Реферат на тему:
Зростання національної самосвідомості у першій половині ХІХ ст.
План.
Імперська політика російського самодержавства в Україні.
Декабристський рух в Україні.
Кирило-Мефодіївське братство. Т.Г.Шевченко.
Політика російського самодержавства в Україні
У тривалому визріванні об’єктивних передумов зміни феодалізму
капіталізмом особливе місце посідає передреформне шістдесятиріччя. Воно
характеризується дальшим розкладом феодально-кріпосницької системи, яку
в 40 – 50-их роках ХІХ ст. охопила глибока криза, що призвела до падіння
кріпосного права і встановлення капіталістичного ладу в Росії. Тут, як і
всюди, економічна “структура капіталістичного суспільства, – писав
К.Маркс, – виросла з економічної структури феодального суспільства.
Розклад останнього звільнив елементи першого”.
В умовах розкладу феодально-кріпосницької системи панівний клас
дворян-поміщиків всіляко намагався зберегти свою владу. Царизм проводив
політику, метою якої було зміцнення кріпосницьких порядків, забезпечення
панівного становища поміщиків у господарському і політичному житті.
Водночас царизм змушений був рахуватися з інтересами буржуазії, що
формувалася, і вживав заходів, які об’єктивно вели до розвитку
капіталістичних відносин.
З метою уніфікації системи управління і зміцнення
самодержавно-поліцейської влади на місцях на українські землі, що
перебували в складі Росії, наприкінці ХІХ ст. було поширено
загальноросійський адміністративний устрій. Територію України поділили
на губернії та повіти. Всі українські землі було поділено на дев’ять
губерній. Вся адміністративно-виконавча влада в них здійснювалася
губернаторами, яких призначав цар, а в повітах – справниками. У 1837р.
повіти поділили на стани, очолювані поліцейськими приставами, які,
спираючись на підлеглих їм сільських соцьких і десяцьких, тримали
населення міст і сіл в покорі самодержавній владі царя та його органів
на місцях. Судочинство на Лівобережжі України здійснювали генеральний
суд, відновлений Павлом І (його склад затверджувався сенатом), а на
місцях – повітові дворянські суди. На Правобережній Україні зберігалися
земський та підкормський суди. Пізніше судові установи були
реорганізовані за єдиною загальноросійською системою. У селах які
належали поміщикам, вся адміністративна і судова влада зосереджувалася в
руках останніх.
Протягом першої половини ХІХ ст., зокрема в 1840 – 1850рр., на Україні,
як і в усій Росії, відбувався процес дальшого розвитку продуктивних сил
не лише у промисловості, а й в окремих галузях сільськогосподарського
виробництва.
Невпинно розвиваючись, продуктивні сили зумовили зміни у виробничих
відносинах. Ці зміни проявлялись як у формах власності на знаряддя
виробництва, у становищі виробників, так і в сферах розподілу продуктів
праці. Хоча феодально-кріпосницька система господарства, заснована на
власності поміщиків на землю, прикріпленні селян до землі та їх
особистій залежності від власників, лишалася в першій половині ХІХ ст.
пануючою, виключне право дворянського стану на землю все більше
підривалося зростаючими товарно-грошовими відносинами та іншими
факторами капіталістичного розвитку. Нові умови розвитку спонукали
царський уряд йти на поступки іншим станам.
Зокрема царським указом від 12 грудня 1801р. купецтву, міщанству і
державним селянам надавалося право надавати землю, не заселену
кріпосними селянами. Завдяки цьому почало зростати приватне
землеволодіння, що мало здебільшого буржуазний характер. На прикінці
50-их років лише на Лівобережній Україні, Катеринославщині і Херсонщині
вже було понад 34,5 тис. державних селян, які володіли на правах
приватної власності понад 86 тис. десятинами землі.
Помітні зрушення в розвитку економіки і торгівлі в Росії, в тому числі й
на Україні, що відбулися протягом першої половини ХІХ ст., зумовили
певні зміни в класовій структурі тогочасного феодального суспільства.
