Реферат на тему:
Розвиток світового театру
Театр (грец. theatron — місце, призначене для видовища,
згодом— саме видовище) — вид мистецтва, що відображає дійсність у
художніх сценічних образах. Театр — мистецтво синтетичне, поєднує
драматургію, творчість актора (франц. acteur— виконавець ролі, від лат.
actor — діючий), режисера (франц. regisseur — керуючий), музику,
живопис, архітектуру, тачці, співи. Театральне мистецтво —
самобутня ділянка культури кожного народу. Виникнення театру
пов’язане з народною творчістю, трудовими і релігійними обрядами,
іграми.
У Стародавній Греції (Афінах), починаючи з кінця VI ст. до н. е.,
щорічно ставилися трагедії, комедії, сатиричні драми. Основою подібних
видовищ були культові обряди на честь грецького бога виноградарства й
виноробства Діоніса (грец. Dionysos, іменувався також Вакхом, відповідав
римському Ліберу). Із культових пісень Діонісові, дифірамбів поступово
розвинулась драма. Найдавнішим театром в Афінах вважається театр Діоніса
— просто неба на південно-східному схилі Акрополя. На Великих Діонісіях
534 р. до н. е. поет Феспід (грек із Ікарії) вперше увів декламатора для
ведення діалогу з хором, що брав участь у музично-поетичній виставі. Так
виникла функція актора. Свято Міських, або Великих Діонісій відбувалося
у лютому-березні і тривало п’ять днів, упродовж трьох днів розігрувалися
драматичні вистави. Діонісії Сільські святкували у листопаді-грудні.
Римський театр (240 р. до н. е.) бере початок від свят урожаю, які
висвітлюються у фесценнінах (пісні-діалоги), сатурнах (побутові й
комічні сцени) і ателланах (одноактна імпровізована фольклорна п’єса).
У XVI—XVIII ст. елементи італійської народної драми (фарс, буффонадні
карнавальні дійства) входили складовою частиною до комедії масок.
Втіленням давніх народних традицій є відомі японські театри Но і Кабукі.
В театрах Кабукі (один з видів класичного японського театру, що
сформувався у XVII ст.) грають тільки чоловіки, котрі виконують і жіночі
ролі.
Витоки українського національного театрального мистецтва сягають давніх
народних землеробських свят і обрядів. Обрядові дії (хорове виконання,
ігри, танці) грунтувалися на комплексі ідей магічного характеру. Слово
(текст), рух, мелодія, драматична дія, пантоміміка — становили органічну
цілісність. !
З ускладненням техніки колективних дійств, ігр, хороводів, пантомім
виникає категорія спеціалістів-імпровізаторів, провідників (диригентів і
режисерів), які ставлять нові танці, вносять нові елементи в ігри,
обряди та їх словесний репертуар. Функції давнього одностайного хору
(окремі вигуки або повторення кількох слів) розподіляються між гуртом і
провідником (корифеєм), “счинальником” (у гуцульській термінології).
Провідник виголошує більш змістовні фрази, на які хор відповідає
ритмічними вигуками чи постійною фразою-приспівом (рефреном), тоді як
строфи корифея творять цілісне поетичне (ритмічне) оповідання. Такі
оповідання справляють глибоке враження на учасників видовища і глядачів,
використовуються у побуті, заохочують до творення нових текстів1.
У нелегких соціальних умовах тієї далекої доби традиції величання
ставали втіленням народної філософії, що сприяла вихованню гманності,
взаємоповаги, усвідомленню моральної цінності життя і Іраці. Усна
традиція народного величання і поздоровлення збереглася (о наших днів.
