Реферат на тему:
Роль судів при побудові громадянського суспільства
1. Передусім я хотів би подякувати Вам за запрошення взяти участь у цій
важливій конференції. Для мене особисто це також чудова нагода
повідомити, що я приємно вражений українським суспільством та його
великою рішучістю будувати структури, притаманні громадянському
суспільству. Протягом останніх місяців ми всі, затамувавши подих,
спостерігали за подіями в Україні, а я хочу наголосити: останні
перетворення є передумовою того, щоб думати про Україну як про
майбутнього члена Європейського Союзу. Останні тижні довели всім
європейцям, що Україна є невід‘ємною частиною Європи, що її історія й
традиції стисло пов‘язані з історією Європи, що український народ щиро
поважає великі цінності, які обумовлюють європейську тотожність,
основоположними рисами якої є демократія, свобода й гідність кожної
людини. Від свого імені, від імені моїх колег – суддів Конституційного
Суду – хочу передати Вам побажання всього найкращого, висловити почуття
дружби, подиву й поваги з приводу досягнень українського суспільства, а
також нашої глибокої віри й надії в те, що Україна в недалекому (як я
сподіваюсь) майбутньому займе своє місце в європейських структурах.
А тепер, спираючись на польський досвід, я хотів би поділить з Вами
деякими зауваженнями, пов‘язаними з проблематикою ролі судів, навіть
ширше – роллю органів правосуддя при побудові громадянського
суспільства.
2. Про що свідчить польський досвід?
Польща відносно недавно виборола непідлеглість й змогла розпочати
побудову громадянського суспільства. Наш досвід дуже виразно свідчить
про те, що обов‘язковою умовою демократії є наявність громадянського
суспільства. Демократія не може зводитись до формальних рішень, вона
повинна спиратись на глибоке свідоме переконання громадськості в тому,
що вона обрала правильні вектори, властиві інструменти захисту прав
людини, що свобода людини не має віртуального характеру.
Демократія, яка зводиться до формальних гарантій, навіть широко
регламентованих у численних нормативних актах, буде залишатись лише
бутафорією демократичної системи й, напевно, не буде відповідати
сподіванням населення. В нашій частині Європи ми протягом багатьох років
відчували лише мнимість „віртуальних прав і гарантій”, які ніколи не
мали шансу стати дійсністю, натомість чудово виставлялися напоказ
представникам інтелектуальних еліт Заходу, як доказ „нового передового
суспільства”. Смак цієї демократії „на папері” люди добре відчували в
таборах Гулагу й у тюрмах КГБ.
Ми в Польщі багато зробили для побудови основ демократичного суспільства
й втілення ідеї правової держави. У нас відбулися фундаментальні
конституційні зміни, глибока перебудова усіх областей системи
правосуддя. Проте й сьогодні нам бракує активної участі громадян у житті
суспільства, яка мала б забезпечити повне й правдиве функціонування
демократичних інститутів. Громадяни, які будують демократичне
суспільство, повинні бути впевнені у тому, що функціонування самої
держави та її інститутів залежить від них самих і що ні на кого не можна
перекласти відповідальність за те, що їм погано в цій державі жити, що
реальне життя не відповідає їх уяві й сподіванням. А відбувається так
тому, що в демократичному суспільстві немає вже поділу на „ми”
(громадяни) й „вони” (влада). Влада є такою, яку громадяни самі собі
створили у громадянському суспільстві. Це банальні істини і для багатьох
людей вони є очевидними, проте сьогодні вони відразу кидаються в очі в
Польщі, яка нині, знаходячись на порозі великих політичних і економічних
викликів, і надалі відчуває дефіцит широкої громадської участі в
управлінні державою, тобто у використанні механізмів демократичної
держави.
