Реферат на тему:
Види й потоки масової інформації в суспільстві
1. Види суспільств з позиції циркулювання в них масової інформації
2. Основні види інформації в суспільстві
3. Мова як основний засіб кодування й передачі інформації
4. Основні потоки масової інформації в інформаційному суспільстві
5. Інформація як продукт споживання, товар і засіб виробництва
1. Види суспільств з позиції циркулювання в них масової інформації
Суспільства можна розглядати з позиції того, за рахунок чого воно
отримує біле половини свого національного валового прибутку. Відповідно
до сказаного будемо виділяти три типи суспільств:
— суспільства аграрні (більше половини національного прибутку вони
отримують за рахунок продажу продуктів сільського господарства — зерна,
овочів, фруктів, квітів тощо);
— суспільства індустріальні (більше половини національного прибутку вони
отримують за рахунок продукції індустрії — випуску тракторів,
автомобілів, кораблів, літаків ракет, видобутку корисних копалин тощо);
— суспільства інформаційні (більше половини національного прибутку вони
отримують за рахунок продажу інформації — масової інформації (газет,
журналів, книг, радіо- й телепередач), науково-технічної інформації
(науково-технічних книг, журналів, патентів, стандартів тощо),
програмної інформації (операційних систем, трансляторів, пакетів офісних
програм, автоматизованих систем керування підприємством, автоматизованих
систем керування технологічними процесами тощо), культурної інформації
(театрів, кіно, концертів, цирків тощо).
В історичному аспекті ці види суспільств формувалися в такій
послідовності: спершу виникали аграрні суспільства (первісний,
рабовласницький, феодальний, а частково — й капіталістичний лади), далі
найрозвиненіші з них ставали індустріальними (починаючи з моменту
найвищого розвитку капіталізму) й нарешті останнім часом ці
найрозвиненіші індустріальні суспільства почали ставати інформаційними.
Між вказаними суспільствами існує суттєва різниця в джерелах отримання
інформації. Автор цієї теорії — Л. Тофлер. Розглянемо ці джерела:
— в аграрному суспільстві основними джерелами отримання інформації є
сім’я, церква і частково — школа (як правило, початкова);
— в індустріальному суспільстві до основних джерел отримання інформації,
крім тих, що є в аграрному, додається школа (середня, частково вища), а
також частково ЗМІ;
— в інформаційному суспільстві до основних джерел отримання інформації,
крім тих, що є в індустріальному, додається школа (для більшості
населення вища), а також ЗМІ як основний постачальник масової
інформації.
До цієї класифікації можна зробити уточнення, а саме:
— варто виділити передаграрне суспільство, в якому інформація
передавалася тільки в рамках сім’ї та церкви (загалом, будь-якого
релігійного інституту);
— в інформаційному суспільстві варто виділити такий його підвид, в якому
передбачається використання Інтернету.
Про Інтернет потрібно сказати окремо, оскільки Інтернет усуває для
масової інформації такий фактор її функціонування як віддаль. Інтернет,
з’єднавши всі цифрові бази даних в єдину мережу й доставляючи інформацію
в будь-яку точку Земної кулі за лічені секунди, зробив ці бази даних
спільним загальнодоступним інформаційним джерелом.
Вже зараз в Інтернеті виникає „дзеркальне” відображення всієї масової
інформації, яка існує в традиційній формі. До такого дзеркального
відображення потрібно віднести: Інтернет-газети, Інтернет-журнали,
Інтернет-книги, Інтернет-радіо, Інтернет-телебачення, Інтернет-кіно.
Крім того, в Інтернеті з’явилися такі сервіси, які в традиційній масовій
інформації — відсутні (наприклад, Інтернет-БД, Інтернет-пошукові системи
тощо).
У майбутньому Інтернет відіграє в суспільстві таку ж роль, яку свого
часу відіграло винайдення книгодрукування Йоганном Гутенбергом.
У сучасному світі до яскраво виражених інформаційних суспільств належать
США. Цьому явно сприяє те, що США виготовляють левову частку
комп’ютерної техніки (процесорів) Земної кулі. Враховуючи сказане, для
країн Європи є надзвичайно актуальною організація випуску власної
комп’ютерної техніки.
У наш час Україна належить до числа індустріальних держав. Надзвичайно
сильно Україну відкинула назад економічна криза, яка виникла внаслідок
розпаду СРСР.
2. Основні види інформації в суспільстві
У суспільстві використовують різні класифікації видів інформації.
Перша класифікація суспільної інформації за видами:
— інформація аналогова й дискретна (оцифрована). Суспільства, в тому
числі й ЗМІ, поступово переходять на цифрове кодування інформації
(наприклад, цифрові телеприймачі);
— інформація статична (наприклад, ілюстрація в книзі) й динамічна
(відеоінформація на телебаченні);
— інформація незнакова (програмна, аудіальна, графічна, відео) й знакова
(невербальна й вербальна);
— невербальна (міміка, жести тощо) й вербальна [образна (художня
література), понятійна (науково-технічна література), образно-понятійна
(публіцистична література)];
Друга класифікація суспільної інформації за видами:
Третя класифікація суспільної інформації за видами — тематикою (згідно
до „Закону про інформацію” України):
— статистична інформація;
— масова інформація;
— інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого
і регіонального самоврядування;
— правова інформація;
— інформація про особу;
— інформація довідково-енциклопедичного характеру;
— соціологічна інформація.
