Реферат на тему:
Розвиток селянських промислів і ремесел по обробці рослинної сировини в
Київський губернії кінця ХІХ – початку ХХ століття
Актуальність теми визначається тим, що у становленні і розвитку
ринкових відносин в Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.
досить важливу роль відігравали різноманітні селянські промисли та
ремесла. При цьому найбільш важливе місце та особливий інтерес являє
аналіз регіональних особливостей промислово-ремісничої культури
українського народу, її, напрямків і динаміки розвитку.
Розвиток селянської деревообробної промисловості
Найбільшу питому вагу в селянській промисловості Київської губернії мали
виробництва по обробці рослинної сировини. Серед численних і
різноманітних промислів по обробці рослинної сировини, у свою чергу,
провідну роль постійно відігравала досить велика група деревообробних
промислів. Вони вже в перші пореформені десятиліття динамічно
трансформувалася з патріархальної форми у товарну, зберігши при цьому
багаті виробничі традиції.
Фактором, що позитивно впливав на динаміку деревообробних промислів у
Київській губернії, був відносно слабкий розвиток тут відповідної галузі
фабрично-заводського виробництва. Відносно слабкий розвиток заводської
деревообробки створював широкий простір для сільських промислів та
ремесел.
Різноманітність використовуваних населенням Київської губернії
виробничих і побутових предметів, які виготовлялися з деревини, а також
прогресуючий розподіл праці в самій селянській деревообробці зумовили
той факт, що ця промислова група підрозділялася на численні самостійні
виробництва. Така дробова спеціалізація була цілком закономірною і
складала основу розвитку товарного господарства. Серед усіх
деревообробних промислів одне з перших місць за своєю питомою вагою
належало у Київській губернії бондарно-скіпковому виробництву.
По своїй внутрішній структурі селянські бондарно-скіпкові промисли
Київської губернії підрозділялися на три основні групи, що різнилися
переважно за основними технічними прийомами обробки деревної сировини і
за характером кінцевих виробів. До першої належало виготовлення з
дубової клепки різних ємностей для зберігання рідини – бочок, відер,
баклаг, а також інших виробів, подібних до тих, які були репрезентовані
кустарями Київської губернії на Всеросійській сільськогосподарській
виставці. До другої групи бондарних промислів Київської губернії
належали виробництва ємностей для зберігання сипучих речовин – борошна,
цукру й круп. До третьої групи входило власне скіпкове виробництво, в
процесі якого різні ємності видовбувалися з цілого шматка дерева.
Географія бондарного виробництва в Київській губернії постійно
змінювалася й залежала від цілої низки загальних ринкових факторів і
найрізноманітніших місцевих господарських обставин. Особливо динамічно
розвивалося бондарство поблизу цукрових і винокурних заводів – великих
споживачів різних ємностей.
Розвиток селянського лозоплетіння
В Україні вже за перші пореформені десятиліття у підприємницьку форму
перейшов і стародавній селянський промисел по плетінню різних виробів з
лози – кошикарство. Розвитку кошикарства у Київській губернії сприяв
цілий ряд факторів: відносно нескладна технологія виробництва і завдяки
цьому доступність для всіх категорій селянського населення, в тому числі
жінок і дітей; можливістю займатися виробництвом узимку та в інший
вільний від сільськогосподарських робіт час; достатньою кількістю
місцевої дешевої сировини; містким ринком збуту; мінімальними витратами
при початковій організації виробництва.
Сировинною основою селянського лозоплетіння служили всі місцеві
різновиди лози, але в першу чергу так звана кошикова верба.
Художньою специфікацією селянського плетіння у Київській губернії була
орнаментальність самої конструкції. Переплетення в різних комбінаціях
пагонів лози, рогозу, кореня, соломи, жмутів трави, смужок лика, лубу,
дранки тощо створюють конструктивну основу, об’єм і однозначно утворює
ритмічний візерунок.
З середини XIX ст. в промислових господарствах Київської губернії
існували довершені прийоми плетіння при виготовленні архітектурних
конструкцій, транспортних засобів, предметів художнього вжитку
рибальського знаряддя, деталей одягу, іграшок, речей обрядового
призначення тощо.
Плетені кошики побутували практично в усіх сферах життя. При значній
місткості вони легкі й міцні, гарні й дешеві, незамінні при
транспортуванні плодів і ягід. Їм властива ощадливе використання
матеріалу, довершеність технічного виконання, естетична виразність
форми, декору, фактури.
Найближчим до кошикового за технікою та соціально-економічною
організацією був селянський рогожний промисел (ткання з рослинного
волокна рогож і циновок).
Поширення рогожного промислу серед селянського населення Київській
губернії спричинювалося не лише великою кількістю і доступністю
сировини, але й простою технікою самого виробництва. До використовуваних
інструментів і пристроїв належали: ніж, різак, верстат, молоток, клинці
та лядка. Основу рогожі становила конопляна пряжа, яка натягалася за
допомогою клинців на верстаті.
Розвиток селянського ткацтва
Селянське ткацтво в Україні було одним з найпоширеніших промислів,
невід’ємною частиною домашніх занять кожної селянської сім’ї. Звичайно
прядінням і ткацтвом займалися жінки, дівчата і підлітки, а при
товарному виробництві нерідко і чоловіки.
У Київській губернії селянські ткацькі промисли другої половини XIX –
початку XX ст. зберігали багато рис, характерних для періоду
натурального господарства. Вони базувалися на переробці переважно
власної сировини, якою ще з давніх часів були волокнисті рослини
(коноплі, льон і кропива) і вовна (овеча, козяча і кроляча). Але вже в
кінці XIX ст. промислові селяни Київської губернії все частіше стали
використовувати для виробництва тканин покупні бавовняні нитки.
Основним елементом устаткування ткацького промислу Київської губернії
був ткацький верстат, конструкція якого передавалась і вдосконалювалась
із покоління в покоління протягом декількох століть.
Переборною технікою селяни Київської губернії виготовляли узорні смуги
на скатертинах, рушниках, наволочках, жіночих сорочках, запасках та ін.
Такі, часто по-справжньому художні вироби, користувалися великим попитом
серед місцевого населення й успішно витримували конкуренцію з подібною
фабричною продукцією.
Закладна або килимова техніка, якою селянські майстри Київської губернії
виготовляли килими, була характерна тим, що різнокольорові нитки
піткання прокладали по ширині тканого виробу на окремих ділянках,
відповідно до узору, переплітаючи їх полотняними переплетеннями. На всій
території Київської губернії також була поширена ворсова техніка, якою
виготовляли тканини з розрізним та петельчатим ворсом.
Отже, на протязі другої половини XIX – початку XX ст. на ґрунті
домашнього традиційного заняття селянське ткацтво у Київській губернії
перетворилося на окреме товарне виробництво. Динамічний процес еволюції
українського суспільства, розвиток ринкових відносин супроводжувалися
поступовим удосконаленням ткацьких знарядь та технології виготовлення
тканих виробів. Кепітні процеси підготовки сировини, прядіння, ткання і
завершальна обробка тканин відображені в численних народних повір`ях і
обрядах, які дійшли до наших днів.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
