.

Іван Франко і світова культура (курсова робота)

Язык: русский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
1249 8418
Скачать документ

Курсова робота

Іван Франко і світова культура

.ПЛАН

ВСТУП.

а) коротка біографія Івана Франка;

б) розквіт творчого генія;

в) “картка любові”.

МОЄ МІСТО І ІВАН ФРАНКО

а) часті відвідини поета міста Коломиї;

б) виїзд Франка до Нижнього Березова;

в) ув’язнення поета;

г) твори Івана Франка, видані в Коломиї.

ІВАН ФРАНКО І СВІТОВА КУЛЬТУРА

а) Франко увійшов в історію світової літератури не тільки як видатний
письменник, поет, прозаїк і драматург, а й як учений – публіцист,
літературний критик, перекладач і видавець;

б) поєднання поета точності і сумлінності вченого з силою і
темпераментністю публіциста, який завжди ставить перед собою актуальні
завдання;

в) величезна діяльність Франка в галузі перекладів і літературної
критики свідчать про величезні культурні зв’язки, що існували і існують
між українським народом і народом світу, що є цінним внеском у справі
єдності народів світу.

ВИСНОВОК.

а) сила й вічна молодість художніх творів Івана Франка;

б) титанічна праця Франка, як перекладача і популяризатора, творів
світової літератури;

в) його ім’я в серцях народів.

1.ВСТУП

а) Коротка біографія Івана Франка.

дитинство

“Вітцівська хата”

Дитячі роки письменника минули поблизу Дрогобича і Борислава, перших
промислових центрів Галичини. З околиці Гора села Нагуєвичі (нині Івана
Франка), де 27 серпня 1856 року народився майбутній письменник,
розкривалася широка панорама гір, що півколом оточували зелене Підгір’я.

Селянська хата письменника, про яку розповідає він у нарисі «Моя
вітцівська хата», була «пошита китицями житньої соломи”.

Тут жили Франкові батьки — Яків Іванович Франко — відомий на всю
округу досвідчений коваль і мати — Марія Миколаївна Кульчицька. Важкою
працею добували вони шматок хліба і з раннього дитинства привчали до
праці свого сина Івася. Батько письменника, що його селяни прозвали
Яцемковалем, відіграв велику роль у формуванні характеру хлопця та
поглядів на життя. Він був чесною роботящою людиною, правдолюбом,
непримиренним до всякої сваволі.

– у Дрогобицькій “нормальній” школі

По закінченню сільської школи в Ясениці Сільній батьки віддали Івася до
так званої нормальної школи при базеліанському монастирі ордена василіян
у Дрогобичі. Всі викладачі, крім учителя «красного писання», були монахи
і попи-єзуїти. В оповіданні «Отець гуморист» зображений один з
викладачів-єзуїтів— Телесницький, який жорстоко поводився з учнями.

перші творчі поривання

Юнацькі роки Франка позначені пробудженням творчих поривань і першими
спробами пера. Гідна подиву обізнаність у ці роки із світовою
літературою, осяяна ясним народним поглядом на життя, взятим із творів
Шевченка, а до того ж саме життя народу стали підвалиною перших
Франкових творів.

Поруч з віршами, які не дійшли до нас, Франко писав шкільні «задачі»,
тобто твори на теми, визначені викладачами гімназії. Перебуваючи уже в
IV класі гімназії, він виконував шкільні завдання прозою та віршем. їх і
слід вважати першими кроками до самостійної творчості. Ці роботи, або,
як їх називали в Дрогобицькій гімназії, «задачі», свідчили про неабияке
обдарування хлопця.

серед студентської молоді

До Львова Франко приїхав в кінці вересня 1875 року. Місто справило на
юнака велике враження. Порівняно з Дрогобичем це був справжній центр
культурного й літературного життя. У Львові видавалися українські
газети, журнали та інші видання. На їх сторінках друкувалися твори
українських письменників, які жили не тільки в Галичині, а й на Східній
Україні. Приїхавши до Львова, юнак наполегливо готувався до вступу в
університет, а після його закінчення сподівався стати вчителем гімназії.
В жовтні 1875 року Франка зарахували студентом філософського факультету
Львівського університету. В уяві Франка Львівський університет завжди
був світочем науки і прогресу, центром літературного життя краю.

до вершин критичного реалізму

Етапним твором на шляху до вершин критичного реалізму було Франкове
оповідання “Муляр”, написане в кінці 1878 чи на початку 1879 року для
“Славянского альманаха”. Гостро викривальний зміст твору був причиною
того, що редакція альманаху не надрукувала його.

б) Розквіт творчого генія

Видання журналу “Товариш” не вичерпувались зв’язки Івана Франка з
демократичною студентською молоддю. Це була лише частина великої роботи.
Письменник брав участь у діяльності студентських гуртків, читав лекції,
доповіді, свої твори, подорожував по Галичині тощо.

в) Картка любові

У вирі літературної та громадсько-політичної діяльності Франко тамував
біль особистої трагедії, яку пережив наприкінці 1879 року. Він назавжди
втратив Ольгу Рошкевич, що не витримала хатнього арешту і наруги батька,
їй заборонено зустрічатись і листуватися з Франком, виходити з дому і
виїздити з села. Коли батько виявив, що вона продовжує листування за
допомогою книжок з шифрованими позначками літер, він заборонив
будь-кому, крім нього, давати їй книжки. Все це вплинуло на дівчину,
підірвало її сили і надії, і вона поступилась батькові, вийшла заміж за
молодого попа Озаркевича. Щоправда, повідомляючи про своє рішення
Франка, вона доводила, що це буде лише формальний шлюб, що Озаркевич з
великою повагою ставиться до нього і пішов на цей крок лише для того,
щоб врятувати її від хатнього ув’язнення і дати змогу бачитися з
Франком.

ІІ. МОЄ МІСТО І ІВАН ФРАНКО

а) Часті відвідини поета міста Коломиї

До міста Коломиї Іван Франко приїздив неодноразово. Коломия дуже
подобалась поету. Франко навіть видав декілька творів в цьому
мальовничому місті. Перед мені дуже пощастило тому що доводиться часто
перебувати у приміщенні, де перебував поет. Іван Франко був ув’язаний у
стінах, теперішнього медичного коледжу, який раніше був в’язницею. У
нашому коледжі існує музей, де дуже багато знаходиться речей, які тісно
зв’язані з Франком, наприклад, крісло в якому сидів поет, горнятко з
якого пив каву, шафа Леонтія Кузьми, в якого Іван Франко часто перебував
у гостях… Також вулиця медичного коледжу носить ім’я Великого поета.

