.

Питання таємних танкобудівельних проектів Німеччини 20-х-першої половини 40-х-р.р. ХХ ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1818
Скачать документ

Реферат на тему:

Питання таємних танкобудівельних проектів Німеччини 20-х-першої половини
40-х-р.р. ХХ ст.

 

У 2005 році наш народ традиційно відсвяткував ювілей Перемоги над
нацистською Німеччиною. У зв’язку з знаменними датами 60-річчя
завершення Великої Вітчизняної та Другої світової війн ми хотіли б
звернутися до деяких маловідомих фактів з історії тих доленосних для
усього людства подій, зокрема до проблеми передумов зародження
танкобудівництва і танкових військ Третього Рейху.

Актуальність визначеної тематики, з точки зору теоретико-сцентифічного
розуміння, витікає з потреби більш ретельнішого дослідження вказаної
проблематики у вітчизняній історіографії.

Наукова розробка аспектів розвитку світового військово-промислового
комплексу у порівнянні його з питаннями діалектики ВПК нашої держави
становить значну практичну актуальність, становлячи на якісно більш
високий рівень розвитку знань у сфері світової військової історії.

Головною метою статті, таким чином, є розкриття теми аналізу розвитку
танкобудівельної промисловості Німеччини епохи нацизму як оригінального
та ще недостатнього дослідженого феномену світової економічної системи
виробництва.

Наукова новизна праці полягає в тому, що в ній висувається спроба
аналізу досягнення та невдач німецької танкобудівельної промисловості
напередодні Другої світової війни, які вплинули на подальший стан
конструкторсько-технічної думки танкобудівників Третього Рейху. Аналіз
досягнень німецьких інженерів досі є своєчасним об’єктом наукових та
імперичних досліджень сьогодення.

Не так давно почала розкриватися завіса таємниці над науково-технічними
розробками нацистської Німеччини в галузі воєнного виробництва.
Розгорнулося об’єктивне вивчення досягнень німецьких інженерів у сфері
розробки так званого «дива-зброї», що було спрямоване на докорінну зміну
в ході бойових дій. Що ж насправді створювалося у таємних лабораторіях
нацистської імперії?

Спираючись на архівні матеріали, що стали відкритими задля можливостей
їхнього аналізу з боку дослідників у останній час, ми в змозі зробити
деталізований огляд вказаної теми, роблячи наголос на питанні
танкобудівництва.

Об’єктивно кажучи, талановиті німецькі вчені досягли фантастичних, як на
ту епоху, підсумків своїх досліджень. Зокрема, нацистські вчені у галузі
авіабудування. Німецькі інженери впровадили схему надпотужної
транспортної авіації, яка використовується і зараз у прецедентах
вітчизняних лайнерів

АН–124 «Руслан», АН–200 «Мрія», АН–22 «Антей» та ін. Прикладом надлітака
подібного класу виявився чотирьохмоторний 20-тонний «транспортник»
«Арадо» Ар–232 конструктора В.Блюме, що міг перевозити вантажі на
відстані 1300 км [1.–23].

Нациські авіаконструктори відкрили еру реактивної бойової авіації.
Прикладом такої є реактивні бомбардувальники зразку 1944 р. «Хейнкель»

Хе–162 «Саламандра» зі швидкістю 900 км/год, що ніс 500 кг бомб,
«Хейнкель» Хе–176, «Арадо» Ар–234 «Блиц» з бойовим навантаженням 750 кг
та швидкістю польота 740 км/год та дальністю дії 1620 км, винищувачі
конструкції Віллі Мессершмитта «Мессершмитт» Ме–163 «Комета», що, при
озброєнні двома 20-мм гарматами MG–151, літав зі швидкістю 955 км/год,
«Мессершмитт» Ме–262 АА «Швальбе» («Ластівка»–птах смерті, за німецькою
міфологією – А.К.), озброєний чотирма 30-мм гарматами МК–108, який літав
зі швидкістю 865 км/год. Новаторським рішенням виявилося обладнання
усіх цих літаків катапульт ними засобами порятунку екіпажів [1.–133].

