.

Латинська Америка і світове господарство (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1905
Скачать документ

Реферат на тему

Латинська Америка і світове господарство

На рубежі XIX і XX ст. вчені і політики континенту плекали надію, що XX
ст. стане століттям Латинської Америки, яка скористається своїм шансом і
посяде гідне місце у світі. XX ст. завершується, й сучасні науковці та
державні діячі намагаються визначити, наскільки справдився той,
столітньої давності, прогноз. При розмаїтті думок усі сходяться на
одному: Латинській Америці належить особливе місце у світовому
господарстві. Країни цього регіону набагато раніше від інших держав
“третього світу” вийшли на шлях капіталістичного розвитку. В переважній
більшості латиноамериканських країн ринкові відносини перетворилися на
панівний спосіб господарювання, стали визначальними для національної
економіки. Проте в деяких сферах зберігаються рудименти минулого, існує
значна залежність від зовнішніх факторів.

Хоча Латинська Америка вважається однією з найбільш динамічно
прогресуючих в економічному відношенні частин “третього світу”, розвиток
протягом тривалого часу по шляху “залежного капіталізму” деформував
економіку, став причиною багатьох соціально-економічних і політичних
суперечностей. Подібно до Азії та Африки Латинська Америка посідає
залежне, підпорядковане місце у системі міжнародного поділу праці,
відповідно до якого вона все ще часто є постачальником
продовольчо-сировинних товарів для промислово розвинутих держав, ринком
збуту готової продукції останніми, сферою прибуткового розміщення
капіталів.

Про це свідчить той факт, що за століття надій і сподівань, сповнених
боротьбою за утвердження політичної та економічної незалежності, країнам
Латинської Америки не вдалося позбутися таких рис, як загальна відносна
відсталість у розвитку продуктивних сил; слабкість науково-технічного
потенціалу та глибока залежність від імпорту досягнень НТР; економічна й
технологічна залежність; нерівноправність у МПП; втрата капіталів у
результаті нееквівалентного обміну, нерівноправної торгівлі, вивозу
прибутків і відсотків тощо; перманентне зростаюча фінансова
заборгованість та ін. За рівнем розвитку суспільного виробництва, рівнем
продуктивності праці, обсягом валового національного продукту на душу
населення латиноамериканські країни й досі значно поступаються перед
економічно розвинутими країнами.

Країни Латинської Америки – а це 33 суверенні держави та деякі залежні
території – характеризуються певною спільною історичною долею,
близькістю мов і культури, що не може не впливати на спільність багатьох
рис їхнього сучасного соціально-економічного розвитку. І все-таки країни
регіону істотно різняться за рівнем економічного розвитку, економічним і
технічним потенціалом. Крім того, вони помітно відрізняються одна від
одної природничо-географічними умовами, чисельністю населення,
особливостями розвитку, що історично складалися, а також особливостями
включення в МПП та низкою інших факторів.

Економіка Латинської Америки характеризується нерівномірним розміщенням
продуктивних сил, значною строкатістю у рівнях і темпах зростання,
величезною концентрацією господарської діяльності в небагатьох
промислових центрах. Приблизно третина промислового потенціалу регіону
сконцентрована у зонах трьох міст-гігантів: Мехіко, Сан-Паулу,
Буенос-Айреса. Ще вищий рівень такої концентрації в окремих країнах: 65%
промислової продукції Аргентини виробляється в районі Великого
Буенос-Айреса та Росаріо; 80% промислової продукції Бразилії припадає на
трикутник Сан-Паулу – Белу-Орізонті – Ріо-де-Жанейро; 75% промислового
виробництва Уругваю зосереджено у Монтевідео. Величезні диспропорції
існують у розподілі між територіями країн енергопостачання, шосейних
доріг і залізниць, засобів зв’язку тощо.

Процес індустріалізації в Латинській Америці, що значно поширився після
Другої світової війни і був зумовлений прагненням замінити імпорт
товарів широкого вжитку місцевим виробництвом, не спричинив докорінної
перебудови структури народного господарства. В результаті
індустріалізації криза традиційної соціально-економічної структури не
лише не була подолана, а ще більше загострилась.

