Реферат на тему:
Трагічне життя і титанічна творчість Олександра Петровича Довженка.
(Урок)
Мета: Познайомити старшокласників з біографією письменника і
неперебутним талантом українського Мікеланджело в кінематографії. Дати
уявлення про кіноповість як різновид повісті, призначеної для постановки
фільму. Прищепити любов до творчості Олександра Довженка – доробку
свідомого носія національної культури, менталітету, українського способу
мислення і сприймання світу.
I. Актуалізацій і корекція опорних знань
1. Розкрийте образ Ярослава Мудрого з однойменної історичної драми
І.Кочерги.
Додаткове запитання: Які основні проблеми піднімає автор у драмі
“Ярослав Мудрий”? Чи актуальні вони для нашого часу й чому?
2. Зіставте й порівняйте особисто вибрані вами для аналізу два жіночі
або два чоловічі літературні образи з “Свіччиного весілля” та “Ярослава
Мудрого” І.Кочерги.
Додаткове запитання: Що таке історична драма, які її основні ознаки?
II. Виклад нового матеріалу
Епіграфом до уроку пропонуємо використати слова А.Малишка: “Він лишився
як дерево, що вічно цвіте, вічно плодоносить, як великий мислитель, який
може стояти поряд із Сократом і Гомером”.
Олександр Петрович Довженко народився 12 вересня (30 серпня – за старим
стилем) 1894 року на околиці Сосниці – у В’юнищах на Чернігівщині.
Сосниця у ті часи була невеличким провінційним містечком, а В’юнища
взагалі нічим не відрізнялися від типового українського села: ті ж
побілені хатки у затінку з садів, мальовничі покручені вулички, де годі
розминутися двом возам, спориші під тинами, човни у клунях, бо ж поруч
Десна, яка в лиху годину прохарчує не згірще від орного поля. У своїх
батьків Олександр був сьомою дитиною, а всього дітей народилося
багатенько навіть і як на ті часи й селянську сім’ю, та далеко не всім
судилося дожити до зрілого віку. Сам письменник в дорослі роки з
непідробленим сумом писав: “Дітей мали багато, чотирнадцять, перемінний
склад, з якого залишилося двоє: я й сестра (нині лікар). Решта померли в
різний час, майже всі недосягши працездатного віку. І коли я зараз
пригадую своє дитинство і свою хату, і завжди, коли б я їх не згадував,
в моїй уяві плач і похорон”. Над сім’єю Довженків, очевидно, дійсно
тяжів якийсь фатум, бо дійшло до того, що в один день, коли
наймолодшому, майбутньому генієві України, не було ще й року, від
пошесті померло аж четверо синів-соловейків: Лаврін, Сергій, Василь,
Іван. Мати буквально вимолила у Бога життя останньому – Олександрові,
інтуїтивно вгадуючи в ньому велику людину в майбутньому. З того часу
вона не переставала щодня і щоночі благати: “Залиш мені, Господи, Сашка,
оберігай його від поганих людей. Дай йому силу. Пошли йому щастя, щоб
його люди любили, як я його люблю”.
у XVIII столітті. У Карпа був син Григорій, у Григорія – Тарас, який мав
багато синів, що їх у Сосниці по-вуличному величали Тарасовичами, а
серед них – і Семен, дід Олександра, а в Семена – Петро і Самійло,
відповідно батько й дядько Олександра Петровича. У В’юнищах рід
Довженків поважали аж настільки, що з вісімдесятих років XIX століття та
вулиця, якій пізніше дали ім’я Шевченка, називалася просто Довженковою.
Батько майбутнього письменника був хліборобом, рибалкою, смолярем
(діхтярем), перевізником на Десні. Неграмотний Петро Довженко (“…Усе
життя його минуло під знаком темряви і неосвіченості”), на свою біду,
відзначався романтичною вдачею і в тяжкому буденному житті ніяк не міг
пристосуватися й знайти собі місце: те, про що він мріяв, виявлялося
недосяжним, те, що давало життя, – надто прісним і нудним. Та свого
єдиного вцілілого сина він мріяв бачити людиною, яка досягла хоч якоїсь
вершини, тому твердо постановив будь-якою ціною “вивчити свого сина на
пана”.
Мати – Одарка Єрмолаївна Цигипа – як свідчив син, мабуть, “народилася
для пісень”, але “проплакала все життя”. Була вона дочкою талановитого
ткача-художника, від якого успадкувала любов до пісні й чудовий голос.
Про свого батька ця жінка залишила зворушливий спогад: “Ото було тче і
так співає, тільки човник бігає… А часом співає-співає та й заплаче,
Їй-Богу, правда”.
Сашкове дитинство, очевидно, не минало так безхмарно, як у “Зачарованій
Десні”, але хлопчик міг витворити собі уявний світ і жити за його
законами: “В дитинстві у мене був певний нахил до споглядності. Я був
дуже мрійливим хлопчиком. .. У мене не було пристрасті до чогось одного,
певного. Мені здавалося, що я все можу, що все легко, і мені хотілося
бути різним, хотілося начебто розділятися на кілька частин і жити в
багатьох життях, професіях, країнах і навіть видах”.
Восени 1903 року батько віддав малого Сашка до Сосницької парафіяльної
чотирикласної школи. При знайомстві з учителем хлопчик так розгубився й
знітився, що вчитель спочатку подумав, що дитина запущена,
інтелектуально відстала, не готова до навчання і просто не осилить
шкільну програму. Але Олександр на льоту схоплював знання з усіх
навчальних предметів і дуже швидко виявився найкращим учнем: “Учився я в
Сосницькій початковій школі… Я був те, що зветься тепер відмінником;
це мене часто-густо бентежило. Мені здавалося, що вчителі самі щось не
зовсім розуміють, і тому їм здається, що я відмінник”. Повага до книжки,
прищеплена ще дідом, викликала у Довженка-школяра палке бажання мати
свою бібліотеку, і малий почав скуповувати книги, хоч і не завжди
натрапляв на вартісні художньо. Любов до книги збереглася й у зрілі
роки: “Його квартира складалася з трьох кімнат. Одна з них вся
заставлена стелажами…”
Велику роль у житті О.Довженка відіграв той самий учитель, який спочатку
назвав його “не развітим”. Леонтій Созонович Опанасенко переконав батька
здібного школяра, що той мусить, закінчивши Сосницьке міське
чотирикласне двокомплектне училище, яке через високі вимоги до учнів і
належні знання, які воно давало випускникам, в народі називали
Сосницькою академією, вчитися далі й обов’язково здобути вищу освіту. В
цей час юний Олександр вперше в житті закохується. Однокурсник Довженка
Яків Назаренко, розповідаючи про це довженкознавцю Сергію Плачинді,
підкреслював, що майбутній митець тоді був “найсміливіший хлопець у
Сосниці. І найвродливіший”. А Надійка Чаусовська, дочка багатого купця,
– перша красуня місцевої гімназії: висока, струнка, з личком мармурової
білизни, з великими очима під чорним стрімким розкриллям брів. Любов
виявилася взаємною, але недовгою: “Усі розуміли, що вони ніколи не
зійдуться, не одружаться – донька багатія і син бідного діхтяря, і всі,
здається, усвідомлювали, що ніколи більше не побачать такої гарної
благородної пари. А вони, мабуть, не замислювалися над тим, про що
думала Сосниця, вони кохали одне одного і, взявшись за руки, літали по
кризі, як вітер”.
Леонтій Созонович Опанасенко не лише подав Сашкові ідею про вступ до
вищого навчального закладу, але й порекомендував поступати саме до
Глухівського вчительського інституту, бо не був єдиний на всю
південно-східну Україну вищий навчальний заклад, куди дозволялося
поступати й дітям хліборобів і де студенти отримували стипендію в
розмірі ста двадцяти карбованців на рік, чого їм вистачало на сяке-таке
прожиття.
