Реферат
Формування та взаємодія культур, “загальнолюдське” та “національне” в
культурі, культурна політика
ЗМІСТ
TOC \o “1-3” \h \z \u
HYPERLINK \l “_Toc124577992” Вступ PAGEREF _Toc124577992 \h 3
HYPERLINK \l “_Toc124577993” 1 Формування та взаємодія культур
PAGEREF _Toc124577993 \h 4
2 “Загальнолюдське” та “національне” в
культурі……………………………………….8
3 Культурна
політика……………………………………………………….
………………………13
HYPERLINK \l “_Toc124577996” Висновки
………………………………………………………………
…………………………………19
HYPERLINK \l “_Toc124577997” Список використаної літератури
………………………………………………………………
20
Вступ
Культура (від лат. cultura – оброблення, виховання, освіта, розвиток) –
історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил та
здібностей людини, що виражені у формах та типах організації життя та
діяльності людей, їх взаємовідношеннях, а також у створюваних ними
матеріальних та духовних цінностях. Слід наголосити, що ядром культури є
загальнолюдські цінності, а також способи їх відтворення та досягнення,
що історично склалися. Але будучи загальновідомим явищем, культура
сприймається, засвоюється кожною людиною індивідуально, зумовлюючи її
становлення як особистості.
У науці існує досить велика кількість визначень культури, що
характеризують різні аспекти життєдіяльності людини, і всі вони мають
право на існування. Б. Гершунський визначає культуру як вищий прояв
людської освіченості та професіональної компетентності, тому що саме на
рівні культури може в найбільш повній мірі відобразитися людська
індивідуальність. Н. Крилова зосереджує свою увагу на тому, що у
свідомості культура постає як надособистісний феномен, тому не випадково
випадає характеристика людини як носія культури та головної діючої
особи. Хоча існує внутрішнє протиріччя: соціум є результат
взаємовідносин людини, але самі ці стосунки пояснюються як залежна
змінна та як результат розвитку соціуму.
1. Формування та взаємодія культур
Як взаємодіють культури окремих народів, головним чином, сусідніх? Яким
є стосунок між культурою загальнолюдською і культурою національною? Щоб
відповісти на ці питання, слід узяти до уваги:
1) історичні умови, в яких створювалися культурні цінності;
2) вплив державної думки на культуру в умовах, коли декілька народів
утворюють одну державу;
3) відносини між окремими чинниками культури (стосунок між національними
інтересами, традицією, та інтересами міжнародними, зовнішнім впливом).
У культурі постійно відбуваються процеси інтеграції та розмежування.
Якщо культура якогось народу у своєму розвитку буде постійно враховувати
культуру іншого народу, а споживачі культури переконаються, що той народ
створив більш вартісну культуру, то вони, без сумніву, приймуть останню.
Іншими словами, другий народ засимілює перший. І якщо асимілююча
культура буде вільно користуватися культурними цінностями різних
народів, то, без сумніву, вона буде збагачуватися. Цей процес породжує
творців, котрих умовно можемо назвати творцями культури сфери взаємодії
суміжних культур.
Культура сфери взаємодії суміжних культур є продуктом історичних
обставин. Формування культури цієї сфери і взаємодія культур – це явища
нерівнозначні.
Передовсім слід чітко визначити історичний процес, з’ясувати, що є
закономірністю для всіх народів, а що є типовим для конкретного народу.
В культурі сфери взаємодії суміжних культур знаходить об’єктивне
відображення процес, який відбувається в культурному житті
взаємоіснуючих народів (відродження чи занепад). На основі яких чинників
ми відносимо творців культури до того чи іншого народу? На нашу думку,
такими найважливішими чинниками є: особисте ставлення, мова і походження
творця культури. Якщо ці три чинники збігаються, то національна
приналежність творця культури не викликає дискусій. В інших випадках
проблему приналежності слід вирішувати. На це питання неможливо дати
переконливу відповідь без детального вивчення історичних умов, усіх
загальних закономірностей розвитку культури даного народу і т.п.
Несприятливі політичні та релігійні чинники гальмують формування
національної свідомості і розвиток культури. Однак дуже рідко народи
гинуть раптово чи їх знищують в результаті загарбання. Як правило, вони
гинуть повільно. Громадські, економічні, ідеологічні, релігійні,
політичні та інші мотиви змушують еліту народу, який гине, приймати
культурні цінності іншого народу.
