.

Кредитні гроші та їх характеристика. Монетизація ВВП та дефіциту державного бюджету. Кон’юнктурна теорія грошей М.Туган-Барановського (контрольна робо

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
0 7249
Скачать документ

Контрольна робота

Кредитні гроші та їх характеристика. Монетизація ВВП та дефіциту
державного бюджету. Кон’юнктурна теорія грошей М.Туган-Барановського

План

1. Кредитні гроші та їх характеристика

2. Монетизація ВВП та дефіциту державного бюджету

3. Кон’юнктурна теорія грошей М.Туган-Барановського

Теоретичні питання

1. Кредитні гроші та їх характеристика

2. Монетизація ВВП та дефіциту державного бюджету

3. Кон’юнктурна теорія грошей М.Туган-Барановського

1. Кредитні гроші та їх характеристика

Зараз епоха паперових грошей є епохою грошей, що розвиваються на
кредитній основі. Це водночас і епоха банківських грошей, які
функціонують значною мірою на безготівковій основі і, які поступово
трансформуються в електронні гроші.

Кредитні гроші ( це неповноцінні знаки вартості, які виникли на основі
кредитних відносин. Вони, як і інші форми грошей, виникли стихійно
внаслідок подальшого розвитку товарно-грошових відносин, коли кредит
став їх іманентною складовою частиною.

За природою кредитні гроші також є знаками вартості і по формі (
паперовими, але їх обіг підпорядкований дії специфічних законів. Перший
із цих законів, який був відкритий ще Дж.Стюартом, передбачає:
умовиемісії грошей зберігають у собі умови їх зворотнього притоку. Це
обумовлено кредитним характером емісії грошей. Їх випуск здійснюється
шляхом видачі кредиту економічним суб(єктам на умовах їх повернення у
визначений строк. Гроші повертаються в банк, коли одержувач банківського
кредиту або платник за векселем, що знаходиться в портфелі банку,
погашає заборгованість. Таким чином, грошова маса (кількість грошей в
обігу) представляє собою результат взаємодії двох грошових потоків; один
потік ( це випуск грошей через банки де проходить розподіл платіжних
засобів між економічними суб(єктами, що мають потребу в грошах; другий
потік ( це повернення грошей в банки внаслідок погашення боргових
зобов(язань.

Збереження кредитної природи грошей передбачає таку організацію
взаємовідносин кредитної і фінансової систем котра не допускала би
кредитну емісію для мобілізації доходів у державний бюджет або для
покриття бюджетного дефіциту. Оскільки це означає прямий підрив
кредитного характеру грошей, так як зростання грошової маси в даному
випадку відбувається незалежно від реального збільшення обсягу товарної
маси в обігу.

Другий закон обігу кредитних грошей ( “забезпеченість” емісії грошей.
Умови цього закону передбачають таку систему кредитування, котра
гарантувала би видачу позик у міру зростання потреб товарообороту в
грошах і погашення кредиту ( при її зниженню. Строк користування
кредитом (а значить, строк перебування грошей в обігу) визначається його
забезпеченням. Практично ця вимога реалізується з допомогою принципу
забезпеченості кредиту. З точки зору заставного права банку,
забезпечення ( це матеріальна гарантія повернення кредиту.

Кредитні гроші історично пройшли таку еволюцію: вексель, банкнота, чек,
депозитні та електронні гроші.

Вексель. Перші векселі виникли ще в середині XII століття в Італії, а
вексельне законодавство в європейських країнах було сформовано в XVII
столітті. В міру розвитку товарно-грошових відносин та удосконалення
банківської справи вексель із звичайної боргової розписки перетворився в
універсальний платіжний, розрахунковий і кредитний документ.

Вексель ( цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов(язання
векселедавця сплатити після настання терміну визначену суму грошей
власнику векселя. Інакше кажучи, вексель ( письмове боргове зобов(язання
що дає його власнику незаперечне право вимагати від особи, яка вдала
вексель (або його поручителя), здійснити платіж у визначений термін.

Вексель має ряд специфічних ознак, які відріняють його від інших
боргових зобов(язань: строго встановлена форма, абстрактність і
безспірність, конкретність строку платежу.

Строго встановлена форма робить вексель універсальним, легко зрозумілим
і доступним для використання широким колом суб(єктів грошових відносин.

Абстрактність векселя означає, що в ньому не пояснюються конкретні
причини виникнення боргу, а вказується лише сума платежу.

Безспірність векселя означає, що суб(єкт, який його виписав чи
акцептував, не має ніякого права відмовитися від сплати боргу.
Безспірність передбачається законами країни і плата за векселем
забезпечується примусово через судові органи.

Конкретність строку платежу вносить конкретність у взаємовідносини між
позичальником і боржником, робить вексель зручним для використання в
економічних розрахунках на перспективу.

Завдяки цим ознакам вексель набуває важливої властивості оборотності, що
проявляється у використанні його як засобу обігу і платежу, а також як
об(єкта застави чи дисконту в банках.

Векселі бувають двох видів ( простий і переказний (тратта). Простий
вексель виписується боржником на ім(я кредитора із зобов(язанням
виплатити йому в зазначений строк вказану суму. Зустрічається він рідко
і тільки у внутрішній торгівлі.

Особа, яка пред(явила простий вексель, виступає одночасно векселедавцем
і боржником. Тому такий вексель виписує та підписує боржник.
Векселедавець переказного векселя (трасант) і платник, який приймає цей
вексель (трасат) окремі дві юридичні особи. Переказний вексель (тратту)
виписує і підписує кредитор (трасант). Він є наказом боржнику (трасату)
про сплату у визначений термін певної суми грошей третій особі. Щоб
наказ кредитора-трасанта мав платіжну силу, боржник-трасат повинен
підтвердити свою згоду здійснити платіж у визначений термін. Така згода
у письмовій формі на титульній стороні векселя називається акцептом.
Акцептант переказного векселя, як і векселедавець простого, є головними
вексельними боржниками і відповідають за оплату векселя у визначений
термін. Вони ще називаються “боржниками першого порядку”.

Векселедержатель може запропонувати вексель своїм кредиторам для оплати
їм боргів чи купівлі товарів. Ймовірність прийняття векселя тим вища,
чим більше довіри до економічного становища боржника по векселю.
Передача векселя іншій особі оформляється передаточним надписом, що
називається індосаментом. З кожним індосаментом підвищується гарантія
оплати векселя і його здатність до оборотності, оскільки вимога оплати
буде пред(являтися до кожного наступного індосата, якщо попередній
виявився неспроможним оплатити вексель. Створюється солідарна
відповідальність усіх осіб, які поставили свої підписи на ньому.
Кількість передаточних надписів на векселі виражає кількість його
оборотів, тобто ту “роботу”, яку він виконав в обігу як гроші, та
характеризує рівень його ліквідності.

Кредитор по векселю може використати його також для одержання позички в
банку, якщо йому потрібні гроші для платежів, по яких він не може
розрахуватися векселем, а також для одержання від боржника грошей по
векселю у зазначений у ньому строк.

Векселі також поділяються на комерційні та фінансові. Комерційні векселі
виникають на основі реальної торгової операції по продажу товарів у
кредит. Такий вексель є знаком реальної вартості, що надійшла в обіг і
забезпечує йому певну мінову вартість, з якою він сам здійснює обіг.
Фінансові векселі виникають без реальних торгових операцій. Їх
призначення ( залучити в оборот додаткові грошові кошти шляхом одержання
позички. Якщо фінансові векселі виписуються на підставі взаємної
домовленості двох осіб про обмін фінансовими векселями, вони називаються
приятельськими. Казначейські векселі, які виписує держава (казначейство)
для покриття своїх витрат за рахунок продажу їх центральному банку.