Сам шістнадцятирічний Довженко мав надто багато планів на майбутнє, щоб
їм усім збутися: “Мої мрії… літали десь у сфері архітектури, живопису,
мореплавства далекого плавання, учителювання”, – та прийшлося вибирати
те, що гарантувало хліб насущний у майбутньому й можливість бодай
протриматися за стипендію у студентські роки. Конкурс був неймовірно
високий: на тридцять місць подали аж триста заяв, але Довженко витримав
усі випробування і його зарахували студентом, хоча в стипендії
відмовили, й батько продав десятину землі (“Відкраяв від серця”, – як
пізніше дуже точно сказав про це митець), щоб син не покинув навчання. У
червні 1914 року інститут було закінчено. Олександр планував протягом
навчального року вчителювати, а влітку малювати досхочу, бо вже давно
відчував талант художника.
Свою вчительську кар’єру Довженко розпочав у Житомирі в Другому
вище-початковому училищі, де викладав майже всі шкільні предмети, бо
вчителів було мало: почалася Перша світова війна, а з нею і мобілізація
чоловіків призовного віку. Олександра Петровича медична комісія визнала
не здатним до військової служби через ваду серця. Від своїх учнів
О.Довженко був не набагато старшим, але користувався незаперечним
авторитетом, а вчителі-колеги поважали Довженка за глибокі знання,
педагогічні здібності й надзвичайну людяність і толерантність у
поводженні.
Саме в Житомирі Олександр Довженко познайомився з вродливою
вчителькою Варварою Семенівною Криловою. їх зблизила підготовка до
вечора, присвяченого Шевченкові. Молодий вчитель вирішив ісценізувати
уривки з “Назара Стодолі”, “Гайдамаків” та “Катерини”. Варвара ж не
тільки дала кілька слушних порад, а й сама так заспівала пісню на слова
Шевченка, що Довженко не втримався від зворушливої похвали: “Ох,
Варенько-Варю, тобі б учитись у консерваторії!” їхнє кохання спалахнуло
з такою силою, що вони вже не уявляли собі одне без одного й вирішили
побратися.
А тим часом наблизилися хвилюючі події повстань і боротьби. Довженко
надзвичайно перейнявся духом часу й почав рватися у Київ. Йому хотілося
вчитися в Київському університеті, брати активну участь у політичному
житті. Подружжя вирішило, що Варвара працюватиме за фахом у Житомирі, а
Олександр поїде в Київ. Але влітку 1917 року Довженко переніс тяжку
операцію й деякий час мусив оклигувати в батьків. Він послав документи в
Київський університет, та на іспити так і не прибув через хворобу. Проте
вже у вересні Олександр Петрович влаштувався учителем у Київському
сьомому вище початковому училищі й став вільним слухачем комерційного
інституту. Але саме в цей час в Києві відкрили Академію мистецтв, і
Довженко вступив до цього давно вимріяного закладу, який, як не дивно й
не парадоксально, невідомо з яких причин покинув.
ляно. О.Довженко, який очолював студентське виборне самоуправління, був
цим варварським актом надзвичайно вражений. На жаль, і в сімейному житті
назріли негаразди. В останньому листі Варвара написала: “Я тебе люблю,
але дружиною твоєю бути не можу. Не лай мене і не плач за мною”.
Несподівано приїхавши додому, Олександр застав Варвару в обіймах іншого.
Білогвардійський офіцер зумів переконати Довженкову дружину в своєму
безмірному коханні й умовити виїжджати з ним за кордон. Спочатку вони
опинилися в Празі, а потім у Німеччині, де Крилова захворіла на
туберкульоз кісток і джигун-облесник покинув тяжкохвору жінку в
підвальному сирому помешканні на вірну смерть. Довженко, який в цей час
перебував у Берліні, випадково довідався про Варю, простив їй усе,
забрав до себе й офіційно оформив шлюб. Великодушність і щира турбота
коханого поставила вмираючу жінку на ноги. Та до кінця своїх днів
Крилова пам’ятала, якого удару завдала Довженкові своєю зрадою і втечею
з білогвардійцем, а тому, коли прийшлося й самій випити чашу зради,
вчинила благородно. Відчувши, що Довженко вже не любить її, одного разу
вона запитала прямо:
– Сашко, ти закохався?
-Так.
Що пережила Варвара Семенівна в ту мить – знає тільки вона одна. Але не
піддалася розпуці, ні словом не дорікнула, хоч як важко їй це давалося.
Після болісних роздумів вирішила: “Не буду йому заважати”.
Одного разу він прийшов додому, але дружини не застав. На столі у
кришталевій вазі побачив троянди, небесно-білі. “Мої… улюблені”. Та не
безмежна радість огорнула його, а надривний розпач полоснув серце:
“Невже в лікарню… Ні, ні! Щось, напевно, гірше…” Під вазою помітив
складений учетверо аркуш паперу. Миттю розгорнув. Прикипів очима:
“Дорогий, рідний, коханий мій! Я прощаюся з тобою. Я їду назавжди від
тебе. Розумію все-все. Найперше – те, що жити разом ми не можемо. Ти
йдеш у велике мистецтво. Ти віддаєш йому всього себе. Тобі потрібен друг
у житті, тобі потрібна натхненниця. Коли приходиш додому – стомлений,
вкрай виснажений, – маєш спочити душею. Твоє серце не повинна ранити
жіноча милиця. О, ні! Не тривожся за мене, любий мій. Залишаю тебе
свідомо. Не хочу, щоб недуга моя травмувала твою душу. Адже ти не зможеш
творити, працювати по-справжньому. Я житиму до останнього подиху з тобою
в серці своєму, в спогадах, думках, у снах. Вірю і знаю, що ти створиш
багато прекрасного, доброго і вічного. Ти закохався, Сашко… Повір: од
щирого, хоч і зболеного серця, відкидаю в ім’я тебе ревнощі й біль,
хочу, щоб вона стала істинним твоїм другом, твоїм натхненням А в мене
одне-однісіньке прохання до тебе: хочу жити під твоїм прізвищем Прощай!
Хай іде до тебе добро й щастя з Землі, з Неба, з Води!
Твоя навіки – Варвара Довженко”.
Хоча вони й розійшлися, та пізніше ще й час від часу листувалися й
навіть зустрічалися. Варті уваги слова ще з одного листа Варвари
Семенівни до Довженка: “Сашо, пам’ятаєш, колись давно-давно я сказала
тобі: якщо ти покохаєш іншу жінку, я ніколи не стану на твоєму шляху:
побажавши щастя – піду назавжди… Ти одним рухом розбив мені щастя…
Неспокійне, велике, талановите серце, що з тобою стало?..”
Про смерть Довженка Варвара довідалася з радіоновин у школі, де
працювала. Вбита горем, вона покинула урок, з розпачу побігла до лісу,
цілий день там блукала, сплітаючи вінок із соснових гілок. Подруги
знайшли її пізно ввечері з переламаною рукою, знайшли майже непритомною.
Єдиними словами, які шепотіла жінка, були: “Сашко, Сашко!” З цього дня
вона помітно осунулася, постаріла відразу на добрий десяток років, але
ще взялася писати спогади про Довженка, які знищила його друга дружина
Юлія Солнцева. Деякі довженкознавці схильні вважати сина Варвари
Крилової рідною дитиною Довженка. Варвара недовго пережила свого
коханого – померла у 1959 році.
Багато чого в житті О.Довженка можна пояснити виключно тим, що за
характером це був романтик й завжди знаходився між небом уявного й
землею реального, так і не вибравши остаточно одну стихію з цих двох.
людиною. Вірні ленінці-сталінці забили тривогу, продаж патефона переріс
у скандальну справу, через що Довженко мусив вислухати публічний
громадський осуд від колег і витримати затяжні непорозуміння з Юлією
Солнцевою. Добре, що обійшлося й так, бо за зневагу до вождевого
подарунка могли й розстріляти.