Масова інформація — це така інформація (відомості, дані, знання), яку
оприлюднено. Масова інформація може бути як документована, тобто
записана на носії інформації, так і недокументована (наприклад,
виголошена промова).
Немасова інформація оприлюдненню не підлягає (наприклад, стан здоров’я
людини, банківські рахунки, листування тощо; у законодавстві України є
перелік видів такої інформації).
ЗМІ є основним джерелом масової інформації. Інші джерела масової
інформації, що не належать до числа ЗМІ: кіно, театри, концертні зали
тощо. Таким чином, масова інформація — це значно ширше поняття, ніж та
інформація, яку розповсюджують ЗМІ.
Оскільки основ поділу інформації на види може бути обрано безліч, то й
її класифікацій також може бути безліч.
3. Мова як основний засіб кодування й передачі інформації
3.1. Мова як засіб кодування інформації
У суспільстві основним способом кодування інформації є мова, причому в
кожній державі вона може бути інша чи навіть одночасно можуть
використовуватися кілька мов. Приклад з позначенням снігу в мові
ескімосів (більше 30 назв), у нас — до півдесятка.
Мова реалізується в усній та писемній формах. Писемна мова є похідною
(вторинною) стосовно усної. Письмо — це графічна знакова система,
призначена для фіксації усного тексту на площинному носії інформації.
Усний текст не обов’язково повинен бути вимовленим (наприклад, пишуть
мовчки). Проте він обов’язково повинен бути присутнім у свідомості
мовця.
Письмо дає змогу передавати (закріплювати) тексти в часі, а також
переміщати їх на потрібну віддаль.
Існують два види письма: традиційне й нетрадиційне. Традиційне письмо —
це таке письмо, яке призначене для використання всіма членами
суспільства. Звернемо увагу на те, що деякі мови мають по дві чи навіть
по три паралельні системи письма. Так, сербська мова паралельно
використовує як кирилицю, так і латиницю; японська мова одночасно
використовує ієрогліфічне письмо, літерне письмо для слів власного
походження (хірагана), а також літерне письмо для слів іноземного
походження (катакана).
У противагу цьому спеціальне письмо — це таке письмо, яке призначене для
використання (а) лише якоюсь частиною суспільства чи (б) з якоюсь певною
метою. Такими частинами суспільства можуть виступати, наприклад, незрячі
чи люди з вадами органів мовлення. Цілі, для яких можуть використовувати
спеціальні системи письма, є такі: зафіксувати вимову усного тексту на
носії інформації; передати писемний текст за допомогою іншого алфавіту;
обмежити коли тих, хто може читати писемний текст; зробити алфавіт
зручним для використання в технічних каналах передачі інформації тощо.
Останнім часом у системах письма з’являються суттєві доповнення. Так,
використання комп’ютерів призвело до того, що графеми стали позначати
цифровими кодами, а носії інформації, на яких записують тексти, можуть
бути й тривимірними.
3.2. Традиційна система письма
Графіка. З часом письмо в різних мовах почало розширюватися, зокрема
доповнювалася графіка, встановлювалися орфографія та напрям письма. Усі
ці три компоненти (графіка, орфографія, напрям письма) становлять
систему письма. Розглянемо ці компоненти детальніше.
Критерії оцінювання графіки. Мови, в яких кожному звуку відповідає
окрема літера, — відсутні. В усіх мовах літер менше, ніж звуків.
Дублювання літер є недопустимим, хоча в деяких мовах за традицією воно
зберігається (наприклад, англійську літеру x, у принципі, можна замінити
двома іншими ks, а q — літерами kw).
Для оцінювання якості графіки використовують різні критерії. Так,
співвідношення кількості літер і кількості звуків мови визначає
оптимальність алфавіту (A). Її підраховують за формулою:
A = L / S, де L — кількість літер в алфавіті певної мови, а S —
кількість звуків у цій мові. Чим ближче A до 1,0, тим оптимальнішим є
алфавіт. З часом розбіжність між кількістю літер і кількістю звуків, як,
наприклад, в англійській мові, може зростати.
Коли внаслідок того, що різні літери позначають один і той самий звук,
можливі різні варіанти написання слова, тоді, як вказувалося,
використовують норми орфографії. Наприклад, у німецькій мові дві літери
f, v, а також біграма ph можуть позначати звук [f] (як у словах fuer,
vor, Phonetik). Враховуючи наявність таких фактів, лінгвісти встановили
такий показник як надлишковість графіки (H). Цей показник визначають за
формулою:
Н = G / S, де G — кількість графем у певній мові, а S — кількість звуків
у ній. Чим більша за 1,0 величина H, тим більша надлишковість графіки.
Пристрої для традиційного письма. Здавна люди для письма використовували
цілу низку різних пристроїв. Основними серед них можна назвати:
— стилoс (невеличка паличка з гострим кінцем) і глиняні чи з іншого
аналогічного матеріалу таблички;
— перо (ручка) чи олівець і пергамент або папір;
— клавіатура й папір, фотопапір, фотоплівка, друкарська форма чи
електронна пам’ять.
