Контрольна робота
Держава, державність, національна символіка української держави.
Вступ
Останнє десятиріччя ХХ ст. несподівано для багатьох ознаменувалося
появою на політичній карті світу понад 20 нових держав. Серед них і
незалежна держава Україна, яка виникла в результаті закономірного
розпаду СРСР. 1 грудня 1991 р. на Всеукраїнському референдумі народ
України підтвердив проголошену її парламентом незалежність. 28 червня
1996 р. Верховна Рада, виражаючи волю українського народу, прийняла нову
Конституцію України. Ці історичні події відновили багатовікову традицію
української державності, висунули завдання побудови нової України –
незалежної, демократичної, соціальної і правової держави.
В умовах розбудови української держави значно зростає потреба у вивченні
історії України, стрижнем якої є проблема державності та права.
Проголосувавши 1 грудня 1991 р. за державну незалежність, народ України
тим самим змінив установлений хід історії, який здавалося б, не провіщав
швидкого краху останньої імперії.
Здійснилася споконвічна мрія українського народу про свою сучасну
державу. Проголошення незалежної держави України стало юридичним фактом,
розгорнулося її будівництво і визнання на міжнародній арені.
Почалася нова сторінка відродження історичної пам’яті, самосвідомості й
державно-правового життя українського народу. Без глибокого осмислення
минулого в усій його складності й суперечливості важко зрозуміти сучасні
процеси і плідно творити нову державу України, в основі якої повинно
бути право.
Зародження державності у слов’янських племен
Питання про найдавніші корені слов’янських народів є одним із найбільш
дискусійних у науці. Більшість дослідників вважає, що у прадавні часи
існувала єдина індоєвропейська етнічна спільність, з якої на рубежі III
та II тис. до н.е. виділилася германо-балто-слов’янська етнічна група, а
вже з останньої в середині II тис. до н.е. виокремилася праслов’янська
спільнота. Місцем її проживання (прабатьківщиною) вважають велику
територію між Дніпром та Одером, хоча багато науковців переконано, що
прадавні слов’яни жили тільки на якійсь частині цієї території. Існує
думка, що слов’яни переселилися (мігрували) в Європу з інших місць,
проте більшість вчених дотримується не міграційної, а так званої
автохтонної теорії про те, що предки слов’ян споконвіку жили на своїй
землі (Історія держави і права України, 1996, 12).
У писемних джерелах початку нашої ери (Пліній Старший, Тацит) слов’яни
згадуються під назвою “венеди”. За свідченням візантійських, готських та
інших джерел колишні венеди на рубежі II і III ст. поділилися на три
групи: склавинів, антів і власне венедів. Існує гіпотеза, що склавини –
це пращури південних слов’ян, венеди – західних, а анти – східних. У
період розкладу родового ладу і зародження класового суспільства
слов’янські племена об’єднуються у союзи племен, які ще не були
державами, але уже мали окремі їх ознаки. Особливо інтенсивно цей процес
відбувався у V ст. Очолювали союзи вожді, яких у джерелах називають
“рекси”, “рикси”. Саме їм належала вища влада. Найбільш відомим зі
слов’янських переддержавних політичних утворень був союз антських племен
на чолі з Божем. У різних джерелах зустрічаються також згадки і про
таких антських ватажків, як Мезаміра, Маджака, Мусокія та інших.
Починаючи з VII ст. термін “анти” вже не зустрічається у писемних
джерелах. Замість них поширюються такі найменування, як “слов’яни”,
“склавини”, “склавени”. На цей час східні слов’яни вже остаточно
виділилися із загальної слов’янської спільності. Сформувалися досить
стабільні етнополітичні утворення (союзи племен), перелік яких наведено
у “Повісті временних літ”, – поляни, древляни, дреговичі, дуліби, уличі,
тиверці, білі хорвати, кривичі, радимичі, ільменські словени.
