Реферат на тему:
Сучасний стан формування громадянської свідомості учнів у системі
довузівської підготовки
Поняття «громадянське суспільство» є центральним, що визначає рівень
розвитку демократії в державі. За визначенням О.Раймова, громадянське
суспільство – «…це своєрідний соціальний простір, у якому люди
пов’язані та взаємодіють між собою як індивіди, незалежні як один від
одного, так і від держави. Це – система забезпечення життєдіяльності
соціальної, соціокультурної та духовної сфер, їх відтворення і передачі
від покоління до покоління, система самостійних і незалежних від держави
суспільних інститутів та відносин, покликаних забезпечити умови для
самореалізації окремих індивідів і колективів, реалізації приватних
інтересів і потреб».[1]
У громадянському суспільстві особистість розглядається як
загальновизнана цінність. Вона (особистість) характеризується набором
цінностей, які передаються від покоління до покоління через суспільну
свідомість і підсвідомість. У процесі історичної передачі цінностей і
норм формуються риси етнічного характеру народу, його менталітет.[2]
Сьогодні, коли відбувається розбудова українського громадянського
суспільства, актуальною стає проблема виховання автономної особистості,
здатної самостійно брати участь у суспільних справах: ініціативної,
самостійної з почуттям власної гідності, що понад усе цінує свободу.
Якщо виходити з того, що головною діючою особою суспільства є
конкретна вільна, автономна людина, то вся сукупність людських відносин
і відповідних інститутів, які опосередковують приватне життя і через які
вона задовольняє свої потреби та інтереси, і є громадянським
суспільством. «Життя довело, що лише з вільних громадян можуть
утворюватися різноманітні вільні спільноти, ті чи інші соціальні
структури (від політичних партій до релігійних громад), на підставі яких
тільки і може сформуватися відкрите демократичне громадянське
суспільство й відповідна йому соціальна, правова держава, головною
соціально-політичною функцією якої має бути служіння розумній свободі,
справедливості, тобто тому, що сприяє загальній користі».[3]
Демократизація суспільства, а отже і освіти вимагають від
психолого-педагогічної науки пошуку нових шляхів якісного вдосконалення
виховання підростаючої особистості. Науковці працюють над створенням
такої моделі виховання та розвитку особистості, яка б давала їй змогу
оптимально вирішувати складні питання своєї життєтворчості, успішно
досягати індивідуальних і суспільних цілей. Саме тому особлива увага
звертається на розробку нових виховних технологій, які б забезпечували
формування у підростаючої генерації насамперед духовних здібностей як
домінуючих і вирішальних для розвитку ціннісної системи людини.
Знання специфіки процесів морального розвитку запобігає появі деяких
помилок. Формуючи моральну поведінку школярів, педагог прагне створити
умови, за яких виникає природна необхідність приймати рішення самими
школярами.
Звичка приймати самостійні рішення розвиває внутрішню потребу моральної
поведінки без примусу ззовні. Оцінка поведінки на основі аналізу
мотивів, що вплинули на рішення діяти так чи інакше, стимулює школяра до
обміркованих дій. Здатність розмірковувати, перш ніж діяти, спонукає
школяра до самоаналізу і, природно, до самовиховання і є тією необхідною
роботою особистості над собою, яка закріплює виховні впливи на
особистість, створює міцне підґрунтя для усвідомленої моральної
поведінки за будь-яких життєвих обставин.
Теоретико-експериментальні дослідження у сфері закономірностей розвитку
особистості свідчать, що лише свідомо оволодіваючи в доцільно
організованому виховному процесі здобутками культури, учень розвиває
свої сутнісні сили, стає повноцінною особистістю. У цьому процесі мають
узгоджено взаємодіяти вихователь і вихованець, бо саме дорослий виступає
посередником між культурою і підростаючою особистістю. Тому немає
необхідних підстав вважати педагога лише помічником у процесі
особистісного становлення вихованця. Для більшої ефективності
розгортання виховного процесу вихователь має зробити учня своїм
помічником, або, за висловом Ш.О.Амонашвілі, своїм соратником, коли
він активно допомагає у створенні самого себе.
У сучасній школі, на жаль, ще не існує єдиної думки щодо подолання
негативних тенденцій у розвитку особистості, та спрямованого формування
суспільно значущих властивостей і якостей. Це є свідченням укоріненого
ставлення до учня як об’єкта виховної дії, ігнорування його ролі як
суб’єкта діяльності.