Іван Франко приїздив до Коломиї 1900 року. Довідуємося про це з його
листа до Агафангела Кримського, писаного у жовтні 1900 року: «Звістка
про Ваше погане здоров’я зажурила мене дуже. Що ж се буде з пас,
коли з нашими найліпшими молодими людьми таке діється! У мене також
клопіт, моя жінка тяжко недужа. У неї літом була руптура
(грижа. — І. Б.), яку оперували щасливо, а тепер проявилося божевілля
на тлі зразу еротичнім, а потім релігійнім. Правда, їй тепер уже
ліпше (вона живе в Коломиї в домі одного знайомого лікаря) (тут
Франко має на увазі Володимира Кобринського, який тоді мешкав
у власному будинку на теперішній вулиці Січових стрільців.

в) Виїзд Івана до Нижнього Березова.

Причини, які спонукали Івана Франка покинути Львів та шукати порятунку у
селі Нижньому Березові (тепер Косівського району) геніальний український
поет і мислитель описав у листі до Михайла Драгоманова 26 квітня 1890
року: «Безтолковий процес, котрий упав на мене, як серед вулиці цегла на
голову, і котрий скінчився моїм засудженням, хоч у мене не було за душею
й тіні того гріха, який мені закидували…, був для мене страшкою і
тяжкою пробою… Мене трактовано як звичайного злодія, посаджено між
самих злодіїв та волоцюг… Та не сама тюрма була для мене найтяжчою
пробою: засуд Кримінального суду, а особливо те, що я опісля застав на
світі, сто раз тяжчий і несправедливіший засуд усеї суспільности,
кпнений на пас, страшне болів “мене. Мене викинено з «Просвіті:»,
заборонено приходити на «Бесіду»… Ті, котрі хотіли мати зо мною
яке-небудь діло, зустрічались зі мною тільки в секреті, що мене ще дужче
принижувало… Старші народовці і священики нас цуралися, при пас стояла
тільки горстка молоді».

Про свій виїзд до Нижнього Березова Іван Франко повідомив листовно свою
давню знайому і кохану Ольгу Озаркезич-Рошкевич, яка проживала тоді з
чоловіком Володимиром Озаркевичем у селі Белелуї Снятинського повіту.
Лист цей не зберігся, але е відповіді на нього Ольги Озаркевнч 12 і 19
лютого 1880 року, їхня авторка порадила письменникові приїхати до
Коломиї 1 березня, а з Кирилом Геником зустрітися у Коломиї аж 4
березня. Вона також порадила І. Франкові приїхати увечері. Потяг
прибував до Коломиї десь о 10-й вечора. «Стрінемося на двірци, — писала
давня знайома, — а хоть в ринку. До котрого дому заїдемо, сказати не
можу, бо не знаю, як їх означити… Напиши до Березова, щоби коні по
тебе прислав до «К. 3.» в середу по полудню».

в) Ув’язнення поета.

Іван Франко, переночувавши в Коломиї з третього на четверте .березня,,
дочекався коней і разом з Кирилом Геником поїхали до Нижнього Березова.
Дорогою зупинилися в Яблуневі (тепер селище Косівського району) біля
шинку Глікштерна відпочити й перекусити. Там Івана Франка й
заарештували.

г) Твори Івана Франка, видані в Коломиї

Іван Вишенськай: Руський писатель XVI віку — Накладом редакції газети
“Хлібороб”, 1882. — 26 с.

Для домашнього вогнища (повість). — 18ПІІ. Етимологія і
фонетика в южноруськіії літературі. — 180-1. -— 20 с. Що таке поступ. —
1903. — 163 с.

Поезія /Передмова Аніона Крушельницького. — 1909.

Вибір поезії /Передмова Антона Крушельницького: Видане філією товариства
«Учительська громада» Б Коломиї 1910. — 63 с.

Вибір оповідань: Видана філією «Учительська громада» в Коломиї –
1910. — XIX. — 63 с.

В поті чола. — 1910. — XVI. — 83 с;-

З вершин і низин; Збірник поезій за 1873—1893 роки. — 1920. —
720 с. Захар Беркут. — Ляйпціг—Коломия [1919] — 254
с. Перехресні стежки. Київ—Ляйпціг—Коломия, [1922]. — 477
с.

Мойсей /Передмова автора з 3—4 листопада 1912 року. Четверте видання.—
«Чорногора», — 1930. — XXI. — 63 с.

Захар Беркут. Два комплекти листівок по 10 різновидів. Маляр—Ярослав
Пстрак: Галицька накладня Якоза Оренштайна. Коломия. — Б. Р.

В. П. Іван Франко: Відчит для сільських читалень з нагоди 10-річної
річниці смерти поета. — Коломия, Накладом філії «Просвіти» в Коломиї. —
1926,— 24 с.

ІІІ. ІВАН ФРАНКО І СВІТОВА КУЛЬТУРА

Пожовтілі, старанно обрізані аркуші паперу складають великий зошит. Вони
списані з обох боків дрібним нечітким почерком, кожна буква якого
свідчить про те, як болісно давався авторові цих рядків сам процес
писання.

Перед нами рукописна збірка перекладів з античних поетів, об’єднаних під
назвою «Старе золото». Ці переклади зроблені в останні місяці життя
великим українським письменником Іваном Франком. З благоговінням береш у
руки зошит і замислюєшся над величчю тяжко хворої людини, яка навіть
перед смертю поспішає зробити надбанням свого народу ще одну перлину
світової культури.

Поряд з перекладами творів античних поетів у відділі рукописів Інституту
літератури ім. Т. Г. Шевченка Академії наук УРСР можна побачити
переклади з Пушкіна, нові варіанти перекладів з Міцкєвича, Гейне і
Шеллі, Гете і Байрона, Гервега і Фрейліграта, збірку перекладів під
назвою «Балади» та багато іншого.

Все це — лише невелика частина того, над чим працював Франко в останні
роки свого життя, — завершення гігантської і безприкладної в історії
світової культури діяльності українського письменника.

Франко увійшов в історію світової літератури не тільки як видатний
письменник, поет, прозаїк і драматург, а й як учений-публіцист,
літературний критик, перекладач і видавець, як організатор передового
літературного руху на Україні кінця XIX — початку XX ст.

