Реферат на тему:
Проблеми судової реформи в Україні
Прийняття у 1996 р. нової Конституції України, в якій основні
демократичні цінності проголошено підгрунтям перебудови в усіх сферах
суспільства, стало новим поштовхом у розбудові української державності.
У зв’язку з демократичними перетвореннями, що здійснюються в
українському суспільстві, відбуваються відповідні трансформації в усій
системі державної влади, мета яких — створення в Україні умов для
формування незалежної демократичної правової держави.
Реалізація на практиці таких перетворень неможлива без зміцнення
правового статусу органів правосуддя. У державі, що прагне стати
правовою, суд має бути авторитетним, незалежним, владним та самостійним,
в якому люди бачили б не бюрократичну установу, а реального гаранта
їхніх прав, надійного захисника їхніх інтересів 1. Однією з передумов
становлення в Україні правової держави, додержання її стандартів є
поважання свободи та недоторканності людини, здійснення правосуддя
відповідно до вимог Конституції та чинного законодавства 2.
Суд відіграє в житті будь-якої держави важливе значення, а в правовій
державі правильно улаштований суд має ще й таку нову функцію, як бути
міцною гарантією прав громадянина 3, що проголошуються основним законом
держави 4. Винятково важливою є, таким чином, роль суду як органу,
призначеного для розв’язання конфліктів з метою захисту прав та законних
інтересів людини і громадянина.
Проведення судової реформи з метою підвищення ефективності захисту прав
людини, доступності для всіх громадян справедливого правосуддя викликало
необхідність сформувати розгалужену систему судових органів, привести їх
у відповідність з принципами правової, демократичної, соціально
орієнтованої держави. Виконати це завдання неможливо без докорінних змін
у сфері здійснення правосуддя, становлення його як справді незалежної,
самостійної влади. Крім того, входження України в європейський і
світовий простір викликає потребу у відповідних перетвореннях в усіх
сферах суспільного життя, адаптації основних державних інституцій до
найкращих світових зразків. Чи не найбільшою мірою це стосується саме
судової системи.
Основні принципи і напрями проведення судово-правової реформи в
незалежній Україні відображені у Постанові Верховної Ради України від 28
квітня 1992 р. № 2296-ХІІ «Про концепцію судово-правової реформи в
Україні», в якій вказується на необхідність формування судової влади як
самостійної сили, незалежної від законодавчої та виконавчої влади і
здатної здійснювати правозахисну функцію в правовій державі, положення
якої набули подальшого розвитку в низці законодавчих актів, що
регламентують діяльність судової системи, визначають статус суддів,
народних засідателів, процедуру фінансування судів тощо.
Однак процес утвердження судової влади відбувається з певними
труднощами, до того ж у складних соціальних та економічних умовах. Є
чимало факторів, що перешкоджають нормальній роботі органів правосуддя.
У ході практичної реалізації законодавства про судоустрій та
судово-процесуального виникли проблеми, котрі потребують спеціального
дослідження та теоретичного осмислення. Особливо це стосується
діяльності місцевих судів, які найбільш наближені до зацікавлених
суб’єктів і безпосередньо здійснюють розгляд більшості справ. Вони,
власне, і є судом у повному конституційному розумінні. Поки що тривають
нескінченні дискусії щодо шляхів реформування судової системи, а сам цей
процес затягнувся на десятиліття й остаточної визначеності за напрямами,
строками та методами на законодавчому рівні не набув. Тому, хоч судова
реформа в Україні розпочалася фактично ще за часів Радянського Союзу,
але й донині питання, що пов’язані з цим процесом, залишаються
актуальними.
У Конституції визначено органи, які належать до системи судової влади,
та головні засади їх діяльності, закріплено положення про систему судів
загальної юрисдикції, а також названо найвищий її орган — Верховний Суд
України.
Подальший розвиток судової влади згідно із закладеними в Конституції
принципами міг бути забезпечений лише із прийняттям відповідних законів,
насамперед Закону «Про судоустрій України».
В авральному порядку наприкінці п’ятилітнього терміну, відведеного
Конституцією для приведення судової системи України у відповідність із
її положеннями, було прийнято низку законодавчих актів, що отримало
назву «мала судова реформа».
Підбиваючи підсумки зробленого у цій сфері, доводиться, на жаль,
визнати, що у вирішенні проблем реформування судової системи домінує
формальний підхід. На перше місце висувається проблема структури судових
установ, а мета правосуддя враховується лише настільки, наскільки це є
сумісним з інтересами суб’єктів реформаторського процесу. Конфлікт між
цими інтересами та принципом поділу влади й викликав дискусію про
побудову системи судової влади, місце та роль у ній Верховного Суду
України.