Випуск фінансових векселів не пов(язаний з реальними товарними
операціями, тому надмірне зростання його веде до виникнення в обігу
зайвих грошей в інших формах, зокрема банкнот чи депозитних грошей, що
підриває сталість їх вартості.

Вексель, що виник в умовах обігу повноцінних грошей, не міг
скільки-небудь відчутно замінити їх в обігу. Цьому заважала сама
специфіка векселя як приватного боргового знака. Його виникнення,
номінал, емітент тощо мали стохастичний і обмежений характер і не
відповідали потребам обігу в загальновизнаних засобах обігу і платежу. З
розвитком ринку дедалі гостріше відчувалася потреба в універсальному
кредитному засобі обігу, у відповідь на яку винила банкнота. Банки на
основі кредитних операцій стали випускати замість векселів свої
зобов(язання ( банкноти, які поступово перетворилися в універсальний
платіжний і купівельний засіб і стали основною формою кредитних грошей.

Банкнота ( в самому широкому розумінні є простим векселем емісійного
банку. Особливо чітко спорідненість банкноти з векселем виявилася на
першому етапі розвитку, коли вона мала форму так званої “класичної”
банкноти.

Історично “класична” банкнота виникла з розписки середньовічних банкірів
про взяття на збереження від купців золота та про зобов(язання повернути
його за першою вимогою. У міру зростання багатств банків їхні розписки
(банкноти) стали користуватися такою довірою, що почали прийматись у
платежі нарівні із золотою монетою. Поступово такі розписки набули
строго встановленої форми й абстрактності і стали подовгу затримуватися
в обігу, не повертаючись у банки для виплати по них золота. Ця обставина
дозволила банкірам видавати свої банкноти купцям на суму, що
перевищувала вартість золота, прийнятого на збереження, тобто перейти
від повного до часткового покриття банкнот. Не покриті золотом банкноти
стали видаватися підприємцям взамін комерційних векселів. З цього часу
(кінець XVII ст.) починається власне історія “класичної” банкноти.

Характерними ознаками “класичної” банкноти є: 1) випуск її емісійним
банком замість комерційних векселів; 2) обов(язковий обмін на золото за
першою вимогою власників; 3) подвійне забезпечення: золоте (золотим
запасом банку) і товарне (комерційними векселями, що знаходяться в
портфелі банку).

Завдяки цим ознакам банкнота істотно відрізняється від комерційного
векселя. Якщо останній має приватну гарантію, що забезпечується
капіталом одного чи групи підприємств, то банкнота ( суспільну гарантію,
яка базується на капіталах усіх підприємців, що зберігаються в банках.
Банкнота на відміну від векселя є безстроковим зобов(язанням, не
пов(язаним з конкретною торговою операцією. Вони можуть випускатися в
будь-яких купюрах і знаходитися в обігу будь-який строк, що дає
можливість розрахуватися ними по всіх можливих платежах. Це зняло ті
обмеження, які стримувало розвиток обігу векселів. Вказані переваги
надали банкноті особливої якості ( загальної оборотності, якої не має
вексель.

Подвійне забезпечення “класичної” банкноти гарантувало їй надійність,
сталу вартість, нормальний обіг та високу еластичність в обігу. Через
забезпечення комерційними векселями досягалося саморегулювання обігу
банкнот. При видачі позик під заставу чи дисконт векселів банк
збільшував кількість банкнот в обігу, а при оплаті векселів банкноти
поверталися до банку, що забезпечувалося строковістю і безспірністю
комерційного векселя.

Випуск векселів у тісному зв(язку з торговими операціями забезпечував
погодженість випуску банкнот з реальними потребами обігу ( в міру
зростання цих потреб випуск банкнот збільшувався і навпаки. Проте випуск
банкнот під комерційні векселі не завжди забезпечував автоматичне
пристосування до потреб обігу. Це зумовлювалося цілим рядом обставин:
дисконтом фінансових векселів, у тому числі казначейських, зниженням цін
на товари та прискоренням обігу банкнот, внаслідок чого зменшувалася
потреба в грошах до настання строків погашення векселів та ін. У всіх
цих випадках виникла загроза появи зайвих банкнот в обігу та їх
знецінення. Запобігти цьому міг вільний розмін банкнот на золото: зайві
для обігу пред(являлися в банк для обміну на золото.

Період “класичної” банкноти закінчився з повним припиненням розміну її
на золото, що настало після світової економічної кризи 1929-1933 рр. У
нових умовах банкнота втратила золоте забезпечення і свою кінцеву
гарантію сталості вартості ( розмін на золото. Це значно змінило суть
сучасної банкноти.

Проте справа полягає не тільки в припиненні розміну банкнот на золото.
На етапі державно-монополістичного капіталізму зазнав деформації і
механізм автоматичного регулювання емісії банкнот на основі вексельного
забезпечення. Передусім поряд з комерційними векселями стали значно
ширше використовуватися казначейські векселі та облігації державних
позик для забезпечення випуску ьанкнот. Оскільки зобов(язання держави не
є реальними цінностями, кредитування їх емісійним банком значно
ускладнило зв(язок емісії з реальними потребами обігу. Різке зниження
частки комерційних векселів і збільшення казначейських векселів та
облігацій держави в забезпеченні емісії банкнот по суті означає
переорієнтацію її з потреб товарообороту на потреби державного
казначейства. Лише через задоволення останніх банкноти потрапляють у
сферу товарообороту, при цьому лише частково вони задовольняють його
потреби, а частково виявляються зайвими, проте залишаються в обігу.

Разом з тим така банкнота повністю не втрачає своїх специфічних ознак
кредитних грошей, зберігає в обігу певні переваги порівняно із суто
паперовими грошима і є найпоширенішою формою готівкових грошей у країнах
з розвинутою ринковою економікою. Головні її ознаки і перевага полягають
у тому, що навіть на покриття витрат держави вона випускається не
безпосередньо і безповоротно, а через кредитування під боргові
зобов(язання казначейства. Ця, здавалося б, незначна деталь емісійного
механізму має принципове значення. Вона передбачає, що держава як
економічно самостійний суб(єкт грошового обігу може брати участь в
емісійному механізмі нарівні з комерційними підприємствами, якщо
прагнутиме до забезпечення збалансованості свого фінансового
господарства і виявиться здатною вчасно погашати свої борги емісійному
банку. В зв(язку з цим важливого значення набуває проблема регулювання
державного боргу, підтримання його обсягів на економічно обгрунтованому
рівні, встановлення широкого демократичного контролю за його
формуванням, включаючи лімітування його розмірів, а також за
взаємовідносинами між казначейством і центральним емісійним банком.

Дуже важливо, щоб ці два органи, що перебувають по різні боки емісійного
джерела, не стали “двома кишенями на одному й тому ж державному
піджаку”, якими розпоряджається “одна рука”. У такому випадку гроші
завжди будуть безперешкодно “перекочовувати” з емісійної “кишені” в
казначейську й остаточно зникне відмінність між банкнотами і
казначейськими білетами. Щоб не допустити цього, більшість країн
законодавчо встановили чітке розмежування між центральним емісійним
банком та державним казначейством, вивівши банк з підпорядкування уряду
і передавши його в підпорядкування вищого законодавчого органу державної
влади.

Зважена політика щодо державного боргу та виплата доходу по облігаціях
державних позик забезпечує ринковий попит на вказані цінні папери. Це
дає можливість паперів впливати на масу банкнот в обігу, продаючи їх на
фондовому ринку ( зменшувати, а купуючи ( збільшувати їх кількість в
обігу.

Не втратив свого значення і механізм саморегулювання банкнотного обігу
через забезпечення їх емісії комерційними векселями. Проте дія його
значно змінилася. Банківські позички під комерційні векселі стали
видаватися переважно в депозитній, а не в банкнотній формі. Тому
емісійні банки через цей механізм регулюють масу депозитних грошей в
обігу, опосередковано впливаючи і на обіг банкнот.

