Реферат на тему:
Вивчення краєзнавства в школі
Людина з перших років свого життя починає пізнавати навколишній світ,
поступово розширюючи як глибину, так і простір пізнаного. Це й підказало
ідею краєзнавчого підходу в навчально-виховному процесі, яка давно
використовується в шкільній освіті. Для українських шкіл він притаманний
ще з часів Київської Русі, а також братських шкіл у Галичині,
військового вишколу в Запорізькій Січі.
Педагогічне обґрунтування ідеї вивчення краєзнавства в школі знаходимо в
працях видатного чеського педагога Я. Коменського та французького
філософа Ж.-Ж. Руссо. Теоретичні засади його розробив у своїх працях
відомий український педагог К. Ушинський, який уперше дає визначення
краєзнавства як педагогічного поняття, виділяючи в ньому
суспільно-економічний, освітньо-виховний і методичний аспекти. Він
обґрунтовує необхідність вивчення в початковій школі предмета, який
називає “Батьківщинознавством”, указуючи на потребу пізнання своєї
місцевості у взаємозв’язку з працею й побутом населення.
Учень і послідовник К. Ушинського Д. Семенов видав на початку 60-х років
XIX століття підручник “Уроки географии”, який був першою
батьківщинознавчою навчальною книгою в Росії. Написані до нього
“Педагогические заметки для учителей” давали методичні рекомендації щодо
викладання географії в школах. Структура підручників Д. Семенова, в яких
спочатку йшлося про Петербург як місто, потім його околиці,, повіт,
Петербурзьку губернію, а тоді про Землю в цілому, чітко відображає
краєзнавчий принцип вивчення предмета. Тут, за висловом автора,
”дотриманий поступовий перехід від близького і знайомого дітям до
віддаленого і менш знайомого…” [4, 19].
На колонізованих українських землях російський царизм чинив тиск на
педагогів, які втілювали краєзнавчий принцип у викладанні географії.
Тому поступово він відійшов на задній план, а на його місце ключовим у
навчанні стало схоластичне зубріння географічної номенклатури. Тільки з
пробудженням національно-визвольних рухів на початку XX століття в
Європі почало знову ставитись питання про необхідність вивчення
географії рідного краю. Особливо чітко визначив його завдання й почав
втілювати в Україні С. Рудницький: “географія, іменно ж рідного краю, є
важливим елементом у вихованню народів” [3, 169].
С. Рудницький обґрунтував принцип індукції щодо вивчення географії, який
вимагає починати оволодіння наукою з пізнання навколишньої природи. Він
указував місце курсу географії рідного краю в структурі географічної
освіти: “Наука географії повинна зачинатися від географії рідного краю,
опертій на пізнанню найближчих околиць під час географічних прогулянок”
[З, 189]. У праці “Нинішня географія” [3] він обґрунтовує значення
вивчення географії рідного краю, указуючи, що ці знання необхідні
кожному інтелігенту, патріоту, оскільки вони дають відомості про
навколишню природу, причинно-наслідкові зв’язки між явищами і процесами,
а тому любов до рідного краю стає усвідомленою, “розумнішою”. Випливає
це із самої специфіки навчального предмета, який — є доступним і займає
“центральне становище між науками…”, бо “подає множество відомостей зі
своїх багатьох помічних наук, але заразом дуже добре вводить в їх
студії” [З, 191].
Ідеї, висловлені в праці “Нинішня географія”, С. Рудницький зреалізував
у своєму виданні “Україна -— наш рідний край” (1917, 1921), яке
адресував селянам, робітникам та старшим дітям. Вивчення даного
шкільного курсу набрало широкого поширення на теренах України у 20-х
роках, оскільки перші радянські навчальні програми з географії
базувались на краєзнавчому підході. Використовувались у школах й інші
посібники та підручники, написані С. Рудницьким “Основи землезнання
України” (1924, 1926), В. Кістяківським “Кратная география Украйни”, К.