Літери на клавіатурах розташовані з врахуванням частоти їх появи в
текстах (рис. Х).
Для набирання текстів у комп’ютерах використовують спеціальне програмне
забезпечення (текстові процесори (ТП)), які дають змогу набирати й
виправляти тексти.
Для автоматичного набирання текстів (з готових друкованих чи навіть
стилізовано написаних рукою оригіналів) використовують системи оптичного
читання.
Історична довідка. На першій стадії свого розвитку „письмо” було
предметним (тобто не у формі графічних символів, нанесених на площинний
носій інформації). Типовим прикладом такого письма є вузлове. У давнину
вузлове письмо було в широкому вжитку в китайців, мексиканців, персів та
інших народів (рис. Х).
Рис. 1. Зразок перуанського вузлового письма
На пізніших стадіях розвитку письмо стало графічно-символьним. Відомі
чотири різні види такого письма.
Піктографічне письмо. Воно виникло в час близько 8–6 тис. р. до н.
Пам’ятки такого письма (раннього шумерського з 3-го тисячоліття до н.
е.) дійшли до нашого часу. У цьому письмі передачу текстів здійснювали
за допомогою малюнків (піктограм). Піктограми відображала окремі події,
іноді — речення. Піктограми не мали нічого спільного зі звуками,
складами, часто й зі словами, їх послідовностями та їх граматичними
категоріями. Приклад такого письма подано на рис. 2.
Рис. 2. Зразок древньоєгипетського піктографічного письма
Іншим прикладом може служити рисунок людини, яка сидить на березі річки
й ловить рибу (відповідає текстові Я ловив рибу); рисунок людини, що
несе від річки рибу (відповідає текстові Я упіймав рибу).
Ідеографічне письмо (інша його назва — логографічне (словесне), або
ієрогліфічне). Цей вид письма базується на виділенні в мовленні слів або
їх коренів. Основою ідеографічного письма є графічні символи
(ідеограми), за якими закріплено певне значення. Іноді такі ідеограми
виникали з відповідних піктограм. Наприклад: знак, що нагадує ногу
означав „ходити”, „стояти”, „приносити”, але не „ступня”, оскільки для
цього вже був інший знак. До них ієрогліфів потребі вже навіть могли
додавати спеціальні позначки, що вказували на усну вимову, граматичні
категорії, особливості значення.
За допомогою ієрогліфічного письма забезпечувалася можливість
спілкування незалежно від діалекту мови чи навіть від самої мови.
Прикладом може служити древнє єгипетське (4 тис. до н. е.), шумерське (3
тис. до н. е.), протоіндське (3 тис. до н. е.), китайське (2 тис. до н.
е.) чи майя (1 тис. н. е.) письмо. Серед усіх цих письмен лише китайське
збереглося до нашого часу.
Прикладами використання ієрогліфів у нашій мові (українській) є цифри,
знаки в формулах тощо.
Силабічне (складове) письмо. Наступним кроком у вдосконаленні писемної
мови був перехід від позначення слів до позначення їх складів. Таке
письмо вже повністю передавало усну вимову слова. При цьому виділяли
такі типи складів:
— приголосний + голосний;
— голосний + приголосний;
— приголосний + голосний + приголосний;
— приголосний + приголосний + голосний;
— приголосний + голосний + приголосний + голосний (два склади
одночасно).
Іноді в таких письменах виділяли також окремі приголосні чи голосні.
Кількість знаків у таких письменах досягала 100–300. Прикладом такого
письма є деванагарі (санскрит). Зараз таке письмо використовують в
Індії.
Літерно-звукове письмо. Наступним кроком у розвитку письма був перехід
від позначення складів до позначення звуків. Це реалізувало принцип:
позначати одним знаком приблизно одну фонему.
Історично відомі два різновиди цього письма — консонантне й
вокалізоване.
У консонантному письмі символами позначали в основному лише приголосні
звуки. Прикладом служить фінікійське, протосинайське, давньоєврейське,
арамейське, арабське й древньогрецьке письмо. Час виникнення цього
письма — 1,5 тис. р. до н. е. Першими застосували таке письмо (22
приголосні звуки) фінікійці. При такому письмі голосні звуки доводилося
вгадувати. Потім для полегшення читання над чи під приголосними почали
ставити спеціальні окремі знаки огласовки (наприклад, як в арабському
письмі: одна, дві чи три крапки).
У вокалізованому письмі символами позначали як приголосні, так і голосні
звуки). Вперше у 8 ст. до н. е. на основі фінікійського таке письмо
застосували в Греції. Далі давньогрецьке письмо розділилося на західне
(у 7 ст. до н. е. виникли італійський та латинський алфавіти) й східне
(у 5 ст. до н. е. класичний грецький алфавіт, а далі візантійське
письмо).
У часи середньовіччя алфавіти розповсюджувалися разом з релігіями
(наприклад, арабський алфавіт — в країнах ісламу; гебрейський
(квадратний) алфавіт — в країнах іудаїзму; латинський алфавіт — в
країнах християнства; арамейський алфавіт — в країнах зороастризму).