Про те, яке місце займе Україна на політичній мапі Європи, яким буде її
внесок в побудову нового європейського простору свободи й прав людини,
буде вирішувати (і ми повинні про це пам’ятати) громадськість, а не
влада чи її вищі ешелони. Лише демократичне суспільство, що свідомо
крокує до намічених цілей, може досягти своєї ще не реалізованої мети.
Ми в Польщі дивимось на досягнення українського суспільства з
перспективи нашого досвіду останніх двадцяти п’яти років (починаючи від
серпня 1980 року) і маємо враження, що серце й пульс сучасної історії
Європи перемістилися в Україну. Так, як свого часу вся Європа відчувала
ритм історії в Польщі, спостерігаючи за робітниками Гданської
Судноверфі.
3. Правосуддя і демократія
Для мене особисто, як для юриста і судді Конституційного Суду,
законодавство, по своїй суті, є важливим стимулятором перемін, воно
обумовлює якість демократичних стандартів та інституціональні гарантії
прав людини. Проте законодавство це не лише письмові тексти нормативних
актів, зведення законів, кодекси, це, передусім, законодавство, що
витікає з судової практики, з того, що становить звичайну буденність
функціонування органів системи правосуддя.
«Немає поганих законів, є лише погані судді», – так ще понад 200 років
тому говорив Шарль Монтеск’є. І хоч у цьому твердженні є багато
перебільшень, воно, нажаль, виражає те, що ми знаємо на інтуїтивному
рівні. Погане, недбало сформульоване, суперечливе й несправедливе
законодавство завдяки цілеспрямованій, мудрій і справедливій суддівській
роботі може стати гарантом прав людини й сприяти розширенню свобод. І
навпаки: чудово підготовлене, цілісне, раціональне й справедливе
законодавство може суперечити само собі в руках тих, хто застосував його
чисто формально, не відчуваючи всіх тонкостей, та забуваючи, кому і яким
цінностям має слугувати закон. Відомі з часів стародавнього Риму вислови
Dura lex, sed lex (Суворе право, проте право) та Ius est ars boni et
aequi (Право є мистецтвом добра й справедливості) сьогодні виражають
основну дилему, існуючу в сфері практики застосування законодавства,
визначають роль і значення суддів у процесі побудови демократичного
суспільства.
І знову хочу поділитись з Вами декількома зауваженнями, що базуються на
нашому, польському досвіді.
Конституційна судова практика в Польщі має довголітню історію, понад
двадцятирічну. Найбільший парадокс останніх років соціалізму в Польщі,
можливо, полягав у створенні інституту (через декілька років після
проголошення воєнного стану й придушення руху „Солідарність”), який за
своїм призначенням і компетенцією в структурах авторитарної влади
повністю заперечував існуючим реаліям. Конституційний Суд 1985 року мав
виконувати роль фігового листка, приховувати існуючу дійсність, яка була
зовсім іншою, ніж та, що декларувалася. Проте сталося навпаки. І це
завдяки суддям першого складу Конституційного Суду, призначеним (можете
не сумніватися) партійними органами, та схваленим самим Політбюро ПОРП.
Склад Конституційного Суду був повністю номенклатурним. А що ж сталося?
Всупереч очікуванням партійних діячів, Конституційний Суд, завдяки
рішучості суддів першого складу, виборов собі незалежність. Яким же
великим був подив представників уряду, коли на першому в історії
засіданні Суду, перед телекамерами, вони почули, що видана урядом
постанова суперечить Конституції. Представник уряду вийшов із залу Суду
після цього першого вердикту Суду й заявив, не приховуючи злості:
„Конституційний Суд призвів до зміни устрою в Польщі!” Дійсно, так і
сталося, міністр не помилився.
А наша судова діяльність (ще за п’ять років до занепаду соціалізму)
ступила на шлях побудови правдивих демократичних стандартів. При цьому
слід пам’ятати, що все це відбувалося за умов, коли формально, як було
записано в Конституції, керівна роль належала партії, коли не були
гарантовані ні власність, ні право звертатись до суду. І на фоні цього
очевидно недемократичного закону, що суперечив основним стандартам
свобод і демократії, повіяв вітерець конституційної судової діяльності.