Необхідно зауважити, що зміст відповідного розділу Конституції та Закону
від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІІІ «Про судоустрій України» (далі — Закон
від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІІІ) не узгоджені. Через це зазначений Закон
не дав судовій владі інструменту для повного втілення в життя принципу
верховенства права. Це також стало одним із факторів, який зумовлює
поразку конституції юридичної перед конституцією фактичною, прогресивна
динаміка першої потрапила в лабіринт консервативної статики другої.
Зміни, що відбулись у системі судової влади, мали формальні ознаки
реформи, але напрями, які визначалися її суб’єктами, уповільнювали
поступальний рух у розвитку судової системи як незалежного інституту
громадянського суспільства.
Негативний вплив на цей процес мали й ті обставини, що законодавець у
Конституції визначив Україну як таку, що вже досягла рівня правової
держави, всупереч перехідному характеру соціальних та економічних
відносин, не врахувавши при цьому потенціал деструктивних сил у значній
частині українського політикуму.
Термінологічні запозичення із конституцій сталих демократій на
вітчизняному грунті втрачали свій реальний зміст, і це значною мірою
призвело до ідеалізації роботи державних механізмів, до намагання
підпорядкувати правосуддя, спираючись на традиції радянського режиму.
Правильні по суті принципи верховенства права, торжества закону,
судового контролю за всіма сферами правовідносин у суспільстві необхідно
було послідовно втілювати в законодавстві про судову владу з метою
досягнення справедливості як природного наслідку її діяльності. На
практиці ж відбулась абсолютизація форм діяльності суду та робилися
зусилля для гарантування їх інституційної непорушності, що призводить до
підміни змісту і мети судочинства на процедурні форми судової
діяльності, що особливо характерно для процесуальних галузей
законодавства, норми яких «багато в чому суперечать інтересам захисту
основних прав і свобод людини» 5. Внаслідок розриву між загальними
положеннями й організаційними засадами судової системи, її окремими
ланками та їх інстанційною компетенцією значення окремих процесуальних
інститутів зводиться до рівня формальних церемоній. Усі ці фактори
негативно позначились як на діяльності судової влади загалом, так і на
повноваженнях Верховного Суду України зокрема.
При створенні судової системи, що базуватиметься на нових засадах,
недоцільно орієнтуватися на нині існуючі органи, лише розподіливши між
ними функції. Навпаки, слід ретельно проаналізувати передбачені
законодавством функції судової системи і саме для їх виконання
сформувати відповідні органи, тобто йти в напрямі від причини до
наслідку.
Аналізуючи зміст п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції, згідно з яким однією із
засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження
рішення суду, крім випадків, встановлених законом, слід визнати
необхідність побудови трьох ланок судової системи. Базовим є рішення
суду першої інстанції, далі послідовно можуть відбуватись апеляційне та
касаційне провадження. Трьом інстанційним функціям суду мають
відповідати і три судові ланки, тобто необхідна наявність суду першої
інстанції, апеляційний та касаційний суди.
Однак в межах спеціалізованих юрисдикцій нині маємо чотири ланки судових
органів. Виникають закономірні питання: на рівні якої інстанції мають
бути ці ланки; як їхні фактичні функції співвідносяться з Конституцією;
чи вичерпно відображає їх сукупність зміст поняття «судова влада»?
Беззаперечним є віднесення місцевих судів до судів першої інстанції; не
виникає особливих розбіжностей щодо визначення ролі та функцій існуючих
апеляційних судів. Найбільш неврегульованим є питання щодо касаційної
інстанції, тому що Законом від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІІІ касаційними
функціями наділені як Верховний Суд України, так і вищі спеціалізовані
суди. У п. 1 ч. 1 ст. 39 зазначеного Закону передбачено, що вищий
спеціалізований суд розглядає в касаційному порядку справи відповідної
судової юрисдикції, а в ч. 2 ст. 47 визначено: Верховний Суд України
розглядає в касаційному порядку рішення загальних судів у справах,
віднесених до його підсудності процесуальним законом; переглядає в
порядку повторної касації усі інші справи, розглянуті судами загальної
юрисдикції. Таким чином, у цьому Законі введено поняття повторної
касації, про яке немає жодної згадки в Конституції.