У липні 1921 року Довженка за наказом Наркомату закордонних справ УРСР
було зараховано співробітником і скеровано на посаду завідуючого
загальним відділом Повноважного представництва УРСР у Польщі, а на
початку 1922 року Довженка перевели на посаду секретаря консульського
відділу Торгового представництва УРСР в Німеччині. Тут Довженко
добивається дозволу вчитися в приватному училищі професора Е.Геккеля,
який належав до художників-експресіоністів, й сумлінно займається
малярством протягом року. Довженко знайомиться з українськими
студентами, які вчаться у Берлінській Академії мистецтв, робить ряд
цікавих ескізів. Та найголовніше – знаходить Варвару. Щоб забрати кохану
в Україну, він у 1923 році вдруге оформляє з нею шлюб, оскільки перший у
1917 був лише церковним і документів про нього в Німеччині подружжя не
могло дістати. Та наступного року митець повернувся в Україну, з
насолодою прожив деякий час у батьків, а тоді зібрався у Харків –
столицю Радянської України. Тут Довженко деякий час працює
карикатуристом у газеті “Вісті”, де свої дотепні шаржі підписує
псевдонімом Сашко, опиняється в епіцентрі літературно-мистецького виру,
бере участь у заснуванні літгурту “ВАПЛІТЕ”, знайомиться з багатьма
талановитими митцями. Майбутньому геніальному кінорежисерові був
близький за духом Ю.Яновський, а ось Микола Хвильовий викликав
антипатію. З Лесем Курбасом Довженко “перебував у творчому змаганні
національних геніїв”. Та у “Автобіографії” митця знаходимо близький
відповідник саме до фрази М.Хвильового зі статті “Україна чи Малоросія”
“Геть від Москви!” – Довженко прямо пише: “Україна в українців, Росія в
росіян”. Олександр Петрович має нагоду переконатися у стрімкому рості
українського театру, до якого сам небайдужий, а тому відвідує мало не
кожну виставу, але особливо його цікавить кіно. Молода українська творча
інтелігенція й до Довженка пробувала вивести українське кіномистецтво на
європейський рівень. Сценарії до фільмів писали П.Панч, М.Бажан,
Ю.Яновський, та більшість режисерів не могли зруйнувати ще дореволюційні
стереотипії й працювали в рамках застарілих традицій. У червні 1926 року
О.Довженко вирішує їхати в Одесу. Спогади самого кінорежисера свідчать,
що вибір визрів спонтанно в перетвореній у художню майстерню квартирі:
“…Я просидів ніч у своїй майстерні, підбив підсумки свого
невлаштованого тридцятидвохрічного життя, вранці пішов з дому і більше
не повертався. Я поїхав в Одесу і влаштувався на роботу на кінофабриці
як режисер”. Втім, з цим твердженням можна й посперечатися, бо приїхав
Олександр Петрович у славнозвісний морський порт не будь-коли, а саме
тоді, коли довідався, що прийнято його сценарій фільму для дітей
“Вася-реформатор”. Аж після виходу цієї стрічки Довженкові доручили
написати новий сценарій і зняти за ним фільм. Початкуючий кінорежисер за
три дні створив сценарій, а за вісім зняв комедію “Перукар Жан
Ковбасюк”. Отже, в Одесі Довженка особливо не сковували умовами. Але й
тут новатора не чекали райські умови вже розробленого нового методу: “..
.Вчитися було ніколи і, мабуть, в Одесі й ні в кого”. Та мусимо взяти до
уваги, що генії і не потребують талановитих попередників, найчастіше
вони спалахують саме на сірому фоні запустіння і стагнації. До того ж
Довженко в поняття слова “кіно” вкладав зовсім інший зміст, ніж його
сучасники, що, мабуть, найкраще зрозумів П.Тичина, відгукуючись на цю
діяльність досить цікавою і глибинною фразою: “Довженко обрав собі таке
мистецтво, яке найшвидше доходить до народу, яке розкриває перед нами не
тільки те, що діється у нас тут, на землі а й те, що діятиметься завтра,
понад землею, в космосі”. Не треба сприймати слова буквально. Довженко у
своїх фільмах заговорив про космос людської душі. Більше того, світове
кіно у двадцяті-тридцяті роки мало значні набутки, українське – тинялося
на задвірках, і саме Довженкові судилося вивести вітчизняну
кінематографію зі стану периферійної, відсталої на чи не найперше місце
на планеті в цій галузі, а найкращих режисерів світу заставити мислити
афористично, глибинно, мудро, як мислив сам.
покликала до життя поетику глибокого розламу між почуттям обов’язку
більшовицького сектантства й романтичним ідеалом юності. Суперечність не
мала ні діалектичного, ані якогось іншого розв’язання, бо між почуттям
честі громадянина, сумлінням митця і чорною безоднею реального існування
постало брутальне насильство: оркестр віддалявся, миттєво забувши “Гей,
малиновий стяг несе”… А йшли, охрещені сучими, сини втраченої,
здавалось, навіки України. Господи, прости нас, ми всі були подібними у
своїй ницій, рабській довготерплячості й покорі – йшли більш як сім
десятків років…” Про Довженка заговорили в цілому світі. Його фільм
“Земля” отримав особливе визнання: у 1958 році у Брюсселі цю картину
було визнано найкращою в світі. Чарлі Чаплін навіть прислав телеграму:
“То ж велике щастя для нас, що Україна має такого славного сина й
воістину великого художника. Нехай же вам, дорогий Олександре Петровичу,
щасливо живеться й можеться предовгії літа!” Безперечно, що Сталін до
кінця своїх днів мріяв, що Довженко напише й зніме фільм про нього,
вождя, батька всіх народів, генералісімуса, переможця у Другій світовій,
а тому й не дозволив розстріляти, вичікував й тільки пробував приручити:
і подарунки надсилав, і дві Сталінські премії вручив, і на додачу ще й
Ленінську, і в закордонні відрядження відпускав: до Праги, в Берлін, в
Париж, у Лондон (1930), – і виступ на Першому з’їзді радянських
письменників (1934) не заборонив, і в 1939 році присвоїв Довженкові
звання діяча мистецтв УРСР. Не приручив. Не вийшло. Довженко не
приручався ні пряником, ні батогом. Як і Великий Кобзар, карався,
мучився, але не каявся. Не вмів їсти хліб з рук ката. В архівах КДБ й
досі знаходимо чимало компромату на Довженка. Поплатитися головою в ті
часи можна було, наприклад, за таку крамольну фразу: “Я надіюся, скоріше
впевнений, що комунізм себе виживе і що скоро його не буде, так як життя
показало усю його шкідливість. Про це мені говорив один мій знайомий
великий партієць-єврей”. І в той же час не можемо випускати з уваги, що
Довженко мусив маневрувати, щоб хоч в основному зберегти свій Геніальний
талант для України, хоч наполовину втілити в життя задумане. О.Гончар
слушно зауважував: “Ясно, що зреалізував себе Довженко далеко не
повністю. І не так, як хотів би… Все життя він змушений був
відкуповуватись від режиму. За Геніальну “Звенигору” мав платити
антиукраїнським “Арсеналом”, за мудру “Землю” – силуваним “Щорсом”, за
бунт “України в огні” казенним “Мічуріним”… Справді, яка трагедія
художника!” І в таких пекельних умовах кінорежисер ще й залишався
високим естетом, дбав про красу. Посаджені власноручно Довженком
яблуневі сади біля Одеської та Київської кіностудій, біля студії
“Мосфільм” якнайкраще свідчать про хліборобську працьовиту душу
селянської дитини й велике, добре, натхненне, гармонійне серце
громадянина Всесвіту. Взагалі, в мистецтві Довженко теж був рафінованим
естетом, чого й не приховував, адже часто цитував Анатоля Франса: “Якби
мені запропонували вибирати між правдою і красою, то я вибрав би красу,
тому що вона ближча до істини…” Пафосність, урочистість, романтичність
усіх Довженкових творів глибинним корінням проростають саме з цього
постулату домінування художньої краси над життєвою сірою обивательською
куцою правдою.
