.

Життя і творчість Олега Ольжича (Кандиби) (дипломна робота)

Язык: украинский
Формат: дипломна
Тип документа: Word Doc
0 9638
Скачать документ

Дипломна робота з

Життя і творчість Олега Ольжича (Кандиби)

План

Вступ
—————————————————————– 2

Розділ

Формування світоглядно-ціннісних та літературно-мистецьких орієнтирів
Олега Кандиби. ————————– 10

Розділ

Літературно-наукова і громадсько-політична праця Олега Ольжича у
1930-1940-і рр.——————————————–

Розділ

Літературно-наукова і публіцистична спадщина Олега Ольжича: етичне кредо
патріота ————————————————-

Висновки
————————————————————–

Використана літаратура ———————————————-

Вступ

Як і для багатьох народів світу ,тією чи іншою мірою, для української
нації характерне явище еміграції. Виїжджали зі своєї землі з різних
причин: економічних (пошуки кращого життя, заробітку — це перша хвиля),
політичних (виїздили ті представники народу, а серед них і письменники,
які брали активну участь у розбудові держави й могли чекати на фізичне
знищення від більшовицького уряду — друга хвиля), а третя хвиля
української еміграції накрила Європу наприкінці Другої світової війни.

Серед емігрантів було багато талановитих письменників, художників,
композиторів, науковців. Час еміграції був ще й часом революційних
подій, часом українського відродження — дивовижний, радісний, тривожний.
Творили революційні романтики, символісти, модерністи, футуристи. Що не
поет — то нова форма, нова концепція художнього розвитку. Велика їх
кількість емігрувала до Чехословаччини, зокрема до Праги, що згодом
утворили так звану поетичну „празьку школу”. Празька група письменників
в авангарді з Ю. Дараганом, Є. Маланюком, Олегом Ольжичем, О.
Стефановичем активно утверджували нову мистецьку тенденцію. Як писав Є.
Маланюк: „може, найважливішим з наших завдань, як національної спільноти
було, є і буде: пізнати себе. Наше покоління узріло батьків- щину в
зовсім іншім світлі. Вона виглядала зовсім інакше в періоді
бездержавному; інакше — у війні за державність; інакше — в часі
короткотривалої державності”.[36]

Отже, література української діаспори показала світові безприкладний
зв`язок служіння творчої інтелігенції своєму народові, існуючи за межами
рідної землі. Творчий доробок поетів – еміґрантів заслуговує на
дослідження, вивчення, бо є складовою частиною української літератури.
Тому й ми спробуємо ознайомитись із творчістю одного з кращих
представників української діаспори.

Нашим сучасникам добре відоме ім`я видатного українського майстра слова,
автора ряду поетичних збірок, політичного діяча, одного із керівників
руху опору в Україні, провідника ОУН-Олега Олександровича Кандиби
(Ольжича) (1907 -1944 рр.). Набагато менше знаємо про нього як про
вченого: історика, археолога зі світовим ім`ям, дослідника трипільських
старожитностей України. Між тим наукові студії О.Кандиби на ниві
археології були вагомим внеском у європейську науку і не втратили свого
значення і до сьогодення. Олег Кандиба був визнаним авторитетом серед
наукових кіл Європи та Америки. Про його життя та діяльність вітчизняна
громадськість сьогодні лише починає дізнаватися.

Від початку 1990-х рр. у нашій країні з`явилися на полицях книгарень
його поетичні збірки та вийшли з друку спогади про нього як політика та
борця за свободу України. Проте праці Кандиби з археологічної тематики й
досі у нас майже незнані. А за часів тоталітаризму його роботи з
археології були взагалі забо- ронені. В тогочасних археологічних
дослідженнях практично відсутні згадки про науковий доробок О.Кандиби.
Водночас студії вченого, присвячені дослідженню старожитностей
трипільської археологічної культури, здобули світове визнання, а
створеною ним періодизацією пам`яток культури із деякими поправками
користуються і сьогодні. О. Кандиба надрукував чимало архе- ологічних
праць: переважно це були статті в європейських фахо- вих журналах.
Більшість із них присвячені розгляду проблем трипільської археологічної
культури.

Нам нині доступна ціла низка творів самого Олега Ольжича, а також
публікацій, присвячених йому. Найповнішим доступним нам виданням творчої
спадщини Олега Ольжича є книга „Незнаному Воякові: Заповідане живим”
[42], опублікована Фундацією імені О. Ольжича 1994 р. у Києві. Тут
представлено прозу, поезію, публіцистичну спадщину, епістолярій Олега
Ольжича. Книгу впорядкував і написав до неї післямову „Я камінь з Божої
пращі” [66] літературознавець Леонід Череватенко. Добірки публікацій
творів Олега Ольжича вмістили також Яр Славутич у своїй антології
„Розстріляна муза” (1992) [57], упорядники збірника „Празька школа”
(2004), Василь Яременко у другому томі хрестоматії української
літератури та літературної критики ХХ ст. „Українське слово”(2001) [43].
Окремі твори публікувались у періодичній пресі, журналах для вчителів.

У повоєнний час про Олега Ольжича писали лише в українському зарубіжжі.
Цьому були вагомі причини: Олег Ольжич, як і багато інших митців його
покоління, для радянської влади були ворогами, тому нічого було
розраховувати на добре слово про нього з боку більшовицької критики. Із
зарубіжних видань, доступних авторові цієї праці, слід відзначити статтю
О. Бабія „Олена Теліга і Олег Ольжич” [2], уміщену в американському
часописі „Свобода” 1960 р. Добірку матеріалів, присвячених Олегові
Ольжичеві, опублікував календар-альманах „Нового шляху”, який виходить у
канадському місті Торонто. Тут 1976 р. надруковано статті М. Бажанського
„Олег Ольжич на творчому шляху” [4], С. Гординського „Сфінкс чи
історична постать?” [10], У. Самчука „Лицар без страху й догани” [53].
До теми Олега Ольжича звертався і Н. Пазуняк в цьому ж
календарі-альманасі, але вже 1984 р. – його стаття називалась “Великі
Духом” [46]. 1977 р. у Нью-Йорку видано матеріали конференції,
присвяченої Олегові Ольжичу – „За героїчну духовність” [21]. За межами
України опубліковано статтю-передмову М. Нервлого до книги „Цитаделя
духа” [38]. У цьому ж виданні вміщено й публікацію У. Самчука „Лицар
без страху й догани” [55]

До зарубіжних джерел слід віднести й статтю про Олега Ольжича в
„Енциклопедії українознавства” [41] (Париж; Нью-Йорк, 1966). Згодом цю
енциклопедію перевидано в Україні фототипним способом (1996), таким
чином стаття „Ольжич Олег” [41] дійшла до читача в Україні. Крім цієї
публікації довідкового характеру, стислі словникові статті про Олега
Ольжича вмістив перший випуск багатотомника матеріалів до словника
„Українська журналістика в іменах” (1994) – автор статті „Ольжич Олег”
[6] І. Вдовичин. Коротка біографічна довідка супроводжує добірку творів
Олега Ольжича в хрестоматії „Українське слово” [43, 684]. „Довідник з
історії України” (2001) під гаслом “Кандиба Олег” [23] подає
довідку-персоналію про Олега Ольжича, акцентуючи увагу на його праці як
археолога.

Цілу низку статей, які мають популяризаторський характер, становлять
публікації в українській періодичній пресі. Це, зокрема, газетні статті
В. Житника „Духовна цитадель поета: О. Ольжич „Цитадель духа” [14]
(1992), опублікована в „Літературній Україні”; Ю. Коваліва „Ми вийшли
жорстоке зустріти” [27] (1994) в „Літературній Україні”; „З нами
говорить Олег Ольжич” [18] (1995) в „Голосі України”; І. Колесника
„Поет і лицар Олег Ольжич-Кандиба” [29] (1995) в „Українському слові”;
М. Жулинського „Той що серце обернув на сурму” [15] (1997) в „Культурі
і житті”; О. Мусієнка „Лицарський вибір Олега Ольжича” [37] (1997) в
„Культурі і житті”. Є низка інших публікацій такого типу в періодиці
[44; 48; 49; 62; 65; 67; 68].

Ґрунтовнішими є журнальні публікації, які з?явилися в Україні в час
національно-культурного і державного відродження: М. Ільницького „Ідея
циклічності культур і доля України в творчості Олега Ольжича” [19]
(1994), вміщена в журналі “Сучасність”; Ю. Коваліва „Героїчний епос
Олега Ольжича” [33] (1994) в часописі „Слово і час”. Тут же надруковано
і статтю М. Коцюбинської „Розмова з батьками: О. Ольжич” [30]
(1994); М. Крупач у журналі Дзвін” надрукував статтю, приурочену
50-річчю безсмертя Олега Ольжича „Бог ясний між людьми ходить…”
[31] (1994). О. Кучерук – автор статті „Олег Ольжич – поет
національного героїзму” [33] (1994), що з?явилася в журналі „Початкова
школа”. У цьому ж журналі опубліковано і статтю І. Продана „До
портрета Олега Ольжича” [50] (1994). Дослідник Є. Пшеничний у
„Буковинському журналі” надрукував статтю „Історія однієї знахідки” [51]
(1994). Як бачимо, рік 1994-й був доволі багатим на статті про Олега
Ольжича. Відомий літературознавець Ф. Погребенник – автор статті „Олег
Ольжич і поезія українського резистансу” [47] (1995), що з?явилася в
часописі „Визвольний шлях”.

Статтю „Поет, учений, борець” [34] (1998) у журналі „Дивослово”
оприлюднила дослідниця Н. Лисенко. А М. Вільшук у журналі „Дивослово” –
„Етапна збірка Олега Ольжича” [7] (1999).

Сюди ж слід зарахувати й передруки уже відомих матеріалів. Так, журнал
„Слово і час” передрукував статтю У. Самчука „Лицар без страху і докору:
Спогад про Олега Ольжича” [53]. Стаття В. Державина „Ольжич – поет
національного героїзму” [11] вміщена у хрестоматії „Українське слово”
(2001).

Окрему цінність становлять матеріали, пов?язані з творчістю сучасників
Олега Ольжича. Зокрема, листування Олени Теліги [61], в якому мовиться
про Олега Ольжича та його оточення, мистецьке середовище, а також праці
Дмитра Донцова [12]. Сюди ж слід зарахувати й публікації, в яких іде
мова про Олену Телігу й Олега Ольжича як про людей зі спільними долями:
„Дороговказ: Поезії Олени Теліги та Олега Ольжича” [13] (1994). Цінними
є спогадові матеріали, які дають змогу зрозуміти обставини мистецького,
політичного, культурного життя, зокрема, й мемуари Остапа Тарнавського
[60]. Та й дослідження про Олега Ольжича і людей, які творили
культурно-історичне тло епохи, також мають неабияке значення, причому,
вони не відірвані від Ольжича, він у них часто згадується: варто
передусім згадати праці В. Качкана [24; 25], книгу О. Багана, З. Гузара,
Б. Червака про письменників-„вісниківців” [3], ґрунтовні дослідження М.
Ільницького про західноукраїнську та емігрантську поезію 20-х – 30-х рр.
ХХ ст. [19; 21]. Розуміння епохи, творчих процесів дають і матеріали та
дослідження про Євгена Маланюка, здійснені Т. Салигою [52] і Л.
Куценком [32]. Ґрунтовним є дослідження про Олега Ольжича, яке здійснив
Л. Череватенко – післямова до книги „Незнаному Воякові” [66]; він же
надрукував й інші статті про письменника і патріота [64; 65]. Інформацію
про нові надходження в архів Інституту літератури АН України ім. Т.
Шевченка, в тому числі й архів Олега Ольжича, подано в Інтернеті [1]. В
Інтернеті є багато згадок про поета, однак, усі вони суто інформативні,
не несуть якогось глибокого осмислення його творчості. Часто
зустрічаються загальні відомості про нього, а також деякі вірші [9].

Актуальність роботи. Про творчість Олега Ольжича написано багато. Разом
з тим, окремі аспекти його життя, творчості, світогляду, стосунків з
сучасниками, героїчної смерті залишаються невідомими або слабо
висвітленими. Тому є потреба заповнити ці прогалини. Це вкрай необхідно
зробити тепер, коли в суспільстві існує стійкий інтерес до цієї постаті,
що разом з іншими митцями-героями овіяні ореолом героїзму і
самовідданого служінню українському народові. Передусім, таких
матеріалів потребує загальноосвітня школа, в старших класах якої
вивчають творчість Олега Ольжича.

Мета роботи. На основі наявних матеріалів відтворити окремі аспекти
життя і творчості Олега Ольжича у контексті суспільно-політичних подій
того часу.