Якщо найвища інстанційна функція касаційна, то не може бути жодних
заперечень щодо здійснення її найвищим судовим органом, тобто Верховним
Судом України. Звідси виникає питання щодо наявності конституційних
підстав для наділення касаційними повноваженнями вищих спеціалізованих
судів.
Конституційний Суд України у рішенні від 11 грудня 2003 р. № 20-рп/2003
у справі про Касаційний Суд України частково дав правову відповідь на це
питання: «Системний аналіз положень частин другої, третьої, четвертої
статті 125 і пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції засвідчує,
що побудова системи судів загальної юрисдикції узгоджується зі стадіями
судочинства, відповідними формами провадження (зокрема, в апеляційній та
касаційній інстанціях)».
Можна припустити, що Конституційний Суд України заперечив можливість
існування у судовій системі органу, який би конкурував у повноваженнях з
Верховним Судом України, але цей принциповий висновок випадає з поля
зору дослідників повноважень вищих спеціалізованих судів і не
враховується прибічниками ідеї створення вищих цивільного та
кримінального судів.
З одного боку, таке становище зумовлене тим, що принцип спеціалізації на
практиці реалізувався завдяки окремій системі господарських судів. Проте
визнання існування окремої судової підсистеми головною необхідною
ознакою для розкриття поняття «спеціалізація» є сумнівним через її
похідний характер. Тим більше немає достатніх аргументів для твердження
про те, що у зв’язку зі спеціалізацією має бути наявна окрема ієрархічна
підсистема. З іншого боку, існування суперечливих політичних та
економічних інтересів у суспільстві супроводжується правовими
конфліктами, і відповідно, важливою є роль суду в їх розв’язанні.
Ідея децентралізації правозастосування дуже зручна для тих суб’єктів
політичної боротьби, які плекають ілюзію щодо встановлення контролю над
судом, але вона руйнівна для держави загалом. За таких обставин Вищий
господарський суд України тлумачитиме закон по-своєму, Вищий
адміністративний — на свій лад. Послуговуючися цією ідеєю, можна
створювати інші спеціалізовані суди — цивільний, кримінальний. Зрештою,
виділення спеціалізованих сфер правозастосування не обмежене нічим, але
досягти його єдності при цьому вже буде неможливо.
З наданням вищим спеціалізованим судам більш широких повноважень,
зокрема касаційних, виникають питання про доцільність існування
Верховного Суду України або щонайменше про обмеження його юрисдикції. Це
стало очевидним, оскільки крім повноважень Верховного Суду України,
зумовлених його роллю як учасника процесу імпічменту Президента України
та суб’єкта звернення до Конституційного Суду України, інші його
повноваження майже такі ж, як і вищого спеціалізованого суду.
Верховний Суд України розглядає в касаційному порядку рішення загальних
судів у справах, віднесених до його підсудності процесуальним законом
(п. 1 ч. 2 ст. 47 Закону від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІІІ); вищий
спеціалізований суд розглядає справи в касаційному порядку відповідної
судової юрисдикції (п. 1 ч. 1 ст. 39 цього ж Закону).
Верховний Суд України дає судам роз’яснення з питань застосування
законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової
статистики (п. 2 ч. 2 ст. 47 Закону від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІІІ);
вищий спеціалізований суд дає спеціалізованим судам нижчого рівня
рекомендаційні роз’яснення з питань застосування законодавства (п. 3 ч.
1 ст. 39 зазначеного Закону).
Верховний Суд України веде та аналізує судову статистику, вивчає та
узагальнює судову практику, знайомиться в судах з практикою застосування
законодавства (п. 5 ч. 2 ст. 47 Закону від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІІІ);
вищий спеціалізований суд теж веде та аналізує судову статистику, вивчає
та узагальнює судову практику (п. 2 ч. 1 ст. 39 цього ж Закону).
Але ведення та аналіз судової статистики, узагальнення судової практики
і надання роз’яснень з питань застосування законодавства не можна
вважати функціями Верховного Суду України, це — лише засоби виконання
покладених на нього завдань. Забезпечення Верховним Судом України
однакового застосування законів судами віднесено до організаційних засад
судової системи, але такі засоби, як роз’яснення чи узагальнення, є явно
недостатніми для виконання цього завдання, вони мають допоміжний
характер і не відображають основного значення рішень найвищого органу в
системі судів загальної юрисдикції.