Українська, як і російська, торгово-промислова буржуазія формувалася з
дворянства, що капіталізувалося, купців, власників ремісничих
майстерень, багатих міщан та заможних селян. У 30 – 50-их роках на
Україні зростала кількість поміщиків, які засновували в своїх маєтках
різні промислові підприємства, впроваджували правильну сівозміну,
засівали лани технічними культурами. що давали значний прибуток,
використовували вільнонайману працю, машини та інші удосконалені
знаряддя праці, тобто вдавалися до різних видів підприємництва, вели
товарне господарство, одержуючи значні прибутки.
Суспільно-політичний рух на Україні у другій чверті ХІХ ст. розвивався в
умовах розкладу і кризи феодально-кріпосницької системи, загострення
класових суперечностей і антифеодальної боротьби селян.
Посиленню суспільно-політичного руху сприяли такі історичні події, як
повстання декабристів 1825р., революція 1830р. у Франції, повстання 1830
– 1831рр. У Польщі, революційні події 1848 – 1849рр. у багатьох країнах
Європи.
На весь світовий суспільний процес того часу справляла могутній вплив
перша революційна організація пролетаріату – “Союз комуністів” та його
вожді К.Маркс і Ф.Енгельс.
На Україні революційну справу декабристів продовжило нове покоління
борців, яке прагнуло зблизитися з народними масами і підняти їх на
боротьбу. Поряд з дворянами у визвольну боротьбу почали втягуватися
різночинці – вихідці з міської бідноти й селян, купецтва, чиновників
тощо.
У цей період формувався революційний демократизм як ідеологія
пригнобленого селянства, що прагнуло звільнитися від кріпосництва.
Першими ідеологами його виступили В.Г.Бєлінський та О.І.Герцен. На
Україні найвидатнішим діячем революційного демократизму став їх соратник
Т.Г.Шевченко. Революційні демократи рішуче виступали за селянську
революцію, яка повинна була повалити самодержавство й ліквідувати
кріпацтво.
Водночас з революційним демократизмом формувався лібералізм як ідеологія
буржуазії, що народжувалася. Існування цих течій на Україні знайшло свій
прояв у програмі та практичній діяльності Кирило-Мефодіївського
товариства, де революційно-демократичну частину очолював Т.Г.Шевченко, а
буржуазно-ліберальну – М.І.Костомаров. Між ними не було й не могло бути
примирення в принципових питаннях боротьби проти самодержавства і
кріпосництва.
Декабристський рух в Україні
Декабристські традиції мали глибокі корені на Україні, де активно діяли
революціонери. Декабристи цікавилися героїчною історією українського
народу й відобразили її у своїх творах. Вони цікавилися також
суспільно-політичним життям на Україні. що мало благотворний вплив на
дальший розвиток передової думки в українській літературі й мистецтві.
Після повстання декабристів, незважаючи на жорстокі репресії царизму, в
середовищі передової інтелігенції – студентів, професорів, чиновників,
офіцерів, діячів літератури й культури – не припинявся опозиційний рух,
тліла революційна іскра, кинута декабристами.
По всій Росії і на Україні поширювалися волелюбні твори О.С.Пушкіна,
К.Ф.Релєєва, В.Ф.Раєвського, О.С.Грибоєдова та інших поетів, епіграми на
царя, вельмож, міністрів, губернаторів та інших сатрапів
самодержавно-кріпосницького ладу.
Під впливом повстання та революційних ідей декабристів виникали численні
гуртки передової інтелігенції, яка не мирилася з існуючим ладом, в
умовах реакції сміливо й самовіддано виступала проти самодержавства й
кріпосництва. Учасники гуртків виношували революційні думки, шукали
шляхи для продовження боротьби, розпочатої декабристами.
Одним з найголовніших центрів передової суспільної думки, де рух
декабристів знайшов особливо значний резонанс, став Московський
університет.
На зміну полеглим і засланим на каторгу політичним борцям у визвольний
рух вливалося нове покоління – різночинці, – які увібрали досвід
декабристі. але відрізнялися від своїх попередників радикальністю
завдань, чіткістю програми, демократичністю переконань та прагненням
підняти на революцію не лише війська, а й народні маси, селянство.
На Правобережній Україні двадцять два роки (1813 – 1835) палахкотів
селянський рух під проводом славнозвісного Устима Кармалюка. Особливо
грізними були повстання військових поселенців: бузьких козаків у
Херсонській губернії, в Чугуївському і Таганрозькому уланських полках.