Сучані банкноти зберігають кредитну основу і попадають під
закономірності обігу паперових грошей. Можна виділити два основних
канали емісії сучасних банкнот:

банківськек кредитування господарських суб(єктів, котрі забезпечують
зв(язок грошового обігу з динамікою суспільного відтворення;

банківське кредитування держави, коли банкноти емітуються взамін
державних боргови зобов(язань.

Отже, сучасні банкноти мають лише товарне забезпечення, ефективність
якого низька, оскільки кредитний механізм не забезпечує своєчасного
повернення банкнотів в каси банку. Це пояснюється тим, що часто
позичальники порушують умови і принципи банківського кредитування, а
головне, що ресурси банків здебільшого втягуються для покриття державних
витрат непродуктивного характеру. Тому послаблюється зв(язок емісії
сучасних банкнот з реальними потребами грошового обігу, що призводить до
знецінення банкнот, що наочно проявилось за останні роки в Україні.
Таким чином сучасні банкноти перетворились у неповноцінні паперові
гроші, а їхній надлишок у каналах обігу посилює інфляцію і валютний
хаос.

Пластикові банкноти.

За свідченням англійського журналу “Економіст”, у світі зараз циркулює
приблизно 50 млрд. фальшивих банкнот. Щоб захистити національну валюту
від фальшивок. Резервний банк Австралії випускає пластикові гроші. Вони
непрозорі, мають невеличке віконце і складні оптичні пристрої, які
значною мірою перешкоджають їхню підробку. Австралійці вперше
запровадили пластикові банкноти у 1988 р. Поступово всі банкноти країни
стануть пластиковими. Ще одна перевага пластикових грошових знаків ( їх
довговічність (у 8 разів вища у порівнянні з паперовими, близько 90
відсотків яких замінюється щороку) і можливість наступної утилізації для
випуску виробів з пластмаси.

Цим нововведенням зацікавилися у багатьох країнах. Сьогодні Резервний
банк Австралії одержує додатковий прибуток, постачаючи банкноти великих
номіналів до Кувейту, Сінгапуру та інших країн.

Чек ( документ, який містить безумовний наказ власника поточного рахунку
(чекодавця) банку про виплату вказаної в ньому суми грошей певній особі
або пред(явнику (чекодержателеві).

Чек виник, як і банкнота із депозиту , коли власник депозиту дає
письмовий наказ про виплату бенефіціору певної суми грошей. Власник
рахунку, що підписав чек іменується трасантом, а банк ( трасат. Чек
виписується на пред(явника або згідно наказу на поіменованого
бенефіціара.

Чек може бути:

іменним ( виписаний певній особі без права передачі;

ордерним ( виписаний на певну особу з обов(язковим застереженням про
наказ оплатити;

пред(явницьким ( в якому не зазначене найменування одержувача, а
зазначена сума виплачується пред(явителю чека.

У внутрішньому господарському обороті чеки використовують юридичні та
фізичні особи для безготівкових розрахунків (розрахункові чеки), а також
при одержанні готівки з рахунків, відкритих у банках (грошовий чек).
Акцептований ( чек, який має акцепт банку, що гарантує зарахування
коштів на рахунок одержувача. Основне призначення чека полягає в тому,
що він слугує засобом одержання готівки в банку,виступає засобом обігу і
платежу. І як форма безготівкових розрахунків.

Незважаючи на спільність походження, чек має багато істотних
відмінностей від банкноти як за формою, так і за роллю в обігу. Він
виписується не банком, а його клієнтом і, отже, не повністю гарантує те,
що чекодавець, дійсно, має вклад у банку і що банк обов(язково виконає
його наказ про видачу грошей. Тому чек не став загальним засобом
платежу, і участь його в грошовому обігу виявилась обмеженою.

Чек може бути використаний кількома способами:

сам чекодавець може одержати по ньому в банку гроші готівкою;

чекодавець може передати чек другій особі в оплату товарів чи послуг або
погашення своїх боргів, і ця друга особа (чекодержатель) подає чек у
банк для одержання грошей готівкою чи зарахування його суми на її
рахунок;

чекодержатель передає чек третій особі в оплату товарів чи послуг або
погашення своїх боргів їй, а ця особа пред(являє чек у банк для
одержання грошей готівкою чи зарахування грошей на її рахунок, або ж
передає чек четвертій особі з тих же причин, із яких вона сама його
одержала.

Такі передачі чека істотно відрізняються між собою за їх роллю і місцем
у грошовому обігу. В першій і другій операціях чек є лише технічним
засобом, за допомогою якого приводяться в рух готівкові чи безготівкові
гроші як засіб обігу або платежу. Сам чек цих функцій грошей не виконує
і не збільшуєїх маси в обігу. Тільки в третій операції чек безпосередньо
включається в обіг, виконує функції засобу обігу чи платежу і збільшує
масу грошей в обігу.

Отже, далеко не всі чекові операції означають участь чеків у грошовому
обігу. Зокрема, у колишньому СРСР законодавство забороняло держателю
чека передавати його третій особі та зобов(язувало здавати в банк для
зарахування суми чека на його рахунок, тобто він взагалі не брав участь
у грошовому обігу і використовувався як технічний засіб безготівкових
розрахунків.

Коли чек безпосередньо здійснює обіг, виконуючи функції грошей, він не
має ніяких переваг перед банкнотою і навіть багато в чому поступається
їй. Тому чек не набув широкого застосування, але як технічний засіб
обслуговування обігу депозитних грошей (безготівкових розрахунків) має
певні переваги перед іншими технічними засобами і в зв(язку з цим широко
використовується в банківській практиці. В країнах з ринковою економікою
розрахунки чеками ( найпоширеніша форма безготівкових розрахунків.

Зведення ролі чека переважно до технічної функції обслуговування
поточних рахунків визначило обмеженість перспектив його використання.
Чекові операції пов(язані з такими незручностями, як їх виписка,
акцептування в банку, доставка в банк для сплати тощо. Тому з кінця 50-х
років у країнах з високо розвинутим грошовим господарством розпочалися
пошуки досконаліших інструментів обслуговування депозитних грошей на
банківських рахунках. Альтернативою чекової книжки стала кредитна
картка.

Всі розглянуті вище платіжні засоби широко і успішно застосовуються в
країнах з розвинутою ринковою економікою. В країнах з перехідною
економікою, до яких належить Україна, деякі з них використовуються рідко
або взагалі не використовуються. Це стосується перш за все “товарних
грошей” ( векселів і чеків, поскільки для їх застосування ще не
створенні достатні передумови. По-перше, ще не сформувався значний
прошарок економічно міцних, стійких комерційних структур, зобов(язання
яких могли б користуватися високою довірою до ринку. По-друге, в країні
не створені достатні правові та інституційні передумови для того, щоб
примусити комерційні структури виконувати свої зобов(язання. По-третє,
не сформувалася система страхування втрат від невиконання боржниками
своїх зобов(язань.

Вказані обставини не тільки підривають основу функціонування “торгових
грошей”, а й послаблюють передумови використання депозитних грошей
комерційних банків в Україні. Постійна загроза банкрутства банків,
відсутність дієвої системи страхування депозитів примушують суб(єктів
грошового обороту все частіше вдаватися до використання в якості грошей
зобов(язань найбільш надійного банку ( НБУ. Тому не дивлячись на всілякі
адміністративні заходи з боку Уряду та НБУ доля готівкового обороту
протягом 1993-1997 рр. постійно зростала, що негативно впливало на
забезпечення потреб обороту в платіжних засобах, посилюючи платіжну
кризу.