Апеляційне та касаційне оскарження є засобом процесуального контролю з
боку учасника судового процесу за законністю судового рішення. Його
використання цілком залежить від усвідомлення особою законності рішення
і психологічної необхідності використання названих процедур. Через це
забезпечення законності у судовій діяльності насправді більшою мірою
залежить від зовнішніх факторів, а тому роль вищих судових інстанцій у
зв’язку з цим є пасивною та не відповідає положенню ч. 2 ст. 3
Конституції про те, що утвердження та забезпечення прав і свобод людини
є головним обов’язком держави.
Таким чином, у Законі від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІІІ не було послідовно
і точно відображено положень Конституції, що стосувалися побудови та
функцій судової системи.
Основним для розуміння ролі Верховного Суду України, сенсу його
діяльності є визначення його в Конституції як «найвищий», оскільки саме
найвищий орган може і повинен забезпечувати інтеграцію всіх судових
органів у цілісну систему. Він є центром правозастосування, а обсяг його
повноважень, що випливає з положень статей 6, 8, 124 Конституції, не
може звужуватись іншими законами. Навпаки, визначення функцій Верховного
Суду України в Законі від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІІІ має
підпорядковуватися вимогам Конституції. Поняття «верховності» без
системної обов’язковості рішень Верховного Суду України втрачає реальний
зміст.
Вищі спеціалізовані суди не можуть виконувати таку ж функцію, оскільки
мають іншу природу (саме тому, що вони спеціалізовані) та внаслідок їх
множинності. Проте жодним чином не йдеться про обмеження їхніх
повноважень. У структурі, що визначена конституційно, вищі
спеціалізовані суди перебувають на проміжному рівні, й цим зумовлена їх
інстанційна вищість серед спеціалізованих судів, але їхні касаційні
повноваження не можуть збігатися з такими ж повноваженнями Верховного
Суду України.
Автономізація спеціалізованих судових підсистем є нічим іншим як
способом виведення з-під юрисдикції Верховного Суду України окремих
правовідносин, що межує з порушенням вимог статей 124, 125 Конституції
і, власне кажучи, є спробою в принципі змінити конституційно визначену
структуру судової системи.
Ідея незалежності Верховного Суду України видається загрозою для деяких
політичних сил та органів державної влади, тим більше на фоні постійної
боротьби за обсяг повноважень. Проте це явище характерне для кожної
держави. Але слід мати на увазі, що роздроблена судова система є кроком
до встановлення «ручної законності».
Існує загальне правило про неможливість досягнення в межах системи
позитивного результату без структурної та функціональної єдності її
складових. Тим часом судова система України являє собою виняток,
оскільки при недотриманні законності на рівні першої інстанції в
апеляційній і касаційній вона забезпечується в порядку її суб’єктивного
витребування, а не системно. Діяльність вищих інстанцій має обмежений
компенсаційний характер, а їх контрольні та організаційно-спрямовуючі
функції ампутовані «реформою» 2001 р. Тому рівність усіх перед законом є
поки що правовою фікцією, оскільки кожен суддя дає своє тлумачення
одного й того ж закону, що призводить до хаосу в правозастосуванні.
Верховний Суд України не отримав достатніх повноважень як найвищий
судовий орган, а тому не може забезпечити єдності у правозастосуванні за
допомогою нинішніх процесуального та організаційного механізмів.
За наявного судоустрою і судового процесу держава переклала свої
обов’язки щодо здійснення публічної функції контролю за виконанням
законів у судовій сфері на громадян. Звісно, наслідком цього є звуження
контролю через застосування спеціальних механізмів апеляції та касації.
Адже ці механізми є правовими засобами у змаганні сторін, а суд, образно
кажучи, повинен непорушно стояти на сторожі закону і тільки за цієї
умови може сприяти пошуку балансу інтересів у правовому конфлікті.
Активна роль держави має полягати у забезпеченні умов для такої
принципової позиції суду через застосування відповідних владних
повноважень у сфері організації судочинства. Внаслідок поділу влади
носіями таких повноважень можуть бути тільки суди та їх посадові особи з
централізацією на рівні Верховного Суду України.
За такої ситуації вважаємо за необхідне на законодавчому рівні
вдосконалити структуру судових органів та їхніх функцій, підпорядкувати
суди завданню законного вирішення справ на основі змагальності та
правової визначеності шляхом забезпечення однакового застосування норм
права, поєднання незалежності суддів у вирішенні справ з фактичною
відповідальністю за незаконні рішення і дії.
Апеляційне та касаційне провадження (при збереженні за ними функції
компенсації) за умови порушення закону судом мають набути
контрольно-запобіжного значення.