З певними елементами театралізації відбувалося свято Купайла—
найпоширеніше народне свято в українській обрядовості4. Купайло (Купало)
— давньоукраїнський бог врожайності й добробуту. Свято Супайла з
масовими ігрищами, поклонінням вогню і воді відзначалося І ніч з 23 на
.24 червня. Обрядовий ритуал включає запалювання “живого вогню” (від
тертя дерева об дерево), стрибання через вогонь
У середньовіччі носіями ідей народного театрального мистецтва були
мандрівні актори. В епоху античності на о. Сіцілія виник вид вистав
народного театру під назвою мім (лат. Mimus), де імпровізації на теми
повсякденного життя виконували один чи два актори без масок. У
пізньоімператорський період (IV—V ст. до н. е.) в Римі широкою
популярністю користувалися міми та гістрігони, які розігрували сцени з
народного життя й водили потішних тварин. Вплив давніх народних
театральних традицій позначився на творчості мандрівних акторів у
країнах середньовічної Європи. Серед них — жонглери (Франція), шпільмани
(Німеччина), менестрелі (Англія), хулгари (Іспанія), франтики (Польща),
скоморохи (Київська Русь). Творчість мандрівних акторів переслідувалася
церквою і владою.
Про виступи скоморохів згадується у “Повісті временних літ”. Мистецтво
скоморохів особливо поширилося у XV—XVIII ст. Вони брали участь у
весільних обрядах, ярмарках, ходили з ведмедем, козою тощо. У прилюдних
виступах скоморохи не тільки розважали глядачів, а також висміювали
можновладців.
З народною обрядовістю пов’язаний розвиток української драматичної
поезії. Драматична форма діалогу (питання-відповіді) зустрічається у
веснянках, купальських, весільних піснях, хорових виступах тощо. До
своєрідної театральної драми подібний традиційний український весільний
обряд, де поєднувалися елементи драматичної дії, переодягання, масок з
пізнішими нашаруваннями художньо-побутової Культури різних епох.
Джерела народної драми — у первісному синкретизмі, коли трудова
діяльність, обряд, міф, релігійне таїнство становлять органічну
цілісність. Різні форми драматичного дійства побутували в усній традиції
і виконувалися самодіяльними акторами.
Драма народна — вид народної словесної й театральної творчості. Драма
професійна виникає у зв’язку з піднесенням освітнього значення
літератури, її ролі у національно-визвольному русі.
В Україні драматична література порівняно із західноєвропейською
виникає пізніше, розвиваючись під впливом польського і латинського
театру, передусім шкільного.
“‘! Шкільні театри створюються при навчальних закладах Європи у період
пізнього середньовіччя, Ренесансу та бароко. Вони мали велике навчальне
і виховне значення. Драматичні твори писали викладачі, розігрували учні.
Шкільна драма інсценізувала міфологічні та історичні сюжети,
осучаснювала жанри середньовічного театру. Особливість поетики шкільної
драми — риторичність, символічність, антиномічність.
У XIV—XVIII ст. шкільна драма поширилася у католицьких та
протестантських школах Речі Посполитої, у православних школах України й
Білорусі.
Важливим напрямом розвитку драматичного жанру були віршовані діалоги, що
поширювалися у XVII—XVIII ст. У діалогах розроблялися традиційні сюжети
біблійного змісту, побутові та історичні теми. Розмову в діалозі ведуть
два чи більше персонажів.
Перша відома українська віршована драма “Размышляне о муцъ Христа
Спасителя нашего…” належить І. Волковичу, українському письменникові
першої половини XVII ст. Він був учителем Львівської братської школи,
священиком і проповідником при Успенській церкві. У драмі-діалозі,
поставленій під час великодніх свят 1631 р. учнями братської школи,
виступають алегоричні постаті: Побожні душі. Ласка божа. Ангел. Пам’ять,
Воля, Розум, Звитязтво, Тріумф, Хрест, Копіє, Гвоздіє, Трость.
Жанр прозових філософських діалогів культивував Григорій Сковорода
(“Діалог, или Розглагол о древнем мірь”, 1772) та ін.
У XVII—XVIII ст. у руслі української шкільної драми виникли і
розвивалися інтермедії. Українські інтермедії споріднені з аналогічними
явищами театру Італії (комедія дель арте), Іспанії (ентремесес), Англії
(інтерлюдії), Франції (фарси), Німеччини (фастнахтшпілі).
Українські інтермедії користувалися особливою популярністю серед народу.
Авторами і виконавцями виступали переважно школярі, а також студенти
Київської академії та мандрівні дяки. Інтермедії відзначалися динамізмом
сценічної дії, жвавим діалогом акторів, насиченим народними
фразеологізмами, приказками, прислів’ями.