Кредитна картка ( як засіб платежу, що заміняє гроші готівкою і чеки, а
також дає власнику можливість отримати в банку короткострокову позику.
Вони застосовуються у роздрібному товарному обороті та сфері послуг.
Багато споживачів користуються дебетовими картками ( вони служать для
здійснення електронних переказів грошей з одного рахункку на інший
рахунок. Наприклад, більшістььпрацівників отримують зарплату з допомогою
електронного перказу грошей з рахунку роботодавця на рахунок працюючого.
У світовій практиці зараз використовуються “багатофункціональні” картки.
Вони забезпечили доступ до автоматичних касових апаратів. Через них
можна не тільки вкласти або зняти гроші готівкою з особистого рахунку,
але також простежити за рухом та залишком коштів на рахунку, дозволяють
власнику здійснити платіж, замовити чекову книжку, віддати розпорядження
про проведення операцій на біржі, тощо. Для цього на звороті кожної
картки знаходиться магнітна стрічка, яка виконує і активну (вона
повідомляє автоматі банківські реквізити клієнта), і пасивну функції,
наприклад, вона не дозволяє отримати в один день гроші готівкою у різних
автоматах зверх ліміту. Сьогодні картки з магнітною стрічкою замінюються
на більш надійні картки з мікросхемою.

Депозитні гроші. Депозитні гроші ( це також неповноцінні знаки вартості,
але на відміну від готівкових не мають речового виразу й існують лише у
вигляді депозитів на рахунках у банках ( “абстрактні гроші”. На основі
чеків виникла система безготівкових розрахунків, які проводяться без
участі грошей готівкою, тобто шляхом переказу або списання банком певної
суми з рахунку платника на рахунок одержувача, або заліком взаємних
вимог суб(єктів господарської діяльності.

Така форма грошей стала можливою лише за високого рівня розвитку
банківської справи, коли кожний суб(єкт грошового обігу може вільно
вкласти гроші в банк (депозит), взяти звідти гроші готівкою, або
переказати в будь-який пункт ринку і йому гарантується повне їх
збереження.

Потреба в такій формі грошей об(єктивно зумовлена посиленням вимог щодо
економічності та зручності грошового обігу за умов, коли його обсяги і
суми окремих платежів досягли величезних розмірів. Здійснення таких
платежів з допомогою готівки призвело б до істотного збільшення
готівкової маси в обігу, до зростання витрат на її друкування, створило
б значні незручності для учасників платіжних операцій, погіршило
керованість грошового обороту тощо. Всіх цих недоліків позбавлені
депозитні гроші.

Разом з вказаними перевагами депозитних грошей з(явилися й певні
недоліки цієї форми грошей. Зокрема, вона несе в собі певні незручності
при здійсненні платежів. Для виконання кожного платежу потрібно
оформляти цілий пакет документів і пред(являти кожний раз їх в банк, щоб
відобразити відповідні операції в бухгалтерських книгах банку. Особливо
гостро ці недоліки проявляються в сфері роздрібного обороту, куди доступ
традиційних депозитних грошей виявився закритим. Тому життя спричинило
появу нової форми грошей ( електронної.

Електронні гроші ( абстрактна (умовна) назва грошових коштів, які
використовуються їх власниками на основі електронної системи банківських
послуг. За змістом ( це кредитні гроші, які обертаються завдяки
запровадженню в сфері безготівкових розрахунків найновіших комп(ютерів і
сучасних систем зв(язку.

За формою електронні гроші необхідно розглядати як різновид депозитних
грошей Основними компонентами системи функціонування електронних грошей
є електронні перекази, кредитні картки, дебетові картки, банківські
автомати-касири тощо. Всі вони забезпечують обіг депозитних грошей, що
знаходяться на банківських рахунках; власно забезпечують обіг, але не
заміняють їх наперекір таким виразам як “платівкові гроші” або
“електронні гроші”. Дійсно з допомогою електронних грошей здійснюється
платіж, але такі гроші завжди функціонують у вигляді певних записів на
рахунках у банках, тобто вважаються депозитними грошима.

Електронні гроші широко застосовуються у всіх розвинутих країнах. Банки
України теж багато уваги приділяють впровадженню нових банківських
технологій, у тому числі введенню в обіг “електронних грошей”, магнітних
карток для безготівкових розрахунків клієнтів за придбані ними товари та
надані послуги. Банківське обслуговування платіжного обороту на
електронній основі значно розширило сферу функціонування депозитних
грошей, прискорило їх обіг, створило зручності для платників.

Висновок

Отже, кредитні гроші ( це неповноцінні знаки вартості, які виникли на
основі кредитних відносин. Вони, як і інші форми грошей, виникли
стихійно внаслідок подальшого розвитку товарно-грошових відносин, коли
кредит став їх іманентною складовою частиною.

Збереження кредитної природи грошей передбачає таку організацію
взаємовідносин кредитної і фінансової систем котра не допускала би
кредитну емісію для мобілізації доходів у державний бюджет або для
покриття бюджетного дефіциту. Оскільки це означає прямий підрив
кредитного характеру грошей, так як зростання грошової маси в даному
випадку відбувається незалежно від реального збільшення обсягу товарної
маси в обігу.

Кредитні гроші історично пройшли таку еволюцію: вексель, банкнота, чек,
депозитні та електронні гроші.

Таким чином, розглядаючи еволюцію розвитку грошей ми можемо прийти до
висновку, що в перспективі гроші будуть існувати без матеріальної
субтанції (“невидимі”), але термін “економіка без грошей” у принципі є
невірним.

Використана література:

1. Гальчинський А. С. Теорія грошей. — К.: Основи, 1996.

2. Савлук М. І. Гроші та кредит: Підручник. — К.: КНЕУ,2001.-602с.

3. Гроші та кредит. / За ред.Б. С. Івасіва.- Тернопіль: Карт-бланш,
2000.-510.

2. Монетизація ВВП та дефіциту державного бюджету

Монетарна політика є ключовим механізмом у грошовій системі країни,
завдяки якому реалізуються її основні суспільні призначення:

– підтримується вартість грошей на відносно стабільному рівні шляхом
постійного урівноваження попиту і пропозиції на грошовому ринку;

– гнучко забезпечуються потреби економіки в грошах завдяки їх випуску в
міру зростання потреб і вилучення з обороту в міру скорочення потреб.

У зв’язку з цим основними індикаторами правильності монетарної політики
та ефективності функціонування грошової системи в цілому є стабільність
вартості грошей на товарних і валютних ринках та забезпеченість
економічних суб’єктів достатньою масою платіжних засобів. Перший
індикатор – стабільність вартості грошей – проявляється у відносній
стабільності купівельної спроможності і валютного курсу національних
грошей. Ці показники детально будуть розглянуті в розділах 5 та 6.

Другий індикатор не має таких чітких форм виразу, як перший, не знайшов
він однозначного висвітлення і в літературі. Одні автори взагалі не
вважають його самостійним індикатором, оскільки у разі зрівноваженості
попиту і пропозиції на гроші економічні суб’єкти матимуть достатній
запас платіжних засобів. Інші автори виражають його через коефіцієнти
монетизації певних економічних змінних, зокрема через показники
монетизації бюджетного дефіциту та монетизації валового внутрішнього
продукту. Спільним між цими показниками є те, що при недостатній
монетизації бюджетного дефіциту і валового продукту виникнуть
ускладнення з оплатою боргових зобов’язань – відповідно у бюджетній
сфері й у сфері реалізації валового продукту.