Держава і державність за часів Київської Русі
У процесі подальшої консолідації в VIII–IX ст. виникають більш широкі
політичні об’єднання східних слов’ян – своєрідні союзи союзів. Таким
союзом союзів, який утворився в Середньому Придніпров’ї, була Русь. Його
столицею став полянський Київ. Трохи пізніше придніпровський союз союзів
Русь переростає у сильніше об’єднання – Руська земля. До його складу
входила майже половина східних слов’ян. Такий союз охоплював територію
близько 120 тис. квадратних кілометрів і був справжньою державою.
Приблизно в цей самий час відбувається об’єднання північної частини
східнослов’янських племен навколо Новгорода (Мірошниченко, Мірошниченко,
2004, 23).
Процес політичної консолідації східних слов’ян завершився наприкінці IX
ст. утворенням великої, відносно єдиної середньовічної Давньоруської
держави – Київська Русь. Під владою Києва об’єдналися два величезних
слов’янських політичних центри – Київський і Новгородський. Ця подія,
яку літописець відносить до 882 р., вважається датою утворення
Давньоруської держави. Її виникнення було закономірним результатом
соціально-економічного та політичного розвитку східних слов’ян. Не
знайшли підтвердження гіпотези про її заснування варязькими князями
(норманська теорія) або хазарськими та тюркськими правителями
(пантюркістська теорія). Ці теорії, хоч і мають певну фактичну основу
(варязьке походження багатьох перших руських князів тощо), але ігнорують
ту обставину, що державність – це результат тривалого розвитку, і її не
можна принести ззовні.
Внаслідок збігу багатьох історичних обставин (особливостей розвитку
продуктивних сил, природних умов) Давня Русь прийшла до феодалізму,
“перескочивши” через стадію рабовласницького ладу, хоча окремі елементи
патріархального рабства (холопство) були і у слов’ян. Тому Київська Русь
характеризується як ранньофеодальна держава з поділом населення на
декілька категорій: панівні верстви (київський князь, бояри, вище
духовенство, купці), вільні общинники (“люді”, ремісники, дрібні
торговці, рядове духовенство), феодально залежні мешканці (смерди,
закупи, рядовичі, ізгої, вотчинні ремісники, прощенники, пущенники),
невільницьке населення (челядь, холопи). Важливою особливістю тогочасної
соціальної структури було те, що будь-яка верства населення не була
замкнена: був можливий перехід з однієї до іншої. До боярства мали
доступ представники нижчих верств населення, а серед ізгоїв іноді
опинялися навіть князі (Кухта, 1994, 26).
За формою правління Давньоруська держава була монархією на чолі з
великим князем. Спочатку він виконував переважно військові функції, але
з часом зосередив у своїх руках законодавчу, виконавчу і судову владу.
Він призначав місцеву адміністрацію, контролював її діяльність, відав
справами міжнародної політики, виконував функції воєначальника, був
опікуном церкви, гарантом внутрішнього миру і зовнішньої безпеки.
Важливу роль в управлінні державою відігравала рада при великому князі.
Її завданням було обговорення найважливіших питань державного
управління. Тут князь радився з найближчим своїм оточенням – боярами, а
іноді з представниками духовенства, єпископів та ін.
Органом центрального управління, крім самого князя і ради, був і так
званий “княжий двір”, де зосереджувалися всі важелі управління. З
розвитком і посиленням держави великому князеві було дедалі важче
самостійно здійснювати свої владні функції, тому він змушений був
спиратися на допомогу своїх слуг, які поступово переймали на себе
функції публічних урядовців. Але в цей час органи державної влади разом
зі своїми офіційними функціями виконували і приватно-князівські. Тобто
елемент публічний в урядуванні ще не відокремився від приватноправового
(Шевчук, Тараненко, 1999, 34). Особи, які належали до князівського двору
(дворецький, покладник, печатник, стольник та ін.), завідували певною
ділянкою господарства, прислуговували князю і водночас виконували
державні управлінські функції. При дворі знаходилися також численні
управителі – тіуни, їх помічники – ключники, а також дітські, отроки,
ябедники, гриді та ін.