Завдання роботи. Для того, щоб мета нашого дипломного дослідження була
реалізована повною мірою, ми ставимо перед собою такі завдання:

– зібрати, проаналізувати, узагальнити відомості про доступні нам
праці, в яких попередні дослідники розглядали життя, творчість, наукову
та політичну діяльність Олега Ольжича;

– визначити коло питань, які висвітлено попередніми дослідниками
недостатньо або фрагментарно;

– дослідити особливості художньої творчості Олега Ольжича у
взаємозв?язку з його життям і працею;

– визначити етапи творчості, вказати піки найвищої літературної
активності.

Практичне застосування результатів роботи. Наша наукова робота і
висновки, отримані в ході дослідження, можуть бути використані тими, хто
надалі вивчатиме життя і творчість Олега Ольжича. Передусім, матеріали
дипломної роботи можуть бути застосовані на рівні шкільному при вивченні
життя і творчості Олега Ольжича, а також літературних процесів 1930-х –
1940-х рр.

Наукова робота складається зі вступу, трьох розділів, списку
використаних джерел (68 позицій ) та додатку. Загальниц обсяг роботи –

Розділ

Формування світоглядно-ціннісних та літературно-мистецьких орієнтирів
Олега Кандиби.

Відомості про життя та діяльність О. Кандиби збереглися не повністю, про
деякі моменти з його життя ми маємо лише фраг- ментарні відомості, тому
зрозуміло, що відтворити його життєвий і творчий шлях можна лише в
загальних рисах.

Ранній етап біографії О. Кандиби нерозривно пов`язаний із рідною
Україною, де він провів свої дитячі та юнацькі роки. Народився Олег
Кандиба 8 липня 1907 року в Житомирі, в родині відомого українського
поета Олександра Олеся — Олександра Івановича Кандиби та Віри Антонівни
Свадковської.[40] Батько Олега – О.Кандиба закінчив Харківський
ветеринарний інститут і більшість життя поєднував роботу в різних
установах із літературною діяльністю. Мати – В. Свадковська за освітою
була вчителькою і викладала іноземні мови. В її жилах, окрім
української, текла ще білоруська і грецька кров. Ймовірно, що рід Кандиб
своїм корінням сягає доби українського козацтва. На сто рінках
документів зафіксовано ім`я полковника Корсунського, а пізніше
конотопського сотника Федора Кандиби. Саме з ним і пов`язують походження
роду Кандиб. Олександр Іванович був не просто палким українофілом, а й
спадковим дворянином: МАВ герб роду Кандиб. Але на кінець XIX ст.
рід озлиднів, занепав, від дворянства залишилось хіба що гучне
прізвище — і козацька потуга, впертість, послідовність у досягненні
пожаданого результату. Але прагнення стати українським
письменником погано узгоджувалося з бажанням мати, а точніше
утримувати свою родину. Це пояснює, чому Віра Антонівна опинилася в
заможній метрополії Полісся —Житомирі. Саме там 1907 р. прийшов на світ.
Олег Кандиба, що став відомий і як О. Лелека і т. д., а найбільше — під
своїм —„поети –чним” псевдонімом О. Ольжич.

Родина Кандиб проживала у Житомирі, де 1907 р. і народився Олег. У 1909
р. сім`я переїжджає до Києва. Спочатку вона мешкає в місті, а пізніше
оселяється в передмісті Пущі-Водиці. Саме там пройшли дитячі роки
майбутнього дослідника і поета. Олександр Олесь присвятив синові
декілька віршів, що всупереч заборонам і переслідуванням читалися
(„Алфавіт віршами, написаними для сина”) і співалися («Над колискою»,
„Колис- кова”). І необізнані, невтаємничені люди мимохіть одчували його
присутність, його чарівність.

Спи, дитиночко кохана,

Баю, люлі, бай,

А ти, місяцю, до рана

В колисоньку сяй.

Стану я казки казати

Та співать пісні,

Щоб ти щастя міг зазнати

Хоч в дитячім сні

Олег ріс надзвичайно розвинутим хлопчиком, вже в дитин- стві проявилися
його неабиякі здібності й таланти. Білявий, світлоокий хлопчик підкоряв
батьків, родичів, знайомих неаби- якою щирістю та прагненням до нового,
незвіданого. Вже у три- річному віці він знав абетку і вільно читав, а в
п`ять років написав п`єсу про події за козацьких часів і сам її
ілюстрував. Олег добре малював, непогано грав на фортепіано та скрипці.
Йому вже змалку пророкували велике майбутнє. Перша світова війна,
революція та громадянська війна перевернули мрії та сподівання мільйонів
людей. Родина Кандиб не була винятком із цього правила. В голодному і
холодному Києві змінювалися влади, і кожна з них проводила арешти,
розстрілювала своїх ворогів, інакомислячих, просто випадкових людей. У
лютому 1918 р. арештували Олександра Олеся і він дивом не потрапив під
розстріл. У 1919 р. був розстріляний брат Віри Антонівни. У тому ж
грізному 1919 р. Олександрові Олесю вдалося під виглядом представника
уряду УНР виїхати з Києва і потрапити до Будапешта, де він обійняв
посаду культурного аташе в українсь- кому представництві в Угорщині і
проводив дипломатичну роботу зі зміцнення авторитету молодої Української
держави на міжнародній арені [13].

Майбутній письменник та науковець із матір`ю залишилися в Києві. Удвох
переживали війну, терор, страхіття, неприхильність, голод і холод.
Носили хмиз із лісу, щоб натопити приміщення та зварити сяку-таку
баланду чи кашу. Робили все, щоби вижити у той непростий час. За
відсутності батька Олег перейняв на себе функції постачальника сім`ї.
Він ходив навколишніми селами, об- мінюючи речі, які зосталися в хаті,
на борошно і картоплю, тягнув виміняні продукти на своїх дитячих плечах
додому — за десять-двадцять кілометрів. Попри всі ці труднощі, підліток
намагався не пропускати занять у школі, багато читав і розмірковував.
Важко було відмовитися від свого минулого, порозумітися з новою
радянською владою та комуністичною ідеологією. Дворянське походження,
участь батька в державотворчих процесах в Україні, його вимушена
еміграція не сприяли доброзичливому ставленню більшовицького оточення до
матері й сина Кандиб. Вони опинилися у вимушеній ізоляції. Все це вело
до певного усамітнення Олега, його відособлення від інших, проте
водночас сприяло розвитку в нього спостережливості та навичок аналізу. В
атмосфері усамітнення і роздумів Олег Кандиба створив свій власний світ.
Розчарований у людях й обставинах, що вигнали його батька з України, він
переніс свою зацікавленість і любов на книги. Ще одним захопленням Олега
були „брати наші молодші”. Він розводив у клітках кроликів і курчат та
опікувався півнем. Зі своїм „господарством” він проводив весь вільний
час. Розмовляв із ними та доглядав їх. Наслідком спілкування з домашніми
тваринами стали оповідання про звірят, а вже в Чехословаччині 1928 р.
побачило світ оповідання „Рудько: життєпис одного півня”, яке
справедливо вважається шедевром прози.

Батько, Олександр Кандиба, як міг опікувався сім`єю з-за кордону і все
робив для їх приїзду до нього. Він добре розумів, що нічого доброго на
них у Києві не чекає. Олександр Олесь клопотався про виїзд своєї родини
через Міжнародний Червоний Хрест. І врешті-решт це йому вдалося,
щоправда, не без підтримки радянських високопоставлених чиновників,
зокрема В. Затонського і Х. Раковського. Останні прихильно ставилися до
поета після виходу його віршів, у яких у гострій сатиричній формі
висміювалася діяльність українських емігрантів.

На початку 1923 р. п`ятнадцятилітній Олег з матір`ю нарешті отримують
дозвіл на виїзд за кордон. У січні вони прибувають до Берліна, де на них
із нетерпінням чекає Олександр Олесь. Потім усією возз`єднаною родиною
вони переїжджають до Чехословаччини, де оселилося чимало вихідців із
України. Влада невеликої слов`янської незалежної республіки прихильно
ставилася до українців. Це була щира подяка за допомогу в створенні
армії, яку надав уряд УНР. Саме в Україні з військовополонених чехів та
словаків були створені чехословацькі легіони, які змогли завоювати
державну незалежність своєї країни [9].

Проживати в Празі далеко не всім було по кишені, помешкання коштувало
задорого, — і переважна більшість емігрантів осіла в околицях. Родина
Кандиб оселилася в Горніх Черношицях, за 50 кілометрів від Праги, а
згодом перебралася ще далі, до Ржевниць. Юний Олег докладає чимало
зусиль для вивчення мов та готується до складання іспитів на атестат
зрілості. Він багато уваги приділяє ознайомленню з історією та
літературою, постійно спілкується з української емігрантською
інтелігенцією.

Саме в цей період у нього сформувався характер та оформи- лася
світоглядна позиція. О. Кандиба змужнів і перетворився на високого, що
трохи сутулився, чемного, але різкуватого юнака. Уявлення про його
зовнішність дають численні тогочасні світ- лини. 11 грудня 1924 р. Олег
Кандиба успішно, з відзнакою, складає іспити на атестат зрілості
(гімназіяльну матуру) на курсах Українського Громадського комітету в
Празі. „Цінні повідомлення про Олегове навчання на цих курсах наводить
М. Шляхтиченко, який відзначає, що іспити склав Кандиба з відзнакою, а
тому одразу ж міг вступити до будь-якої чеської технічної школи
звичайним слухачем і перший рік навчатися там безкоштовно. Проте він
вирішує присвятити себе філософії, літературі, а найбільше — всебічному
вивченню прадавньої історії, яка його все більше захоплювала.”[40]

Доленосне значення для формування світогляду Олег Кандиби мало
інтелектуальне середовище, в оточенні якого він проживав. Батько Олега
організував у Горніх Черношіцях клуб українських письменників та
журналістів. Немає сумніву, що знайомство молодого Олега з провідними
українськими діячами і творцями української національної культури,
українськими вченими безпосередньо впливали на академічну зацікавленість
юнака та на формування його життєвої позиції. Того ж 1924 р. він вступає
на філософський факультет Карлового університету. Одночасно записується
на літературно-історичний відділ Українського педагогічного інституту
імені М. Драгоманова. Під час навчання О. Кандиба слухав лекції
професорів Леоніда Білецького з української літератури, Вадима
Щербаківського (1876 — 1957) з археології, Дмитра Антоновича (1877 —
1945) з історії мистецтва, Дмитра Дорошенка (1882 — 1951) та Василя
Біднова (1874 — 1935) з історії, багатьох інших провідних фахівців, які
вимушено опинилися на еміграції.

Під час навчання О. Кандиба багато уваги приділяє археоло- гічній науці.
Вона все більше захоплює юнака, він поглиблює свої знання з цього
предмету та серйозно вивчає археологічну літера- туру. В Карловому
університеті, склавши додатковий іспит з лати- ні, він спеціалізується з
археології та історії мистецтв.[42] О. Кандиба відвідує
семінари провідних фахівців із зазначених питань. Він займається у
всесвітньо відомого спеціаліста зі слов`янської археології Любора
Нідерле, фахівців із інших галузей археології та давнього мистецтва
Альбіна Стоцького, Антона Матейчика, Фоустека та Високого. Досить швидко
викладачі зауважили здібного і серйозного юнака та всіляко заохочували
його дослідження з археології. Зокрема, Любор Нідерле — провідний
археолог-славіст, автор знаменитих „Слов`янських старожитностей”, —
називав О. Кандибу серед своїх найулюбленіших і найздібніших учнів.
Варто відзначити, що всі теми, які молодий науковець опрацював у
Карловому університеті, були пов’язані з українською археологією,
історією та мистецтвом. Уже в студентські роки О.Кандиба розпочинає
самостійну археологічну діяльність. Він проводить археологічні розкопки
на Галицькому Поділлі, опрацьовує наукову інформацію в музеях Львова,
Кракова, Праги. За працю, присвя- чену енеолітичній мальованій кераміці
Галичини, філософський факультет присвоює йому докторський ступінь.[40]

Прослухавши належні курси в університеті, О. Кандиба складає іспити на
філософському факультеті Карлового університету. Відомо, що 6 жовтня
1930 р. він склав іспит із передісторичної археології та історії
мистецтва на “відмінно”, а 15жовтня 1930 р. — іспит із філософії на
„добре”. 18 жовтня відбувся захист докторської ди- сертації, опонентом
якої був проф. д-р Вацлав Тілле. Спеціалісти позитивно відгукнулися про
дослідження О. Кандиби і пророкували йому велике майбутнє [9].

Професор Альбін Стоцький у рецензії на дисертацію писав: „То перша
велика спроба з’ясувати це складне і з уваги на брак надійного матеріалу
дуже скомпліковане питання. Пан Кандиба перший подав ясні типологічні
ряди форм і орнаментів, що йому дало можливість знайти елементи контакту
з українською мальованою керамікою й укласти принаймні в головних рисах
її класифікацію”.

