соціалісти розгорнули збройну боротьбу проти вже своєї
української держави і блокувалися з більшовиками.
Ліві меншовики Харкова, Києва, Катеринослава, Одеси також визнавали
реакційність гетьманської влади і закликали до рішучої боротьби проти
неї. Таку ж позицію зайняли і ліві бундівці. [6, с.47-48;7,с.127] Ще
більш сміливу тактику висували ліві російські есери, які закликали до
рішучої збройної боротьби проти гетьманату, за відродження радянської
влади, співробітничали з більшовиками. [7, с.128]
Створена 14 листопада 1918 р. Директорія до 14 грудня цього року
отримала швидку перемогу над Гетьманатом і встановила свою владу,
відновив УНР. Так почався новий, другий період української революції,
який мав принципово новий характер та зміст. Тепер, у другому періоді
української революції висувались на перший план гасла не тільки і не
стільки національної державності, яка вже була досягнута, а перш за все,
гасла соціально-економічних перетворень, при чому в суто
просоціалістичному дусі. Ось чому на початку 1919 р. українська
революція опинилася на роздоріжжі. Єдиний раніше табір революційного
українства розколовся на два табори. Праві течії українських політичних
партій обрали шлях подальшого розвитку української, але тільки
національно-демократичної революції. Ліві політичні сили і партії пішли
шляхом здійснення української, але вже соціалістичної революції,
встановлення влади українських Рад. [7, с.133-140] Тому не випадково, що
саме в 1919 р. ліві течії українських соціалістичних партій все більш
зсувалися вліво і незабаром трансформувалися в українські
націонал-комуністичні партії.
Так, 9-12 січня 1919 р. в Києві відбувся VI з’їзд УСДРП, на якому ліві
остаточно відкололися від правих і створили свою окрему партію УСДРП
«незалежних», які виступили за перемогу «української, але вже
соціалістичної революції», створення «незалежної української
соціалістичної республіки» з «робітниче-селянською владою Рад» і
«організацією всього господарства на соціалістичної основі».
[5, с.649-650] Нову партію очолили М.Ткаченко, А. Драгомирецький,
Ю. Мазуренко, А. Річицький, М. Яворський та інші.
На позиції націонал-комунізму переходили тепер і ліві угрупування з
УПСР. На початку березня 1919 р. у Харкові відбувся V з’їзд УПСР, на
якому остаточно завершився розкол. Ліві створили нову партію, яка була
названа УПСР (комуністів) – боротьбистів. Вони визнавали тепер
«комуністичний характер сучасної революції», боролися за встановлення
Радянської влади і співробітничали з більшовиками. [4, с.351] Лідерами
нової партії були О.Шумський, В.Блакитний (Еланський), М.Полоз,
Л.Ковалів, Г.Гринько та інші.
В ці ж самі березневі дні відбувся III з’їзд УПЛСР, який також
завершився розколом. Ліві есери створили фактично нову, прокомуністичну
партію УПЛСР (борбистів). Борбисти також боролися за перемогу
„комуністичної революції”, встановлення Радянської влади і діяли разом з
більшовиками. Партія налічувала тоді близько 8 тис. чоловік. [7, с.151]
Лідерами нової партії були В.Качинський, Н.Алексеєв, Є.Терлецький та
інші.
На початку 1919 р. принципові зміни сталися і в Бунді. На основі
Київської організації, в якій значно переважали ліві, згуртувалися всі
ліві бундівці України. Вони оголосили про створення нового,
Комуністичного Бунду – Комфарбанд, який очолив її відомий лідер М.Рафес.
[6, с.59-60]
Літом 1919 р., коли з боку білогвардійської армії генерала А. Денікіна
виникла смертельна загроза української і загальноросійської революції, а
питання про владу було поставлено руба: або влада білих, або Радянська
влада, українські радикальні соціалісти завершили свою еволюцію вліво,
створивши остаточно націонал-комуністичні партії.
Так, 6 серпня 1919 р. відбулось злиття УПСР (комуністів-боротьбистів) з
лівою фракцією українських соціал-демократів «незалежників» в нову
партію – Українську Комуністичну партію – УКП (боротьбистів), яка
налічувала тоді більше як 15 тис. чоловік [7, с.154]. Лідерами партії
були видатні діячі – Г. Гринько, В. Блакитний, П. Любченко, О. Шумський
та інші.
Друга частина лівих українських соціал-демократів «незалежників»
створила свою окрему Компартію. В січні 1920 р. відбувся установчий
з’їзд, на якому була створена нова УКП (укапістів). Лідери –
М. Ткаченко, А. Річіцький, Г. Лапчинський, В. Шахрай та інші. [7, с.134]
В цей період завершився остаточно розкол і серед російських меншовиків
та есерів на лівих, які боролись за радянську владу, і правих, які
співробітничали з денікінцями [7, с.168-169].
Таким чином, українська революція, яка спочатку була за характером і
змістом національно-демократичною, тепер, в період другого етапу
революції остаточно роз’єдналася фактично на дві за характером і змістом
українські революції: на 1) національно-соціалістичну революцію, за якою
йшла значна більшість трудового люду, і 2) національно-демократичну
революцію, за якою пішла меншість українського народу. Не дивлячись на
зовнішню збройну допомогу, цей табір українства на чолі з С. Петлюрою,
отримав поразку. Перемогла українська – за характером і змістом –
соціалістична революція, яка органічно злилася з загальноросійською
соціалістичною революцією, і остаточним встановленням в 1920 р.
Радянської влади в Україні.
Література
1. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть?. -К.,
1991. – 240 с.
2. Винниченко В. Відродження нації. Історія української
революції. Ч. І-ІІІ. – Київ-Відень. 1920. Ч.1 – 348 с; Ч. II – 328 с; Ч.
III – 535 с.
3. Христюк П.Замітки і матеріали до історії української
революції.1917-1920 рр. Т.1-4.-Відень-Прага.1921-1922; Т.1.-152 с;
Т.2-200 с; Т.3-60с; Т.4-193 с.
4. Політична історія України. ХХ століття. У 6-ти томах /Гол.
ред. Курас І.Ф. Т.2. – К. , 2003. – 425с.
5. Солдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис.-К.,
1999. -976с.
6. Гусев В.І. Бунд, Комфарбанд, евсекції КП(б)У: місце в
політичному житті України (1917-1921). -К., 1996.-132 с.
7. Ветров Р.І., Донченко С.П. Політичні партії України в першій
чверті XX століття (1900-1925 рр.) –
Дніпропетровськ-Дніпродзержинськ.2001.-245 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
