.

Григорій Сковорода — видатний філософ (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
15 24176
Скачать документ

Реферат з історії

Григорій Сковорода — видатний філософ”

Зміст

Вступ………………………………………………………….
………………………………………………………………
….. 2

Біографія………………………………………………………
………………………………………………………………
3

Філософія Г.
Сковороди………………………………………………………
……………………………….. 9

Тлумачення Святого Письма
………………………………………………………………
……… 13

Етика Сковороди Тлумачення Святого
Письма………………………………….. 17

Висновки……………………………………………………….
………………………………………………………………

Список використаної
літератури……………………………………………………..
………………..

Вступ

Діяльність кожного історичного діяча, з її засобами й метою, оцінюється
з індивідуально-етичного погляду, корисного для суспільства щирістю його
мотивів, вагою та величністю його провідної думки. І коли його мотиви
дуже щирі і , як кришталь, прозорі, коли вони високо підносяться над
особистими і приватними, коли вони перейняті інтересами людського добра,
особливо трудового народу, коли у своїй діяльності він іде на жертви,
забуває про себе, коли його праця захоплює його цілком, захоплює всі
його сили, здібності та енергію, тоді це буде справжній громадський
діяч. Воля кожного індивідуума суспільне детермінована. Кожен ставить
собі свою мету, виявляє немов свою вагу і з цих бажань, з їх конфлікту
складається рівновага – історичний процес. «Історик, який описує минуле,
ніколи не зможе цілком обминути діячів, коли він бажає з’ясувати
особливі форми, в які складався історичний розвиток при існуючих окремих
умовах. Кожний діяч є дитиною свого віку і свого соціального оточення.
Індивідуум не утворює цілком нових громадських проблем, але іноді може
побачити їх там, де інші нічого не бачать.» Точнісінько так і у
вирішенні цих проблем людина зв’язана тими засобами, які дає в
розпорядження її ж доба. Але, навпаки, вибір цього циклу проблем, якому
присвячує себе людина, як вона підходить до розв’язання цих проблем, і
нарешті сила, з якою вона захищає свої думки та погляди – це все не
можна цілком з’ясувати тільки економічними умовами: поруч з ними тут
виступають і індивідуальні умови, що розвинулися завдяки своєрідності
природних здатностей до його оточення, в якому пробувала особа. Усі
перелічені обставини впливають якщо не на напрямок розвитку, то
принаймні на хід його та на той шлях, по якому приходять до неминучого
наслідку.

„Что Кант?.. Вот… есть… Сковорода ”, — ці слова належать російському
поетові Андрію Бєлому, який, розчарувавшись у можливості знайти істину у
«Критиці чистого розуму», знайшов її у філософських творах Г. Сковороди.

Постать Григорія Сковороди в українській літературі є однією з
найпомітніших. Він був звичайною людиною – і став творцем людських душ,
він був мандрівником – і пам’ятає земля сліди його ніг, він був
мислителем – і досі люди знаходять у його творах щось незвичайне для
себе, він сіяв духовну культуру – і проросли зерна, посіяні ним. Він був
народним філософом…

Біографія

Григорій Савич Сковорода

( 1722 — 1794 )

Григорій Савич Сковорода народився в с. Чорнухах Лохвицького повіту на
Полтавщині 1772 р. в родині малоземельного козака. Хоча його батьки були
люди незаможні, але за свою чесність, за спокійний характер та
прихильність до ближніх вони мали велику шану і повагу від своїх
знайомих.

Вже з дитинства у Григорія вироблялася спокійна та роздумлива вдача. Як
і всі сільські хлопчаки, користувався він повнісінькою до часу волею –
ніхто йому не міг заважати блукати там, де йому схочеться. Дитинство
його проходило як і у всіх хлопчиків. Змалку він також мав талант до
співів та музики. Грамоти навчився у дяка, як це було заведено у ті
часи, у нього також і навчався співати святих церковних пісень. Маючи 8
років, він ходить до церкви і там допомагає дякові читати та співати.
Зважаючи на таку прихильність Гриця до освіти, батьки віддали його у
1738 р. на навчання до академії, коли йому було 16-17 років.

Сковорода народився вкінці царювання Петра І, який зневажав українські
вольності, затверджені Переяславською угодою його батька Олексія
Михайловича та статтями гетьманів, що були після Хмельницького. Україні
далося взнаки царювання Петра. Робив він, що хотів і на Слобідській
Україні. Те ж робили і наступники Петра. Отже, автономія була тільки
примарою. Були роки, коли зникла й сама гетьманська влада. Єдиним
просвітом у політичному відношенні була доба Єлизавети, яка погодилася
на обрання гетьмана К. Розумовського.

Сковорода потрапив до академії в той час, коли проводилися реформи Ф.
Прокоповичем. Знайомий безпосередньо з класицизмом, він почав його
заводити і в академії. Запроваджено було і викладання нових мов. До 1741
р. (звикши до академічного життя) його взяли до царського хору. Україна
здебільшого постачала таких співаків. Був він там аж до відставки, яку
одержав у 1744 році. В нагороду за співи у царських хорах дали йому чин
придворного уставщика. Цього ж року він повертається до академії і
продовжує своє навчання, де робить великі успіхи. З філософських наук
він слухав логіку, метафізику й етику. До того ж, досконально вивчивши
грецьку, латинську, німецьку, староєврейську мови, філософію й
літературу, Сковорода став одним з найосвіченіших людей свого часу.

Навчаючись в академії, Сковорода прагнув побувати за кордоном. Він в той
час знайомиться з генералом Вишневським, який їхав до Угорщини з метою
закупити вина до царського двору і хотів із собою взяти свого дяка для
будайської православної церкви. Йому вказали на Сковороду, говорячи, що
він добре знає латинську, німецьку та грецьку мови і дуже бажає поїхати
у західну Європу. Вишневський взяв його в Буду (Офен), а з Буди він
обійшов пішки Угорщину, Польщу, Німеччину та Італію. Тут він найбільше
дбав про те, щоб познайомитися із вченими людьми, і є деякі думки про
його зустрічі з Е. Кантом

У 1753 р. Сковорода повертається додому в свої рідні Чорнухи. Сковорода
в ті часи був багатий на знання, але дуже бідний на матеріальні статки,
тому в той час він був у пошуках роботи. Пізніше Сковорода дізнається,
що в Переяславській семінарії є місце вчителя поезії. Він з проханням
звертається до переяславського єпископа Івана Козловича і той призначає
його вчителем. У цей час Сковорода починає формуватися як філософ.
Приблизно тоді, як він сам каже, Біблія стає його улюбленою книгою, і
починає її пильно вивчати.