Так сталося лише завдяки суддям, які змогли зберегти почуття
незалежності й добре зрозуміли своє покликання й виклики, висунуті
історією. Є такі моменти в історії, коли п‘янкий запах свободи є
настільки сильним, що кожен відчуває необхідність взяти на себе якийсь
тягар відповідальності за те, що відбувається навколо нього.
Це все відбувалось ще до 1989 року, до остаточного розвалу соціалізму.
Прийшла „весна народів”, котра відмінила курс на побудову комунізму,
проте автоматично не знищила майже 50-річного „доробку” соціалістичної
влади у вигляді декількох десятків тисяч законів і нормативно-правових
актів різного рангу, у тому числі Конституції ПНР, прийнятої в 1952
році, яку особисто перевіряв і власноруч писав І.В. Сталін (збереглися
цікаві оригінали аркушів, що підтверджують „творчий внесок” „вождя всіх
народів” в текст Конституції, та власноруч зроблені ним поправки до
прийнятого в Польщі тексту). Сам по собі цей факт міг паралізувати
перебіг демократичних процесів й негативно вплинути на громадську
свідомість. Проте сталося інакше – і це завдяки суддям і раціональному,
творчому застосуванню закону інституціями системи правосуддя: усіма
судами загальної юрисдикції та Конституційним Судом. І тут я знову
повторю банальну істину, відому всім у правничому середовищі: сенс і
значення закону, його засад і аксіології, на яку він спирається,
змінюється еволюційно (а подеколи навіть більш радикально в переломні
моменти історії) разом з середовищем, в якому цей закон застосовується.
Проте, яка буде нова аксіологія системи, який сенс і значення будуть
надані існуючим в системі правовим засадам і основним застереженням,
остаточне рішення будуть приймати судді, залежно від їх чутливості,
творчого підходу, почуття справедливості й прив’язаності до цінностей,
завдяки яким формуються основні права і свободи людини. В Польщі, доки
дійшло до остаточного скасування положень Конституції 1952 року (а
сталося це лише у 1997 р.), ніхто не сумнівався, що від моменту краху
комунізму діють нові стандарти Конституції. Незважаючи на відсутність
важливих нормативних правил у самій Конституції, завдяки творчій ролі
Конституційного Суду в систему фундаментальних гарантій були внесені
права людини – безпосередньо на підставі засади демократичної правової
держави. Власне звідси, наприклад, витікають: право звертатись до суду,
право на справедливе судочинство, право на захист своїх прав, заборона
зворотної дії закону, гарантії щодо якості, зрозумілості й „порядності
законотворення”, право на приватне життя тощо. Подібний творчий підхід і
відважне викладення законодавчих положень можна було зауважити в судовій
практиці судів загальної юрисдикції та Верховного Суду. Власне завдяки
роботі судів загальної юрисдикції в правовій системі, без зміни основних
положень, було введено положення про надійний захист прав людини у сфері
приватного життя, визначено межі свободи слова згідно з вимогами
демократичної правової культури, встановлено (відповідно до вимог нової
ринкової економіки) засади автономії волі сторін і свободи угод,
встановлено межі інтеграції держави в сфері власності й майнових прав на
нових, більш обмежених засадах. Таким чином у нас розвивалось явище, яке
я часто називаю конституційністю права.
Цей досвід дозволяє мені сформулювати таку тезу: без відважних, творчо
налаштованих суддів процес побудови стандартів демократичної держави
проходив би набагато повільніше. Без сукупного зусилля людей, що
перебрали на себе відповідальність за застосування законодавства,
сьогодні ми були б зовсім в іншому місці.
4. Як будувати достовірність інституту правосуддя й довіру суспільства
до механізмів демократії?
