Реферат на тему:
Твори Івана Франка для дітей
І. Я. Франко щиро любив рідну землю. Україна, її природа та люди живуть
у його віршах, оповіданнях, повістях. З великою майстерністю малює він
чудові пейзажі Прикарпаття. Найулюбленіші для поета картини весняного
пробудження, коли тане сніг, скресає лід на річках, зацвітають перші
квіти. І ми розуміємо, що це не просто картини природи, а й відтворення
душевного стану людини, яку не зламали тяжкі життєві обставини, що
мужньо вистояла в боротьбі.
З теплим сердечним почуттям, з батьківською любов’ю писав Іван Франко
про дітей. За словами Михайла Коцюбинського, він «наче спочиває на дітях
од моря сліз і горя, співцем якого він зробився». Сучасники І. Франка
розповідають, як тепло ставився письменник до малечі. Це була любов,
зіткана з найніжніших людських почуттів. Де б він не зустрічав дітей,
завжди знаходив час з ними поговорити, послухати їхні розповіді.
«Життя,— говорив Франко,— мені мало всміхалось, а діти були тим весняним
сонячним промінням, яке зігрівало моє серце».
Іван Франко написав цілий ряд оповідань, героями яких є сільські діти.
Ці оповідання постали на основі його власних спогадів про дитинство,
років навчання в сільській і міській школах і мають здебільшого
автобіографічний характер. У них, як казав сам Франко, відтворені
картини виховання сільської дитини «від перших проблисків власного
думання, а кінчаючи найвищими ступенями середньої школи», формування її
характеру, становлення особистості.
Найулюбленіший герой І. Франка — хлопчик Мирон. З ним ми зустрічаємося в
багатьох оповіданнях.
П’ятирічний герой оповідання «Малий Мирон» викликає наші симпатії
допитливістю, здатністю самостійно мислити. Дитина замислюється над
безліччю питань, відкриває для себе чудовий світ навколишньої природи,
власним розумом доходить до невеликих, часом наївних, але важливих для
неї відкриттів. Яке ж майбутнє чекає цього розумного хлопчика? Чи
зможуть розвинутись його природні здібності в умовах злиднями прибитого,
забобонами затурканого села? Нічого втішного не може відповісти на це
питання письменник. Можливо, що стане малий Мирон таким самим забитим,
темним, згорьованим селянином, як і більшість його односельчан. А якщо
він здобуде освіту і присвятить своє життя допомозі бідним людям то й
тоді чекає на нього безрадісна доля: «Навістить він і стіни тюремні, і
всякі нори муки та насилля людей над людьми, а скінчить тим, що або
загине десь у бідності, самоті та опущенні на якімсь піддашші, або з
тюремних стін винесе зароди смертельної недуги, котра перед часом зажене
його в могилу, або, стративши віру в святу, високу правду, почне
заливати черв’яка горілкою, аж до цілковитої нестями. Бідний малий
Мирон!»
Та ось сільський хлопчина, що виростав на лоні природи, під опікою
люблячих батьків, змалку привчений до праці, з радістю йде до школи
(«Грицева шкільна наука»). Вже на першому уроці вчитель «потягнув його
за понятливість різкою по плечах». А далі щоденна бійка, безглузді
методи навчання зовсім вбили в хлопця інтерес до шкільної премудрості,
перетворили його на переляканого, забитого «тумана вісімнадцятого».
Після року навчання «Гриць вертав додому якраз такий мудрий, яким був
перед роком». З усієї шкільної науки виніс він лише безглузде «а баба
галамага».
Тяжкою і безрадісною була шкільна наука і для малого Мирона, героя
оповідань «Олівець», «Під оборогом», «Schonschreiben».
Жорстокі, бездушні вчителі, які знали лише один засіб впливу на учнів —
різку, зубрячка, далекі від живого життя шкільні предмети перетворювали
роки навчання на справжню каторгу. Школа калічила дітей не тільки
фізично, але й вбивала в них «всяку іскорку критики і власної
ініціативи», перетворювала слабших на духовних калік. У серцях же
сильніших духом проростало обурення і «вічна ворожнеча проти усякого
поневолення та тиранства».