В Європі латинський алфавіт набув поширення разом із поширенням
католицизму. При цьому виникали певні труднощі: для позначення відсутніх
у латинській мові звуків доводилося використовувати бі-, три- й
тетраграми, а також літери з діакритичними знаками.
У 4 ст. н. е. були створені алфавіти для мов народів Кавказу.
На основі східногрецького письма в 9 ст. н. е. було створене кириличне
письмо (до 24 грецьких літер було додано ще 19 слов’янських). У ньому
було використано також елементи складового письма (літери я, ю, є, ї),
лігатури (щ), позначення пом’якшення, або палаталізації (ь). У сербській
мові для позначення м’яких приголосних використовували окремі літери
(наприклад љ, њ).
Цікаво, що до появи кириличного письма в слов’ян існувало інше письмо —
глаголиця (рис. 3). Вона повністю збігається з кирилицею за кількістю
літер, їх порядком в алфавіті й відповідністю фонемам.
Рис. 3. Деякі літери глаголиці (верхній ряд) в порівнянні тими ж
літерами кирилиці (нижній ряд)
Існує гіпотеза, яка твердить, що глаголиця була створена Кирилом
(Константином-Філософом) ще до поїздки Кирила й Мефодія в Моравію.
Глаголицю широко використовували в середині 9 ст. З Моравії вона
проникла в Болгарію й Хорватію, де проіснувала до 18 ст. Іноді її
використовували в Древній Русі (є письмові пам’ятки 10 ст.). У Хорватії
в церковних книгах глаголицю використовують і нині.
3.3. Спеціальні системи письма
Транскрибування — це вид спеціального письма, за допомогою якого
фіксують вимову усних текстів. Запис можуть здійснювати з різним
ступенем точності, що залежить від потреб того, хто записує.
Транскрибування розрізняють залежно від одиниць мови, які записують: для
опису звуків використовують звукове, а для опису синтагм і фраз —
інтонаційне транскрибування.
Звукове транскрибування.
Для транскрипції використовують позначення Міжнародної фонетичної
асоціації (МФА), виконані на базі латинського алфавіту. Основний наголос
вказують знаком “ ? ”, а додатковий — знаком “ ? ” (перед відповідним
знаком).
Іноді замість таблиць МФА (наприклад, в орфоепічних словниках)
використовують національні алфавіти. Для транскрипції українських
текстів використовують український алфавіт (без літер я, ю, є, ї, щ, ь),
а також знаки w, v, j.
Використовують в орфоепічних словниках (орфоепія — це сукупність норм
вимови одиниць літературної мови, їх наголошення й інтонації у фразах
усного тексту). Такі словники служать джерелами нормативної літературної
вимови для працівників ЗМІ. Наприклад, слово української мови кожух
записують як [коуж?ух].
Наприклад, в українській мові нормативною є вимова [шчо], [чого];
порушення на зразок пом’якшення шиплячих [ш’ч’о], [ч’ого] не
допускається.
Найкращий орфоепічний парадигматичний словник — компакт-диск „Словники
України” (близько 156 тис. слів; близько 1,5 млн. словоформ, для кожної
з яких вказано наголос). Використовують на радіо й телебаченні для
готування текстів дикторам, зокрема малим досвідом роботи, а також для
складних слів.
Інтонаційне транскрибування. При інтонаційному транскрибуванні поділ на
синтагми вказують однією ( / ), на фрази — двома ( // ), а кінець тексту
— трьома ( /// ) косими.
Приклад. Перший варіант розуміння: Ходити/ довго не міг. Другий варіант
розуміння: Ходити довго/ не міг.
Фразовий, або як його ще називають логічний наголос, вказують знаком “
?? ” (перед відповідним словом).
Інтонаційне транскрибування широко використовують у ЗМІ для розмічування
текстів дикторам радіо й телебачення, а також для акторів театру й кіно.
Інші сфери застосування транскрибування.
1. Практичне транскрибування (наприклад, передача іноземних власних назв
чи слів за допомогою українського алфавіту) використовують для
найпростіших типів перекладних словників-розмовників, путівників,
перекладів на рідну мову іноземних власних назв, термінів, номенклатур,
топонімів тощо. При цьому допускається незвичне поєднання літер.
2. Використовують під час перекладів міжнародної інформації на
українську мову.
В Україні таблиця для практичного транскрибування (передачі українських
власних назв засобами англійської мови) на основі національного алфавіту
затверджена Міністерством юстиції України в 1996 р. Її вдосконалений
варіант подано в табл. Х.
3. Використовують під час перекладів повідомлень українською мовою на
англійську.
Транслітерування — це вид спеціального письма, за допомогою якого
здійснюють політерну передачу слів і цілих текстів, написаних однією
графікою, за допомогою іншої графіки. У найпростішому випадку графікою
виступає алфавіт. Транслітерування допускає умовне використання літер,
введення додаткових і діакритичних знаків. Транслітерування за допомогою
латинського алфавіту називають романізацією.
Правила транслітерування розробляє Міжнародна організація по
стандартизації (МОС) [International Standard Organization (ISO)], а
також самі країни, що зацікавлені в цьому. Іноді стандарти МОС і
конкретної держави можуть не збігатися. Більше того, іноді в країні
одночасно можуть використовувати кілька різних систем транслітерування.