Про те, що суди мають бути незалежними й кожному надавати шанс на
справедливе вирішення справи, знають усі. Натомість значно менше й рідше
говориться на тему, як будувати достовірність судочинства в очах
громадської думки і виробляти переконання (яке є невід‘ємною частиною
громадянського суспільства) про те, що суди дійсно є гарантом прав і
свобод людини. Довіра до правосуддя – це фундамент правової держави. В
практиці Конституційного Суду ми виробили поняття так званої об’єктивної
незалежності. На ньому я хочу зупинитися більш докладно, оскільки воно
торкається питання достовірності судів. Об’єктивна незалежність це ніщо
інше, як образ правосуддя – судів та інших інститутів, з ними
пов’язаних, в очах громадськості, її свідомості. Без незалежності в
такому розумінні не можна забезпечити достовірності судів. При цьому це
є той чинник, який не слід ототожнювати з незалежністю в традиційному
значенні: як свободу від зовнішніх натисків та (вже менш традиційно) як
незалежність при винесенні вироку від власних поглядів і вподобань
політичного, ідеологічного й світоглядного характеру.
Ми, як судді, повинні використовувати всі доступні нам засоби для
побудови образу справедливих судів. Ми повинні дотримуватись дуже
вимогливих стандартів щоденної поведінки, а також тих, що не обов‘язково
витікають з норм записаного законодавства. Не можна погодитися з
легковажним сприйманням явища корупції в судах лише на тій підставі, що
такі випадки є поодинокими. У такій вразливій сфері, яка так суттєво
впливає на сприймання цілої системи демократичних інститутів, не можна
погодитися навіть з одним випадком корупції, і кожен такий випадок слід
вважати поразкою системи правосуддя.
Небагато говориться на тему формування образу судів у ЗМІ. І з точки
зору методів інформування про судову практику (це я констатую,
спираючись на досвід останніх кільканадцяти років, що, зрештою, доводять
і останні соціологічні дослідження) громадськість вважає, що мова
переказу змісту судових рішень є надзвичайно важливим чинником, який
впливає на образ і достовірність цих інститутів. А тим часом наша
юридична мова, якою ми користуємося щоденно, є „езопівською” мовою,
частенько жаргоном професіоналів, в якій немає чітко сформульованої
думки. Вона, скоріш, спрямована на те, щоб приховати правдиві мотиви
того або іншого рішення. Це погана звичка, з якою слід боротися, якщо
пригадати, що в правовій державі, достовірність будується на фундаменті
правди і аргументів (imperio rationis), а не сили, авторитету і влади
(rationes imperii).
Вирок і його обґрунтування адресовані не лише юристам, а передусім
звичайним людям, які мають право зрозуміти, на яких підставах було
прийняте таке рішення. У такий момент я завжди пригадую анекдот про те,
як засуджений після довгого ознайомлення з судовим рішенням з
обґрунтуванням і зі складними юридичними висновками, звернувся до судді:
„Я все це намагався зрозуміти Високий Суд, але прошу мені сказати: чи
мене посадять чи ні?”.
Ми, юристи, схильні все надзвичайно ускладнювати. Звідси походять довгі
висновки й довжелезні, заумні й закручені обґрунтування. Вироки, що
нараховують 50 і більше сторінок обґрунтування в практиці судів (у тому
числі й Конституційного) не належать до рідкісних явищ. І в той же час
досвід доводить, що ми повинні висловлюватись прозоро й доступно. Але
хто має достатньо часу, щоб написати щось коротко, стисло й чітко?
