.

Кіноповість О.Довженка "Україна в огні". Історія написання та "кремлівське розп\’яття" автора. Художні особливості твору (Урок

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 38630
Скачать документ

Реферат на тему:

Кіноповість О.Довженка “Україна в огні”. Історія написання та
“кремлівське розп’яття” автора. Художні особливості твору (Урок).

Мета: Належно опрацювати вершинний твір О.Довженка – “Україна в огні”.
Поглибити знання старшокласників про творчість О.Довженка та високий
рівень його кіноповістей. Закріпити вивчене про жанр кіноповісті,
характеротворення, поетику. Виховати любов до рідного краю, національну
гідність і свідомість, розвинути творчу уяву і вміння оптимістично
сприймати оточуючий світ.

Хід уроку

І. Актуалізація і корекція опорних знань

1. Проаналізуйте на основі “Щоденника” Довженкове ставлення до культури
в Україні та її складників: мови, історії, пам’яток архітектури,
образотворчого мистецтва.

Додаткове запитання: Як особисто ви ставитеся до епізоду з “ув’язненим
музеєм”? Чому?

2. Розкрийте тему “Війна і українці” на основі “Щоденника” О.Довженка.

Додаткове запитання: Як показано жіночі трагедії під час війни? Чому
автор “Щоденника” називає Україну Великою Вдовицею?

3. Що сказано в “Щоденнику” про репресії та винищення української нації?

Аналізуючи ставлення Довженка до цієї проблеми, користуйтеся цитатами.

Додаткове запитання: Чи згідні ви зі ставленням Левка Царя до злочинців
взагалі й до проблеми примусового виселення людини в чужий край? Чому?

II. Виклад нового матеріалу

Епіграфом до уроку пропонуємо використати слова з “Щоденника: ” Коли б
можна було Іронію і Жалість зробити суддями і свідками злочинств епохи!”

На домашнє завдання одинадцятикласники мали виписати з “Щоденника”
цитати про “Довженкову Голгофу” за “Україну в огні”. Доречно, щоб вони
зачитали вголос бодай кілька цитат. Після цього переходимо до конкретної
роботи над твором.

Кіноповість “Україна в огні” була розпочата в часи відступу.
Довженкознавці вважають, що задум написати сценарій про покинуту ворогам
Україну в Довженка з’явився тоді, коли він довідався про здачу німцям
Києва. У повному обсязі текст кіноповісті виринув із спецхранів лише
кілька років тому, та й то, виявляється, Довженко все-таки згладжував
кути й в основний текст не потрапило багато цікавих епізодів, які мали
виразний антирадянський і антисталінський характер. Доцільно буде на
уроці подати деякі вставки. Нагадаємо, що ми користуємося текстом
“України вогні”, виданим разом зі “Щоденником” під одною обкладинкою у
книзі “Україна в огні” у видавництві “Радянський письменник” 1990 року й
при потребі будемо посилатися на сторінки цього видання, не наводячи
цитат з кіноповісті, лише доповнюючи їх неопублікованими фрагментами.
Твір вражає страшною трагедією нашого народу, який разом з білоруським
виніс найтяжчий хрест війни.

“Україна в огні” надзвичайно складна за будовою. Сюжетні лінії в ній не
є безперервними, вони з’єднані темою війни, а ядро змісту стосується
насамперед сім’ї Лавріна Запорожця. Сам О.Довженко пояснював структурні
особливості свого твору так: “Тут всі сліди битви сценариста з
письменником. Один закликав до строгого професійного рисунка сценарію,
другий, вражений стражданнями народу, весь час поривався до розширення
теми, розміркувань, ліричних відступів, — до авторської участі в громаді
великих подій. Нехай вибачливий читач, мій сучасник і друг, не нарікає,
коли вирощене мною невелике дерево не цілком гіллясте і струнке, коли
багато гілок тільки відчувається, не встигнувши ще вирости серед
небачених пожарів і катастрофічного грому гармат, що стрясають сьогодні
нашу землю”. У “Щоденнику” є кілька заготовок до “України в огні”. В
повоєнні роки, мріючи надрукувати свій твір, кіносценарист теж багато
чого змінив і доповнив, поглибив, але й цього разу творові не судилося
дійти ні до читача у вигляді книги, ні до глядача у вигляді фільму.
Кіноповість розпочинається останнім мирним днем перед війною.

