.

Складові частини грошового ринку. Регулювання діяльності учасників ринку цінних паперів. Механізм здійснення операцій на валютних ринках. Акції та їх

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
487 6355
Скачать документ

Контрольна робота

Складові частини грошового ринку. Регулювання діяльності учасників ринку
цінних паперів. Механізм здійснення операцій на валютних ринках. Акції
та їх види.

План

Теоретичні питання

Складові частини грошового ринку.

Регулювання діяльності учасників ринку цінних паперів.

Механізм здійснення операцій на валютних ринках.

Акції та їх види.

Задача

1. Складові частини грошового ринку.

Грошовий ринок — частина ринку позикових капіталів, де здійснюються
переважно короткострокові (від одного дня до одного року)
депозитно-позикові операції, що обслуговують головним чином рух
оборотного капіталу фірм, короткострокових ресурсів банків, установ,
держави і приватних осіб.

З розвитком міжнародних кредитних і валютних відносин сформувався
міжнародний грошовий ринок (найбільшими в світі ринками грошей є
Нью-Йоркський, а також – ринки Лондона, Токіо, Парижа).

Інструментами грошового ринку є векселі, депозитні сертифікати,
банківські акценти. Його основні інститут — банки, облікові установи,
брокерські й дилерські фірми. За джерела ресурсів правлять кошти,
залучені банківською системою. Основними позичальниками є фірми,
кредитно-фінансові інститути, держава, населення. Слід мати на увазі, що
грошовий ринок — важливий об’єкт державного регулювання. Держава
використовує його ресурси для фінансування своїх видатків і покриття
бюджетного дефіциту.

Грошовому ринку властиві елементи звичайного ринку – попит, пропозиція,
ціпа. Особливості грошового ринку визначають особливості кожного з
елементів: попит має форму попиту на позики, пропозиція — форму
пропозиції позик, а ціна — форму відсотка на позичені кошти.

Розмір відсотка визначається не величиною вартості, яку несуть у собі
позичені гроші, а їх споживчою вартістю – здатністю надавати
позичальнику потрібні блага. Тому розмір відсоткового платежу залежить
не лише від розміру позики, а й від терміну її дії.

На грошовому ринку розрізняють кілька видів відсотків: облігаційний,
банківський, обліковий, міжбанківський тощо.

Облігаційний відсоток – норма доходу, встановлена за цінними паперами.
Він мас забезпечити зацікавленість інвесторів у вкладанні грошей у цінні
папери. Цей відсоток повинен мати вищу ставку, ніж відсоток за
банківськими депозитами, оскільки останні ліквідніші , ніж цінні папери.

Банківський відсоток – узагальнена назва відсотків за операціями банків.

Депозитний відсоток – норма доходу, яку виплачують банки своїм клієнтам
за їхніми депозитами.

Позиковий відсоток – норма доходу, яку стягує банк із позичальників па
користування позиченими коштами. Ставки позикового відсотка повніші бути
вищими за ставки депозитного відсотка, оскільки за рахунок цієї різниці
в ставках банки одержують дохід, який називається маржею, і формують
свій прибуток.

Облігаційний та депозитний відсотки визначають первинну ціну, яку мають
гроші на початковому стані надходження на грошовий ринок. Їхній рівень
визначає дохідність найбільш представницьких фінансових активів —
облігацій та депозитів. Тому рівень ставок є найвідчутнішим стимулятором
пропозиції грошей на ринку.

Наслідки зміни станки відсотка річні й зачіпають як грошову сферу, так і
реальну економіку: виробництво, інвестиційну сферу, сферу обігу тощо.

Перш за все зміни ставки відсотка виливають на попит на грошовому ринку:
при зростанні ставки попит знижується, а при зниженні – підвищується.
Оскільки пропозиція грошей автоматично не веде до зміни ставки, на ринку
порушується рівновага: при підвищенні ставки виникає надлишок грошей, що
загрожує інфляцією, а при зниженні ставки – нестача грошей, що загрожує
дефляцією.

Дефляція – стан економіки, що характеризується процесами, протилежними
тим, які відбуваються в умовах інфляції. Спричиняється вона зменшенням
грошової маси шляхом вилучення з обігу частини платіжних засобів.

За цих обставин виникає потреба в державному контролі за рухом
відсоткових ставок. Навіть більше, рівень відсотка стає об’єктом
державного регулювання, а відсоткова політика Центрального банку країни
– важливим інструментом грошово-кредитного регулювання. Тому особливе
місце належить ставці облікового відсотка, що встановлюється Центральним
банком на основі реального вивчення стану грошового ринку. Вона є
своєрідним барометром цього ринку й орієнтиром для визначення
відсоткових станок з усіх інших виділ операцій па грошовому ринку.