У 1763-46 рр. Сковорода займає посаду вчителя у Харкові. У цей час він
зустрічається із Ковалінським, з яким його єднає велика дружба. Вони
вивчають класиків – Плутарха, Ціцерона, Горація, Лукіяна, проте основну
увагу вони звертали на Біблію.

У 1766 р. Сковороду було призначено професором «блаґонравия» у
Харківському Колегіумі. Цю пропозицію він радо прийняв і не брав ніякої
платні за роботу.

В останні роки свого життя він мандрує по монастирях, знайомих
поміщиках, відвідує ярмарки, де навчає простий народ. Старість не
змінила його життя. Одні вважали його за розумного, інші – за юродивого,
дивака, проте всі шукали його і всі були раді його розмові. Він все
частіше ходив у степи, бо він вважав, що на самоті можна складати
трактати, збільшувати «Сад божественних песен» або грати на флейті чи
сопілці і пізнавати себе, Бога і Біблію.

Період з 1766 — 1794рр. був найплодовитішим в його діяльності й
творчості. За цей час Г. Сковорода створив майже всі свої літературні та
філософські праці; він написав 18 творів і зробив 7 перекладів з
латинської на російсько-українську мову того часу. Крім „Сада
божественных песней”, двох проповідей, ним були написані наступні
твори, що до нас дійшли: «Наркисс» (1767), «Астрахань» (1767), «Беседа,
нареченная двое» (1772), «Диалог, или розглагол о древнем мире» (1772),
«Разговор дружеский о душевном мире» (1772), «Басни Харьковские»
(1774), «Разговор, называемый Алфавит, или Букварь мира» ( 1774), «Икона
Алкивиадская» (1776), «Жена Лотова» (1780), «Брань архистратига Михайла
со Сатаною» (1783), «Благодарный Евродий» (1787), «Потоп змиин» (1791).

У серпні 1794 р. він був дуже хворий і пішов у Орловську губернію в с.
Хотетово на зустріч із Ковалінськім, адже це була їхня остання зустріч.
Із Хотетова він іде на рідну Україну, відмовляється від грошей, які дає
йому Ковалінській. Так прийшов він до села Пан Іванівки, де жив його
знайомий поміщик Ковалевський, там він і помер.

Сам Григорій Савич у своїй знаменитій сатиричній пісні «Всякому городу
свой нрав й права» до певної міри дав вірний малюнок сучасної йому
епохи.

Україна являла собою тоді країну, яку атакував російський капітал, що
шлях його випав через неї. Таким чином, час з 1722 до 1764 р. це
перехідна доба в житті України, пережиток старої козацької автономії,
але з деякими ще старими козацькими традиціями. У 1763 р. автономія була
скасована і Сковороді довелося прожити ЗО років у важку для України добу
царювання Катерини II, яка скасувала політичну автономію України. Форми
політичного життя України, що існували з 17 ст., з часів Б.
Хмельницького, автономія гетьманщини у складі Російської держави та
політична автономія, хоча і в менших розмірах, Слобідської України, були
Катериною II скасовані і таким чином українське суспільство з його
керуючими класами – козацькою старшиною та козацтвом, що жило
політичними інтересами протягом більш ніж сто років, опинилося поза цими
інтересами. Накази старшини та козаків до катеринської комісії для
складання проекту нового Уложення (1767) свідчать, що козацтво і його
старшина не примирилися з політичним актом царського самодержавства та
навіть у перший час виявили деякий, хоч і не дуже великий пасивний та
активний опір. Цікаво, що бажання відновлення гетьманщини висловлювало
навіть козацьке населення невеликих міст та сіл. Звичайно, за
гетьманщини йому жилося не дуже добре, але й реформи Катерини II не
покращили його становища. У всякому разі політичні інтереси у
суспільстві зникли, почався політичний занепад. І саме на цей час
припадали виступи Сковороди як вчителя у додаткових класах Харківського
Колегіуму. Саме в цей час він познайомився з харківським губернатором
Щербініним, який скасував автономний устрій Слобідської України та
перетворив її в Слобідсько-Українську губернію звичайного російського
типу, з усіма хибами тодішньої губернської адміністрації. І ось у таку
сумну добу політичного лихоліття працював Сковорода. Але більш ніж на
політичний бік реформи Катерини II, треба звернути увагу на їхній
соціально-економічний бік. Козацькій старшині Слобожанщини було даровано
російські чини і таким чином їй відкрилася стежка до набуття російського
дворянства, що здійснювало її старі мрії та бажання, бо дворянство мало
право мати кріпаків. Отже, усю свою енергію дворяни звернули виключно на
розвиток свого матеріального добробуту – на поширення земельного фонду,
на збільшення числа підданих та їхніх обов’язків на користь поміщиків.

Позитивним явищем тодішнього життя треба визнати нахил до освіти, яким
перейняті були всі кола суспільства, не тільки вищі, але й козацтво,
селяни. Вони утворили та утримували на свої кошти нижчі школи, що
існували по всій Слобідській Україні, в яких навчали мандрівні
дяки-вчителі. І Сковорода вчився в одній з таких шкіл, а потім і сам
став немовби мандрівним вчителем у найкращому розумінні цього слова. Над
такими народними школами стояли колегіуми, у двох з них —
Переяславському і Харківському — навчав Сковорода, а над цими
колегіумами найвище була Київська академія, в якій виховувався Сковорода
із своїми товаришами.

Отже, риси того часу не могли не вплинути на філософа. Звичайно, він
відчував вплив свого оточення, соціальних умов і стосовно його
діяльності як вчителя, і як мандрівного філософа, і як літератора. Це
відбилося на його мові та стилі, на богословських працях. Але разом з
тим, він виступає перед нами критиком, що тоді досить гостро ставився до
існуючих на той час традицій, крім того, він утворив власний світогляд,
свою власну філософію – науку про життя, – що була синтезом його
позитивних поглядів, які він поширював у суспільстві, він всупереч
існуючим ідеалам створив свій ідеал, і дуже хотів, щоб він здійснився.
Сковорода, безумовно, був одним із найвидатніших культурних діячів
України 18 ст. і являв високою мірою своєрідну особу, був звичайно
продуктом свого часу, але значно перевищував загальний рівень своєї
доби, проводив боротьбу з її ідеологією та забобонами у релігійній
сфері. Це була головна проблема його життя. Він ставився цілком
негативно до сучасного йому громадського устрою з його прагненням про
матеріальний добробут, що будувався на визиску праці інших людей, з його
нехтуванням простого трудового, близького до природи життя. Нарешті, він
відповідно до своєї науки збудував на нових підвалинах і своє власне
життя, присвятивши його розумовому та моральному пробудженню всього
народу, з усіма його класами, до найнижчих, до селянства включно, з
якого він вийшов і з яким ніколи не розлучався, не йдучи тим битим
шляхом величезної більшості своїх земляків, для яких освіта була тільки
засобом стати паном. Він обрав собі просту професію мандрівного вчителя,
і побував у багатьох містах за кордоном. І скрізь по цих містах
Сковорода знайомився із відомими вченими того часу. Сковорода цілком
вільно володів латинською та німецькою мовами, розумів добре і грецьку,
через це він легко міг стати знайомим багатьох вчених, та набув собі
разом з цим багато нового знання, якого не зміг би набути у себе на
батьківщині.