Окреме місце в літературній спадщині Франка займають його дослідження з
світової літератури. Діяльність його в цій галузі грандіозна й
багатогранна. Можна без перебільшення сказати, що навряд чи знайдеться
визначне явище в світовій літературі, яке в тій чи іншій мірі не було б
відзначене Франком як перекладачем, критиком або видавцем.

Незважаючи на різноманітну і плідну письменницьку працю, його завжди
цікавили все нові й нові проекти видання своїх і чужих перекладів
світових письменників на українську мову.

Письменники світового значення завжди стояли на висоті культури свого
часу. Це в повній мірі стосується і Франка. Маючи величезну ерудицію,
творчо перероблюючи кращі досягнення світової літератури, він ставив
перед собою певні завдання. Своїми перекладами Іван Франко прагнув
зробити літературу різних країн частиною української культури. Він
надавав величезного значення перекладацькій діяльності. «Переклади
чужомовних творів, чи то літературних, чи наукових, — пише І. Франко, —
для кожного народу являються важним культурним чинником, даючи можність
широким народним масам знайомитися з творами й працями людського духу,
що в інших краях, у різних часах причинялися до ширення просвіти та
підіймання загального рівня культури. Добрі переклади важних і впливових
творів чужих літератур у кожного культурного народу, починаючи від
старинних римлян, належали до підвалин власного письменства» .

В усій своїй літературній діяльності Франко керувався принципом, який
він так поетично і стисло виклав у своєму «De Profundic»: «Правді
служити, неправду палити вічну дай страсть».

Ставлячи перед собою просвітницькі цілі, Франко прагнув підвищити
культурний рівень народу. Він був певен того, що дійсно великі твори,
особливо ті, які вірно змальовують життя простих людей, будуть доступні
народу. Так, у 1877 р. в листі до Драгоманова від 13 лютого Франко
скаржиться на байдужість так званої «образованої» публіки до літератури,
що ставить соціальні проблеми.

Серед перекладів Франка дуже велике місце належить перекладам з античних
літератур. Подібно до Маркса він вважав, що антична поезія є скарбницею
світової культури, і намагався збагатити нею українську культуру. Гомер
і Гесіод, гомерівські гімни, переклад трагедії Софокла «Цар Едіп», Сапфо
і Алкей, Піндар і Менандр, згадувана вже нами збірка «Старе золото»,
римські поети Горацій і Вергілій — цим далеко не вичерпується описок
античних перекладів Франка.

Переклади Франка з грецької в більшості своїй точно передають як зміст,
так і поетичні особливості оригіналу, мають ґрунтовні коментарії.
Переклади з Сапфо і Алкея вийшли окремою книжкою. Це — дослідження
творчості двох стародавніх поетів з перекладами їх поезій (Алкей і
Сапфо, Тексти і студія, «Міжнародна бібліотека», 1913).

Багато уваги приділив Франко перекладам з безсмертних гомерівських поем
«Іліади» та «Одіссеї», його цікавили місця, в яких зображується побут і
звичаї древніх греків, їх ставлення до життя, до праці. Так, славетне
описання щита Ахілла, зробленого чудовим майстром Гефестом, Франко для
порівняння перекладає з Гесіода і з Гомера.

В творчості письменника Франко відбирає ті явища і тенденції, що
здаються йому найціннішими для розвитку передової думки,
найактуальнішими і потрібними для сучасності. Таким чином, Франта}
поєднує в собі точність і сумлінність вченого з силою і темпераментністю
.публіциста, який завжди ставить перед собою актуальні завдання.

У своїх літературних характеристиках Франко стоїть на висоті
революційно-демократичної, а часто й марксистської методології.

Протягом всього свого творчого шляху Франко неодноразово повертався до
питання про необхідність видання творів Шекспіра українською мовою. Він
переклав ряд сонетів Шекспіра, «Венеціанський купець», уривки з «Бурі» і
«Короля Ліра». За активною участю і під редакцією Франка вийшли в світ
окремими виданнями трагедії Шекспіра у перекладах П. Куліша з
передмовами І. Франка, які є спеціальними дослідженнями, присвяченими
аналізу кожного твору (1899—1902). Робота Франка по редагуванню
перекладів П. Куліша дуже повчальна. Власне, це боротьба за справжнього
Шекспіра проти намагання Куліша пристосувати великого гуманіста для
досягнення своїх націоналістичних цілей. Про характер перекладів П.
Куліша Франко пише у своїй передмові до переклада «Чайльд Гарольда»
Байрона.

Найбільш капітальною працею Франка-перекладача є «Фауст» Гете. Над цим
перекладом письменник почав роботу ще в 70-ті роки. У 1875 р. в журналі
«Друг» з’являються уривки з «Фауста». У 70—80-х роках Франко продовжує
друкувати свої переклади з цього твору. Лише у 1881 р. він закінчує
переклад першої частини «Фауста», додавши до нього докладні коментарі. В
цьому ж році в журналі «Світ», у «Вістях літературних» з’являється
повідомлення про те, що закінчено переклад «Фауста», і звернення до
українського читача з проханням допомогти виданню цього перекладу і цим
«зробити прислугу нашій літературі». Нарешті у 1882 р., після тривалого
листування з цього питання з Белеєм і Драгомановим, переклад вийшов у
світ під назвою «Фауст, трагедія Йогана Вольфганга Гете, ч. І, з
німецького переклав і пояснив І. Франко».

Франко дуже цікавився розвитком чеської літератури. Він брав участь в
роботі чеської преси, листувався з видатними чеськими літераторами,
присвятив чеській літературі ряд статей і перекладів, його діяльність в
галузі чесько-українських зв’язків була дуже плідною. Свої статті,
присвячені чеським письменникам, а також і переклади з чеських поетів і
прозаїків Франко підкорив єдиній цілі — зробити чеську літературу
надбанням української культури і цим сприяти розвитку і чеської і
української демократичної літератури.

Ми вже відзначали, що в статтях, присвячених письменникам минулого,
Франко завжди і постійно звертався до найбільш актуальних проблем
сучасності і насамперед — до питань розвитку передової демократичної
літератури на Україні. Значно більше це стосується статей Франка, які
він присвятив сучасним йому слов’янським і західноєвропейським
літературам.

