.

Іcторiя розвитку економiчних теорiй , та становлення рiзних наукових шкіл. (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
0 8899
Скачать документ

Курсова робота

Іcторiя розвитку економiчних теорiй , та становлення рiзних наукових
шкіл.

План.

Вступ.

1.Економiка стародавнього свiту

1.1. Економічна думка Середньовіччя.

1.2. Меркантилізм.

2.Розвиток економiчноi теорii в XVII-XIX ст

3.Основнi напрями еконоiчноi науки XX-початкуXXI ст.

3.1.Неокласичний напрям.

3.2.Кейнсiанство.

Висновки.

Використана лiтература.

Вступ.

Темою дослідження данноi курсової роботи, c icторiя розвитку економiчних
теорiй , та становлення рiзних наукових шкіл. У процесi аналiзу буде
розглянуто такi свiтовi економiчнi теорii: неокласична, монетарна,
кейнсiанство,марксизм,розглянуто працi титанiв економiх дослiджень Адама
Смiта, Давiда Рiкардо,Адама Маршала,Франсуа Кене. Iсторiя розвитку
економiки – це icторiя розвитку cамого “cуcпiльства”.

Знати iсторiю дуже важливо, адже минуле тicно пов’язане з майбутнім,
пояснюc його. Минуле – як грунт, майбутнc, наче дерево, що проростас з
нього. Історичний екскурс у минуле економічної думки показує, що люди
завжди прагнули теоретично усвідомити економічні умови свого існування,
мотиви господарської діяльності, а відтак, розгадавши таємниці
економічних процесів, спробувати управляти ними. Практичні потреби
регулювання економічного життя й зумовили виникнення економічної теорії.

Ця тема, е дуже актуальною у наш час, адже з економiчними процесами ми
“зiштовхуемося” повсякчасно .Кожна свiдома людина повина хоча б трiшки
знати про рiзнi економiчнi думки на однi i тiж економiчнi процеси. Але
не кожна економічна думка розвивається у систему поглядів і стає
економічним ученням. Ні в рабовласницькому, ні у феодальному суспільстві
ще не існувало стрункої системи економічних поглядів на економічні
процеси. Вона складається поступово в процесі історичного розвитку
суспільства.

Вивчаючи iсторiю розвитку рiзних економiчнх думок, ми тим самим
дослiджуем стан економiки у рiзнi перiоди часу. Cаме анаiзуючи
економiчнi процеси певного iсторичного перiоду, ми дiзнаемося про рiвень
розвитку самого суспiльства.

Головною метою даноi курсовоi роботи е дослiдження еволюцii аналiзу
рiзних економiчних процесiв , рiзних пояснень до одних i тих же
процесiв, явищ, рiзними вченими.

У процесi дослiдження було використано книги з економiки наступних
авторiв: Корнiйчук В.I. Iсторiя економiчноi думки; Татаренко Н.О.,
Поручник А.М.Iсторiя економiчних вчень; Мазаракi А.А. Економiчна теорiя
та iн.

1.Економiчна думка Стародавнього свiту

Економічна думка стародавнього світу відображає риси
соціально-економічного та політичного розвитку суспільства того часу.
Деякі з них були суспільствами азіатського способу виробництва
(стародавній Схід), а інші – античного способу виробництва (Греція,
Рим). Відмінності між ними обумовили особливості їх економічної думки.

Одні з перших відомих нам пам’яток економічної думки можна віднести до
літератури стародавнього Єгипту; в них знайшли своє відображення питання
організації та управління державним господарством, а також уявлення
стародавніх єгиптян про власність, рабство, товарно-грошові відносини.

Одним з найдавніших центрів людської цивілізації була Месопотамія
(Дворіччя або Міжріччя). На відміну від стародавнього Єгипту в державах
цього регіону порівняно швидко розвивалася приватна власність та
товарно-грошові відносини. В результаті посилилося розшарування
суспільства. Держава намагалася за допомогою господарства регулювати
економічну діяльність населення та регламентувати приватно-правові
відносини. Відомою пам’яткою економічної думки 18ст. до н.е. є знаки
старовавилонського царя Хаммурапі. Основна мета цих законів – всебічне
зміцнення економічної влади держави. Закони містять 282 статті, в числі
яких є присвячені питанням охорони власності вавилонських громадян;
питання оренди, найму, лихварства.[4;7]

Економічна думка Індії.

Економічна думка стародавньої Індії була обплутана релігійною оболонкою.
При цьому економічні проблеми як такі соціально не досліджувалися. Вони
розглядалися в давньоіндійській літературі у зв’язку зі спробами
вирішення соціальних та політичних питань. Писемними джерелами середини
І тисячоліття до н.е. є переважно твори буддизму та іудаїзму
(брахманізму). Вони дають уявлення про соціальну структуру суспільства і
містять матеріал, що характеризує специфіку сприйняття окремих
економічних категорій, зокрема власності (майна).

Буддійське вчення проповідує відмову від власності як необхідну умову
досягнення кінцевого спасіння (нірвани).

Велика кількість творів брахманізму ґрунтується на концепції трьох цілей
життя людини:

релігія обов’язку,

релігія матеріальної вигоди,

релігія чуттєвої любові.[4;9]

Економічна думка Стародавнього Китаю.

Економічна думка Стародавнього Китаю виникла та розвивалася у рамках
філософських та політичних вчень; основними напрямами суспільної думки
Китаю були – конфуціанство, легізм, даосизм, моїзм, які сформувалися у 4
– 3 ст. до н.е. Протягом століть між цими напрямками велася полеміка про
економічний лад суспільства, общину, міру втручання держави в економіку
та методи управління нею. Провідною течією було конфуціанство. З часом
воно перетворилось у державну ідеологію і мало величезний вплив на
суспільно-економічний та політичний розвиток Китаю протягом приблизно 2
тисячі років.[ 4;13]

В античній літературі економічна думка старого світу виражена в
найрозвиненішому вигляді. Джерелами, які дають уявлення про економічну
думку античності є законодавство держав, публічні виступи і твори
філософів, політиків, поетів та інш.

Висловлення античних авторів хоча й не являють собою цілісної системи
поглядів, але є спробою теоретичне осмислення та узагальнення
хронологічних для цієї добу економічних процесів та явищ.

Основні ідеї, що містяться у творах грецьких мислителів – Ксенофонта,
Платона, Арістотеля увійшли до скарбниці економічної спадщини людства.

У цілому економічна думка Стародавньої Греції розвивалася спочатку в
умовах розкладання общини і виникнення рабства, а згодом у період його
розвитку та кризи. Тому в центрі уваги давньогрецьких мислителів
перебували проблеми рабовласництва, які розглядалися, виходячи з
соціально-політичної та економічної ситуації того часу. Ці ж обставини
зумовили переважання у них натурально-господарського періоду до
економічних питань. Разом з тим поглиблення суспільного поділу праці,
зростання ремесла та торгівлі обумовили необхідність спеціального
дослідження переваг натурального і товарного господарства, різних сторін
товарно-грошових відносин.

Давньогрецькі автори зробили спробу наукового дослідження таких
економічних процесів і явищ, як поділ праці, товар, гроші та інші;
виявити закони господарського життя. [4;15]

В період 8ст. до н.е. – 5ст. н.е., припадас розквіт могутності
стародавнього Риму пов’язаний зі зміцненням і вищою мірою розвитку
античного способу виробництва, при якому основними відносинами були
відносини рабовласників та рабів, зрозуміло, що центральне місце серед
соціально-економічних проблем давнього Риму займали проблеми рабства і
аграрні проблеми. Особлива увага приділялася питанням раціональної
організації рабовласницького господарства (латифундій). Саме ці проблеми
насамперед знайшли відображення в законах, аграрних проектах,
спеціальних творах давньоримських авторів. Найбільш відомими були –
Катон (старший), брати Гракхи (Тіберій і Гай), Варрон, Колумелла.[ 4;17]

Економічні ідеї цього періоду знайшли відображення у вченні раннього
християнства, яке виникає у Римській імперії у І ст. нашої ери.

Важливим досягненням античної економічної думки є розробка основ
натурального і елементів товарного господарства. В центрі римської
економічної думки були питання організації рабовласницького господарства
і управління ним.

У тлумаченні рабства економічна думка античного світу пройшла складний
шлях від визначення та до економіки доби Середньовіччя (5 – 17 ст.), що
була переважно аграрною, панувало натуральне господарство. Економічне
мислення середньовічної людини мало теологічний характер.

1.1. Економічна думка Середньовіччя

Економічна думка ще не відокремилася в самостійну галузь знання. Цей
процес розпочався лише в період пізнього Середньовіччя (16 – 17 ст.).
Для економічної думки властивий “практицизм”. Численні трактати містять
конкретні господарчі поради, різноманітні практичні рекомендації, але в
той же час вони містять мало теоретичних узагальнень і спроб аналізу
економічних процесів та явищ. Тобто у добу раннього та класичного
Середньовіччя ще не з’явилося якихось теоретичних творів з економічних
питань.

Основними джерелами економічної думки є юридичні і церковні пам’ятки.
Економічні уявлення народних мас знайшли відображення в різних єресях та
економічних вимогах селянських повстань.

Особливість економічної думки середньовічного сходу полягала в тому, що
вона продовжувала приділяти увагу тим самим проблемам, що й в давні
часи:

питання управління країною

сільське господарство як основна галузь економіки

торгівлі і ремесла, як допоміжних.

Великий вплив спричинив іслам. [10;26]

1.2. Меркантилізм.

В період розпаду феодалізму, коли в його надрах виникають передумови
капіталістичного ладу, в епоху первісного нагромадження капіталу, коли
провідною формою капіталу був торгівельний капітал створюється І-ша
система економічних поглядів – МЕРКАНТИЛІЗМ.

Переважною сферою діяльності у той час (XV-XVIст.) була сфера обігу;
(саме від італійського слова mercante – торговець, купець походить
термін). під терміном М. відома економічна політика
феодально-абсолютиської держави епохи первісного нагромадження капіталу,
яка відображала інтереси торгової буржуазії. Меркантилiзмом також
називається економічне вчення, метою якого було теоретичне обгрунтування
економічної політики. Меркантилiзм не був ще наукою, у власному
розумінні слова, тому що його основні положення – це результат не
теоретичного аналізу, а простого опису спостерігаємих явищ і певною
мірою їх класифікації.

Об’єктом вивчення меркантилiзму була сфера обігу, зокрема багатство та
джерела його зростання. Меркантилізм як перша теоретична розробка
капіталістичного способу виробництва виник на основі узагальнення
досвіду первісного нагромадження капіталу і вирішував практичні питання
прискорення цього процесу. Намагаючись перебороти гострі економічні
суперечності, які породжував розклад феодальної системи, дворянський
абсолютизм у Франції, Росії та в інших країнах Західної Європи намагався
форсувати торгівлю і промисловість меркантилістськими методами, щоб
усунути економічну обмеженість феодалізму шляхом розвитку мануфактурної
промисловості.[ 8;54]

Меркантилізм відображав інтереси торгової буржуазії, і саме тому

Голландія, яка у XVII ст. досягла надзвичайного розквіту та збагачення,
розвиваючи судноплавство, зовнішню торгівлю та колоніальну експансію,
була проголошена ідеалом меркантилізму. Меркантилісти закликали вчитися
у Голландії і поступово на цей шлях ставала,Англія,Франція,Португалія,
Іспанія.