Не можна забувати, що в Довженка був талант художника, який носій теж
пробував зреалізувати. На нараді художників у 1940 році у своїй доповіді
“Треба любити того, кого зображуємо” Довженко назвав Київський художній
інститут основним центром образотворчого мистецтва в Україні, а тому
поставив перед цим закладом високі вимоги: “Дивився я в минулому році
картини випускників Київського художнього інституту. Вони на мене
справили враження талановитих людей, але я сказав професору, що я б усіх
цих учнів не випустив. Я б усіх їх залишив ще на один рік. Знаєте, для
чого? Для того, щоб вони вивчили композицію картини і філософію картини;
одна і друга проблеми, очевидно, дуже слабо були поставлені, й через те
багато старого у прийомах, багато непродуманого”. Довженко застерігав
молодих художників від бездумного фотографування життя пензлем і
фарбами. Він хотів, щоб у кожній картині була глибока думка, підтекст,
краса.
У 1940 році Довженко став художнім керівником новоствореної Київської
кіностудії. Здавалось би, перед митцем розкриваються нові творчі обрії.
А приходилося все частіше й частіше писати й знімати на замовлення. В
липні цього року на екрани країни виходить російськомовний звуковий
художньо-документальний фільм “Визволення український і білоруських
земель від гніту польських панів”. Що б там не говорили зараз, але
об’єднання Східної і Західної України в 1939 році дійсно було великою
подією для нашого народу. Інша річ, що тоталітарна система з усією
звірячою силою взялася саме за галичан і буковинців, в Сибір саме звідси
потяглися ешелони нових “розкуркулених”, нових “ворогів народу”, через
що жителі Західної України дуже швидко зневірилися в доцільності
возз’єднання, у щирості українців-східняків. О.Довженко в 1939 році
відвідав Чернівці і Львів. Його вразив європейський рівень культури в
цих містах. У “Щоденнику” він пізніше прямо скаже, що радянська влада
перевзує Західну Україну з модельних черевичків у кирзаки й перевдягне з
шикарного одягу в незграбну куфайку. В документальному ж фільмі йшлося
тільки про сльози щастя, обійми галичан чи буковинців з наддніпрянцями
та про споконвічну мрію української нації жити соборно, але ж і фільм
знімався за гарячими слідами приходу радянського ладу в Західну Україну,
а не тоді, коли радість возз’єднання затьмарили нічні арешти,
скоропостижні виселення, протиставлення у своєрідному Ноєвому ковчерзі
“чистих” вірнопідданих східняків “нечистим”, вороже налаштованим аж до
збройного опору системі західнякам.
Про це теж у Довженка буде сказано, але теж пізніше: “У тисяча дев’ятсот
тридцять дев’ятому році возз’єдналася Україна, Східна і Західна. Шість
довгих століть колихали роз’єднані у катастрофі половини у бурях, у
крові, у поті. Шість століть різні чужинці точили з половин соки і кров,
учили по-різному молитися, думати… Половинні сестри забували одна
одну, не пізнавали часом, гнобили несвідомо чи мимоволі. Нарешті
розідралося небо, попадали, зникли вороги, сестри знайшли одна одну,
збіглися близнята, крикнули од радості, заплакали, обнялися… Щасливий
був той, хто це бачив, хто плакав тут од радості, у кого палало серце.
Обнялися. Зітхнули, притиснулись одна до одної й… не зійшлися.
Розімкнулись обійми, радість поступилася місцем ненависті, непевність –
сумніву, сумнів змінився здивуванням, здивування – розчаруванням, а
потім гнівом і обуренням. Хтось сказав – сказано було, що треба
ув’язнювати, гнобити, стріляти у спину, висилати, зневажати, плювати в
душу, ганьбити, не прощати, нічого не простити!!! Нас, кажуть, більше за
добру європейську державу. Ми є і нас нема. Де ми?” Були у Довженка й
такі задуми: “Написати новелу чи оповідання про трагедію Західної
України останніх часів. Наше визволення, радість, і пафос, і
розчарування, і біль, і неоднаковість цілей” та “Написав би я роман про
визволення Західної України, про возз’днання… і про все, що з цього
вийшло, що говорили і говорять, кому влетіло. І як народ український
фактично був тут ні при чім”.
й почув приголомшуючу звістку: гітлерівська Німеччина напала на
Радянський Союз. Вирішив негайно покидати все й квапитися в найкоротший
термін повернутися в Київ.
Та давайте причастимося до цієї так і не втіленої в художнє життя
картини (на жаль, сценарій під час війни загубився й залишилися від
нього тільки маленькі епізоди в “Щоденнику” О.Довженка та спогади
А.Малишка – О.С.) бодай епізодично, щоб хоч контурно збагнути задум і
відчути національний колорит ненародженого фільму. Один з фрагментів
свого “Тараса Бульби'” О.Довженко уявляв таким: “…У Гоголя є картина
кривавої січі наших козаків з поляками… її на кіноекрані я показав би
так. Сидить на небі між хмарами Бог у вишиваній українській сорочці.
Дивиться вниз, хитає головою та й каже про себе: “Господи праведний, і
що воно там робиться, на тій грішній землі?..” Аж бачить, лине знизу
пробита списом ще одна козацька душа і постає перед ним.
Це ти, Кукубенко? – запитує Бог.
Я, Господи, – відповідає той.
Не зрадив свого товариства?
Ні, Господи…
Беріг свою совість, бачу… ,
Воістину…
Ну, тоді сідай, Кукубенку, одесную тебе, будеш святим!..
Ось таке рішення знайшов… Сценарій треба писати стисло…” Про Україну
він пам’ятав завжди, прекрасно розумів її колоніальне становище. Чи не
тому улюбленою піснею О.Довженка була та, що її авторство приписують
1.Мазепі й що в ній звучить віковічна скарга на несправедливу долю – “Ой
горе тій чайці”.
Довженко рвався на фронт добровольцем, але йому наказали евакуюватися в
тил, в Середню Азію, куди перевозили Київську кіностудію, всі українські
міністерства та важливі установи, а також творчу інтелігенцію. Олександр
Петрович переїхав у Ашгабат, пройшов військове навчання у батальйоні
всеобучу Андріївського району й почав настійливо проситися на війну.
У січні 1942 року Довженко добирається поїздом до Куйбишева через
Ташкент. Страшні заметілі й люті морози зупинили ешелон посеред дороги.
З вагона неможливо було вийти, продуктові запаси в пасажирів
-закінчилися. Й тоді кінорежисер вийняв зі своєї полотняної торбини
останній кусень хліба, розрізав його на маленькі шматочки, поклав зверху
по пелюстинці сала й розніс цей скарб по всіх купе вагону, в якому їхав,
пригостивши незнайомих людей.
Влітку 1942 року через інтриги та доноси Довженка звинуватили в
дезертирстві з Києва і розвалі роботи на кіностудії. Директор Лінійчук
позвільняв з роботи в кіностудії усіх, хто був українцем за
національністю, а найвищий керівник радянського кіно в 40-50-х роках
І.Г.Большаков цинічно заявляв геніальному кінорежисеру: ” Ні про які
українські кадри не може бути мови. України нема! Українські кадри мені
не потрібні! Робіть російські картини”. Довженка усунули від
керівництва, звільнили також і дружину. І це при тому, що у лютому-липні
1942 року Довженко вже числився військовим кореспондентом газети
“Известия” на Південно-Західному фронті, коли інші “великі таланти”
висиджувалися в тилу, а в серпні 1943 митця перекинули на Воронезький
фронт. Письменник брав участь у визволенні Харкова, його затвердили
членом Надзвичайної комісії по встановленню і розслідуванню злочинів
німецько-фашистських загарбників.