Це видається маловірогідним, але спрямовуючи усі свої зусилля заради
перемоги над світом «нелюдей», як називали гітлерівці більшість
населення планети, впроваджуючи свої нелюдські методи знищення цілих
народів, нацистські конструктори активно планували засвоєння космосу
військовиками. Доказом тому є проект «бомбардувальника-антипода», у 1933
році розроблений земляком Адольфа Гітлера Шикльгрубера (Гітлера)
австрійським доктором наук інженером Ф.Зенгером. У своїй монографії
«Техніка ракетного польоту» він виклав ідею, яку зараз у космічних
дослідженнях американців та росіян називають «космічним човнем» або
«шатлом». Зенгер подав конкретні цифри та схеми того, як під час
швидкого зниження з дуже великої висоти (близько 250 км) у щильні шари
атмосфери літальний апарат повинен рикошетувати від них та знову
підніматися до безповітряного простору; повторюючи багаторазово цей рух,
літак повинен описувати хвилеподібну траєкторію, подібно траєкторії
плоского каміння – «млинця», що рикошетує від поверхні води. Врешті-решт
апарат переходить на планіруючий політ, маючи змогу зайти на ціль у
будь-якому пункті планети зі швидкістю атаки 21800 км/год, маючи на
борту тонну бомб.

Роботи з будівництва цього суперпроекта розгорнулися у 1936 р. у
Науково-дослідницькому інституті техніки ракетного польоту у німецькому
місті Грабен, але у 1942 р. призупинення наступу під Сталінградом та
довготривалі бої у Африці за Єгипет впевнили фюрера ІІІ-го Рейху: в
умовах воєнного часу реалізація подібного грандіозного проекту
неможлива. Кошти, виділені для програми доктора Зенгера, були передані
на рахунок центру будівництва балістичних межконтинентальних ракет
«ФАУ–2» доктора фон Брауна у м.Панемюнде. Ці ракети наводили жах своїми
ударами на мешканців британських міст Лондон, Ковентрі, Кент, Суонскоум,
Канфилд, Бентал-Грин, Челсі, Саутгемптон, Манчестер. Готувалися стартові
майданчики балістичних ракет «V-2» («Фау-2») у Нормандії (моделі «V-2,
А9/А-10») задля ударів по американським містам на іншому боці
Атлантики: по Нью-Йорку, Чикаго, Філадельфії, Вашингтону, німецькі
зенітники почали отримувати надвисотні зенітні ракети «Вассерфаль»
(«V-3»-«Фау-3»), готувалися для постачання у війська радіо керівна
зенітна ракета «Вирбельвінд» («Тайфун»), порохова дальнобійна тактична
ракета «Гайнботе» («Рейнський вісник»), на Балтиці «кригсмарине»
оснащувалися підводними човнами «Валькирія» з балістичними ракетами
морського базування «Фау-2» («Лафференц»-«Гонець»). Найжахливіше було
те, що нацисти планували спорядити ці ракети – носії атомними ядерними
зарядами. Науково-дослідницький інститут ядерної фізики під керівництвом
доктора В.Опенгаймера розробив та провів успішні випробування атомної
бомби у січні 1945 року на острові Рюген та у горах Тюрінгії [2.–169].
Але Гітлер розуміючи, що війна програна, не рішився застосовувати ядерну
зброю масового знищення, побоюючись аналогічного відповідного удару
американців чи англійців, які також вели інтенсивні дослідження у галузі
бойової ядерної фізики [3.–118]. Не застосував нацистський фюрер ні
снаряди та бомби сучасного зразку, винайдені німецькими хіміками
компанії «ІГ Фарбеніндустрії» у 1942-1943 рр. Гітлер сам був жертвою
хімічної атаки британців, які застосували у 1916 році гірчичний газ
проти кайзерівського «райхсмахту» і пам’ятав власну трьохмісячну
сліпоту у шпиталі, а тому не бажав подібної долі навіть ворогам. Це
однак не заважало гітлерівським катам використовувати газ «Циклон-Б» у
концтаборах проти мільйонів в’язнів. Фюрер особистим наказом наклав
«вето» на практичну дію хімічної зброї «Вермахту» на фронтах [3.–184].
Він сподівався, що геній німецьких інженерів, які, наприклад, вже у 1944
році налагодили серійний випуск армійських геліктоперів розвідки та
корегування артилерійського вогню конструктора Антоні Флетнера «Фл-282»,
вдосконалюючи «звичайну» зброю, перетворить її на «диво-зброю» [1.–169].