Перед передовою демократичною і марксистською критикою стояли актуальні
питання боротьби проти занепадницької буржуазної літератури, за розвиток
реалістичного мистецтва, за розвиток літератури нового типу, що відбиває
інтереси народних мас і спрямована проти всілякої реакції. Боротьба ця
пройшла різні стадії, починаючи з боротьби проти безідейної літератури
«чистого мистецтва», кінчаючи марксистською критикою, що активно
виступала проти декадентського мистецтва, породженого буржуазним
суспільством.

У працях присвячених сучасній йому зарубіжній літературі, Франко ставив
питання боротьби проти занепадницької літератури, за реалістичне
мистецтво.

Більша частина названої статті Франка присвячена характеристиці
декадентської занепадницької літератури. Не завжди вірно оцінюючи
творчість того чи іншого письменника2, в аналізі справжньої суті
декадансу Франко ніколи не помилявся.

Статті Франка, присвячені західноєвропейській літературі кінця XIX —
початку XX ст., мають загострено полемічний характер. Вони спрямовані
проти декадентської літератури — на підтримку літератури критичного
реалізму.

Ставши редактором відділу літератури і критики в журналі
«Літературно-науковий вістник» (1898—1906), Франко продовжує свою
діяльність по ознайомленню українського читача з кращими зразками
світової літератури. Він вміщує в цьому відділі серію своїх статей під
загальною назвою «Із чужих літератур», супроводжуючи ці статті
перекладами з вибраних ним письменників. Так, у 1898 р. у
«Літературно-науковому вістнику» був надрукований переклад новел Конрада
Фердінанда Маєра, зроблений Маковеєм, в супроводі статті Франка «Конрад
Фердинанд

Маєр і його твори». Свої статті про Золя Франко найчастіше вміщував
разом з перекладами творів французького письменника.

У «Літературно-науковому вістнику» Франко друкує переклади з -Альфонса
Доде, Анатоля Франса, Готфріда Келлера, Марка Твена, Ібсена, Лессінга,
Міцкєвича, а також публікує переклади з маловідомих тоді австралійських
новелістів: Джона Гріна, Артура Девіса, Дж. Пойнтона та багатьох інших.

Поряд з цим чудові твори світової літератури — індійський епос,
середньовічна поема «Бідний Генріх», «Рейнеке Фукс» у народних
варіантах, «Дон Кіхот» Сервантеса, поезії Гейне і Гюго, староруська,
старогрецька, староіндійська поезії, народні сказання — творчо
перероблюються письменником.

Ми не ставимо питання про те, наскільки Франко використав у своїй
творчості чужі мотиви. Франко був оригінальним українським письменником,
цілком своєрідним, з яскраво виявленою національною індивідуальністю.
Його твори насамперед пов’язані з творчістю українського народу, з
життям його країни.

Як кожний великий письменник, Франко жив у світі різних образів, і йому
була близька поетична творчість народів світу. Часто, використовуючи той
чи інший поетичний образ, Франко надавав йому такого своєрідного
забарвлення, наповнював його таким самобутнім змістом, робив його
настільки народним, що важко було говорити про які-небудь впливи і
запозичення, і тим важне знаходити коріння тих чи інших поетичних
образів у Франка, сам писав про те, що скарби світової літератури,
скарби світової поезії належать всім. Кожний може черпати з цього
життєдайного джерела:

«Блукаючи по різних стежках всесвітньої історії та літератури, я здавна
збирав потроха або намічував собі для пізнішого вжитку поодинокі
камінчики, придатні для моєї будови; найдавніші причинки, поміщені в
оцій книжці, мають вже 15 літ… Не показую при поодиноких віршах
джерел, відки їх узято. Майже нічого тут нема, що можна би вважати
перекладом. Обік оригінального є тут чимало й такого, де на чужу основу
я накладав свої власні узори. А відки взято сю основу і кого й де
«наслідувано», се лишаю цікавості тих критиків сього і будущого віку,
котрі не будуть мати і вміти що кращого робити, як віднаходити
«джерела», з яких котрий поет черпав своє натхнення. Гай, гай! Ті
джерела сотки, тисячі літ створені і доступні кождому, і здоровому оку й
шукати їх недалеко».

“Говорячи про просвітнє значення перекладацької діяльності, Франко
твердить, що переклади творів світової літератури роблять їх частиною
української культури. Просвітню роль перекладів Франко розумів дуже
широко.

Своєю художньою творчістю, науковими публіцистичними працями,
перекладами Франко боровся за розквіт реалістичної народної української
літератури і не тільки української, оскільки Франко брав діяльну участь
у літературному процесі слов’янських країн, особливо Польщі і
Чехословаччини. Різноманітні сторони його діяльності завжди мали єдиний
напрям і єдині завдання.

Переслідуючи часто просвітницькі цілі, прагнучи зробити надбанням народу
досягнення світової культури, Франко провадив певний відбір, керуючись
принципами, про які він не раз згадував у своїх літературознавчих
статтях і передмовах до видань світових письменників українською мовою.

В передмовах до поем «Істар», «Сатні і Табубу», «Бідний Генріх», «Поема
про білу сорочку», «Похорон», Франко вказує на їх джерела в
старовавілопському епосі, в середньовічній її новій західноєвропейській
поезії, заявляючи в той же час про те, що «передача чужомовної поезії,
поезії різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої нації,
присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи
золотий міст зрозуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми
поколіннями».

Але далеко не кожний твір, незалежно від того, до якої літератури він
належить: літератури давніх часів або сучасної, — збагачує душу народу,
його національну культуру.

«Зрештою думаю, — пише Франко, — що не в тім річ, з якої бочки бере поет
напій, що подає своєму народові, а в тім, який напій він подає йому, чи
чисте, покріпляюче вино, чи наркотик на приспання. Я наркотиками не
шинкую». Ці слова визначають характер перекладацької та
популяризаторської діяльності українського письменника.

Франко розумів, що в умовах класового суспільства до культури кожної
країни не можна підходити як до єдиної культури, і чітко розмежовував її
прогресивні і реакційні напрями. Це особливо яскраво виявляється у
ставленні Франка До культури російського народу. Як своїми перекладами,
так і статтями Франко постійно популяризував передову російську
літературу і в той же час різко виступав проти офіціальної царської
Росії і її реакційних ідеологів. Він говорив, що не слід змішувати
офіціальну Росію з передовими російськими письменниками. «Розуміється,
держава московська, її жандарми та чиновники і їх гніт на всяку свобідну
думку — одно діло, а література російська з Гоголями, Бєлінськими,
Тургенєвими, Добролюбовими, Писарєвими, Ща-повими, Решетниковими та
Некрасовими — зовсім друге діло» ‘. Без тісних зв’язків з передовою
російською культурою Франко не мислив собі розвитку української
літератури і літератур братніх слов’янських народів.