Визначним здобутком української драматургії XVIII ст. є п’єса невідомого
автора (ймовірно, Ф. Прокоповича або інших викладачів академії)
“‘Милость божія, Україну от неудоб носимих обид лядських через Богдана
Зиновія Хмельницкого, преславних войск запорозких гетмана свободившая і
дарованими ему над ляхами побілами возвеличившая, на незабвенную толких
его щедрот пам’ять репрезентованная в школах Киевских 1728 літа”. Драма,
довга назва якої пояснюється вимогами барокового стилю, написана до
80-річчя початку національно-визвольної війни проти Польщі. Провідна
патріотична ідея драми — заклик Б. Хмельницького до об’єднання козацтва
у боротьбі за свободу вітчизни.
З репертуару українського шкільного театру збереглося ЗО драм, переважно
на біблійні ,сюжети. Популярними були драми різдвяного і великоднього
циклу.
“Українська шкільна драма і шкільний театр упродовж свого розвитку
взаємодіяли з народним театром. У другій половині XVII ст. у зв’язку з
поширенням в Україні шкільної драми, зокрема інтермедій, виникає вертеп.
Назва походить від печери поблизу Віфлеєма в Йорданії, в якій, за
біблійним переказом, народився Ісус Христос.
Вертепна драма — це старовинний український народний ляльковий театр.
Відомості про театр ляльок зустрічаються ще в античній літературі.
Улюбленим героєм театру ляльок був розумний і дотепний представник
народу: в Англії — Панч, Італії — Пульчинелла, Польщі — Шопка, Німеччині
— Гансвурст, Франції — Полішинель, Росії — Петрушка, Білорусі —
Батлейка, Україні — Запорожець тощо.
Шкільна драма й вертеп позначилися на формуванні нової
української літератури і становленні класичного театру.
Національну самобутність нової української літератури характеризує
тісний зв’язок з народною творчістю, бурлеском (травестії,
інтермедії), передусім використання живої народної мови. Поява 1798
р. перших трьох частин “Енеїди” І. Котляревського, де народна мова
вживається як літературна, відкриває нову главу літератури національного
відродження.
3 новою українською драматургією і театром пов’язані творчі здобутки
акторів М. Щепкіна (1788—1863) і К. Соленика (1811— 1851).
М. Щепкін походив з кріпаків, акторську діяльність розпочав
1805 р. У 1821 р. за участю передових представників української та
російської громадськості його викуплено з кріпацтва. Акторська творчість
М. Щепкіна відзначається новаторським-пошуком. Він один з перших
перейшов від класичної манери гри до сценічного реалізму і національного
українського стилю. Створив неперевершені образи Виборного й Михайла
Чупруна (“Наталка Полтавка” і “Москаль-чарівник” І. Котляревського). М.
Щепкін набув визнання як основоположник сценічного реалізму в
українському і російському театральному мистецтві. Виступав у театрах
Харкова, Полтави, мав у Києві власну трупу (1821—1823), з 1824 р.— у
Малому театрі в Москві.
Український театр першої половини XIX ст. був переважно побутовим,
грунтувався на драматургії І. Котляревського й Г. Квітки-Основ’яненка.
У другій половиш XIX ст. паралельно з розвитком професійного театру
поширився аматорський рух, що сприяв піднесенню національної культури.!’
У 1890 p. I. Карпенко-Карий і П. Саксаганський утворили “Товариство
російсько-малоросійських артистів під керівництвом П. К.
Саксаганського”, яке було найкращим українським театральним колективом.
На його основі у 1900 р. виникла об’єднана трупа корифеїв українського
театру — “Малоросійська трупа М. П. Кропивницького під керівництвом П.
К. Саксаганського і М. К. Садовського за участю М. К. Заньковецької”.
І. Карпенко-Карий — один з найвидатніших акторів українського театру
корифеїв. Його акторська творчість позначена щирістю і психологічною
глибиною почуттів, філософським розумінням і узагальненням суспільного
буття. Він створив яскраві комедійні ролі — Прокіп Шкурат (“Сватання на
Гончарівці” Г. Квітки-Основ’яненка), Боруля, Калитка (“Мартин Боруля”,
“Сто тисяч” І. Карпенка-Карого), героїко-романтичні — Назар (“Назар
Стодоля” Т. Шевченка) та ін.