І все-таки індустріалізація досить відчутно вплинула на розвиток
економіки країн Латинської Америки, поліпшення їхньої ролі та місця в
МПП. Цей процес набув повної сили в останні десятиріччя й став
незворотним у більшості країн регіону. Він зумовлений загальним станом
економіки цього регіону. Кризи, що потрясали “експортну економіку”
латиноамериканських країн на початку 50-х років і пізніше, виразно
показали нагальну необхідність покінчити з однобічною, нав’язаною ззовні
аграрно-сировинною спеціалізацією, життєву потребу диверсифікації
господарства і створення сучасної промисловості. Аби поліпшити платіжний
баланс, уряди більшості латиноамериканських країн значно підвищили мито,
особливо на ввезення предметів споживання, а також проголосили політику
заміни імпорту місцевим виробництвом.

Однак здійснення реформ у межах індустріалізації не зняло гостроти
суперечностей економічного розвитку. Про це свідчить особливо важка за
наслідками економічна криза, що охопила регіон у 80-ті роки. За оцінками
вчених і фахівців із різних країн Латинської Америки, від 1981 р.
більшість латиноамериканських та карибських країн були вражені найбільш
глибокою і тривалою кризою за останні півстоліття. Регрес був настільки
відчутним, що з позицій розвитку багатьох економік регіону 80-ті роки
можна розцінити як “втрачене десятиліття”. Це була криза нової епохи,
епохи глобальної взаємозалежності, коли зміни в одному регіоні світу
неминуче впливають на події в інших регіонах. За оцінками експертів ООН,
післякризове пожвавлення розвитку йде повільно. Все ще залишаються
значними зовнішня заборгованість і відтік ресурсів за кордон. Надто
багато часу забирає процес оборотності капіталовкладень. Низькою
залишається купівельна спроможність широких верств населення і
нестійкими бюджетні структури. Обмежена свобода на терені економічної
політики, стагнація, інфляція й загальне погіршення умов життя свідчать
про труднощі в процесі структурних перетворень, а також про необхідність
тривалого часу для їх здійснення. Такою Латинська Америка вступила в
90-ті роки.

На латиноамериканському континенті економічна взаємозалежність
проявилась у тому, що серед факторів зовнішнього порядку, які зумовили
кризу на початку 80-х років, головний вплив справили: глибокий циклічний
спад в економіці США та інших високорозвинутих країнах, масове
перекачування північноамериканською адміністрацією фінансових ресурсів
із-за кордону до США, світова енергетична криза, хвилеподібне зростання
зовнішнього боргу.

Про глибину економічного провалу внаслідок кризи початку 80-х років
можна судити за такими окремими даними: темпи зростання ВНП у 1980 р.
становили 5,3%, 1981 р. сталося різке уповільнення – 0,4%, а в 1983 р. –
спад до мінус 2,5%. Особливо криза позначилася на сфері нагромадження.
Обсяг внутрішніх капіталовкладень скоротивсь у 1981 р. на 2,2, 1982 –
10,7, 1983 р. – 20,1%. У 1980 р капіталовкладення відносно ВНП становили
більше 26%, а 1985 р. – мінус 16%. Подібний спад спричинює зниження
темпів росту на довгі роки. Саме про це свідчить той факт, що в
Латинській Америці після кризи початку 80-х років так і не відновлено
рівень виробництва ВНП на душу населення, досягнутий 1980 р. Хоча
загальний обсяг ВНП постійно зростав, але це зростання не встигало за
приростом населення в регіоні. Післякризовий стан економіки нездатний
забезпечити темпи зростання ВНП, які підтримували б виробництво його на
душу населення бодай на рівні 1980 р. (графік 1).

У повоєнний період на економічний розвиток країн Латинської Америки
істотно вплинула діяльність на їхніх територіях сучасних
транснаціональних корпорацій. Справа в тому, що в нових умовах ця
діяльність зазнала докорінних змін: монополії США та інших розвинутих
країн уже не задовольнялися лише торговельними відносинами з Латинською
Америкою, вони прагнули завоювати її ринок “зсередини”. Широкого розмаху
набирає створення міжнародними корпораціями своїх філіалів у
латиноамериканських країнах, передусім у найбільш розвинутих регіонах.