Яку подію святкує сім’я Запорожців? Про що свідчить приїзд усіх дітей?

Яку пісню виконують за столом і чому?

Як ставиться Лаврін Запорожець до початку війни? Чому негайно везе синів

до найближчого міста?

Чи можна назвати загибель Савки безглуздою? Чия вина в цій смерті –
самого Савки, радянської пропаганди?

Як ви ставитеся до того, що Запорожець не відмовляється везти німців у

місто, коли вони скидають тіло його мертвого сина з воза? Як подібну
ситуацію описав би не Довженко, а хто-небудь інший з радянських
письменників і чому? На чиїй стороні була б правда у зображенні?

Треба допомогти старшокласникам збагнути, що старий Лаврін не тільки
носить козацьке прізвище, не лише має запорізьку статуру, а є щось
козацьке у його помислах і вчинках. Це монументальна фігура у творі,
патріарх роду, батько п’яти синів і красуні дочки. Під час приходу
німців Лаврін втрачає батька-пасічника Демида, сцену повішення якого теж
зображено в стилі смерті Тараса Бульби:

Йаволь, гер полковник! Його бджоли закусали насмерть чотирьох наших

зольдат…

А-а.. .Слухай…- звернувся фон Крауз до старого Запорожця. – Цей офіцер

хоче знати, що ти думаєш перед смертю?

Світ здурів, то й бджоли подуріли. Почали всяке г… кусать, – сказав
Демид. – А я думаю, що погані ваші діла, раз уже ви боїтесь таких, як я.
Діло ваше програне.

Але я стою на твоїй території і вішаю тебе, – сказав Крауз.

Ну що ж? Повісиш та й утечеш. Така вже твоя слава…

Саме Лавріна Запорожця, а не танкіста, як було в першому варіанті, який
потрапив у руки Сталіну, Довженко уповноважує виголосити досить гострий
монолог перед портретом вождя. Запорожець кмітливий, жертовний,
розважливий. Він погоджується стати старостою при німцях, хоч знає, що
за це своїми буде знищений після війни. Проте знає Лаврін і те, що лише
він допоможе громаді вистояти, навіть загартує її і спрямує проти
німецького рабства. Ідея орати людьми, наче запозичена Довженком якраз
із повоєнного радянського часу, у Запорожця не випадкова. Вона, на думку
героя, повинна зіграти роль каталізатора:

Людей у ярма запрягав?

Запрягав.

Нащо?

Щоб зліші були.

Що?!

В неволі зло – велике діло.

Автор не ідеалізує Запорожця. Діалог і мало не звіряча ненависть, а
потім і сутичка Лавріна і Заброди на колючому дроті підкреслюють, що
Запорожець у радянські часи був слухняним “коліщатком” і “гвинтиком”,
розкуркулював своїх односельців, відправляв у Сибір – і як результат: з
великої працьовитої сім’ї Заброд залишився лише один, який горить
помстою до радянської влади і свого конкретного ворога-кривдника – Лаврі
на.

Варто, щоб учні уважно прочитали відповідні уривки й збагнули, що і
більшовики до війни, і німці під час війни вміло використовували
ворожнечу між українцями, їхнє невміння жити дружно, рятувати один
одного як представника єдиної нації.