Основними рисами меркантилiзму є:

багатство ототожнюється з грошима, а гроші із золотом та сріблом як з
річчю

держава вважається тим багатшою чим більше грошей вона має

накопичення багатства може бути збагачено за допомогою державної влади
від зовнішньої торгівлі або видобутку дорогоцінного каміння.[ 8;58]

така особливість М. об’єктивно зумовлена розвитком торгівельно-грошових
відносин і зростанням потреби у грошах.

Меркантилістична політика і теорія меркантилізму, що її
обґрунтовує, пройшли два етапи у своєму розвитку.з XV до сер. XVI ст. –
ранній меркантилiзм або монетарна система,та пізній (розвинутий) II
половина XVI – XVII (І половина XVIII ст.) ., який одержав назву
мануфактурної системи.

Ранній меркантилізм виник ще до великих географічних відкриттів.
Найбільш відомими представниками цього напряму були Вільям Стаффорд в
Англі (1554 – 1612) та Гаспар Скаруффі в Італії (1519 – 1584).

Для раннього (монетарного) меркантилізму характерною є теорія
грошового балансу. Ця теорія ставила два завдання: по-перше, залучити
якомога більше грошей з-за кордону; по-друге, зберегти гроші у даній
країні. Звідси витікала вимога меншого витрачання грошей і більшого їх
нагромадження, з одного боку, і заборона їх вивезення — з іншого.
Адекватною була і економічна політика того часу, яка ставила своєю метою
будь-якими заходами утримувати гроші у країні, купувати якомога менше
іноземних товарів. Збільшення маси золота та срібла уряди країн Західної
Європи намагалися досягнути шляхом безпосереднього регулювання руху
грошей. Заборонялося вивозити благородні метали за кордон,
купців-експортерів зобов’язували частину виручки від проданих за
кордоном товарів привозити готівкою, іноземних купців змушували всі
гроші, отримані від продажу своїх товарів, витрачати на придбання
товарів місцевого виробництва.[10;72]

Монетарний меркантилізм був ще примітивною формою власне меркантилізму.
Характерною для XVI ст. і орієнтованою на заборону вивезення грошей,
обмеження імпорту, посилення видобутку золота та срібла, встановлення
високих мит на ввезення товарів, зниження позичкового проценту — такою
була економічна політика. Такі заборони неодноразово впроваджувалися в
Іспанії XVI ст., але не дали очікуваних результатів. Монетаризм виявився
економічно безплідним, на ньому позначався ще вплив натурального
господарства, міської регламентації торгівлі та грошового обігу, що
орієнтується на замкненість економіки кожного міста.[10;77]

Така політика стримувала розвиток зовнішньоторговельних оборотів. Зі
зростанням капіталістичних форм господарства і розширенням зовнішньої
торгівлі ставала очевидною недоцільність політики, яка визначала за мету
утримування грошей в обігу.

У другій половині XVI ст. система монетарного меркантилізму змінюється
меркантильною або мануфактурною, що досягла свого розквіту у XVII ст.
Основними представниками її були Томас Мен у Англії (1571 – 1641) ,
Антуан Монкретьєн у Франції (1575 – 1621) , Антоніо Серра та Дженовезі в
Італії (1712 – 1769) . Виникла власне система меркантилізму, для якої
характерною є теорія торгового балансу. Пізні меркантилісти центр ваги
перенесли зі сфери грошового обігу у сферу товарного обігу. Вони ставили
завданням скасування заборони вивозу грошей, обмежень імпорту іноземних
товарів; форсування експорту національної продукції, перш за все
промислової; завоювання ринків, у тому числі колоніальних, і активного
торгового сальдо, тобто перевищення вартості вивезених з країни товарів
над вартістю товарів, ввезених до країни. З цією метою заохочувався
розвиток промисловості, що виробляла товари на експорт, розширювалося
судноплавство. На перший план висувалася політика протекціонізму, яка
розглядалася як кращий засіб для забезпечення більш інтенсивного
розвитку експорту. Держава проводить систему митних заходів: іноземні
товари, що конкурують з вітчизняними, а також вивіз сировини, яка може
бути перероблена в середині країни, оподатковуються високим митом. А на
деякі вітчизняні товари, навпаки, встановлюються заохочувальні премії за
експорт.[11;61]

Але у головному і ранні, і пізні меркантилісти єдині —
основою основ всієї системи їх поглядів було уявлення, що єдиним
справжнім багатством країни є гроші. Відповідно до цього всі
меркантилісти виступають на захист максимального нагромадження грошей.
Основна відмінність полягала у різному трактуванні активного балансу.

Ранні меркантилісти дивляться на гроші очима збирача скарбів,
який знає, що будь-яка купівля зменшує їх, а будь-який продаж —
збільшує. Пізні ж меркантилісти підходять до грошей як капіталісти, які
розуміють, що гроші «породжують» гроші і для цього вони повинні бути не
в спокої, а в русі, їх постійно необхідно пускати в оборот, щоб
отримувати ще більше грошей.

Очевидною істиною для теоретиків обох етапів меркантилізму була
необхідність впливу державної влади і навіть опіки її над господарським
життям. Відмінність полягає лише у різному розумінні конкретних форм
цього втручання, у тому, як зробити його найбільш доцільним.

Меркантилізм набув розвитку, перш за все, в Англії, потім у
Франції, Італії та інших країнах Західної Європи. У кожній країні
політика меркантилізму мала свої особливості.[11;68]

Таким чином, економiка стародавнього свiту, була
слаборозвиненою наукою, i не мала чiткого предмету дослiдження. Цей
перiод, в eкономiчнiй iсторii, тiсно пов’язаний з розвитком феодального
устрою, що панував майже в усiх краiнах без виключення. Лише наприкiнцi
XV столiття виникае дiйсно перша система економiчних поглядiв –
меркантелiзм, що став першою ланкою у попудовi капiталiстичних вiдносин.

. 2 Розвиток економiчноi теорii в XVll-XlX ст.

Розвиток капіталізму спричинив розпад Меркантелізму.

З розвитком мануфактурного виробництва центр уваги буржуазії
перемістився у сферу виробництва, виникає класична полiтична школа

Представники класичноi полiтичноi школи перенесли дослідження із сфери
обігу у сферу виробництва. З цього часу виникає економічна наука у
власному розумінні цього слова. вони зробили спробу наукового аналізу
сучасних їм виробничих відносин використовуючи метод наукової
абстракції. Намагалися довести, що в економічному житті панують
об’єктивні (природні) закони, порушення яких призводить до суспільного
лиха. Уявлення класичної школи про суспільні відтворення базуються на
принципі природної рівноваги в економічній системі. Це було пов’язано з
їх впевненістю про існування об’єктивних економічних законів котрі не
залежать від волі людини але можуть бути пізнані нею.

Класична полiтична школа виступала за максимальне обмеження держави в
економіку, за свободу торгівлі.

Економічній лібералізм значною мірою поєднувався з лібералізмом
політичним, з ідеями буржуазної демократії. Був дан глибокий аналіз
таких основних категорій товарного господарства, як цінність, капітал,
зарплата, прибуток, рента, гроші, товар, тощо. Не зважаючи на це теорія
КПЕ не позбавлена і певних слабких сторін.

2.1.Класична школа політичної економії

Засновником школи класичноi полiтичноi економiки в Англії був Уільям
Петті (1623 – 1687рр.) У своїх дослідженнях У.Петті намагався
застосувати науковий метод – метод абстракції. Він прагнув проникнути у
глибину економічних явищ, пояснити їх причини. Він розмежовував зовнішню
видимість явищ та їх сутність. Петті зробив висновок про наявність
певних закономірностей, яким підпорядковуються економічні явища та
процеси. Тим самим він підійшов до розуміння економічного закону, що
виражає сутність економічних явищ. Петті вважається засновником трудової
теорії вартості.[3;20]

ФIЗIОКРАТИ.

У другiй половинi XVIII виникае така течiя класичноi полiтичноi школи як
фізіократи. Назва школи походить від грецьких слів phisis – природа,
cratos – влада.

Вчення фізіократів виникає як опозиція меркантелізму. Вони вважають його
теоретичним і практично нерозумним і протиприроднім.

На відміну від меркантелізму фізіократи висунули положення про те, що
багатство створюється у землеробстві і тільки праця землероба є
продуктивною. Тим самим дослідження джерела багатства фізіократи
перенесли зі сфери обігу у сферу виробництва. Це було важливим кроком
вперед в аналізі економічних відносин, але наукова обмеженість
фізіократів полягала в тому, що продуктивною сферою виробництва
вважалося лише землеробство.

Засновником і основним представником школи фізіократів був Ф.Кене (1694
– 1774рр.). Дослідженням економічних проблем Кене зайнявся у 60-річному
віці Основним твором Ф.Кене була “Економічна таблиця”, надрукована у
1758р. Цей твір визначив місце Кене як засновника і основного
представника фізіократизму.

Бувши лікарем за своїм фахом, Кене використовував метод природничих наук
стосовно економічних питань. Він розглядав суспільство як живий
організм, розрізняючи в ньому 2-ва стани:

здоровий (досконалий, нормальний)

хворобливий (ненормальний)

На думку Кене, коли суспільство знаходиться в здоровому стані воно
має рівновагу. Саме стан рівноваги Кене і показав в “Економічній
таблиці”.

Великою заслугою є те, що він досліджував економічні процеси, як
природні, які мають свої внутрішні закономірності; тобто він підійшов до
розуміння економічного закону.

Основою економічного вчення Кене як і фізіократів в цілому є вчення
(концепція) чистого продукту. Під чистим продуктом розумівся надлишок
знову створених у землеробстві вартостей тов арів над витратами
виробництва. Чистий продукт створюється лише в землеробстві.

Історична обмеженість поглядів фізіократів проявилася в тому, що
вони вважали лише землеробство сферою, де створюється чистий продукт,
тобто де відбувається розширення виробництва. Таким чином, вони
стверджували, що чистий продукт виникає лише у землеробстві, а в
промисловості спостерігаємо лише складання, комбінування або зміну форм.
Також оцiнюючи величину чистого продукту
Кене заявляв, що вона визначена, певна і залежить від витрат
виробництва. До останніх він відносить видатки на сировину, матеріали і
заробітну плату. Заробітна плата теж визначена – це мінімум засобів
iснування, видатки на сировину і матеріали – витрати капіталу. Отже
виходить, що “чистий продукт” – це не дар природи, а результат
додаткової праці землероба.[ 4;37]

Промисловість вони визначили, як “безплідну” сферу, що не створює
чистого продукту; вона лише змінює форму багатства, але не збільшує
його. Ця відмінність обох галузей визначається тим, що на думку
фізіократів у землеробстві на відміну від промисловості працює земля,
природа.

В “Економічній таблиці” була створена спроба показати процес
суспільного відтворення – а саме те, як сукупний суспільний продукт
розподіляється між класами; із чого складається доходи трьох класів
суспільства; як між цими класами доходи обмінюються на продукти.
Суспільство розглядється як єдиний організм, що об’єднує три основних
класи:”виробничий клас”, “клас власників “та” клас безплідних”. До
виробничого класу включені усі, хто обробляє землю – селяни, фермери,
наймані працівники. Власниками Кене називає тих, хто отримує щорічний
чистий продукт, створений у землеробстві (король, землевласники, церква
тощо). Безплідним же класом він оголосив усіх зайнятих в промисловості
(наймані робітники, ремісники, капіталісти, купці, торговці), а розподіл
суспільства на фермерів, власників та промисловців відповідав розподілу
суспільства у середні віки на селян, дворян та міських жителів. Кене
проаналізував можливості простого відтворення в національному масштабі
економічних зв’язків між класами. До нього відтворення ніким не
досліджувалося.[4;57].