Проблема монетизації бюджетного дефіциту полягає в пошуку грошових
коштів, достатніх для покриття (фінансування) перевищення бюджетних
витрат над бюджетними заходами, що формуються на підставі вимог чинного
законодавства, насамперед податкового. Якщо необхідні кошти не будуть
знайдені, уряд не зможе розрахуватися за своїми зобов’язаннями, і
виникне прострочена заборгованість його перед економічними суб’єктами
(по заробітній платі, пенсіях, дотаціях, з оплати державних закупівель
тощо). Мобілізувати необхідні для монетизації бюджетного дефіциту кошти
можна кількома способами:

1. Збільшити оподаткування економічних суб’єктів через підвищення
податкових ставок, введення нових податків, скасування пільг за старими
податками тощо. Для цього потрібно буде змінити чинне податкове
законодавство, що робить цей захід мало реальним. Але якби він був
реалізований, то це не привело б до зміни маси (пропозиції) грошей.
Відбулося б лише переміщення їх між окремими групами економічних
суб’єктів, а загальна їх маса залишилася б на тому ж рівні. Сукупний
попит від такого переміщення грошей може зазнати лише тимчасового
пригнічення, поки податкові вилучення в одних суб’єктів не будуть
передані через бюджетне фінансування іншим суб’єктам, які і
трансформують їх у платоспроможний попит на ринках. Тому такий спосіб
монети-

зації дефіциту не внесе істотних змін у пропозицію грошей, що
забезпечується банками, а отже і в масу грошей.

2. Дозволити уряду- (казначейству) випустити власні боргові зобов’язання
(казначейські білети) в розмірі, достатньому для покриття бюджетного
дефіциту, і надати їм статус законного платіжного засобу. Цей захід теж
потребує внесення істотних змін до чинного законодавства і тому є
малоймовірним. Проте якби він був реалізований, це внесло б істотні
пертурбації в механізм монетарної політики, оскільки на всю суму
казначейської емісії зросла б маса і пропозиція грошей, збільшився б
сукупний попит і тиск на ціни. Такий спосіб монетизації бюджетного
дефіциту може призвести до інфляції, через що світова монетарна практика
від нього відмовилася.

3. Дозволити уряду випустити власні цінні папери і реалізувати їх на
внутрішньому чи на зовнішньому ринках. При реалізації облігацій на
внутрішньому ринку цей захід не вплине на масу (пропозицію) грошей, а
лише перерозподілить її між групами суб’єктів і тому тимчасово
пригнітить сукупний попит на товарних ринках подібно до першого заходу.
Тому цей спосіб монетизації дефіциту з позиції монетарної політики не
містить загрози і широко застосовується у світовій практиці.

Інша справа з реалізацією державних облігацій на зовнішніх ринках. У
цьому випадку виручка від реалізації державних облігацій на євроринках
надійде у валютній формі, яка не дає можливості прямо використати її для
фінансування бюджетних витрат. Уряд повинен продати валютну виручку
центральному банку за національні гроші, які й використає для
фінансування своїх потреб. У результаті цієї операції центральний банк
збільшить на відповідну суму свої золотовалютні резерви, а також
банківські резерви в національних грошах та пропозицію грошей на ринку.
Це може істотно деформувати вплив на сукупний попит, що забезпечується
монетарною політикою. Проте слід мати на увазі, Що цей захід дає
центральному банку приріст золотовалютних резервів, які можна
використати для усунення деформації попиту, якщо вона набуває
загрозливих розмірів.

4. Дозволити центральному банку прокредитувати уряд у розмірі бюджетного
дефіциту, купивши на відповідну суму урядові зобов’язання на первинному
ринку. Цей спосіб монетизації бюджетного дефіциту видається на перший
погляд дуже простим і ефективним – уряду не потрібно мати справу з
тисячами кредиторів на вторинному ринку, і потрібну суму коштів він може
одержати негайно. Насправді це досить загрозливий спосіб монетизації
дефіциту.

По-перше, урядова політика дефіцитного фінансування перестає проходити
контроль на надійність з боку суб’єктів вторинного ринку. Адже одного
кредитора – центральний банк, який до того ж є державним, – значно легше
“умовити” надати кредит уряду, ніж тисячі кредиторів – покупців
облігацій на вторинному ринку. Тому ця політика може відірватися від
умов реальної економіки, перетворитися у звичайну “фінансову піраміду”.

По-друге, безпосередньо кредитуючи уряд, центральний банк істотно
ускладнює управління пропозицією грошей, оскільки на відповідні суми
уповільниться зростання резервів комерційних банків і подальша
мультиплікація депозитів, збільшується ймовірність виходу цих грошей у
позабанківський оборот.

По-третє, на суму кредиту уряду збільшиться маса грошей і сукупний
попит. Щоб не допустити негативного впливу цього збільшення на
кон’юнктуру ринку і сталість грошей, центральний банк повинен буде
адекватно зменшити підкріплення резервів комерційних банків (через
скорочення їх рефінансування і купівлю у них цінних паперів), що
погіршить їх ліквідність, скоротить їх кредитування реальної економіки.

З огляду на всі ці обставини у світовій практиці відмовилися від
зазначеного способу монетизації бюджетного дефіциту. Законом України
“Про Національний банк України” (стаття 54) НБУ заборонено надавати
прямі кредити на фінансування витрат державного бюджету.

Наведена характеристика можливих способів монетизації бюджетного
дефіциту свідчить про те, що найдоцільнішим є третій – шляхом реалізації
державних цінних паперів на вторинному ринку, оскільки він не змінює
грошове”! маси і не ускладнює завдань, визначених у монетарній політиці.
Проте ці положення справедливі лише за умов, коли бюджетний дефіцит не
хронічний і не надто великий відносно ВВП. Інакше уряд змушений буде
щоразу розміщувати на ринку все більше позик і збільшувати проценти по
них, щоб стимулювати попит. Це призведе, з одного боку, до
випереджаючого зростання бюджетних витрат на обслуговування державного
боргу та збільшення бюджетного дефіциту, що ще більше ускладнюватиме
проблему монетизації дефіциту, з іншого – до погіршення ліквідності
економічних суб’єктів, насамперед банків, оскільки в їхніх портфелях
активів надмірно збільшаться запаси державних цінних паперів. Щоб не
допустити банківської кризи, центральний банк змушений буде посилити
скуповування державних цінних паперів на вторинному ринку, що спричинить
зростання пропозиції

грошей та сукупного попиту на товарних ринках. Посилиться загроза
підриву сталості грошей.

Отже, систематичний, всезростаючий бюджетний дефіцит у великих розмірах
становить потенційну загрозу для сталості грошей, якими б способами він
не монетизувався. Монетизація бюджетного дефіциту через вторинний ринок
цінних паперів може тільки відстрочити цю загрозу, але не усуває її
зовсім.

Проблема монетизації валового внутрішнього продукту полягає в доведенні
маси грошей в обороті до рівня, достатнього для успішної реалізації
всього обсягу вироблених товарів та послуг, погашення боргових
зобов’язань. З суто теоретичного погляду вирішення цієї проблеми
забезпечується урівноваженням попиту- і пропозиції грошей на грошовому
ринку, незалежно від фактичного обсягу грошової маси. Якою б мірою
остання не змінилася (уверх чи вниз), якщо пропозиція грошей відповідає
попиту, наявна грошова маса є об’єктивно визначеною, тобто не надмірно
великою чи малою.

