Реферат на тему:
Розвиток усного мовлення молодших школярів як предмет лінгводидактичного
дослідження
Проблема розвитку мовлення завжди була і є однією з найважливіших у
системі початкового навчання. Вироблення в учнів навичок практичного
володіння рідною (українською) мовою, вміння правильно будувати
висловлювання в усній і письмовій формі – основне завдання, яке постає
перед школою.
В основу шкільного курсу української мови покладено мовленнєву
діяльність. Зміст курсу включає знання про мову і мовлення, різні форми
і види мовленнєвої діяльності та мовні й мовленнєві уміння.
Метою навчання рідної мови є формування національно свідомої, духовно
багатої мовної особистості, яка володіє відповідними вміннями й
навичками, вільно користується засобами рідної мови – її стилями,
типами, жанрами в усіх видах мовленнєвої діяльності (аудіювання,
читання, говоріння, письмо).
Відомий лінгвіст, основоположник системи навчання дітей рідної мови
Ф.І. Буслаєв вказував, що мета має полягати у засвоєнні мовної культури
народу через систему спеціальних мовленнєвих вправ, які є основою для
розвитку природженого дару слова й умовою мовленнєвого розвитку дитини.
Для його формування, на думку Д.М. Богоявленського, слід працювати над
оволодінням словом як одиницею мовлення; оволодінням граматичною будовою
мови; розвитком зв’язного мовлення.
Кожна дитина, вивчаючи рідну мову на практичному рівні, підкоряється
нормам і системі цієї мови. Завдяки цьому вона розуміє оточуючих, а вони
– її. Елементи мови, якими вона користується, стають її надбанням,
застосовуються нею в мовленнєвій діяльності, є одиницями її мовлення.
Отже, мовлення – це ті елементи рідної мови, якими користується дитина в
певних умовах.
Мовленнєвий розвиток дитини є досить широким поняттям, яке охоплює
рівень сформованості звуковимови, його відповідності загальноприйнятим
орфоепічним нормам української мови, обсяг словникового запасу і
граматичну організацію мовлення.
Мовлення учнів розвивається, якщо вони набувають здатності розуміти
лексичне і граматичне значення слова, словосполучення, речення, тобто
якщо запам’ятовується матеріальна оболонка відповідного мовного знака і
правильно співвідноситься з явищем позамовної реальності [1, с.50].
За умови правильних методичних підходів, належної організації і
навчально-методичного процесу навчання рідної мови в першому класі в
учнів успішно формуються вміння слухати і розуміти почуте,
висловлюватися, вступати в діалог і полілог [2, с.129]. Дитина,
стверджує В.П. Бєлянін, достатньо швидко стає повноправним членом свого
мовного угрупування, здатного породжувати і розуміти безкінечну
кількість нових для неї, але не менш значимих речень на мові, якою вона
оволоділа. Що стосується мовлення зв’язного, мовлення розповіді (в
термінології С.Л. Рубінштейна – контекстуального), то тут, безперечно,
дитину треба навчати.
З огляду на це, М.С. Вашуленко пише, що в сучасній методиці початкового
навчання рідної мови широко запроваджується функціональний підхід,
дидактичним засобом його реалізації виступає зв’язне висловлювання,
текст. Саме в ньому (тексті) як найвищому рівні мовної системи
функціонують мовні одиниці нижчих від нього рівнів – речення,
словосполучення, слово. Рівень же знань з української мови, на думку
М.І. Пентилюк, залежить від запасу слів та уміння користуватися ними при
конструюванні власних висловлювань.
Експеримент Т.К. Донченко переконує, що робота над формуванням у
школярів способів збагачення власного мовного запасу й оволодіння
мовними нормами дає значно вищі результати, якщо вона проводиться на
комунікативній основі, у процесі комунікативної діяльності.
Г.С. Демидчик зазначає, що формування комунікативно-мовленнєвих умінь –
одна з основних проблем сучасної методики навчання мови, оскільки
відсутність належної кореляції між теоретичними знаннями і практичними
мовленнєвими вміннями позначається на кількісних і якісних
характеристиках мовлення, породжує різного типу мовленнєві помилки й
недоліки.