В демократичному суспільстві передусім важлива є якість і переконливість
аргументації. Ось чому завжди важливо викласти правдиві, а не мнимі
докази. Це є умова достовірності. Я завжди вперто повторював, що суди не
працюють у суспільному вакуумі, вони не можуть втрачати з поля зору
наслідків своїх рішень, вони повинні враховувати реально існуюче правове
оточення та економічну дійсність. Це зовсім не рівнозначне з
„політизацією” законодавства чи його релятивізацією, ні з правовим
нігілізмом – за умови, що докази, аргументи й мотиви того чи іншого
судового рішення є відкритими, а закон є передбачуваним. Зміст окремих
понять і юридичних висловів підлягає поступовій еволюції, змінюється їх
зміст і функціональне навантаження, хоча звучання положень залишається
без змін. І тут вбачається чудова роль суддів: наскільки вони вміють
правильно викласти нові виклики і надати нове значення старим
традиційним висловам. З цієї точки зору мабуть немає кращого прикладу,
як французький цивільний кодекс – Кодекс Наполеона, двохсотріччя якого
недавно святкувала вся Європа. „Старі рамки”, які зберегли свою
придатність і життєвість лише завдяки тому, що судді змогли знайти в
старих положеннях новий зміст, побачити нові цінності й надати їм нового
значення. За таким зразком і здійснюється законотворення в демократичних
системах: як сукупний результат законотворчих заходів, існуючої судової
практики, традицій, звичаїв і загальноприйнятих цінностей.
Проте щоб суд міг виконувати цю роль, він має бути переконливим і
достовірним. Приховування напруги та існуючих суперечностей між
цінностями й правовими засадами в системі також не можна назвати
прийнятним виходом. У демократичній державі найчастіше не йдеться про
те, чи варто якусь засаду зберегти, чи слід поважати, рахуватися з тією
чи іншою цінністю, а частіше про те, як погодити суперечність, що лежить
в сфері засад, з конституцією (чи правовою системою). На цю тему
ведеться найбільша дискусія: чи зберегти абсолютизм свободи слова чи
приватну сторону життя людини та її добре ім‘я? чи визнавати свободу
наукових досліджень? чи накладати на вчених обмеження задля захисту
гідності людини? чи захищати приватну власність ціною відмови від
захисту деяких прав громади? чи захищати фінансовий стан держави і
державний бюджет як цінність або ж послідовно вживлювати засаду
справедливості? Ці та інші дилеми не можна втрачати з поля зору, про них
слід говорити прямо, не приховувати правду і не прикриватися
альтернативною аргументацією. Слід пам‘ятати, що громадянин у правовій
демократичній державі воліє бути інформованим про прикрі або драматичні
справи, ніж не бути інформованим взагалі.
Ось чому я підтримую, наприклад, відкритість аргументацій у вигляді
обґрунтованих доказів у окремих суддів. Це часто шокує громадську думку,
але лише спочатку. Люди дивуються, що правда може бути різною. У
демократичному і плюралістичному суспільстві так не буває, щоб існував
лише один патент на правду, якої всі інші позбавлені. Хоч це також
звучить парадоксально, окрема думка також сприяє авторитету суддів і
подеколи є початком нових нуртів у судовій діяльності, які в майбутньому
стануть основним напрямком.
Суди не повинні боятися громадської думки і не повинні бути звільнені
від критики ЗМІ. Юридична сила і остаточність вироків не відхиляють
можливості такої критики, оскільки правосуддя є одним з найважливіших
учасників суспільної гри в демократичній правовій державі. Також не
можна будувати авторитету судів на заборонах і відсутності доступу до
інформації. Як правило, це має зворотній ефект.
5. Дилема: ефективність судів чи право широкої доступності до судового
процесу. Альтернативні методи.
Немає жодного сумніву, що право на судовий процес є однією з
найважливіших гарантій прав людини у демократичній державі. Проте
водночас ми всі розуміємо, що суд, обтяжений справами, стає
„уповільненим”, мало ефективним. У цьому випадку спостерігається також
суперечність між цінностями й засадами на конституційному рівні. Право
на судовий процес є так само важливим, як право на розгляд справи у
відповідний, не затягнутий термін. Відразу після завоювання
непідлеглості у 1989 р. у Польщі почалась послідовна побудова шляхів
звертання до суду, що раніше, у комуністичний період, було дуже
обмежене. Набагато (у декілька разів) зросла кількість справ, що
направлялись до суду, було впроваджено третю інстанцію і можливість
оскаржувати практично кожне рішення державного органу. Такі зміни
сприяли великим сподіванням.