Багато радощів давало сільській дитині спілкування з природою. Герой
оповідання «Під оборогом» малий Мирон повертається з міської школи на
канікули до батькової оселі. Увесь тиждень працює він разом з дорослими
на полі, на косовиці, але вже в неділю — він вільний. «Для нього немає
більшого щастя, як самотою блукати по лісі — рано в неділю, коли там
нема ні живої душі… Він слухає шуму дубів, тремтить разом із осиковим
листочком на тонкій гілляці, відчуває розкіш кожної квітки, кожної
травки, що хилиться під вагою діамантового намиста роси…» Природа
виховує в душі хлопця розуміння краси навколишнього світу, вона для
нього жива істота, він прагне зрозуміти її голоси. Як з живою істотою
стає він на двобій з сліпою силою стихії. Розуміючи, що зловісна градова
хмара несе загибель полям і сіножатям, знищить наслідки великої щоденної
селянської праці, малий Мирон перемагає власний страх, заклинає хмару:
«Не пущу! Вертай назад!» І відбувається чудо — хмара обминає оброблені
.поля, градова злива падає на ліс.
Прекрасна жива природа буває безсилою перед людиною. Так легко зірвати
квітку, зламати гілку, позбавити життя тендітну пташку.
Милосердю і любові до всього живого вчить оповідання «Мій злочин»…
Давно-давно нерозумний хлопчик вкоротив життя малій красивій пташині.
Минуло багато років, але в пам’яті вже немолодого чоловіка живе болючий
спогад про цей нерозсудливий вчинок. І в часи важких ударів нещасливої
долі, в хвилини тривоги і розпуки йому здається, що сам він ота
маленька, слабосила пташка, якій щохвилини уперта, завзята і нерозумна
сила може без причини й цілі скрутити голову…
У літературній спадщині Івана Франка помітне місце посідають казки для
дітей. Протягом багатьох років він був активним співробітником
українського дитячого журналу «Дзвінок», в якому опублікував цілий ряд
казок, створених на основі відомих світових сюжетів. Письменник не
просто переказує їх, а вводить деякі нові мотиви в стару основу, щоб
скерувати увагу малих читачів та слухачів від казкових подій до життя,
пробудити інтерес до реальних життєвих ситуацій, їхнього осмислення і
розуміння.
Використовуючи мандрівні сюжети, письменник вводить у свої казки
колоритні українські побутові деталі, окремі сцени, що відтворюють
тогочасну галицьку дійсність.
Про роботу над казками Іван Франко писав: «Кожну казку я перероблював
основно, прибиваючи її до смаку, розуміння й окружения наших дітей і
нашого народу, бажаючи й оці чужоземні зробити так само нашими, як ті,
що їх оповідає довгими зимовими вечорами наша сільська бабуня дітям у
запічку».
У передмові до другого видання казки «Абу-Каси-мові капці» Іван Франко
розкриває джерело її сюжету — казку із старовинної збірки арабських
казок в німецькому перекладі, яку він колись придбав у антикварній
книгарні. З гумором розповідає поет про пригоди старого скупаря
багдадського купця Абу-Касима, який ніяк не може позбутися своїх старих,
драних капців. Але зміст казки не обмежується лише висміюванням
скнарості як негативної риси людського характеру. Іван Франко на
казковому матеріалі викриває деспотизм, підкупність державних
чиновників, показує безправ’я окремої людини. Втративши майно, Абу-Касим
відмовляється від думок про збагачення, розкаюється у своїй скнарості і
стає богомільним жебраком.
Як зазначала дочка письменника, Ганна Іванівна, Іван Франко знав безліч
народних казок, байок, пісень про тварин і залюбки оповідав їх своїм
дітям. Звірів представляв він як мислячих істот, що живуть майже
людським життям. «Ці всі прекрасні казки і оповідання читали ми пізніше
вже як друковані твори — «Коли ще звірі говорили», «Лис Микита» і інші
казки, що були нашою першою духовною поживою»,— згадувала пізніше дочка
письменника.