Проблеми цілісного розвитку особистості учня протягом усіх років його
навчання в школі вирішуються скоріше інтуїтивно, оскільки
цілеспрямованої стратегії розвитку особистості педагоги не мають. Нині у
психолого-педагогічній науці владно заявляє про себе такий
конструктивний підхід, згідно з яким слід створювати нові механізми
виховання і моральної саморегуляції школярів, а не тільки культивувати
ті, що вже склалися. У цьому плані перспективними є такі форми взаємодії
у системі «вихователь — вихованець», які активізують закономірний процес
зростання ініціативи у дітей, що проявляється у висуненні й постановці
виховних завдань самими вихованцями з розширенням меж їхнього
особистісного вдосконалюючого смислопокладання, зміцненням властивих їм
ціннісних орієнтирів. В організації виховної роботи необхідно пам’ятати,
що не можна очікувати швидких особистісних змін у вихованців. Між
етичним знанням, як правильно поводитись, і між правильною дією лежить
відстань, яку не пройти за один виховний захід. Від вимоги «ти мусиш» до
стану «я хочу» приводить дитину її особисте ставлення до того, що вона
робить. Тож потрібні повторення, вправи у повсякденній моральній
поведінці, закріплення моральних звичок у практичному досвіді всієї
діяльності, оскільки один вчинок ще ні про що не свідчить.
Ідеї особистісно орієнтованого виховання особливо актуальні для
сьогодення. Таке виховання певною мірою ґрунтується на методологічних
принципах західної гуманістичної психології: самоцінності особистості,
глибокої поваги та емпатії до неї, врахування її індивідуальності тощо.
Цінності людини об’єднуються в єдину систему, володарем якої виступає
особистість. Ціннісна система має свою специфічну організацію. Сутність
її розкриває С. Ф. Анісімов. «Якщо всі відомі цінності, — наголошує він,
— розподілити за ступенем їх значущості для людини, її існування і
прогресивного розвитку, то матимемо класифікацію у вигляді своєрідної
класифікації цінностей, підпорядкованої принципу субординації, де кожна
цінність стосовно тієї, котра стоїть вище за неї, відіграє роль засобу,
чи умови, чи наслідку, який випливає з неї».[4]
За традиційної шкільної виховної практики не тільки в молодших, а й у
старших класах до учнів ставляться, як правило, без справжнього інтересу
і поваги; в результаті в них немає підстав для сприйняття самих себе на
серйозному рівні. Саме тому інфантилізація підростаючих
поколінь зі всіма її наслідками є характерною ознакою сучасної молодої
генерації.
До закінчення школи, тобто до віку 16-17 років, особистість можна
вважати в основному сформованою. Ті зміни, що відбуваються з людиною у
подальшому її житті, як правило, не впливають на більшість особистісних
рис, що, визначившись по закінченні школи, надалі залишаються практично
незмінними. Ранній юнацький вік – це час відносної стабілізації
особистості, її практичної підготовки до самостійного життя.
Юнацький вік – етап формування самосвідомості і власного світогляду,
прийняття відповідальних рішень, людської близькості, коли цінності
дружби, любові можуть бути першорядними.
Юність – це період прийняття відповідальних рішень, що визначають усе
подальше життя людини: вибору професії і свого місця в житті, сенсу
життя, вироблення світогляду і життєвої позиції, супутника життя,
створення своєї сім’ї.
Найважливіший психологічний процес юнацького віку – становлення
самосвідомості і стійкого образу своєї особистості, свого «Я».
Отже, метою виховного процесу у школі є осмислення проблеми формування
громадянської свідомості особистості в межах розбудови українського
суспільства, виховання у підростаючого покоління активності,
ініціативності, автономності, як необхідних цінностей сучасної людини в
перехідний період розбудови українського громадянського суспільства.
Тому найважливішою проблемою українського громадянського суспільства є
визнання людини найвищою соціальною цінністю та реальне забезпечення її
основних прав і свобод, створення умов для забезпечення самоцінності
кожної окремої особистості.
Громадянство – це не лише і не стільки юридично-правовий статус
особистості, скільки соціальний стан, не щось вічне, раз і назавжди дане
та незмінне, а основоположний факт соціального розвитку.
Література:
1. Анисимов С.Ф. Ценности реальные и мнимые. М., 1970. – С. 22.
2. Політичний менеджмент. №5, 2004. – С. 61.
3. Політичний менеджмент. №5, 2004. – С. 58-60.
4. Селиванов В.М. Право і влада суверенної України: методологічні
аспекти. – Монографія. – К., 2002. – С. 594.
[1] // Політичний менеджмент. №5, 2004. – С. 61.
[2] // Політичний менеджмент. №5, 2004. – С. 58-60.
[3] Селиванов В.М. Право і влада суверенної України: методологічні
аспекти. – Монографія. – К., 2002. – С. 594.
[4] Анисимов С.Ф. Ценности реальные и мнимые. М., 1970. – С. 22.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