Друга світова війна викристалізувала характер Довженка, розігнула і
розпрямила його вже зігнуту спину. Витворені уявою ідоли виявилися
колосами на глиняних ногах. Для Довженка великим ударом було те, що у
вересні 1941 року Сталін здав столицю України без бою. Саме тоді
вражений Довженко з болю й розпачу й розпочав свій “Щоденник”, усіх
частин якого й досі не знайдено, й існує версія, що найбільш крамольні
перші записні книжки Довженко просто спалив, виписавши з них незначну
кількість матеріалу в нову книжку, в поспіху навіть не продатувавши ці
витяги, як робив пізніше протягом ведення всього “Щоденника”.
Р.Корогодський пише: “Важко сказати, як склалася б доля Майстра, якби не
катаклізм світової війни. У ці роки Довженкові відкривається страхітлива
реальність геополітичного становища України. Доля художника і доля
України туго зв’язуються в єдиний вузол. Прозріваючи, він записує в
“Щоденнику” 5 квітня 1942 року: “На українських ланах і селах в огні і
полум’ї вирішується доля людства, вирішується велетенська проблема
світової гегемонії, вирішується доля людства на нашій недолі. Така
нещаслива земля наша. Така наша доля нещаслива”. І через десять днів:
“Світе мій убогий! Покажи мені, де на тобі пролилося ще стільки крові,
як у нас на Україні! Нема другої України. Нема”. Це вже світовідчування
й ескіз трагедійної кіноповісті “Україна в огні”. Довженко міг бути
пророком, оскільки передбачав і драконівський задум Сталіна та Жукова в
одну ніч вивезти всіх українців з України, чому завадила тільки нестача
належної кількості товарних вагонів, і мішанину націй на території
України, щоб асимілювати її генофонд. В “Україні в огні” й у “Щоденнику”
є суголосні рядки: “Чи зберуться наші люди знову на Вкраїні? Чи
повернуться вони з усіх нетрів, далеких далекостей нашого Союзу і
заповнять її замість померлих од ворога, од мору, од кулі і петлі? Чи
так і лишаться там, а на наші руїни наїдуть чужі люди і утворять на ній
мішанину. І буде вона не Росія, не Вкраїна, а щось таке, що й подумати
сумно”. Про не ж саме значно пізніше і з більш чітко підведеною науковою
базою скаже Ліна Костенко в лекції “Гуманітарна аура нації, або Дефект
головного дзеркала”: “Українці – не нація, шо її віками витісняли з
життя шляхом фізичного знищення, духовної експропріації, генетичних
мутацій, цілеспрямованого перемішування народів на її території,
внаслідок чого відбулася амнезія історичної пам’яті і якісні втрати
самого національного генотипу”.
У 1943 році О.Довженко зняв повнометражний документальний фільм “Битва
за нашу Радянську Україну”, який було продубльовано двадцятьма шістьма
мовами світу.
Свою геніальну “Україну вогні” Довженко теж писав на матеріалі народного
горя. Він наче оглух до всіх пересторог, про які не міг не знати, як не
міг не відати про заборону Сталіна писати про відступ радянської армії.
31 березня 1942 року митець створює публіцистичний нарис “Україна
вогні”. Кіноповість одержала в спадщину і назву цього твору, і його
основних героїв – Лавріна Запорожця та Василя Кравчину. Твір писався
швидко, уривчасто, великими шматками, майже не шліфувався й не
переписувався, бо кожне слово й так лягало на заздалегідь вготоване
місце.
У прифронтовій смузі в селі Померки Довженко читав до півночі свій твір
М.Хрущову, з радістю відчув його захоплення цим твором, аж не вірив
самому собі, бо добре знав, що у творі г надто гострі кути, яких бояться
“блюстителі партійних чеснот, чистоплюї і перевиконавці завдань”, тому
перепитував у Микити Сергійовича, чи не варто дещо переписати, згладити,
викинути. Але Хрущов відповів, що треба хіба що ще більше загострити. О,
знав би О.Довженко, як швидко діаметрально зміняться думки Хрущова на
“Україну в огні”, коли вона не сподобається Кремлівському Хазяїну!
він написав дуже хороший твір і що читатиме його членам Політбюро ЦК
КП(б)У. Всі сподівалися на великий успіх кінорежисера, але пізно ввечері
Довженко тяжко ввійшов до селянської хати, де гуртом ночували його
друзі, й прошепотів у невимовному горі та розпачі: “Сценарій украли…”
Недоброзичливець не збирався нищити рукопис. Кіноповість було передано в
руки Берії та ще й долучено переклад російською мовою уривка, де
Довженків герой-танкіст розмовляє з портретом Сталіна, а Берія з
відповідними коментарями вручив рукопис вождю. Тим часом 18 вересня 1943
року частини з “України в огні” побачили світ у російськомовному журналі
“Смена” й автоматично ставали дозволеними. Але наприкінці листопада
Довженко довідався, що його пропалий рукопис особисто прочитав Сталін і
залишився надзвичайно невдоволений “Україною в огні”. 31 січня 1944 року
вождь влаштував Довженкові “кремлівське розп’яття”: скликав одночасно
засідання двох Політбюро Центральних Комітетів – ВКП(б) і КП(б)У й
особисто проголосив доповідь “Про антиленінські помилки й
націоналістичні перекручення в кіноповісті О.Довженка “Україна в огні”.
Сталін надто багато брав на себе, коли взявся судити Довженків твір від
імені всього народу: ” Варто було б тільки опублікувати кіноповість
Довженка і дати прочитати народові, щоб радянські люди відвернулися від
нього, пробрали б Довженка так, що від нього залишилося б саме мокре
місце. І це тому, що націоналістична ідеологія Довженка розрахована на
послаблення наших сил, на роззброєння радянських людей, а ленінізм,
тобто ідеологія більшовиків, яку дозволяє собі критикувати Довженко,
розрахована на подальше зміцнення наших позицій”. Та в тім-то й річ, що
народ не мав ні права на прочитання, ні права на об’єктивну оцінку
мистецьких творів у той час. Не від імені нації й не заради нації
цькували Довженка, між народом і митцем копали штучну прірву, відривали
пророка від врученого йому Богом народу. Михайло Шевченко справедливо
відмічає приховані мотиви психологічного тиску й політичного терору:
“Довженко був ВОЖДЕМ. Це знали всі. Особливо його вороги. Знали так
само, як і те, що вождь без мас, мов генерал без армії, – ніякої сили не
має. І тому вождя вирвали з мас, ізолювали від середовища, де він міг
розкритися сповна, особливо як громадський діяч, де він міг зробити для
України те, про що ми навіть не здогадуємося”. Для Довженка відбувалася
кульмінаційна життєва драма, в якій режисером-постановником, за
визначенням Т.Осьмачки, був “кат над катами” Сталін. За всіма законами
нову жертву мала чекати доля Куліша і Курбаса – він був приречений хоча
б тому, що являв собою органічний антипод режиму в іпостасі обдарованого
Геніальністю українця-націоналіста. Патріотична наснаженість “України
вогні” була незаперечним явищем. Твором вічного звучання про Другу
світову війну назвав її Кость Волинський. Рядками “України вогні”
промовляє Бог, для кого не має значення питання часу, зате має значення
питання істини. О.Підсуха про неймовірну внутрішню силу вершинного твору
Довженка залишив таке резюме: “Сьогодні можна тільки дивуватися, як він,
різонувши правду-матінку в очі диктатору, не був одразу ж репресований.
Що зупинило сатрапа? Дозволю собі висловити здогад: а чи не тому,
прочитавши “Україну в огні”, Сталін не міг не задуматися над Довженковою
правдою? Одвертість, з якою її було висловлено, водночас підкуповувала й
обеззброювала. На цю думку наводить, наприклад, такий запис у
“Щоденнику”: “Україна в огні” прочитана, і буде на Україні через оце
саме якось недозагублено не одну сотню людей. Я вірю в це, і ніщо не
зіб’є мене з цієї віри”. Стенограма засідання Політбюро збереглася, але
вона суттєво відрізняється від того, що розповідав сам О.Довженко.