Помітного розмаху набував рух робітників і селян, приписаних до заводів
та фабрик: там відбулося не менше 70 заворушень. На Україні робітники
Луганського ливарного заводу тривалий час вели боротьбу проти тяжкої
експлуатації та утисків адміністрації.
В Москві заснували нову організацію під назвою “Союз благоденства” (1818
– 1821), що ставила своїм програмним завданням підготовку суспільної
думки до здійснення політичного перевороту в Росії, повалення монархії й
скасування кріпосного права, запровадження республіки і прийняття
конституції. Активною діяльністю його учасників у галузі освіти,
правосуддя, громадського господарства передбачалося переконати
якнайбільше людей у необхідності реформ у суспільстві. Проводилася
ідеалістична думка, що світом керує розум. Соціальна революція по суті,
ототожнювалася з моральним удосконаленням суспільства шляхом
просвітительства.
На чолі “Союзу благоденства” стояла Корінна управа, до якої входили 29
фундаторів товариства. Кожний член Корінної управи мав очолити місцеву
управу. Місцеві управи мусили стати опорою майбутнього перевороту,
підготовка якого розраховувалася на 20 років. На Україні Тульчинська
управа, очолювана П.І.Пестелем, нараховувала близько 30 осіб і проявляла
значну активність у “Союзі благоденства”.
У січні – березні 1821р. в Петербурзі і на Україні (м. Тульчин)
утворилися дві взаємно зв’язані таємні організації, відомі під назвою
Північне й Південне товариства дворянських революціонерів.
У Києві під час контрактових ярмарків відбувалися щорічні з’їзди
Південного товариства (1822 – 1825). На з’їздах вирішувалися
найважливіші питання діяльності товариства: створено управи в Тульчині,
Василькові і Кам’янці, прийнято програму, вирішено питання про
встановлення союзу з польським Патріотичним товариством, прийняття
Товариства об’єднаних слов’ян, прийняли створену П.І.Пестелем “Руську
правду”, що передбачала скасування кріпосного права і станів, повалення
шляхом військового перевороту самодержавства і встановлення республіки,
проведення соціальної революції в Росії. Значна частина членів
Північного товариства підтримувала “Руську правду” як радикальну
програму майбутньої революції.
На порядку денному постало питання про необхідність досягнення єдності
програми і революційних дій Північного та Південного товариств,
залучення сил до участі в революції, поширення впливу членів товариств у
військах і підготовку останніх до повстання.
Нове покоління діячів визвольного руху в Росії належало до революційних
демократів. Революційний демократизм зародився і визрів під
безпосереднім впливом декабризму, дворянської революційності, відповідав
новому етапові боротьби прогресивних сил за оновлення Росії.
Засновниками й ідеологами революційного демократизму по праву стали
найвидатніші діячі того часу – О.І.Герцен і В.Г.Бєлінський. Серед їх
послідовників, соратників і однодумців найвизначніше місце зайняв
український поет-революціонер Т.Г.Шевченко, який високо цінував
революційний подвиг декабристів. Думки і помисли Т.Г.Шевченка зверталися
до мільйонів селян, що скніли в ланцюгах кріпосного рабства. Поневолені
селяни віками мріяли про землю і волю, піднімалися на повстання проти
поміщиків. На захист їх стали революційні демократи, які виступили за
скасування поміщицької власності на землю і селян.
Кирило-Мефодіївське братство. Т.Шевченко
Суспільно-політична діяльність Т.Г.Шевченка почалася в кінці 30-их
років, коли лютувала самодержавно-поміщицька реакція. Царський уряд
після повстання декабристів тримав під невсипущим наглядом жандармів усі
сфери громадського життя, намагався підпорядкувати інтелігенцію впливові
офіціальної ідеології самодержавства, задушити будь-які спроби критично
мислити й протестувати проти існуючого ладу. Незважаючи на такі гнітючі
умови, Т.Г.Шевченко сформувався як революційний демократ, став незламним
борцем проти самодержавства й кріпосництва, знайшов собі немало
однодумців, послідовників і соратників. Під безпосереднім враженням
тяжкого підневільного життя селянства України і його боротьби проти
гнобителів Т.Г.Шевченко почав свою діяльність як поет і художник.