Важливу роль у Київській Русі відігравали народні збори – віча. Вони
відображали верховну волю народу. Основну масу на вічах складали прості
люди – “люді”, але у вічах брали участь і князі, бояри, церковні
ієрархи, купці. Тобто віче було владою загальноземською,
загальнонародною. Віча скликалися тими, хто був зацікавлений у розгляді
того чи іншого питання. Такою особою міг бути як кожний громадянин, так
і князь. Але скликати віче без поважних причин було не тільки
недоцільно, але й небезпечно. Народ не терпів зловживань з його волі і
засуджував різних інтриганів та політиканів, які намагалися використати
його у власних інтересах. Віче могло розглянути будь-яке питання, але
історично склалося так, що воно не розмінювало свою владу на вирішення
дрібних справ, а обговорювало найбільш важливі проблеми. Віча приймали
рішення, які, як закони, мали обов’язкову силу в державі. Віче мало
великі повноваження. Воно могло закликати князя на княжий стіл і
визначало при цьому на підставі укладеного з ним договору (“ряду”)
відносини між ним, князем і народом. Коли князь не виконував взятих на
себе обов’язків віче мало право усунути його з князівського столу. До
досить важливих компетенції віча відносилося розв’язання питання про
війну і мир, укладення договорів з іншими державами, прийняття рішення
щодо захисту країни, збору ополчення, віддання у власність або
“кормління” земель, визначення правил торгівлі та якості монети. Часто
віче виконувало функції суду та ін., але поступово значення народних
зборів зменшується і всі питання вирішуються одноособово князем.
У період існування України-Русі склалися і існували дві системи
місцевого управління. Спочатку була десяткова система. Суть її полягала
в тому, що на завойованих або на приєднаних територіях князь залишав
військові гарнізони на чолі з тисяцькими, але згодом тисяча втратила
свій реальний математичний зміст і стала територіальним поняттям –
округом, який очолював тисяцький. Він був керівником військових сил
округу, здійснював поліцейську, судову і фінансову владу. Тисячі
поділялися на сотні на чолі з соцькими, що також виконували
фінансово-адміністративні та судові функції. Другою системою управління,
яка прийшла на зміну першій, була двірсько-вотчинна. Вона утворилася при
дворі князя і складалася з придворних чинів, які стали виконувати
доручення князя загальнодержавного значення. На місця посилалися
представники центральної влади – намісники і волостелі. У їх віданні
були адміністративні і судові справи. Селами управляли старости, які
обиралися їх жителями. Всі ці посадові особи одержували за свою службу з
населення “корм” у вигляді різних поборів (Історія держави і права
України, 1996, 25).
Суд у Київській державі не був відокремлений від адміністрації. Судові
функції виконували владці – як у центрі, так і на місцях. Суддями були
князі, посадники, волостелі а їх помічниками – тіуни, вірники та інші
допоміжні особи.
Основними джерелами права у Давньоруській державі були звичаєве право,
договори (з іншими державами, поміж князями, між князем і народом),
вічеві постанови, князівські устави і уроки, візантійські збірники
церковного права та ін. Але найважливішою пам’яткою давньоруського права
вважається “Руська Правда”, в якій вміщені давні норми звичаєвого права
та князівські устави. Цей документ було відкрито у 1738 р. відомим
російським істориком Татищевим. Після цього було знайдено близько 300
списків “Руської Правди”. Списки називали за іменем осіб, які їх знайшли
(Татищевський, Карамзінський), або за місцем знаходження (Синодальний,
Троїцький, Академічний). Усі списки “Руської Правди”, в залежності від
їх змісту поділяють на три редакції – коротку, розширену, скорочену.