Проте, з практичної точки зору, вирішення цієї проблеми є значно
складнішим, бо неможливо заздалегідь визначити ту нормативну величину,
на яку слід орієнтувати регулювання пропозиції грошей (попит на гроші чи
Мн). Тому про достатність монетизації ВВП, а значить і всієї економіки,
можна судити не по відхиленню фактичного її рівня від нормативного, а з
динаміки деяких індикаторів ринку, насамперед середнього рівня цін,
середньої процентної ставки, стану платіжної дисципліни, рівня
ліквідності банків тощо. Якщо всі такі індикатори протягом тривалого
часу залишаються незмінними, то монетизацію ВВП можна вважати
достатньою. Коли їх тренд виявляє тенденцію до підвищення, то
монетизація є надмірною, а якщо тенденцію до зниження, то – недостатньою
(рис. 1):

Рис.1. Динаміка рівня цін при різних рівнях монетизації ВВП

Ціновий тренд 1, що позначений горизонтальною лінією, свідчить про
нормальну монетизацію економіки, коли попит і пропозиція, Мф і Мн,
збалансовані так, що рівноважний рівень цін тривалий час залишається
незмінним. Ціновий тренд 2, що позначений висхідною лінією, свідчить про
дещо надмірну монетизацію економіки, через що урівноваження попиту і
пропозиції на товарних ринках щороку відбувається на більш високому
рівні цін. Цей ефект може бути викликаний такими чинниками:

– систематичним скороченням реального обсягу ВВП;

– випереджаючим зростанням пропозиції грошей (порівняно зі зростанням
реального обсягу ВВП);

– прискоренням швидкості обігу грошей;

– зростанням частки ВВП, що реалізується на засадах бартеру;

– зростанням попиту на гроші у зв’язку з погіршенням умов капіталізації
грошей на грошовому ринку.

Ціновий тренд 3, що позначений низхідною лінією, свідчить про недостатню
монетизацію економіки. За цих умов рівень рівноваги між попитом і
пропозицією на товарних ринках і середній рівень цін буде знижуватися.

Зазначені зміни ринкових індикаторів можуть об’єктивно характеризувати
стан монетизації валового продукту за умови високого рівня розвитку
ринкових відносин, вільного ціноутворення, вільної конкуренції,
ефективного механізму банкрутства тощо. Без цих передумов окремі
індикатори можуть змінюватися незалежно від рівня монетизації і
перестати виражати її стан.

Показник фактичного стану монетизації валового продукту прийнято
розраховувати як частку від ділення обсягу грошової маси, що є в обороті
на кінець року, до номінального річного обсягу ВВП:

мал. 33

де Км – рівень монетизації;

М – маса грошей на кінець року, взята за агрегатом МЗ;

ВВП – річний обсяг національного валового внутрішнього продукту.

Розрахований за станом на 1 січня 2000 р. рівень монетиза-

ції ВВП в Україні дорівнював 17,4% ((22070,0 млн грн*100)/127126,0 млн
грн)

Взятий сам по собі цей показник не дає відповіді на питання, чи
достатній він для монетизації економіки України, оскільки немає і, як
зазначалося вище, не може бути нормативного (достатнього) рівня
монетизації, з яким його можна було б порівняти. Тому на практиці його
порівнюють з таким же показником у даній країні в попередні роки
(місяці) чи в інших країнах (табл. 4.1).

мал. 34

Як видно з наведених у таблиці даних, рівень монетизації ВВП в Україні
протягом 1991-1995 pp. систематично знижувався з 80,2% у 1991 р. до
13,1% у 1995 р. Це дає підстави стверджувати, що забезпеченість
економіки грошовою масою за цей період погіршилася, тобто відбулася
демонетизація економіки. Це негативно вплинуло на стан платіжної
дисципліни, а отже на розвиток економіки: поглибилися платіжна криза,
широких розмахів набув бартер, помітно знизилась ліквідність економічних
суб’єктів та банків тощо.

З 1996 р. спостерігається поступове повільне піднесення рівня
монетизації – з 13,1% у 1995 р. до 17,4% у 1999 р. Це можна розцінювати
як прояв певного поліпшення забезпеченості економіки грошовою масою.
Проте темпи його були недостатніми і не привели до помітного зміцнення
платіжної дисципліни. Вона все ще залишалася в незадовільному стані,
негативно впливала на економічні процеси.

Щоб терміново виправити ситуацію з монетизацією ВВП і негайно перебороти
платіжну кризу, деякі економісти пропонували штучно підвищити рівень
монетизації ВВП методами експансій-ної монетарної політики, збільшуючи
пропозицію грошей незалежно від зміни попиту на гроші.

Наскільки реальні й ефективні ці пропозиції? Правильну відповідь на це
питання можна знайти на підставі аналізу чинників, які обумовили зміну
рівня монетизації ВВП в Україні протягом 1991-1999рр.

На першому етапі (1991-1995 pp.) демонетизація ВВП була викликана двома
групами чинників:

1) тими, що провокували з боку грошей прискорене зростання номінального
обсягу ВВП – високі темпи зростання пропозиції грошей та інфляційних
очікувань;

2) тими, що діяли з боку товарів і спричинювали зростання виробничих
витрат і цін – стрімке подорожчання імпортних енергоносіїв, зниження
продуктивності праці, зростання втрат та збитків, скорочення обсягів
виробництва тощо.

Унаслідок дії цих факторів номінальний обсяг ВВП з року в рік зростав
швидше, ніж номінальна маса грошей в обороті. За 1991-1995 pp. обсяг
номінального ВВП зріс у 17644,0 рази, а обсяг номінальної маси грошей –
у 2887,5 разу, тобто приблизно в 6 разів повільніше. Рівно на стільки ж
знизився рівень монетизації ВВП.

На другому етапі (1995-1999рр.) падіння монетизації ВВП припинилося, і
рівень її став навіть зростати. Але це зростання було зумовлене не
посиленням пропозиції грошей. Навпаки, темпи її зростання навіть помітно
знизились – з 2887,5 разу за 1991-1995 pp. до 3,2 разу за 1995-1999 pp.
Справжньою причиною перелому в тенденції монетизації ВВП стала зміна в
співвідношенні між темпами зростання номінальної грошової маси і
номінального обсягу ВВП на користь першої. За 1995-1999 pp. обсяг
грошової маси зріс у 3,2 разу, а обсяг ВВП – у 2,4 разу. Це можна
пояснити тим, що після грошової реформи 1996 р. і тривалої стабілізації
курсу гривні скоротилися інфляційні очікування, підвищилася довіра до
національних грошей і банківської системи, істотно знизилися темпи
інфляції, що й спровокувало зростання попиту економічних суб’єктів на
гроші і підштовхнуло їх до прискореного нарощування запасів грошей.

Чи можна було ще більше наростити масу грошей методами експансійної
монетарної політики? На наш погляд, не можна, бо додатково випущені
гроші тільки збільшили б тиск на ціни на валютному і товарному ринках.
Це спричинило б поглиблення девальвації та інфляції гривні, які й так у
цей період перебували на досить високому рівні, за яким розпочалося б
прискорене зростання інфляційних очікувань і падіння рівня монетизації
ВВП.

Отже, сама українська дійсність доводить, що демонетизація економіки
спричинена глибокою інфляцією, внаслідок якої різко скоротився попит на
гроші і відповідно була скорочена пропозиція грошей. Тому ремонетизувати
економіку не можливо нагнітанням пропозиції грошей, а насамперед
потрібно забезпечити розвиток попиту на гроші. І лише в міру його
зростання повинна збільшуватися пропозиція грошей. Тільки за цих умов
емісія не призведе до інфляції, бо додаткова пропозиція грошей осяде в
їх запасах, а вихід її на товарні ринки буде здійснюватися в міру
зростання товарної пропозиції, не провокуючи зростання цін понад
запланований рівень.

Для збільшення попиту на гроші, як єдино реального шляху ремонетизації
економіки України, необхідно:

– перейти до політики економічного зростання, яка забезпечить тривале
збільшення виробництва реального валового внутрішнього продукту;

– подолати бартер у відносинах між господарюючими суб’єктами;

– підвищити стабільність національних грошей та банківської системи,
довіру до них усіх економічних суб’єктів;

– підтримувати на належному рівні реальну ставку депозитного процента;

– забезпечити високий рівень розвитку ринку цінних паперів і та
валютного ринку.