Очевидно, після всього й стенограму переписували. Своєму другові
В.Костенку Довженко залишив такі спогади: — Почав розмову про сценарій
Сталін:
– Ви, Довженко, говорите, що у нас не вийшло? Вийшло. Зараз виходить.
(Звичайно, Довженко писав про 1941 рік, а Сталін говорив уже в 1944…)
“Більше ніхто, — згадував Олександр Петрович, — не виступав і рішення не
було”. Це уже наші, Хрущов і його нікчемна команда, прозбавляли участі в
усіх комісіях, редколегіях тощо. А Большаков, керівник Союзної
кінематографії, звільнив Довженка з роботи, зарахував у так званий
резерв”. Та для того часу наруга над “Україною в огні” була рівнозначна
смертному присуду для самого автора, а вимушене мало не безвиїздне
проживання у Москві дорівнювало хіба що засланню Шевченка в казахських
степах. Є.Сверстюк справедливо робить такі цікаві різночасові проекції
геніїв різних епох на долю Довженка: “Постать занадто велика для епохи
будівництва соціалізму. Лауреат Сталінської, Ленінської премій, співець
ідеалів комунізму, засуджений вождями комунізму на небуття – набагато
суворіше, ніж колись Данте, Овідій, яких висилали на околиці імперії.
Довженка поселили в зореносній столиці – без права жити”. Перебував
О.Довженко у Москві аж двадцять чотири своїх останніх років.
Микола Жулинський підкреслює, що сама оцінка Сталіна “України в огні” не
була би такою страшною для українського кіномитця, якби не зграя
вождевих підлабузників: “Друг Берії”, “холоднодуха і зла” людина,
режисер М. Чіаурелі після засідання Політбюро грізно кивав на Довженка
пальцем і повчав: “Ти вождю пожалів десять метрів плівочки. Ти жодного
епізоду в картинах йому не зробив. Пожалів! Не хотів зобразити вождя!
Гордість тебе заїла; от і погибай тепер…”
1 все-таки “Україна вогні” могла бути опублікована, за нею дозволили б
створити фільм, якби Довженко погодився на компроміси. Сталін навіть
посилав довірених людей з порадами, що і як треба змінити в кіноповісті.
Геніальний автор категорично відмовлявся зробити найменшу правку. Знав,
що це піде творові тільки на шкоду, що буде втрачено шедевр.
і все-таки Довженко не зламався й під тиском того страшного політичного
тайфуну, який звалився на його сиву голову через “Україну вогні”.
Працездатність цієї людини вражає. Ще належно не оклигавши від усіх
ударів, хоч заживо у “Щоденнику” вже й ніби поховав себе (Юлія Солнцева
теж цс підтверджує: “Я побігла відчиняти двері, він стояв розгублений,
знічено всміхаючись. Я ніколи не забуду його обличчя в ту мить: “Ти
знаєш, мене, здасться, вже немає”), через десять днів після розгрому
митець береться за новий твір. 5 грудня 1943 року в “Щоденнику”
з’являється запис, який свідчить, що письменник приступив до роботи над
сценарієм “Повісті полум’яних літ”: “Розпочну я краще писати новий
сценарій про народ. Напишу… про людей простих, звичайних, отих самих,
що звуться у нас широкими масами, що понесли найтяжчі втрати на війні,
не маючи ні чинів, ні орденів. Напишу, як їм жити і що робити і як і що
думати, щоб краще жилося по війні”. Робота над новим художнім полотном
настільки захопила автора, що дуже швидко вивела Довженка зі стану
депресії, того моторошного безперервного думання то про арешт і
розстріл, то про самогубство, що добром би не закінчилося, якби не
дивовижне натхнення протягом 1944-1945 років, коли Довженко вісім разів
переробляв “Повість полум’яних літ” і писав її одночасно то українською,
то російською мовами, роблячи останнє виключно для того, щоб твір
дозволили знімати.
Довженка постійно тримали під ковпаком негласного нагляду, в час
відсутності митця і його дружини вдома робили обшуки, підсилали в друзі
досвідчених сексотів, у довірливих розмовах витягали з його уст гірку
правду, про яку негайно доносили в КДБ. Ось витяг із секретних архівів,
крамольні Довженкові судження: “Я не себе испытываю известную
закономерность русской политики: запрещение моей повести «Украйна в
огне» и поспешное снятие фильма(мається на увазі «Повість полум’яних
літ» – О.С.) доказывает, что у нас (в Москве) обеспокоены тем значением,
которое приобрела несчастная Украина за границей. Вероятно, с точки
зрения нашей политики, сейчас не время акцентировать внимание только на
Украине. Когда был просмотр моего фильма для иностранных
корреспондентов, то представитель «Юнайтед Пресе» задал мне вопрос:
«Господин Довженко, вы делаете свой фильм только на русском языке?» – и
второй вопрос: «Каковы потери украинцев в той войне?». Эти вопросы
заданы не случайно. Ясно большое значение Украины на Западе, и в
особенности в Канаде. Я ответил на первый вопрос: «Украина столько
перенесла ужасов и несчастий, что показывать на Украине этот фильм не
нужно».
Втім, сам Довженко так і не одержав дозволу знімати «Повість полум’яних
літ» навіть у російськомовному варіанті, і це при тому, що коли в
«Україні в огні» йшлося про трагедію відступу, то «Повість полум’яних
літ» була присвячена переможному наступу – дозволеній і заохочуваній
темі. Поставила цей фільм Юлія Солнцева у 1960 році вже після смерті
митця. Зарубіжна критика не мала жодних уявлень про «Україну в огні», а
тому оцінка цього Довженкового дітища об’єктивними рецензентами
світового масштабу просто відсутня. На «Повість полум’яних літ»
позитивних відгуків було дуже багато. І.Семенчук підкреслює: «Зарубіжна
преса відзначала: «Повість полум’яних літ» – епопея. В тому ж розумінні,
що й «Іліада», «Енеїда». «Пісня про Роланда». Навіть японський
літературознавець і кінознавець Тадасі Хандзіма у прані «Епос минулого,
сучасного й майбутнього» визнавав: «Фільм «Повість полум’яних літ»
полишив таке враження, якого я не зазнав протягом тривалого часу… Це
творіння серця. Звідси й значення цього фільму як справжнього витвору
мистецтва. Фільм поетичний. Не знаю, чи зможуть зробити щось подібне в
Західній Європі чи в Америці».
Після війни О.Довженко почав наполегливо рватися в Україну. Сталін же
категорично не хотів про це і слухати, а українські урядовці в Києві
пильно виконували вказівку вождя, при цьому пришелепувато заявляючи
кінорежисерові, що йому вже нема чого вертатися, бо в київське
помешкання Довженка поселили іншу, достойнішу, людину. В листі до матері
й сестри Поліни від 6 листопада 1946 року Довженко з відчаєм і осудом
писав: «Недавно я довідався, що в мене забрали квартиру. Якомусь
міністру не хватило квартири, так забрали мою. Бідний, бідний міністр, –
подумав я, – ти мусиш жити на квартирі свого художника, сподіваючись на
його смерть. Яка нудота! Отже, зараз я вже й не київський громадянин
зовсім. Отак-то. Тісно міністрам в столиці!»
Криком Довженкової душі називають науковці останній лист кінорежисера,
датований 10 жовтня 1956 року й адресований уряду України: «Вертатися
хочу на Вкраїну. Президіє! Допоможи мені житлом: давно колись його
одібрано в мене. Великої квартири мені не треба. Тільки треба мені, щоб
я міг бачити Дніпро, і Десну десь під обрієм, і рідні чернігівські
землі…» Довженкові навіть не відповіли.