Виходячи з того, що мовлення – це діяльність, яка передбачає
використання мови з метою спілкування, пізнання, впливу на інших людей,
Є.В. Архипова пропонує основну увагу приділяти мовленнєвій діяльності як
в усній, так і в писемній формі; цілеспрямовано вдосконалювати граматику
мовлення учнів, учити їх сприймати і розуміти чуже мовлення, а також
будувати висловлювання (тексти) у відповідності з нормами мови.
Важливість, необхідність та роль розвитку усного мовлення під час
навчання грамоти обґрунтував також у своїх працях і В.Г. Горецький:
“Слухання і говоріння становить фундамент, першооснову формування
письмових форм мовлення – читання, письма, писання. Увага до
вдосконалення і розвитку усних видів мовлення має бути не менш важливою,
ніж до вироблення письмових видів. Завдання всіляко розвивати і
вдосконалювати у кожного учня вміння уважно слухати і говорити ясно,
усвідомлено, по суті справа не менш значима, ніж проблема навчання
елементарному читанню і письму”.
Обґрунтовуючи проблему розвитку усного мовлення, Л.С. Виготський,
П.Я. Гальперін, В.В. Давидов виходили з розуміння соціального характеру
причин і процесу розвитку мовлення дитини. Так, П.Я. Гальперін пише, що
мовлення для дитини виступає в його комунікативній функції. Наслідком
цього є те, що вона оволодіває ним практично. Спостереження
Л.С. Виготського та О.Р. Лурія показують, що мовлення дітей може
включати несвідоме, вільне використання багатьох елементів і явищ рідної
мови. Перший з авторів пояснює мовленнєвий розвиток дитини, виходячи з
того, що здібність до спілкування і повідомлення є результатом
іманентного (йде з середини) розвитку спілкування. У ході досліджень
було встановлено, що при переході до шкільного навчання діти при
вивченні граматики рідної мови надають перевагу не словесному складові
речення, не його граматичній структурі, а висловлюваній ситуації і її
предметним компонентам. Учені твердять, що розвиток мовлення – це
складний творчий процес, який протікає в єдності з розвитком мислення
дитини і з ускладненням її мовленнєвої діяльності.
Закони побудови мови, її звукового складу залишаються неусвідомленими до
тих пір, поки в школі дитина не починає спеціально займатися граматикою
мови і фонетикою мовлення [3, с.13].
Вивчення мовлення в генетичному плані показує, що дійсно основною
рушійною силою розвитку мовлення є семантика мови, а сам процес виступає
у вигляді постійних активних “пошуків” дитиною мовленнєвих засобів для
висловлюваних нею значень при поступовому наближенні до тієї самої
граматичної форми, яка характерна для даної мови [4, с.208].
Саме тому головним завданням розвитку усного мовлення вважаємо
вироблення мовленнєвих умінь на основі співвідношення мовної теорії і
мовленнєвої практики; визначення змісту і характеру мовленнєвих вправ;
добору мовленнєвого матеріалу (зразки слів, речень і т.ін.);
застосування відповідних методів (спостереження, аналогії, словесного) і
прийомів.
Література
1. Методика викладання рідної мови в середніх навчальних закладах / За
ред. М.І. Пентилюк: Підручник для студентів-філологів. – К.: Ленвіт,
2000. – 264 с.
2. Навчання і виховання учнів 1 класу: Методичний посібник для вчителів
/ Упор. Савченко О.Я. – К.: Початкова школа, 2002. – 464 с.
3. Лурия А.Р. Письмо и речь. Нейролингвистические исследования. Учебное
пособие для студентов психол. фак. высш. учеб. заведений. – М.:
Издательский центр “Академия”, 2002. – 352 с.
4. Богоявленский Д.Н. Психология усвоения орфографии. – М.:
Просвещение, 1966. – 308 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