Не менш важливим є психологічний чинник: людина, яка прагне до
поглиблення власної культури, як правило, схиляється перед цінностями,
які їй імпонують, і відхрещується, за її словами, від темних людей.
Однак послаблення традицій національної культури у конкретній історичній
ситуації ще не означає, що народ перестане існувати. Інколи здається, що
народ уже стоїть на краю провалля. Тоді творці його культури намагаються
зберегти для прийдешніх поколінь культурну спадщину свого народу: його
спосіб життя, звичаї, фольклор, історію, присвячуючи цій меті всю свою
енергію і талант. Ця їхня діяльність об’єктивно служить національному
рухові, хоча суб’єктивно вони цього не прагнули. Яскравим прикладом
цього є творчість А. Міцкевича. Його твори пробуджували почуття
національної гордості. Тому поет входить в історію литовської культури.
Подібної оцінки заслуговує також і М.К. Огінський.
Аналізуючи творчу спадщину письменників та філософів минулого, ми
повинні визначити, який вклад вони внесли в історію культури окремих
народів. Якщо ж вони мають заслуги в історії культури декількох народів,
то, наголошуючи на цьому, давайте не кривдити жодного з тих народів. Цим
ми лише підкреслимо інтернаціональний характер культури. Явища культури
неможливо розмістити лише по національних полицях. Міцкевич і Огінський
були творцями своєї епохи. Із власних переконань вони стали поміж
культурами литовською і польською. Про це свідчить їхня творчість. Тому
вони належать до обох народів.
Культуру формує також і попит на неї: якщо цього попиту нема, діяльність
творця культури не має сенсу – він просто стане незрозумілим. Однак,
якщо існує попит, існують умови, то з’являються і видатні творці
культури. Якщо їх не вистачає у власній країні, то їх запрошують із-за
кордону.
Однак факт, що творець проживає у даній країні, ще не є достатнім
аргументом для того, щоб його зачислити до культури цієї країни. У Литві
довгий час жили і працювали польські мислителі: Я. Снядецький і Я.
Ґолуховський. Обидва залишили глибокий слід у культурі Литви: перший
популяризував матеріалістичну філософію, розвивав традиції “здорового
глузду”, другий – проголошував теоретичні основи романтизму. Однак вони
обидва залишились типовими представниками польської культури.
Інший характер мала діяльність Й.Г.А. Форстера у Віленському
університеті. Тут він написав свої основні філософські праці, пристрасно
проголошував ідею філософії просвітництва, полемізував також з І.Кантом,
привертаючи увагу світової наукової громадськости до Віленського
університету. Однак, він не був ні литовським, ні польським мислителем.
Діяльність і творчість Форстера, Снядецького, Ґолуховського та інших
свідчить, що взаємодія культур – це реальне явище. Це слід розуміти так,
що культурна діяльність цих авторів у певному аспекті була пов’язана з
литовською культурою, але вони не були діячами обох народів, як
Міцкевич, Мілош, Сеземан. Вони не розвивали литовську культуру.
Снядецький та Ґолуховський переживали за польські справи і стояли в їх
обороні.
Творці культури сфери взаємодії суміжних культур безпосередньо вбирають
у себе дві культури. Діячі такого типу з’являються у визначених
історичних умовах.
Творцями сфери взаємодії суміжних культур ми називаємо таких власне
діячів, твори яких належать не народові, серед якого вони народились,
але народові, для якого вони працюють.
Для формування культури сфери взаємодії суміжних культур велике значення
має також спорідненість мов. Однак вона ще не означає близькості
культур. Вирішальну роль тут відіграє економічний та політичний фактори.
Ідеологічні, політичні і релігійні зв’язки залишають глибокі сліди у
психіці народів. Навіть після розриву цих зв’язків залишається дуже
близька шкала вартостей, певний культурний уклад. Аналізуючи культурну
спадщину минулого, ми не лише окреслюємо відносини між культурами
окремих народів, але і визначаємо також спільні закономірності їхнього
розвитку. Однак нам не дослідити всебічно і науково цього явища без
застосування спільних критеріїв оцінки. Це неважко зробити, аналізуючи
літературну чи філософську спадщину.