Та нині система правосуддя стогне під навалою справ і лише недавно
(менше, як рік тому) дещо скоротилася кількість справ, незакритих у
належний термін. Це відбувається не так вже просто й безконфліктно:
спрощення процедур, скорочення шляхів судового процесу, підвищення
порогів доступності до третьої інстанції – все це у значній мірі
відбивається на гарантіях захисту прав людини. Десь слід знайти точку
рівноваги: спрощення судових процедур не може долати відповідного
порогу, нижче якого засади процедурного правосуддя вже не будуть
сприйматися.
Проте суспільство повинно свідомо робити свій вибір, повністю розуміючи
наслідки такого вибору.
Медіація, тобто процедура примирення, є раціональним і, можливо,
найкращим способом вирішення існуючої дилеми.
Медіаційний процес не лише прискорює процедури, а й дозволяє враховувати
права людини, яка має шанс шукати рішення, що у даній конкретній справі
є найкращим й найбільш гнучким варіантом виходу з існуючого конфлікту.
Вона часто реалізує те, що є неможливим в нормальних, типових судових
процедурах, а власне справедливість, яка є максимально наближеною до
людини, адекватною обставинам, ситуації й людям.
Європейські держави протягом кільканадцяти років будують спільний
правовий простір. Процес адаптації законодавства до Європейського
невдовзі розпочнеться й в Україні.
І тут варто було б згадати про „Основоположне рішення Ради Європейського
Союзу” від 15 березня 2001 р. („Вісник законів” ЄС № 82 від 22.03.2001
р, ст. 1) про статус потерпілих у кримінальному процесі. У світлі цього
рішення застосування медіації, як способу пошуку і обговорення
можливості вирішення проблеми між потерпілим і правопорушником,
рекомендується всім країнам-членам Євросоюзу і кандидатам у члени.
Основною ідеєю медіації є концепція відновного правосуддя, що передусім
спирається на компенсаційне спокутування заподіяної шкоди й кривди, яке
слід розуміти як альтернативу сьогоднішній ідеї правосуддя помсти. Вона
базується на щораз ширшому переконанні, що інтерес жертви злочину, а не
держава й суспільство, має бути в центрі уваги процесу. Від помсти
правопорушникові, що замахнувся на правопорядок й суспільну злагоду,
більш важливим є усунення кривди й відшкодування збитків, заподіяних
жертві.
Медіація є досить молодим інститутом (а в польській системі правосуддя
вона набрала чинності зовсім недавно), проте перші роки досвіду
доводять, що вона може успішно використовуватись. Слід пам’ятати, що
вперше вона була впроваджена до кримінального права в 1997 році. Правила
Кримінально-процесуального кодексу надають правопорушнику можливість
примирення з потерпілим.
Нинішній підхід до застосування медіації критикується за дуже вузьку
область застосування процедури примирення, відсутність механізму, що
забезпечують конфіденційність медіації, відведення обмеженого часу для
її проведення, який до того ж зараховується в термін попереднього
слідства. Медіація може бути широко використана в провадженні в справах
неповнолітніх, де, щоправда, йдеться не про спір1 , а про те, що
основною її метою окрім виховних моментів, є також досягнення примирення
між неповнолітнім правопорушником і потерпілим, усунення завданої шкоди,
відшкодування матеріальних і моральних збитків потерпілого. Медіацію
було також впроваджено до нового Адміністративно-процесуального кодексу.
Там вона, щоправда, набула вигляду судової угоди, укладеної під наглядом
судді як медіатора. Одначе завдяки цьому справа може бути закритою без
судового процесу. У цивільному законодавстві медіація може знайти
застосування не лише в справах про розлучення, пов’язаних з поділом
майна або опікунством над дитиною (виключаючи таким чином важкі
довготривалі засідання з цього питання), а й у справах взаємин із
сусідами, справах про відшкодування збитків чи справах про спадок.