Будучи вчителем Переяславського колегіуму, Сковорода двічі жив у родині
полтавського дідича Томари, виховував його сина, був учителем у
додаткових класах Харківського колегіуму. Це була самостійна доба його
просвітньої педагогічної діяльності. І ця вся його діяльність перейнята
головною рисою – це відмова від старих методів навчання та виховання,
його новаторство у цій галузі. У Сковороди був, безумовно, нахил до
педагогічної діяльності – це була, як він сам казав, його стать. У
Переяславському колегіумі він викладав піїтику (поезію), рівень його
знання був значно вищий, ніж у тодішніх провінційних школах, і ось він
склав для своїх викладів підручник за новими правилами. Єпископ побачив
у цьому небезпечну новину, і поставив вимогу викладання по-старому.
Сковорода, розуміючи, що його система більше відповідає вимогам науки і
в той же час є більш зрозумілою для учнів, відмовився виконати вимогу
єпископа, і його прогнали з посади вчителя.

Але ось багатий поміщик С. Томара шукає вчителя для свого сина панича
Василя. На посаді приватного вчителя він виховує Василя також у своєму,
новому дусі: спочатку виховував серце свого вихованця, зважаючи на його
природні здібності. І вихованець полюбив його на все своє життя. 4 роки
пробув Сковорода другий раз у Томари в селі і використовував цей час у 2
напрямках: по-перше, в цей час після довгої внутрішньої боротьби
остаточно вирішив обрати для себе життєвий шлях бідного мандрівника, і
цю свою думку він потім здійснив; по-друге, тут він написав значну
частину свого літературного збірника «Сад божественних песен», що у
ньому яскраво відбилася його душевна боротьба. У вільні години він ішов
в гай, садки, степи і віддавався там своїм думкам. Відмовившись після
напруженої внутрішньої боротьби від того, щоб обрати собі якийсь
звичайний стан, Сковорода обрав для себе шлях утримання, самообмеження,
покори, працьовитості, терпіння і простоти. Він відмовився від усіх
звичайних життєвих шляхів і «вирішив стати творцем свого життя, взяти за
основу зовнішнього самовизначення – самовизначення внутрішнє. Він
відкинув всякий готовий зміст життя, і поставившись з сумнівом до всіх
шляхів, вирішив найперше залишитися самим собою, утворити собі таке
життя, що цілком у всіх частинах своїх виходило б з чистої для ідеї його
внутрішньої істоти.

У 1759 р. Сковорода переселився в Слобідську Україну – на Харківщину,
одержав посаду вчителя поезії у Харківському колегіумі. Жив він тут дуже
просто: одягався в селянський одяг, вставав до сходу сонця, не їв м’яса
та риби і йшов за місто у садок, при цьому завжди був бадьорий та
веселий. Сковорода однаково ставився до людей усіх станів, відвідував
хворих, заспокоював сумних, розділяв останнє з убогими, був побожний.
Очевидно, тут він і здійснював обраний ним життєвий шлях. Харківський
колегіум був у той час, до відкриття в Харкові університету, освітнім
осередком Слобідської України, в ньому викладали і світські дисципліни ,
і в ньому вчилося не мало дворянських та міщанських дітей. Сковороду
вмовляли прийняти чернецтво, але він їм на це так відповів: «Їжте жирно,
пийте солодко, одягайтеся м’яко та чернецтвуйте.» Він залишив навчання в
колегіумі, але потім знов вступив до нього, щоб керувати освітою та
вихованням у своєму напрямку учня колегіуму М. Ковалинського, свого
майбутнього друга та біографа.

Педагогіка була, очевидно, призначенням Сковороди і він ще раз вступив
вчителем до школи, щоб там викладати етику юнацтву світського стану. Тут
він виступив із палким словом проти вчителів-ченців: «Весь світ спить.
Спить глибоко, простягся. А наставники, що пасуть Ізраїля, не тільки не
будять , але ще гладять: спи, не бійся, місце гарне, чого боятися.» Така
була його вступна лекція. Та коли довідались про зміст прочитаного ним
курсу, тоді Сковорода був змушений залишити школу. З цього часу, з 1769
р., і почалася нова, найцінніша доба його життя, коли він узяв у руки
палицю і пішов мандрувати, ставши мандрівним народним філософом до самої
смерті (1794р.). Сковорода, як і Толстой, відійшов від звичайного життя
задля того, щоб жити та навчати. Сковорода обрав собі суворе, злиденне
життя, відцурався власності, майна, грошей і навіть своєї хати. Його
життя по пустелях не нагадувало життя по пустелях ченців, воно не було
відірване від життя та людських інтересів, а навпаки було актуальною
напруженою роботою розуму для відшукання нових філософських проблем та
щастя людства.

Цим шуканням нових життєвих шляхів і вже не для самого себе тільки, але
для всіх, і присвячені його численні філософсько-богословські трактати,
літературні твори та листи, і нарешті, усні розмови та навчання. Він
ніколи довго не перебував на одному місці, мандрував з місця на місце,
проходив при цьому пішки сотні верств у межах Слобідської України.
Скрізь та у всіх його радо вітали, скрізь він був бажаним гостем у тих,
у кого він зупинявся. Все його майно складали кілька книжок, серед яких
була і Біблія на єврейській мові. Він виховував дітей – адже це була
його праця. Але й на дорослих він також звертав свою увагу, бо думав, що
дворянство та духовенство повинні проводити боротьбу з релігійними
забобонами. Сковорода жив іноді у такий спосіб, що цілком не відповідало
його настрою та думкам, але робив це не тому, що любив їхні хиби, а
задля того, щоб прикладом свого життя довести їх до самопізнання,
любові, до істини та огиди до злочинів. Звичайно ж, він обирав собі
місце для життя там, де йому подобалось. Він рішуче цурався, навіть коли
жив у поміщиків, того життя, яким вони жили, у їхніх маєтках він
утворював імунітет для себе.