Ще у 70-ті роки, накреслюючи план різних видань, Франко передусім
ставить перед собою і своїми соратниками завдання ознайомити український
народ з творами Гоголя, Салтикова-Щедріна, Некрасова, Чернишевського.
його перу належать переклади з Гоголя, Салтикова-Щедріна, Некрасова,
Лєрмонтова, Пушкіна; ряд статей, присвячених Толстому, Горькому,
Тургенєву, Щедріну, Герцену, Успенському та іншим.

Знайомлячи українського читача з передовою російською літературою,
Франко таким чином сприяв розвиткові української літератури в певному
напрямі.

Він виступав проти тих «галицьких общеруссов», які бачили «апогей
російської поезії в Хом’якові і Аксакові, не признавали Гоголя». У 1887
p., у зв’язку з відгуками чеської реакційної преси на смерть Каткова,
Франко пише звернення «До відома панів чехів»: «…Зрозумійте, п. чехи,
що коли хочете єднатись з Росією, то, якщо ви не втратили людської
гідності, можете єднатись тільки з тою шляхетною частиною російського
суспільства, одним словом з Росією І. Тургенєва, Салтикова,
Чернишевського, Добролю-бова, Писарєва, а не з Росією Мещерського,
Суворіна, Каткова, орган якого «Московские ведомоети» дотепно назвав в
своїй статті Салтиков «помои» — тобто — помиї».

Аналізуючи передові явища в українській, чеській і польській культурі,
Франко постійно звертається до питання про зв’язки з передовою
російською культурою. Для письменника це питання про єдність передових
сил слов’янських народів на основі ідей російських революційних
демократів. «Література певного часу,— пише Франко, — повинна бути
образом життя, праці, бесіди, думок того часу. Сесю формулу в
найчастішій формі бачимо переведену у російських реалістів…».

Отже, література повинна розвиватися в реалістичному напрямі, функції її
зовсім не обмежуються простим відображенням життєвих явищ. Література —
це активна сила, що має певні цілі. «Ціль її, очевидячки, така:
вказувати в самім корені добрі і злі боки існуючого порядку і
витворювати з-поміж інтелігенції людей, готових служити всею силою для
піддержання добрих і усунення злих боків життя, — значить зближувати
інтелігенцію з народом і загрівати її до служби його добру» .

У 1876 р. Франко виклав свої погляди на літературу в «Літературних
письмах», частково опублікованих у журналі «Друг». Вони стали програмою
для літературної діяльності самого Франка і для тієї літературної
політики, яку Франко і його соратники провадили в пресі.

«Белетристика, — писав Франко, — стала тепер не виразом розбуялої
фантазії, мрій і забагів дармуючих людей, а прийняла на себе далеко
важнійшу роль скопіювати життя народів у всіх верствах і відносинах, —
показати світу його потреби, хиби і нестатки, а заразом вказати всюди
живі і здорові елементи, котрі можуть послужити за підвалину до будівлі
свобідної і щасливої будущини мільйонів».

Без подібної тенденційності література, за словами Франка, втрачає своє
значення, перетворюючись у пусту забаву. Реалізм, народність, ідейність
— ці основні принципи розвитку кожної національної культури, проголошені
Франком ще на початку його творчого шляху, знайшли овій дальший
розвиток. Чим далі, тим гострішою ставала боротьба письменника за
передову демократичну літературу свого народу проти всіляких реакційних,
шовіністичних, націоналістичних і, нарешті, декадентських течій.

Цими принципами керувався Франко і в своїй перекладацькій і
літературно-критичній діяльності. Кількість художніх перекладів —
поетичних і прозаїчних, — зроблених Франком, така велика, що описати їх
в межах однієї статті неможливо. Можна умовно поділити їх на кілька
груп.

Велику групу складають переклади з народної поезії, яка привертала до
себе пильну увагу Франка-дослідника, рівною мірою як і Франка-поета і
перекладача. Він, здавалося, прагнув передати своєму народові всю
різноманітність творчості народів світу.

Особливо цікавили Франка епоси різних часів і народів, починаючи з
«Слова о полку Ігоревім», середньовічного епосу «Нібелунги»,
старогрецького епосу і кінчаючи індійським і старовавилонськими епосами.
Він переклав уривки з «Махзбхарата» і кілька індійських казок з
Панчатантри. Він є автором не тільки численних перекладів, а й поеми на
старовинні індійські мотиви. У 1909 р. в «Універсальній бібліотеці»
вийшла індійська легенда «Цар і аскет» з передмовою Франка «Короткий
нарис староіндійського (санскритського) письменства».

Свій вступ до збірки «Із болгарських пісень народних» («Пісні
гайдуцькі») Франко починає словами «Браття наші болгари, що живуть за
Волощиною…». Далі він дає аналіз тяжкого становища болгарського
народу, який страждав і від власних багатіїв — чорбоджіїв, і від
турецьких завойовників. Та незважаючи на подвійний гніт, болгари, за
словами Франка, «ніколи не забували своєї славної минувшини і народної
самостійності, ніколи не переставали заявляти сяк чи так своїх прав на с
в обідне життя і людську гідність»2. Народний рух болгар проти
турецького гніту

відомий був під іменем «гайдуцтва». Люди тікали в ліси, з’єднувались у
дружини і нападали на турецьких загарбників. Франко переклав пісні про
подвиги народних месників, борців за незалежність Болгарії. У перекладі
румунської народної легенди «Майстер Маноле» Франко відтворює чудовий
образ людини з «зроду, одного з тих, хто будує прекрасні палаци і
прикрашає рідну землю. -В баладі «Шотландська відвага і англійська
зручність» висміюються англійські завойовники.

Франко вільно переробляє багато творів різних народів. До таких
переспівів належить «Лис Микита» (1890 p.), де використовується
нідерландський варіант цього народного сюжету, а також «Reineke Fuchs»
Гете.

У передмові до другого видання «Лиса Микити» Франко пише, що поряд з
нідерландською поемою Віллєма він використав і старофранцузькі варіанти
і черпав «із багатого скарбу наших людових оповідань». Він хотів зробити
цей твір «нашим народним добром, наситивши його актуальним для галицьких
соціальних взаємин матеріалом. У листі до Драгоманова від 1 березня 1889
р. він пише: «Одіссея» і «Reineke Fuchs» се, по-моєму, дві річі, котрі у
нас треба гарно перевести (сього останнього можна потроха і підлити
антішляхетським і антілопівським соусом (і пустити в публіку)». Франко
широко використовує в цій поемі народний вірш, приказки і прислів’я,
вводить до неї власні спостереження і примітки критичного характеру.