“Руська Правда” містить норми різних галузей права, насамперед
цивільного, кримінального, процесуального (Історія держави і права
України, 1996, 24).
Право Давньоруської держави захищало насамперед приватну власність, в
основі якої була феодальна власність на землю. Внаслідок встановлення
приватної власності формується і розвивається спадкове право. Існувало
спадкування за законом і за заповітом. Спочатку успадковувати могли лише
сини, але згодом були зроблені винятки для дочок бояр та дружинників.
Добре було розвинуте зобов’язальне право. Поширеними були договори
(ряди) купівлі-продажу, займу (позики), найму та ін. Договори позики
охоплювали кредитні операції грішми, продуктами, речами. Укладалися
вони, як правило публічно, у присутності послухів. Боржник був
зобов’язаний сплачувати відсотки, які були високими, і називалися
“резами” (для грошей), “наставом” (при позичці меду), “присопом” (за
жито). Злочини в Київській Русі називалися “образою”, проте право не
відрізняло кримінального правопорушення від цивільно-правового. Підхід
до злочинів був класовий. Розрізняли об’єктивний і суб’єктивний бік
злочину. Об’єктами злочину виступали влада, особа, майно, звичаї.
Суб’єктами злочину могли бути всі крім челяді і холопів. Особливо
небезпечним злочином вважалося посягання на князівську владу, що
проявлялося у вигляді повстань. Небезпечними вважалися і злочини проти
особи – вбивство, побої, тілесні ушкодження. До майнових злочинів
відносилися розбій, грабіж, крадіжка (татьба), незаконне користування
чужим майном, псування межових знаків. Світське право того часу не мало
норм, які б охороняли сім’ю від злочинних посягань. Ці норми знайшли
втілення в церковних уставах. До злочинів проти сім’ї та моральності
відносилися: розпуста (самовільне розлучення з дружиною), зґвалтування
(пошибання), укладення шлюбу між близькими родичами, багатоженство,
співжиття із черницею, кума з кумою, народження позашлюбної дитини,
сексуальні збочення та ін. Щодо системи покарань, яка існувала в той
час, то вона була досить простою і відносно м’якою. Найдавнішою формою
покарань була помста потерпілого або його родичів. Цей вид покарання в
часи “Руської Правди” спочатку обмежується, а потім і зовсім
скасовується (Шевчук, Тараненко, 1999, 37).
Переважним видом покарання було грошове стягнення з майна злочинця, яке
складалося з двох частин: одна йшла на користь князя, а друга –
потерпілому. Видами грошового стягнення були віра (проста віра та дика),
продаж, головщина, урок. Вищою мірою покарання був так званий “потік і
пограбування” – вигнання злочинця та його сім’ї з общини з конфіскацією
майна на користь общини. Цей вид покарання призначався за три види
злочинів: убивство в розбої, підпал, конокрадство. Смертна кара не була
властива для права того часу. Вона з’являється пізніше і спершу в
практиці церковних судів. Судовий процес мав змагальний характер.
Сторони називалися позивачем і відповідачем. Право передбачало процедуру
розшуку злодія. Це були так звані “заклич”, “звід”, “гоніння сліду”.
Доказом вини були свідчення видоків, особисте зізнання, речові докази,
суд божий. До останнього відносилися судові клятви (рота), різні
випробовування (ордалії), судовий поєдинок. Розрізняли два види ордалій
– випробовування залізом і водою.
Національна символіка України
Ще донедавна використання синьо-жовтого прапора, тризуба, гімну “Ще не
вмерла Україна” вважалося крамолою і каралося радянським репресивним
апаратом. Дуже довго український народ переконували, що він не мав
державності, а значить і своєї державної символіки. За часів культу
особи Сталіна і застою наша наукова література пов’язувала походження
тризуба і синьо-жовтого прапора в основному лише з Центральною Радою,
Директорією, українськими державними націоналістами й усякими іншими
існуючими та неіснуючими у 20-40-х рр. ХХ ст. організаціями, чия
діяльність, як вважалося, призводила лише до кривавих подій.