Послідовником та видатним представником фізіократів був Анн-Робер-Жак
Тюрга (1727 –1781), у вченні якого ідеї фізіократів одержали подальший
розвиток, а їхня теоретична система набула найбільш розвиненого вигляду.
Основний твір: “Роздуми про створення й розподіл багатств”
(1776р.).[3;60]

Економiчнi вчення Адама Смiта.

Вищим досягненням буржуазної політичної економії є праця представника
англійської класичної школи Адама Сміта (1723—1790 рр.) Головний твір:
“Дослідження про природу і причини багатства народів” (1776р.)

Наслідуючи філософів-просвітителів, які за вихідний пункт своєї системи
брали «соціальну людину», Сміт ставить перед собою наукове завдання її
комплексного дослідження. В своїх працях він розглядає окремі аспекти,
сторони людської природи: моральні, громадські, економічні. В «Багатстві
народів» Сміт досліджує «людину економічну».. Суспільство Сміт розглядає
як сукупність індивідів, що наділені від природи певними властивостями,
які наперед визначають їх економічну поведінку. Основними з них
виступають такі, як трудове походження життєвих благ, схильність до
обміну послугами, або результатами своєї праці, егоїстичні інтереси
людини — намагання покращити своє становище.

Схильність до обміну — одна з вирішальних ознак людської природи. Вона
зумовлює те, що люди через розподіл праці концентрують свою діяльність
на якійсь певній її формі, що підвищує її продуктивність. Керуючись
егоїстичними інтересами, пошуком особистої вигоди, людина оптимізує свою
діяльність, а це обертається вигодою для всього суспільства.[ 5;112]

На відміну від меркантилістів, які вважали, що багатство породжується
обміном, і фізіократів, які пов’язували його з сільським господарством,
Сміт чітко формулює першоджерело багатства — працю. Вирішальним фактором
зростання багатства і «загального добробуту» Сміт вважає розподіл праці.

Зростання продуктивності праці в результаті її розподілу зумовлюється:
1) збільшенням вправності; 2) збереженням часу, який витрачається при
переході від одного виду праці до другого; 3) винаходом і застосуванням
механізмів, які полегшують працю і дозволяють одному робітникові
виконувати працю кількох.[ 6;61]

Розподіл праці і обмін передбачають наявність знаряддя обміну. Таким
знаряддям у Сміта виступають гроші. Виникнення грошей Сміт правильно
розглядає як об’єктивний процес, а не результат домовленості виробників.
У своїй праці Сміт наводить надзвичайно цікавий матеріал про історію
виникнення грошей. Він досить детально простежив цей процес і показав,
що гроші – це товар, який виділився з маси інших товарів в результаті
розвитку обміну. Гроші, як і інші товари, мають вартість. Їх Сміт
розглядає як засіб, що полегшує обмін.[ 5;140]

Визнаючи всі функції грошей, Сміт, проте, основною, визначальною називає
функцію грошей як засіб обігу. Гроші він назвав «великим колесом обігу»
і підкреслив, що вони відрізняються від товарів, які обертаються за їх
допомогою. На відміну від меркантилістів, які золото і срібло вважали
носіями суспільного багатства, Сміт підкреслює, що доход суспільства
міститься саме в товарах, а не в грошах.

Сміт вважає доцільним заміну золота і срібла паперовими грішми для
здешевлення обігу. Найбільш придатними для цієї ролі він вважає
банкноти. Загальна сума паперових грошей не повинна перевищувати
кількість золотих і срібних грошей, які вони заміняють. Регулювання
кількості паперових грошей в обігу повинні здійснювати банки.[ 6;82]

В своїй теорії цінності Сміт говорить про два значення слова
“цінність”: корисність і можливість придбання інших предметів. Перше він
називає «цінністю в споживанні», друге — «цінністю в обміні». Отже, мова
йде про споживну й мінову вартість.Iснують парадокси коли Речі, що мають
велику цінність у споживанні, зазначає він, часто мають невелику
цінність в обміні, і навпаки.

Мінову або природну цінність товару Сміт, визначає працею. На відміну
від Петті, який вважав, що праця створює вартість лише в галузі
виробництва золота і срібла, і фізіократів, які пов’язували цей процес з
сільським господарством, Сміт твердить, що праця є основою цінності у
всіх сферах виробництва. Він говорить про рівноцінність усіх видів
праці. Сміт розрізняє кваліфіковану й просту працю і зазначає, що
кваліфікована праця в одиницю часу створює більші цінності, ніж праця
проста, некваліфікована.[ 8;62]

У Сміта переплелись дві точки зору на цінність — суб’єктивна і
об’єктивна. Суб’єктивна полягає в тому, що, на його думку, робітники
оцінюють свою працю як жертву, як позбавлення свободи і відпочинку.
Разом з тим праця оцінюється Смітом об’єктивно як основа багатства.
Проте саму працю він не аналізує як субстанцію вартості, а звертає
основну увагу на мінову вартість, тобто кількісну сторону вартості.

Сміт розглядав обмін товарів у простому товарному виробництві, де
виробники обмінюються працею, уречевленою в товарах.

В умовах капіталізму відбувається обмін живої і уречевленої праці.
Робітники виступають як продавці товару робоча сила, а капіталісти — як
його покупці. Робітник віддає більше живої праці, ніж одержує
уречевленої. Цінність, яку робітник додає до матеріалів, зводиться до
двох частин: заробітної плати і прибутку капіталісту. Це дві складові
частини цінності. Третьою складовою у Сміта виступає рента. Всі три види
первісного доходу — заробітна плата, прибуток і рента — мають єдину
ціннісну субстанцію — працю, уречевлену в товарах, які одержують шляхом
обміну. Визначення цінності сумою доходів свідчить про те, що Сміт,
проявивши геніальну непослідовність, заклав основи теорії факторів
виробництва, яка в XIX ст. стала пануючою [10;142]

Також у своiй працi Cмiт з’ясовує причини відхилення ринкової ціни від
природної. . Природна ціна у Сміта це, по суті, — грошовий вираз
цінності. Природна ціна включає повну величину ренти, праці і прибутку.
Причому йдеться не про фактичну величину складових ціни, а про їх
середню норму. Ринкова ціна — та, за якою продається товар.

Сміт детально аналізує фактори, які впливають на відхилення ринковоi
ціни від природної. В умовах природного стану (вільної конкуренції)
ринок працює як своєрідний регулятор природного руху товарних потоків до
сталоi ринкової рівноваги. Попит і пропозиція виступають як фактори
встановлення» ринкової ціни. Людське втручання у вигляді різного роду
привілеїв, монополiй, регламентів порушує природний стан.

Сміт прямо зазначає, що три складові ціни є види доходів трьох
різних категорій персоніфікованих економічних функцій, що відповідають
трьом факторам виробництва: праці, капіталу і землі. Власники кожного із
цих факторів утворюють відповідні класи: найманих робітників,
підприємців і землевласників. Це основні класи суспільства, їх доходи є
первинними. Всі інші групи і прошарки отримують вторинні доході, які
виступають результатом перерозподілу.

три основних класи: основні доходи

робітників зарплата

капіталістів прибуток

землевласників рента

На його думку лише зарплата є трудовим доходом. А прибуток i
рента – відрахування з продукти праці робітників.

Заробітна плата — це продукт праці, природна винагорода за працю.
В умовах, коли виробник працює власними засобами виробництва і на своїй
землі, він одержує повний продукт праці. В умовах капіталізму найманий
робітник отримує лише частину цінності, яку праця додає до матеріалу, що
обробляє, іншу частину одержує власник капіталу як прибуток. Отже, Сміт
не робив різниці між доходом простого товаровиробника і найманого
робітника і розрізняв їх лише кількісно.[ 10;145]

Сміт визначає нормальний рівень заробітної плати кількістю засобів
існування робітника і його сім’ї. А Петті заробітну плату зводив до
фізичного прожиткового мінімуму. Нормальний рівень заробітної плати
підтримується стихійним ринковим механізмом і залежить від попиту і
пропозиції на ринку праці. Зниження заробітної плати до фізичного
мінімуму загрожує робітникам вимиранням. А її значне підвищення викликає
зростання народжуваності, отже, збільшення пропозиції робочої сили на
ринку і посилення конкуренції. А це, зрештою, веде до зниження
заробітної плати.

Значну роль у встановленні заробітної плати Сміт відводить капіталістам,
які мають переваги перед робітниками. Вони можуть, пише Сміт, змовитись,
мають можливість очікувати сприятливих умов найму робочої сили, чого
позбавлені робітники. Сміт був прихильником високої заробітної плати і
вважав, що вона сприятиме зростанню продуктивності праці.[ 8;95]

Щодо прибутку Смiт стверджував,що прибуток – це різниця між заново
створеною вартістю і заробітною платою. Тобто фактично мова йде про
додаткову вартість. А прибуток — це результат неоплаченої праці.Цей
прибуток, зазначає Сміт, не схожий на оплату праці, він має інші начала
і визначається величиною капіталу, що застосовується у виробництві.
Розмір прибутку визначається розміром капіталу. А це означає, що Сміт
розглядає прибуток як породження всього капіталу, як результат
продуктивності капіталу. Прибуток виступає в нього і як винагорода
капіталіста за працю та ризик.

Величина процента і його рух у нього слідують за величиною норми
прибутку, яка з розвитком промисловості у торгівлі має тенденцію до
зниження. Зниження норми прибутку, а отже, і процента Сміт розглядає як
прояв економічної розвинутості здоров’я нації, які забезпечуються
природним порядком. Йому протидіє будь-яка монополія. Тому Сміт виступає
як непримиримий супротивник всякого роду монополії і привілеїв.[8;73]

Вчення про продуктивну й непродуктивну працю. Сміт, на відміну від
попередників, не обмежується галузевим визначенням продуктивної й
непродуктивної праці. У нього продуктивною є будь-яка праця, незалежно
від того, де вона застосовується. Проте у Сміта визначається ієрархія
галузей стосовно їх продуктивності. На перший план він ставить сільське
господарство, потім промисловість і торгівлю. Але не це головне в його
вченні про продуктивну й непродуктивну працю.

Сміт визначає продуктивну й непродуктивну працю не лише залежно від
того, де вона застосовується, а й від того, що вона виготовляє. В нього
є два підходи до визначення продуктивної й непродуктивної праці. Перший
підхід — ціннісний. Продуктивною працею є та, що створює цінність.
Непродуктивна праця цінності не створює. Так, праця мануфактурного
робітника додає цінність матеріалам, які вона обробляє. В той же час
праця домашнього слуги нічому не додає цінності. На купівлю продуктивної
праці витрачається капітал, а непродуктивної — доход.