Воблим “Економічна географія України”.
Проте якщо звернути увагу на назви навчальних видань, то стає очевидним,
що мова в усіх іде про рідний край у широкому розумінні, тобто
українську національну територію. Це означає, що краєзнавчий підхід тут
одночасно виступає й українознавчим. Тобто в кінці XIX — початку XX
століття зародилося наукове українознавство як широка область
міждисциплінарних досліджень. О. Шаблій виділяє в його розвитку три
етапи [5]. Перший з них називає сумативним, оскільки для нього
характерне просте нагромадження знань із різних наукових дисциплін про
український етнос. Шкільної освіти воно практично не торкнулось, бо
цьому перешкоджали об’єктивні й суб’єктивні чинники.
Кінець 20-х — початок 30-х років ознаменувався в УРСР процесами масового
винищення селянства, інтелігенції, української національної культури. Не
оминули вони українського краєзнавства й географії. Десятки
науковців-краєзнавців, географів були репресовані, закриті Інститут
географії і картографії в Харкові та більшість кафедр географії в інших
містах України. У школах ця антиукраїнська політика комуністичних вождів
супроводжувалась відмовою від краєзнавчого принципу викладання
географії. Залишки його в єдиних для всієї радянської імперії навчальних
програмах, які тоді були затверджені Міністерством освіти СРСР,
спрямовувались на насадження дітям комуністичної ідеології й
демонстрування так званих “переваг” соціалістичної системи та способу
життя. Основні зусилля були направлені на денаціоналізацію та асиміляцію
громадян імперії під гаслом “інтернаціоналізму”. Тому об’єкт
краєзнавства розширювався до розмірів усієї величезної імперії, що
становила 1/6 заселеного суходолу. Для цього було створено в 1932 р.
Центральну дитячу експедиційно-туристичну станцію (ДЕТС), яка
організовувала так звані Всесоюзні дитячі експедиції на території
Казахстану, Кавказу, Алтаю і т. д. Вони присвячувались 40-річчю
радянської влади, 90-й річниці від народження В.І, Леніна тощо, тобто
мали чітку ідеологічну спрямованість.
Краєзнавству відводилось місце в цей період не в основних курсах, а
позакласній роботі. Так, у пояснювальній записці до програми 1951 р.
говориться: “Одним із важливих видів позакласної роботи є вивчення
учнями свого району, його природи і господарської діяльності населення”
[2]. Серед основних географічних курсів у загальноосвітніх навчальних
закладах про географію України, як певної цілісності, зовсім не йшло
ніякої мови, а вивчалася тільки географія СРСР та деяких зарубіжних
країн. На вивчення своєї республіки в 7 класі було виділено всього три
години навчального часу.
На західноукраїнських землях у довоєнний період краєзнавчий та
українознавчий підходи впроваджували в навчальний процес у вузах
В.Кубійович, М. Дольницький, О. Степанів. Професор географії В.
Кубійович у 1937—1938 р.р. видав фундаментальний атлас та монографію з
географії України і суміжних земель. Він же став ініціатором і головним
редактором унікального 10-томного видання “Енциклопедія
українознавства”, що видана за кордоном. Українознавство В. Кубійовича
вже базувалось на міждисциплінарному підході, згідно з яким знання про
Україну нагромаджувались окремо кожною наукою, спираючись на власні
предмет, аспекти та методи пізнання.