Тільки досвід і, можливо, ще муки совісті роблять Запорожця мудрим. Він
уже знає, що захищати Україну можуть лише живі герої, тому й
поступається німцям у дрібницях, щоб виграти час і відімстити. Лаврін
набагато розважніший від Заброди. Він думає не про себе, навіть у
страшному горі – не про вбитого Савку чи про вивезену в Німеччину Олесю,
а про народ. Сам переживши подібне як німецький староста, Запорожець
рятує Христю Хутірну від дурноверхого прокурора Лимаренка. Почувши, яку
відсіч дала цьому холоднокровному слизнякові Христя Хуторна, Лаврін не
потакає Лимаренкові, з іронією ставиться до його закону: “Голубчику мій,
тут на підставі закону можна такого насудити, що й плакати буде нікому.
Закон! Он у нас в четвертій сотні половина поліцаїв, а як б’ються!
Попробуйте позмагатися. Ага? От тобі й закон…” У той же час Лиманчук –
типовий образ цинічного, жорстокого, прискіпливого й вимогливого до
інших чекіста. У душі ж він – боягуз і зрадник. Закон не для нього.
Навіть розвінчаного Христею, цього нікчему ніхто не буде судити за
дезертирство й поширення заздалегідь неправдивої інформації про відступ.
Він значно вище закону, бо під захистом комуністичної партії,
спецорганів.

Як і в “Щоденнику”, О.Довженко особливу увагу приділяє проблемі жінки на
війні. Вроджена хліборобка, стара Запорожчиха, не зважає на війну й
сапає картоплю. Вона погрожує ворожим літакам сапою і гине через цю,
здавалось би, наївну й не потрібну нікому погрозу. У той же час
протиставлення мирної праці війні – доцільне. Мирна іграця важливіша,
суттєвіша. Як не порівняти сцену сапання з таким епізодом із
“Щоденника”: “Дід різав ботвину, не звертаючи уваги на шалений
артилерійський обстріл і бомбардування.

– Ану їх! Багато їх тут стріляє, а смерть одна. Та й ніколи мені. Роботи
багато.”

Довженко захоплювався мужністю українських жінок під час війни, під час
страшного відступу. Промовисті деталі в його творі значать значно
більше, ніж розлогі описи: “Дівчата – краса землі нашої. З невимовним
сумом дивилися вони нам услід. Білі обличчя їхні і білі губи сухі, як у
ангелів-архистратигів”.

В “Україні в огні” дуже вдало поставлено в центр і ненав’язливо
порівняно подруг з дитинства – Олесю Запорожець і Христю Хутірну.

У контексті художнього твору деколи нетипове, виняткове явище відіграє
дуже важливу роль, запам’ятовується сильніше, ніж реалістичні сцени.
Андрій Малишко якось розповів О.Довженку про свого бойового побратима,
який під час відступу переспав з українською дівчиною і тепер марить
нею, прагне після війни до неї повернутися, одружитися, але не пам’ятає
ні назви села, ні прізвища дівчини, ні імені, пам’ятає лише причілок
хати, перелаз і мальви. Довженка надзвичайно зацікавило таке романтичне
спонтанне кохання, він хотів зустрітися з солдатом, але той уже загинув.
Зате в “Україні в огні” кінорежисер надзвичайно вдало використав майже
неймовірну життєву ситуацію. Треба навчити учнів розуміти художніх
героїв, вникати у мотивацію їхніх вчинків. Тому рекомендуємо поставити
перед класом такі запитання:

– Для чого на перших сторінках кіноповісті автор підкреслює високу
моральність і найкращі риси характеру Олесі? Прочитайте цей уривок
вголос. Що передчувала Олеся, дивлячись, як відступає армія?

Чи будь-кого запросила Олеся переночувати з нею, чи все-таки вибирала з

відступаючих того, кого могла покохати в мирний час? Як ви розумієте її
слова, звернені до Василя: “Ти нещасний. І я нещасна”? Чи можна до
стосунків Олесі й Василя застосувати слова Ліни Костенко: “І це була
любов, а не розпуста”? Чому?

Не подаючи ні церковного, ні цивільного шлюбу, автор наголошує на певно

му майже язичеському ритуалі: шлюбній постелі, омиванні, перевдяганні у
вишитий одяг, давно приготовлений Олесею для свого весілля. Про що це
свідчить?