Література епохи Відродження, цього найбільшого перевороту в історії
людства, не могла не привернути уваги Франка. З усіх літератур минулого
вона була чи не найближчою для письменника-демократа, бо відбивала
сподівання і прагнення народних мас в епоху соціальних перетворень.
Франко пише дослідження про Дайте і перекладає його твори, працює над
віршованою переробкою «Дон-Кіхота», над перекладами з Шекспіра.

Дослідження про Дайте, як і більшість наукових праць Франка, що мають на
меті дати українському читачеві необхідні відомості про життя і
діяльність письменника, його епоху і розкрити його творчий шлях, —
складається з двох нерівних частин. В основному — це переказ вже відомих
фактів, пов’язаних із життям Дайте і з його творчістю. Звичайно Франко
користується яким-небудь солідним дослідженням або історією літератури,
завжди посилаючись на джерело.

У передмові до своєї праці «Данте Алігієрі» Франко посилається на її
джерело, воїна написана «на основі гарної книжки молодого віденського
письменника Карла Федерна «Dante», 1899, Leipzig, Berlin und Vien».

Даючи поширений коментарій до українського перекладу «Фауста», Франко
посилається на книгу «Goethes Faust, Erla’utert von Heinrich Duntzer»,
Leipzig, 1879».

Перша половина статті про Гауптмана — це переказ праці Шлентера, друга —
містить оригінальне дослідження творчості Гауптмана. Це дало деяким
критикам підставу твердити, що дослідження Франка з питань
західно-європейських літератур — не більше ніж популяризація або
викладання відомих уже літературних праць. Проте запозичення Франка
обмежувалися лише викладанням фактів, що стосувались до епохи, життя або
діяльності письменника. Звичайно кожний дослідник, звертаючись до
загальновідомих фактів, не посилається на джерело, яким він
користувався. Франко з властивою йому сумлінністю завжди вказує ці
джерела. У тлумаченні і показі літературних фактів, а головне, — в
аналізі творчості письменника він виступає оригінальним дослідником,
освітлюючи ту чи іншу галузь діяльності письменника променем ясного
мислення, надзвичайно глибокого проникнення в суть його творчості.

У 1890 p. «Маніфест Комуністичної партії» вийшов окремим виданням (як
додаток до журналу «Народ»). В бібліотеці Франка зберігається Женевське
видання «Маніфесту Комуністичної партії» 1880 р. Франко не міг не знати
і про наступні видання. У 1905 p., коли Франко писав дослідження про
Дайте, він, мабуть, уже знав передмову Енгельса до італійського видання
1893 р.

Але не це здається нам вирішальним у даному питанні. Важко сказати,
наскільки висловлювання Франка пов’язане з характеристикою Енгельса. Нам
важливо відзначити, що аналіз Франка в головних моментах збігається з
марксистською точкою зору.

Франко вважає Дайте ініціатором «всіх новочасних літератур». І не тільки
тому, що «Божествена комедія» є по суті реалістичним відображенням життя
сучасної йому Італії, а насамперед тому, що в центрі його творчості
стоїть доля людини з її психологічними переживаннями і душевними
конфліктами. «Те, що окружало його на землі, він переносить у підземний
і надземний світ, поділений на три рази по дев’ять кругів, засіляє ті
круги живими, сучасними людьми, показує нам їх муки і терпіння, їх
радощі і надії…».

Франко був поетом великої емоціональної сили. Холодна об’єктивність там,
де йдеться про людські долі, завжди була для нього почуттям дивним і
незрозумілим. Він був глибоко тенденційним поетом і це споріднювало його
з Дайте. «І коли інші епопеї, — пише Франко, — малюють той зверхній світ
холодно, спокійно — Дайте малює його в найвищім напруженню чуття,
пропускає всі образи скрізь призму того чуття, немов би весь світ
плавав, крутився і тремтів на хвилях його могутнього чуття».

Гуманізм, боротьба проти князів світських і духовних, реалістичне
відображення дійсності, пристрасне ставлення до долі людини — все це
робить творчість Дайте, незважаючи на сторіччя, що відділяють великого
італійського поета від Франка, співзвучною українському письменникові.
Він пише, що Дайте «в темнім чотирнадцятім століттю без остраху випускає
такі слова, за які й тепер, у двадцятім не дуже би погладили по
головці»3. Доля Дайте, поета і політичного діяча, що провів своє життя у
вигнанні, але не скорився, не поступився своїми поглядами, — була дуже
близькою Франку.

У статті Франка про Дайте є такі знаменні слова: «Дантова поема се не
лише малюнок даного закутка дійсного світу, який Дайте переходив своїми
ногами, і малюнок тої історичної доби з її героями й катастрофами, яку
пережив Дайте.., се не лише малюнок індивідуальної душевної драми, що
відбилася в Дантовій душі; се щось іще більше, ще глубше; се малюнок
душевного перелому в душі кождого чоловіка… Се віковічна повість
кождого з нас». Це повість про людину, що відмовилась від свого
особистого щастя і добробуту в ім’я своїх ідеалів, для «загального
добра».

В цьому вбачав Франко типовий конфлікт сучасної передової людини.
Сучасність з її гострими соціальними суперечностями, з наростаючою
боротьбою пригноблених мас вимагала, щоб передова людина віддавала
благородній справі захисту інтересів рідного народу все своє життя.

У своїй віршованій переробці «Дон Кіхота» («Пригоди Дон Кихота»,
«Дзвінок», 1891) Франко насамперед підкреслює соціальну спрямованість
безсмертного романа Сервантеса, критику феодалізму. Образ Дон Кіхота він
трактує як образ людини, що до кінця віддала своє життя служінню одній
ідеї.