Визначною подією в історії загальноросійського визвольного руху на
дворянському етапі було виникнення на Україні, майже одночасно з
організацією петрашевців, таємного Кирило-Мефодіївського товариства з
революційною програмою, ідейним натхненником якого став
революціонер-демократ Т.Г.Шевченко. Молоді прогресивні сили України
замислювались над долею пригнобленого народу, мріяли про його визволення
від кріпацької неволі, шукали шляхи повалення самодержавства.
У січні 1846р. професор Київського університету М.І.Костомаров,
чиновник М.І.Гулак та студент В.М.Білозерський заснували політичну
організацію, названу на честь слов’янських просвітителів “Слов’янське
товариство святих Кирила і Мефодія”. Однак товариство ставило не лише
освітні цілі, як здавалося б на перший погляд. З самого початку воно
мало політичний характер: висувало питання про визволення і єднання
слов’янських народів, ліквідацію самодержавства, кріпосництва,
запровадження загальної освіти простого народу тощо. Таємне товариство
виникло у Києві і діяло 15 місяців (січень 1846 – березень 1847). До
нього вступили поет Т.Г.Шевченко, студенти університету О.О.Навроцький,
О.В.Маркович, І.Я.Посяда, Г.Л.Андрузький і О.Д.Тулуб, вчителі П.О.Куліш
і Д.П.Пильчиков, поміщик М.І.Савич. Товариство об’єднувало 12 осіб.
У квітні 1846р. відбулася особиста зустріч Т.Г.Шевченка з
М.І.Костомаровим у Києві. Його глибоко зацікавило повідомлення про
утворення таємного Кирило-Мефодіївського товариства. “Коли я, – писав у
спогадах М.І.Костомаров, – розповів Шевченкові про існування товариства,
він відразу виявив готовність пристати до нього, але поставився до його
ідей з… крайньою нетерпимістю, що призвело до багатьох суперечок між
мною і Шевченком”. Революційний демократ виступив з рішучою критикою
поміркованих ліберально-реформістських принципів програми товариства,
яку висував М.І.Костомаров. Полеміка між Шевченком і Костомаровим
виявила наявність двох тенденцій – революційно-демократичної та
ліберально-буржуазної – у визвольному русі. Відбувалося поступове
розмежування поглядів його учасників на шляхи і методи боротьби проти
самодержавства й кріпосництва. Відповідно до цього об’єктивного процесу
групувалися й члени Кирило-Мефодіївського товариства.
Під проводом Т.Г.Шевченка у товаристві згуртувалася
революційно-демократична частина, яка в питаннях здійснення програми
соціальних перетворень стояла на радикальних позиціях, виступала
поборницею революційних ідей.
Провідне місце серед буржуазно-ліберальної частини належало
М.І.Костомарову і П.О.Кулішу.
Постановка питання про відображення декабристської програми і тактики у
діяльності Кирило-Мефодіївського товариства вимагає попереднього
з’ясування можливості знайомства членів цієї організації з документами
дворянських революціонерів. На той час усі матеріали слідства, а також
програмні документи декабристів залишались замкненими у сховищах
жандармів ІІІ відділу. Царський уряд опублікував у газетах маніфест,
донесення слідчої комісії кілька інших офіційних повідомлень, де висував
свою версію про повстання і програму декабристів. Реакційна урядова
концепція мала на меті приховати від широкої громадськості справжній
сенс подій на Сенатській площі та на Україні, не допустити поширення
революційної програми декабристів, виставити останніх як злочинців, що
прагнули вбити царя й захопити владу заради своїх користолюбних цілей.
Але попре все проглядалися справжні наміри декабристів – повалити
самодержавство, знищити ненависного царя, скасувати кріпацтво, ввести
республіканське правління, здійснити соціальні реформи в країні.
Одним з найважливіших програмних документів Кирило-Мефодіївського
товариства є “Статут Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія”. що
складається з двох частин під назвою “Головні ідеї” і “Головні правила”.
Оскільки товариство створювалося як слов’янське, то і статут присвячений
долі слов’янських народів, що зазнавали соціального і національного
гноблення.
Ідеї декабристів і Т.Г.Шевченка в питання про визволення та об’єднання
слов’янських народів знайшли відображення в програмних документах
Кирило-Мефодіївського товариства, де йшлося про ліквідацію
самодержавства і деспотизму, скасування кріпацтва, визволення їх від
іноземного поневолення, об’єднання в республіканську федерацію,
запровадження освіти серед простого народу. У Кирило-Мефодіївському
товаристві Т.Г.Шевченко твердо відстоював ідею ліквідації монархії в
Росії.