Обліковий відсоток є нормою доходу, яку Центральний банк стягує із
комерційних банків за позики, видані під заставу комерційних векселів.

Використання облікової ставки Центральним банком при видачі позик
комерційним банкам, тобто на самому початку надходження грошей в обіг,
перетворює її в офіційний норматив ціни грошей, на який орієнтуються всі
суб’єкти грошового ринку. Тому рух ринкових ставок з усіх вплів відсотка
певною мірою повторює рух ставки облікового відсотка, проте повністю і
ним не збігається.

Отже, Центральний банк може використовувати ставку відсотка як
інструмент вирівнювання циклічних коливань — стримувати їх на стадії
зростання і стимулювати на стадії спаду. Відсоток – важливий інструмент
банківської політики, банківської конкуренції, водночас важливий фактор
консолідації банків у цілісну систему. Без правильного використання
цього інструмента неможливо забезпечити ефективне функціонування
банківської системи.

Таким чином, відсоткові ставки грошового ринку пов’язані зі ставками
інших секторів фінансового ринку, а обліковий відсоток Центрального
банку, ставка за казначейськими векселями, міжбанківські ставки за
одноденними позиками (“добові гроші”) є базисними для всієї системи
відсоткових ставок.

Кон’юнктура грошового ринку залежить, передусім від таких факторів:

циклічних змін в економіці;

темпів інфляції;

особливостей національної кредитно-грошової політики.

Грошовий ринок відображає попит на гроші та їхню пропозицію.

Під пропозицією грошей (МS) мається на увазі загальна кількість грошей,
що перебувають в обігу; вона складається із агрегатів М1, М2, МЗ.

Попит на гроші – це платоспроможна потреба або сума грошей, яку покупці
можуть і мають намір заплатити за необхідні для них товари та послуги.

Попит на гроші (МІ)) формується з таких складових:

попит по гроші як засоби обігу (діловий, операційний або попит на гроші
для здійснення угод);

попит на гроші як засоби збереження вартості (попит на гроші як активи,
попит на запасну вартість, або спекулятивний попит).

Чим вищий рівень прибутку в суспільстві, тим більше укладається угод;
чим виший рівень цін, чим більше необхідно грошем для укладання угод у
межах національної економіки.

Модель грошового ринку подано на рис. 1.

Пропозиція при
експансіоністській

грошовій політиці

Відсотки

Розмір
грошової маси

Рис.1 Проста модель ринку грошей.

По горизонтальній осі відкладається розмір грошової маси, а по
вертикальній — відсоток (ціна грошей). Попит на грошову масу зменшується
із збільшенням відсотка. Чим більший відсоток, тим менш розумно
зберігати свої кошти у вигляді готівки. Краще маги їх у вигляді засобів,
що дають прибуток. Зі зниженням відсоткової станки попит па грошову масу
зростає.

Грошовий ринок слід розглядати як механізм відносин між юридичними
особами, які потребують коштів для свого розвитку, з одного боку, і
організаціями й громадянами (населенням, домашніми господарствами), які
можуть надати такі кошти, — з другого.

Цей ринок поєднує три головні складові: обліковий, міжбанківський і
валютний ринки. Усі вони викопують декілька основних функцій, в чому і
полягає їхня схожість:

об’єднання дрібних заощаджень населення, держави, приватного бізнесу,
закордонних Інвесторів і створення потужних грошових фондів;

трансформація цих коштів у позиковий капітал, що забезпечує зовнішні
джерела фінансування підприємств (фірм);

спрямування частини коштів на міжбанківський ринок, що забезпечує
стійкість кредитної системи, а також процес розширеного відтворення
через видачу опосередкованих позик за схемами: Центральний банк —
комерційний банк; комерційний банк — колі ер цій тій банк; комерційний
банк — підприємство, населення;

надання попік державним органам для вирішення невідкладних завдань,
покриття дефіциту бюджету.

Таким чином, грошовий ринок дає змогу здійснювати накопичення, оборот,
розподіл і перерозподіл грошового капіталу між сферами національної
економіки. Водночас це — синтез ринків різних засобів платежу. Як
переконує досвід країн із розвиненою ринковою економікою, угоди на
грошовому ринку опосередковуються, по-перше, кредитними інститутами
(комерційними банками або іншими установами), які беруть у борг або
надають грошові позики, по-друге — інвестиційними або аналогічними
організаціями, які забезпечують, випуск і обіг різного, роду боргових
зобов’язань, ,що реалізуються за гроші на обліковому ринку.