В той же час він не знімає сатиричного забарвлення цього образу там, де
йдеться про ідеалізм Дон Кіхота, про його рицарські риси та ін.
Створюючи на основі геніального твору Сервантеса свою поему, він мріяв
про появу в українській літературі гумористично-сатиричної поеми, яка
«давала б панораму нашого суспільного, політичного та духовного життя…
вроді іспанського «Дон Кихота» або Гейневої поеми «Deutschland»

Аналізуючи великі трагедії Шекспіра, Франко, як ми вже відзначали, поряд
з детальним викладенням фактів дає свою трактовку шекспірівських
образів. Відомо, скільки суперечливих тлумачень викликала і викликає у
буржуазних учених постать Гамлета. Це — найбільш трагічний і складний
шекспірівський образ, який передає не тільки трагедію гуманізму в епоху
первісного нагромадження, а й ставлення Шекспіра як одного з найбільших
гуманістів своєї епохи до дійсності. З приводу різних тлумачень цього
образу Франко пише, що «праця коментаторів над Гамлетом від часу
Гетевого «Вільгельма Мейстера» більше затемнила, ніж вияснила її,
повіднаходила загадки і темноти й там, де їх зовсім нема».

Франко вважав образ Гамлета надзвичайно суб’єктивним. Проте це не
означало, що образ Гамлета мав у собі автобіографічні риси. Франко тут
поняттю «суб’єктивний» надавав іншого і ширшого значення, «його устами,
— пише Франко, — поет висловив багато такого, що пекло його власну
душу…». Він цитує висловлювання Гамлета, спрямовані проти існуючого
ладу, що розкривають його гуманістичне ставлення до життя і доводять, що
устами Тамлета говорить сам Шекспір. Монолог Гамлета збігається своєю
ідейною спрямованістю з славетним LXVI-м сонетом Шекспіра, який захопив
Франка своєю викривальною силою і глибиною філософської думки. Франко
довго працював над перекладом цього сонета. Різноманітні варіанти цього
перекладу свідчать про те, наскільки ідеї Шекспіра хвилювали Франка,
скільки свого, наболілого вклав український письменник у цей переклад.

До питання про майстерність Шекспіра, про значення його драматургії
Франко звертається дуже часто. У передмові до свого перекладу драми
Мільтона «Самсонборець» (1907 р.) він пише не тільки про цю драму, а й
розкриває своє ставлення до шекспірівської драматургії. Франко вбачає
значення драми Мільтона насамперед у дусі протесту, яким пройнятий твір
«великого англійського поета та борця за свободу думки та слова» . Він
відмічає окремі вдалі спостереження поета, пов’язані з англійською
дійсністю, вірні психологічні характеристики. Але в цілому Франко
вважає, що після Шекспіра англійська драматургія пішла на спад. «Можна
сказати, що літературні таланти сього нового покоління (XVII в.)
здрібніли в порівнянню до своїх попередників. І разом з тим дуже значно
звузився обсяг їх творчости. Характерним явищем сеї нової доби являється
перевага біблійних тем над національними та інтернаціональними та упадок
драматичної штуки…».

Франко підкреслює недоліки драми Мільтона, керуючись принципами
шекспірівської драматургії. Він пише про те, що «Міль-тон зовсім не
подібно до Шекспіра усунув зі сцени всю акцію, а заступив її конфліктами
людських потреб, характерів та пристрастей, які виявляються переважно з
довгих промовах; властиво драматичного діалога, яких так багато в
Шекспіра, але яких безсмертні взірці дали вже чільні грецькі трагіки, у
мільтоновій драмі зовсім нема» 3. Таким чином, слабість драматургії
Мільтона Франко вбачає у відсутності драматичної дії, в абстракції, у
відсутності типових характерів, у підміні драматичного конфлікту і
драматичного діалогу, що розкриває людські взаємини, довгими
декларативними монологами героїв. Власне, це, — тільки в ширших
масштабах, — мав на увазі Маркс у своєму листуванні з Лассалем,
вказуючи, що у Шекспіра герої — живі люди, а у Шіллера — тільки рупори
часу.

До питання про особливості шекспірівської драматургії з її широкими
соціальними конфліктами, напруженою драматичною дією Франко не раз
звертається в статтях, присвячених сучасним драматургам — Гауптману та
ін. Для Франка творчість Шекспіра — джерело1 і великий приклад для
розвитку вітчизняної драматургії.

Вибираючи твір для перекладу, Франко, поруч з художньою цінністю твору,
керувався його ідейною спрямованістю. Великі протестанти, борці за
незалежність свого народу були близькі Франку як письменникові й людині.
Твори поетів, прогресивних романтиків, письменників-реалістів постійно
хвилювали Франка. Деякі з них були його супутниками протягом всього
життя.

Природно, що образ Байрона, який віддав своє життя за незалежність
грецького народу, не міг не притягнути увагу Франка. Він написав статтю
про Байрона, зробив переклад новогрецької пісні з поеми «Дон
Жуан» і чудовий поетичний переклад «Каїна».

Франка приваблювала до прогресивних романтиків їх ненависть до всякої
несправедливості, викривання власницьких відносин, огида до буржуазного
ладу, прагнення до ідеалу, співчуття пригнобленим. Він вважав, що багато
чого в творчості романтиків, і насамперед дух протесту, яким перейняті
твори прогресивних романтиків, є актуальним і сьогодні. До свого
перекладу байронівського «Каїна» він пише «Замітку перекладчика», де дає
своє розуміння образу Каїна. «Каїн — проява історична. Це мислячий
чоловік двадцятих років нашого століття. Велика політична реакція того
часу, страшний суспільний і розумовий гніт — се грунт, на котрім він
виріс. Найважніші, найпіднесніші духові потреби чоловіка старанно
придавлювались, а найслабше їх за-явлення вважалось гріхом, проступком.
Думка скована кайданами «Святої спілки царів» не .могла розвиватись
свобідно і проганялась мов дикий звір…» .

Дуже цікава праця Франка про Конрада Фердінанда Майєра. Він всіляко
популяризував цього визначного, але маловідомого в українській
літературі письменника; сам перекладав його поезії, друкував переклади,
зроблені Маковеєм. В радянському літературознавстві ще й досі немає
дослідження про Майєра, і стаття Франка є єдиним джерелом, що дає
загальні відомості і аналіз творчого шляху письменника.

Українського письменника приваблювали реалізм і широка соціальна
тематика Золя. Він підкреслював, що Золя не такий вже близький до
натуралізму, як це прийнято вважати. В 1887 р. Франко пише лист до
редакції «Зорі», який був відповіддю на статтю, присвячену його
оповіданню «Місія». В цій статті Франко розглядався як один з
найвидатніших поборників натуралістичного напряму в українській
літературі. Різко заперечуючи цей погляд, Франко спиняється на
характеристиці Золя; він пише, що той, хто знає художні твори Золя, не
може не зрозуміти, що він найменше належить до натуралістичної школи.