Харків Сковорода дуже любив, часто відвідував його. Тут у нього був
гурток друзів, що дуже шанували його та його науку. Незадовго до смерті
він відвідав свого друга Ковалинського, що жив тоді у себе в селі
Хотетові Орловської губернії. Це була остання зустріч друзів. Помер він
9 листопада 1794 року у селі Пан Іванівці, Харківського повіту. Перед
смертю поет i філософ заповідав поховати себе на підвищенні біля гаю, а
на могилі зробити напис: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Григорій Сковорода мав величезний вплив на своїх сучасників і на дальше
українське громадянство, і то не тільки своєю етичною наукою, а головним
чином своїм життям, в якому слово ніколи не розходилося з ділом: його
вчення було в повній згоді з його життям. Щоб оцінити цей вплив, як
писав С. Єфремов, досить буде сказати, що сучасники бачили в ньому
„мандровану академію” і його самого вважали вартим за університет;
досить сказати, що коли треба було тоді знайти в Україні ідейну, чесну
та чисту людину, шукали її між «сковородинцями», тобто учнями цього
чудного чоловіка та прихильниками його науки. І навіть перший на
території України університет Харківський не дурно постав на Слобідській
Україні, де найбільше жив і навчав Сковорода… Жертви на новий
університет, після заклику і «драматичних жестів» Каразина (р. 1802).
посипались головним чином од учнів Сковороди, знайомих та приятелів
його, і тих жертв зразу ж набралось на велику, як на той час, суму —
400.000 карб. Впливу од Сковороди безперечно зазнав і батько нового
українського письменства Котляревський, і батько української повісти
Квітка?…

Філософія Г. Сковороди

Вихованцем Києво-Могилянської академії був видатний український філософ
Г.С. Сковорода (1722-1794). Беручи до уваги досвід минулих наукових
досліджень, не заперечуючи, а органічно переосмислюючи досвід та знання
попередників. Зроблю спробу проаналізувати філософію Г.Сковороди у
світлі сучасного бачення. Звертаючи увагу на проблеми, яких торкався
Г.Сковорода у своїх філософських та літературних творах, ми доходимо
висновку, що їхнє основне спрямування зводиться до дослідження людини,
її існування. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав
найважливішою з усіх наук. Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди
мають релігій-но-філософський характер, вони невідривне пов’язані із
зверненнями до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на
головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть
та ін. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким
є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності. Не
втративши авторитету проповідника та вчителя, Сковорода, прагнучи
навчити як власним прикладом, так і словом, закликав почати філософське
освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті,
бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ надвоє — на істинне та тлінне,
віддаючи перевагу Вічності, Богу, Сковорода по суті пропонує подвійне
співвідношення духовного та тілесного. Він вважає, що буквальний аспект
розуміння віри та любові складається у повсякденній буттєвій
необхідності цих понять. Людина без віри може піднятись до найвищих
вершин. Але прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед
усвідомленням їх мізерності. Там, де кінчаються межі розуму, починається
віра. Буквальне тлумачення положення про необхідність і нерозривність
любові та віри обумовлене усвідомленням Сковородою неможливості
існування людини у звичайному світі поза цією єдністю. Але є ще й інший
аспект проблеми, те, що називається підтекстовкою філософією Сковороди.
Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного
«Я». Категорії любові та віри несуть у собі глибокий пізнавальний зміст,
живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на
шлях дійсного щастя. «Скрізь любов та віру людина пізнає себе», —
твердить Сковорода. Принцип «Пізнай себе», як відомо, не вперше
з’являється у Сковороди. Пріоритет у цьому плані, звичайно ж, належить
Сократу. Але принципово новим у Сковороди є те, що він не просто
стверджує думку про необхідність пізнання природи людини, а звертає
увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням чинників її
формування — віри, надії, любові. Більше того, мислитель іде ще далі,
він розглядає віру і любов не тільки як підґрунтя душі, а й як
органічний прояв духовності людини, а причиною цього прояву є, як він
вважає, насамперед природні прагнення людини. Антиподами любові та віри,
протилежними за своєю дією на людину, у Сковороди є поняття суму, туги,
нудьги, страху. Всі вони, на його думку, роблять душу людини приреченою
на розслаблення, позбавляють її здоров’я. Тому Сковорода наполягає на
тому, що запорука здоров’я душі — її радість, кураж. Таким чином,
звертаючись до трактування Сковородою таких категорій, як любов, віра та
їхніх антиподів, ми бачимо, що філософ намагається сконструювати
життєвий простір людини не тільки за допомогою раціонально визначених
філософських понять, а й за допомогою того, з чим повсякденно має справу
людина і що одночасно має для неї вирішальне значення. На грунті
об’єднання категоріальних сутностей любові та віри у пізнанні людиною
самої себе складається категорія «щастя». Щастя міститься в нас самих,
осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко
досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення
залежить тільки від самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя,
але не всі отримують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився
багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного
існування, роблять величезну помилку, стверджуючи, що вони досягли
щастя. Вони отримують не щастя, а його привид, образ, який у кінцевому
рахунку перетворюється на прах. Г.Сковорода наполегливо підкреслює, що
люди, у своїй більшості, вступають на легкий шлях видимості щастя, та
наводить приклад, що сталося з вченням Епікура про щастя. Люди побачили
зовнішній бік його вчення про щастя як насолоду, тому й лають його за це
до сьогоднішнього дня. Не в насолоді щастя, а у чистоті серця, в
духовній рівновазі, в радості. Г.Сковорода своїм власним життям
утверджує оригінальну думку, що заклик «Пізнай себе» — це не тільки
вираження необхідності пізнання людської екзистенції, а й вказівка
основного шляху цього пізнання. А суть її в тому, що найкраще себе може
пізнати сама людина, бо шлях пізнання — це не тільки раціональне
осягнення людського життя, це насамперед переживання його. Мабуть, і
тому Г.Сковорода прагнув одинокості, бо найвищим щастям він бачив
досягнення глибин власної душі. Г.Сковорода не прагнув самоізоляції, він
прагнув самовдосконалення. У міркуваннях про щастя Г.Сковороди є ще й
такий важливий аспект. Людське щастя втілюється не тільки в духовних
шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, у втіленні
спорідненості праці. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що
царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього
голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для
суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний
спокій. Всі заняття добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з
внутрішньою схильністю. Таким чином, філософ наполягає на тому, що життя
людини має бути радісним, і зробити його таким може тільки вона сама.
Г.Сковорода мислить щастя досяжним для всіх. Для того, щоб його пізнати,
зовсім не обов’язково осягнути складну філософську матерію чи
прилучитися до кола вибраних. Щастя є простим і за змістом, і за формою.
На підставі такого розуміння щастя Г.Сковорода проповідував простоту
життя, бідність (але це не був аскетизм, а так би мовити розум на
достатність), вдоволення, яке випливає із спілкування людини з природою.
Особливістю філософії Сковороди є поділ світу на два начала: вічне та
тлінне. Переважного значення філософ надає Вічному, нетлінному началу.
Людина як мікрокосм містить у собі також два начала, які поєднуються
один з одним: у тлінному відображається нетлінне. В людині над тлінним
стоїть дух. До нього й зводив Сковорода сутність життя. Плоть не має
істинного значення для людини. Залишаючись тільки плоттю, не намагаючись
вийти за її межі, людина губить свою схожість до образу та подібності
Бога і в кінцевому підсумку перетворюється в прах. Філософ вважає, що
наше зовнішнє тіло саме по собі не працює, воно перебуває у рабстві
нашої думки. Плоть іде слідом за всіма рухами мислі. Мисль, думка — це
головна точка, тому її Сковорода часто називає серцем. Доки плоть та
кров будуть панувати над серцем, доки людина не визнає їхньої
злиденності, шлях до істини закритий, вважає Сковорода. Процес пошуків
та знаходження істини пов’язаний з тим, що людина прагне зректися
тілесного, реалізувавши себе в перетворенні духу. Це перетворення дає
змогу людині знайти істинне власне буття. Розкривши розуміння Сковородою
людського життя, ми маємо розглянути, як же він мислив саму людину. Для
нього людина — це маленький світ, мікрокосм зі своїм устроєм, зі своїми
законами існування. У людині зосереджений метафізично увесь Всесвіт,
зокрема у цьому мікрокосмі є й Бог. Головне, чим відрізняється людина
від всього іншого, що живе у світі, — це вільна воля людини та
моральність в обранні життєвого шляху. Людину Сковорода поділяв на дві
частини: на внутрішню та зовнішню. Всі характеристики зовнішньої людини
визначаються формою її існування — земним буттям. Саме це земне буття і
є головним іспитом людини на її життєвому шляху та в пізнанні істини.
Найчастіше зовнішня людина, її буття заслоняє невидимий світ (внутрішню
людину). Люди віддають перевагу видимому над невидимим. Це пояснюється
тим, що людина має відповідно до своєї природи два типи розуму, живе за
двома типами законів, має подвійне життя. Іноді людина допускається
помилки, стверджуючи, що вона може пізнати внутрішній, невидимий світ,
не зворушивши в собі внутрішньої людини, а використавши тільки ті
засоби, якими вона користувалася у зовнішньому світі. Сковорода
спрямовує свою філософію на очищення від таких помилок. Процес цього
очищення визначається самопізнанням та Богопізнанням, єдністю цих
процесів. Процес самопізнання, на думку Сковороди, триступеневий. Перший
ступінь — це пізнання себе як само-сущого, як самовласного буття. Це
своєрідна самоідентифікація особистості. Другий ступінь — це пізнання
себе як суспільної істоти. Третій ступінь — це пізнання себе як буття,
що створене та протікає за образом та подобою Божою. Цей етап пізнання
найбільш відповідальний, тому, що він надає людині розуміння загального
у співвідношенні з усім людським буттям. Подолавши в собі рабську
свідомість, стверджує Сковорода, піднявши над землею свої думки, людина
перетворюється. Філософ передбачав відкриття людиною в собі глибинних
внутрішніх духовних джерел, які дають змогу людині стати чистішою,
кращою, переорієнтуватись з виключно земного існування на духовне
вдосконалення та змінити своє власне земне життя відповідно до
духовного. Своєю творчістю і життям Г.Сковорода продемонстрував
можливість здійснення глибинних перетворень.