Отже, грошовий ринок може бути представлений ринком готівки і ринком
боргових .зобов’язань (облікових або боргових інструментів).

2. Регулювання діяльності учасників ринку цінних паперів.

Нормальне функціонування ринку цінних паперів значною мірою залежить від
того, хто на ньому працює, хто здійснює фондові операції, встановлює
правила роботи і контролює їх дотримання.

З розвитком ринку розвиваються і його учасники. Їх можна поділити на
індивідуальних учасників (фізичні особи), інституційних (юридичні особи,
які не є органами державно-правового регулювання) та органи
державно-правового регулювання (НБУ, Фонд державного майна та інші).
Залежно від функцій учасники ринку цінних паперів поділяються на основні
(головні) та інфраструктурні (допоміжні). До складу першої групи
належать;

1) емітенти — це особи, які випускають цінні папери. Емітентами можуть
бути держава, окремі державні органи, муніципальні органи та інститути,
фірми та підприємства, а також банки. В Україні відповідно до
законодавства емітентами можуть виступати тільки юридичні особи.

2) інвестори — учасники ринкової взаємодії, які вкладають грошові та
інші ресурси в цінні папери з певною метою. Основними цілями
інвестування є збереження існуючих вільних коштів від знецінення, а
також одержання прибутку. Інвесторами звичайно виступають індивіди та
інститути, рідше — держава в особі казначейства або НБУ. Найактивнішими
серед інституційних інвесторів є комерційні банки, пенсійні фонди,
страхові компанії. Менш активними є промислові або торгові підприємства,
компанії, господарські товариства тощо.

3) посередники — це професійні юридичні особи, які мають відповідну
державну ліцензію па здійснення одного, декількох або усіх видів
посередницької діяльності та надають брокерські, дилерські й
андеррайтерські посередницькі послуги щодо цінних паперів.

4) інститути-регулятори — саморегульовані організації, основною функцією
яких є впорядкування відносин із цінними паперами шляхом встановлення
правил, стандартів та критеріїв поведінки на ринку. Найважливішими
інститутами-регуляторами є фондові біржі, асоціації брокерів та дилерів
із цінних паперів, інші добровільні організації, які об’єднують
професійних учасників цього ринку.

5) державні органи регулювання. Спеціальними державними органами
регулювання ринку цінних паперів є органи виконавчої влади, які
забезпечують виконання відповідних законодавчих актів, здійснюють
регулювання ринкових відносин із цінними паперами, контролюють поведінку
індивідуальних та інституційних учасників ринку, а також здійснюють
заходи, які спрямовані на захист інтересів інвесторів та публічних
інтересів. До цих державних органів відносять комісії з цінних паперів.
В Україні це Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку.

Таким чином, головні учасники ринку цінних паперів своїми діями
створюють цей ринок, підтримують рух цінних паперів, забезпечують
безперервність та постійність взаємодій. Без основних учасників ринок
цінних паперів не може існувати.

Інфраструктурні учасники ринку цінних паперів виконують окремі та
важливі, але допоміжні за своїм характером функції на вказаному ринку.
Без інфраструктурних учасників ринок не може удосконалюватись. До них
можна віднести:

1) депозитарії — інфраструктурні інститути, які спеціалізуються головним
чином на виконанні депозитарних функцій (зберігання цінних паперів та
облік прав власності). В Україні функції депозитарію можуть виконувати
лише юридичні особи. Найчастіше це комерційні банки, торговці цінними
паперами (дилери га брокери).

2) реєстратори – юридичні особи (господарські товариства), які стежать
за тим, щоб в обігу перебувала постійна кількість цінних паперів,
випущених конкретним емітентом, щоб при переході прав власності від
одних інвесторів до інших старі цінні папери вилучалися, а нові –
видавалися.

3) агенти з трансферту – виконують функції нагляду за процесами переходу
права власності на випущені цінні папери. Найчастіше функції агентів із
трансферту і реєстраторів виконують банки.

4) довірчі товариства (трасти) — інститути, основна функція яких на
ринку цінних паперів полягає у довірчому управлінні головним чином
коштами та цінними паперами, які знаходяться у власності різних
інститутів та індивідів. У більшості випадків трастові інститути надають
свої послуги інвесторам, які через різноманітні причини не бажають брати
безпосередньої участі в ринковій взаємодії з цінними паперами.