Наприклад, для російської мови відомо близько 20 таких систем, хоча
офіційно затвердженою є лише одна.
Використовують в бібліографічних описах у повідомленнях, яке і
перекладають з української на іноземні мови.
Українського стандарту на транслітерування літер української абетки
латинською немає. Пропонований нами варіант романізації українського
алфавіту подано в табл. Х.
Історична довідка. Транслітерування виникло в 19 ст. в Прусії через
потребу укласти бібліографічні описи видань на іноземних мовах
(слов’янських, країн Близького й Далекого Сходу, Індії та ін.).
Стенографування — це вид спеціального письма, за допомогою якого запис
усного тексту можна здійснювати у кілька разів швидше, ніж за допомогою
звичайного письма. Швидкість запису стенографічним письмом порівняно з
традиційним зростає від чотирьох до семи разів.
Зростання швидкості забезпечується за рахунок спрощення графічного
позначення літер (під час фіксації усного тексту переміщення інструменту
писання повинно відбуватися тільки вперед; повернення назад заборонено),
а також за допомогою інших прийомів. У стенографічному письмі
використовують елементи символів традиційних алфавітів: крапки, лінії
(прямі й нахилені праворуч), овали, частини овалів, сполучення всіх цих
елементів.
У колишньому СРСР в 1933 р. на знаки стенографування було введено
стандарт. У 1967—1968 р. в нього було внесено вдосконалення. Українська
стенографія виникла лише в 20–30 роках ХХ ст. У наш час, незважаючи на
наявність диктофонів, не тільки стрічкових (аналогових), а й цифрових,
потреба в стенографуванні звужується, але не зникає, як, наприклад, у
дипломатії.
Зараз у ЗМІ замість стенографування використовують під час інтерв’ю
диктофони.
Історична довідка. Стенографія зародилася в Єгипті, отримала розквіт в
античних Греції та Римі. Автором давньоримської стенографії (1 ст. до н.
е.) вважають Тирона — раба й секретаря відомого оратора Цицерона. Саме
слово стенографія з’явилося в 1602 р. (цим словом в Англії назвав свою
працю „Мистецтво скоропису, або стенографія” Джон Уілліс). Стенографія в
перекладі зі старогрецької означає „вузькопис, тіснопис”. У 1933 р. в
Лондоні світова громадськість відзначила 2000-ліття стенографії. У
першій половині 20 ст. існували спеціальні стенографічні друкарські
машинки.
Системи письма для незрячих — це вид спеціального письма, який дає змогу
позначати літери алфавіту знаками, які людина може сприймати тактильними
аналізаторами (наприклад, руками). Для кодування літер, цифр та інших
знаків брайлівська система письма використовує шість опуклих точок (два
стовпці по три точки). Вони дають змогу кодувати 64 знаки (рис. Х).
В Україні використовують адаптацію шрифту Брайля для української мови.
Видавництва видають літературу, підготовану брайлівськими шрифтами, для
незрячих.
Історична довідка. У 17–19 ст. для незрячих було розроблено десятки
різних систем письма. Проте базувалися вони на тому принципі, щоби бути
одночасно зручними як для незрячих, так і для зрячих людей. На противагу
цьому француз Луї Брайль (1809-1852) запропонував систему письма для
незрячих, яка була зручною саме для них. Сам Луї Брайль втратив зір у
підлітковому віці. Хоча спершу систему письма Луї Брайля було повністю
відкинуто, проте пізніше, з кінця 19-го ст., вона стала
загальноприйнятою (міжнародною).
Луї Брайль запропонував не тільки шрифт, а й обладнання для письма
незрячих — сторінку у вигляді таблиці (така сторінка містить 18 рядків
по 24 клітинки в кожній, тобто 432 знаки на сторінці). Під час навчання
використовують спеціальні рамки з дротиків, які дають змогу писати
рівно, по рядках. Незрячі пишуть літери спеціальним „олівцем”-шилом (ним
роблять у цупкому папері дірки), причому справа наліво, тоді
перегортають сторінку й читають літери пальцями зліва направо.
Крім системи письма, Луї Брайль розробив для незрячих також систему
нотопису.
Мова жестів (МЖ) — це вид спеціального письма, який дає змогу позначати
цілі слова, а також літери алфавіту певними жестами. Мову жестів для
обміну інформацією використовують як люди з вадами голосових зв’язок та
слуху, так і люди без таких вад. Відповідно розрізняють: а) мову жестів
для людей без вад органів мовлення (наприклад, в австралійських племенах
вдови після смерті чоловіків рік розмовляють лише мовою жестів); б) мову
жестів для людей з вадами органів мовлення — глухих чи глухонімих (таких
людей за наявними даними від 0,4 до 1,5%). МЖ за своїми можливостями не
поступаються звуковим мовам, хоча соціально мають нижчий статус. Далі
вестимемо мову лише про МЖ для людей з вадами органів мовлення.