Характерними рисами філософії Г. Сковороди є діалогічність і
символічно-образний стиль мислення. Філософію розуміє, як мудрість, як
життя в істині, побудоване на засадах його вчення. Підґрунтя філософії
Г. Сковороди становить його концепція про дві натури і три світи,
згідно з якою світ складається з двох натур — видимої і невидимої,
зовнішньої і внутрішньої, тварі й Бога.

Вчення про дві натури пов’язане з концепцією про три світи, яка
стверджує, що все існуюче поділяється на три види буття, або світи —
великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія). Шлях
пізнання невидимої натури — Бога — через пізнання людиною себе самої,
своєї внутрішньої суті, „внутрішньої людини” можливий, на думку
Сковороди , єдино правильний. Це переконання ґрунтується на засадничій
тезі його філософії про паралелізм у структурі трьох світів: макро-,
мікрокосму і Біблії. Виходячи з цієї тези, „внутрішня людина” у
Сковороди водночас індивідуальна й над індивідуальна, космічна; її
структура аналогічна будові великого світу. Тому людське самопізнання
дає змогу пізнавати внутрішні закони природи.

Розв’язання наскрізної у філософії Сковороди проблеми щастя мислення ним
через нове народження людини, через розкриття й божественної суті,
виявлення таланту, закладеного в неї Богом, що забезпечує не зовнішнє
вимушене заняття, а працю за покликанням. На думку філософа, духовне
відродження людей, здійснення ними сродної праці автоматично призведуть
до злагодженого функціонування суспільства.

Філософія Г.С.Сковороди є прекрасним прикладом існування філософії
українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного
вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій,
любові, честі, совісті, гідності і порядності; вона є своєрідним пошуком
і визначенням українським народом свого місця в суспільно-історичному
процесі, закликом до гуманізму і «сродної» людській природі дії. V
Видатним філософом-просвітителем, сучасником Г.Сковороди був
Я.П.Козельський (близько 1728 — 1794). Свою основну працю —»Філософські
пропозиції» Я.П.Козельський створив у 1768 p. Він продовжував філософію,
впливу якої зазнав М.В.Ломоносов, навчаючись у Києво-Могилянській
академії у 1734 р. Козельський був противником схоластики, теології,
виступав з критикою вольфіанської метафізики. В теорії пізнання
Я.Козельський виходив із сенсуалістичної позиції. Філософію розглядав як
особливу галузь науки, яка охоплює «одні тільки генеральні пізнання про
речі і справи людства», як визначальну роль соціального середовища у
формуванні моральності людини. Він вказував, що просвіта і моральне
вдосконалення народу можуть бути тільки результатом (а не передумовою,
як вважали видатні представники французької філософії XVIII ст.)
звільнення народу від соціального пригнічення, «полегшення його
труднощів». Я.Козельський критикував принципи християнської моралі. Він
був переконаним противником будь-якого самодержавства, засуджував
дармоїдів, які живуть за рахунок «чужого поту», пригнічуючи «суспільне
корисних людей». Його ідеалом було суспільство, в якому нема ані
розкоші, ні злиднів, а приватна власність обмежена особистою працею і
заслугами перед співвітчизниками; це суспільство засноване на
обов’язковій для всіх суспільне корисній праці, на взаємодопомозі і
повазі гідності людини; праця в цьому суспільстві — обов’язок людини.

Філософія Сковороди — це джерело справжнього гуманізму та співчуття
людині. Вона змушує замислюватися над важливими питаннями життя.
Філософа турбують вічні теми, які існують з часів виникнення людства.
Він знаходить відповіді на багато запитань і ділиться ними з кожною
людиною.