5) клірингово-розрахункові установи – інститути, які спеціалізуються на
виконанні таких функцій, як здійснення розрахунків, включаючи проведення
взаємозаліку за угодами купівлі-продажу цінних паперів; проведення
перевірки наявності на рахунках учасників коштів та цінних паперів;
видача виписок із грошових рахунків клієнтів установи; надання
інформації інститутам, які ведуть книги реєстрації іменних цінних
паперів. Як правило, цю діяльність виконують спеціальні клірингові
підрозділи фондових бірж, а на позабіржовому ринку спеціалізовані
клірингово-розрахункові установи. В Україні деякі клірингові функції
виконує депозитарій Н БУ.

6) торговці інформацією про ринок цінних паперів — інститути, які
спеціалізуються на наданні послуг з обробки та поширення ринкової
інформації про цінні папери, поточні курси тощо, а також на складанні
аналітичних оглядів подій і тенденцій на ринку цінних паперів, звітів
емітентів. Вони, як правило, представлені інформаційними компаніями.

У кожній країні коло учасників ринку цінних паперів, а також умови для
такої участі визначаються державою з урахуванням економічного і
фінансового етапу. На первинному ринку діють емітент та інвестор. У ролі
емітентів в Україні можуть виступати тільки юридичні особи, а також
держава, органи місцевого самоврядування. Інвестором може бути як
фізична, так і юридична особа. Найчастіше в їхній ролі у нашій країні
виступають інвестиційні фонди, довірчі товариства, пенсійні фонди,
страхові компанії. Їхня мета — отримання доходу від вкладання
коштів або збільшення ринкової вартості.

3. Механізм здійснення операцій на валютних ринках.

Валютний ринок — це система економічних та правових відносин між
споживачами, продавцями валюти та державою з приводу купівлі-продажу
іноземних валют, банківських металів, платіж документів та цінних
паперів в іноземних валютах, а також здійснення кредитно-депозитних та
інших операцій з валютою.

Основними операціями, що проводяться суб’єктами ринку з валютними
цінностями, є обмінні (конверсійні) операції, кредитно-депозитні
операції, інвестиції в цінні папери, пономіновані в іноземних валютах,
інші інвестиції. Обмінні операції тісно пов’язані з іншими операціями,
що проводяться учасниками валютного ринку і часто викликані необхідністю
залучати валютні ресурси або здійснювати інвестиції в валюті. Крім того,
обмінні операції часто пов’язані з виконанням зобов’язань перед
нерезидентами щодо оплати товарів і послуг та іншими розрахунками.
Іншими словами, обмінні операції пов’язані з обслуговуванням
зовнішньоекономічної діяльності підприємницьких структур та розрахунками
у валюті, що здійснюються фізичними особами — резидентами.

Для резидентів країн з вільно конвертованою валютою більшість операцій,
що проводяться на валютному ринку, відрізняються від звичайних операцій
на кредитному чи фондовому ринках наявністю валютного ризику і
потребують для проведення знання інфраструктури валютного ринку та
механізму проведення спекулятивних операцій з валютою. Такі операції
здійснюються через фінансових посередників і не пов’язані з численними
законодавчими обмеженнями. Для проведення кредитно-депозитних операцій
та інвестиційної діяльності на міжнародному ринку необхідні знання та
використання основних законів і механізмів функціонування кредитного,
фондового ринку, основ інвестиційної діяльності та механізму управління
валютним та кредитним ризиками.

Валютні ринки залежно від обсягу, характеру валютних операцій і набору
валют, що використовуються в обігу, поділяють на міжнародний та
національні ринки. Чим вищий ступінь конвертації національної валюти,
тим більшою мірою національний валютний ринок інтегрується в
міжнародний.

Основними учасниками валютних ринків є великі комерційні банки,
брокерські фірми, інші фінансові інститути, найбільші корпорації та
центральні банки країн. Безпосередніми учасниками при укладанні угод з
валютою виступають комерційні банки, спеціалізовані брокерські контори
та інші фінансові інститути, що мають право укладати угоди з валютою. Ці
суб’єкти валютного ринку здійснюють операції з валютою від свого імені
за свій рахунок або за рахунок клієнтів. До 85—95% валютних угод, що
здійснюються на валютних ринках, припадає на банки та брокерські фірми.
Тому валютний ринок часто називають міжбанківським.