Гітлер майже не помилився. Винахідники Третього Рейху, відтягуючи крах
нацистської держави, створили цілу низку новаторських розробок, що їх
активно використовували пізніше переможці. Так, серед таких дивних, на
перший погляд, ідей, як крива насадка на дуло автомата задля ведення
вогню через дзеркальний приціл на насадці із-за кута будівлі, або
взуттєві стельки з підігрівом для солдатських зимових чобіт чи консервні
банки з подвійним дном, насиченим карбітною сумішшю (у зимову пору
солдат протикав багнетом один нижній шар консерви, даючи доступ кисню до
карбиту, що починав реакцію виділення тепла та підогрівав їжу у банці –
А.К.), прослідковуються майже фантастичні, але можливі на практиці ідеї
(так, морські конструктори Німеччини винайшли «шнорхель» («коник») –
пристрій для виділення кисню для екіпажів субмарин з води, що відкинуло
необхідність висування на поверхню моря трубозабірника повітря, який
демаскував підводний човен, та ін.). Нарешті, ідею конструювання
автомата під «проміжний» – середній поміж пістолетним та гвинтівочним
патроном – патрон з важкою сталевою кулею рушничного, але полегшеного
типу сержант-танкіст Микола Калашников сприйняв саме у німецького
зброяра Хуго Шмайссера схему його штурмової гвинтівки калібру 7,92-мм
МР-43 (Maschinenpistole – пістолет-кулемет

1943 року), що мала ще одну назву STG-44 (Sturmgewehr-44 – Штурмова
гвинтівка 1944 року), створюючи власний автомат АК-47 калібру 7,62 мм
(автомат Калашникова 1947 року) [4.–170]. Навіть ракетні війська
держав-переможниць у Другій світовій війні та запуск першого радянського
супутника у 1957 р. та політ Юрія Гагаріна у 1961 р. стали можливими
завдяки використанню конструкцій ракет-носіїв «Фау-2». Як це не
фантастично, але ідея клонування «зразкової» людини арійської раси –
непереможних бійців Третього Рейху – активно досліджувалася генетиками
медичних служб СС

[3.–208].

Ясно, що усе цивілізоване людство опинилося б на межі тотального
знищення, якщо б війна з гітлеризмом затяглася б ще на деякий час,
дозволивши нацистам у повній мірі втілити власні новаторські наукові
ідеї у діяльність…

Яким же чином розгорталися науково-технічні процеси у сфері німецького
танкобудівництва 20-х – 30-х р.р. ХХ ст. на тлі формування тоталітарного
нацистського режиму і до якого ж фактичного рівню дійшла конструкторська
думка країни в сфері створення танкової техніки у вигляді надтанків
Pz.VI «Тигер» («Тигр»), Pz.VIІ «Маус» («Мишеня»), Е-100 та ін.

На історика, що звертається до вивчення військової техніки Третього
Рейху, чекають гори папок з документами, на яких надруковані грифи: «Не
підлягає оприлюдненню», «Таємно», «Цілком таємно», «Лише для верховного
командування», тощо. Дослідник поступово поринає у знайомство з тим, що
передбачалося будувати задля оснащення сухопутних військ («Вермахту»)
нацистських збройних сил.

У відповідності з параграфом 170 Версальського договору Німеччини, яка
потерпіла поразку у Першій світовій війні, було заборонено мати та
будувати танки. Але вже у середині 20-х р.р. на таємних маневрах
«райхсверу» з’явилися дивні машини, розмальовані плямами камуфляжу, та
були схожими на французькі легкі танки «Рено» FT.

Слід, при цьому зазначити, що розвідки країн-переможниць швидко
заспокоїлися: загадкові машини виявилися лише макетами з реєю, фанери та
тканини. Використовувалися вони для навчальних цілей. Задля більшої
схожості зі справжніми бойовими агрегатами макети встановлювали на
автомобільне шасі, а іноді й просто на велосипедні колеса.

До 1929 року райхсверівці сформували цілі «танкові» батальйони з
подібних «пустушок», зібраних на базі легкових автомобілів «опель Р-4»
та «ганомаг-вандерер». А коли на навчаннях 1932 року поблизу польського
кордону демонстративно продефілювали нові «таємні» панцерні авто, то
виявилося, що й вони являли собою лише малолітражки «адлер-стандарт»,
загримировані під бойові машини [1.–182].

Безумовно, Німеччині іноді нагадували про Версальську домовленість 1919
р., але німецькі дипломати на чолі з бароном фон Нейратом неодмінно
робили заяву: усе, що трапляється, лише одна імітація, «військова гра».
Але справа була більш серйознішою – гра знадобилася жалюгідному
100-тисячному «райхсверу» для того, щоб хоча б на бутафорських машинах
відпрацювати тактику майбутніх реваншистських битв.