2. „ Загальнолюдське” та „національне” в культурі.
Вирішення проблеми співвідношення національного і загальнолюдського в
культурі залежить від конкретної філософської інтерпретації багатьох
інших проблем, зокрема єдності та багатомаїття світової історії,
сутності суспільного прогресу, природи національного, співвідношення
змісту і форми в культурі.
У соціальній філософії існують різні трактування співвідношення
національного та загальнолюдського у суспільному розвитку та культурі. З
них полярними, альтернативними є концепції ” лінійного ” розвитку
світової історії, загальнолюдського начала в культурі та концепції
циклічності (культурно – історичних типів).
Уперше проблема співвідношення національного і загальнолюдського в
історії та культурі була висунута у філософії історії Г.Гегеля, який
створив класичну для західноєвропейського мислення XIX – XX століть
концепції єдності людської історії. Через аналіз розвитку форм духовного
життя та його вищої, за Гегелем, реальної “самосвідомості народу”,
німецький філософ не тільки показав глибоку спадкоємність між культурами
різних століть і епох, але і спробував розкрити діалектику
загальнолюдського у її конкретно – історичному вияві (національному).
За Гегелем, всесвітня історія – це процес спрямованого розвитку,
розгортання духовності, усвідомлення свободи через культуру окремих
народів. Людська історія, як драбина, кожен шабель якої є стадією
прогресу загальнолюдських основ культури.
Загальнолюдське Гегель порівнює з культурою окремих народів. З цього
погляду всі вони поділяються на два типи.
1. Всесвітньо – історичні, які в основах своєї життєдіяльності, культурі
“містять загальний принцип”, тобто роблять відчутний внесок у культуру
людства, особливо духовну.
2.Народи, які позбавленні у своєму матеріальному, духовному бутті
загальнолюдських засад. У кращому випадку вони – історичне тло і для
розвитку людства не мають ніякого значення.
У своїх симпатіях Гегель європоцентрист. Віддаючи данину світогляду
епохи, він, як і переважна більшість представників суспільствознавство
XIX суспільства, розглядає світовий розвиток лише як становлення
стандартів західноєвропейської культури. “Прогрес, – стверджує Гегель, –
здійснюється лише завдяки кавказькій расі” (в термінології того часу
індоєвропейська мовна група. – В.В.) та її головній складовій –
європейцями”
Коли не брати до уваги політичні мотиви такої інтерпретації, то слід
зазначити, що в плані теоретичних уявлень такі трактування були
закономірні, бо однією з основних ідей соціальної філософії XVIII – XIX
ст. був месіанізм. Домінував погляд на національне як на окрему,
самостійну функцію загальнолюдського. Багато філософів вважали, що кожен
народ “має свої призначення… здійснення лише однієї сторони всього
діяння в цілому”. Суб’єктивізм в оцінці сутності цього цілого
(загальнолюдського) призводив до поділу народів та їхніх культур для
історії на необхідні (із загальнолюдським змістом) і непотрібні
(національно самобутні). У цьому розумінні історія людства та культури
уподібнювалися землеробству, де загальновизнаним є те, що бур’яни
заважають розвитку культурних рослин і тому їх слід виполювати.
Альтернативним соціально – філософським підходом у розумінні
співвідношення національного та загальнолюдського в культурі є концепція
культурно – історичних типів.
Характерна для цього напрямку ідея про те, що людське суспільство,
світова історія – це лише співіснування у часі та просторі декількох
самостійних, невзаємопов’язаних між собою національно – особливих
культур, в основі яких лежить духовна життєдіяльність одного або кількох
етнічно споріднених народів. Кожна з них неповторна, замкнута,
розвивається лише на власному ґрунті, без якихось відчутних зовнішніх
впливів. Більше того, роль фактора спадкоємності у розвитку кожної
культури оцінювалася як негативне явище, що руйнує її цілісність та
унікальність.
Основний теоретичний акцент у концепціях цього напрямку робився на
розкритті духовного багатства людського суспільства, значущості та
неповторності національних культур. Відповідно до цього підходу
“загальносвітовим законом» є те, що кожна культура має неповторні
потенційні можливості й національне більш всесвітньо історичне, ніж
загальнолюдське.