Валютний ринок є дуже конкурентним позабіржовим ринком. Ринок переважно
організований як оптовий, на якому сотні дилерів-банків купують-продають
валюту, що фактично являє собою купівлю-продаж депозитів, пономінованих
в іноземних валютах. Юридичні та фізичні особи купують валюту у дилерів
валютного ринку на роздрібному ринку за роздрібними цінами, які вищі від
оптових.

У ряді країн функціонують валютні біржі, до функцій яких входить
здійснення обміну валют для суб’єктів ринку і формування ринкового
валютного курсу. Встановлений на біржових торгах курс називають
офіційним валютним курсом.

Угоди з валютою учасники ринку укладають як на біржовому, так і на
позабіржовому валютних ринках. Основна частина угод з валютою
укладається на позабіржовому міжбанківському ринку. Більшість валютних
операцій, що проводяться на ринку, мають спекулятивний характер. Одні
торговці валютою безперервно протягом дня купують-продають валюту з
метою отримання прибутку від незначних коливань курсів. Інші вибирають
надійніші позиції і утримують їх протягом більш тривалого часу.

Обсяги торгів на зовнішньому ринку кратні мільйонам доларів. Щоденні
обсяги угод на міжнародному валютному ринку вимірюються в трильйонах
доларів. Більша частина угод укладається в доларах США та євро. Близько
40% — це угоди з іншими валютами, які також часто укладаються при
посередництві долара чи євро. Наприклад, у разі потреби продати німецькі
марки і купити єни спочатку обмінюють марки на долари, потім за долари
купують єни.

Чим більш ліквідний ринок, тим менший розрив між курсами попиту та
пропозиції. Причому на початку дня розрив між курсами, як правило,
менший, ліквідність ринку вища. Межі коливань курсів валют на євроринку
становлять 2—6% (для більшості валют — близько 2%, для нових валют — до
6%).

За територіальною ознакою валютний ринок поділяють на
північноамериканський, європейський та далекосхідний ринки. Найбільшими
міжнародними валютно-фінансовими центрами на європейському ринку
виступають Лондон, Цюріх, Франкфурт-на-Майні, Париж; у Північній Америці
— Нью-Йорк, Бостон, Чикаго, Сан-Франциско; в Азії — Токіо, Сінгапур,
Гонконг.

Валютні ринки функціонують цілодобово. Свою роботу вони починають на
Далекому Сході в Новій Зеландії, потім проходять послідовно годинні
пояси — в Сіднеї, Токіо, Франкфурті-на-Майні, Лондоні й закінчують день
у Нью-Йорці та Лос-Анжелесі. Відлік годинних поясів традиційно ведеться
від нульового меридіану, що проходить через Гринвіч (передмістя
Лондону), а час має назву світового, або GМТ (Greenwitch Meridian Time).

4.Акції та її види.

Акція — цінний папір бел встановленого терміну обігу, що засвідчує
пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує
членство в акціонерному товаристві та право на участь и управлінні ким,
дає право його власнику на одержання частини прибутку у вигляді
дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації
акціонерного товариства.

Отже, акція — безстроковий цінний папір, емітентом якого може бути
тільки акціонерне товариство. Власник акції є співвласником акціонерного
товариства. Він приймає на себе і поділяє з іншими акціонерами всі
підприємницькі ризики цього товариства. У разі погіршення фінансового
становища товариства акціонер не має права вимагати повернення коштів,
вкладених в акції. Він може лише запропонувати свої акції іншим
учасникам ринку (якщо такі акції перебувають в обігу на ринку).
Акціонерне товариство може викупати свої акції, однак не несе
зобов’язань щодо їх викупу. Акціонер також не зобов’язаний повертати
акції акціонерному товариству крім визначених законодавством випадків.

Акції випускаються іменні та на пред’явника, прості й привілейовані.
Власниками акцій можуть бути юридичні та фізичні особи, держава.

Перевага на національних ринках того чи іншого виду акцій залежить від
багатьох причин. В одних країнах емітуються переважно іменні акції, в
інших — на пред’явника. Однак в. останні десятиріччя в усьому світі має
місце тенденція до збільшення частки акцій на пред’явника. В деяких
країнах акції на пред’явника становлять до 90% усіх акцій, що
перебувають в обігу. Це пов’язано насамперед з розвитком сучасних
електронних технологій обігу цінних паперів, при застосуванні яких
набагато ефективніше здійснювати операції з цінними паперами на
пред’явника. При цьому можна мати вичерпну інформацію про всіх власників
акцій на пред’явника і перешкоджати таємному придбанню контрольних
пакетів акцій.