Пізніше, коли відроджений у 1935 році «вермахт» отримав справжні
«панцери», їхні фанерні прототипи знадобилися задля дезінформації
противника. Таку ж саму роль «псевдотанків» виконували у 1941 році
«пустушки» зі сталевими бортами, що навішувалися на легкові армійські
автомобілі на заході Франції, щоб впевнити британців у наявності панцер-
гренадерських (механізованих) дивізій, передислокованих з берегів
Ла-Маншу до кордонів Радянського Союзу, біля їхніх рубежів [3.–192].

Поки сили самооборони Веймарської Республіки грали у війну, олігархи
німецької промисловості готували для них широку програму переозброєння.
Зовньо цей проект не повинен був викликати стурбованості англійців та
французів: машинобудівні концерни Німеччини раптово переадресували
значні капіталовкладення з інших сфер виробництва на випуск важких
«комерційних» вантажних автомобілів та гусеничних
«сільськогосподарських» тракторів. Але саме на цих агрегатах
випробувалися конструкції двигунів, трансмісій, ходові частини та інших
вузлів майбутніх танків та бронетранспортерів.

При цьому слід зауважити, що трактори також мають різноманітне
призначення. Деякі з них створювалися в умовах цілковитої таємниці у
відповідності з вищеозначеною закодованою програмою переозброєння. Мова
іде про машини, випущені у 1926 та 1929 роках, що їх німецькі танкісти –
випускники засекреченого курсу Казанського бронетанкового училища
Червоної Армії, серед яких слід назвати майбутніх генералів нацистських
«панцерваффе» (танкових сил – А.К.) Х.Гудеріана, Г.Мантойфеля, Г.Балька,
Г.Райнгардта, Ф.Байєрфляйна та ін., випробували на не вказаному ані на
жодній топографічній карті полігоні «Кама» під патронатом радянських
вчителів-командирів РСЧА.

Офіційно дані агрегати іменувалися важким та легким тракторами, але мали
з сільськогосподарськими машинами дуже мало спільних рис: це були перші
німецькі танки, побудовані всупереч Версальського договору. Вони вже не
мали у своїх конструкціях фанерних деталей, а виривалися броньованими
екранами.

На початку 30-х років керівництво озброєнь замовило декільком фірмам ще
один «сільськогосподарський» трактор. А коли у 1936 р. Гітлер відкрито
перекреслив статті Версальської домовленості, він перетворився на легкий
«панцеркампфваген» (танк) Pz.Kpfw. I. Ausf. А та одразу ж пішла до
серійного виробництва [2.–217]. Аналогічну метаморфозу потерпів і інший
«трактор» – Las-100, що виявився легким танком Pz.Kpfw. IІ.

Серед таємних розробок фігурували так звані машини «командира роти» та
«командира батальйону» [1.–147]. Тут ми знову зустрічаємось з псевдо
позначеннями – цього разу прототипів середніх танків Pz.Kpfw. IІІ. та

Pz.Kpfw. IV. Історія їхньої появи доволі оригінальна. Щоб отримати кошти
на виробництво даних бойових машин, нацистське керівництво пішло на
створення щось подібного на фінансову піраміду.

1 серпня 1938 року лідер німецьких профспілок Фрідріх Лей зробив
промову: «Кожен німецький робітник протягом трьох років повинен стати
володарем малолітражної машини «фольксфаген» («народний автомобіль» –
А.К.)» [4.–96]. Навколо заяви Лея розгорнулася широка PR-компанія.
Газети цілком об’єктивно розхвалювали корисні аспекти появи «народного
автомобіля», а паралельно і новаторські підходи, що були здійснені у
процесі створення «фольксвагена» з боку конструктора машини
австрійського інженера Фердінанда Пореле.

Був встановлений єдиний порядок отримання «народного автомобіля»:
щотижня з зарплатні робітника утримувати по 5 райхсмарок, поки не
накопичиться заздалегідь встановлена сума (близько 1000 марок). Тоді
майбутньому хазяїну, як це було за домовленістю, видають нікелевий
жетон, що гарантував отримання автомобіля за терміном виготовлення
останнього.