Тлумачення святого письма.

Самопізнання має ще одне велике значення: воно дає можливість пізнати ще
й третій світ, третій елемент всесвіту – Біблію. Біблія завжди була
незвичайною книгою для Сковороди. Саме з Біблії і почалося формування
філософської системи Сковороди. Він її дуже добре знав, вільно цитував,
складав часто цілі симфонії із біблійних текстів. Біографи Сковороди
свідчать, нібито він ніколи не розлучався з Біблією, так і помер з нею.
У його свідомості це була якась незвичайна величина, пізнати яку було
потрібно кожному. І яких тільки імен, яких тільки назв не вишукував
Сковорода, щоб достойно величати Біблію, з чим він її не порівнював.

Біблія – це світ символів, що відкривається тільки обраним. Вона, наче
море: там, де вода стоїть тихо – ховається безодня, в якій сховані
дракони, що гублять людей. Це бідна удова, що тужить за померлим
чоловіком, це – аптека для душі, де багато-багато ліків проти різних
хвороб. Біблія – стріла (Бога), що летить прямо до Бога; подібна вона й
до мудрої і хазяйновитої людини, що своєчасно запаслася насінням для
посіву, і врешті-решт – вона сам Бог!

Отже, як і кожен зі світів, хоч і божественний світ, Біблія все ж таки
не вільна від плотського, тлінного начала. Для того, що сюди вліз ворог
Божий і премудрості сатана, що насмітив у Біблії своєю брехнею, якою й
губить кожного, хто ще себе не пізнав, а хоче пізнати Біблію.

Той же, хто сам себе вже пізнав, повинен добре пам’ятати, що Біблія – це
світ символів і розуміти її дослівно не можна. Кожне слово Біблії має
приховане значення, яке буде зрозумілим тим, хто себе пізнав. Так робив
і Сковорода. Вірний своїй думці, що «всякое слово в ней дишет
таинственним гаданий мраком», він і тлумачить Біблійні символи. А люди,
що розуміють Біблію так, як тлумачить її священник, не знаходять шлях до
щастя, а навпаки: «многих поколебала грязь Лотового пьянства», любовні
історій Давида тощо.

Про Біблію як книгу Сковорода вчив, що написана вона Мойсеєм. Поетична
форма цього твору, фігурально-символістичний стиль цієї книги і дали
привід людям неглибоким думати, що там оповідається про створення нашої
планети, що Землі близько 7000 років. Але це зовсім не так, бо «materia
acterna». Біблія оповідає про інше, коли там говориться про те, що Бог
сказав: «Хай буде світ», то це потрібно розуміти, що Бог зробив світ
символом себе, своєю ознакою. Сковорода говорить, що ним уся матерія
перейнята. Він єдиний, він усюди і ніде, немає ні початку, ні кінця, наш
світ і усі світи, коли вони без числа – це лише тінь вічного. Вона іноді
зникає, не стоїть постійно на однму місті і перетворюється у різні
форми, але тільки не відходить від свого живого дерева життя.

Сковорода не говорить про створення світу Богом, він висміює біблейську
казку про створення світу за 6 днів. Він підкреслює це, бо думає, що
тільки дитячий розум може думати, що цього світу колись не було або не
буде. Це тільки в десятому столітті були такі розуми, що готувались до
Христового приходу. Але він все ж таки початком всього існуючого визнає
Бога. Яка ж первісна основа сущого? Ніщо! Вічна воля, каже Сковорода,
забажавши проявитись у видимому світі, з нічого утворила все, що є у
думці і у світі. Бажання вічної волі перетворилися у видимі явища,
одяглися у думки, думки у форми, форми в матеріальні образи. Кожна
істота в світі є виявлення невидимого в тимчасовій видимості і,
закінчивши своє світове існування, воно знову приходить до свого
початку: тобто перетворюється в ніщо, це і є смерть.

Особливо дратував Сковороду фінал поеми про сотворення: «почти от дел
своих». Мало того, що написано всіляких дурниць – світ зробився у перший
день, а сонце на четвертий з’явилося, так ось іще: «Будто истомлен,
ничего создать не мог уж больше. А если би еще не помешало би, неизменно
у нас нине показались би безхвостие льви, крилатие черепахи й всякие й
прочие чудовища й уроди, а за ними би во след, как Елисейское железо,
винирнуло б, сказать по-римскому, Mobile peretuum й филозофский, все
блато европейское преобразует в злато, камень …» Або скаже: «Насади,
Господь Бог, сад в Едеме.» А Едем – то значить сад: сад у саду насадив?
А далі ще й не те буде: розкаже, «що люди преобразуются в соляние
столпи, возносятся к планетам, ездят колясками по морском дне й по
вохдухе, солнце, будто карета, останавливается й назад падается …»

От всякі блазні читають і ймуть такій нісенітниці віри, в ім’я таких
дурниць морять себе голодом, калічать, палять на кострах, гублять душу і
тіло, думаючи, що такими засобоми вони досягнуть царства Божого. І всі,
хто з такою нісенітницею не погоджуються, об’являє той дурень єретиками,
а коли він іще, крий Боже, має якусь силу чи владу, то бува й гірше:
роблять на «єретика» гонитву, упоряджають костри на славу Божу.

Ні, вже краще зовсім не читати Біблії, ніж читати її отак – без очей,
слухати без вух. Як може натура повстати сама проти себе, сама проти
своїх законів? Як би хоч раз залізо плавало, то так би й залишилося на
віки. Що це за дивна така богословія, що говорить не про Бога? Прийдуть
колись такі часи, коли у бурхливих хвилях брехні випливе «височайшая й
сладчайшая истина.»

Через те, що правильно зрозуміти Біблію важко, Сковорода й рекомендує
обрати собі у цій справі наставника, проводиря. Наставники – це ті мудрі
люди, які розуміють мудрість Божу. До них Сковорода зараховує: Василя
Великого, Івана Златоустого, Григорія Назіанзина, Августина Блаженного,
Григорія Великого та інших. Хто хоче зрозуміти Біблію, той не може бути
до неї байдужим або лукавий. Ті, що задають питання Богові – чи живий
буде горобець у моїх руках – ті не увійдуть у царство. Таким Бог
відповідає: живий, якщо не задавиш.»

Між наставником і учнем повинно бути взаєморозуміння. Читати Біблію
потрібно в міру, добре роздумуючи над кожним словом. Якщо трапиться
таке, що чогось ніяк не розумієш, то запитай: «коль великдом Божий!
Велик й немать конца!»Це вже наближається до віри Тертуліянової.