Другий підхід у визначенні продуктивної й непродуктивної праці
пов’язується з її матеріалізацією, уречевленням. Продуктивна праця —
праця робітника, яка закріплюється і реалізується в якому-небудь
предметі або товарі, що придатний на продаж. А праця слуги не
закріплюється і не реалізується в товарах. Його послуги зникають в
момент їх надання. Згідно з таким визначенням продуктивної праці вся
сфера нематеріального виробництва оголошувалась непродуктивною. До цієї
сфери Сміт відносить діяльність держави, чиновників, церкву, армію, флот
тощо.

У Сміта його вчення про продуктивну й непродуктивну працю займає значне
місце, тому що він із зростанням продуктивної праці пов’язував зростання
національного багатства країни і тому енергійно наполягав на скороченні
непродуктивної праці.[10;160]

Капітал Сміта — це головна рушійна сила економічного прогресу. Під
капіталом; розуміє запас продукції, що приносить прибуток або за
допомогою якоп:, працею створюються нові блага.

Капітал він поділяє на основний і оборотний. До основного капіталу він
відносить машини і різні знаряддя праці, промислові і торговельні
будівлі, склади, будівлі на фермі,також до нього вiн вiдносить «людський
капітал»,адже здібності робітників до праці також «виготовлені» за
допомогою використання матеріальних ресурсів. Сміт, оголошуючи
здібності, навички капіталом, робив висновок, що робітник, крім
«звичайної заробітної плати» за «звичайну працю», одержить відшкодування
витрат на навчання і прибуток на них.

Оборотний капітал у Сміта складається з грошей, запасів продовольства,
запасів сировини і напівфабрикатів, а також готової продукції, що
перебуває на складах і в магазинах.

Різницю між ними він бачить в тому, що перший приносить прибуток, не
вступаючи в обіг і не змінюючи власника, а другий — приносить доход
тільки за допомогою обігу і зміни власника. Основний капітал формується
і поповнюється за рахунок оборотного. Він не може приносити доход без
допомоги оборотного. Співвідношення між основним і оборотним капіталом,
підкреслює Сміт, неоднакове в різних галузях виробництва.

Великого значення Сміт надавав нагромадженню капіталу. Це, по суті,
основна ідея праці Сміта. Він ставить завдання не лише дослідити природу
і причини багатства народів, а й з’ясувати питання щодо зростання
національного багатства.

Отже, економічне зростання Сміт пов’язує не лише із зростанням доходу, а
й з нагромадженням капіталу.Нагромадження капіталу у Сміта є результатом
ощадливості. Ощадливість капіталістів збільшує фонд, призначений для
утримання продуктивних робітникiв. Збільшення числа останніх веде до
зростання цінності, що додається оброблюваним продуктам.[5;170]

Річний продукт нації, робить висновок Сміт, може бути збільшений лише за
рахунок зростання кількості продуктивних робітників і підвищення
продуктивності праці працюючих. Зростання продуктивності праці Сміт
пов’язує із застосуванням машин, механізмів, що потребує додаткових
капіталів. Вартість засобів виробництва він включає як четверту частину
в ціну кожного окремо взятого товару окремого капіталіста.

Роблячи підсумок, слід зазначити, що заслуга Сміта полягає не лише в
тому, що він поклав початок систематизованому викладу політичної
економії., Сміт підкреслив значення особистого інтересу як рушійної сили
прогресу в умовах, коли всім забезпечені однакові можливості для його
прояву. Коли ж; власний інтерес намагаються реалізувати за рахунок
інших, він набуває несприятливого для суспільства значення.

Економічне вчення Давіда Рікардо (1772 –1823).

Порівняно з Смітом він жив трохи пізніше, не в період мануфактурного
виробництва, а в період промислового перевороту, тобто застарілих машин,
капіталістичних фабрик, що дало значний поштовх в розвитку продуктивної
праці.

Рікардо розглядає капіталістичні відносини як природні й вічні. Він
розвиває смітівську ідею про особистий інтерес як основну рушійну силу
суспільного розвитку в умовах повної свободи дій. Але у нього не всякий
егоїстичний інтерес є рівноцінним. На перше місце він ставить інтереси
промислової буржуазії але рішуче виступає проти лендлордів.

Теорія вартості. Рікардо розрізняє споживну і мінову цінність.
Корисність (споживна цінність), підкреслював він, не є мірилом мінової
цінності, хоча вона абсолютно необхідна для неї. Товари свою мінову
цінність черпають з двох джерел — рідкості і кількості праці, що
необхідна для їх добування. Існують товари, цінність яких визначається
виключно їх рідкістю (статуї, картини, раритетні книги, монети).
Цінність цих товарів не визначається кількістю праці, витраченої на їх
виготовлення, і змінюється залежно від багатства і смаків споживача.
Проте їх кількість у загальній масі товарів незначна. Мінова цінність
переважної кількості товарів визначається працею.

У Рікардо цінність виступає як первинна величина, що визначається працею
і розподіляється на доходи.

На цінність товарів, підкреслював Рікардо, впливає не лише праця,
безпосередньо витрачена на їх виробництво, а й капітал, тобто праця,
витрачена на знаряддя, інструменти, будівлі, що беруть участь у
виробництві. У Рiкардо все, що бере участь у виробництві, навіть
знаряддя первісної людини, становить капітал. А звідси висновок про
правомірність прибутку на капітал. Решта цінності йде на оплату праці.

Важливою причиною зміни цінності товарів Рікардо називає збільшення або
зменшення кількості праці. Такий його підхід до визначення цінності став
предметом гострої критики з боку буржуазних економістів.[4;78]

Рікардо також розрізняє природну й ринкову ціни. Під природною він
фактично розуміє цінність, під ринковою — ціну. Ринкові ціни підлягають
випадковим і тимчасовим коливанням. Короткочасний вплив на відхилення
ринкових цін від природних має попит і пропозиція. Проте в умовах
вільної конкуренції і переливу капіталів ринкові ціни не можуть надовго
відхилятись від природних. У довготривалому аспекті зміна цін
пояснюється зміною витрат виробництва.[5;161]

Рікардо багато уваги приділяв аналізу грошей і грошового обігу. Це не
випадково. Досконало володіючи правилами біржової гри, він намагається
теоретично обґрунтувати проблему грошового обігу. Теорію грошей Рікардо
будує на основі своєї теорії цінності. Гроші він розглядає як товар, що
має цінність. Основу грошової системи у нього становить золото. Цінність
золота і срібла, як і всякого товару, визначається витратами праці. При
данній цінності грошей їх кількість в обігу залежить від суми товарних
цін. Проте використання золота в обігу Рікардо вважає дорогим і
нерозумним і розробляє проект системи паперового грошового обігу.

Паперові гроші, писав Рікардо, не мають внутрішньої цінності.
Для забезпечення їх цінності необхідно, щоб їх кількість «регулювалась у
відповідності з

цінністю металу, який служить грошовою одиницею». Проте Рікардо відійшов
від цієї правильної концепції і виступив як прихильник кількісної теорії
грошей. Він заявив, що в обіг може влитись будь-яка кількість не лише
паперових знаків, а й золотих монет, якій протистоїть сукупна маса
товарів. Співвідношення цих величин і визначає як рівень цін, так і
цінність грошей.[8;100]

Заробітна плата у Рікардо це — доход робітника, плата за працю. Праця як
товар має природну й ринкову ціни. Природна ціна праці визначається у
Рікардо цінністю засобів споживання робітника і його сім’ї. Ринкова ціна
праці та, що виплачується робітникам. Рікардо ставить її в залежність
від попиту й пропозиції, а це значить, що рух заробітної плати залежить
від руху народонаселення. В умовах швидкого зростання населення попит на
робочі руки відстає від пропозиції і заробітна плата знижується. Якщо ж
внаслідок уповільнення приросту населення на ринку буде відчуватися
нестача робочих рук — заробітна плата зростатиме.

Рікардо вважав, що становище робітників з розвитком суспільства буде
погіршуватись. Цю думку він пояснював тим, що ніби із зростанням
населення і збільшенням потреби в продуктах сільського господарства,
буде зростати їх цінність. Грошова заробітна плата якщо й буде зростати,
то повільніше від зростання цін на продовольчі товари. Отже, реальна
заробітна плата буде зменшуватись.[4;83]

Цінність у Рікардо, як уже зазначалось, складається із заробітної плати
і прибутку. Прибуток у Рікардо — це надлишок цінності над заробітною
платою. У нього не викликає ніяких сумнівів, що робітник створює своєю
працею цінність більшу, ніж одержує у вигляді заробітної плати.

Він детально аналізує питання співвідношення заробітної плати і прибутку
як двох складових цінності. Якщо зростає заробітна плата, зазначає
Рікардо, то відповідно зменшується прибуток капіталіста.[4;85]

Рікардо cтверджуе , що рента створюється працею, а не є продуктом
природи. Вартість с/г продукту визначається витратами праці на їх
виробництво за найгірших умов, тому середні та кращі землі приносять
доход, який є різницею у витратах виробництва і вигляді ренти
привласнюється землевласниками. Виникнення ренти Рікардо пов’язує з
утвердженням приватної власності на землю. Із зростанням населення
обробляються менш родючі або гірш розташовані ділянки землі. В такому
разі на кращих землях виникне рента, а її величина буде залежати від
різниці якості цих ділянок. Мінова цінність всіх товарів (в тому числі і
промислових) у Рікардо регулюється найбільшими витратами праці,
необхідними для їх виробництва. За цих умов на кращих землях, де витрати
на одиницю продукції менші, утворюється додатковий доход. Під впливом
конкуренції фермери задовольняються середнім прибутком, а додатковий
доход привласнюється власниками землі як рента. Отже, рента в розумінні
Рікардо — це надлишок цінності над середнім прибутком.[4;93].

Марксизм.

Серед iнших економiчних поглядiв cлiд видiлити марксизм,який виник у
40-х pp. XIX ст. як напрям класичної політекономії, що претендував на
вдосконалення методу теоретичних досліджень і створення нової соціальної
картини світу.

Засновники марксизму Карл Маркс та Фрідріх Енгельс були сучасниками і
свідками утвердження капіталістичних відносин, отже формування
марксистського економічного вчення відбувалося тоді, коли поступальний
розвиток капіталізму зазнав перших глибоких криз. Цей процес
супроводжувався загостренням суспільних суперечностей, проявом яких були
заворушення, повстання, соціальні потрясіння.

Так, 1825 р. у Англії став початком пори криз, банкрутств та збільшенням
безробіття на тлі бурхливого росту промисловості. Робітничий клас, що
повністю залежав від успішного розвитку капіталістичного виробництва, бо
не мав інших засобів до існування, крім праці, чутливо реагував на
погіршання свого становища. Почалось формування профспілок, які
розгортають широкомасштабну боротьбу за економічні інтереси робітничого
класу.

1836 р. В Англії виникає чартистський рух, що проіснував близько чверті
століття. Його організованість, масовість, економічні та, головне,
політичні гасла свідчили про те, що у суспільстві народжується нова
могутня сила.

Розвиток капіталізму в Німеччині, на батьківщині Маркса й Енгельса,
відбувався шляхом повільної реформації феодальних відносин, що болісно
позначалося на основній масі населення. Повстанням сілезьких ткачів 1844
p. розпочався новий напрямок у робітничому русі: виступи робітників
почали набирати комуністичного забарвлення. Саме тоді уперше постало
питання про теоретичне обгрунтування революційної боротьби.