Вже у грудні 1938 року перші три тисячі машин «фольксваген» – «кефер»
(«жук») знайшли своїх хазяїв, зійшовши з конвеєрів новозбудованого
заводу у баварському місті Вольфсбург [2.–162]. Одночасно, зібрані гроші
у кількості трьохсот мільйонів марок уряд Третього Рейху вклав у
будівництво величезного комплексу танкобудівельних заводів з випуску
середніх танків

Pz. IІІ та Pz. IV [3.–204]. Саме з цими підприємствами зв’язав на період
Другої світової війни себе доктор Порше. Скоріш за все, саме Фердинанд
Порше підказав А.Гітлеру та генералу В. фон Сенту, що керував
«райхсвером», ідею використання замість заборонених у 1919 році
німецьких «панцерів» фанерні муляжі «Танкаттраппен» («Tankatrappen») для
відпрацювання прийомів ведення справжнього бою. Саме завдяки авторитету
відомого конструктора у Німеччині того періоду закладається фундамент
будівництва важких танків – Pz. VІ «Тигр», Pz. VІІ «Маус» («Мишеня»),
Е-100, середніх танків нової генерації Pz. V «Пантера», танків-торпед
«Голіаф», «Шпрингер», що керувалися, спочатку, завдяки електроімпульсові
по дротові, а потім через радіохвилі.

Завдяки протекційній діяльності Порше гітлерівські інженери отримали
можливість сконструювати декілька новаторських зразків бойових
броньованих машин-амфібій. Так, у 1399 р. розробили перший у світі
досвідний зразок чотирьохвісної плаваючої вантажівки-бронетранспортера,
а у 1942 р. було запущено до малої серії «зондеркрафтфарцойг»
(«спеціальний панцерник») – амфібію «Черепаха» [3.–207]. Ця модель після
закінчення Другої світової війни послугувала основою для створення
бронетранспортерів-амфібій багатьох сучасних армій: бундесверівського
«Лукс» («Рись») у ФРН, британського «Спартан», італійського
«Фіат»–«Піранья», американського «Хаммер» («Молот»), російських БТР
серій «60», «70», «80», «90» [3.–218]. 

Коли Друга світова вже наближалася до завершення, на таємні випробування
вийшла чергова бойова гусенична машина «Вермахту» – дата створення цього
«вундерваффе» («дива-зброї») припадає на березень 1945 р. [2.–183].

На порівняно коротких гусеницях розташовувався 14-метровий
сигароподібний корпус, оснащений чотирма кулеметами MG-42 [3.–223]. За
технічним рішенням, це був гібрид танка та над малої субмарини.
Призначався він задля перевезення диверсантів-підводників. Проект
отримав назву «Зеєтойфель» тобто «Морський диявол». Танк-підводний човен
повинен був власним ходом сповзти у море, пірнути, таємно підібратися до
узбережжя противника, виповзти у зручному місці на суходіл та висадити
шпигуна або диверсійну групу. Розрахункова швидкість руху машини – 8
км/год на землі та 10 вузлів на морі [2.–192]. «Зеєтойфель» виявився
малорухливим. Тиск на грунт був такий великий, що на м’якому ґрунті танк
ставав безпорадним.

Як бачимо, можливим видається зробити певні висновки. Узагальнюючи
характеристики стилів проектно-конструкторської роботи німецьких
інженерів Третього Рейху у сфері таємних танкобудівельних проектів, слід
зазначити, на нашу думку, наступне.

Нацисти усю війну дотримувалися негативної агресивної та авантюрної у
військовому плані ідеї. при цьому головна ставка робилася на особливій
«надзброї», а решта факторів збройної боротьби ігнорувалася. Саме тому
нацизм зазнав поразки. Але багато що з досягнень німецької
науково-технічної думки 20-х – 40-х р.р. виявилося прогресивним у
винахідницькому аспекті. Деякі ново впровадження вчених Німеччини тієї
епохи, зокрема у танкобудівельній сфері, є актуальним і у ХХІ столітті.

 

 

 

Додатки

1. Міддельдорф Е. Тактика та озброєння. М., 2002.– 487 с.

2. Уіл’ямсон Ф. Озброєння Райху. М., 1999.– 398 с.

3. Mellentin F.J. Tanks of the IIND World War. London, 1992.– 487 p.

4. Forster W. Die Panzerrender Deutschland. Berlin, 2000.– 587 aus.

5. Hoch H. Der Krieg 1939-1945. Bonn, 1990.– 421 aus.

 

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020