Чи змінилися погляди Василя на війну, на поразку й перемогу після

Олесиного вчинку? Як ви думаєте, чому? Чи свідчать про велике
благородство душі юнака слова: “Яка б ти не була, я вернусь до тебе. Хай
ти будеш чорна, і хвора, і понівечена ворогом, хай посивієш ти від горя
і сліз, і побіліє твоя коса, хай ритимеш ти шанці проти мене, і
плестимеш колючі німецькі дроти проти мене, і сіятимеш для ворога хліб
під нагаями, ти зостанешся для мене прекрасною, як і зараз прекрасна ти.
Якщо ж бо в розпачі ти проклинатимеш мене і всіх, що кинули тебе і на
Дніпрі не вмерли, простив я тебе наперед, така вже наша доля, і ти мене
прости”? Що усвідомив Василь? Як пізніше він заставив свого бійця
Сіроштана кардинально змінити думку про покинуту у Вінниці дружину?

Прочитайте цей уривок і уважно проаналізуйте.

Що пережила Олеся в Німеччині? Як ви ставитеся до того, що виснажену

довгою дорогою у товарнім потязі українку німкені відразу не заставляли
до

роботи? Чому в трагічний час для німецької сім’ї Олеся здавалася
ненависним для них живим втіленням нескореної України?

З якої причини Довженко не намагається зосередитися на дрібницях,
показуючи шлях Олесі додому? На чому акцентує він?

Христя – подруга Олесі з дитячих літ. Яке звинувачення старому Запорожцю

кидає ця дівчина? Чи має право так робити кожна людина? Яку життєву
драму пережила Христя у власній сім’ї?

Безперечно, що коли Олеся – сангвінічний тип, то Христя -холеричний.
Вона вимагає справедливості негайно, від цього сама страждає і заставляє
страждати інших. Проаналізуйте сцену, коли Христя заставила Запорожця
вписати в список для вивезення в Німеччину й рідну дочку. Схвалюєте чи
осуджуєте її ви за це?

Уважно прочитайте той епізод, де через невдалий жарт полоненого
розгорнулася ціла трагедія:

У. подумаєш!.. – образився парубок. – Ми таких, як ви…

Що? Хам ти проклятий!

Оте саме.

Що? Покидали для бардаків, сукин ти син, нехай, раб.

– Іди ти, барахло.. .Я плєнний, – зніяковів “кавалер”.

Ух ти… плєнний! А чому ти плєнний? Крові злякався? Оборонець
Батьківщини!..

-Христе…

Нащо вони тікали, скажи мені? Нащо вони кинули нас так легко на знущання

ворогу? Чому вони не вмерли в боях, щоб я плакала й молилася на них?”

Чому українка вважає за краще оплакувати мертвих героїв, ніж дивитися на

живих боягузів?

На якомусь етапі Христя теж хибить. Прочитайте, як вона кинула в біді

Олесю. Що відчувала при цьому Христя? Чи можна її виправдати?

Христя вийшла заміж за італійського капітана Пальму без любові. Як ви

вважаєте, в реальному житті вона могла бути щасливіша, ніж, наприклад,
вийшла би за тракториста чи шофера у рідному селі? Чому? Як ви розумієте
сказані на захист свого чоловіка Христині слова? Чи міг бути таким
толерантним вимучений непосильною працею і безгрошів’ям колгоспник?

Суд над Христею Лиманчука – надзвичайно вдале місце у кіноповісті. Про

аналізуйте звинувачення прокурора і звинувачення Христі. Хто з них має
рацію?

Христя стає партизанкою, Олеся вважає, що жінка взагалі не має права
убивати, бо природою їй призначено тільки дарувати життя. Яку з цих двох
позицій ви особисто підтримуєте і чому?