Необхідно добиватися того, щоб повноваження усіх судів, у тому числі й
вищих спеціалізованих, відповідали визначеному Конституцією місцю у
судовій системі та її ієрархії. Конкуренція з повноваженнями Верховного
Суду України має відійти у минуле.
Діяльність Верховного Суду України слід зорієнтувати на вироблення
обов’язкових для судів правових позицій і контроль за їх дотриманням не
тільки процесуальними, а й організаційними засобами. Запобігти помилці,
створити правові умови для законного вирішення справи, спрямувати судову
діяльність у законне русло — це завдання найвищого судового органу, й
саме цьому має бути підпорядкована касаційна функція, саме для цього
надані відповідні організаційні повноваження щодо забезпечення єдності
застосування законів.
У порядку щодо однакового застосування законів потрібно передбачити
звернення до нього судів за наявності наміру відступити від рішень
Верховного Суду України, принципової складності питання та його
важливості для судової практики, значних труднощів у застосуванні нового
закону.
Такі рішення, звичайно, не матимуть регулятивної функції, оскільки для
них властивий правозастосовний характер, проте їх обов’язковість для
судів дала б можливість установити чіткі правові орієнтири у вирішенні
судових справ, що слугувало б як повній стабілізації судової практики,
створенню умов для правової визначеності, так і забезпечило б можливість
здійснювати суспільний контроль за діяльністю судової системи. За такого
порядку можна досягти помітного зменшення кількості справ в усіх
інстанціях та істотно підвищити правову якість судових рішень.
У нинішній ситуації, коли кожен громадянин залишається сам на сам із
судовою машиною, а кожен суддя перебуває в аналогічному становищі щодо
вкрай суперечливого законодавства, реальних, гарантованих державою
шансів на законне рішення суду мало. Уже при розгляді справи в першій
інстанції людина має право спиратися на силу та авторитет Верховного
Суду України, зважаючи на попереднє рішення про право, а діяльність
судді завдяки застосуванню такого порядку буде позбавлена елементів
невмотивованого професійного ризику при здійсненні владних повноважень.
За таких умов суддя спрямовує розгляд справи в напрямі дотримання
законності, від нього залежать додержання процедури та процесуальних
прав усіх учасників процесу, законне вирішення справи.
Незалежність суду (і суддів) у конституційному розумінні означає, що
його функціонування разом із законодавчою та виконавчою владою
характеризується взаємодією і взаємозалежністю у рамках єдиної державної
влади. Відсутність у характері їх відносин субординації має
урівноважуватися підвищенням рівня самостійної відповідальності судової
системи за здійснення судової влади в інтересах суспільства на
конституційно визначених засадах.
Реальний же стан справ із судоустроєм призвів до втрати єдності у
застосуванні законів, сепаратизації судової системи спочатку за
спеціалізацією, а далі — аж до окремої особи на посаді судді, знищення
механізмів суспільного контролю за судовою діяльністю, втрати управління
за судовим процесом, мотиваційного підкорення судочинства явищам
суб’єктивного характеру. Інакше кажучи, абсолютизація незалежності судді
зумовила неприйнятну для суспільства правозастосовну сваволю. Значимість
законів у регулюванні суспільних відносин принижена, а політичні,
матеріальні, кар’єристські складові через механізми обслуговування
інтересів певних «елітних» індивідуумів і груп дедалі більше
вкорінюються в суспільне життя.
У зв’язку з цим контрольні функції Верховного Суду не можуть сприйматись
як обмеження незалежності суддів. Вона забезпечена особливим статусом
суддів, особливим порядком їх призначення на посади та притягнення до
дисциплінарної відповідальності тощо. Таким чином, на рівні законів,
прийнятих Верховною Радою України, передбачено достатньо гарантій
самостійності кожного із суддів, незалежності у прийнятті ними рішень.
Будь-який незаконний тиск на суддю дає йому право вдатися до
передбачених законом заходів проти тих, хто це робить. Якщо ж суддя не
вживає таких заходів і приймає рішення «під тиском», — це означає, що
він свідомо зробив власний вибір і зумисне прийняв незаконне рішення.
Отже, виконання закону самим суддею — найперша і головна запорука його
незалежності та гарантія від будь-якого тиску на нього.
Інша річ — взаємовідносини між суддями, їх відносини з органами
суддівського самоврядування та керівництвом судових органів, тобто «по
вертикалі». Обов’язковість рішень вищої інстанції є фундаментальним
інструментом забезпечення однакового застосування суддями законодавства,
а без використання правового примусу як одного з методів забезпечення
єдності функціонування системи цього досягти неможливо.