Структурно МЖ складається з двох компонентів: множини тисячі–півтори
слів, для позначення яких використовують окремі жести (як правило, це
найбільш часто вживані слова; їх приклади подано на рис. Х), а також
решти слів, для яких використовують пальцеву абетку (в цьому випадку
пальцями позначають окремі літери). Розрізняють одноручну та дворучну
абетки (для літер латинського алфавіту їх подано на рис. Х і Х).
Пальцеву абетку для латинського й кириличного алфавітів показано на рис.
Х і Х.
Деякі ЗМІ (телебачення) подають паралельно до озвученого повідомлення
його сурдопереклад мовою жестів.
У наш час створено комп’ютерні системи, що дають змогу перетворювати МЖ
в усний текст. Для використання таких систем потрібно вдягнути
спеціальні рукавички з детекторами, що фіксують рухи; детектори на
рукавичках кабелями під’єднують до комп’ютера.
Криптографування (грець. krypto — таємно і grafo — письмо; таємне
писання) — це вид спеціального письма, який дає змогу записати писемний
текст, зафіксований природною писемною мовою, в такий спосіб, який
робить його політерне розпізнавання максимально ускладненим.
Криптографування складається з двох протилежних процесів — шифрування й
дешифрування текстів. Шифрування — це зміна в тексті зображення
символів, їх кодів чи порядку на основі певних наперед заданих правил.
Такі правила називають ключем. Використовують криптографування тоді,
коли хочуть зробити текст доступним (зрозумілим) лише для певного кола
реципієнтів, які знають ключ (для решти реципієнтів текст повинен бути
незрозумілим).
Історична довідка. У 5 ст. до н. е. спартанці почали шифрувати військові
повідомлення. Для цього відправник й отримувач тексту повинні були мати
палиці однакового діаметру. На одну з них відправник тексту
спіралеподібно намотував вузьку стрічку й по горизонталі записував
потрібний текст. Отримувач повинен був намотати стрічку на таку саму
палицю й так само по горизонталі прочитати його. Інший діаметр палиці не
давав змогу прочитати текст (літери зсовувалися по вертикалі, внаслідок
чого виникала абракадабра). Такий спосіб шифрування текстів за іменем
його винахідника назвали шифром Скитали.
У 1 ст. до н. е. римський полководець Юлій Цезар шифрував свої
повідомлення вже дещо іншим способом, зсовуючи другу (шифруючу) стрічку
абетки на кілька позицій стосовно першої, поданої в правильній
послідовності (рис. 9). Далі він у тексті замість кожної літери
підставляв ту, яка стояла в другому рядку абетки. У результаті слово
імперія після шифрування набувало такого вигляду: жймгнжщ.
а б в г ґ д е є ж з и і ї й к л м н о п р с т у ф х ц ч ш щ ь ю я
ь ю я а б в г ґ д е є ж з и і ї й к л м н о п р с т у ф х ц ч ш щ
Рис.9 . Шифрування способом зсовування абеток
(абетку в другому рядку зсунуто на три позиції; три останні літери
другого рядка дописано на його початок)
Якщо до цього додати ще можливість записувати літери в нижньому рядку не
в тому порядку, що є в абетці, а в довільному порядку, то розшифрувати
такий текст стає значно важче.
У 14 ст. араби, підраховуючи частоти літер, відкрили метод дешифрування
текстів, зашифрованих методом Цезаря. Адже, як виявилося, в текстах
кожна літера має свою індивідуальну приблизно сталу частоту, яка дуже
мало залежить від того, що написано в самому тексті. Єдиною вимогою для
дешифрування є те, що зашифрований текст повинен бути досить довгим.
У 16 ст. Блез де Віженер створив інший оригінальний спосіб шифрування,
який базувався на таблиці, спеціальним чином утвореній з абетки (рис.
42). Для шифрування тексту за допомогою цієї таблиці для кожної літери
тексту потрібно було вказати дві її координати: горизонтальну й
вертикальну. При цьому одна й та ж літера отримувала різні коди залежно
від рядка, з якого її вибирали. Записувати координати можна було як
літерами, так і цифрами.
Рис. 42. Шифрування за допомогою таблиці способом зсовування абетки
(абетку в кожному рядку зсунуто на одну позицію вправо стосовно
попереднього; останні літери кожного рядка дописано на його початок)
Один із можливих способів шифрування того ж, що й вище, слова імперія на
основі таблиці з рис. 42 показано нижче:
а) цифрами (кожна координата позначається чотирма цифрами: перші дві
цифри — вертикальну координату й другі дві — горизонтальну координату):
24 13 25 09 25 06 10 04 18 31 16 05 27 28
б) літерами (кожна координата позначається двома літерами: перша
позначає вертикальну, а друга — горизонтальну координату):
ї у ж ф ф д з г н ь л ґ ц ч
Якщо літери в 33 рядках записувати не в їх порядку, передбаченому
алфавітом, а в довільному порядку, то дешифрування стає вкрай складним.
Враховуючи, що кожну літеру можна шифрувати не одним і тим самим, а
різними кодами, використовувати метод дешифрування, запропонований
раніше арабськими дослідниками, тут стало неможливо.
Можливим є також шифрування не тільки в двомірному, а й у три- чи
взагалі n-мірному просторі.