Наслідком спілкування Олега Ольжича з „братами меншими” були оповідання
про звірят. Окрім того, з`явилися й інші прозові твори. Одним з перших
було оприлюднено оповідання „Рудько; життєпис одного півня”[40],
опубліковане 1928 р. у Празі.

Текст умовно можна поділити на шість частин. Події роз- гортаються
послідовно. У кожній з частин дізнаємось про певний етап життя Півня:
народження, виховання , становлення характеру головного героя,
наполегливості, впертості. Можливо, автор по- дарував йому частину своїх
рис, показуючи головного героя бун- тівною натурою, що наполегливо йде
життєвою стежкою незва- жаючи на перешкоди.

Перша частина є, так званою, передмовою до оповідання. Тут дізнаємось
про кого буде йти мова, чому саме обраний такий персонаж, які почуття
викликає спілкування з цією істотою і т.д. Розповідь ведеться від першої
особи. В перших рядках відчува- ється прихильне ставлення самого автора
до свого героя: „пре- дивний птах з закрученим хвостом”, для нього він є
чимось про- стим, доступним для споглядання кожного. Олег Ольжич
опирається на досвід читача у спілкуванні з цією істотою, на почуття і
переживання, що виникали у нього: „Він непереможно вабив вас до себе
яскравістю барв та дзвінким голосом, і ви, пручаючись в обіймах матері,
тяглись до нього малими рученятами”, „…ви відчували до нього пошану”,
„Ще за якийсь час ви шпурляли в нього… і, нарешті, він став для вас
зовсім байдужим”. У цій частині стає зрозуміло, що оповідання не
призначене для „найменших читачів”, та і сам твір насичений описами, що
є ще трохи складними у сприйманні дітей такого віку.

Друга частина розпочинається детальним описом часу, місця подій, квочки,
що вже достатньо виснажена, та незважаючи на це продовжує доглядати ще
ненароджених діточок. В її образі втілені найкращі риси , що притаманні
матерям: „Її майже голі від сидіння груди горіли останнім огнем, який
могла видушити матерня любов з виснаженого тіла. Ще доба, — ні, не доба,
ще кілька годин — і прийде найщасливіший момент її життя, мент, за який
можна від- дати все, витерпіти всі муки! Яйця були якраз в міру теплі,
й, пе- ревертаючи їх ніжно дзьобом з одного боку на другий, вона всією
своєю істотою відчувала в кожному маленьке скорчене тільце і величезну
силу життя, що його наповняла”. „Так, але, скажу вам, курка на двадцять
перший день сидіння має такий настрій, що прийняла б під свої крила
цілий Всесвіт”. Невимовна материнська ніжність і турбота, що притаманна
кожній матері, уміння навчати і одночасно виховувати”. „Ніжне дрібненьке
квокання, щось наче: так, так, так, так, так, що його вона ще в
дитинстві чула від своєї матері, тепер само з`явилося на язиці. Брала
зернятка каші і знов випускала їх з рота, боячись, щоб не проковтнути
ненароком коштовної страви. Сама вона сіла їсти тільки гречку та житнє
зерно, насипані поруч. Малеча хапала глевкий жовток, давилася, чмихала”.

На фоні цієї ідилії починає вирізнятись наш головний герой. „Одно
руденьке з двома блакитними латочками на спинці… На вигляд було це
звичайнісіньке мале курчатко, півник, з цікавим поглядом карих оченят та
ледве помітним зубчастим гребінцем”.

Третя частина – ознайомлення малят з навколишнім світом. Як і в
людському суспільстві, так і на пташиному дворі існувала боротьба за
життя, а для малят захисником була мати: „Мати мусила ставати в їх
обороні, і за перший день їй довелося кілька разів витримати порядну
бійку. Перед самим півнем, цим волода- рем курячих душ, вона своїм тілом
закривала дітвору і, намагаю- чись не дивитись на його обурене обличчя,
кричала хрипким го- лосом та молила йти геть. Любов робить героями.
Колишня полох- лива сіра курочка не вагалася тепер кинутись на голову
Сіркові, що з виваленим язиком прийшов глянути на нових мешканців под-
вір`я, а кота Кирила вона погнала галопом через увесь двір до пер- шої
дірки в паркані”. Саме тепер починає проявляти себе Рудько: „Малий
Рудько всюди був перший. Чи то ковтати довжелезного гробака, чи
заплутатись у траві і переполохати матір своїм вереском. Це він весь
обробився у павутиння, він сам на сам зустрівся з загадковим зеленим
коником”. Та не тільки відрізнявся від інших поведінкою, а й зовні: „Наш
Рудько мав хвостик не менший, ніж курочки. Це показувало на його низьке
походження (півники добрих порід довго не мають хвоста), але Рудько тим
не журився. Досить було навколо речей багато цікавіших, щоб звертати
увагу на власний хвіст”. Підростали курчата і змінювалась поведінка їх
матері – квочки. Їм не було вже так спокійно, як раніше, їх не захищали,
доводилось самому давати собі раду: “Вона не була вже така дбайлива, як
колись, і часто, ідучи поперед своєї родини, дзвінко-дзвінко цокотала.
Цього вже курчата за нею ніколи не помічали, їм було навіть ніяково
слухати. Згодом і ночувати вона стала не з ними, а з дорослими курми і,
коли якесь занадто їй обридало, злегка дзьобала його в голову або
плече”.

Тут розпочинається наступний етап життя молодого півника і четверта
частина оповідання. Рудька тут можна порівняти з підлітком, що весь час
намагається бути попереду всіх, виділятись серед своїх однолітків,
показувати свою хоробрість, мужність, і те, що характерне для півнів –
чудесний голос. Це йому вдається, незважаючи на старого півня. У
курячому суспільстві існували свої закони, та не кожному було по душі
виконувати їх”. В куря- чій суспільності панують суворі закони.
Найважливішим з них є закон шанування старшого. Хай ви будете які хочете
мізерні, а коли хтось молодший за вас на два дні, то малий він чи
високий до неба, а мусить вам коритися. Ви Можете скубти його, можете
ганяти по подвір`ю, і він не смітиме вам слова сказати. Певне, що
трапляються бунтарські душі, які не коряться благочестивим зви- чаям,
але їх не можна брати на увагу. Вони роблять це на власну руку і самі
знають, на що ідуть. Все це найліпше було б бачити за вечерею, коли все
громадянство збиралося навколо господині. Кожний бив другого чи для
того, щоб зірвати свою злість за те, що не може з`’їсти сам всього
зерна, чи просто для того, щоб показати, що має право його вдарити.
Скільки тут було вигуків, і справедливого гніву, і гіркої образи!
Скільки погроз і жалібного нарікання!”.

Виживання у такому суспільстві не було найтяжчим лихом. Лихом було
намагання господарів впіймати Рудька і віднести у невідоме. Всіма силами
він намагався уникати зустрічі з ними, та морози загнали всіх курей у
курник. Разом з морозами у їх життя прийшли нові зміни. Так
розпочинається наступна частина твору. Після першої прогулянки по снігу,
багато курей померзло. Між курми півник став уже „парубком” і боротьба
за курей стала жорстокішою. І слова: „Ніхто не б`ється так завзято, як
повстанці. Бо знають, що їм нема дороги назад. Тому завжди стається, що
півень-повстанець перемагає своїм завзяттям пана-гнобителя”, – ніби
взяті із життя самого автора. Боротьба півня „за своє” привела на базар.

У шостій частині автор показує як Рудько отримує нове життя на новому
подвір`ї. Ця історія залишається не закінченою, даючи читачеві широкий
простір для своєї фантазії. Автор лише добавляє: „Коли ви вгледите десь
малого червоного півня з пишним хвостом і покаліченим смілим обличчям,
знайте, що це напевне мій Рудько!”.

З першого погляду твір здається простим, оскільки головним героєм є
свійська птиця. Та не все так просто. Потрібно мати чи- мало терпіння
щоб помітити у поведінці свійської птиці стільки подробиць. Як відомо,
Олег Ольжич чимало часу приділяв спос- тереженням, а пізніше виливав
свої почуття у власних творах. На мою думку, в вирі життя цим героєм і
був сам Олег. Не називаючи свого імені, показує своє життя та
становлення як особистості. Ці висновки можна зробити, прочитавши один з
листів батька до Олега. В цьому випадку батько, як квочка підштовхує
свого до дорослого самостійного життя: „Коли ж нарешті, Олег, ти
перебореш свою безволість і рабство розума перед найдрібнішим бажанням?
– пише О. Олесь 1926 р.- Час іде. Тобі вже 19 років, а що ти сам
зробив?! Ти і досі живеш жиром тих багатств, що були дані тобі природою.
Ти не дбаєш про збагачення. На сірому фоні твого нікчемного оточення і
ти – птах!”[66]

Для того, щоб краще зрозуміти якою людиною був Олег Ольжич, варто
звернути увагу на те, що писали в своїх листах про нього друзі, знайомі,
рідні. Наводимо листа О. Олеся до свого безпутного синочка. Текст доволі
несподіваний, проте доводить, що не був О. Ольжич небожителем,
потойбічною істотою, лише людиною з плоті і крові. Але від того не стає
образ його менш привабливим і світлим. Олександр Олесь 1926 р. у листі
повчає сина, називає його куркою, яка сліпо кориться долі, не виявляючи
активності : „ по суті безкрила курка, бо крила має тільки той, хто має
сильну волю: твердо, непохитно, незломно іти вперед до наміченої мети.
Твій шлях – шлях п`яниці, коли останній вертається додому. Ти щохвилини
спиняєшся на дорозі, вливаєшся в юрбу, плутаєшся серед неї, ловиш разом
з нею ґави і губиш свою провідну зірку. Хіба не час уже покінчити з
латинню, хіба не можна було до цього часу хоч на 1/3 знати англійську
мову, хіба не міг ти, беручи уроки і зараз німецької мови, бачачи д-ра
Кушніра і всю його родину, уже забути про Гайліборна, вже давно
перекладати щось інше?! Подумай і візьми себе в руки. Воля не робиться,
а кується людиною. Перестань втішатись тим, що ти вище своїх
трьох-чотирьох товаришів, що ти знаєш „Зяблика”, а „X” не знає, що ти
читав „Кайдашеву сім’ю”, а „У” ні. Не довговічні сі лаври і дістаються
досить легко. Єсть одна квітка на снігових Альпах. Вона так споріднена з
сонцем… Я хотів би, щоб вона була в твоїх руках.

Твій бідний батько”[40]

Олега не можна було не примітити: високий, трохи горбився, ніби
соромився свого зросту, чемний, але різкуватий. Не полюбляв краваток,
ходив „по-словацькому”: комір сорочки поверх коміра піджака. Марина
Антонович (перша його любов) змалювала такий портрет: „Олег був дуже
подібний виглядом і вдачею до свого батька. Це особливо підкреслювали
ті, що знали Олеся в молодості. Світла, кучерява чуприна, скромна, ніби
засоромлена усмішка, лагідність і м`якість поведінки, тонке почуття
гумору, що часто переходило в досить їдку, але дбайливо завуальовану
іронію. Бувало, при зустрічі Олег кине якусь фразу і треба було довго
думати, поки стане ясно, що це була шпилька на вашу адресу . Зате він
дуже тонко відчував, розумів і любив природу. На його думку, життя в
місті робило людину штучною, спутаною різними умовностями та наслідками.
(…) Іншою ділянкою його зацікавлення був фольклор. Олег добре знав і
цінив народну творчість в усіх її виявах. Його репертуар народних пісень
був прямо невичерпний. На прогулянках кожний із нас мусів згадувати
маловідомі пісні („стрілецькі” та інші штучні були суворо заборонені), а
потім усі спільно обмірковували, з якого періоду української історії
дана пісня походить”[66]. А ось Катерина Білецька, дружина Олега
Ольжича: „Співаючи народні пісні, Ольжич дивився замріяно кудись
дуже-дуже далеко, а його очі, легко прижмурені, губилися у невідомих нам
місцях”. Вона ж таки спостерігала: „…я звернула увагу на його очі:
сіро-зеленого кольору, блискучі, мов покриті сльозою, ласкаві,
усміхнені, добрі. Як тепер собі пригадую: його очі ввесь час
випромінювали із себе загадкове сяйво безмежної і беззастережної віри у
вічну красу, що знаходиться в природі, а особливо в людині. Одначе очі
ці, залежно від подій, набирали різних світлотіней, які віддзеркалювали
його почування і настрої”.[66] Так, він не був писаним красенем, але мав
щось таке у виразі обличчя, котре не забувається. Це засвідчують усі,
хто з Олегом Ольжичем стикався бодай один раз у житті. Загадковий,
принадний, молодий і не дуже фізично сильний. Та ж Марина Антонович
розповідає, як він зголосився її супроводжувати, коли вона перепливала
(у Празі) Влтаву, і замалим не потонув. На середині ріки, не такої вже й
широченної, він раптом пішов на дно – і добре, що нагодився випадковий
човен: Олега врятували. За кілька років він напише: „Прокляття моїй
плоті, / Що слабша за мій дух!”. Духом він був нездоланний. І те, що
називається надійний. Олег нікого не підводив, завжди він дотримувався
даного слова. Розбалакував мало, але сказане молодим Кандибою
пам`яталося і повторювалося. Всі відали: на нього не тільки треба, а й
необхідно покладатися, бо такі не зраджують і не заводять у безвихідь –
навпаки, можуть вивести з манівців. Очевидно, це ще була й спадкова риса
– чи результат пильного батьківського виховання. Марко Антонович, який
замолоду знав родину Олесів, згадує„…прохід через вулицю і через
невеликий садок перед вілею, що в ній жили Олесі, був для мене чимсь
святочним. В їх помешканні було дуже затишно й справді приємно. І
пізніше, заходячи раз у раз до Олесів у гості, я завжди дивувався, як
при всій біді, що в ній вони жили, Олесі вміли створювати чарівну
атмосферу для гостей. Тяжко сказати, хто тоді в 1926 р. мене більше
причаровував: чи „старий” Олесь зі своїм невгасаючим гумором, чи тиха й
така люба пані Олесь, яка мені завжди давала чи цукорок, чи якісь
інші солодощі, чи молодий Олег, на якого я дивився з острахом і який вже
тоді так імпонував”.[66]