Розглянемо особливості володіння простими та привілейованими акціями.

1. Власнику простої акції сплачуються дивіденди, якщо протягом року
акціонерне товариство отримало прибуток і загальні збори акціонерів
прийняли рішення про спрямування всього чи частини прибутку на виплату
дивідендів.

Право власника простої акції на відповідну частку майна у разі
ліквідації товариства забезпечується після забезпечення прав власників
облігацій та привілейованих акцій.

Право на участь в управлінні реалізується згідно з правилом: “Одна акція
— один голос на загальних зборах акціонерів”.

2. Власник привілейованої акції має переважне право на отримання
дивідендів. Виплата дивідендів провадиться у розмірі, зазначеному в
акції, незалежно від розміру одержаного товариством прибутку. Якщо
прибуток відповідного року недостатній, виплата дивідендів здійснюється
за рахунок резервного фонду.

Дивіденди за привілейованими акціями, як правило, фіксовані і
визначаються в процентах до їх номінальної вартості. У разі, коли розмір
дивідендів за простими акціями перевищує розмір дивідендів за
привілейованими акціями, власникам останніх може провадитися доплата до
розміру дивідендів, виплачених іншим акціонерам.

Власник привілейованої акції має переважне право на частку майна
акціонерного товариства у разі його ліквідації. Це право забезпечується
після забезпечення прав власників облігацій, емітованих цим товариством.

Власники привілейованих акцій відповідно до Закону України “Про цінні
папери і фондову біржу” не мають права брати участь в управлінні
акціонерним товариством, якщо інше не передбачено статутом товариства.
Тобто фактично, маючи переваги матеріального характеру, власники
привілейованих акцій можуть брати участь в управлінні товариством
нарівні з власниками простих акцій, якщо це обумовлено в статуті.
Статутом може визначатись і порядок здійснення переважного права на
одержання дивідендів. Дивіденди всім акціонерам, сплачуються за
підсумками року в порядку, передбаченому статутом товариства.

Загальна кількість привілейованих акцій не має перевищувати 10%
статутного фонду акціонерного товариства. Де обмеження пов’язано з
необхідністю фіксованих дивідендних виплат за привілейованими акціями,
що може, як і необхідність процентних виплат за облігаціями, емітованими
цим товариством, значно впливати на його фінансову стійкість.

Привілейовані акції можуть бути таких видів:

кумулятивні, які дають власникам право не тільки на поточний, а й на не
виплачений раніше а якихось причин дивіденд;

з часткою участі, яка дає право на додаткові дивіденди, якщо

дивіденди за простими акціями більші;

конвертовані, які можуть бути обміняні на встановлену кількість простих
акцій;

зі ставкою дивідендів, що коригується;

відзивні, які акціонерне товариство має право викупити;

ретрективні, які власник має право погасити у визначений момент за
визначеною ціною.

Зважаючи на ступінь ризику та очікувану дохідність, акції можна поділити
на такі класи:

“з блакитними корінцями” — акції найбільш солідних і великих
корпорації!;

дохідні — акції, дивіденди за якими перевищують середній рівень;

зростання — акції корпорацій, доходи яких вищі від середнього рівня,
проте дивідендні виплати невисокі (переважно акції компаній, що стрімко
розвиваються);

циклічні — акції, ціна яких змінюється відповідно до змін в

економіці. В основному це акції базових галузей економіки. Інвестори
намагаються придбати ці акції, коли відбувається підйом у галузі, і
продати їх до початку спаду;

спекулятивні — акції молодих та маловідомих компаній;

захищені (антициклічні) — акції, ціна на які досить стабільна

навіть при спадах в економіці.

Задача

Дивіденд на акцію компанії за рік склав 6500 грн. Банківська ставка по
вкладах дорівнює 20 % річних. Винагорода за ризик з точки зору покупця
повинна бути 50 % . Визначити теоретичну ціну акції.

=16250 ( грн. )

Отже, теоретична ціна акції становить 16250 грн.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ :

Бланк И. Н. Инвестицынный менеджмент. – К., Итем, 1995.

Кузнецева Н. С., Назарчук І. Р. Ринок цінних паперів в Україні :

Правові основи формування і функціонування. – К. : ЮРІНКОМ – Ітер, 1998.

Мозговий О. Н. Фондовий ринок України. – К. : УАННП “ Фенікс”, 1998 р.

Шелудько В. М. Фінансовий ринок : Навч. посіб. – 2-ге вид., випр. і доп.
– К. : Знання – Прес, 2003 р.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020