Звичайно, вирішити всі ці завдання значно важче, ніж просто збільшити
пропозицію грошей. Проте йти потрібно складним шляхом, бо тільки він
гарантує потрібний результат і дасть можливість уникнути старих помилок
– нових гіперінфляційних збурень в економіці.

Звідси випливає ще один важливий висновок – показник монетизації ВВП
безпосередньо не пов’язаний з грошовим ринком і управлінням пропозицією
грошей. Тому завдання ре-монетизації економіки виходить за межі
монетарної політики і повинне вирішуватися засобами загальноекономічної
політики. Монетарна ж політика повинна забезпечити урівноваженість
попиту і пропозиції грошей, на якому б рівні не перебувала монетизація
ВВП.

ВИСНОВКИ

1. Грошова система – це форма організації грошового обороту, визначена
загальнодержавними законами. Має нормативно-правовий характер і
призначена забезпечити рівність усіх суб’єктів грошового обороту,
однакову доступність їх до грошового ринку, єдність вимог щодо правил
поведінки суб’єктів грошового обороту.

2. Як явище нормативно-правове грошова система містить ряд елементів:
назву і величину грошової одиниці; види грошових знаків і види платіжних
засобів; механізми регулювання готівкового і безготівкового секторів
обороту, валютного ринку; інститути, що регулюють грошовий оборот.

3. Грошові системи видозмінювалися і розвивалися в міру розвитку грошей
– від систем, побудованих на принципі саморегулювання обороту грошей, до
систем, за яких регулювання пропозиції грошей здійснюється державою.

4. Із проголошенням у 1991 р. України самостійною державою виникла
необхідність сформувати власну грошову систему. За період, що минув,
досягнуті значні успіхи у вирішенні цього завдання. Сьогодні українська
держава в особі НБУ досить успішно регулює пропозицію грошей з метою
забезпечення її стабільності. Проте процес формування ефективного
механізму грошової системи України ще не закінчився.

5. Державне регулювання грошового обороту займає важливе місце в системі
державного управління економікою, оскільки дає можливість впливати на
всі процеси на макро- та мікроекономічних рівнях. Методи регулювання
грошового обороту поділяються на прямі та опосередковані. За прямих
методів законодавчо встановлюються норми і правила, що безпосередньо
регламентують поведінку суб’єктів грошового обороту. За опосередкованих
методів здійснюється вплив центрального банку на певні грошові
індикатори, зміна яких впливає на поведінку суб’єктів грошового обороту,
насамперед на їх попит на товарних ринках. Головним методом
опосередкованого регулювання є грошово-кредитна політика НБУ.

6. Грошово-кредитна політика – це сукупність взаємозв’язаних,
скоординованих на досягнення заздалегідь визначених суспільних цілей,
заходів щодо регулювання грошового обороту, які здійснює держава через
свій центральний банк. Основними стратегічними цілями грошово-кредитної
політики є загальноекономічні цілі держави: економічне зростання,
забезпечення високої зайнятості, стабілізація цін, збалансування
платіжного балансу.

7. Основними інструментами грошово-кредитної політики, які застосовує
НБУ, є: операції відкритого ринку, регулювання норми обов’язкового
резервування, процентна політика, рефінансування комерційних банків,
регулювання курсу національної валюти. Вибір того чи іншого інструмента
визначається залежно від конкретного стану ситуації на грошовому ринку.

8. Пропозиція грошей здійснюється банківською системою через емісію
грошей центральним банком та кредитну мультиплікацію депозитів
комерційними банками. Внутрішньосистемна замкнутість та кредитний
характер цього процесу забезпечують високу його ефективність, що
проявляється у автоматичному збалансуванні попиту і пропозиції на
грошовому ринку. Проте є один фактор, що постійно загрожує деформувати
дію цього механізму – необхідність монетизації бюджетного дефіциту. Якщо
уряд не в змозі профінансувати бюджетний дефіцит за рахунок розміщення
своїх зобов’язань на вторинному ринку, то він примушуватиме центральний
банк купувати ці зобов’язання, що призведе до збільшення пропозиції
грошей і порушення рівноваги на товарних ринках. Такі ж наслідки може
мати систематична і широкомасштабна купівля центробанком державних
цінних паперів на вторинному ринку, якщо він надто переповнений цими
паперами, що загрожує втратою ліквідності комерційним банкам.

9. Показник монетизації ВВП не є альтернативою до показника
зрівноваженості попиту і пропозиції на грошовому ринку. Кожний з них
характеризує окремий аспект зв’язку грошового обороту з реальною
економікою, і їх потрібно паралельно враховувати в управлінні грошовим
оборотом. Головним правилом при цьому має бути забезпечення рівноваги
між попитом і пропозицією грошей, на якому б рівні не перебувала
монетизація економіки – надто низькому чи надто високому. І навпаки,
зусилля щодо оптимізації рівня монетизації ВВП не можуть дати позитивних
наслідків, якщо вони спрямовані на порушення рівноваги між попитом і
пропозицією грошей.

Використана література:

1. Гальчинський А. С. Теорія грошей. — К.: Основи, 1996.

2. Савлук М. І. Гроші та кредит: Підручник. — К.: КНЕУ,2001.-602с.

4. Єпіфанов А. О., Міщенко В. І., Гребник Н. І. Грошово-кредитна
політика в Україні; тенденції та перспективи. // Фінанси України,
-2000.- №9.

3. Кон’юнктурна теорія грошей М.Туган-Барановського

“Кон’юнктурний” варіант М. І. Туган-Барановського. Наприкінці XIX – на
початку XX ст. з новою силою розгорілися дискусії навколо кількісної
теорії грошей, що зумовлювалося низкою об’єктивних обставин.

По-перше, це високий рівень розвитку державно-монополістичного
капіталізму і поглиблення загальної кризи капіталізму, які спричинили
активне втручання держав в економічне життя країн. Ця обставина вимагала
від науковців пошуку найефективніших шляхів і методів такого втручання,
і цілком природно, що ці пошуки були спрямовані на грошову сферу.

По-друге, сама капіталістична економіка набула переважно
грошово-кредитного характеру: гроші з простого посередника обміну
перетворилися в ключову форму капіталу, банки та інші фінансові
інститути стали могутніми регуляторами суспільного виробництва.

У цих умовах усе очевиднішими ставали невідповідність старого устрою
грошового господарства, що базувався на золотій основі, новим потребам
суспільного життя та вузькість старих уявлень про сутність та принципи
функціонування грошового механізму, насамперед класичних постулатів
кількісної теорії, та необхідність їх перегляду.

Одним із перших, хто усвідомив цю необхідність і піддав суттєвій ревізії
основні теорії грошей, у тому числі кількісної теорії, був український
економіст М. І. Туган-Барановський. Найбільш повно й аргументовано свої
погляди з основних монетарних проблем він виклав у праці “Паперові гроші
і метал”, що була опублікована в 1916 р.

Багато уваги М. І. Туган-Барановський приділив кількісній теорії грошей.
Спочатку він піддав критиці її класичний варіант, що був викладений у
працях І. Фішера. Туган-Барановський визнав за правильну формулу
“рівняння обміну”, проте вважав, що Фішер нічого нового в кількісну
теорію грошей взагалі не вніс, а лише “вдало завершив роботу і дав
точний і стислий вираз кількісної теорії в математичній формі”.

Саму кількісну теорію в її класичному варіанті Туган-Барановський
оцінював негативно з таких міркувань:

* її прибічники, у тому числі І. Фішер, ставлять ціни (і вартість
грошей) у залежність тільки від одного фактора – кількості грошей, а
решту факторів, навіть тих, що визначені в “рівнянні обміну”, ігнорують,
– хоч вони такі ж об’єктивні і правомірні, як і кількість грошей;

* ігнорування “некількісних” факторів впливу на ціни зумовлюють
помилковий висновок про пропорційну залежність цін від кількості грошей,
хоча насправді така пропорційність не підтверджується ні теоретично, ні
практично.