Справді, такі атрибути державності були прийняті Центральною Радою у
1918 р. Про це протягом багатьох десятиліть однобоко, на догоду якимось
“вищим інтересам” (а не об’єктивному висвітленню суспільних процесів),
тлумачили наші ідеологічні інстанції, позбавляючи дослідників бодай
ретроспективного погляду в наше минуле, боячись, щоб народ не дізнався
про коріння своєї національної символіки, її історичну традицію. А вона,
ця традиція, справді глибока, багатовікова (Сергійчук, 1992, 14).
Тож дуже прикро, що й сьогодні часто доводиться чути: національною
символікою не треба нікого роздратовувати, бо це, мовляв, символіка
Петлюри і Бандери. З огляду на такі підходи потрібно своєчасно, правдиво
і кваліфіковано роз’яснити походження національної символіки, щоб люди
самі вирішували, що повинно залишитися в оновленому суспільстві.
А при вирішенні цих питань треба пам’ятати, що давня емблема чи колір
мають завжди незмінно бути збережені в державних відзнаках у
недоторканому вигляді, подібно тому, як у роду зберігаються давні
традиції і герб. Непродумане нововведення в галузі гербових та інших
ознак державно-національного характеру позбавляють емблему і колір
історичної популярності і надають їм офіційний характер штемпеля, якими
вони ніколи не повинні бути.
До речі, національні кольори, шановані у багатьох країнах протягом
століть, у часи національно-визвольних чи буржуазно-демократичних
революцій об’єднуються, як правило, на прапорах нових державних
формувань (Сергійчук, 1992, 18).
Таке історичне коріння має сьогоднішня державна символіка в більшості
країн світу. Це, природно, має враховуватися і нашими вітчизняними
дослідниками, котрі беруть на себе відповідальну місію давати
рекомендації щодо обґрунтування державної і права на існування
національної символіки.
28 січня 1992 р. Верховна Рада прийняла Постанову про Державний прапор
України. Ним став національний синьо-жовтий стяг. А 19 лютого 1992 р.
прийнято Постанову про Державний герб України. Парламент затвердив
тризуб як малий герб України, вважаючи його головним елементом великого
герба України.
Висновки
Історичні факти переконливо свідчать, що український народ протягом
кількох століть мав свою державність, відстоював її, боровся за її
відродження та збереження. Свою державність він творив на власній землі,
а не шляхом загарбання і поневолення чужих територій, власними
зусиллями, своєю кров’ю і потом. Географічне положення українських
земель здавна спричинювало як позитивні, так і негативні процеси:
природні умови сприяли розвитку тут цивілізації, разом з тим українські
землі зазнавали нападів і пограбувань з боку влади.
Політичне та економічне зміцнення молодої української держави, її
входження до Європи стане неможливим без духовного, інтелектуального
оновлення та збагачення суспільства. Невичерпане джерело само визнання
та само творення нації – вивчення багатовікової історії держави та права
України. Це пояснюється тим, що право є одним із найважливіших знарядь
забезпечення справедливості, прав та інтересів людини. Право – це
частина культури народу. Його вивчення в історичному плані покликане
розбудити, відновити там, де втрачено, піднести на вищий рівень
правосвідомість як частину самосвідомості народу – дійсного творця
історії.
Література
Історія держави і права України: навчальний посібник для студентів
юридичних вузів і факультетів. – К., 1996.
Кухта Б. З історії української політичної думки. – К., 1994.
Мірошниченко М.І., Мірошниченко В.І. Історія вчень про державу і право.
Навчальний посібник. – К., 2004.
Сергійчук В.І. Національна символіка України. – К., 1992.
Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності. Курс
лекцій. – К., 1999.
PAGE 13
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