Незвичайність юного Кандиби помічали всі, та й він сам це розумів. „Мила
Лялю! – писав він у листі до Марини Антонович. – Я маю дуже неприємну
властивість все пересаджувати. Як вчитись – то до першої години ночі; як
ходити до студдома – то двічі на день; а писати комусь – то доти, доки
він не заскрежеще зубами і не пошле к чорту. Свідомий всього цього, я,
проте, завжди корюся фатумові своєї вдачі”.[40] А в своєму сгеdо – поемі
„Незнаному Воякові” — скаже, як накаже собі, та й не лише собі самому:

Та ти не відхилиш свойого кінця,

Блідий, наче крейда, і тихий.

Підеш неухильно, підеш до кінця,

І вибух зголосить твій прихід.

Трагізм не полишав Олега Ольжича ніколи, та й не позбавляв
життєрадісності. Це дозволяло перебувати будь-які прикрощі, з посмішкою
долати скрути. „Він тоді вже студіював в університеті археологію, – пише
Марина Антонович. – Часто забігав до нас, а іноді, спізнившись на
останній потяг, залишався ночувати. В нашому тісному помешканні для
гостей залишалася вільна тільки вузька й коротка канапа з досить високим
поруччям. Бідному довготелесому Олегові доводилося складатися в три
погибелі, щоб на ній уміститися. Вранці, простягаючи закам`янілі м`язи,
Олег пояснював, що таку позу в археології називають „похорон зі
скорченим кістяком”.[66]

Неординарність його мимоволі впадала в очі. Але — от несподіванка:
дівчата цікавилися ним, захоплювалися, втім, на цьому все й кінчалося.
Згадує Марина Антонович: „…я пробувала описати індивідуальні
особливості його цікавої та комплікованої вдачі та його особистий чар. В
той час я належала до найближчого кола Олегових приятелів, де з дівчат
ще були Галя та Оля Кушнір і Оксана Косач-Шимановська. Часом бувало, що
його приятельські почування до котроїсь із нас ставали більш
„романтичними”, але ми всі його дуже любили й цінили, та, як це влучно
підмітила Оля (Маркусь) у своїх спогадах про Олега, якось ніколи в нього
не закохувалися. Мабуть, його перше взаємне кохання було з американкою,
яка приїхала до Праги у складі Гарвардської археологічної експедиції в
Югославію. Олег до тої експедиції приєднався. Та це вже значно пізніші
часи…”[61]

Ще одна цікава деталь. Олег ніколи не крився, що пробує себе в поезії:
по руках ходили його присвяти, епіграми, дотепні пародії. То була, що
називається, „альбомна”, принагідна лірика. Не так віршування, як
кепкування. Згадує Марина Антонович: „Одного разу Олег прийшов до мене з
лукавою таємничою міною і сказав: „Лялю, ви, добра приятелька, мусите
помогти мені вийти з халепи. Дівчата якось довідалися, що я пишу вірші,
то й вимагають від мене якоїсь присвяти. Не можу ж я кожній писати
окремо вірша! Я написав одного для всіх. Ваше завдання – розмножити
його, відповідно змінивши у кожному примірнику дівоче ім`я і роздати
дівчатам, запевняючи кожну з них, що тільки їй одній я написав
присвяту”. Мовилося про епіграму „Оля мила, хоч сьогодні”. Отже, для
багатьох виявилося новиною, що юний Кандиба теж, як і його батько, пише

„серйозні” вірші, друкується в „солідних” часописах. „Десь від 1929 року
нас здивувала несподівана поява Олегових віршів у різних журналах, як,
наприклад, „Літературно- науковий вістник”, „Студентський вісник” та
інших. У деяких числах було надруковано один чи два вірші.- Бувши вірною
поклонницею всіх Олегових Муз і Грацій, я всі ті вірші переписувала у
зошити і тепер маю рукописні збірники таких поезій, що їх немає в ніяких
антологіях. Доти ми знали, що він пише жартівливі, короткі віршики,
якими нас обдаровував при всяких нагодах. Аж тут раптом з`явилася
серйозна творчість, яку зовсім не можна було назвати початковою. Олег
був настільки самокритичний, що ніколи не опублікував би – на його думку
– неготового вірша. Він мав однаково строгі вимоги до своєї та до чужої
поезії. Це вповні виявилося при підготовці до друку першої збірки
„Рінь”. Спочатку Олег сам старанно пересіяв усі друковані й недруковані
твори, а потім довго радився з зацікавленими тою справою знайомими.
Часом було голосування, які вірші варті того, щоб увійти у збірку.
Звичайно ми прохали додати ще той чи інший вірш, але Олег був
невблаганний. Єдиний виїмок він зробив, включивши „Ганнібал в Італії” на
настирливе прохання мойого брата Марка, але потім він довго сумнівався і
нарікав, що того не треба робити”.[67]

Улас Самчук писав: „Коли ж після 1930 року у Львівському
„Літературно-Науковому Віснику”, що його редагував славетний Д. Донцов,
почали появлятися короткі стаккато, віршики, підписані – Олег Ольжич,
він відразу потрапив до передових поетів того середовища і зайняв одно з
перших місць емігрантського Олімпу. На відміну від свого батька з його
співочою лірикою, Ольжич хотів бути маломовним, простим, кам`яним…
Звичайно мовчазний, висловлювався коротко і уривно, міг сидіти в якомусь
куті серед свого товариства, витягнувши довгі ноги в погано чищених
черевиках, і читати, а то й навіть писати на коліні свої шкільні
завдання, а потому і свою університетську іспитову працю”.

Михайла Мухина 1934 року писав: „Але при цій нагоді я все підношу свій
голос за видання Вашої збірки. Ваші речі можуть і мусять мати величезне
виховуюче значення для наших підростаючих поетів. Не лише формально, але
також тому, що Ви одинокий актуальний цілковито. Ви взагалі поет,
„народжений напередодні” рр. 1914 – 1921, і як такий, Ви високовзірцевий
для цілої генерації.

Залишіть капризувати і погляньте мужньо і одвертими очима на Ваш
дотеперішній доробок. А зрештою, прошу мати на увазі не Ваше реноме чи
славу, а життєву потребу стількох молодших, для котрих Ви мусите й
можете бути одиноким метром, а Вас тим часом на арені й бракує”.[55]

Олег Ольжич, як яскрава особистість, посав прявляти себе досить швидко.
Сприятливу атмосферу створено було батьками. Та довгострокова розлука з
батьком, злидні, змушеність забезпечувати сім`ю не могли не відбитись на
на творчості. Перші вірші, на мою думку, були занадто серйозні з
глибоким підзмістом, інколи навіть не по-дитячому сміливі, що не є
характерним для дітей 8-9рр. („Корови”, „Весна”)[40,33] Знайомство Олега
Ольжича в юні роки з провідними українськими діячами, вченими внесло
свій вплив на формування, як особистості. Він був протилежністю свого
батька. Коли Олександр Кандиба причаровував гумором, то син навпаки –
був завжди серйозним. Як особистість – дуже принадний, загадковий,хоча
фізично не дуже сильний. Олег Ольжич ніколи не любив марних розмов, та
сказане ним завжди було доречним і запам`ятовувалось надовго.

Розділ

Літературно-наукова і громадсько-політична праця Олега Ольжича у
1930-1940-і рр.

Після завершення навчання в університеті розпочинається новий період у
життєдіяльності О. Кандиби. Одразу ж після захисту докторату в Карловому
університеті, на пропозицію професора В. Щербаківського, його було
прийнято асистентом на кафедру археології Українського Вільного
Університету. Кандиба також співпрацював в археологічному відділі
Чеського Національного музею в Празі. Він брав участь у багатьох
археологічних експедиціях на території України, Чехословаччини,
Югославії, Австрії і т. ін. Його запрошують на різні міжнародні
археологічні форуми, де він виступає з доповідями про свої відкриття на
ниві археолої. О. Кандиба публікує велику кількість наукових праць у
різних виданнях, зокрема фахових журналах США, Англії, Австрії,
Німеччини, Югославії та ін. Загальне визнання йому приносить праця
„Шипинці. Знаряддя та мистецтво неолітичного села”, яка вийшла друком
1937 року.[14]

У 30-х р. О. Кандиба також розпочинає свою викладацьку діяльність. На
запрошення Гарвардського університету в США він читає лекції на різних
відділеннях. Із часом там створюється Український Науковий Інститут
Америки, який видавав свої збірники і які редагував молодий науковець.
Багато уваги Кандиба приділяв також суспільній діяльності в
студентському середовищі, свідченням чого стала його участь у численних
студентських з`’їздах.

Не менше значення для нього мала й суспільно-політична діяльність. Уже
1929 р. він вступив до Організації Українських Націоналістів, ставши її
членом у рік заснування ОУН Євгеном Коновальцем. Першим організаційним
псевдонімом О. Ольжича було „Ідеаліст”. Він називав ОУН „військом
незримим поневоленої нації”, тобто для нього це була політична
організація народу, позбавленого власної державності, організація,
покликана допомогти народові збудувати власну державу, організація, що
має відшукати нові форми політичного самовираження, коли народ, зрештою,
здобуде омріяну державність. О. Кандиба активно працював в ОУН і
незабаром став одним з провідних діячів організації, якому довіряли
високі пости та відповідальні завдання. Свідченням цього стала його
зустріч 1936 р. у Римі з Є.Коновальцем – Головою Проводу Українських
Націоналістів. Вони часто і подовгу розмовляли – і не лише знайшли
спільну мову, а й порозумілися цілковито. Голова Проводу Українських
Націоналістів дуже високо оцінив здібності, ентузіазм, духовний масштаб
О. Кандиби і пов`язував з ним широкі організаційні плани. Проте загибель
полковника Є. Коновальця 23 травня 1938р. внесла корективи у ці плани.
Підступне вбивствоКоновальця викликало не лише розпач, але й
активізувало ОУН. Основною метою організації стало гуртування та заклик
українців до боротьби. Влітку 1938 р. О. Кандиба в складі делегації ПУН
їде до Нью-Йорка для налагодження контактів із українською еміграцією та
розширення діяльності організації [40].

О. Кандиба утворює та розбудовує Культурну Реферантуру ОУН, визначивши
її філософські та ідеологічні основи. „Україна перестала бути ідейною
провінцією, її духовність – в майбутньому” [22]- писав у статті „В
авангарді героїчної боротьби” О. Кандиба. Керована ним Референтура
розгорнула бурхливу ідеологічну, освітню, видавничу, пропагандистську
діяльність. Зокрема, в ній діяли 15 комісій державного планування:
шкільна, фінансова, сільськогосподарська, промисловості й торгівлі,
експлуатації природних багатств тощо. Видавалися газети і журнали,
забезпечені інформацією як з України, так і з усього світу. З`являються
збірники, книжки, антології, агітаційна та пропагандистська література
О. Кандиба зумів згуртувати навколо Культурної Референтури низку
обдарованих митців, літераторів, журналістів, науковців. Референтура
розв`язувала й такі завдання, як забезпечення українських інтелектуалів
працею за фахом та необхідним заробітком. На заклик О. Кандиби
відгукнулися і плідно з ним співпрацювали такі видатні митці, як Олекса
Стефанович, Микола Чирський, Леонід Мосендз, Євген Маланюк, Михайло
Михалевич, Роберт Лісовський, Улас Самчук, Михайло Бажанський, Наталя
Геркен-Русова, Михайло Мухин, Олена Теліга, Іван Ірлявський, Оксана
Лятуринська та інші.