Подібна критика класичної кількісної теорії зовсім не означала
відкидання цієї теорії як такої. Навпаки, дона підштовхнула
Туган-Барановського до її вдосконалення, і він зробив істотний внесок у
її розвиток.

По-перше, він доводить, всупереч І. Фішеру, що на рівень цін впливає не
один, а всі фактори, зазначені в “рівнянні обміну”: кількість товарів,
що надійшли на ринок, кількість самих грошей, швидкість їх обороту,
кількість знарядь кредиту і швидкість їх обороту. Оскільки всі ці
чинники високоплинні і змінюються в різних напрямах, то зміни цін і
кількості грошей не можуть бути пропорційними. Цей висновок мав не
тільки теоретичну значущість, а й практичну цінність, бо розширював
фронт пошуків при дослідженні таких явищ, як інфляція, монетарна
політика, інструменти впливу на рівень цін тощо.

По-друге, Туган-Барановський довів, що вплив кількості грошей на ціни не
є таким однозначним, прямолінійним, як це визнають прибічники класичної
кількісної теорії. Цей вплив може здійснюватися не за одним, а за трьома
різними за характером напрямами:

1) через зміну суспільного попиту на товари;

2) через зміну дисконтного процента;

3) через зміну суспільного уявлення про вартість грошей (пізніше цей
фактор дістав назву інфляційних очікувань).

У першому випадку значне збільшення кількості грошей прямо зумовлює
зростання цін через зростання доходів і попиту на товари. У другому
випадку збільшення кількості грошей приводить до збільшення вкладів у
банках, що викликає зниження облікового процента, розширення
кредитування економіки і збільшення попиту на ринках. Унаслідок цього
ціни зростають, але одночасно стимулюється підприємництво і розширення
виробництва. У третьому випадку тривале і добре помітне зростання
кількості грошей викликає зниження оцінки грошей їх власниками і вони
почнуть їх швидше витрачати, збільшиться попит на товари і ціни теж
зростуть. Ці три фактори можуть діяти одночасно, проте потужність їх
впливу на ціни неоднакова. Тому і зміни цін не будуть пропорційними
змінам кількості грошей. Отже, Туган-Барановський не задовольнився
простою констатацією залежності цін від кількості грошей, а розкрив
досить складний механізм реалізації цієї залежності.

По-третє, Туган-Барановський довів, що вплив кількості грошей на ціни
здійснюється диференційовано залежно від тривалості та обсягів
збільшення кількості грошей. Так, короткочасні чи незначні зростання їх
кількості можуть взагалі не мати помітного впливу на ціни і вартість
грошей.

А значне збільшення кількості грошей реалізує свій вплив на ціни
протягом тривалого часу, і тому здійснюється він нерівномірно і не
пропорційно щодо окремих товарів. Цим він, по суті, спростував постулат
пропорційності, довів, що гроші не є простим посередником обміну, і
підготував базу для відмови від постулату нейтральності грошей.

По-четверте, Туган-Барановський розкрив механізм взаємозалежності між
загальною кількістю грошей у країні, кількістю грошей, що перебувають
поза обігом в заощадженнях, і швидкістю обігу грошей, довів, що чинник
швидкості може впливати на ціни у зворотному відносно дії фактора
кількості напряму, нейтралізуючи дію останнього.

Усі ці ідеї Туган-Барановського створили основу для дослідження шляхів
впливу грошей на економіку і механізму свідомого регулювання цього
впливу. Цим він заклав основи так званої теорії регульованих грошей, яка
підготувала суспільну думку до відмови від повноцінних (золотих) грошей
і заміни їх неповноцінними грошима, вартість яких буде планомірно
підтримуватися державою і з якої виросла сучасна монетаристська теорія,
передусім її кейнсіанський напрям.

Розірвавши вузьке коло прямолінійних, спрощених постулатів класичної
кількісної теорії грошей, Туган-Барановський істотно розвинув її
стосовно до нових економічних умов. Проте свої погляди він назвав не
кількісною, а кон’юнктурною теорією грошей, мабуть щоб відмежуватися від
надто спрощеного її варіанта.

Сутність кон’юнктурної теорії грошей Туган-Барановського полягає в тому,
що загальний рівень цін, а отже і вартість грошей, він пов’язує не з
кількістю грошей, а з загальними умовами товарно-грошового ринку, або
загальною кон’юнктурою товарного ринку. У фазі економічного піднесення
загальний рівень цін зростає і вартість грошей знижується. А в фазі
економічного спаду ціни знижуються і вартість грошей зростає. Ці
коливання цін і вартості грошей в економічному циклі здійснюються, на
думку Туган-Барановського, незалежно від кількості грошей, тобто під
впливом негрошових чинників.

Свою “кон’юнктурну теорію” грошей М. І. Туган-Барановсь-кий вибудував на
критиці класичної кількісної теорії як її альтернативу. І тут він
повністю досяг поставленої цілі: після нього вже ніхто з економістів
прямолінійно не захищав її класичного варіанта, який згодом Кейнс назвав
старомодним. Більше того, “кон’юнктурна теорія” започаткувала новий –
неокласичний – етап у розвитку кількісної теорії. Адже кон’юнктурний
фактор зміни цін і вартості грошей Туган-Барановського – не що інше, як
сукупність усіх чинників, що визначені ним на базі формули “рівняння
обміну” в процесі критичного розбору позиції І. Фіше-ра. Зміна
кон’юнктури ринку провокується чинниками, що діють з боку попиту і з
боку пропозиції. З боку попиту – це кількість грошей і обсяг доходів та
швидкість обігу грошей, а з боку пропозиції – це обсяг виробництва,
рівень витрат на виробництво і рівень цін.

Висновок

Отже, кількісний фактор у кон’юнктурній теорії грошей
Туган-Барановського присутній, і не як звичайний, рівний багатьом іншим,
а як ключовий, оскільки зміна кількості грошей впливає тією чи іншою
мірою і на всі інші чинники: на швидкість обігу грошей, процентну
ставку, інвестиції, обсяги виробництва тощо. Тому кон’юнктурна теорія
грошей по суті своїй була кількісною, але вже на принципово іншому
рівні, коли була усвідомлена непропорційна залежність цін і вартості
грошей від зміни їх кількості. І цього не міг не розуміти М. І.
Туган-Барановський, через що його ставлення до кількісної теорії взагалі
було досить терпимим: “Кількісна теорія абстрактно цілком справедлива”,
– пише він в одному місці. В іншому місці уточнює своє розуміння дії
кількісного фактора: “Товарні ціни визначаються не кількістю грошей
самих по собі, а співвідношенням між попитом на гроші і кількістю їх в
обороті”. Це був істотний крок у бік поглиблення аналізу дії кількісного
фактора, а не його заперечення. І зроблено це було в межах
“кон’юнктурної теорії” грошей.

Уведення у сферу наукового дослідження попиту на гроші означало
докорінну зміну спрямування самої кількісної теорії. Замість суто
макроекономічного аналізу зв’язку “гроші-ціни” вона повернулася обличчям
до мікроекономічних аспектів формування попиту на гроші, який поступово
став її ключовим об’єктом.

Передатний механізм впливу грошей на реальну економіку на підставі
“кон’юнктурної теорії” Туган-Барановського можна подати у такому
вигляді:

мал. 1

де М- кількість грошей, К – кон’юнктура ринку, Р –ціни, В –
виробництво.

Використана література:

1. Гальчинський А. С. Теорія грошей. — К.: Основи, 1996.

2. Савлук М. І. Гроші та кредит: Підручник. — К.: КНЕУ,2001.-602с.

3. Гроші та кредит. / За ред.Б. С. Івасіва.- Тернопіль: Карт-бланш,
2000.-510.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020