Велика група казок про тварин об’єднана Іваном Франком спільним
заголовком «Коли ще звірі говорили». В основі сюжету цих творів лежать
мотиви відомих казок народів світу — українських, російських, німецьких,
грецьких, індійських, сербських. Герої цих творів — хитра Лисичка, хижий
Вовк, мудрий їжак, дурний Осел та інші — є носіями певних людських
якостей, а самі казки під личиною вигадки криють звичайно велику життєву
правду. Адже говорячи про звірів,— каже Іван Франко,— казка «одною
бровою підморгує на людей, немов дає їм знати: — Та чого ви, братчики,
смієтеся? Адже се не про бідних баранів, вовків та ослів мова, а про вас
самих з вашою глупо-тою, з вашим лінивством, з вашою захланністю, з
усіма вашими звірячими примхами та забавами. Адже ж я навмисне даю їм
ваші рухи, ваші думки, ваші слова, щоб ви якнайкраще зрозуміли — не їх,
а себе самих!»
У казках Івана Франка про тварин викривається державний лад «звірячого
царства», в якому панують сильні й хижі Леви, Вовки, Ведмеді, що живуть
за рахунок працьовитих Ослів, покірних Баранів, несміливих Зайців. Проте
представники панівної верхівки виявляються примітивнішими, дурнішими від
тих, за рахунок яких існують. Цар звірів Лев поступається розумом
вигадливому Ослу («Осел і Лев»), який перемагає і хижого владолюбного
Вовка («Вовк війтом»); звірячого ворога, лютого пана Ведмедя перемагає
малий, але розумний Заєць. Як і в народних казках добрий, чесний,
сміливий бере гору над лихим, підступним, боягузом. Малі пташки Королики
не дозволили Ведмедеві ображати їхню гідність, примусили його просити
пробачення («Королик і Ведмідь»), їжак-неборак покарав хитру Лисичку за
її віроломство («Три міхи хитрощів»), а добродушний Журавель провчив
хитромудру куму Лисичку її ж методом («Лисичка і Журавель»).
Широкої популярності набула поема-казка Івана Франка «Лис Микита». У ній
також використаний відомий у світовій літературі мандрівний сюжет про
хитрого лиса та його пригоди. У цьому творі письменник висміює вади
людського суспільства. «И у нас, між хрещеними людьми, не одно таке
діється, про яке тут у казці розказано»,— наголошує він у передмові.
У звірячому царстві, як і між людьми, часто панує неправда, здирство,
хабарництво, багатий і сильний гнітить бідного й слабкого. В образах
Лева, Ведмедя, Вовка, Лиса, Борсука уособлені панівні класи тогочасної
Галичини — цісар, царедворці, міністри, поміщики. Найхитріший і
найспритніший між ними Лис Микита, який не зупиняється ні перед якими
злочинами — зрадою, шахрайством, вбивством,— аби забезпечити собі
багате, сите життя. Цар звірів Лев робить його своїм найближчим
помічником, дає йому необмежену владу, бо й сам «грабує чисто, а не хоче
особисто, шле Ведмедів і Вовків». Дрібним мешканцям звірячого царства —
зайцям, птахам — немає життя, вони безправні, їх безкарно нищать,
пожирають всевладні хижаки.
У поемі-казці Іван Франко широко використав українську народну творчість
— казки, байки, пісні про звірів. У ній знаходимо також ряд картин, що
відтворюють народний побут, звичаї. «Я бажав не перекласти, а переробити
стару повість про лиса, зробити її нашим народним добром, надати їй нашу
національну подобу. Я, щоб так сказати, на чужий позичений рисунок
накладав наші українські кольори»,— писав Іван Франко в передмові до
«Лиса Микити».
Цим же методом скористався Іван Франко, створюючи казку «Ріпка». Стара
народна казка переказана ним по-новому, ритмізованою мовою, насичена
елементами українського народного побуту. Казка вчить жити, працювати
гуртом, дружно.
Відображаючи життя, побут і звичаї галичан, Іван Франко користувався
всіма багатствами їхньої мови, що має відмінності порівняно з мовою,
якою говорить українське населення інших областей. Письменник широко
застосовував у творах діалектизми — своєрідні слова, вирази, синтаксичні
конструкції, властиві мові певної місцевості.
Разом з тим він постійно прагнув наблизити мову своїх творів до
загальноукраїнської літературної норми. Від видання до видання
переглядав тексти, вилучав діалектизми, застарілі форми.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