Варто, щоб старшокласники належно розглянули образ Василя Кравчини. У
творі він поданий у еволюції. У відчайдушному вчинку Олесі Василь не
вбачав аморальності, називав її своєю дружиною навіть позаочі. Василя
вражає шкурництво воєнторгівців, які відмовляються вивезти у тил
пораненого і дівчат. Кравчина має добрі організаторські здібності. З
бійців, які потрапили в оточення, він формує бойову одиницю, вимагає від
кожного високої моральності, під час боїв підтримує своїх підлеглих
жартами:

– Закидає, кажу, мінами, – плювався кров’ю Сіроштан.

– А ти що думаєш, Сіроштане? Вареників з вишнями закинуть тобі німці?
Га?

Інші бійці вчаться від свого командира засобами сміху долати страх під
час

психічної атаки німців: “Вороги йшли напівголі, брудні, з волохатими
грудьми й животами і являли собою картину жалюгідну й мерзотну, мов
божевільний дім, що вирвався на волю…

Однак по мірі наближення німців у многих забігали по спині мурашки, та
тут їх зразу виручив природний супутник їхнього життя – сміх.

-Гей, німці! Штани погубили! – кричав наводчик Самійло Косарик.

Ні, не погубили. Послали Гітлеру в Берлін на просушку, – сказав Левко

Підтиченко. Всі засміялись.

А сорочки познімали для чого?

А то ж на них од гавкання шерсть вигнало, як на собаках. Чуєш, як
гавкають? … Давай, давай, швидше, психи! – кричав Підтиченко, махаючи
рукою.”

Колоритними в “Україні в огні” є і другорядні персонажі, просто
епізодичні постаті.

Які саме і чому?

Чим вас приваблюють образи Товченика й Бесараба?

Контрастом до представників народу у кіноповісті виступає секретар
міському Лиманчук. Кравчина влучно називає його “незгораємим шкафом”.
Прибувши з Великої земля в чині прокурора, цей мерзенний тип готовий
судити людей, до страждань яких йому ніколи не дорівнятися. Належної
прочуханки партократові дає присуджена ним до розстрілу Христя Хуторна.
Вона пригадує саме те, чого він повинен соромитися все життя, якщо має
хоч крихту совісті: “Я пам’ятаю вас. Ви прошмигнули через наше село. Я
наливала вам воду в радіатор. Він сильно протікав у вас, і ви лаялись
голосно й гидко. Я плакала тоді й, плачучи, питала вас, чи будуть
фашисти в нашому селі: може б, я втекла? Пам’ятаєте, що ви сказали мені.
Ви назвали моє питання провокаційним. От я й осталась під німцем, повія
й стерво. От ви чисті, а я ні… Чим ви можете покарати мене? Мене життя
вже так покарало, що більшої кари й не придумати”.

До Довженка німців зображували примітивними, тупими. Вперше в
українській літературі Довженко виводить у образах Ернста й Отто фон
Краузів ворогів інтелектуальних, розважливих, хитрих, гідних
супротивників, які знають, що саме є ахіллесовою п’ятою в українців і
мудро використовують цю мічену карту.

Учитель зобов’язаний дати уявлення учням про ті уривки кіноповісті, які
з певних причин не ввійшли у виданий текст. Наприклад, на стор. 40 після
слів Чубенка: “Еге. Крові злякався!” – повинен бути вклинений ще такий
діалог:

Левко Цар: Атож! Ху-х… Усіх же вчили, щоб тихі були та смиренні… Все
добивалися трусості. Не бийся, не лайся! Єдина була зброя – писання
доносів один на одного, трясця його матері нехай. Та ні Бога тобі ні
чорта – все тече, все міняється. От і потекли. А судді попереду!

Чубенко: Еге.

Товченик. А що ти думаєш? Не буде вже, мабуть, ні вчителів, ні техніків,
ні агрономів. Витовче війна. Одні тільки слідователі та судді
остануться. Та здорові, як ведмеді, та напрахтіковані повернуться.

Товченик. Повернуться, ось побачите. Та ще допитуватимуться, що робив,
як німцям служив? Ну, а ти думав? Та за шию!.. Но! Куди потяг,
оратор?..”