Важливе місце в житті О. Кандиби посідала поетична творчість, плодом
якої стали збірки віршів „Рінь”, „Вежі”, „Підзамча” т. ін., підписані
переважно псевдонімом „Ольжич”, які прославили його як поета.

Діяльність та вплив Культурної Референтури на свідомість українського
населення еміграції були досить значними, а їхні наслідки помітні за
межами України. Це підтверджується участю представників Референтури у
виданні різних журналів і газет, а пізніше започаткуванням власних
видань у воєнному Києві. Прикладом участі діячів Культурної Референтури
у закордонних періодичних виданнях є їхня співпраця з буковинським
журналом „Самостійна думка”. Цей журнал був заснований чернівецькими
студентами – членами українського академічного товариства „Чорноморе”.
Активну участь у його створені брали Сильвестр Никорович та Василь
Якубович. Журнал виходив як місячник від 1931 до 1937-го. Від 1932 р. у
журналі все більше простежується вплив ОУН, про необхідність
використання його сторінок для пропаганди ідей організації не раз
говорив Є. Ко- новалець. Вірогідно, від 1933 р. одним із редакторів
журналу „Самостійна думка” стає О. Кандиба (Ольжич). У виданні
публікуються його вірші та багато статей українських авторів з
еміграції.[39] За свідченням О. Масікевича, О. Кандиба редагував журнал
і завдяки йому останній став напівофіційним органом Головного Проводу
ОУН. В архіві журналу зберігся рукопис вірша-кредо О. Ольжича „Спраглим
серцем радісно лови рокіт сурми, що зове до бою…”, опублікованого лише
нещодавно. Отже, „Самостійна думка”, яка видавалася в Чернівцях,
перетворилася на рупор радикального крила українського
національно-визвольного руху 1930-х років.

Наступний період у житті О. Кандиби розпочинається після жовтневих подій
1938 р. із виникненням Карпатської України. Саме на Закарпатті в 1938 –
1939 роках розгортаються державотворчі процеси, які 15 березня 1939 р.
привели до проголошення самостійної Карпатської України. З перших днів
бурхливих карпатських подій О. Кандиба у їхньому епіцентрі. Як
повноважний заступник голови проводу ОУН А. Мельника в Хусті, він разом
із Р. Шухевичем, М. Колодзінським,З. Коссаком та іншими членами
організації очолює боротьбу за незалежність краю. Згодом О. Ольжич
напише: „П`ять місяців державного життя Карпатської України пробігли в
нерівних та неспокійних умовах”.[64] Реально це означало заснування
Карпатської Січі, добування зброї, організація самооборони, тренування
новостворених бойових загонів, запобігання диверсіям, організацію опору
всім, хто зазіхав на Карпатську Україну. Про ці події яскраво згадував
один зі сподвижників О. Кандиби Улас Самчук. Він писав: „Безконечні
засідання, наради, з`їзди, роз`їзди. Не раз після довгих нарад ми ще
довго обговорюємо справи перед сном. Жилося, як на вулкані, день-щодень
нові несподіванки, здебільшу гострі і загрозливі, безкінечні пограничні
інциденти з братами поляками на півночі або вражими мадярами на
півдні…”. [53] Передбачаючи всю трагічність фіналу, О. Ольжич
бореться і веде за собою товаришів, які називають його без жартів
„військовим міністром”. Потім з`ясувалося, що О. Кандиба мав
безпосередній і майже щоденний зв`язок з Головою Проводу полковником
Мельником, який перебував у Відні, й він фактично був головною пружиною
діяння націоналістичного сектора. З документів відомо, що О. Кандиба
виконував обов`язки координатора ідеологічної й політичної роботи в
Карпатській Україні. Після розгрому військ Карпатської України
угорськими регулярними частинами із застосуванням танків і артилерії, на
заклик Олега Ольжича розпочинається партизанська боротьба в Карпатах.
Проте взяти в ній участь йому не довелося, позаяк Ольжич разом із
товаришами потрапив до полону й опинився у концентраційному таборі Варя
Лопуші, біля Ніредьгази. Разом із ним в угорській неволі перебували інші
„культурники”: Чирський, М. Мухін, М. Михалевич, О. Лащенко, Ю.Хименець
та ін. До всіх арештованих угорська влада застосовувала жахливі тортури,
багатьох „січовиків” розстрілювали без суду і слідства. Друзям
поталанило визволити Олега з угорської неволі. Про страждання, яких
зазнали він і тисячі інших українців у неволі, було описано у
редагованому ним виданні „Карпатська Україна в боротьбі”. В авторській
статті „Вояки – будівничі” О. Кандиба писав : „ Мадярський терор лютував
без стриму кілька тижнів. Січовиків, яких полонено в боях за Королеве,
Севлюш, Рокосів, Копаню, розстрілювали на місці… Тюрми набито
арештованими, з якими поводилися мадяри нелюдсько..”.[28]

Участь у подіях на Закарпатті звела до того, що Олег Ольжич майже цілком
занурився в політичні та революційні справи. Міжнародна ситуація
погіршувалася, грізні потрясіння вже стояли на порозі, наближалася
війна. Необхідно було якщо не відвернути загрозу, то принаймні зменшити
небезпеку, яка чигала на українську людність. Крім того, треба було
виправляти становище, яке склалося в ОУН після смерті Є. Коновальця. У
1939 р. в Римі відбувся нелегальний Другий Великий Збір Українських
Націоналістів. У його підготовці й проведені активну участь брав О.
Кандиба. Внутрішні суперечності в ОУН вели до неминучого розколу. Це
дуже негативно сприймав Ольжич, він переживав розкол гостріше, ніж
угорський полон. Зваживши всі обставини, О. Кандиба вирішує залишитися з
полковником А. Мельником. Це його рішення вплинуло на вибір багатьох
інших націоналістів. Пізніше Я. Гайвас згадував: „Олег Ольжич своєю
особою і своєю поставою перехилив рішення майже всього членства ОУН в
колишній Чехословацькій республіці і більшості на терені Німеччини”.
Аналізуючи причини розколу серед національного руху, О. Ольжич приходить
до невтішних висновків, які публікує в праці „Дух руїни”.[43] Він
зауважує, що і в княжу добу, і в період козацтва, і головне у часи
Визвольних змагань чітко простежуються дві тенденції: „…конструктивна,
яка скупчує українську потугу, і руйнівна, що розпорошує її, несе
розбиття і розлад. А вслід за цим завжди йшло панування чужинців над
Україною”.

Вибух Другої світової війни ставав неминучим. Це чудово усвідомлював й
О. Кандиба. Він переїхав до Кракова і звідти, із вулиці Зеленої, 26,
керував підготовкою до близького походу українських націоналістів на
Схід. У тому, що Німеччина вчинить напад на СРСР, він не сумнівався ні
на йоту. Німцям Олег Ольжич не довіряв, навіть більше – очікував від них
усіляких прикрощів, але гадав, що більшовицьку імперію вони завалять, а
коли вона впаде – тоді виникне гостра необхідність відбудовувати
поруйновану фізично і духовно Україну. А на це потрібні досвідчені й
надійні фахівці – на всіх поверхах суспільства, в усіх ділянках
громадського життя [9].

Останній етап у житті О.Кандиби розпочинається з нападом німецьких
військ на СРСР 22 червня 1941 р. У цей час голова ПУН Андрій Мельник
призначив О. Кандибу (Ольжича), одного зі своїх трьох секретарів,
організаційним керівником на східноукраїнські землі. З Кракова Олег
Ольжич переїздить до Львова і перебирає на себе клопоти, пов`язані з
переміщенням членів Культурної Референтури і Комісії Державного
Планування. Через деякий час він вже в Рівному і разом з учасниками
похідних груп, переборюючи труднощі дороги, холод, голод, втому й
численні небезпеки, вирушає на схід. Незабаром О. Кандиба потрапляє до
рідного Житомира, міста, де народився. Про це він зворушливо пише К.
Білецькій: „Я став на землю, яка споконвіку була нашою. Прийшов у місто,
яке привітало мене, як рідного”.[14] О. Кандиба збирається до Києва.

Однак поверненню до міста юності стали на заваді події, які розгорнулися
в Житомирі 30 серпня 1941 р. на Бердичівській вулиці. У місті було вбито
двох керівників ПУН О. Сеника-Грибівського та М. Сціборського. Цей
злочин виявився справою рук бойовика ОУН-б, тобто бандерівця, Степана
Козія. Від часу розколу ОУН це було вже чи не десяте вбивство
прихильників А. Мельника, скоєне бандерівцями. На вимогу членів групи
терміново було скликано організаційний суд, на якому Олег Ольжич
виступив як прокурор. Вирок був одностайним: засудити до страти С.
Бандеру та Я. Стецька. Проте полковник А. Мельник це рішення суду
скасував. Незважаючи на підступи бандерівців, Ольжич, з огляду на свої
переконання, відмовляється займатися помстою.

Із великими труднощами О. Кандиба проник до Києва. Він під чужим
прізвищем з`явся в місті та організовує штаб на Хрещатику,25. Пізніше,
після підриву центру міста більшовиками, нова штаб-квартира
влаштовується за Золотими Воротами. Надалі О. Кандиба мешкав у різних
частинах міста. Я. Шумелда згадував: „Зустріч з Ольжичем відбулася в
мешканні при Караваївській вулиці, ч. 12. Тривала вона десь від 6 години
вечора до 4 години ранку. Олег використав її повністю для того, щоб
поінформувати мене про становище в місті і обговорити ті завдання, які я
мав виконувати”.[48] У столиці О. Кандиба організовує громадське,
господарське, політичне, мистецьке життя, налагоджує видання газети
„Українське слово”, українського літературного журналу тощо. У Києві
Ольжич перебував під псевдонімом „Доктор”. Одним із своїх найголовніших
завдань він вбачав створення українського парламенту, Ради
загальнонаціонального характеру. Кандиба втілює в життя мельниківську
концепцію розбудови країни: на місцях розбудувати Народні Ради, які
через Ради повітові й обласні мали би вилитися в Українську Національну
Раду. Ймовірний склад УНРади намітили ще в Львові: очолити її мав
академік Агатангел Кримський. Але все майбутнє керівництво Ради було
захоплене й пізніше знищене органами НКВД. Тому О. Кандибі доводилося
все розпочинати наново. В Києві на Подолі за активної участі О. Ольжича
5 жовтня 1941 р. відбулися Перші Збори Української Національної Ради. На
них виступив О. Ольжич як відповідальний політичний діяч і намісник
голови ПУН у Києві. У своїй промові він відзначив, що шлях до створення
незалежної держави буде складний і сподіватися на допомогу німців не
доводиться. Очолив УНРаду професор М. Величківський, до її складу
увійшли 130 членів – представників різних поглядів, професій та
національностей. УНРада діяла під гаслом О. Ольжича: „Свободу – народам,
гідність – людині”.[46]

Діяти легально на окупованій території УНРада не могла, тому її
діяльність обмежувалася виданням прокламацій, закликів до населення,
меморандумів до закордонних посольств тощо. Це дратувало німецькі
власті, які аж ніяки не мали наміру надавати українцям державність.
Особливо розлютив окупантів Меморандум, висланий УНРадою до Гітлера.
Його підготував за вказівкою О. Кандиби О. Бойдуник, а підписали М. Ве-
личківський, А. Левицький, А. Шептицький, М. Омелянович-Павленко,
А.Мельник. Наказом із Берліна від 27 листопада 1941 р. діяльність
УНРади було заборонено, всі її установи розігнано, а причетних до її
діяльності заарештовано. У грудні було закрито редакцію газети
„Українське слово”, а 13 грудня заарештовано 27 співпрацівників міської
управи, яких окупанти запідозрили у націоналізмі. 26 грудня 1941 р. уже
на конспіративній квартирі О. Кандиба інформує організаційного
референта Т. Бак-Бойчука про стан похідних груп, про політичну ситуацію
на переломі 1941-1942 р. Над ним, як і над більшістю членів ОУН, нависає
смертельна небезпека.

Проте О. Ольжич не полишає організаційної роботи. У січні 1942 р. він
прямує на зустріч з А. Мельником, звідки повертається з настійною
вимогою голови ПУН вивести „з-під вогню” членів та симпатиків ОУН. І в
першу чергу, Олену та Михайла Теліг. Проте останні відмовилися залишати
Київ. Уже 9 лютого О. Телігу було заарештували фашисти у приміщенні
Спілки письменників і невдовзі розстріли, як й І. Ірлявського, проф.
Гупала, М. Телігу та багатьох інших українських патріотів, у Бабиному
Яру. Для Ольжича це були жахливі втрати, він розумів, що їх не
відшкодуєш. А німецький терор набував усе більшого розмаху.