У Франції 1831 та 1834 pp. суперечності розвитку капіталізму відбилися в
повстаннях ліонських ткачів. Революція 1848 p., коли паризькі робітники
вийшли на барикади з буржуазно-ліберальними гаслами, та післяреволюційні
події підготували нові підходи до визначення мети боротьби робітничого
класу за свої права.

Капіталізм усім своїм розвитком готував собі ворогів, не виправдовуючи
ні ліберальних сподівань, ні теоретико-економічних обгрунтувань його
прогресивності. Тому одночасно з еволюцією класичної економічної теорії
відбувається формування нового напряму — марксизму, що спочатку
обмежувався обгрунтуванням революційно-демократичної теорії перебудови
суспільства.[12;69]

Карл Маркс та Фрідріх Енгельс розпочинали свою діяльність як революційні
демократи та теоретики революційної боротьби, але згодом створили власну
теоретичну систему, яка охопила всі соціальні науки і не залишила поза
увагою ні політику, ні економіку, ні закономірності соціального та
духовного розвитку суспільства. Загалом же, свiй   розвиток марксизм
наприкінці XIX століття проходить трьома напрямками: 

1. Розповсюдження ідей марксизму, пропаганда та подальший розвиток його
теоретичних концепцій з урахуванням нових історичних умов. 

2. Розробка ідеї революційного перевороту та побудови
нового суспільства. 

3. Аналіз закономірностей еволюційного розвитку суспільства. [12;80]

На стадії становлення засновники теорії комуністичного майбутнього
обмежувалися критикою існуючих форм держави та правових систем. Зокрема,
К. Маркс і його соратник Ф. Енгельс вважали, що державний устрій
Німеччини є нерозумним, як і закони цієї держави. Основа права —
приватний інтерес багатіїв і держави як виразника їхніх інтересів. Тому
держава — це інструмент беззаконня, оскільки більша частина суспільства
не має можливості користуватися своїми правами. З огляду на це К. Маркс
не поділяв думки багатьох мислителів, зокрема Г. Гегеля, про те, що
держава — символ добробуту, і зробив висновок, що на землі немає такої
держави, яка повною мірою відповідала б своєму призначенню. Щоб це
сталося, необхідно усунути приватний інтерес. З’ясовуючи сутність
держави та її співвідношення з суспільством, К. Маркс не погоджувався з
Гегелем відносно того, що держава породжує громадянське суспільство. З
цього приводу він зазначив, що навпаки — сім’я й громадянське
суспільство є передумовою, підґрунтям держави і права.[4;256]

Також класики зазначали,що сутнiсть людини – це праця. З одного боку,
завдяки праці людина стає суспільною істотою. Праця формує людину й
людство в цілому. З іншого боку, праця є силою, яка протистоїть людині —
відчуженою працею, під якою мислитель розумів підневільну працю на
власника, котрий привласнює її результат (продукт). Відчужена праця
призводить до відчуження між людьми.

Відчужена праця індивіда є суспільними відносинами, а оскільки вони
беруть початок у сфері виробництва, то є виробничими відносинами.

Відносини капіталіста й робітника — це політико-еконо-мічні відносини,
тобто зі сфери виробництва вони переходять у сферу політики. З приводу
цього К. Маркс зазначав, що гроші присвоюють собі політичну
владу.[12;77]

Карл Маркс розробив теорiю доданоi вартостi , яку виклав у своему
легендарному твороннi “Капiтал”. За цiею теорiею робітник продає на
ринку не працю, а робочу силу сукупність фізичних та інтелектуальних
сил, що використовуються у виробництві товару. Робоча сила є специфічним
товаром. Ідо має споживчу вартість (здатність до продуктивної праці) та
мінову вартість (сума життєвих засобів, необхідних для утримання
робітника та його сім’ї). 

Підприємець купує робочу силу заради споживчої вартості і повністю
оплачує її вартість. Але робітник працює значно більше часу, ніж
необхідно для створення вартості його робочої сили. Весь результат праці
за рамками необхідного робочого часу на створення вартості робочої сили
становить додану вартість. Розрізняє абсолютну та відносну форми доданої
вартості.

Заробітна плата – це грошове вираження вартості товару робочої сили.

Прибуток – це форма доданої вартості, яка виступає у трьох
функціональних різновидах: 

-промисловий прибуток;

-торговий прибуток; 

-позичковий відсоток. 

  Рента форма доданої вартості у землеробстві. Виступає як: а)
абсолютна рента (пов’язана з наявністю монополії приватної власності на
землю);

  б) диференційна рента (пов’язана з різною якістю і
продуктивністю земельних ділянок).[4;262]

 Капітал – це вартість, що створює додану вартість. Само
зростаюча вартість. Виступає у трьох функціональних формах: 

а) промисловий; 

б) торговий; 

в) позичковий. 

 Ділить капітал на:

а) основний та частина капіталу, яка постійно знаходиться у
виробництві і переносить свою вартість на створений продукт частинами;

б) обіговий та частіш капіталу, яка використовується у виробництві раз
і повністю переносить свою вартість на створений продукт;

в) постійний (с) та чистина капіталу, що витрачається купівлю
засобів виробництва; 

г) змінний (v) та частина капіталу, яка витрачається на робочу силу.
Виводить залежність між постійним та змінним капіталом і називає її
органічною будовою капіталу (с/v). [4;270]

Еволюцiя економiчних поглядiв суспiльства призвела до виникнення новоi
економiчноi думки, цiлоi течii – класичноi полiтичноi економiки. Саме
представники цiеi школи вперше перенесли економiчнi дослiдження з сфери
оббiгу у сферу виробництва.З упевненостю можна сказати, що саме з цього
часу виникае економiчна наука у повному розумiннi цього слова. I до сих
пiр деякi досiдження класикiв полiтичноi еконоiки являються основою
новiтнiх економiчних теоiй.

3.Основнi напрями економiчноii науки XX- початку XXI ст.

Одним з фундаментальних принципів економiчноii науки XX
стало положення про те, що функціонування економічної системи можливе
лише при досягненні рівноваги між елементами, що її складають. Це
положення, сформульоване класичною економічною школою, витримало іспит і
часом, і критикою і лягло в основу економічної теорії як
загальновизнане, а різні школи і напрями розрізнялися лише пропонованими
способами досягнення рівноваги.

Класики вважали, що рівновага досягається в процесі обміну на основі
витрат на виробництво товарів! послуг. Але підхід з позицій трудової
теорії вартості не зміг обґрунтувати необхідності повернення системи в
рівноважний стан. Більш того, саме з позицій такого підходу Карл Маркс
обґрунтував неминучість розбалансування системи, її краху і пошуків
рівноваги на іншій (нетоварній) основі.

Прихильники класичного підходу, однак, не здавалися. В останній третині
XIX ст. виникає напрям в економічній теорії, що, зберігши деякі основні
принципи традиційного класичного підходу, істотно видозмінив розуміння
способів досягнення економічної рівноваги.

3.1 Неокласичний напрям

Неокласичний напрям погоджувався з тим, що економічне життя суспільства
цементується ринковими зв’язками, які встановлюються між суб’єктами, що
вільно хазяйнують і орієнтуються на максимізацію своєї вигоди. Але на
відміну від старих класиків основу обмінюваності шукали не у витратах
виробництва, що об’єктивно складаються, а в суб’єктивних оцінках
споживачами і виробниками корисності благ, що купуються і продаються,
яка знаходить вираження у ринковому попиті та ринковій пропозиції. Через
їхню взаємодію і реалізується рівновага, тобто встановлюється така ціна,
що задовольняє і продавця, і покупця. Цю взаємодію зручно виразити
математично у вигляді функціональних залежностей, де ціни і кількості
пропонованих і запитуваних благ виступають як перемінні. Неокласики
досить широко використовували у своїх дослідженнях математичний апарат,
зокрема методи диференціального числення. Намагаючись дати кількісну
характеристику досліджуваних величин, вони оперують поняттям границі, що
дає змогу обмежити об’єкт аналізу і надати йому чисельної визначеності
(наприклад, гранична корисність блага, гранична продуктивність
чинників). Це дало підставу називати напрям — маржиналізмом (границя).
Він дістав широкого розповсюдження, об’єднував цілу пилку шкіл, що
склалися в різних країнах: австрійську, лозапську, кембріджську та ін.

Головні методи принципу Маржиналiстiв:

ідеологічна нейтральність аналізу. На думку маржиналістів перетворення
політекономії в дійсну науку передбачає звільнення її від впливу
ідеології і відокремлення від конкретних економічних дисциплін. “Чиста”
економічна теорія призначена для з’ясування універсальних
закономірностей незалежних від місця і часу. Щоб підкреслити ідеологічну
нейтральність, “незацікавленість” своїх досліджень маржиналісти стали
застосовувати замість терміна політекономія – термін економікс.

перегляд, визначення предмета дослідження; якщо економічна теорія на
думку маржиналістів призначена вивчати універсальні закони і не залежні
від ідеології, то перед нею слід поставити таку загальну проблему, яка
не міняється з розвитком суспільства, і не стосується нічиїх класових
(соціальних) інтересів ( центральною у маржиналістів стає проблема
раціонального розподілу обмежених ресурсів.

статичний підхід до дослідження. Усі маржиналістські теорії передбачають
існування статичної рівноваги, при якій попит дорівнює пропозиції,
ресурси використовуються повністю, національний доход максимальний.

положення про стабільність, визначеність рівня виробництва означало
прихильність маржиналізму до ідеї примата (пріоритет) обміну над
виробництвом. Оскільки продукт вже вироблений і існує в готовому вигляді
основної економічної закономірності, виявляється з аналізу процесу
обміну.

маржиналісти відмовляються від категорії класів. На їх думку власники
благ в тому числі і факторів виробництва є принципово однорідними
господарськими суб’єктами, між якими існують рівноправні відносини
продавця і покупця або виробника і споживача.

суб’єктивно-психологічне пояснення економічних явищ. Відмова
маржиналістів від поділу суспільства на класи обумовила зникнення
соціальної детермінації господарських суб’єктів. В маржинилістській
системі, де усі економічні суб’єкти однорідні та рівноправні, кожен діє
виключно у власних інтересах. Внаслідок цього економічні закони є
результатом взаємодії індивідуальних рішень, основаних на вільному
виборі суб’єктів.[1;45]

Сконцентрувавши увагу на аналізі мотивів поведінки окремих суб’єктів, що
хазяйнують, які вирішують задачу оптимізації альтернативного вибору,
маржиналістські школи звели проблему економічної рівноваги на
мікрорівень. Вважалося, що якщо окремими одиницями, що хазяйнують,
будуть знайдені у сфері їхньої діяльності найраціональніші комбінації,
то збалансованість у масштабах усього господарства забезпечується
автоматично. У дійсності ситуація виявилася значно складнішою. При
переході намакрорівень виникали нові проблеми, що на мікрорівні не могли
проявитися. Тому подальша еволюція неокласичного напряму пов’язана зі
звертанням до нових об’єктів аналізу, спробами побудувати модель
макроекономічної рівноваги на основі традиційних класичних принципів:
свободи підприємництва, ринкового саморегулювання, примату інтересів
«економічної людини». У цьому напрямі працювали відомі
економісти-неокласики: Людвіг Мізес, Фрідріг Хайєк, Жак Рюефф, теоретики
соціального ринкового господарства — Людвігг Ерхард), Вальтер Ойкен,
Вілбгельм Роьпке, а в 70-80-х роках лідерство закріпилося за школою
монетаристів на чолі з професором Чиказького університету Мілтоном
Фридменом..

