Реферат на тему:
Українська партія соціалістів-федералістів у громадсько-політичному
житті української держави (кінець квітня – грудень 1918 р.)
Прихід до влади в результаті державного перевороту 29 квітня 1918 р.
П. Скоропадського та формування ним уряду зумовили вихід на одну з
першорядних ролей у політичному житті України партії
соціалістів-федералістів (УПСФ). Сподіваючись на свій прихід до влади,
УПСФ, однак, не реалізувала можливість стати урядовою партією в день
перевороту, відхиливши з причин недемократичного характеру визначальних
законів Української Держави та несподіваних для партії репресивних
заходів російських правих кіл відповідну пропозицію першого
прем’єр-міністра М. Устимовича. Всі наступні спроби
соціалістів-федералістів прийти до урядової влади, орієнтуючись на
гетьмана П. Скоропадського і сподіваючись на порозуміння з ним,
виявилися безрезультатними, оскільки ситуацією скористалися російські
політичні сили, насамперед, колишня союзниця попередників УПСФ у
боротьбі з самодержавством – Конституційно-демократична партія.
Соціалісти-федералісти переоцінили своє значення як опозиційної
попередньому соціалістичному урядові партії і не усвідомили потенцій
російських політичних сил, зокрема партії кадетів, їх здатності
пристосуватися до нових умов.
Основні напрямки діяльності УПСФ у нових політичних умовах визначив її
травневий з’їзд, постанови якого відобразили й певні зміни в партійній
ідеології, зокрема, відмову від ідеї федерування України з Росією, інший
підхід до питання власності на землю.
Невдалі спроби УПСФ здобути урядову владу не змусили партію позбутися
своїх намірів утвердитися в державному житті Гетьманату як урядовому
чинникові. Інтелектуальний і кадровий потенціал партії, її
буржуазно-демократична природа та значення національного фактору в
Україні були підставами для такої позиції. З цією метою УПСФ намагалися
заручитися підтримкою широких кіл української громадськості, здійснюючи
спроби консолідації українських політичних партій та шукаючи шляхів до
порозуміння з австро-німецьким військовим командуванням. Протягом травня
– червня 1918 р. за ініціативою Головного комітету УПСФ регулярно
проводилися конспіративні наради керівних діячів УПСФ, Української
соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), Української партії
соціалістів-революціонерів (УПСР) та працівників державних інституцій
Гетьманату, які співчували цим партіям. У травні 1918 р.
соціалісти-федералісти разом з іншими українськими
буржуазно-демократичними партіями та деякими громадськими організаціями
об’єднуються в Український національно-державний союз, який згодом саме
за ініціативою УПСФ перетворюється в Український національний союз (УНС)
– політичне об’єднання основних українських політичних партій, – в
місцевих організаціях якого УПСФ відігравала досить вагому роль.
Зріст ваги УПСФ в Українській Державі зумовлював істотні зрушення в
партійній ідеології. Подальшої еволюції зазнали підходи
соціалістів-федералістів до питання державного статусу України.
Започатковане ще з кінця 1917 р. поступове переосмислення ідеї федерації
України з Росією саме в період Гетьманату набуває більш-менш окреслених
форм. Хоча ідея безумовної незалежності України як самодостатньої
цінності ще не стала імперативом для УПСФ, однак партія сприйняла
самостійність України як необхідну умову майбутньої федерації і
сподівалася на перетворення Української Держави на вагомий фактор
майбутньої післявоєнної перебудови Європи. Відповідні зміни відбулися й
у становленні соціалістів-федералістів до військового питання та
державності української мови.
Вереснева 1918 р. конференція УПСФ затвердила розроблений на основі
постанов травневого з’їзду і подальших зрушень в партійній ідеології
проект модифікованої партійної програми, основними вимогами якої були
незалежність України, республіка як форма державного ладу, розподіл
влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки, політичні свободи,
інститут національно-персональної автономії для національних меншин,
автокефалія православної Церкви в Україні. Конференція вимагала
організації національного уряду з метою проведення демократичної
земельної реформи, соціальної стабілізації, зміцнення земського і
міського самоврядування, розвитку кооперації, скликання парламенту та
забезпечення умов для розвитку української культури.
В результаті проведення наприкінці жовтня 1918 р. під впливом
зовнішньополітичних як визначальних та внутрішньополітичних причин
реорганізації уряду до нього потрапили як представники УНС чотири
провідних діячів УПСФ, декому з яких вдалося не лише задекларувати свої
наміри, а й здійснити певні досить вагомі кроки у державному
будівництві. Загалом два тижні існування так званого другого кабінету Ф.
Лизогуба стали для УПСФ спробою вивести Україну на демократичний шлях
розвитку, перехопити ініціативу з рук російських політичних кіл,
використати внутрішні і зовнішні обставини для зміцнення державності
України. І хоча в тих умовах їх політика була приречена на поразку,
однак залишилася в історії однією зі спроб національного
буржуазно-демократичного державного будівництва. Одним із найголовніших
завдань міністрів від УПСФ було досягнення згоди гетьмана й уряду на
скликання Українського національного конгресу, ідею якого висунув ще на
початку червня 1918 р. один із лідерів УПСФ А. Ніковський.
Соціалісти-федералісти до останнього сподівалися на порозуміння
гетьмана з УНС.
Украй критично сприйнявши наміри УСДРП, УПСР і Української партії
самостійників-соціалістів підняти антигетьманське повстання, УПСФ усе ж
підтримала Директорію Української Народної Республіки, сподіваючись, як
і за часів Центральної Ради, істотно скоригувати політичний курс
українських соціалістів.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