Незалежність судів не може розглядатись як привілейоване становище в
суспільстві особи—носія судової влади. Вона має полягати у запровадженні
комплексу організаційно-правових засобів справедливого вирішення
правових спорів, у тому числі бути службовим обов’язком судді.
Розширення повноважень Верхового Суду України у сфері правозастосування
у такому сенсі повністю відповідає завданню реального забезпечення
незалежності суддів через визначення обов’язкового порядку застосування
законодавства.
Здійснення судочинства судовими палатами та Військовою судовою колегією
— це один з основних засобів, що є в розпорядженні Верхового Суду
України для забезпечення правової єдності. І хоча прецедентне значення
рішень Верховного Суду України у конкретних справах законодавчо не
закріплено, на практиці їх вплив на правозастосовну діяльність є
безумовним. Підвищенню дієвості такого регуляторного механізму сприяло б
законодавче закріплення загальної обов’язковості для судів рішень
Верховного Суду України у частині застосування права.
Водночас істотні відмінності щодо касаційного провадження у цивільних,
кримінальних, господарських справах, недосконалість законодавчого
врегулювання процедур цього провадження призводять до надмірного
навантаження на суддів Верховного Суду України справами, котрі не мають
прецедентного значення. Це безперечно знижує якість рішень Верховного
Суду України, а в окремих випадках навіть спричиняє неоднозначне
тлумачення закону і його застосування самим Верховним Судом, що
негативно впливає на практику усієї судової системи.
Звуження процесуальної значимості правового рішення Верховного Суду
України до меж конкретної справи урівнює його за цим критерієм з
рішенням суду першої інстанції. На наш погляд, саме в цьому негативному
явищі закладено підстави для довільного
застосування судами законів, саме це є причиною великої кількості скарг
на роботу судів, правової невпевненості у законності судового рішення, і
головне — це дає привід для тотального поширення правового нігілізму, що
підтверджується при розгляді більшості справ у судах.
Без однакового застосування законів всіма суддями і судами не може бути
права та законності, не може бути суду, не може бути правової держави.
Єдине застосування законів, верховенство права мають стати не епізодами
під час загальної суспільної кризи, а базовими принципами діяльності
судової системи як надійного та останнього охоронця свободи і
демократії.
Верховенство права як принцип, що задекларований і використовується в
Україні, слід розуміти як формально рівну для всіх міру свободи, у ньому
також передбачено верховенство права над державою, яка встановлює закони
6. Необхідно забезпечити судам справжні повноваження для реалізації
контролю за правовим змістом законів. Без цього твердження про те, що
правосуддя стало формою здійснення судової влади, видається передчасним.
З поміж інших проблем у діяльності судової системи, які потребують
невідкладного вирішення, слід назвати підвищення ролі та
відповідальності керівників судів, вдосконалення системи добору суддів і
проходження ними державної служби.
Таким чином, реформування і розвиток судової системи України мають
базуватися на демократичних засадах, дотриманні конституційних норм, а
вирішення наявних проблем можливе шляхом внесення відповідних змін до
законів від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІІІ та від 15 грудня 1992 р. №
2862-ХІІ «Про статус суддів» і процесуальних законів.
Література
1 Див.: Стефанюк В. Судова влада як основна юридична гарантія захисту
прав і свобод людини і громадянина в Україні // Право України. — 2001.—
№ 1.— С.15.
2 Див.: Письменний Д.П. Новий Закон України «Про судоустрій України» як
поступ до демократичної правової держави // Судова реформа в Україні:
проблеми і перспективи : Матеріали наук.-практ. конф. (18—19 квіт. 2002
р., м. Харків) / Редкол.: Сташис В.В. (голов. ред.) та ін. — К.; Х.,
2002.— С. 98.
3 Див., наприклад: Остафійчук Л.А. Судова влада в Україні в контексті
теорії правової держави // Науковий вісник Чернівецького університету :
Збірник наук. праць. — Вип. 147: Правознавство. — Чернівці, 2002. —
С.19—22.
4 Див.: Базанов И.А. Суд при Временном правительстве России //
Цивилистические исследования. — Вып. 1 : Сборник научных трудов памяти
профессора И.В. Федорова / Под ред. Б.Л. Хаскельберга, Д.О. Тузова. —
М., 2004. — С. 372.
5 Див.: Маляренко В.Т. Кримінальний процес в Україні. — К., 2004. — С.
8.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