На відміну від неокласиків першого покоління — маржиналістів
— цей напрям заведено називати неоліберальним і не тільки з метою
уникнути плутанини, але й тому, що основний акцент у їхній позиції
переносився на принцип економічної свободи, що забезпечує ринковому
механізму можливість автоматично підтримувати рівновагу між попитом та
пропозицією. Найбільш чітко і послідовно ідея рівноваги виражена в
працях одного із найяскравіших представників неолібералізму,
нобелівського лауреата Фрідріха фон Хайека. Вихідний пункт його
концепції – вчення про спонтанний характер ринковою порядку. Ринковий
порядок, на думку Хайєка, принципово відрізняється від порядку
функціонування природних і технологічних систем, оскільки знання про
нього неможливо здобути незалежно від уявлень, бажань і мотивів
поведінки самих учасників процесу. Ці знання суто індивідуальні і
суб’єктивні, а тому заздалегідь передбачати результат і цілеспрямовано
впливати на господарські процеси практично не уявляється можливим. Ринок
спонтанно узагальнює розрізнену інформацію за допомогою системи цін, що
відіграють роль сигналів, які спонукають до дії окремих індивідів і
координують їхні дії. У такий спосіб не тільки здобуваються
найефективніші варіанти рішень, але й залучаються нові ресурси,
враховуються потреби, що виникають знову. Жодний механізм свідомого
регулювання не в змозі це зробити. У кращому випадку він пристосовує
відомий обсяг ресурсів до виявлених потреб, але врахувати нові потреби і
передбачити нові ресурси і технології для їхнього задоволення він не
може, оскільки в момент складання проекту їх просто ще не існує.

Спонтанність ринкового порядку означає, що будь-яке втручання в цей
процес створює загрозу часткового чи повного руйнування механізму ринку,
а отже, і господарської системи. Найважливіша умова успішного
економічного розвитку — максимально можлива економічна свобода. Це
поняття у Фрідріха Хайєка означає, насамперед, право індивідів робити
те, що вони вважають за потрібне, право кожного реалізовувати себе,
дотримуючи поваги до особистості ближнього і несучи повну
відповідальність за свої дії.

Свобода є суто індивідуальною. Вона забезпечує кожному незалежність,
самостійність, готовність йти на ризик, здатність захищати свої
переконання проти більшості і згоду добровільно співпрацювати з іншими
індивідами. Найважливіша гарантія свободи – система приватної
власності. Будь-які форми колективізму обмежують свободу. На деякі
обмеження люди йдуть добровільно, створюючи правила та інститути, що
регулюють їхні взаємини і відтинають сваволю і вседозволеність. Але в
більшості випадків організації виражають групові інтереси, що аж ніяк не
збігаються з інтересами всього суспільства і навіть йому суперечать.
Організовані групи нав’язують свої рішення суспільству, навіть якщо вони
не ефективні, підриваючи тим самим механізм ринкової саморегуляції.
Найзручнішим знаряддям реалізації групових інтересів стають органи
державного управління. Саме держава, урешті – решт, стає головним
ворогом економічної свободи, заважаючи людям робити свої справи, а
справам йти своєю ходою.

Вихід полягає в обмеженні влади держави над економікою. Розвиваючи ідею
про обмеженість влади держави в економіці, Фрідріх Хайєк пропонує навіть
позбавити державу монополії на емісію грошей і створити набір валют, що
конкурують, які випускаються приватними банками, і з яких господарюючі
суб’єкти здійснювали б свій вибір. Це запобігало б надмірній грошовій
емісії, інфляції і зробило б гроші дійовим інструментом визначення
ефективності.[7;150]

Ідеї неолібералізму дістали відтворення й у концепції
Фрейбурзької школи, що виступила з теорією соціального ринкового
господарства. Найвідомішимиїї представниками вважаються німецькі
економісти Вальтер Ойкен і Людвіг Ерхард. Як і в традиційних лібералів,
їхні симпатії на боці вільного конкурентного ринкового господарства, що
протиставляється централізовано керованому. Це, за Ойкеном, два ідеальні
типи господарства, різні варіації яких являють собою усі відомі в
історії господарські системи. Хоч ринкове господарство і має очевидні
переваги, але зовсім автоматично функціонувати воно не може, тому що
існує тенденція до концентрації, що породжує монополію і придушує
конкуренцію, яка виступає найважливішим інструментом ринку. Крім того,
вільний ринок породжує небажані соціальні перекоси: нерівність у
доходах, незабезпеченість окремих соціальних груп, різкі коливання в
зайнятості. Все це робить необхідним втручання держави, яка покликана,
по-перше, обмежувати владу монополій, по-друге, забезпечувати соціальну
компенсацію незаможним через перерозподіл доходів за допомогою податків,
бюджетного фінансування соціальних програм і навіть деякого регулювання
окремих видів цін. Проте все ж таки роль держави в економіці бачилася їм
досить скромною. Вона має бути подібною до ролі судді на футбольному
полі — стежити за дотриманням правил, але в гру не втручатися.
Неможливість розв’язати проблему загальної економічної рівноваги на
мікрорівні і нездатність неокласиків пояснити значні відхилення від
нього і породили новий напрям — кейнсіанство.

Спираючись на нові методологічні принципи марженалісти створили цілісну
теоретичну систему. В 90рр. вона бувши доповненою завдяки А.Маршалу
елементами рікардіанства, а також оснащена розробленим математичним
апаратом одержала назву неокласичного напряму.

Саме Кембриджська школа, яка сформувалася у 90рр. 19ст. в Англії,
поклала початок цьому новому напряму в економічній теорії.

Головна проблема, що знаходилася в центрі уваги
представників-неокласиків, перш за все А.Маршалла та А.Пігу –
задоволення проблем людини

А.Маршалл грунтовно проаналізував, як складаються (формуються) і
взаємодіють попит і пропозиція, ввів поняття еластичності попиту,
запропонував свою компромісну теорію ціни.[5;213]

Основна увага таким чином була сконцентрована на розробці теорії ціни.

Ціну продукту він розглядав, як найважливіший елемент ринкової
економіки, а ринок як високоорганізовану інституцію, де взаємодіють
попит і пропозиція і встановлені ціни.

В його теорії ціни синтетично поєднуються і досліджуються дві групи
факторів, що впливають на ринкову ціну.

Маршалл вважав, що його теорія ціни спрямована на пошук всіх факторів,
що визначають ціну. Оскільки ринкові ціни складаються під впливом попиту
та пропозиції – це в свою чергу на думку Маршалла потребує виділення
суми факторів, від яких залежать їх зміни та взаємозв’язок на ринку. З
одного боку є ціна попиту; вона формується під впливом попиту на товар;
він визначається корисністю продукту. Ця група факторів – ринкового
походження. З іншого боку існує ціна пропозиції; вона залежить від
витрат виробництва, тобто пов’язана з процесом виробництва. Фактори
виробництва: земля, праця, капітал і організаторські здібності
підприємця визначають ціну пропозиції. У визначенні ціни він виділяв її
залежність від граничних витрат з боку пропозиції і від граничної
корисності з боку попиту.

Витрати на виробництво граничної одиниці товару і виручка від його
продажу будуть рівні.

Середня або рівноважна ціна товару тлумачилася ним, як результат
ціноутворення, коли пересікаються на ринку ціна попиту і пропозиції.

Маршалл одним з перших економістів пов’язав з ціною товару його
еластичність.[2;189]

В теоретичній системі Маршалла важливе місце поряд з теорією ціни
посідає теорія розподілу. Згідно з цією теорією кожен із факторів
виробництва (земля, праця, капітал, підприємець) мають сторону і попиту
і пропозиції. Виходячи з цього кожен з цих факторів мають ціну попиту,
яка встановлюється його граничною продуктивністю і ціну пропозиції, яка
визначається його граничними витратами.

Величина зарплати, відсотка і ренти є рівноважною ціною цих факторів
(праці, капіталу, ренти).

Загальний національний доход є результатом дії всих факторів і зростання
за збільшенням пропозиції факторів.

В 20рр. з’являється кембриджський варіант кількісної теорії грошей або
теорії касових залишків. Її авторами були А.Маршалл, А.Пігу та
Дж.Х.Робертсон.

Основна ідея кількісної теорії грошей – безпосередній вплив змін
грошової маси на рівень цін.

Нове, що з’являється зараз в кембриджському варіанті те, що центром
аналізу стають мотиви, що визначають нагромадження готівки в касах фірм
і у окремих осіб.

Прагнення суспільства зберігати певну частину своїх доходів в грошовій
формі розглядається прихильниками кембриджського варіанту, як
найважливіша умова автоматичного встановлення рівноваги в економічній
системі при наявності гнучкої системи цін.

Зростання або зниження цін на думку авторів викликає зміну реальної
цінності суми грошей у вигляді готівки. Щоб зберегти її незмінною
економічні суб’єкти будуть прагнути збільшувати грошову частину свого
доходу, яка споживається, якщо ціни зростають; якщо є ціни знижуються –
то їх дії будуть зворотними. саме це прагнення до збереження реальної
цінності грошової частини доходу виступає у прихильників кембриджського
варіанту, як автоматичний регулятор встановлення рівноваги на ринку,
тобто збільшення цін викликає зменшення споживання і внаслідок цього
зменшення попиту та цін. Падіння цін, навпаки, стимулює зростання попиту
і наступне зростання цін.

Такі процеси одержали назву “ефект Пігу” або “ефект реальних касових
залишків”.[5;224]

Також Артур Пігу один з перших неокласиків, котрий піддав сумніву
досконалість ринкового механізму та вільної конкуренції. Він показав, що
існують вагомі та стійкі причини, які порушують дію ринкового механізму
і внаслідок цього обумовлюють необхідність державного втручання.

Головними з них є:

неминучість виникнення монополії. Монополія та монополістична
конкуренція обумовлюють зростання цін та зниження рівня інвестицій. В
результаті відбувається падіння можливого рівня дивіденду. Отже,
необхідне обмеження монополістичних тенденцій з боку держави.

так звані зовнішні ефекти. Тобто позитивні або негативні ефекти
діяльності приватних осіб та фірм, які не знаходять вартісної оцінки на
ринках, але від яких виграють (страждають) інші суб’єкти господарювання.

Зовнішні ефекти є відображенням протиріччя між інтересами виробництва та
потребами суспільства.[5;249]

Пігу розглядав дві форми державного втручання в економіку:

пряму;

не пряму.

Не прямі заходи (податки, субсидії) необхідно застосовувати для усунення
економічних наслідків “зовнішніх ефектів”, що виникають в умовах вільної
конкуренції.

Пряме втручання необхідне при існуванні монополії. Однак на думку Пігу
антимонопольне законодавство є корисним, але малоефективним; він
висловлює ідею прямого втручання держави у галузі в яких найбільш існує
загроза виникнення монополії.

Втручання держави має здійснюватися у формі безпосереднього контролю над
цінами та тарифами.

Крім того, Пігу не виключає можливість прямих державних капіталовкладень
в певні сфери економіки та прямого державного управління.[11;124]

Таким чином, в концепції Пігу були сформульовані важливі аспекти участі
держави в економічній діяльності, однак в цілому вона залишалася в межах
неокласичної традиції.