Дешифрування — це відновлення в тексті на основі ключа первинного
зображення символів, їх кодів чи порядку. Дешифрування можливе й без
знання ключа, проте в такому випадку воно вимагає непорівняно більших
затрат на відновлення тексту.
Звісно, в масовій інформації криптографування не використовують (виняток
— деякі кросворди). Проте іноді в працівників ЗМІ виникає потреба
користуватися криптографуванням при журналістських розслідуваннях, при
виконанні функцій зарубіжних кореспондентів тощо.
Методи криптографування:
— одномірні, двомірні, тримірні ключі шифрування — для шифрування на
паперових носіях;
— шифрування електронної пошти засобами поштових скриньок;
паролювання файлів різними методами (наприклад, у ТП, в архіваторі).
Історична довідка. Найяскравішими досягненням свого часу було
дешифрування древніх перської, акадської та шумерської писемностей
(1802, Ґротефенд), а також древньої єгипетської писемності (1822, Ж.-Ф.
Шампольон). Основою для дешифрування Ґротефенда було зіставлення титулів
двох царів, а для Шампольона — порівняння імен царів (у першому й
другому випадках титули й імена були виконані різними мовами, з яких
одна була відомою).
Подамо опис дешифрування єгипетського письма Ж.-Ф. Шампольоном,
виконаного в 1822 р.
На камені, знайденому солдатами Наполеона в Єгипті біля населеного
пункту Розетта, написи було виконано єгипетською (демотичною) і
древньогрецькою мовою (упродовж тисячоліть єгипетська мова змінювалася.
Виділяють п’ять етапів її розвитку: мова Стародавнього царства (XXVIII —
XXIII ст. до н. е.), класична мова (XXII — XVI ст. до н. е.),
новоєгипетська мова (XVI — VIII ст. до н. е.), демотична мова (VIII — V
ст. до н. е.), коптська мова (з III ст. до н. е. до її витіснення
арабською після VII ст. н. е.). Грецькою було написано імена царів
Птоломея та Клеопатри. Як було відомо, єгиптяни імена царів писали в
прямокутниках (так званих картушах) (рис. 4). Отже, Шампольон зробив
висновок, що в картушах написано ті самі імена — Птоломея та Клеопатри.
Проте в часи Шампольона всі неправильно вважали, що кожен ієрогліф
позначав лише слово. На відміну від усіх Шампольон припустив, що знаки в
картушах позначають не слова, а звуки. Далі він керувався такими
міркуваннями.
1. Перший знак в картуші Клеопатри зображає коліно, що по-коптськи келле
або келі. Цей знак повинен бути початковим К і не може зустрічатися в
імені Птоломея.
2. Другий знак — лежачий лев, що коптською — лабой, яка позначає Л і
зустрічається у відповідних місцях в картуші і Клеопатри, і Птоломея.
3. Знак тростини (коптською аке) позначає Е(А) в імені Клеопатри й
міститься в імені Птоломея (подвоєння знака тростини читають як І).
4. Четвертий знак в імені Клеопатри стоїть і в імені Птоломея і
відповідає О.
5. П’ятий знак в імені Клеопатри одночасно є першим знаком імені
Птоломея, отже позначає П.
6. Шостий знак імені Клеопатри — орел (коптською — ахом), якого немає в
імені Птоломея, але в імені Клеопатри він двічі позначає А.
7. Рука (коптською — тоот) може позначати тільки Т. Хоча цього знака
немає в слові, проте притаманні єгипетській писемності омофони пояснюють
їх відсутність.
8. Рот (коптською — ро) виконує роль приголосної Р.
Останній знак Шампольон не відніс до фонетичних знаків. Якщо перший з
них прочитати як Т, то це збігається з позначенням жіночого роду,
прийнятим у коптській мові.
Рис. 4. Ієрогліфічні зображення імен “Птоломей” та “Клеопатра”
Азбука Морзе. Ще один спосіб кодування традиційного письма, який
донедавна використовували в електричних каналах зв’язку, називають за
прізвищем її автора азбукою Морзе. Кодування знаків у азбуці Морзе
відбувається короткими („крапками”) й довгими („тире”) електричними
сигналами. При цьому крапка вважається одиницею тривалості. Тривалість
тире повинна дорівнювати тривалості трьох крапок. Пауза між сигналами в
літері — одній крапці, а пауза між літерами — трьом крапкам.
Спосіб кодування літер і цифр азбукою Морзе подано в табл. Х.
Як видно, кирилізований варіант цієї азбуки базується на зовнішній
(графічній) схожості літер з латинськими. У випадках, коли кириличні
літери не мають графічних аналогів, коди їм присвоєно довільно.
В азбуці Морзе існують також позначення для розділових знаків (крапка,
кома, знак оклику, знак питання, крапка з комою, двокрапка, дужки,
дефіс, лапки) та спеціальних сигналів (границя розділу, стирання
попереднього знака, початок передачі, готовність прийому, початок дії,
закінчення передачі).
Кількість „крапок” і „тире” в кодах, які позначають літери, залежить від
частоти літер у текстах (за принципом: чим частіше вживається літера, ти
коротше її позначення).