Новий гуманістичний зміст цих концепцій виразився у тому, що в
соціально – філософське знання на зміну дослідженням безликої логіки
історичної необхідності, законів історії прийшло вивчення творчої
діяльності народів у всій її неповторності. Уподібнення світової історії
творчості – концептуальна вісь цього напряму. Крізь призму сутності
творчої діяльності у ньому визначаються основні поняття. Так, культура
трактується як процес творчості.
Цінність культури тлумачиться не як відповідність якимось визнаним вищим
стандартам, а як її унікальність, неповторність, самобутність і
здатність набувати нових рис. Під смертю культури розуміють творче
“старіння”, “апатію”, атрофію творчого потенціалу.
Незважаючи на зовнішні відмінності між двома розглянутими
альтернативними трактуваннями національного та загальнолюдського в
культурі, у них чимало спільного. Однією з таких спільних точок є те, що
фактично – загальнолюдське ототожнюється з національним. У концепціях
культурно – історичних типів, тобто циклічності, загальнолюдське – це
сукупність національних культур.
Однією з причин ототожнення національного і загальнолюдського в культурі
було те, що останнє ще з часів концепцій італійського філософа Дж. Віко
розглядалося переважно як духовна культура.
У соціально – філософських концепціях матеріалістичної орієнтації
співвідношення національного і загальнолюдського в культурі
розглядається як вся життєдіяльність людей та її результати, як єдність
матеріальної та духовної культури.
Відповідно до такої інтерпретації культури національне та
загальнолюдське у ній розглядається як діалектична єдність. Сама
національна культура трактується ширше і не зводяться до національно –
особливого, тобто етнічної неповторності. Тому визначити співвідношення
національного і загальнолюдського можна лише за допомогою поняття
національної культури. Її слід вважати “процесом становлення і розкриття
сутності людської цивілізації у конкретному народі (нації) упродовж
усієї цієї історії”, а також “сукупністю матеріальних і духовних
цінностей, створених як самим народом, так і запозичених в інших народів
і використовуваних народом у своєму розвитку”.
Таким чином, національна культура – це поєднання загальнолюдського та
етнічно неповторного ( національно – особливого )
Загальнолюдське характеризує не лише загальне в культурі різних народів,
а насамперед соціальність людини та її буття. Той соціальний зміст
матеріальної та духовної діяльності, культуру, яка є сутністю людини та
її життєдіяльності.
Національне, як етнічно неповторне, в культурі історично мінливе. На
ранніх стадіях розвитку суспільства воно домінувало, бо тоді на культуру
людських спільностей (виробничу діяльність, соціальні цикли, побут,
обряди, вірування, мову і т.д.) суттєвий вплив справило середовище
проживання, обмежені і локальні контакти з іншими спільностями. З
дальшим розвитком, особливо із становленням промислового суспільства,
розширюється і посилюється матеріальна і духовна взаємодія і
взаємозбагачення культур, відбувається інтеграція життя націй у єдине
світове ціле. Причому не лише у сферах економіки, політики, а й у
духовному житті, науці, мистецтві, інформатиці і т. д.
Цю тенденцію становлення єдиного людства і культури точно сформулював
відомий французький мислитель Теєр де Шартен: “Упродовж кількох поколінь
навколо нас виникли різні економічні і культурні зв’язки, що
збільшуються у геометричній прогресії. Тепер крім хліба… кожна людина
щоденно вимагає свою порцію заліза, міді та бавовни, свою порцію
електрики, нафти і радію, свою порцію відкриттів, кіно та міжнародних
новин. Тепер уже не звичайну ниву… а всю Землю потрібно, щоб
забезпечували кожного з нас… Людина не має майбутнього… поза її
об’єднанням з іншими людьми”
3. Культурна політика.
У сучасному суспільстві створена і функціонує складна, високорозвинена
система духовного виробництва, яка забезпечує продукування, поширення і
споживання культурних цінностей, їх зберігання і передачу. Вона впливає
на виробничу, економічну, соціальну і політичну сферу людського життя, в
свою чергу, перебуваючи під їх впливом. Практична значущість системи
духовного виробництва для сучасного суспільства проявляється в тому, що
у всіх країнах сучасного світу держава керує культурними процесами як за
допомогою відповідного законодавства, так і з використанням фінансових,
економічних, адміністративних і політичних засобів. У сучасних країнах
існують закони, які регламентують діяльність системи освіти та науки,
роботу засобів масової інформації, охорону культурної спадщини, охорону
авторських прав як у сфері науково-технічної, так і художньої творчості.