Така сама по собі філософська наука Сковороди — де філософія поєднується
з Богослов’ям в оригінальну, тільки Сковороді властиву мудрість, заради
якої ця людина все життя ходила між людьми, не сходячи з дороги, а прямо
йдучи за своєю ідеєю. Така гармонія життя і науки, слова й діла була у
Сковороди. Сковорода як предтеча національного відродження. Мета
відродження приходить у свідомість народу потребою рефлексії над його
минулим і прийдешнім. Реальність відродження складається через прагнення
індивідуалізації громадського життя і втілюється примноженням розмаїття
діяльності й розбудовою гетерогенного змісту структури культури.

Українська дійсність XVI-XVIII ст. дала приклад бурхливого духу
вольності морального і політичного вибору, суспільного демократизму. Це
був час наростання суб’єктивності українського суспільства,
нагромадження гуманітарних цінностей культури з наголошенням ролі
людини. Актуалізується поняття зрідненості внутрішнього осереддя особи з
її зовнішнім світом – явище властиве для всієї ренесансної Європи, надто
в протестанському тлумаченні Господнього покликання людини. Подальша
історія України скдалася так, що з втратою самостійності в автентичній
соціонормованій діяльності українське середовище позбавлялося природного
життя у суспільній поведінці людей. Пасивніть і пристосування набувають
нормативності серед певних верств народу. Корисливість та вимога
переважно вмотивовують вчинки суспільної людини підмосковної України.
Громадське життя покривається «плащом ліності», а дух примирення,
невимогливості й упокорення передворюється в неофіційну ідеологію
формування «малоросійства» як придатного для імперського політичного
стану волі та мислення.

Силу для малоросійства надавали кілька джерел. Серед них – цілком
однозначна політика московської імперії щодо людини – гвинтика. Але
також суміжна з нею загальноєвропейська суспільна тенденція возвишення
вартостей цивілізації над вартостями культури.

Г. Сковорода як постать козацької ментальності з націленістю на
індивіда, гостро відчув згубу «видимого» світу, який вловив у свої
тенета долі більшості людей. Зовні заданій соціонормативності
протистояла душа і культура конкретного середовища, живого осереддя.
Серце виказувало потребу не всезнаючого опікунства, а властивої для
нього зрідненої поведінки й істинного покликання. Тоді людина зніме плащ
лінощів і малоросійства, коли ступатиме в ногу, биття свого серця задля
самореалізації. На відміну від російських просвітителів Сковорода вважає
правдивим джерелом вчинків не абстрактні моральні приписи, а серце як
божественний «живець». Цим він дещо порушує грецьку традицію дихотомії
людини на дух і матерію і надає перевагу ранньохристиянському підходові:
людина є духом і одухотвореним тілом.

Сковорода не довіряє схоластичному і чисто раціональному поясненню світу
і Бога. Він є обізнаний з:

а) систематично викладеними курсами філософії у Києво-Могилянській
академії;

б) вихолощеням

Христової віри в колах українських священників, вірних Московському
патріархові, а не своєму народу.

Імператив Сковороди «пізнай себе» має ширший зміст, ніж індивідуальний.
Пізнати себе в тогочасному українському середовищі означало здійснити
теоретичну рефлексію над самототожністю народного духу і
продиференціювати суспільно-політичну та політичну реалії щодо минулого
й прийдешнього України. Таким чином, філософія Сковороди, сформувавшись
внаслідок попередньої розбудови гуманітарних вартостей, проявила потребу
духовної рефлексії українського середовища над своєю природою і
призначенням, як голос духа постала прагненням індентифікувати
самосвідомість людини й народу, стала предтечею усвідомленого
національного поступу.

Етика Сковороди Тлумачення Святого Письма.

Неоднозачне ставлення Сковороди до Біблії характеризується чітко
вираженим алегоричним тлумаченням. Для нього ця книга, яку треба дуже
уважно читати і при цьому не зупинятись на зовнішньому, на явищах, а
проникати глибоко в суть сказаного.

Сковорода аргументує свій погляд на Біблію як наголошує, що Біблія не
навчає нас брехні, але «во лжи напечетлело следи й стези, ползущий ум
возводящие к превиспренней истине.» Оскільки Бог сотворив світ, усе
суще, він являє собою досконалість і правдиву істину, він вічний, до
нього нічого не було, а все, що є, почалося з нього, з його волі. Усе,
що він сотворив, тимчасове, мінливе, це лише оболонка, у якій може
ховатися (перебувати) істина.

Для Сковороди слово Біблії-лише твірна форма, у якій схована Божа
істина. Щоб дістатися до неї, мало просто бачити або чути: треба вміти
це робити. Коли про Іллю сказано, що він був узятий вихором, то це не
можна сприймати буквально. Той вихор був «глагол Божий», не людський і
не про людину. Колісниця Божа, коні – теж його. Це все Бог робить, вічне
начало, істина.

«Сей на всех их, как на апостолах й на своих ангелах, ездит , й не
Симеон его, но вечний Симеона й всех их, как ветошь свою, носит.» Отже,
істина мовби їздить на фігурах своїх, а вони в цьому процесі неначе
підносяться над землею «в тонкій Божества разум.» Річ у тому й полягає,
щоб віднайти Істину, сховану у Біблії.

Що таке щастя? Пізнання себе і Бога. Усвідом своє щастя – значить найти
його. Воно є у нас самих. Людина повинна знаходити своє щастя внутрішнім
самоаналізом. Царство Боже є всередині нас. У цьому пункті свого вчення
Сковорода наближався до моральної доктрини Толстого «Адское царство тоже
внутри нас, оно в нас биваєт тогда, когда ми не сознаем, как необходимо
для нас царство Божее.»

Сковорода висуває два положення про щастя. По-перше, «щастя в серці,
серце в любові, любов – це закон самопізнання, не залежить ні від часу,
ні від місця. По-друге, щастя у згоді нашої волі з потребами природи.
Адже закон приоди – це закон гармонії, який керує людським життям. Життя
згідно із волею Божою означає бути щасливим. Це не важко, а тому й
можливо.

Що стосується практичної, життєвої моралі, то основне положення
Сковороди таке: «благодарение блаженному Богу, что нужное сделал он
нетрудним, а трудное ненужним.»

Практичний висновок із етичного вчення Сковороди може бути. Щастя – це
вічне питання людства.

Все, що існує, що переходить від одного стану до іншого, є «все се плоть
тлініє, а те, що є необхідного, внутрішнього, се вічне – Бог.» У людині
це вічне божественне, є його внутрішній безсмертний дух, який Сковорода
називав Мінервою.

