Реферат на тему
Трудові ресурси сучасної цивілізації
Розгляд ресурсного потенціалу сучасної індустріальної цивілізації буде
неповним без аналізу трудових ресурсів. У матеріалах та документах
статистичних служб різних країн при аналізі й плануванні трудових
ресурсів використовуються такі поняття, як “населення”, “трудові
ресурси”, “економічно активне населення” (зайняте і незайняте у
виробництві), “непрацездатне населення”. Категорія “трудові ресурси” не
має досить чіткого визначення порівняно з категорією “населення”. Під
трудовими ресурсами розуміють частину населення, яка досягла необхідного
фізичного розвитку, розумових здібностей і знань для праці у народному
господарстві. Останнім часом у літературі часто трапляється поняття
“людський капітал” (Human capital), яке зі складу трудових ресурсів
виділяє найбільш підготовлену частину для участі в сучасному
виробництві. Масштаби трудових ресурсів характеризують потенційну масу
живої праці, або ж “запас” робочої сили, яким володіє суспільство для
задоволення своїх потреб. Економічно активне населення-це частина
працездатного населення, зайнята суспільно корисною працею, яка дає їй
доход, необхідний для відтворення самої себе. До структури економічно
активного населення включаються особи найманої праці, власники
підприємств, члени сімей, що допомагають підприємцям. Частка економічно
активного населення залежить від частки працездатних в усьому населенні,
а також від ступеня зайнятості окремих вікових груп. Термін “економічно
активне населення” використовується у міжнародній системі понять, але в
багатьох країнах він статистичне чітко не визначений. Часом в
економічних виданнях “економічно активне населення” (economicaly active
population) і “робоча сила” (labour force) вживаються як синоніми і
часто ототожнюються з трудовими ресурсами, що дещо ускладнює аналіз
статистичних даних цих понять.
Статистика промислово розвинутих країн включає до економічно активного
населення громадян віком від 15 років, тоді як у країнах, що
розвиваються, – із 12- 14 років, а в окремих африканських країнах –
навіть із шестирічного віку. Ця частина населення у промислово
розвинутих країнах складає трохи більше 45%, у країнах, що розвиваються,
даний показник у середньому трохи менший від 40%. Прогнози показують, що
до 2000 р. усе населення землі досягне приблизно 6,2 млрд чоловік, у
тому числі економічно активне населення буде сконцентроване переважно в
країнах “третього світу” (приблизно 1,9 млрд чоловік), а в індустріально
розвинутих країнах у результаті старіння населення ця частка
скорочуватиметься. На кінець 80-х – початок 90-х років у галузях
матеріального виробництва всього світу було зайнято 1360 млн чоловік, з
яких 140 млн – у промислово розвинутих країнах Заходу, 650 млн – у
країнах, що розвиваються. У США в цій сфері працювали 37 млн, Західній
Європі – 66 млн та в Японії – 26 млн чоловік.
В останні десятиріччя демографічна ситуація на Заході, а також у деяких
державах СНД, у тому числі в Україні, характеризується тривожними
тенденціями. Йдеться про те, Що в окремих країнах населення збільшується
або повільно, або ж не зростає зовсім. Чисельність населення України від
01.01.1994 p. по 01.0.1.1996 p. зменшилась із 52,1 млн чоловік до 51,3
млн, або на 1,5%. Таке зниження є наслідком як природного, так і
міграційного руху населення. Крім того, помітна й така небезпечна
тенденція – збільшення кількості “міні-сімей”, тобто сімей, що
складаються з однієї особи (Франція – одна з лідерів). З індустріальне
розвинутих країн США – єдина держава, де населення стабільно
збільшується, причому не лише за рахунок природного приросту, а й в
результаті притоку іммігрантів, який на кінець 80-х років становив у
середньому 600 тис. чоловік у рік. Найбільш високі темпи приросту
населення (природного) спостерігаються в країнах “третього світу”, про
що свідчить таблиця 1.
Високі темпи приросту населення країн, що розвиваються, при збереженні
його “омолодженої” вікової структури (майже 34% людей у віці до 15
років) форсують збільшення масштабів трудових ресурсів. Це призводить до
необхідності створення нових робочих місць з метою ліквідації часткового
чи повного безробіття (до 2000 р. потрібно створити майже 1 млрд робочих
місць). Розрахунки експертів Міжнародної організації праці (МОП)
показують, що для задоволення потреби в зайнятості й ліквідації
безробіття до 2025 р. на планеті необхідно щорічно додавати 50 млн
робочих місць, в тому числі 40 млн – у країнах, які розвиваються.
Однак такі оцінки не дають підстав для оптимізму, оскільки зробити це
практично неможливо з багатьох причин, однією з яких є НТР. Відомо, що
науково-технічна революція, крім позитивних результатів, має й
негативні, один з яких – зростання безробіття внаслідок витіснення живої
праці. Так, у Японії кожний робот позбавляє роботи трьох-чотирьох
чоловік. У Франції, за прогнозами уряду, до 2000 р. запровадження
мікроелектроніки призведе до скорочення чисельності промислових
робітників на 40%, а службовців – на 1/3 (1994 р. у цій країні
безробіття складало 9- 10%). Згідно з даними МОП, найбільш гостро від
безробіття страждають Іспанія, Болівія та Пуерто-Ріко, де більше 20%
активного населення – безробітні. Так, в Іспанії за 1974- 1985 pp. було
ліквідовано майже 2 млн робочих місць, і безробіття охопило 21%
економічно активного населення.