Неокласичний напрям виникнувши наприкінці 19ст. став панівним у
провідних країнах світу, але в 20-30рр. 20ст. внаслідок поглиблення
кризових явищ в економіці і суспільному житті індивідуально-розвинутих
країн, цей напрям пережив кризу; одночасно в цей період виникає новий
напрям в економічній теорії – кейнсіанство і починаючи з цього часу ці
два напрями конкурують один з одним, а інколи їх представники
намагаються розробити синтетичні, інтегровані теоретичні концепції. Але
70-х роках неокласична теорія переживає новий етап свого розвитку,
починає відроджувати класичні традиції, повертається до визнання
визначальної ролі господарюючого суб’єкту та дії ринкового механізму
саморегулювання для встановлення загальної економічної рівноваги.
Розвиток неокласичної теорії пов’язується з дослідженнями в кількох
напрямах: з теоретичним визнанням шляхів подолання кризових явищ в
ринкових відносинах; з прогнозуванням економічної поведінки суб’єктів
ринкової діяльності в динамічному середовищі; з формуванням принципів
економічної політики, спрямованої на захист та підтримку конкурентної
ринкової економіки в умовах монополізму; з визначенням методів вирішення
соціальних проблем, породжених дією ринкових сил, що до цього часу
залишалися поза увагою неокласичного аналізу. Знову з’являються теорії,
в яких заперечується необхідність будь-якого втручання держави в
економіку. В центрі їх уваги знаходиться, поряд з економічними,
неекономічні фактори розвитку та ринкового саморегулювання. Цей напрям
отримує назву “школи нової класики”, або “нової класичної економікс” і
ознакою неокласичного ренесансу.[7;147]

3.2.Кейнсіанство

Кейнсіанство поставило під сумнів не тільки метод аналізу, але й самі
принципи класичного підходу. Біля джерел напряму стояв англійський
економіст Джон Мейнард Кейнс, який висунув положення про те, що
економічна система ринкового типу споконвічне є неврівноваженою і такою,
що прагне автоматично відтворювати цей стан. Вона в принципі
неврівноважена, оскільки через низку об’єктивних причин сукупний попит
має тенденцію відставати від наявних економічних можливостей. Результат
— хронічне недовикористання ресурсів і кризи. Усе це виявляється лише в
процесі переходу на інший, макроекономічний рівень аналізу, де
досліджуються агреговані показники сукупного попиту, сукупної
пропозиції, національного доходу, заощаджень та інвестицій.

У центрі уваги Джона Кейнса — проблема чинників, що визначають величину
сукупного попиту, оскільки попит усупереч твердженням прихильників
законів Сея не випливає автоматично за пропозицією, а визначається
величиною національного доходу, що розпадається па споживання і
заощадження. Споживана частина, яка і визначає ефективність попиту, має
тенденцію відставати від тієї, що зберігається, через властиву людям
психологічну схильність витрачати менше, ніж приростає їхній дохід.
Звідси — постійна проблема недостатності попиту. Основні надії на його
стимулювання покладалися на нагромадження і приріст інвестицій. Якби
вдалося спонукати одержувачів доходів значну частину їхніх заощаджень
знову інвестувати у виробництво, проблема недовикористання ресурсів була
б знята. Однак зробити це складно, по-перше, через зниження граничної
ефективності (прибутковості) капіталу, оскільки висока ставка відсотку
робила інвестиції мало привабливими; по-друге, через перевагу
ліквідності, тобто бажання тримати здобутки в грошовій формі за мотивами
ризику, характером угод (трансакцій), спекулятивними розуміннями.
Перевага ліквідності означала зростання попиту на гроші і збільшення
ставки відсотку, яку Джон Кейнс розглядав як плату за відмовлення від
ліквідності. Усе це перешкоджало автоматичному, як вважали неокласики,
перетворенню заощаджень в інвестиції і робило проблему ефективності
попиту гострою.

Розв’язання проблеми ефективності попиту бачилося в активному
регулюванні державою економічного життя і, зокрема, процесу
капіталовкладень. Державні інвестиції мають спричинити ланцюгову реакцію
пожвавлення економічної діяльності і подолання дефіциту сукупного
попиту.[13;168]

Головним об’єктом державного стимулювання попиту мають бути інвестиції.
Джон Кейнс пропонує впливати на попит за допомогою кредитно-грошової
системи і бюджетної політики. Кредитно-грошова політика спрямована на
зниження відсоткової ставки і протидію перевазі ліквідності. Центральні
банки, маніпулюючи дисконтною ставкою, нормою обов’язкових резервів і
скуповуючи цінні папери на відкритому ринку, збільшують грошову
пропозицію, тобто проводять політику дешевих грошей. Це повинно
стимулювати зростання інвестиційних витрат і збільшення національного
доходу. Проте цього виявляється замало для подолання негативних впливів
на величину сукупного попиту. Тому вирішальне значення Джон Кейнс надає
не кредитно-грошовій, а бюджетній політиці.

Державі рекомендувалося здійснювати пряме бюджетне фінансування
інвестиційних проектів з метою стимулювання сукупного попиту. Крім того,
варіюючи податкові ставки і податкові пільги, держава може впливати на
розміри і потоки капіталовкладень, на фонд споживання, на рівень цін.
Але не слід побоюватися можливого дефіциту державного бюджету, оскільки
пов’язана з таким явищем інфляція робить непривабливою ліквідну форму
заощаджень і сприяє перетворенню їх на інвестиції. Серед рекомендацій з
керування попитом було також відмовлення від безумовного додержування
принципу свободи торгівлі в зовнішньоекономічній діяльності.
Протекціоністські заходи держави створюють умови для розширення
вітчизняного виробництва, а отже, для збільшення зайнятості і росту
національного доходу.

Теорія Джона Кейнса сформувалася в 30-х роках XX століття і відбила
кризову ситуацію, що склалася у світовій економіці після Великої
Депресії початку 30-х років. Теорія Кейнса статична, оскільки
аналізувала економіку в стані кризи і тільки в короткостроковий період.
Але в період порівняно стійкого економічного зростання, Ідо настав після
Другої світової війни, проблема підтримки рівноваги перемістилася в
сферу економічної динаміки, тобто з’ясування умов забезпечення
стабільних темпів росту в довгостроковій перспективі. Для аналізу цих
процесів використовується кейнсіанський теоретичний апарат, на основі
якого будувалися моделі, які відбивають різні стани економіки, що
розвивається, які виникають у процесі циклічних коливань.[13;197]

Неокейнсіанство

В 50рр. деякі прихильники основних ідей економічного вчення
Кейнса та його послідовників щодо необхідності обгрунтування
необхідності і можливості державного регулювання економіки сприйняли ці
ідеї як вихідну позицію для розробки нових теорій, суть яких зводилися
до з’ясування і обгрунтування механізму постійних темпів економічного
зростання. Моделі стійкого економічного росту, теорії рівноваги
розроблялися представниками неокейнсіанського напряму Елвінiном
Хансененом (1887 – 1976), Сеймуром Харрісом (1897 – 1974). Вони
грунтувалися на тій самій методологічній передумові, що й модель Кейнса:
рівновага досягається при рівності заощаджень та інвестицій. Але якщо
розглядати проблему з позиції довгостроковості, то рівність досягається
лише як середнє з багатьох відхилень у ту чи іншу сторону. Інвестиції
можуть бути меншими від заощаджень, і тоді сукупний попит не може
поглинути вироблений дохід, або більшими від заощаджень, коли наміри
інвестувати переважають наявні заощадження, і тоді економіка реагує на
надмірний попит інфляційним зростанням цін. При досягненні оптимального
темпу зростання інвестиції, що передбачаються, порівнюються з фактичними
заощадженнями.

Рівновага не досягається автоматично. Необхідна система регулюючих
заходів, спрямованих на згладжування циклічних коливань і утримання
системи в положенні, близькому до рівноважного. Ці заходи включають так
звані вбудовані стабілізатори і компенсуючі ходи урядової економічної,
політики: маніпулювання податковими ставками, ставкою відсотка, нормою
обов’язкових резервів. Оскільки йдеться про довгострокову перспективу,
необхідно не спорадичне, а постійне .втручання держави.

Інвестиційна теорія стала основою розробки неокейнсіанських
антициклічних програм, які концентрували увагу на динаміці інвестицій,
їх регулюванні з боку держави. Так Хансен запропонував два методи
регулювання економіки, — стабілізація обсягів інвестицій, а значить
компенсацію коливання приватних інвестицій засобами податкової і
грошової політики.

Основний наголос робився на державні витрати – збільшення державних
інвестицій за допомогою бюджетного і кредитного механізмів. Для покриття
державних витрат рекомендувалося збільшити податки, державні позики,
здійснювати помірну інфляцію. стимулювання приватних інвестицій
пропонувалося здійснювати за допомогою державних замовлень і закупівель,
надання субсидій та кредитів, податкових пільг.

Американські неокейнсіанці вважали державний бюджет головним механізмом
регулювання економіки. Вони називали його “вбудованим стабілізатором”
покликаним автоматично реагувати на циклічні коливання і пом’якшувати
їх.

До “вбудованих стабілізаторів” в доходній частині бюджету відносяться –
подоходний податок, а у витратній – виплати на соціальне страхування,
виплати по безробіттю та інше. На думку американців, сума податків
зростає під час підйому і зменшується під час криз. Видатки держави
збільшуються в період криз і зменшуються під час підйомів, таким чином
автоматично стабілізуються розміри ефективного попиту.[13;215]

Монетаризм

Кейнсіанськая концепція, що панувала в економічній науці упродовж понад
чотирьох десятиліть (30-70 роки XX ст.), на початку 80-х років
зіткнулася з глибокою кризою. Причиною її стали недоліки самої доктрини
— ігнорування грошового чинника, надмірне вторгнення в природу
економічного циклу, що порушує механізм саморегуляції, і економічна
ситуація, яка змінилася, що не дістало пояснення в межах доктрини Джона
Кейнса, наприклад одночасне зростання інфляції і безробіття
(стагфляція).[9;24]

Криза кейнсіанства спричинила відродження неоліберального напряму і
появу нових його різновидів. Одним із найактивніших варіантів став
монетаризм — концепція, яку розроблюють економісти Чиказької школи на
чолі з Мілтоном Фрідменом. Відштовхуючись від загальної для всіх
неокласиків ідеї про те, що ринкове господарство є в принципі стійким і
має великі потенційні можливості ефективного саморегулювання,
монетаристи головне джерело нестабільності і диспропорцій вбачали в
порушенні законів грошового обігу, спричиненому активним втручанням
держави в економічне життя. Таке втручання, що рекомендується
кейнсіанською політикою швидкого реагування на циклічні коливання, па
думку монетаристів, є безрезультатним і навіть шкідливим через наявність
значних часових лагів, тобто проміжків часу від ухвалення рішення до
реальних результатів його дії. Тому заходи, вжиті для стримування
економічного зростання в період підйому, можуть почати діяти вже у фазі
спаду, ще більше поглиблюючи рецесію.