На стор. 62 в репліці Лавріна Запорожця в нижньому абзаці після слів: “А
по-моєму, ви показилися”, – далі повинні йти не три крапки, а речення:
“Позвикали до класової боротьби, як п’яниця до самогону! Ой, приведе
вона вас до загибелі”.

На 63 стор. після знака запитання у другому рядку такий текст:

“- А хитро викручується! – почувся голос з маси.

Еге, перехитрюємо один одного, та все залізною мітлою, та кальоним
залізом, та викорчовуєм все один одного на сміх і глум ворогам. Аби
лінія була чиста, хоч земля й порожня. Ну, потіште німців! Перевиконуйте
їх програму нашого самознищення.

Бийте його, гада! – крикнув поліцай.

Помовч, дурак… Я не знаю сьогодні класової боротьби і знати не хочу. Я
знаю

– Батьківщина, народ гине! Я раб німецьких робітників і селян! І дочка
моя рабиня! Стріляй, класова чистьоха! Ну, чого ти став? – грізно гукнув
Запорожець”.

Юлія Солнцева переповідала О.Підсусі, що під час “кремлівського
розп’яття” Сталіном Довженка вождь особливо переймався таким виразним
штрихом “України в огні”:

Скажіть, Довженку, чому ви пишете: “Хай живе Радянська Україна! Хай

живе Радянський Союз!” Чому Україна на першому місці? – запитав Сталін.

Від малого до великого, – відповів Довженко. – Так я звик читати у всіх

радянських газетах.

Ні, ви хотіли поставити на перше місце Україну, – заперечив Сталін.

Це було, можливо, перше й основне звинувачення Довженка”. На якомусь
етапі доповідь Сталіна взагалі переросла в суцільні докори й
звинувачення, одне від іншого, як на той час, страшніші: “Якщо судити
про війну за кіноповістю Довженка, то у Вітчизняній війні не беруть
участі представники всіх народів СРСР. уній беруть участь тільки
українці. Отже, і тут Довженко знову не в ладах з правдою. Його
кіноповість є антирадянською, яскравим виявом націоналізму, вузької
національної обмеженості”.

Якщо ж у рукописі був пропущений текст, який повинен би починатися на
стор. 94 після слів Кравчини: “Ми б’ємось зате, чому нема ціни у всьому
світі, – за Батьківщину”, то все зрозуміло – більш патріотичного уривка
годі знайти у всій радянській літературі:

“- За Вкраїну, – глухо зітхнули бійці.

За Вкраїну, за чесний український народ.3а єдиний народ, що не знайшов
собі в століттях Європи людського життя на своїй землі, за народ
розторганий, роздертий.

Кравчина на мить примовк і далі немов не сказав, а подумав уголос:

– Скажіть же, чи можем ми, сини українського народу, не презирати Європу
за всі оті століття?”

Після цього йде останній абзац на стор. 94. а далі такий великий за
розміром і надзвичайно цікавий, насичений за змістом уривок:

“- Презираєм, – сказали вони дружно і твердо. Кравчина зрозумів їх і
посміхнувся. Ні, не презирали ці пасинки Європи свою мачуху. Ллє увесь
їх рід століттями презирав неволю, і століття боротьби за волю
освітлювали їхні прості мужні обличчя. Йому захотілось в цю хвилину
сказати їм щось про вічне, про історію їхню. Вона курилась перед ним,
мов грізний діючий вулкан, і він стояв на вершині вулкана коло самого
кратера.

– Історія Європи, браття, наша мачуха, а не мати. Ми не сини, ми пасинки
її,

замовчані нею і пограбовані тілом і душею. Ми жертви ганебного безчестя
європейських століть. От хто ми, от кого вішають, палять, от у кого
одбирають гектари вони, – блиснув очима Кравчина, показуючи рукою в бік
німців.

В сім рухові Кравчини не було звичайної ненависті до німців. Було щось
більше. Була глибока зневага і огида до них. Було ще щось більше: те
всім відоме неназване нове почуття, що у людства для нього не знайшлось
навіть слова в усіх його словниках.