У зв’язку з переходом на використання комп’ютерної техніки (відповідно,
цифрових кодів) використання азбуки Морзе (аналогових сигналів) останнім
часом скорочується. Зараз нею користуються найчастіше радіоаматори.
Таблиця Х
Азбука Морзе для латинського та кириличного алфавітів
А
Б
Ч – – – *-
Ш – – – – –
Э * * – * *-
Ю * * – – –
Я * – * – –
В
1 * – – – – 6 – * * * *-
2 * * – – – 7 – – * * *-
3 * * * – – 8 – – – * *-
4 * * * * – 9 – – – – *-
5 * * * * * 0 – – – – –
Цифрові (комп’ютерні) системи письма. З виникненням комп’ютерів для
організації їх спілкування з людьми виникло завдання — створити для них
спеціальні шрифти (шрифтокомплекти), в яких літери було б позначено не
графічними (як у традиційному письмі), а цифровими образами (цифровими
кодами). До кожного такого цифрового коду “чіпляли” відповідне графічне
зображення знака.
Розглянемо шрифтокомплекти, які поставляють разом з операційною системою
Windows. До складу цих шрифтокомплектів як обов’язкові входять Ariel,
Courier New, Times New Roman. У кожен такий шрифтокомплект входять 224
знаки, серед яких є латинський алфавіт, а також можуть бути присутні
деякі інші (рис. Х).
Шрифтокомплекти UNICODE містять приблизно по 60 тис. знаків. У кожен
такий комплект входять алфавіти й ієрогліфи більшості мов світу (рис.
Х). У цих шрифтокомплектах:
коди від 0 до 8191 (шістнадцяткові коди 0…1FFF) відведено під алфавіти
всіх європейських мов, гебрейський, алфавіти арабських та індійських
мов, а також фонетичні знаки;
коди 8192…12287 (шіснадцяткові 2000…2FFF) — під пунктуаційні,
математичні, технічні символи й орнаменти;
коди 12288…16383 (шістнадцяткові 3000…3FFF) — під фонетичне китайське,
японське та корейське письмо;
коди 16384…59391 (шіснадцяткові 4000…E7FF) — під китайські, японські та
корейські ієрогліфи, а також каліграфію хань;
коди 59392…64023 (шіснадцяткові E800…FDFF) — під приватне використання;
коди 64024…65535 (шіснадцяткові FE00…FFFF) — під забезпечення сумісності
з іншими шрифтами.
Історична довідка. У створенні шрифтокомплектів можна виділити три
етапи.
На першому етапі кожен знак (в тому числі й кожну літеру) кодували одним
байтом. Оскільки байт може позначати не більше 256 різних комбінацій
двійкових чисел, то в такий шрифтокомплект могло входити не більше 256
знаків. Фактично, в такому шрифтокомлекті для кодування знаків
використовували лише 224 коди (починаючи з 32-го по 255-й), а решту 32
(з 0-го по 31-й) — для кодування команд дисплеїв та друкарок. Графічне
зображення літер мало лише одне єдине накреслення (на зразок, як на
друкарській машинці). Такі шрифтокомплекти записували в спеціальні
мікросхеми дисплеїв і друкарок назавжди. З такими шрифтами працювала,
наприклад, операційна система MS DOS.
На другому етапі, як і на першому, кожен знак продовжували кодувати
одним байтом, проте графічне зображення знаків уже могло бути
різноманітним (на зразок, як у шрифтах Courier New, Times New Roman,
Ariel тощо). Такі шрифти вже не записували назавжди в спеціальні
мікросхеми дисплея чи друкарки, а використовували як звичайне
інформаційне забезпечення комп’ютера, котре, як і будь-які програми,
можна встановити, а при потребі — видалити. Для подання в цих
шрифтокомплектах інформації про графічне накреслення знака було
розроблено спеціальні стандарти. Таких оцифрованих шрифтів було
розроблено дуже велику кількість. Їх використовували вже з іншими типами
операційних систем (це були системи на зразок сімейства Windows). Такі
шрифти містили: в зоні кодів від 32 до 127 — зокрема літери латинського
алфавіту (малі й великі); в зоні кодів від 128 до 255 — або латинські
літери з діакритичними знаками (для мов на базі латинського алфавіту),
або літери інших алфавітів (грецького, кириличного, гебрейського,
арабського тощо). Таким чином, зона кодів від 128 до 255 була змінною,
що унеможливлювало спілкування людей, які використовували різні алфавіти
(наприклад, одночасно латинський з діакритичними знаками й кириличний,
арабський та кириличний тощо).
На третьому етапі — його появу викликали потреби Інтернет — для
забезпечення можливості спілкування людей, що обмінюються інформацією на
різних мовах (наприклад, на базі латинського алфавіту та ієрогліфів),
з’явилася потреба суттєво розширити кількість знаків (в основному літер,
лігатур та ієрогліфів) у цих шрифтокомплектах. У результаті пошуків було
створено шрифтокомплекти, в яких один знак стали кодувати не одним, а
двома байтами (два байти дають змогу кодувати більше 60 тис. різних
комбінацій двійкових чисел, а, отже, й знаків). Такі шрифти отримали
назву UNICODE. Як і шрифти другого етапу, їх використовують в складі
операційних систем на зразок сімейства Windows.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