У складних умовах війни, постійної боротьби з окупантами О. Кандиба
вирішує влаштувати особисте життя. Він не боявся вмерти, загинути
мученицькою смертю, але не хотів, щоб після нього нікого не залишилося.
Ольжич вирішує одружитися. Його обраницею стала молодша на тринадцять
років Катерина Білецька, донька професора Леоніда Білецького. З весни
1940 року Олег Ольжич був закоханий у Калинку, як її називали рідні та
близькі, але боявся наражати її на небезпеку. Лише відчуваючи, що кільце
навколо нього постійно звужується, Ольжич зважується одружитися на
Катерині. Для шлюбу потрібно було обрати церкву, оскільки О. Кандиба був
православним, а більшість парафій у Західній Україні були
греко-католицькими або римо-католицькими. Православну церкву вони
відшукали у с. Яблінці Вижній неподалік с. Турки. 2 серпня 1943 р.
Катерина Білецька й Олег Кандиба взяли церковний шлюб. Свідками були
сестра Омельяна Сеника-Грибінського Елеонора та інженер Василь Починок,
друг і соратник О. Ольжича. Всі присутні на церемонії поклялися, що до
кінця війни будуть мовчати про подію, свідками якої були. Так
розпочалося їхнє подружнє життя.[66] Жили на різних квартирах, вдавали
на людях, що не знають один одного. Та все частіше Катерина помічала
неспокій та стурбованість в очах Олега Кандиби. Німецькі власті повели
справжній наступ на ОУН.

26 січня 1944 р. гестапо здійснило широкомасштабні, по всій Європі, й
одночасні арешти членів ОУН, передусім її керівного складу. О. Кандибі
поталанило – він уникнув арешту, проте в помешканні його родини було
проведено обшук, і гестапо реквізувало численні літературні й наукові
матеріали О. Кандиби. Переховуватися йому ставало дедалі важче. Але він
не полишав боротьби. О. Кандиба намагався налагодити контакт з
бандерівцями, зокрема вів переговори (але безуспішні) з Романом
Шухевичем (генералом Чупринкою). Бандерівський провід обстоював
концепцію масового партизанського руху, в який потрібно було втягти
найширші верстви населення. Кандиба не вірив в успіх відкритої збройної
боротьби – та ще й з армією, яка розгромила уславлений вермахт. Він
розробляє концепцію післявоєнної дії Проводу, з якої виключалися
масовість, демонстративна агресивність і залишалася легалізованість та
проникнення до радянських структур. Кандиба намагався встановити зв’язок
із західними державами. Його посланці А. Луцев та Р. Лисий пройшли через
усю Європу, зав`язали потрібні стосунки, але були заарештовані в
Еспанії. Окрім цього, О. Кандибі вдалося скоординувати всі українські
патріотичні сили. З його ініціативи відбулася зустріч між Головою УНРади
проф. М. Величківським та Почесним головою цієї Ради А. Шептицьким.
Внаслідок цієї зустрічі постала Всеукраїнська Національна Рада під
головуванням М. Величківського, до якої також влилася Українська Народна
Рада Закарпаття.

У складних умовах підпілля уникнути арешту було надзвичайно важко. Не
зміг його уникнути й О. Кандиба. 25 травня 1944 р. його було
заарештовано на приватній квартирі у Львові, що на вул. Личаківській,
32, в помешканні літературознавця Р. Малащука та його дружини Ольги.
Існує декілька версій, які пояснюють обставини і причини цього
фатального збігу. По-перше, зв`язкова, яка їхала до Берліна, в поїзді
образила поліцая, була заарештована і на допиті видала схованку Кандиби.
По-друге, у травні 1944 р. гестапівці захопили рукопис книги „Революція
рве кайдани”. У цій праці, відредагованій О. Ольжичем, була велика
кількість фотографій, документів, спогадів про історію антинімецької
боротьби ОУН на сході України. Гестапо зробило все можливе і неможливе,
щоб схопити і покарати редактора книги. По-третє, німцям було відомо, що
Ольжич мав контакти з англійцями, американцями, французами, а це після
відкриття Другого фронту було їм не на руку. Шансів вижити у О. Кандиби,
без зради своїх ідеалів і товаришів, майже не було, і він свідомо вибрав
вірну смерть.

Після арешту О. Кандибу доставили в табір смерті Саксенгаузен. У
концтаборі О. Кандибу поміщають у спеціальний блок для найнебезпечніших
і найважливіших злочинців. Там сиділи син Сталіна Я. Джугашвілі, небіж
Молотова Григорій, латиський міністр оборони генерал Дамбітіс, румун
Горія Сіма, французський міністр Рібо, соціаліст Ленон Блюм. Там же
утримувався весь провід ОУН: у казематах перебували Бандера, Стецько,
Габрусевич, Мельник та ін.

5 червня 1944 р. О. Кандибу бачили конвойованим до камери № 14, де
перебували в`язні-смертники. Щоденно Олега водили на допити, де
страшенно били і знущалися. Про останні дні життя О. Кандиби оповів Єжи
Кунцевич, ад`ютант Пілсудського, який перебував у камері № 15. Він
відзначав, що з кожного допиту Кандибу часто волокли або приносили.
Востаннє його забрали на допит 9 червня. Вночі занесли до камери
напівмертве тіло. Наступного ранку наглядачі виявили в камері неживого
О. Ольжича. О 19 год. 45 хв., точно за розкладом, небіжчика віднесли до
крематорію. За таких обставин загинув вірний син українського народу
Олег Олександрович Кандиба.

Немає на білому світі могили О. Ольжича. Ми знаємо лише місто, де він
народився, і місце, де його закатували фашисти. У Лігайтоні, штат
Пенсільванія, США, є оселя О. Ольжича, де встановлено його погруддя
роботи скульптора М. Череш- ньовського. Меморіальну дошку відкрито у
Львові, на будинку, де О. Ольжича схопило гестапо. У Києві, на Сирці,
вулицю Дем`яна Бєдного перейменували на вулицю О. Ольжича.

З закінченням навчання, у Олега Ольжича розпочинається повий етап його
життя. Проявляє себе як археолог, деручи участь в розкопках на
територіях України, Австрії, Чехословаччини та ін. Друкує велику
кількість наукових праць. Як суспільно-політичний діяч проявив себе,
коли вступив до Організації Українських Націоналістів. Важливим періодом
у житті Кандиби був період виникнення Карпатської України, де він є в
епіцентрі. В роки другої світової війни – врядах ОУН. Проживши життя
патріотом рідної землі, він залишив цей світ з високо піднятою головою,
витримавши всі знущання гітлерівців.

Розділ

Літературно-наукова і публіцистична спадщина Олега Ольжича: етичне кредо
патріота

Олег Ольжич — яскравий представник української еміграції, яка
спромоглася не лише зберегти, а й примножити пасіонарну енергію
українського народу, зруйновану на Наддніпрянщині (репресії, голодомор,
вигублення культури). „Хай воскресне столиця Андрія, Дух вояцький в
народі!” — такою метою і жив Ольжич, як і його покоління за межами
Батьківщини. Його вірші, пройняті цією ідеєю, друкувалися на сторінках
емігрантської періодики, здебільшого у редагованому Д. Донцовим
львівському журналі „Вісник” поряд з поезіями Є. Маланюка, Л.
Мосендза, Олени Теліги, згодом Юрія Клена. Відтак поети отримали умовну
назву „вісниківської квадриги”.

Збірки Олега Ольжича „Рінь” (Львів, 1935), „Вежі” (Прага, 1940),
„Підзамчя” (1946) відмінні як за змістом, так і за формою. Першій та
останній властива витонченість поетичного стилю, інтелектуальна напруга,
в якій вчувається почерк ученого. Друга – пронизана імпресіоністичним
спалахом почуттів, позначена яскравою тенденційністю політичного гасла.
Водночас три книжки мають спільну рису: підкреслену історіософічність,
де минуле і сучасне витворюють складну й нерозривну проблему.

Фах археолога чи не найбільше виявився у збірці „Рінь”, історія тут
постала як жорстоке самоствердження чи фатальна розірваність, і лише
зрідка спалахувала світла тональність естетизованого первісного
гомеостазу („Наше плем`я не є велике”, або „Скільки сонця ллється на
землю…”).

Олег Ольжич цікавий і складний для нас насамперед філософським началом у
кожній поезії, глибоким малюнком, який, коли хоч трохи необережно
торкнути невдалим судженням, поверховим поясненням, розмивається в
пляму. Такі вірші потребують делікатного поводження, намагання поглянути
на час під тим кутом зору, що дивився у момент натхнення сам автор.

Професія археолога наклала певний відбиток на світогляд Ольжича. Поет
звик через призму окремої знахідки бачити всю епоху. Живим зрізом
античних часів стала поезія „Пройшли пурпурні фенікійські дні”, в якій
лише час всемогутній, лише час „згризає” суворо-мовчазні граніти
легендарної епохи, а герої – красиві й по-земному буденні настільки, що
між ними тяжко вгадати навіть полководця, оскільки епоха багата на
героїзм:

І ці стрункі, сухі чоловіки.

В їх простоті ясній, давноминулій,

Чи ви пізнаєте, вгадаєте, який

З-посеред них є Сервій Туллій?

Спартанська мораль відчутна й у вірші „Нащо слова? Ми діло несемо”:

Он сходить, виростає, розцвіта

Благословеніє не форми-суті.

Одвага. Непокорність. Чистота.

Милуйтеся! Беріть! І будьте, будьте!

Носії цих переконань з глибокою мукою прозрівають, коли їм вдається
збагнути фатальне: нащадки назвуть їх епоху часами „похмурих воєн,
варварських звичаїв”, але й підкреслять, що велика звитяга, як і
мистецтво, теж нетлінна:

На згарищах, що їх покриє порох

Не залишиться статуй кам’яних:

Лише легенд безсмертних кілька,..

Й їх втілятимуть у безкінечних творах.

У філософській поезії „Був же вік золотий” автор не зупиняється особливо
на щасливих часах достатку і спокою, зате в образі бронзового та
залізного віку – знову ж таки з античним присмаком – сучасне людство
постає в подобі звіра й одночасне творця, ката і жертви:

Кров у криницях. Реве здичавіла худоба,

Новороджені діти опиняються хижо на ноги.

І нелюдська жага нападає мужів, як хвороба,

І жінки безсоромні, немов од напою міцного…

Проливаючи кров у грабунках і ґвалтах без ліку,

У змаганні із світом, у бої з самим собою.

Нам дано відрізнити зле й добре, мале й велике

І прославити вірність, невинність і жертву героя.

Через історично-античну призму автор вирішує проблему століть-батьків і
дітей, а одночасно з цим проблему користі й вірності, життя і смерті:

Здригаюся і залишаю форум,

Готовий ворогові винести ключі

Віддати місто на ганьбу і сором.

За мурами ж, де легіон табором

Усміхнене юнацтво уночі

Лаштує шоломи, підв’язує мечі

І позира на курію з докором.

Незважаючи на зовнішню простоту, вірш несе величезний заряд духу
правоти, сили юного покоління, для якого угода з ворогом – уже зрада. У
цьому ж ключі витримана поезія „Ольбієць”. Ліричний герой – співець і
воїн – кидає ліру на барсову шкуру заради завтрашнього походу, який в
уяві митця не тільки романтичний, а життєво – реалістичний і
оголено-страшний у передчутті смерті:

В день такий смерть – як цілюща, холодна вода.

В день золотий і тяжкий, як аттійська олива.

Ольжич наче водить читача древніми містами й державами, створює реальне
відчуття подвійного існування: присутності у вичитаному і нашому часі.
Цікаво, що герої цього автора подані відповідно до їхнього соціального
становища і світогляду: то їхнє призначення і доля – глобальні, то
сумирні й прості, як, наприклад, голандської дівчини у вірші
„Голландський образ”.

Неспівмірність обстановки (дівчина мріє, пораючись коло худоби в стайні)
і реалій життя тільки яскравіше відтворюють почуття закоханої в моряка,
що має велике „серце кам’яне”, можливо, навіть не просто моряка, а
пірата.

Творів історичного звучання на українську тему в Олега Ольжича теж
чимало. Найцікавішим серед них є „Зимовник”. Саме слово, винесене у
заголовок, означає козацьке самотнє поселення серед степу. У вірші це
маєток значкового товариша, представника козацької старшини з низового
братства. Наче повільним поглядом цього запорожця охоплюємо його
помешкання, табуни коней, неабияке багатство. Тут усе добротне, стале,
на всьому відчувається догляд і невсипуща праця. Але старий козак
замислений, його не тішить навіть красуня дочка, бо в Києво-Могилянській
академії закінчують науку три сини, для яких запорожець, немов Тарас
Бульба, уже підготував зброю для вступу до козацького коша:

О, не для них є цей зимовник, ні!

В світлиці, де килими волохаті,

Три шаблі їх чекають на стіні,

Що пам`ятають Корсунь і Охматів.

Козацька тема прослідковується і в поезіях „На темних кладках сивої
ріки”, де через образи юнаків передано дихання української історії:

Жінки стрункі і спраглі, що хати

Підводять синьо і беруть коноплі…

І родять хлопців.