– У всіх у них, – сказав Кравчина з укоризною, – своя звіряча правда. У
нас

своя, народна, приспана віками; шість віків учили нас по-різному
мислити, рухатись, молитись. Шість століть гріли нас різними огнями,
просвіщали нас різним світлом, кидали в бої одних проти одних під
різними знаменами – австрійськими, румунськими, угорськими, польськими.

Не всі бійці розуміли свого командира. Але вірили вони, що се була їх
гірка правда, вірили своєму капітану. І перед ними уперше розкрився
рідний їх світ у всій своїй зловісній величі і драматизмі”.

ІІІ. Первинне усвідомлення поданого матеріалу

Хоч на початку уроку старшокласники й прочитали зі “Щоденника” цитати
про “Довженкову Голгофу”, та аж після належного аналізу твору вони
зрозуміли причину цькування автора за “Україну в огні”. Випадає нагода
наочно пояснити, що саме творилося з Довженкому ті часи, за що його
ненавиділи, чого від нього вимагали, на що сподівалися.

Отже, коли на Тверському бульварі було зібрано О.Корнійчука, М. Бажана,
М.Рильського й О.Довженка, то Максим Тадейович здивовано запитав
присутніх:

Чого це нас усіх запрошують до Кремля?

Через мене… – Передчуваючи своє лихо, відповів Довженко.

Доповідь Сталіна рябіла звинуваченнями: і в націоналізмі, й у
перекрученні історії, і в аморальності головної героїні Олесі…
Стосовно останнього, то як колись В.Бєлінський вважав порнографічним
побачення Яреми й Оксани в “Гайдамаках” Т.Шевченка, так і тут недолугий
“батько всіх часів і народів” взявся дофаназовувати те, чого не було. Що
ж, кожен припускає в міру своєї розпущеності. Та ще й пізніше підсилав
своїх порадників до затятого генія, щоб той заставив Олесю “виконати
свій інтернаціональний обов’язок” – віддатися росіянинові чи грузинові,
а не українцеві, а для цього досить маленької корекції: “Ви зробіть
Кравчину росіянином, Олександре Петровичу, тоді дуже багато стане на
своє місце. Повірте, що ваш сценарій виправити – раз плюнути… Коли ж
вирішите облишити річ, поставити на ній хрест, це буде розцінено як ваша
впертість і приховування твору для історії. Мовляв, придушили мене, а я
ось почекаю, історія мене виправдає. Це було б неправильно і вельми
небезпечно з вашого боку”. Як бачимо, гарні поради: з шантажем, із
залякуванням – в дусі того часу. “Геніальний” Михайло Чіаурелі,
п’ятикратний лауреат Сталінської премії, “науково довів”, що твір
Довженка- “антирадянська акція”, зневажливо звертався до Довженка:
“Ти-и!” й ділився власним досвідом. “Ти працюй, як я: думай, що хочеш, а
коли робиш фільм, розкидай по ньому те, що люблять: тут серпочок, тут
молоточок; тут серпочок, там молоточок, там зірочку, – тут “перший
маестро” почав навіть показувати мені, як саме треба розкидати серпочки
і молоточки, від чого я трохи не провалився в землю від обурення,
розпачу й огиди”, – писав про цей епізод Довженко в “Щоденнику”.

До цькування О.Довженка, на жаль, доклали рук і українські письменники.
О.Корнійчук за завданням Сталіна навіть попідкреслював у рукописі
крамольні місця, а М.Бажан, будучи на той час заступником Голови Ради
Міністрів УРСР, не тільки не став на захист колеги, а ще й зловтішався:
“Повалено тебе, Сашко, і вже ти більше ніколи не підведешся”. Рильський
же й захищати особливо О.Довженка не смів, бо сам був зацькований,
загнаний погрозами в глухий кут.

IV. Домашнє завдання

Вміти аналізувати “Україну « огні”. Виписати по три яскраві цитати до
образів Лавріна Запорожця. Микити Заброди, Олесі Запорожець, Христі
Хуторної.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020