Законодавчо регламентується право окремої людини і груп людей на
задоволення їх культурних потреб. Розвинені держави щорічно направляють
значну частину коштів державного бюджету на фінансування освіти, науки,
проектно-конструкторських досліджень, на підтримку державних установ
культури (музеїв, театрів, архівів, бібліотек, сховищ
кінофотоматеріалів, консерваторій, концертних залів), охорону і
реставрацію пам’яток культури.
У ХХ ст. як ніколи раніше виявив себе величезний інноваційний потенціал
культури, здатної докорінно змінювати життя людей. У першу чергу це
пов’язано з науково-технічною культурою. За оцінкою фахівців, сучасний
науково-технічний прогрес призводить до того, що кожні 5-6 років
відбувається зміна поколінь техніки. Це означає, що відповідним чином
повинні змінитися професійні знання і навички людей, їх спосіб життя,
потреби. Разом з тим, з’ясувалася і величезна небезпека стихійного
розвитку культури, використання досягнень людської творчості у
вузькокорисливих інтересах, для створення нових інструментів і форм
пригноблення людини. Тому одним з найважливіших завдань фахівців у
галузі культури, широкої громадськості, керівників держави є вироблення
і проведення продуманої культурної політики, тобто політики в сфері
культури, яка визначає цілі культурного розвитку, основні принципи,
методи і засоби регулювання культурних процесів у сучасному суспільстві.
Визначальну роль у виробленні сучасної культурної політики відіграє
ЮНЕСКО – Організація Об’єднаних Націй з питань освіти та культури. На
Всесвітній конференції з політики в галузі культури, яку ЮНЕСКО провела
у Мексиці 26 липня – 6 серпня 1982 р., була прийнята Декларація Мехіко з
політики в галузі культури, яка сформулювала основні принципи сучасної
культурної політики.
ЮНЕСКО при визначенні принципів культурної політики виходить з широкого
розуміння культури як сукупності “яскраво виражених рис, духовних і
матеріальних, інтелектуальних і емоційних, які характеризують
суспільство або соціальну групу”. Культура в такому розумінні включає в
себе, “крім мистецтва і літератури, способи життя людини, основні права
людини, системи цінностей, традиції і віри”.
Одним з основоположних принципів культурної політики є принцип єдності і
різноманіття культури. Цей принцип означає, що світова культура являє
собою результат культурної творчості всіх народів, які складають
людство. Культура кожного народу є частиною світової культури. З цього
випливає декілька висновків. По-перше, відмова від розподілу культур на
“вищі” та “нижчі”. Декларація Мехіко стверджує: “Необхідно визнати
рівність у цінності всіх культур і право кожного народу і кожного
культурного співтовариства утверджувати, зберігати свою культурну
самобутність і забезпечувати її повагу”. По-друге, збереження культури –
це обов’язок не тільки народу, що її створив, але й усього міжнародного
співтовариства, оскільки творіння культури цього народу є частиною
світової культури. Декларація Мехіко проголошує: “Міжнародне
співтовариство вважає своїм обов’язком зберігати і захищати культурну
спадщину кожного народу”. Виходячи з цього положення, ЮНЕСКО розробила і
здійснює програму охорони пам’ятників світової культури. Зокрема до
числа таких пам’ятників включено Софійський собор у Києві. На його
реставрацію ЮНЕСКО виділяла спеціальні кошти. По-третє, збереження й
утвердження культури кожного народу не означає культурної самоізоляції.
“Культурна самобутність народів оновлюється і збагачується внаслідок
контактів з традиціями і цінностями інших народів. Культура – це діалог,
обмін думками і досвідом, осягнення цінностей і традицій інших; в
ізоляції вона в’яне і гине”, – говориться в Декларації Мехіко.
Наступний принцип культурної політики – це принцип культурного виміру
розвитку людства. Суть цього принципу полягає в тому, що будь-які
програми розвитку людського суспільства – економічні, соціальні,
політичні, науково-технічні – повинні включати в себе як складову
частину і як критерій необхідності подібних програм культурний аспект.