Життя є тільки тоді справжнім, коли наш розум висліджує стежку до
пізнання правди. Далі Сковорода говорить, що пізнання, таким чином, є
єдине життя і разом з тим – єдине справжнє щастя людини. Людина повинна
пізнати себе з 3 боків: 1) перше саморозуміння є порозуміння себе як
окремої особи, як людини, що має свою особистість. Друге саморозуміння є
порозуміння себе як члена громадського життя, тобто людину, що має з
іншими людьми одну віру, одну Батьківщину, закони, мову і звичаї.Третє
саморозуміння є порозуміння себе як істоти, яку створив Бог подібно
своєму образу.

Окремі філософи вчили про якусь одну сторону самопізнання. І Христос
перший навчив повному, тобто троякому самопізнанню. Пізнати себе трудно
через те, що все залежить цілком від людської волі. Звідси загальна
теоретична теза Сковороди: «Дяка Богові, що він потрібне зробив
нетрудним, трудне – непотрібним. Щастя для людини є саме потрібне, але
воно є і саме нетрудне, коли чоловік довідається, в чому воно.»

І в етичній, як і в метафізичній, сферах Сковорода, як ми бачимо, стоїть
між детерміністами та інтерміністами, і хоче погодити їх з собою. Для
цього він проводить ідею «звичайності» (природної вдачі). З одного боку,
в людини є вільна воля, а з іншого — природна вдача.

Щастя буває тільки тоді, коли свобода волі і природний хист співпадають
у житті людини. З цього принципу звичайності і незвичайності виходу
Сковороди принцип національності.

Серцевиною етичного вчення Сковороди є питанна нормативної етики як
умови досягнення щастя. Ідея «внутрішньої людини», спрямована на
інтенсифікацію духовного життя, приводить до висновку, що щастя нема
чого шукати у «видимій природі».

Щастя не залежить від місця і часу, від плоті і крові. «Рідне нам щастя
не в почесній посаді, не в тім хисту, не в славному столітті, не у
високих науках, не в багатому достатку. Щастя потрібно шукати в собі, у
власній «невидимій природі», єством якої є Бог.

Етичний плюралізм Сковороди, зумовлений ідеалом «нерівної рівності»,
перебуває для кожної людини її власний життєвий шлях, у якому умовою
щастя є «спорідненість»людини з тим чи іншим типом життя і поведінки. У
діалозі «Алфавіт або Буква світу» філософ стверджує, що в кожної людини
своя природа. Змінити її неможливо. Можливо лише, пізнавши її’, обрати
собі знання і життєвий шлях, «споріднений з цією «невидимою природою».
Коли людина йде за вимогами «видимої природи», «сліпої натури», то вона
потрапляє в рабство до останньої. Тягар рабства стає тим більшим, чим
більше перевищуються необхідні потреби нагромадженими людиною
багатствами та маєтностями.

«Споріднені» нахили людини легко відрізнити від «неспоріднених».
Основними прикметами є їхня постійність і доступність. Поняття «потрібне
співвідноситься в Сковороди з поняттям «легко». Справді природна потреба
легкодосяжна. «Золотом можеш купити село, – повчає філософ, річ важку,
бо не обов’язкову, а щастя як необхідна необхідність задурно завжди і
всюди дарується.»

«Споріднена праця не лише засіб забезпечення матеріального існування.
Вона цінна своїми наслідками, винагородою чи славою.» Вона є джерелом
радості і щастя. Вона дозволяє знайти справжнє царство Боже у серці
людини.

Висновки

Філософія Сковороди – це джерело справжнього гуманізму та співчуття
людині. Вона змушує замислюватися над важливими питаннями життя.
Філософа турбують вічні теми, які існують з часів виникнення людства.
Він знаходить відповіді на багато запитань і ділиться ними з кожною
людиною.

Усвідомлюючи своє покликання й часове призначення пробудження духу
нації, Григорій Савич Сковорода кожним словом, кожним кроком, кожним
помислом виконував свою місію. Власним життям він канонізував високі
моральні принципи: волелюбність, твердість духу, гідність, щирість,
добролюбство, прагнення мудрості, надійність, любов до ближнього. Цим
утверджувалися моральні підмурки нового українського суспільства. Творча
спадщина великого філософа стала невичерпним джерелом мудрості й
життєдайної наснаги для українського народу на довгі-довгі віки. Вона
злободенна й сьогодні. Вона актуальною буде і завтра. Межі духовному
вдосконаленню людини так і не визначено.

Минуло понад два століття, як філософ Сковорода ходив по нашій землі,
але його філософські роздуми й досі приваблюють людей своєю актуальністю
та навчають нас добру і людяності.

Список використаної літератури

1. Багалій Д. 1.”Український мандрівний філософ Г. Сковорода”. К., 1992

2. Багалій Д. 1.”Григорій Саввич Сковорода.” К., 1920

3. Багалій Д.1., Яворський М.І. «Український філософ Сковорода.» К.,
1922

4. Білий В.Г, Сковорода Г.С. «Життя й наука.» К., 1924

5. Ефименко А.”Личность Г.С.Сковороди, как мислителя.” К., 1905

6. Коваленский М. Й. «Життя Сковороди.» К., 1886

7. Кудринский Ф.”Философ без системи.” К., 1848

8. Лаврецький С.”Український філософ Г.С.Сковорода.” Л., 1894

9. Пелех П.”3 життя і творчості Сковороди.” Л., 1925

10. Радич В.”Вечний странник” К., 1992

11. Григорій Сковорода : дослідження, розвідки, матеріали., – К., 1992

12. Сковорода Г.С. український мислитель. – К., 1992

13. Тисяченко Г.”Народний філософ-учитель Г.Сковороди.” К., 1922

14. Табачников И. „Григорий Сковорода”. М., 1972

15. Кальве де, Густав Г. и Вернет Н. „Сковорода, украинский философ”
-Х.,1817, ч.VI

16. Таранов П. „120 философов”, – С., 2002

17. Філософська думка в Україні. Бібліографічний словник. – К.,2002

Кальве де, Густав Г. и Вернет Н. Сковорода, украинский философ. —
«Украинский вестник» (Харьков),1817, ч.VI, ст. 40

Історія українського письменства, І, ст. 255

Філософська думка в Україні. Бібліографічний словник. – К.,2002, ст.
178-179

О. Кудринський. Философия без системи , 1898, ст. 39-43.

Біленко. Г. Сковорода-український мислитель. 1992, ст. 67-68;

Л.Котова. Проблема щастя в етиці Сковороди, ст. 63-64

Лавровецький С. Український філософ Г. Сковорода,. Львів, 1894, ст.
5-20

Багалій Д.1. і M.I. Яворський Український філософ Сковорода 1922 , ст.
10,26,

Білий В. Г.С. Сковорода//Життя і наука, ст. 6, 21, 29. К., 1924.

Г. Сковорода. Початкові двері до християнської доброчинності.
Тернопіль, ст. 1440

PAGE

PAGE 1

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020