Реферат на тему:
Російські меншовики в добу центральної ради (березень 1917 – початок
1918 рр.)
Непересічний хід подій Української національно-демократичної революції
доби Центральної Ради викликає інтерес складністю і неординарністю,
часом непередбачуваними результатами, які в той чи інший спосіб впливали
на подальшу долю республіки. У вир суспільного життя в Україні у
післялютневий 1917 р. період практично включилося все населення регіону,
різні верстви і прошарки, яким належало визначити своє ставлення до
всього, що відбувалося тоді, в тому числі, до чисельних політичних
партій і угрупувань, їх намагань утвердити своє лідерство, повести за
собою, довести правоту тільки їх програмових положень, практичне
здійснення яких зможе вести Україну на новий шлях розвитку.
Серед організацій, які намагалися завоювати прихильність більшості
української спільноти, були й загальноросійські меншовики, осередки яких
розпочали активну діяльність в Україні. Меншовики брали активну участь у
створенні Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів і керували
діяльністю багатьох з них, активно працювали в міських думах, земствах,
громадських організаціях і користувалися необмеженим впливом у
профспілках. Перевага загальноросійських соціалістичних партій в Україні
творила величезні труднощі для проведення в життя навіть найменших
українських вимог. Тому і Центральна Рада, і українські партії вимушені
були постійно шукати порозуміння з впливовими загальноросійськими
політичними партіями, без урахування яких важко було досягти успіхів у
революції. Одночасно зазначимо, що і меншовики опинилися в дуже складній
ситуації: з одного боку – вони були і залишилися відвертими
прихильниками відродження єдності Росії, а з іншого боку – у зв’язку з
розмахом національно-визвольного руху централістські тенденції вже не
могли бути домінуючими в Україні. Саме український національний фронт
визначав специфіку діяльності меншовиків в Україні, які вимушені були
пристосовуватися до умов революції та українського державотворення.
Російські меншовики негативно поставилися до Центральної Ради та її
основних гасел політичної автономії України і прийняття І Універсалу
зустріли вороже, але мусили визнати факт політичного лідерства в
Україні Центральної Ради. Якщо до прийняття І Універсалу меншовики
вважали, що мають владу в Україні, то тепер відчували, як хвиля
українського революційного руху набирає прогресивних форм. Меншовики не
могли примиритися з перемогою українства і намагалися якось затримати й
загальмувати революційні процеси.
Співробітництво російських меншовиків із Центральною Радою
розпочалося після прийняття нею ІІ Універсалу, де Центральна Рада
зробила істотні поступки урядові, який прагнув обмежити
національно-визвольний рух певними рамками. На думку меншовиків з цього
часу Центральна Рада переходила від опозиції у союзники Тимчасового
уряду та російської демократії. Зі свого боку російські меншовики,
увійшовши до складу Центральної Ради та Генерального секретаріату,
залишалися на попередній політичній платформі: підтримці Тимчасового
уряду та неприйнятті ідеї української національної державності. Так,
виходячи з позицій пріоритету загальноросійських, а не українських
цінностей, російські меншовики відкрито виступили з підтримкою
„Тимчасової інструкції Генеральному секретаріату” – саме крайовою владою
Тимчасового уряду хотіли бачити російські соціалісти Центральну Раду.
Напередодні Жовтневого перевороту 1917 р. російські меншовики в
Україні були уражені глибокою кризою: Тимчасовий уряд виявився
неспроможнім вирішити життєво необхідні вимоги українського народу, що
поступово призвело до втрати довіри трудящих мас і до Тимчасового уряду,
і до російських меншовиків. Втрачаючи попередній вплив у народі,
меншовики все більше підтримували Центральну Раду, в якій вони мали своє
представництво, а тому мали надію таким чином впливати на перебіг
подальших подій в Україні.
Під час Жовтневого перевороту праві меншовики майже у всіх
містах краю виступали проти встановлення радянської влади і рішуче
підтримували владу Центральної Ради. Під їх керівництвом Ради
робітничих, солдатських та селянських депутатів висловлювалися проти
встановлення радянської влади в Україні, мотивуючи це тим, що Україна ще
не „дозріла” до соціалізму. В цей період меншовики та есери намагалися
блокуватись з українськими соціал-демократами і есерами, щоб разом
боротися проти більшовицьких Рад. Але, об’єднавши всі соціалістичні
партії для боротьби проти більшовиків, російські соціалісти намагалися
забезпечити собі лідерство в соціалістичному русі України. Українські
національні соціалістичні партії на це не пішли і зберігали
організаційну незалежність. Важливою перешкодою на шляху до об’єднання
була і національна політика російських соціалістів, які стояли на
відкрито проросійських позиціях, були байдужі до українського
державотворення, не спромоглися визнати за українським народом права на
самостійне життя навіть у формі національно-територіальної автономії у
складі федеративно-демократичної Росії.
Після Жовтневого перевороту в лавах російських соціалістів
відбувається розкол: праві меншовики висловлюються проти встановлення
радянської влади та підтримують Центральну Раду, а ліві, які
відокремилися в самостійні партії меншовиків-інтернаціоналістів,
навпаки, рішуче підтримували радянську владу й виходячи зі своїх партій
приєднувалися до більшовиків.
Проголошення ІІІ Універсалу Центральної Ради російські
соціалісти зустріли з побоюванням, вважаючи передчасним проголошення
УНР. В той же час меншовики підкреслювали, що в українському русі, крім
націоналістичного, є демократичний зміст, який заслуговує на підтримку.
Російські соціалісти позитивно поставилися до соціально-економічних
перетворень, проголошених в ІІІ Універсалі, але Центральна Рада не
поспішала виконувати своєї обіцянки, що дуже підірвало її авторитет.
Наприкінці 1917 р. меншовики в Україні почали здійснювати деякі
кроки для досягнення загальноукраїнського об’єднання своїх рядів,
створення свого крайового партійного центру. Це було зумовлено
створенням Української Народної Республіки, на території якої їм
доводилося діяти. Тепер багато губернських і навіть обласних центрів
російських соціалістів фактично опинилися без постійного керівництва з
боку ЦК своїх партій, а фракційна боротьба вносила багато плутанини в
розробку єдиної політичної лінії. Тому навесні 1918 р. В Україні було
утворено Головний комітет РСДРП(м). Але це тільки посилило розходження
між політикою ЦК та курсом місцевих українських організацій.
Меншовики негативно зустріли прийняття IV Універсалу Центральної
Ради, в якому проголошувалась повна незалежність Української Народної
Республіки, висловлюючи свої протести проти цієї знаменної події.
Меншовики були рішучими противниками переговорів Центральної Ради з
Німеччиною і негативно поставилися до окупації німцями України. Хоч вони
й заявили про те, що залишаються в складі Центральної Ради, але були
найбільш опозиційними партіями.
Загалом, діяльність російських меншовиків з питань українського
національного самовизначення виражала спроби зберегти загальний курс на
відновлення державної єдності демократичної Росії у специфічних умовах
розвитку революційного процесу в Україні. Меншовики не спромоглися
визнати за українським народом права на самостійне життя навіть у формі
національно-територіальної автономії у складі федеративної Росії. За
політичним підходом до вирішення українського питання російських
меншовиків можна класифікувати як проросійські великодержавницькі
партії.
Меншовики не мали чіткої і сталої позиції щодо важливих політичних
питань та весь час коливалися від опозиції до підтримки українського
національно-визвольного руху, заважаючи конструктивній діяльності
Центральної Ради. З іншого боку, ця непослідовність політики російських
соціал-демократів згодом стала однією з причин їх політичної поразки.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