У період деякої демократизації життя в УРСР, що спостерігалася з
середини 50-х до середини 60-х років, почалось відродження як
краєзнавства, так і краєзнавчого підходу у викладанні географії. У 1960
р. школи перейшли на нові навчальні програми, які базувались на ньому. У
реалізації краєзнавчого підходу важливою підмогою був збірник відділу
методики географії НДІ педагогіки УРСР “Краєзнавство в школі”, який
видавався з середини 50-х до 1970 р. атласи України, підручники для шкіл
“Географія УРСР” О. Діброви, посібники з географії областей. Так,
безпосередньо географічній характеристиці Івано-Франківщини присвячені в
ці роки видання А. Григор’єва “Станіславська область” (1957), М. Койнова
“Природа Станіславської області” (1960), В. Онікієнка і Я. Жупанського
“Природа І господарство Станіславської області УРСР” (1962), “Вивчаймо
рідний край” (!960) підготовлений групою авторів та інші.
Більшість цих видань у силу обставин були насичені ідеологічними
штампами, але разом з тим сприяли відродженню історичної пам’яті про
самобутність української нації, природну та етнографічну специфіку
регіонів. У 70-і роки знову посилилась русифікаторська політика, яка
ставила за мету нівелювання національної самосвідомості, культури та
освіти. Однак дуже короткі курси географії та історії своєї республіки
все ж залишилися в навчальних програмах шкіл. Вони були забезпечені
підручниками, яи використовувались фрагментарне, а тому не давали
цілісних уявлень про Україну. Своя область згадувалась у різних темах
курсів географії СРСР як територія, на прикладі якої можна було
закріпити окремі питання.
Нова хвиля демократизації в кінці 80-х років знову сприяла пожвавленню
краєзнавчих досліджень і збільшенню часу в навчальних програмах шкіл на
вивчення своєї республіки, області. Почалась підготовка атласів
областей, розрахованих на учнів загальноосвітніх шкіл, зокрема вийшов з
друку в 1990 р. “Атлас Івано-Франківської області”. У 1990—1991
навчальному році в школах Львівської області запроваджено в 5 класі курс
“Рідний край”.
З проголошенням Української держави краєзнавство, у тому числі й
географічне, отримало новий імпульс. У школах усіх областей країни почав
запроваджуватися курс географії рідного краю, затверджений Міністерством
освіти України. Отже, краєзнавчі ідеї протягом тривалого періоду
зазнавали злетів і падінь, що тісно пов’язані з етапами демократизації й
пробудження національної свідомості українців. Зрозуміло, що ця
відповідність не випадкова, бо краєзнавство в цілому й географічне
зокрема є важливим чинником національного виховання особистості.
Відродилися й українознавчі ідеї, що ґрунтувались уже на
міждисциплінарному підході, який започаткували у післявоєнні роки в
основному науковці, що перебували за межами України [5]. Проте
національно-свідома інтелігенція почала активно пропагувати впровадження
в навчальний план шкіл українознавства, яке базувалося на сумативному
підході. Про це свідчать і назви факультативних курсів:
“Народознавство”, “Українознавство”. Обов’язковими шкільними предметами
вони так і не стали, але зіграли позитивну роль у відродженні
національної свідомості в перші роки становлення державності. Подальша
перспектива українознавчих ідей в їх органічному входженні в зміст
більшості шкільних предметів, а також функціонуванні як принципу ідейної
спрямованості на національні цінності. Повною мірою це стосується
шкільної географії, особливо соціально-економічної, яка має відігравати
важливу роль для успішного міждисциплінарного розв’язання проблем
сучасного українознавства. :
Саме українознавчий підхід, принцип ідейної спрямованості на національні
та загальнолюдські цінності обумовив співвідношення обсягу навчального
матеріалу, який стосується своєї держави і решти світу. Фінський філософ
Ю. Снелман, відзначаючи необхідність ґрунтовного вивчення своєї держави,
висловив таку тезу: “Знання своєї країни і народу є обов’язковою умовою
всієї суспільної діяльності, а також критерієм освіченості особистості”
[І, 21]. Цей принцип вимагає також висвітлення всіх змістових ліній
географічної освіти з позицій громадянина України, а не стороннього
спостерігача. Утвердження загальнолюдських ціннісних підходів повинно в
основному також ґрунтуватись на національних ідеях.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