Не можна забувати, що людина – це початок і кінцева мета розвитку. Мета
розвитку – не зростання виробництва, прибутків і споживання самих по
собі, а їх вплив на можливості розвитку та вдосконалення людини, на
більш повне задоволення її духовних запитів. Необхідно гуманізувати
розвиток людства, надати планам і стратегіям розвитку збалансованого
характеру.
До найважливіших принципів культурної політики, проголошених у
Декларації Мехіко, належить принцип культурної демократії. В його основі
лежить розуміння того, що культура створюється суспільством і тому
належить всьому суспільству; створення культури і користування її
благами не повинні бути привілеєм еліти. Декларація Мехіко підкреслює:
“Культурна демократія базується на максимально широкій участі людини і
суспільства у виробленні продуктів культури, у процесі прийняття рішень,
які заторкують культурне життя, у поширенні і використанні культури”
Культурна демократія несумісна з дискримінацією, зі спробами обмежити
участь людей у створенні, поширенні і користуванні культурою на основі
їх соціального становища і походження, статі, мови, національності,
релігійних переконань, приналежності до етнічних груп. Культурна
демократія передбачає географічну і адміністративну децентралізацію
культурного життя, більш рівномірний розподіл культурних центрів по
території країни, наближення їх до потреб населення конкретних регіонів,
визначення культурних планів і програм у ході діалогу влади і громадян.
Розвиток культури будь-якого народу і будь-якої країни в сучасному світі
не може відбуватися поза рамками міжнародної співпраці. Міжнародна
культурна співпраця як принцип культурної політики повинна сприяти
взаєморозумінню народів, створенню у їх відносинах атмосфери поваги,
довір’я, діалогу і миру. Міжнародна культурна співпраця повинна
базуватися на повазі гідності і цінності кожної культури, на відмові від
спроб встановлення будь-яких форм нерівності, підкорення або заміни
однієї культури іншою, на рівновазі в культурних обмінах.
У Декларації Мехіко також була приділена особлива увага проблемам
взаємовідносин культури з сучасними засобами масової інформації і
комунікації, а також з індустрією культури, продукцією якої є масова
культура (популярна музика, кіно, мода тощо). Сучасні засоби масової
комунікації формують образ світу, в якому ми живемо. І цей образ може
бути як правдивим, так і помилковим, як багатостороннім, так і дуже
однобоким. Значною мірою це визначається тим, хто створює інформаційний
образ і звідки виходять інформаційні потоки.
На початок 80-х років ХХ ст. чотири найбільших інформаційних агентства
(Франс Прес, Рейтер, Асошіеєйтед Прес і Юнайтед Прес Інтернешнл)
збирали, обробляли і розповсюджували 80% інформації, призначеної для
читачів газет у всьому світі. Сьогодні, за оцінками фахівців, майже 90%
центрів виробництва і поширення інформації в мережі Інтернет знаходяться
у США. Така концентрація центрів виробництва і поширення інформації сама
по собі, навіть незалежно від чиєї-небудь волі, вже створює передумови
для виникнення незбалансованості інформаційних потоків, ускладнює
культурам багатьох народів доступ до світового інформаційного простору.
Складною проблемою сучасної світової культури є індустрія культури та її
продукція – масова культура. Навіть незалежно від наших оцінок
естетичних та моральних цінностей, які пропагуються масовою культурою,
абсолютно очевидним є її уніфікуючий вплив на свідомість та смаки людей,
розмивання національних культурних традицій, дуже агресивна поведінка в
інформаційному просторі, в якому нею завойована величезна частина,
абсолютно несумірна з тим змістом, який вона несе.
Заслугою Всесвітньої конференції з політики в галузі культури, яка була
проведена ЮНЕСКО в Мексіці, було те, що вона сформулювала основні
принципи культурної політики, привернула увагу міжнародної громадськості
до складних проблем світового культурного розвитку і закликала до пошуку
рішень.