Довженка не пускали в Україну з багатьох причин. Та суть головної з них
тонко вловив М.Шевченко: «…Відсутність Довженка на Україні багато кому
розв’язала руки. Скажімо, якби був поруч Довженко, не так би пережив
перше «вправление мозгов» Гончар. Думаю, що Олесь Терентійович взагалі
збувся б трохи іншим. Адже брав би він на свої рамена проблеми нашої
духовності «не з землі», а з Довженкових пліч, не надривався б,
проходячи те, що Довженко вже пройшов, – дорогу, яку підготував він для
поколінь. Якби був Довженко, певне, затишніше було б Рильському і
Сосюрі… Думається, при Довженкові не так легко розсипали б та розбили
шістдесятників».
До речі, перебування геніального кіномитця в Москві не можна оцінювати
лише з негативної сторони, хоча ніде правди діти, що туга за Україною
гнітила хворого Довженка й передчасно вбила його. У Москві Довженко
знаходився у значно більшій безпеці для власного існування, ніж у Києві.
Згадаймо, щоб збагнути закони тоталітарного ладу, популярне в мистецьких
кулуарах радянське прислів’я про те, що коли за якийсь фішок творчим
інтелігентам в Москві стрижуть нігті, то в Києві за не саме – руки по
лікті, а також анекдот, в якому на запитання, де в Радянському Союзі
можна жити більш-менш нормально й хоч трохи захищено, лунала відповідь:
« У трьох містах: в Москві, в Москві і ще раз у Москві».
Є наукова версія, що несамовитий вождь не наказав прибрати зі світу
цього О.Довженка лише тому, що сподівався заставити кінорежисера
розродитися геніальним кіносценарієм про Сталіна. В оповіданні «Двоє
вночі» О.Гончар заставляє читачів навіть повірити в дружбу між Сталіним
і Довженком. І перше, і друге містять у собі зерно істини. Але найближче
до правди підходить Є.Сверстюк, коли пише: «Він був нехитрий і його було
здалеку видно. І був невимовно упертий у своїй любові. Йому ніколи не
вірили секретні служби, а отже, і влада. Він тримався на високому
покровительстві. Але взявся грати роль у спектаклі соцреалізму і
дотримувався правди. У Москві рівень свободи був незрівнянно вищий, ніж
у приреченій на духовну та культурну смерть Україні, отже, гра була
легшою. Москва була місцем заслання, але й порятунку».
Як тільки у 1945 році була закінчена «Повість полум’яних літ», у 1946
митець розпочав роботу над «Мічуріним»(«Життя в цвіту»). У 1952 році
Довженко виїжджає на береги Дніпра, щоб за вказівкою Сталіна стати
літописцем будівництва Каховського гідровузла. Шість записних книжок
(1952-1956), в яких етюди, зарисовки, портрети майбутніх героїв, дають
можливість написати пафосний твір. Але чи завжди шістдесятирічний
Довженко в душі сповідує те, про що пише, прославляючи? В тім-то й річ,
що ні. Якщо порівняти славословіє штучному морю в “Поемі…” і страшні
уривки “Щоденника”, то можна собі уявити, на яке роздвоєння приходилося
йти Довженкові, як розривати живцем свою душу, щоб віддати кесарю
кесареві, а Богові Боже. Та навіть у тексті “Поеми про море” не так усе
райдужно, оптимістично й світло, як вимагалося партією від Довженка. Ось
критика убогості новозбудованого села для людей, яких зігнали з рідних
місць, щоб назавжди затопити благословенні українські чорноземи й у
майбутньому перетворити квітучу землю в затхлі смердючі котловани із
зеленою водою: “Хто розпорядився будувати хати в ряд по шнуру? Хати,
струнко! Равнєніє на бюрократа!” А ось пророче передбачення деградації
молодшого покоління, яке виросло в достатку в місті й уже не розуміє
поваги молодшого в сім’ї до старшого за віком, а не за чином або
званням: …Генерал армії Федорченко і Алік ідуть степом. У Аліка
невиразне нудьгуюче обличчя розбещеного неука. Іде він не поруч, відстав
кроків на шість.
Папка, і що тобі за охота йти пішки! Давно б прибули на машині.
-Дід написав: прийди додому пішки.
Тобі не може дід наказувати.
Чому не може?
Тому що ти генерал… – і далі:
Так.. .Літа, літа, Маріє.
Еге. Прошуміли…Сорок років.
Пролетіли, так.
А я дивлюсь, не впізнає мене. босу… Це синок?
-Так. Менший… (до Аліка) Чому не привітаєшся?
– А чому я повинен.. .Я з нею незнайомий, – глухо відповідає Алік.
Генерал ладен
мовчки розтерзати свого Аліка, не подаючи при цьому, як кажуть, ніякого
виду.
Справжнім ляпасом тоталітарній системі стає епізод, коли той же
тупоголовий Алік мітить в майбутньому на місце прокурора. Що ж, саме
такі тисячами висилали невинних у Сибір, запаковували на все життя в
концтабори, прирікали до розстрілу:
-А може, буду прокурором чи суддею.
Хто тобі сказав?
Мамка.
А чому ти будеш суддею? На якій підставі?
Там не треба математики.
– А що ж там треба?
-Злочинці.
-Які злочинці?
– Різні, яких я буду судити.
– Так. Судити збираєшся. А на якій підставі ти хочеш судити людей? На
тій, що в тебе немає здібностей?”
“Поема про море”, за яку Довженкові посмертно присудили Ленінську
премію, була завершена у 1956 році. І цьому ж році в журналі “Дніпро”
опублікували Довженкову автобіографічну кіноповість “Зачарована Десна”.
До видання “Зачарованої Десни” окремою книжкою Довженко не дожив.
Правда, він вичитав верстку і в листі до Ю.Смолича від 7 жовтня 1956
року жалівся, що по сторінках твору добряче походили редактори. Ще б
пак! Хіба могли вони пропустити, наприклад, епізод, де страждання
нищителя морквочки після прабабиних проклять порівняно зі стражданнями
виключених з комуністичної партії та ще й зроблено таке зіставлення з
добрячою дозою сарказму: “Та мені вже не до узвару. Треба спасатись,
поки не пізно. Тоді я заліз у старий човен, що стояв у клуні, і почав
думать, що б же його зробити такого, щоб поновитись у святих, щоб
вернути святість, щоб спокутати свій первородний гріх? Ні один, мабуть,
нещасливий комуніст, вигнаний з партії, не думав так про своє
поновлення, як думав колись я, маленький, у човні лежачи. Що ж його
діяти? Як жити в світі?”
Вважають, що задум “Зачарованої Десни” в Довженка появився ще перед
війною, але через трагічні для народу події прийшлося відкласти роботу
над автобіографічним твором, хоч щось-таки й писалося навіть на фронті,
приходило як візія, вставало маревом рідної Сіверщини, про що свідчить
запис у “Щоденнику” від 5 квітня 1942 року: “А вчора, пишучи спогади про
дитинство, про хату, про діда, про сінокіс, один собі у маленькій
кімнатоньці сміявся і плакав. Боже мій, скільки ж прекрасного і дорогого
було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться! Скільки краси
на Десні, на сінокосі і скрізь-усюди, куди тільки не гляне моє душевне
око”. Та роботу над твором про дитинство переривали інші справи,
набагато важливіші. І аж у голодному 1947 році в листі до матері й
сестри Довженко, вітаючи рідних з Великоднем, промовляється, що часто
згадує своє дитинство й буде про нього писати. Ймовірно, що мріяв
поставити й фільм за цим кіносценарієм, але ж добре знав, що треба
височайшого дозволу зверху. Процитуємо останній лист до Ю.Смолича,
особливо той уривок, який раніше вирізали, ставлячи три крапки:
“Найгірше, найстрашніше в кіно – марнування часу, чекання поправок,
заборон, постанов, планових тематичних змін, а то і просто зла як зла.
Признаюся тобі: ніколи я так не страждав, не мучився морально, як зараз
в отсі одинадцять післявоєнних літ”.