Хлопцям тим рости,

Стріляти потай, їздити на охляп

І йти на осінь з піснею водно …

Залюбленість автора в науку помітна у віршах „Геологія” та
„Антропологія”. У першому відчувається ненаситність науковця знанням, у
другому автор розкриває глибокий смисл і романтику навіть такої,
здавалось би, сухої науки, як наука про будову тіла представників
окремих націй.

Творче кредо Ольжича добре окреслено в поезії „Робітня”. Проблема
таланту для поета тісно пов’язана з іменем Бога. Автор наголошує, що
кожен вибирає собі долю уже в тому аспекті, як реалізує і виконує
Господнє провидіння. У досить вдалій небагатослівній поезії „Господь
багатий нас благословив” він констатує:

Господь багатий нас благословив

дарами, що нікому не відняти:

Любов і творчість, туга і порив,

Відвага і вогонь самопосвяти.

Цінні Ольжичеві вірші за біблійними мотивами. До них насамперед належать
„Молитва” та „Бог ясний між людьми ходить”. У першому вірші – показ
великої сили Божого милосердя і справжнього людського смирення, яке
допомагає людині стати людиною. У вірші „Бог ясний між людьми ходить” –
опредметнена боротьба добра і зла в душі людини, спонукання людини
відповідно до добрих і злих справ Богом і дияволом.

Очима свого покоління дивиться на світ Ольжич у циклах віршів „Городок.
1932” та „Незнаному Воякові”. Не втратили й нині актуальності рядки:

І бачили очі дитячі твої

Широкі і схожі на рану,

Як люди, що знали визвольні бої,

Улесливо кланялись пану.

І слухали уші, коли вчителі

Учили нечесно-лукаві,

Лучити гонори своєї землі

У службу ворожій державі…

І встала потворна оголена суть

Повільної зради ідеї.

Не може, не може, же може ж так буть,

Облудники і фарисеї.

З розчарування, з відчаю і самопожертви родиться бажання жити
по-козацьки, по-предківськи, рівнятися на потоптані святині й знищені
ворогами ідеали. Вірш „О, націє, дужа і вічна, як Бог” ця проблема
постає у всій складності, але одночасно й красі та силі:

О, націє, дужа і вічна, як Бог,

Не це покоління холопів,-

Хто злото знеславить твоїх перемог

При Корсуні і Конотопі.

О, націє, що над добро і над зло,

Над долю і ласку, і кару

Поставили тих, що їх сотні лягло

У дні незабутні Базару.

Олег Ольжич був істинним, не шароварним патріотом, ніколи не приставав
до тих, кого зобразив як негативних персонажів у циклі „Незнаному
Воякові”, тих, що читали газети, милувалися минулим, тішилися річницями
і в той же час нічого не робили для України.

Багата на драматургію думки й почуття, лірика Ольжича ощадна в художніх
засобах, тяжіє до класично випрозореної форми. Саме в цьому він стояв чи
не найближче з-поміж „вісниківської квадриги” до київських „неокласиків”
і, до речі, цього не приховував.

За аскетичною афористичністю строф лірики Ольжича постає напружена думка
борця, що простує над прірвою екзистенційності до великої мети. Все це
на повен голос пролунало у „Вежах”, де замість заглиблень в історію
відчувається гаряче дихання сучасності, риторичні формули-гасла
відтворюють атмосферу тривоги й готовності до боротьби. Помітне місце у
збірці посідала поема-хроніка „Городок. 1932”, де йшлося про суворе
життя українських підпільників за умов дифензиви. Друга частина „Веж”
складає цикл „Незнаному Воякові” — своєрідна естетизована політична
програма українського підпілля тих літ. Виступаючи з прямим осудом
безперспективної інерції українства, Ольжич закликає не примирятися з
принизливим животінням раба.

„Підзамчя” — посмертна збірка Ольжича, хоча він її підготував ще 1940р.
Вона синтезувала творчі пошуки поета часів „Ріні” та „Веж”, засвідчила
високу культуру його художнього мислення, схильність до філософських
узагальнень духовної дійсності, її драматичних колізій. Поета завжди
цікавили горді й нескорені постаті („Муки св. Катерини”, „Пророк”). Його
лірика — це сповідь воїна, відкритого й чесного в бою, який чітко
усвідомлює, що тільки ціною власного життя прокладається шлях до
свободи, до виборення права бути органічним складником генетичної
пам’яті народу („Триптих”).

„Провідною ідеєю українського народу від світанку віків є Ідея Слави –
тобто беззглядна цінність героїчного повнення призначення людини. Це
„іскати собі чти, а князю слави” – „Слово о Полку Ігоревім”, „Князем
слава і дружині, амінь!”. Це „як слави зажити”, „слави добувати”, „слава
не вмре, не поляже” – „преславного Війська Запорозького” і „Славних
Гетьманів”. Це, нарешті, коронна ідея Шевченкового духа й цілої
новітньої української літератури – „Слава України”. Не диво, що вже від
1917 року стала вона гаслом націоналістичного руху” [40, 231].

Ці рядки із статті Олега Ольжича „Націоналістична культура” (1940). Вони
вказують на героїчне начало етики (назване „ідеєю Слави”), що її
сповідував автор „Веж”.

Микола Ільницький поділяє поетичну спадщину О.Ольжича на „археологічну”
та публіцистичну, зазначаючи водночас, що це лише зовнішній поділ тих
творів. Справді, серед ліричних високохудожніх поезій митця можна знайти
вірші, як і розкривають злободенні події, дають моральні настанови,
містять політичні пристрасті. Коли ще взяти до уваги цілу низку статей,
тоді однією із головних тем усієї творчості Олега Ольжича можна виділити
національну етику. Член ОУН мусив задумуватися над майбутнім нації,
уявити собі її майбутнє, створити проекти духовного і культурного
відродження України.

У своїх публіцистичних виступах поет говорить про мораль, показує, де
лежить межа між Добром і Злом, а у віршах раннього періоду пристрасно
звинувачує горе-патріотів, яких не бракувало в період існування
Української Народної Республіки:

За шмат гнилої ковбаси

Ти батька й матір продаси

І говориш Христу: “Єси,

О, поможи братів продати,

Продать сестер, о Божа Мати,

Дітей, дружину, все продати,

Щоб випнутись на гору й мати,

Що мають господa й магнати!” [40, 34]

Це, очевидно, є вигуком молодечого серця (на той час Олегу Ольжичеві
було чотирнадцять років), запереченням „споживацького” менталітету.
Подібні іронічні картини запроданців і перевертнів повторюються в різних
альбомних і сатиричних поезіях, які були написані протягом 1920-х років
(„Метаморфози”, „Вже ціла зграя збіглась їх”). Напр. більшовицьке
керівництво УРСР назване „зграєю”, а його діяльність окреслена як
„бенкет шакалів і гієн”, де вони (більшовики) лижуть, плямкають і
качаються над „чорним і роздутим тілом” країни.

Згодом, готуючи окремі твори до збірки „Рінь”, поет став більш
стриманим у вираженні своїх почуттів. Поезії з „Ріні” переважно
відтворюють давні часи, вони пов’язані з працею археолога, яку тоді
виконував Олег Ольжич у Чехословаччині, а також в Австрії, Галичині,
Італії, США та Югославії. Інколи серед них відчутні мотиви, спільні з
„неофіційними” творами, гумористичною частиною творчості автора. Такий
сюжет уперше з`являється в жартівливій поезії 1926 р. „Святки, іменини,
вистави”.

Святки, іменини, вистави,

Олеся солодкі рядки…

О діти мої нелукаві

Мої нелукаві батьки!

Упертий з п`ятнадцяти років

В неділю із дому тікав.

Всі дні іменин, хмуроокий

Та злий, я в лісах проблукав.

Тепер мені легше.Зі мною

Є друзі. Нас троє є тут.

Щотижня ми сходимось знову

Та „мучим” військовий статут.

Герой (мабуть, є уособленням дев’ятнадцятилітнього Олега
Кандиби-Ольжича) – „упертий”, „в неділю із дому тікав”. Збунтований
проти батьків і їхнього способу життя він утікає до лісу, щоб там ходити
й заспокоювати пориви свого серця. Через шість років Олег Ольжич пише
вірш „Приходили. Стрічали шану й страх”, де відображає завойовників
південних земель ще до народження Христа. Суворі й войовничі
колонізатори беруть собі за жінок місцевих дівчат, які народжують їм
дітей, що залишаються, „наче вовченята”, так само непосидющі й
неспокійні, мріючи про далекі, небачені краї. Можна припустити, що цей
їхній життєвий динамізм, прагнення чогось нового (може навіть слави)
автор оцінює позитивно, як бажану модель життя.

Окрім активного життя (боротьба за свої ідеали, бажання нових досвідів),
що його виражають й такі слова, як „ризик” та „відвага”, Олег Ольжич
сповідує й інші моральні цінності. Серед них є напр. „витривалість”
(синонімами до неї виступають ще „вірність” і „стійкість”). З особливою
гостротою оце прив’язання до своїх обов’язків автор „Ріні” змальовує на
прикладах програної боротьби, коли герої знають, що вони приречені на
поразку, але до кінця не хочуть скоритися перед ворогом і вступають у
бій без жодної надії на будь-який успіх.

Читаючи поезію „У Цезаря, в одній з останніх книг” про облогу міста
Аварикум у Галлії, видно, що автор симпатизує не звитяжним войовничим
римлянам (хоча найчастіше поет описує події з точки зору переможця), а
галлам, у яких він вбачає духовну перемогу, бо вони вміють вибрати між
рабським животінням та смертю, що тоді стає єдиним способом визволення.
Тут виразно відчувається дух філософії Георга Гегеля: раб буде рабом
тільки тоді, коли він захоче ним бути та коли переконає самого себе, що
це для нього єдиний можливий спосіб існування [54, 221]. Слід, однак,
пам`ятати, що це Гегель, читаний крізь призму філософії Ф. Ніцше (у
Гегеля пан також не може бути до кінця вільний, бо пана в ньому визнає
слабкий раб, він теж обмежений страхом; Ніцше вірить у те, що цілковита
свобода таки існує і тільки раб є обмежений у своїх бажаннях, пан –
ніколи), позаяк усе покоління захоплювалося творами автора „Поза добром
і злом”.

Звертаючись до фантастичних і легедарних персонажів, український
письменник символічно вказує дорогу власній Батьківщині. Так буде у
випадку „Люкреції”, де смерть безневинної, чесної жінки стає причиною
для всенародного повстання проти місцевих тиранів і запровадження
розумного керівництва в державі, яке згодом дозволить „щоб полонили море
кораблі і легіони сушу полонили”:

О, дяка, дяка! Неземна! Прегарна!

Таж буде все лише твоїй хвалі:

І мудрий устрій римської землі,

І Поле Марса, і холодна Карна [40, 62].

Варто звернути увагу на абстрактні поняття військових чеснот,
символізовані у творі елементами архітектурного простору. І це не дивно:
як закоханий у минуле археолог, Олег Ольжич, неначе грек або римлянин,
персоніфікував ідеї Слави, Справедливості, Мужності у вигляді конкретних
осіб або предметів. Поле Марса є, власне, таким знаком військового,
бадьорого, переможного духу, який притаманний римлянам із часу вигнання
останнього короля. Цікаво перегукується цей твір із хрестоматійним
віршем Є.Маланюка „Не хліб і мед слов’янства”, що закінчується
славнозвісним прагненням.

Щоб власний Рим кордоном вперезав

І поруч Лаври станув Капітолій [31, 84].

Важливе місце у творчості Олега Ольжича займає тема боротьби духовного і
тілесного. З одного боку, поет – дитина свого часу, і він не лишається
байдужим, коли йдеться про культ фізичного здоров`я, спорту, сили
м`язів. Про це свідчить хоча б такий фрагмент, у якому говориться про
Ольжичеве покоління:

Воно зросло з шукання і розпуки,

Безжурно-мужнє, повне буйних сил,

Закохане в свої тугії луки

І в бронзу власних мускулястих тіл. [40, 73].

„Піхотинець” заснований на сюжеті роздвоєння рядового петлюрівця, душа
якого „врочиста” і „білокрила” й „літає і в’ється над ним”, коли „тіло,
струнке і спокійне, ступає в холодних рядах”. У цій поезії обидві
„складові частини” людини об’єднані однією ідеєю, спільною метою –
визволити рідний край. Автор таким чином висловлює свою думку про
потребу гармонії в національному житті, поєднання бажань і дій, прагнень
й учинків, ідеалістичних мрій і клопіткої праці. Мабуть, така гармонія
приваблювала поета й археолога в первісних людях, у давніх племенах, які
жили згідно з законами природи, будуючи свою етику на чисто природних
основах.