Минулі десятиріччя показали, що основні орієнтири культурної політики в
Декларації Мехіко були визначені правильно. Разом з тим, час висунув і
нові проблеми культурної політики, які обговорювалися на цілому ряді
міжнародних форумів і дістали відображення в таких документах, як
“Декларація конференції міністрів культури Руху неприєднання” (Колумбія,
1997), “Висновок Панафриканської консультації з культурної політики для
розвитку” (Того, 1998), Хартія “Про культуру”, прийнята конференцією,
яка проводилася Радою Європи в 1997 році. ЮНЕСКО в 1998 році в
Стокгольмі провела міждержавну конференцію, на якій було прийнято “План
дій з культурної політики для розвитку”.
“План дій” підтверджує основні принципи культурної політики,
сформульовані в Декларації Мехіко, але, разом з тим, він висуває і деякі
нові проблеми культурної політики. Кінець ХХ ст. виявився затьмареним
низкою громадянських конфліктів в цілому ряді африканських та азіатських
держав, на Балканах і Кавказі, де одним з джерел стала культурна
нетерпимість, зіткнення людей на ґрунті відмінностей їх релігійних
переконань, мови, етнічної та національної приналежності. Ці події
показали, що гострою потребою культурної політики стало завдання
розвитку та заохочення культури миру. Істотними компонентами цієї
культури миру є розвиток толерантного ставлення до носіїв іншої культури
та міжкультурного діалогу.
На національному рівні “План дій” рекомендує проводити таку культурну
політику, яка “прагне створювати відчуття нації як багатоликого
співтовариства у межах структури національної єдності – співтовариства,
втіленого в цінностях, які можуть розділятися всіма чоловіками і жінками
і давати доступ, простір і голос всім його членам”. Багато сучасних
держав стикаються з внутрішніми протиріччями між окремими групами свого
населення і для їх подолання прагнуть провести політику соціальної
інтеграції (об’єднання). У зв’язку з цим “План дій” при проведенні
культурної політики, спрямованої на поліпшення соціальної інтеграції,
рекомендує приділяти особливу увагу забезпеченню ширшого доступу до
культури всіх верств населення країни.
Основні проблеми і принципи культурної політики, які коротко були
розглянуті у даному розділі, та увага, яка їм приділяється міжнародним
співтовариством, – все це демонструє ступінь важливості культури в житті
сучасного суспільства і людини. Знання культури власного народу і
світової культури сприяє духовному розвитку людини, збагаченню її
духовного світу. Знання і розуміння культур інших народів, повага до їх
цінностей і уміння гідно представити культуру власного народу –
характерні риси сучасної, по-справжньому культурної людини.
Висновки
Культура – явище діалектичне: разом зі зміною чинників, які її
детермінують змінюється також сам зміст культури. Поняття культури дуже
широке. Воно охоплює науку, філософію, літературу, мистецтво, реліґію та
інші сфери. У різних епохах стосунки між цими сферами були різні.
Культура будь-якого народу розвивається не ізольовано від культур інших
народів, а закономірно перебуває в контексті світового культурного
процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи
культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи
надбання інших народів.
Одним із найважливіших факторів, що сприяє успішному розвитку
національних культур, є засвоєння художнього досвіду інших народів.
Інтенсивність і плодотворність цього процесу забезпечуються
соціально-економічними зв’язками, обумовленими прагненням народів до
взаєморозуміння та взаємозбагачення.
Так формується загальнолюдська культура, до складу якої входять
автономні культури усіх народів. Однак, кожен окремий індивід, кожен
творець оперує конкретними поняттями, творить конкретною мовою,
перебуває під впливом свого середовища. Словом, він належить до
національної культури, без якої нема культури загальнолюдської, так само
як неможлива національна культура без індивідуального творця.
Список використаної літератури
Горанов К. Культура и искусство в быстро меняющемся мире // Искусство в
системе культуры. – Л.: Мысль, 1981. – 914 с.
Ерасов В.С. Социальная культурология. Учебник для студентов высших
учебных заведений. 2- ое изд. испр. и доп. – М.: АспектПресс, 1996. –
591 с.
Культурология /под ред. А.А. Радугина. – М.: Центр, 1996. – 400 с.
Культурология. Учебная помощь для высших учебных заведений.
Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. – 576 с.
Скворцова Е.М. Теория и история культуры: Учебник для вузов. – М.:
ЮНИТИ, 1999. – 406 с.
Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. – К.:
Либідь, 1993. – 390 с.
PAGE
PAGE 21
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