Станом на 1960 p. сума лише приватних капіталовкладень США у Латинській
Америці сягала 9 млрд дол. порівняно з 2,7 млрд дол. у 1940 р. Причому
чверть цієї суми припадала на обробну промисловість, що працювала в
основному на заповнення внутрішнього ринку. Зміна тактики й активізація
діяльності іноземного капіталу відбувається на тлі розвитку і зміцнення
державного сектора економіки в деяких латиноамериканських країнах. Як
правило, підприємства державного сектора, насамперед нафтопереробні,
металургійні, енергетичні, створюються при подоланні опору іноземного
капіталу та національної торговельно-поміщицької олігархії. Особливо
широкого розмаху процес створення й розвитку державного сектора набрав у
Болівії, Гватемалі, Колумбії, Венесуелі, Бразилії, Аргентині та в деяких
інших країнах, де він часто супроводжувався націоналізацією іноземних
підприємств, плантацій, а також схваленням законів, відповідно до яких
обмежувались і підлягали суворому контролеві іноземні інвестиції. Згодом
цей процес набув найбільш виразної форми в об’єднаних діях країн
Андської групи.

Саме на цей час припадає створення Сполученими Штатами Америки програми
“Союз задля прогресу” (1961 p.), буцімто спрямованої на створення у
країнах Латинської Америки багатогалузевої економіки, здійснення
індустріалізації, аграрної й податкової реформ, а також на деяку
демократизацію суспільно-політичного життя.

Але, дивна річ, незважаючи на очевидне зростання іноземного контролю над
обробною промисловістю країн Латинської Америки, надходження нових
іноземних капіталовкладень помітно скорочується. Скуповування
національних компаній та їх розширення відбувається за рахунок
величезних прибутків у місцевій валюті, без зміни національного статусу
підприємства. Фактично це означало розвиток процесу денаціоналізації,
який охопив частково підприємства державного сектора деяких країн.

Дещо міняється і спрямованість капіталовкладень, замінюється місцевим
виробництвом імпорт предметів тривалого користування, а також деяких
видів машин та обладнання. Іноземний капітал прагне заволодіти найбільш
прибутковими та динамічними галузями промисловості, такими як
електротехнічна, радіоелектронна, автомобільна, суднобудівна, хімічна,
фармацевтична, гумова, цементна та ін.

Латинська Америка і в наш час продовжує приваблювати “великий капітал” в
особі ТНК своїми невичерпними можливостями та джерелами надприбутків. У
середині 80-х років із загальної суми приватних капіталовкладень
розвинутих країн в економіку країн, що розвиваються, в 150 млрд дол., на
Латинську Америку припадало 80,5 млрд дол., або понад 50%. За загальним
обсягом іноземних інвестицій в розрахунку на душу населення Латинська
Америка випереджає країни, що розвиваються, інших регіонів світу.
Іноземний капітал справляє значний вплив на формування структури
економіки регіону в цілому і його окремих країн та територій. Досить
згадати приклад Мексики, або такого субрегіону, як Карибський басейн.

Традиційно іноземний капітал прагне проникнути у галузі, котрі
забезпечують найбільш високі прибутки, насамперед у ті країни, де такі
галузі сформувалися. Раніше це були переважно нафтові, гірничодобувні
розробки та плантаційне господарство. В останні десятиліття іноземні
корпорації спрямовують свої капітали в оборонну промисловість та у
виробництва, основані на новітніх досягненнях НТР. І знову ж таки
перевага надається країнам, де такі галузі промисловості досягли
високого рівня розвитку. Саме на їхню частку припадає майже половина
прямих приватних інвестицій, спрямованих на континент. Те саме
простежується й на світовому рівні. Серед восьми країн, що розвиваються,
на частку яких припадає майже половина всіх прямих приватних інвестицій,
перше місце належить Бразилії – 17%, друге Мексиці – 10%. До цієї
вісімки входять також Аргентина – 4% та Венесуела – 3%.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020