Прогресивна ідея подолання національної обмеженості народів та їх
єднання у визвольній боротьбі захоплювала в той час багатьох
прогресивних діячів. Зокрема, В.Г.Бєлінський у 1843р. писав: “І не
далеко вже час, коли зникнуть дрібні, егоїстичні розрахунки так званої
політики, і народи обіймуться по-братньому, при урочистому блиску сонця
розуму… Якщо нинішнє історичне становище так різко суперечить цій
картині і виставляє її нездійсненною мрією розпаленої фантазії, то для
умів мислячих і здатних проникати в суть речей це нинішнє історичне
становище людства, хоч яке безвідрадне воно, являє всі елементи і всі
дані, на основі яких найсміливіші мрії в сучасному стають в майбутньому
цілком реальною дійсністю”. Саме таку точку зору відстоювали
Т.Г.Шевченко та його однодумці в Кирило-Мефодіївському товаристві. При
цьому вони виступали за революційний шлях визволення і об’єднання
слов’янських народів.
Ліберально-буржуазна частина товариства висувала ідею мирного об’єднання
слов’ян у федерацію, причому вирішальна роль відводилася релігії та
освіті; визволення і об’єднання слов’ян навіть не обмежувались у часі.
Незважаючи на незрілість окремих положень про можливість визволення і
об’єднання слов’янських народів, нерозуміння необхідності врахування
історичних умов для здійснення програми, загальна постановка членами
таємного виробництва проблеми соціального і національного визволення
пригноблених народів на той час була прогресивною і мала певне політичне
значення у визвольній боротьбі. Кириломефодіївці, розвиваючи у своїй
програмі висунуті декабристами ідеї про соціальне й національне
визволення слов’янських народів, що перебували під гнітом деспотичних
монархій Туреччини, Австрії і Прусії, намагалися визначити нові шляхи
для здійснення цього суспільного завдання.
Прагнучи повалити в країні самодержавство й запровадити “народне
правління з представницькою формою” (республіку), кириломефодіївці мали
намір під час перевороту використати Київську фортецю як місце збору
повстанців; критикували “нерозумні розпорядження змовників 1825р.”, що
перешкодили їм “здійснити свої наміри”; вважали, що на боротьбу можна
підняти вихованців військових учбових закладів, якщо між ними поширити
“ідею свободи”. Загалом члени товариства планували повстання і “повинен
був повторитися 1825рік”. Отже, тактика декабристів могла бути
використана борцями нового покоління визвольного руху.
Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства в цілому, і зокрема його
революційно-демократичної частини на чолі з Т.Г.Шевченком, високо
оцінювали видатні революціонери-демократи того часу. Його програма і
тактика дістали подальший розвиток у Харківсько-Київському таємному
товаристві (1857 – 1861), революційній організації, яка також прагнула
до повалення самодержавства й звільнення селян від кріпосної залежності.
На діяльність Кирило-Мефодіївського товариства звернув увагу у 1878р.
К.Маркс: його зацікавили думки про визволення і об’єднання слов’янських
народів у республіканську федерацію, революційні твори Т.Г.Шевченка та
його вплив на таємну організацію, жорстка розправа царизму над
кириломефодіївцями. Більшовицька газета “Путь правды” 25 лютого 1914р.
підкреслювала, що Кирило-Мефодіївське товариство в статуті ставило
досить радикальні вимоги – “визволення селян і освіта народу”.
Література
Кирило-Мефодіївське товариство збірник документів у ІІІ томах т. ІІІ –
К., 1990.
Декабристи і Шевченко – Сергієнко В.Я. – К., 1990
Історія Української РСР у Х томах – т. ІІІ за ред. А.Г.Шевелєва,
А.К.Волощенка –Київ. 1978.
Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 23, с. 675.
Русская мысль, 1885, кн. 5, с. 211.
В.Г.Бєлінський Вибрані філософські твори. К., 1948, т. 1, с. 414 – 415.
Матеріали до історії Кирило-Мефодіївського братства. Признання
кириломефодіївців. К., 1915, с. 8, 12, 33, 148.
Т.Г.Шевченко в документах і матеріалах, с. 370.
PAGE
PAGE 12
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