До кінця своїх днів О.Довженко залишався українцем. О.Гончар дуже точно
визначив сутність й неперебутність Довженкового генія для України: “..
.Думаючи про людство, О.Довженко ніколи не втрачав відчуття рідного
ґрунту під ногами, і ніколи не гас в його грудях вогонь любові до
рідного народу, до рідної землі. Він належав до тих, про кого ми кажемо:
народний художник чи, ще точніше – художник народу”. Автор “Собору”
високо ставив талант і життєвий подвиг українського Гомера: “Довженко
справді глибоко трагічна і глибоко суперечлива постать. Десь я назвав
його “українським Мікеланджело” і цих слів не зрікаюся й зараз, маючи на
увазі всебічну фантастичну обдарованість цієї людини”.
Довженко планував за своє життя зробити дуже багато. Він навіть окреслив
у “Щоденнику” тематичний план своєї роботи: 55 творів! З-поміж них драми
“Святослав”, “Над Дніпром”, “Заступник дурня”, великі епічні твори
“Надія”, “Загибель Чарлі Чапліна” (похвалу цього геніального комічного
актора в свою адресу Довженко цінував особливо: “Така думка Чарлі про
мене рівнозначна премії” -О.С.), “Золоті ворота”, “Робінзон”, оповідання
“Заворожена трибуна”, “Тавро століть”, “Ув’язнений музей”, “Шістдесят
дівочих проклять”, “Народжений ненавистю”, історичний діалог “Розмова
людини зі звіром”. Як не прикро, українському генію не вдалося
зреалізувати свій талант навіть на десяту частину запланованого, але в
той же час уже одна тільки “Україна в огні”, не кажучи про всі інші
набутки, багато в чому компенсує незроблене. І в той же час Довженка
мучив комплекс невикористаної геніальності, що проривалося афористичними
фразами болю й відчаю: “Я ввійшов у революцію не тими дверима”, “Чому
любов до свого народу є націоналізм?”, «Я був задуманий на більше».
Усі цькування, звинувачення, перепони не могли минатися безслідно. Хворе
Довженкове серце надривалося в останні його дні, а він квапився жити,
брати участь у постановці фільму “Поема про море”. У неділю поїхав у
Передєлкіно, сподіваючись відпочити в сосновому будиночку, подихати
зимовим повітрям. Серце дуже боліло, почалися приступи стенокардії, і
близький друг Корнелій Зелінський просив Олександра Петровича залишатися
на цій своєрідній дачі до вечора, а він увечері забере його машиною.
Довженко засміявся в телефонну трубку й відповів, що їде в Москву вже,
бо наступного дня зйомки, а він власноручно зробив декорації до фільму і
вранці 26 листопада зніме чудові кадри нової картини. Смерть наступила в
цей же день 25 листопада 1956 року о 23-й годині 40 хвилин. Поховали
письменника на Новодівичому кладовищі, знехтувавши заповітом й
неодноразовими проханнями хоч серце перевезти в Україну.
Та й після смерті Довженка, вже в період “хрущовської відлиги”, коли
заднім числом навіть почали оправдувати “Землю” й зняли заборону на цей
геніальний фільм, Генія і його творчу спадщину ревізували й терзали
доморощені критики. Почалася так звана “довженківська дискусія”, в якій,
як не дивно, так і не прозвучало жодного разу слово “Україна”. Чому? Бо
на власне національному моменті зосереджувати увагу й тоді не
дозволялося, це було, образно кажучи, заміноване поле “двох братських
культур” (української і російської – О.С.), на яке ступати ніхто не
зважувався. Один лише М.Рильський став на захист Довженка як патріота,
акцентуючи на національному колориті, насамперед на українських піснях,
у “Поемі про море”. Не варто особливо дивуватися зачинателю дискусії
В.Некрасову, який, мабуть, до кінця й сам не знав, про що писав:
недотягав його інтелектуальний рівень до величі Довженка, неспівмірними
величинами були критик і митець. Найбільшою підлістю тоталітарної
системи було те, що захищати Довженка взялися не літературознавці, а
некомпетентні у справах літератури керівники держави. Р.Корогодський
іронізує: “Підгорний був першим “довженкознавцем”, а Щербицький –
другим… І така цікава закономірність, як тільки виникає потреба
відшмагати чи розгромити в черговий раз творчу інтелігенцію, вожді
підносять, як ікону, Довженка… Так було 1963 року, а ще страшніше
1973-го, коли іменем Довженка розгромили поетичне кіно України, а його
лідера С.Й.Параджанова запроторили до таборів”.
У шістдесятих роках по-звірячому вбили професора Миколу Дудка, швагра
Довженка, чоловіка його єдиної сестри Поліни. Винних так і не знайшли. І
не могли знайти. Бо це ж була та сама уповноважена зверху радянською
владою нищити українських патріотів зграя, яка розбила дивовижні
вітражі, підпалила відділ національної бібліотеки і замордувала
художницю Аллу Горську, з батьком якої Довженко був у дружніх стосунках.
Шовінізм перейшов у наступ. Реакція відігралася не тільки на
“шістдесятниках”, а й на їх попередниках і на чудом вцілілих
небагаточисельних представниках “Розстріляного Відродження”.
На жаль, українці й досі належно не оцінили не тільки доробку
О.Довженка, а вчасно не подбали про його архів і не виконали заповіту.
На засіданні ювілейного комітету вже в роки незалежності України
точилися суперечки про перепоховання праху митця. Називалися два місця:
одне біля Михайлівського монастиря, де вже давно варто спорудити
національний Пантеон, друге – на Аскольдовій могилі, поблизу захоронення
полеглих під Крутами, де хотів бути похований Довженко. На жаль, далі
балачок справа не пішла.
Сьогодні постає питання видати всього Довженка. Ніби прекрасний намір.
Але ж Юлія Солнцева у своєму заповіті обумовила, що доступ до архіву її
чоловіка (а це бібліотека і сто п’ятдесят папок з документами й
рукописами! – О.С.) можна відкрити лише у 2009 році. Це перша причина
неможливості повного видання. Друга ж
чи хотів би сам Довженко, щоб видавали все те, що було написано
підневільною рукою у страшні часи? О.Гончар слушно підкреслював: “Адже
він був вічний в’язень, заручник тоталітарного режиму. Не раз-йому
писалося в атмосфері терору, з метою самозахисту! Хто дорікне йому за
це! І тепер оте підневільне тоталітарне сміття пхати у “повне,
найповніше”(видання – О.С)! Щоб шовіністи глумились сьогодні над
трагедією художника, як глумляться вони зараз над Тичиною?”
ІІІ Первинне усвідомлення поданого матеріалу
Оскільки протягом уроку ми подали учням дуже багато інформації,
виконувати якусь складну інтелектуальну роботу старшокласники вже не
зможуть. На наш погляд, краще запропонувати їм уважно розглянути
фотопортрет О.Довженка й порівняти свої враження від зовнішності митця з
такими цитатами сучасників, які бачили його живим:
а) “В обрамленні білосніжного сивого волосся високе скульптурне чоло.
3-під злегка зламаних енергійних брів дивляться вдалину сіро-блакитні
очі. Погляд довірливий, пильний, вдумливий, уважний. Вольове,
напружено-серйозне загоріле мужнє обличчя, вирізьблене з незвичайною
довершеністю. Вражає рідкісне поєднання духовної і фізичної сили”;
б) “Він був дуже вродливий… Олександр Довженко, зі своєю усмішкою,
ледь квапливою мовою, з м’якою українською вимовою. Він взагалі був
вродливий тією не солодкою, а мужньою і серйозною вродою, якою природа
обдаровує своїх обранців. Срібло сивини з роками ніби ще більше звеличує
цю красу ореолом пережитого”.
IV. Домашнє завдання:
Вміти розповідати біографію О. Довженка. Самостійно прочитати його
«Зачаровану Десну».
PAGE
PAGE 1
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