Відображення життя народу — робітників і селян — було постійною вимогою
Франка. Так, характеризуючи зміст і напрям сербського журналу «Стража»,
Франко заявляє, що серед різноманітних матеріалів, опублікованих у цьому
журналі, «нема нічого про сербського мужика, робітника та хлібороба. Між
науковими статьями є обширні «Літературні письма» д. Тод, держані зовсім
абстрактно, «на висоті теорії»…, але нема нічого про економічний стан
сербського народу» .

З цієї точки зору Франко аналізує драму Г. Гауптмана «Ткачі». Він
присвятив Гауптману статтю польською мовою2, а також статтю «Гергардт
Гауптман, його життє і твори» («Літературно-науковий вістник», 1898),
яка написана у зв’язку з появою драми Гауптмана «Ткачі» у перекладі М.
Павлика в тому ж томі журналу.

“Таким чином, величезна діяльність Франка в справи популяризації
світової літератури як перекладами, так і статтями мала яскраво виявлену
тенденцію. Це була боротьба за передове реалістичне мистецтво, за
мистецтво демократичне, що оспівувало і ПРЯЛИ народної свободи і
незалежності.

Ми не можемо сказати, що статті Франка, присвячені західноєвропейським і
слов’янським літературам, в цілому, за своїм методом,— марксистські. Це
пов’язане насамперед з деякими суперечностями в суспільних і політичних
поглядах Франка, а також пояснюється тим, що статті ці написані в епоху,
коли марксистське літературознавство стояло ще на початковій стадії
свого, розвитку. Чудові статті Леніна про Толстого, «Партійна
організація і партійна література» та ін., що і досі є зразком дійсно
марксистської партійної критики, з’явились у світ дещо пізніше і не
могли бути відомі Франку,

Величезна діяльність Франка в галузі перекладів і літературної критики
також свідчить про величезні культурні зв’язки, Ідо існували і існують
між українським народом і народами світу. Великий український письменник
не тільки був популяризатором сватової культури на Україні, не тільки
зробив надбанням української культури кращі твори світової класики, а й
провадив вперту боротьбу за розвиток передової літератури в слов’янських
і західноєвропейських країнах, його статті друкувались не тільки
українською мовою, а й польською, чеською і німецькою і відіграли
величезну роль у розвитку передової літератури в Польщі і Чехії.

Діяльність Франка є цінним внеском у справу єднання народів світу, у
справу створення культурних цінностей, близьких всьому
прогресивному людству.

ІV. ВИСНОВОК

а) Сила і вічна молодість художніх творів Івана Франка

Сила і вічна молодість художніх творів Івана Франка зумовлені тим, що
його геній був спрямований у майбутнє, торував своєму народу шлях до
ясних днів нашої сучасності. Його творчість — могутнє дерево,
коріння якого глибоко входить у життя народу, «а його крайні парості
вростають також далеко в буду ще (ХІХ, 108). У дні революційного
передгроззя, в ШОороці, покладаючи великі надії на успіх першої
російської революції, Франко сподівався поліпшення і докорінної зміни
в майбутньому тяжкого становища українського народу. Не шкодуючи сил і
життя, Франко з юних літ безстрашно розпочав бій проти темних сил
реакції. Ідеї наукового соціалізму осяяли йому шлях і надали
громадсько-політичній діяльності та художній творчості письменника тієї
сили, якої не могли зломити ні цісарські тюрми, ні жандармські тортури,
ні єзуїти-клерикали, які все життя переслідували Франка і його поетичне
слово. Після дев’ятимісячного ув’язнення Франко в 1878 році пристрасно
проголосив: «Ми ступаєм до бою нового!» — і далі закликав своїх
соратників.

б) Титанічна праця Франка як перекладача і популяризатора творів
світової літератури

Титанічна праця Франка як перекладача і популяризатора творів світової
літератури відігравала велику роль у розвитку української літератури і в
цілому української національної культури.

За обсягом перекладених творів народів світу різного часу і епох Франко
не має рівного собі перекладача в жодній літературі. Його перу належать
переклади, що беруть початок з творів народів стародавнього Сходу і
закінчуються творами сучасних Франкові російських, французьких,
німецьких, польських, чеських та інших слов’янських письменників. Він
розкрив перед українським читачем зміст і чарівність староарабської
поезії, красу і філософську мудрість староіндійських поетичних
пам’яток, доніс з давнини старокитайські пісні, давньоєврейську книгу
Іова. Велике місце в його перекладах займає антична поезія, твори
грецьких поетів — Гомера, Гесіода, Софокла, Сапфо. Франко переклав
також велику антологію грецьких поетів, укладену Меліагром Гадаренцем, в
якій вміщено твори 166 поетів, переклав багато творів римських поетів
(Горація, Овідія та інших), численні зразки старогєрманської поезії,
зокрема розділи із «Пісні про Нібелунгів», збірку старонімецької поезії
Бонерія та народні німецькі пісні.

Багато уваги Франко приділяв перекладам балад та пісень народів світу.
Серед них на першому плані стоять староанглійські, старошотландські,
старонорвезькі балади та албанські, португальські, італійські, німецькі
пісні, іспанські романси, румунські народні легенди тощо.

З великим натхненням поет працював з юних років і до останніх днів життя
над перекладами свого улюбленого поета, що стояв, «як граничний камінь
на переході від середніх до новіших віків» 7— Дайте Алігієрі; перекладав
твори англійських поетів — Шекспіра, Бернса, Шеллі, Байрона та інших.

в) Його ім’я в серцях народів

Минуло небагато часу, і ім’я сина українського народу стало відоме на
всіх континентах нашої планети. За рішенням Всесвітньої Ради-Миру в 1956
році 100-річчя з дня народження Івана Франка відзначали всі прогресивні
люди світу.

До ювілейної дати в Києві видано найповніше 20-том-не видання творів
письменника, проведено урочисту ювілейну сесію Академії наук України, в
якій взяли участь академіки і діячі культури УРСР, вчені Російської
Федерації, Білорусії, Грузії, Молдавії, Вірменії, Латвії, Туркменії,
Казахстану та інших братніх республік. На сесію прибули вчені,
письменники та представники громадськості, робітники і селяни з
Болгарії, Чехословаччини, Угорщини, Польщі, Румунії, Німецької
Демократичної Республіки, делегація Товариства об’єднаних українців
Канади.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020