Безсумнівно, медіація повинна застосовуватись більш широко, вона повинна
стати методом вирішення спорів не лише із сусідами, зокрема вона може
застосовуватись для вирішення спорів між органами державної влади і
громадянином або громадськими організаціями, організаціями роботодавців,
профспілками роботодавців і працівників. Вона може знайти застосування у
з‘ясуванні відносин між структурними одиницями місцевого самоврядування.
Слід сподіватись, що області її використання в майбутньому будуть
розширятись.
При оцінці медіації, як засобу вирішення конфліктів, не можна забувати
ще про один, можливо вирішальний чинник. Цей засіб, як жоден інший,
дозволяє враховувати інтереси усіх зацікавлених у вирішенні проблеми
сторін. Як жоден інший спосіб, він дозволяє звернути увагу на той факт,
що хоч процедура й проходить за участі державного органу (найчастіше
суду, прокурора), інтерес людини, життя якої було порушене, має бути
предметом особливої турботи. При кримінальному процесі медіація дозволяє
врахувати особливий інтерес потерпілого і власне йому віддає ініціативу
у питанні визначення заходів по компенсації за заподіяну кривду. Подібне
відбувається й у справах неповнолітніх. Якщо йдеться про процедуру
примирення в справах адміністративного провадження й у цивільних
справах, то медіація може призвести до досягнення остаточного примирення
між сторонами й закінчення процесу провадження або однозначної відмови
від необхідності його провадження.
Заходи по пропаганді й поширенню цього значно дешевшого метода,
гарантуючого конфіденційність, відкривають більш швидкий шлях до
вирішення конфліктів і можуть суттєвим чином „розвантажити” державну
систему правосуддя.
Свідомість існування альтернативного, додаткового по відношенню до
традиційної моделі правосуддя, способу вирішення спорів і надалі,
нажаль, залишається мало розвинутою.
Гарним прикладом поширення знань на цю тему є діяльність деяких
асоціацій, таких як, наприклад, Польський Центр Медіації, який став
першою недержавною організацією в Польщі, що займається впровадженням
процедури примирення.
Також слід звернути увагу на просвітницьку діяльність Центру, спрямовану
не тільки на потерпілих і правопорушників, учасників цивільних процесів,
а й на широке коло молоді шкільного віку. Широка видавнича й навчальна
діяльність, ознайомлення учнів середніх шкіл і гімназій з поняттям
відновного правосуддя, звернення уваги на основні засади медіації мають
таке цінне значення, яке важко переоцінити.
В межах свого виступу я порушив лише кілька основних проблем, пов’язаних
з можливостями, які створює для спільної системи правосуддя в Європі
застосування інституту медіації. Я глибоко впевнений, що ми знаходимось
лише на початку шляху, якщо йдеться про використання медіації на
практиці. Провідну роль тут відіграють просвіта й формування в
свідомості органів, відповідальних за ініціювання процесів примирення,
переконання в обґрунтованості звернення до цього заходу.
Я вважаю, що суть демократичної правової держави зводиться не лише до
формального додержання законодавства на всіх рівнях громадського життя,
але й до такого його застосування, яке надає можливість людям якомога
краще впливати на відстоювання власних інтересів.
У цьому контексті створення й пропагування механізмів, що сприяють
розвиткові консенсусних методів вирішення спорів між зацікавленими
сторонами, має бути визнане надзвичайно важливим, таким, що в широкому
розумінні служить захистові прав людини й збереженню суспільної злагоди.
1Слід пам‘ятати, що й суд у цьому процесі не виконує ролі арбітра між
сторонами, а лише вирішує питання необхідності застосування по
відношенню до неповнолітнього правопорушника заходів виховного характеру
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