Крім того, винятково важливу роль у зміні реального доходу, зайнятості і
загального рівня цін відіграє кількість грошей, що знаходяться в обігу.
Хаотичні коливання грошової маси, викликані політикою стимулювання
попиту і регулювання доходів, впливають на економіку, яка дуже болісно
реагує на відхилення від рівноважного рівня цін і кількості грошей в
обігу. Наслідком стають або висока інфляція, або криза надвиробництва.
Тому головним чинником впливу на економіку стає обсяг грошової
пропозиції. Наявність стійкої функції попиту на гроші активізує
стихійний механізм підстроювання цін, що ліквідує диспропорції і
приводить господарство у стан нової рівноваги. Завдання в тому, щоб
підтримувати постійні темпи приросту грошової маси, виведені з
довгострокових тенденцій («грошове правило» Фрідмена) і тим самим
сприяти пом’якшенню циклічних коливань і контролювати інфляцію.
Державному регулюванню підлягає лише обсяг грошової маси, та й то в
межах сформованої довгострокової тенденції. Решта автоматично
підбудовується під даний параметр, забезпечуючи стабільність економіки.
на думку монетаристів в кредитно-грошовій сфері необхідно підтримувати
стабільні умови, за яких підприємці могли б спокійно займатися своїми
справами. За цієї причини темпи приросту грошової маси повинні бути
постійними – 3 – 4% на рік. Таким шляхом буде досягатися повна
збалансованість між приростом продукції та послуг і приростом кількості
грошей в обігу, усунені основні кризові процеси сучасного ринкового
господарства.[13;240]

Монетаристські ідеї щодо здатності економічної системи до
саморегулювання набули розвитку в рамках декількох напрямів, що
об’єднуються загальною назвою нової класичної макроекондміки, оскільки
традиційні принципи класичної школи вони застосовували до аналізу
макроекономічних процесів, з’ясовуючи умови динамічної рівноваги
системи.

Один з напрямів — теорія раціональних очікувань — виходить з того, що в
макроекономічному аналізі особлива роль належить суб’єктивним чеканням і
прогнозам учасників господарського процесу. Чекання формуються на
підставі досить повної інформації й уміння її аналізувати з метою
виробити найбільш раціональні рішення. Господарюючі суб’єкти у змозі
раціонально оцінити і враховувати у своїй діяльності будь-які заходи
державної економічної політики і відповідно реагувати на них своїми
рішеннями, які найчастіше суперечать цілям політики. Тому активне
державне регулювання економіки втрачає зміст і може забезпечити успіх
лише випадково і за наявності елемента раптовості.

Інший напрям — теорія пропозиції — також відкидає необхідність активного
державного втручання в економічне життя, зокрема політику стимулювання
попиту, і переносить акцент на проблеми пропозиції ресурсів та їхнього
ефективного використання. Для цього необхідно забезпечити максимальну
свободу дії силам ринкового механізму, звільнивши його від перешкод, що
створюються державною економічною політикою, зокрема, від надмірного
податкового тягаря, і всіляко заохочуючи приватну ініціативу.[5;320]

3.4. Інституціоналізм

Нарешті, вже в 30-х роках XX ст. сформувався ще один напрям
економічної теорії, що спробував компенсувати один суттєвий недолік
традиційних концепцій, помічений ще в XIX ст. історичною школою, — їхній
антиісторизм і надмірний індивідуалізм. Представники цього напряму
вважали, що не можна аналізувати поведінку суб’єкта, що хазяйнує,
абстрагуючись від того середовища, у якому він діє. А тому економічні
реалії не можна зрозуміти поза зв’язком з еволюцією суспільних
інститутів, у межах яких і існує будь-який господарський суб’єкт.
Інституціоналісти (Торстен Веблен, а пізніше Джон Гелбрейт, Роберт
Хейлбронер) пропонували комплексне вивчення існуючого суспільного
устрою, де взаємодіють економічні і неекономічні чинники, причому
розглянуті у динаміці, у процесі історичної еволюції. Досягнення
рівноваги в системі можливе, на їхню думку, лише за умови соціального
контролю над економікою, що дав би змогу ефективно використовувати всі
потенції ринкового механізму, усуваючи його негативні риси і недоліки.

Ринковий механізм стихійного розподілу ресурсів не може з достатньою
ефективністю здійснювати свої регулюючі функції. Концентрація сил у
корпоративному секторі, внутрішньофірмове планування і розширення різних
форм міжфірмових зв’язків на основі горизонтальної і вертикальної
інтеграції, втручання держави в процес формування доходів і цін,
підтримка зайнятості, діяльність профспілок — усе це зменшує роль
стихійного ринкового регулювання, послабляє силу тиску економічної
необхідності. Крім того, дедалі більшої гостроти набувають проблеми, які
за своїм характером не можуть вирішуватися на основі ринкового
саморегулювання: екологія, пом’якшення регіональних і структурних
диспропорцій, розвиток сфери соціально-культурних послуг. Дедалі
важливішу роль в економічному процесі відіграють фактори позаринкового і
позаекономічного характеру.

Сучаснi економiчнi теорii виникли в перiод бурхливого розвитку ринкових
вiдносин. Головними рушiйними силами ринку е попит i пропозицiя, якi на
думку неоклаcикiв I е найважливiшими ,саморогулюючими важелями ринку.
Важливим також постае питання, щодо ролi держави в економiцi. В цьому
питаннi думки вчених роздiлилися , так неокласики заперечують втручання
держави в економiчнi процеси, а кейнсiанська теорiя навпаки державу
вважае головним iнструментом регулювання економiчних процесiв.

Висновки

У даннiй курсовiй роботi було розглянуто становлення рiзних економiчних
теорiй. Починаючи з найдавнiших економiчних розробок, закiнчуючи
новiтнiми вченнями XX ст. Кожна з теорiй особлива i вiдповiдае часу коли
ii було розроблено. Економiчна iсторiя – це як своерiдний альманах
економiчних розробок, в котрому кожна з думок доповнюе iншу.

Але не кожна економічна думка розвивається у систему поглядів і стає
економічним ученням. Ні в рабовласницькому, ні у феодальному суспільстві
ще не існувало бездоганноi системи економічних поглядів на економічні
процеси. Вона складається поступово в процесі історичного розвитку
суспільства.

У першому пунктi данноi курсовоi роботи розповiдается про першi cпроби
людства осягнути економiчнi процеси. Визначне місце в історії
політичної економії зайняло вчення меркантилістів. Воно зародилось у
XVI—XVII ст. у країнах Західної Європи. Виражаючи інтереси торгової
буржуазії, це вчення було спрямоване проти феодалізму. У меркантилістів
об’єктом досліджень був обіг, зокрема багато уваги приділялося зовнішній
торгівлі. Саме обіг вважався тією сферою, де створюється багатство.
Загалом же у меркантилістів переважав поверховий опис явищ процесу
обігу.

У другому пунктi дослiджуется розвиток економiчноi теорii
протягом XVII – XIX ст. Cаме у цей вiдбувается перенесення аналізу із
сфери обігу у виробництво, яке i стало початком економічної науки, що
пов’язано зі становленням капіталістичного ладу. Саме його розвиток
зумовив занепад меркантелізму і виникнення класичної буржуазної
економічної науки.

Історично першими на шлях капіталізму стали Англія і Франція, де й
зародилася класична буржуазна політекономія. Її засновниками були Вільям
Петті (1623—1687 рр.,Англія) і фізіократи на чолі з Франсуа Кене
(1694-1774 рр., Франція). Питання про походження багатства переноситься
ними зі сфери обігу в сферу виробництва. На iхню думку, саме тут і
створюється багатство у вигляді матеріальних цінностей, а його джерелом
є природа і праця.

Вищим досягненням буржуазної політичної економії є праці
представників англійської класичної школи Адама Сміта (1723—1790 рр.) і
Давида Рікардо (1772—1823 рр.).Саме Адам Смiт підкреслив значення
особистого інтересу як рушійної сили прогресу в умовах, коли всім
забезпечені однакові можливості для його прояву. Коли ж; власний інтерес
намагаються реалізувати за рахунок інших, він набуває несприятливого для
суспільства значення. Ринковий механізм встановить гармонію лише тоді,
коли він буде включений у відповідні правові та інституціональні рамки.

На початку XIX ст. на суспільній арені з’явилася така
револіоційна сила, як пролетаріат. Виражаючи інтереси робіничого класу,
К.Маркс і Ф.Енгельс поставили на науковий грунт соціалістичну ідею,
звільнили її від утопічних ілюзій, з одного боку, й відокремили від
грубого, зрівняльного комунізму, з іншого. Адже як відомо, трьома
джерелами марксизму в цілому були класична німецька філософія, класична
англійська політична економія та французький утопічний соціалізм. Щодо
діалектики класичної німецької філософії, то вона загалом вписалась в
марксистську теорію. Проте класична англійська політична економія з її
ринковими, приватнопідприємницькими засадами не могла бути поєднана в
практичному житті з французьким утопічним соціалізмом, з його соціальною
і економічною справедливістю, рівністю, заснованими на суспільній
власності, тощо. Практика, яка є критерієм істини, на прикладі розвитку
країн командноадміністративної системи довела це. Утопія залишилась тим,
чим вона й має бути нереальною, місцем, якого не існує в умовах
сучасного етапу розвитку людської цивілізації.

У третьому пунктi зображуються новiтнi економiчнi теорii, якi
виникли на тлi розвитку ринкових вiдносин. У цей перiод формуються такi
течii, як неокласицизм, та кейнсiанство.

Дослiджуючи основнi етапи iсторii розвитку економiчноii теорii,
стало зрозумiло наскiльки це складний i суперечливий процес, саме
економiчне життя – це сама суперечливicть. I тому жодна з численних
теорiй , шкiл, течiй не можуть повнiстю пояснити суть економiчного
життя. Лише об’еднання, синтез дасть змогу створити бiльш-менш точне
пояснення економiчних процесiв.

Використана лiтература:

Алексеев А.А. Узагальнення думок вчених, як засiб пiдготовки економiчних
рiшень.-К.Принт-Експрес,2002 – 80 с.

Гальчинський А.С.Основи економiчних знань.Навчальний посuiбник-К.:Вища
школа,1999 – 542 c.

Крупка М.I. Основи економiчних теорiй. Пiдручник – К.:Атiка,2001 – 344

Корнiйчук В.I. Татаренко П.В. Iсторiя економiчноi думки.-К.:Наукова
думка,1996 – 456 c.

Корнiйчук Л.Я., Татаренко Н.О., Поручник А.М., та iн.:За
ред.Л.Я.Корнiйчук.-К.:КНЕУ,1999 – 564 c.

Майбурд Е.М. Введення в iсторiю економiчноi думки. Вiд пророкiв до
професорiв.М.1996 – 112 c.

Мазаракi А.А., Воронова Н.П. Еконоiчна теорiя.-К.:2000 – 196c.

Мешко I.М. Iсторiя економiчних вчень.-К.:1994 – 167 c.

Мешко I.М. Пойда-Носик Н. Cучасний монетаризм. Навчальний
посiбник.-Ужгород:2002 – 66 с.

Тиличко Н.О., Пучко О.А. Економiчна iсторiя. Лекцii.-К.:КНЕУ,2000 –
268 c.

Чайковський В.C. Економiчна icторiя свiту, Украiни. Навчальний
посiбник.-Тернопiль:Лiлея.1997 – 182 c.

Черкашина Н.К. Економiчна iсторiя. Навчальний посiбник.- К.:ЦУЛ.187 c.

Юхименко П.I. Iсторiя новiтнiх економiчних вчень (вiд Кейнса до наших
днiв). За ред.Чухно А.А.-Бiла Церква: 2005 – 306 c.

PAGE

PAGE 37

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020