Театр корифеїв знаменує собою розквіт українського професійного театру
ХІХ ст.
У Галичині до 1848 р. українського театру не було, тут діяв театр
німецький і польський. Поширювалися аматорські гуртки у Коломиї, Львові,
Перемишлі, які використовували досвід театрів східної України.
Діяльність аматорського гуртка у Коломиї розпочалася 1848 р. виставою
“Наталка Полтавка” І. Котляревського (покутському діалекті). У жовтні
1848 р. львівський аматорський гурток поставив “Наталку Полтавку”
І.Котляревського.
Український театральний процес кінця XIX—початку XX ст. (у новій
українській історіографії — модерністичний період національного
відродження, 1890—1914) засвідчує спільність з провідними європейськими
тенденціями. Київський часопис “Українська хата” розгорнув широку
дискусію з проблем реформування театру, передусім нового репертуару,
модерної режисури, нового актора. Аналогічні пошуки відбувалися в
театрах Європи. У Скандінавії виник модерний театр Г. Ібсена
її828—1906), Бельгії — символічний театр •”‘театр мовчання”) М.
Метерлінка (1862—1949) і соціальний театр Е. Верхарна (1855—1916). У
Росії основи сучасної науки про театр (теорію і методологію сценічної
творчості, методи опанування підсвідомими творчими процесами тощо)
розробив режисер К. Станіславський (1863—1938), котрий 1898 р. разом з
В. Немировичем-Данченко (1858—1943) заснував Московський художній театр.
На розвитку театрального мистецтва 20—30-х років помітно позначився
процес українізації, що трагічно закінчився “розстріляним відродженням”.
Духовними провідниками українського ренесансу XX ст. стали письменники
М. Зеров (керівник київської групи неокласиків) і М. Хвильовий. М. Зеров
і М. Хвильовий відстоювали розвиток української культури у її зв’язку з
європейською і світовою, їх погляди поділяв Лесь Курбас (1887—1937),
видатний режисер-ре-форматор українського театру.
Утворення у Києві двох театрів — Державного драматичного і “Молодого
театру” стало своєрідним завершенням трьохсотлітнього існування
українського театру. З їх появою в Україні намітилися дві основні
тенденції розвитку театрального мистецтва — театру реального і мистецтва
театральності. В основі своїй ці дві антитези властиві розвиткові театру
в усіх країнах.
Лесь Курбас — митець європейської освіченості, знав вісім мов, вивчав
історію і теорію світового театрального мистецтва, розвивав кращі
традиції українського театру корифеїв, прагнув зберегти притаманну йому
національну самобутність. Він також спирався на досвід
режисерів-новаторів К. Станіславського, Б. Брехта та ін.
Процеси національно-культурного відродження, що відбуваються в Україні,
позначилися на розвитку сучасного театру. Активізувалися міжнародні
творчі зв’язки між театральними колективами України та Англії, Італії,
Німеччини, Польщі, інших країн. В Україні показали своє мистецтво
авангардні театри Франції, Японії (1993). Соціальні перетворення в
Українській державі зумовлюють істотні зміни у відносинах влади і
театру. Відбувається якісне оновлення національного театру на шляху
поєднання кращих вітчизняних і світових традицій.
Список використаної літератури
Українська та зарубіжна культура: Навч.посібн. /ММ. Заович. – К.: Т-во
“Знання”, 2000.
Історія української та зарубіжної культури6 Навчальний посібник. – К.:
Т-во “Знання” – 2000 р.
Помиський П.Б. Всесвітня історія, 1914-1939: Підручник. К.: Генеза, 2003
р.
Всесвітня історія: 1914-1934 р.. Навч.посібник. Авк.-упору. Я.М.
Берунчевськи, Т.В. Ладиченко. К.: А.С.К., 1999 р.
Українська культура: Історія і сучасність. Навч. посібник./ За ред.
Черенанова С.О. – Львів. Світ, 1994 р.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