Перехід до ринкових відносин країн Східної Європи та держав СНД
відбувається на тлі спаду виробництва, структурної перебудови економіки
та супроводжується зростанням безробіття і, як наслідок, збільшенням
еміграційних процесів. Уже 1991 р. рівень безробіття складав від 3%
(Румунія) до 12% (Болгарія, Польща) економічно активного населення при
середньому показникові в 7% у країнах ОЕСР. Згідно з оцінками, рівень
безробіття в країнах Східної Європи буде збільшуватись і найближчим
часом досягне 15%, що, в свою чергу, створить критичну масу
нестабільності в. суспільстві. Перші кроки до ринку в країнах СНД
викликали зростаючу нестійкість зайнятості, збільшення масштабів
вивільнення робочої сили. В 1994 р. у Росії нараховувалось 223,7 тис.
безробітних, які були офіційно зареєстровані. Проте справжня чисельність
їх значно більша і, згідно з даними Комітету по зайнятості, зросла в
Росії в 1995 р. від 7 до 10 млн чоловік. Подібна тенденція
спостерігається в Україні та інших державах СНД. Згідно з даними
Міністерства праці України, у 1996 р. у нас було офіційно зареєстровано
468,9 тис. безробітних, що в 5,7 раза більше, ніж у 1993 р. За
неофіційними даними, приховане безробіття (неоплачувані відпустки,
скорочений робочий тиждень тощо) в країні досягло 7 млн чоловік.
Науково-технічна революція “сприяла” розвиткові й таких явищ, як
плинність кадрів, міжнародна (міждержавна) міграція робочої сили і,
зокрема, науково-технічної інтелігенції. Сьогодні “зарубіжний внесок”
інтелектуальної еліти в розвиток знань світового співтовариства
настільки високий, що про нього можна говорити як про новий феномен.
Сучасна система транспорту і зв’язку, розгалужена інформаційна
інфраструктура, трансграничний характер багатьох економічних процесів,
численні міжнародні, міжурядові та суспільні організації створили
матеріальну й правову основу для інтенсифікації міграційних потоків. Але
у 50- 60-ті роки міжнародна міграція висококваліфікованих кадрів (brain
drain) відбувалась головним чином серед промислово розвинутих країн
Заходу, у 60- 70-ті цей процес іде по лінії “Південь – Північ”, тобто
відплив науково-технічних кадрів та спеціалістів проходить головним
чином з країн, що розвиваються, в розвинуті країни, а від середини 80-х
років виникає новий емігрантський потік кваліфікованих кадрів – з СРСР і
країн Східної Європи. Його поява знаменує третій етап “відтоку умів”.
Лише з 1986 по 1990 р. із країн Східної Європи та республік колишнього
Союзу до США й країн Західної Європи виїхало приблизно 1,3 млн чоловік,
спеціалістів серед яких 25- 30%.
Міграційні зв’язки України з далеким зарубіжжям останнім часом
пожвавилися. Так, у 1987 р. в Україну з-за кордону прибуло 40 тис. і
вибуло 34 тис., а в 1991 p.- відповідно 47 тис. і 74 тис. чоловік.
Іммігрантів у республіці представляють робітники й службовці, що
прибувають на роботу за контрактами (на початок 1995 р. їх налічувалось
більше 20 тис., з них 1/3 – в’єтнамці), представники ділових кіл та ін.
Щодо еміграції робітників із України на Захід, то їхня загальна
кількість, незважаючи на жорсткі заходи індустріально розвинутих країн
до мігрантів з країн СНД, зростає і може найближчим часом досягти 100
тис. чоловік у середньому за рік. В останні роки в Україні (і не лише в
ній, а й в інших республіках колишнього Союзу) має місце таке явище, як
нелегальна міграція. Найближчим часом, за багатьма прогнозами, поряд із
безробіттям та зростаючою злочинністю на нашу країну вихлюпнеться
“дев’ятий вал” нелегальних мігрантів із так званого “третього світу”,
котрі у пошуках ліпшого життя використовують територію України як
своєрідний трамплін для подальшого проникнення у західноєвропейський
“рай”. У 1993 р. кількість нелегальних мігрантів в Україні, затриманих
на кордоні, становила 17 тис., а за шість місяців 1994 р. ця цифра
сягнула 9 тис.
Масові притоки і витоки мігрантів дестабілізуюче впливають на
соціально-економічні й політичні процеси як у країнах, що приймають
мігрантів, так і в країнах, що їх втрачають. Цей третій етап міграції
внаслідок його масштабності загрожує перетворитися на “еміграційний
бум”, який стосуватиметься всього світового співтовариства й усієї
системи міжнародних економічних відносин.
Таким чином під впливом НТР відбуваються не лише кількісні, а й якісні
зміни в “людських ресурсах”, або “людському капіталі” сучасної
індустріальної цивілізації. В умовах загального підвищення
наукомісткості виробництва наукові знання, “ноу-хау”, кваліфікація,
організаційні принципи набувають вирішального значення для економічного
прогресу.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