Проте уже в ранніх поезіях видно дихотомію, роздвоєність героїв на
психіку й тіло. Та знову, спираючись на принципів Ф. Ніцше (і Дмитра
Донцова), український прихильник мужньої Еллади пам`ятає про вислів
Менандера: „? ????? ’?????? ’?????”. Для нього воля, духовне прагнення
людини може підкорити собі стихійні пориви тіла та його недоліки (щоб
втримати описану гармонію обох елементів): „Захочеш – і будеш”. У цьому
випадку він наближається до вчення Платона про керівну роль розуму над
тілесними потягами (Ф.Ніцше, принципово далекий від платонівської
філософії, теж уважав можливим „обернути свою волю”, спрямувати її на
негатив, від „хочу” до „не хочу”, як визначальний аспект психології
Надлюдини) [33]. Про таке трактування художніх образів-антиподів у
творчості О.Ольжича пише Олег Баган: „Сила духу, його вічне стремління
до Вищого, живодайна наснага, що творить світ і підносить його до ідеалу
– ось істина буття земного. До цього завжди пориваються справжні сини
людства – лицарі духу. Для них ніщо є тілесне, матеріальне. Легко
жертвують ним. Легко жертвують навіть життям. З однією думкою –
утвердити ідею, красу і велич Духу. Це з їх чину постали шляхетність і
героїзм епох, що слугують нам прикладом у вихованні нових поколінь. Що,
врешті, об’єднують нас у велику спільноту – національну, европейську,
християнську” [2, 56]. У поезії Олега Ольжича програмний текст „Нащо
слова? Ми діло несемо” можна вважати просто маніфестом „вісниківської
квадриги”, а то й усієї „празької школи”. Мабуть, уперше так відкрито у
творчості поета проповідується ідея чину, який повинен зайняти місце
безуспішних дискусій і фальшивого мистецтва. Саме тут Олег Ольжич
безпосередньо називає головні прикмети нової етики (етики нової людини):
відвага, непохитність, чистота. Він відкидає формалізм, реабілітуючи
суть (слід пам`ятати, що це був час розвитку експериментального
мистецтва, що вигадувало постійно нові форми вираження думок, інколи не
дбаючи про якість висловлюваних ідей). Автор знає також ціну, яку
заплатить його покоління за спробу збудувати світ на нових засадах – але
він радіє, бо це стане міцнішим фундаментом для майбутньої духовності,
заснованої на переказах про цю тяжку і криваву боротьбу:

Колись нащадкам стане час наш – „час

Понурих воєн, варварських звичаїв”…

(Цей час ласкавий, що так щедро нас

Чеснотами одвічними вінчає!..)

На згарищах, що їх покриє порох,

Не залишиться статуй кам`яних:

Лише – легенд безсмертних кілька… Й їх

Втілятимуть у безконечних творах. [40, 75].

Друга збірка Ольжича, „Вежі”, мала більш публіцистичний характер. М.
Ільницький пише про заміну натяку плакатом, подібні думки висловлює й Н.
Пазуняк: „В склад збірки увійшли два твори, дві лірично-епічні поеми:
„Городок” і „Незнаному Воякові”. Людина стоїть тут віч-на-віч із смертю.
В. Державин окреслив настрій збірки висловом „екстатичний героїзм”.
Напруження доби переходить тут і на форму творів. Мистецькі стилістичні
засоби тут скупі. Зустрічаються тут навіть декляративні вислови, що
межують з публіцистикою; наприклад, що в межеву пору всенародної
боротьби мистецтво може бути виправданим лише позамистецькими
наслідками, тим самим стаючи утилітарним. Тут виразний дидактичний тон.
У поета немає тут місця на нюанси барв: все – біле або чорне; героїзм
або зрада. Для виразу свого кредо поет шукає простих і суворих слів”
[13, 36]. В обох поемах є чимало пристрасних звинувачень на адресу
зрадників нації, вчителів і селян, які працюють на благо польського
окупаційного режиму (перші вчать українських дітей рабської покори й
улесливості перед чужою владою, другі ж видають на смерть борців
націоналістичного підпілля):

І слухали уші, коли вчителі

Учили, нечесно-лукаві,

Лучити гонори рідної землі

І службу ворожій державі…

Товаришу любий мій, брате,

Дивися в очі рабам, –

Як будете так воювати,

Вкраїни не бачити вам! [40, 84-87]

Це відгуки не тільки молодої інвективи, про що вже згадувалося, а також
і відображення конкретної дійсності, коли після визвольної боротьби
деякі українські інтелігенти почали співпрацю з комуністами (Олег Ольжич
бачив ті події з перспективи учня початкової школи під Києвом) або
поляками (за що їх карало підпілля і про що часто говорилося в
середовищах емігрантів у Празі). Відома була також трагедія борців за
волю, які вчинили напад на польську пошту в Городку 1932 р. Такі
злободенні теми призводять автора до накреслення життєвого шляху „нової
людини”, члена ОУН: від чіткого етичного вибору способу життя („Дорогу
назви свою, ця – або ця, горіння – чи збирання крихот”), через
відкинення „старої моделі” („Вели не в майбутнє, де бурі і грім, в
минувшину спогади всі ці”), аж до Христового відречення від найближчих
осіб заради здійснення своєї місії („Убийте в гадках своїх матір-отця,
залізом випалюйте душі”). Цю останню думку висловлює Олег Ольжич як
послідовник Тараса Шевченка (образ Гонти в „Гайдамаках”, який до кінця
вірний клятві побороти ворогів, навіть серед членів сім`ї) та Д.Донцова,
який із притаманною йому пристрасністю заявляв у 1937 р.: „Зробити
кінець із духами вчорашнього, з духами драгоманівщини, з традиціями
соціялізму й москвофільства, вернутися до традицій нашої давнини, які
віджили 1917 р. в душах мас, але до яких не міг, на жаль, достроїтися
чужий їм душевно провід – ось яке завдання часу! (…)„Вічний спокій”
має відспівати наша доба вмираючій епосі ліберального демократизму, її
гаслам, методам і світоглядам” [9, 42-49].

Змагання за нову модель життя продовжував Олег Ольжич і в своїх статтях
періоду війни. його турбувало питання виховання української молоді в
дусі волелюбного патріотизму (статті „Весняні ігрища молоді”,
„Українське дошкілля”, „Виховання молоді”). Для досягнення такої мети
письменник-учений пропонував проводити цілу низку заходів, наприклад,
довго – і короткотермінові курси українознавства, літні табори, розвиток
бібліотечної справи для зацікавлення книжкою, навчання традиційним
ігрищам і влаштовування спортивних змагань молоді. Про це ідеться також
у вірші „Ріки знов увійшли в береги” (1933 р.), де оптимістично
проповідується дидактизм нової доби, її етика:

Кожна справа – ясна і проста.

(Героїчний період і сумнів?)

Для дівчат – снігова чистота,

Юнакам – поривання безумні [40, 122].

Тут – і бажання розвивати природні якості молодих людей („поривання
безумні” – це не безглузда забава, педагогічне свавілля, але
використання снаги й оптимізму юнацтва в патріотичному вишколі) та
збереження їхньої неповинності в умовах хижацької цивілізації
споживацтва, матеріалізму і розпусти („снігова чистота”).

У статті „В авангарді героїчної доби (До проблеми націоналістичної
культури)” автор „Веж” поборював етику лібералізму, протиставляючи їй як
антипод націоналізм та його мораль. Остання збірка „Підзамча” підносить
читачеві вже відомі йому профетичні картини знищення старого світу та
створення нового (дві поезії з заголовками „Пророк”). Тут уміщені також
героїчні картини святої Катерини та Люкреції, які стають символами
перемоги моральних чеснот над злом і пихою. Однак поза збірками лишилися
два твори Олега Ольжича, які чітко перераховують характерні риси
пропонованої поетом національної етики: „І вірити, і прагнуть – не
вотще” та „Межа”. Від надрукування їх у книжці відштовхнула вельми
самокритичного автора їхня декларативність, пряма мова, яка нічого не
приховує, відсутність символічних образів, які б поетично приховували
головну думку. Проте, факт збереження цих поезій указує на їхню
вагомість (інакше вони були б просто знищені, як невдалі спроби
висловити підняте питання). У першому такий перелік українських чеснот:

Господь багатий нас благословив

Дарами, що нікому не одняти:

Любов і творчість, туга і порив,

Одвага і вогонь самопосвяти [5, 121].

Ужитий тут минулий час („благословив”) означає щойно здійснений прихід
нової епохи, позаяк названі духовні цінності належать до бажаного
майбутнього типу людини. Можна сказати, що тут ідеться про „Нове
Середньовіччя”, тобто чергову реалізацію заповіту століть європейської
християнської культури. Вибір між добром та злом, новим та старим
способом життя, вигідним животінням та героїчним самопожертвуванням у
вирішальному бою – це тема „Межі”, що нині стала вже хрестоматійним
твором. Трагедією української нації була ставка на етику животіння,
малоросійщини; слова “від інтелекту через хліб назад до жаху і
безсилости клітини”, написані у страшному 1937 р., звучать, неначе
клінічний опис дороги лівих письменників того часу (Миколи Куліша,
Миколи Хвильового, Дмитра Фальківського), яких спочатку, коли весь народ
умирав голодною смертю, забезпечено хлібом із партійної скарбниці, щоб
потім зацькувати на смерть або розстріляти, довівши їх до жаху і
знесилення. Етичне кредо поета-оунівця – це ступати „по рівній грані
двох світів” і нести свій тяжкий хрест боротьби, віри й надії за
український народ „ від інтелекту через хліб назад до жаху і безсилості
клітини” [40, 129]. М. Ільницький прокоментував це коротко: „О.Ольжич
ступив управо, і поезія його теж ступила управо”. Наче Григорій
Сковорода – жив як учив, учив як жив, проповідуючи власну етику життя,
із палким бажанням зробити її всенаціональною.

Як вже відомо, за життя Олегом Ольжичем було написано три збірки:
„Рінь”, „Вежі”, „Підзамчя”. В кожній з них відобразився певний етап
життя. Його фахові здібності, знання відчутні у збірці „Рінь”. Своїми
творами автор змушує читача прникнути у той невідомий світ, усвідомити
їх становище. Він не обмежується лише одним часорпростором. Збірка
„Вежі” була швидше історією сучасного, друга частина – так звана
політична програма українського підпілля. Ця збірка мала більш
публіцистичний характер. „Підзамчя” – посмертна, показує картини
повалення старого світу й створення нового.

Висновки

О. Кандиба (Ольжич), являється однією із найсвітліших постатей історії
української літератури у ХХ ст. Олег Ольжич цікавий і складний для нас
насамперед філософською спрямованістю кожної поезії, глибоким і тонким
малюнком, який, коли його хоч трохи необережно торкнути невдалим
судженням, поверховим поясненням, розмивається у пляму.

Олег Кандиба (Ольжич) прославився не тільки як поет і громадський діяч,
який вніс вагомий вклад у розбудову української національної культури у
ХХ ст., але і як науковець зі світовим ім’ям, знаний серед
спеціалістів-археологів, як фахівець із дослідження європейських
старожитностей періоду неоліту-енеоліту. Наявні в нашому розпорядженні
матеріали дозволяють стверджувати, що діапазон його наукової діяльності
та творчості був широкий і охоплював археологію, історію, історію
мистецтва, етнографію, літературу та інші академічні дисципліни.

Коли порівняти поетичну спадщину О.Кандиби, у якій так живо
віддзеркалювався духовний світ української людини, із його численними
археологічними працями, то тут очевидним є їхній взаємозв’язок. Добре
відомо, що наука і мистецтво, хоча йдуть окремими шляхами, та все ж
буває, як у випадку О. Кандиби, їх поєднують основні спільні елементи –
бажання відкрити невідоме та осмислене будування творчого синтезу і в
такий спосіб наближатися до правди. Можна здогадуватися, що поет Кандиба
зродився з глибокої підсвідомої сфери зацікавлень праісторією України і
волелюбним життям її народу, і це ж саме отримало своє відтворення у
його палких поезіях.

Археологічна, культурна, педагогічна, суспільно-політична та поетична
діяльність О. Кандиби були тісно пов’язані між собою й творили
нерозривне ціле. У багатьох віршах поета відчувається його добре знання
своїх наукових проблем, простежується тісний зв’язок з давньою історією,
археологією, антропологією та іншими історичними дисциплінами. У
поетичній спадщині О. Ольжича є вірші спеціально присвячені його
науковим музам. Це вірш написаний в 1933 р. „Антропологія” та вірш,
опублікований у збірці „Рінь” в 1935 р. „Археологія”. В них у поетичній
формі висловлюється ставлення О. Кандиби до своїх наукових устремлінь і
відзначається роль цих наук у пізнанні минулого людства. У віршованих
рядках вбачається любов поета до археологічної науки, його прагнення
глибше віднайти коріння минулого.

Характеризуючи наукову діяльність О. Кандиби-Ольжича, ми можемо
жалкувати, що він не віддався зовсім науці. Але як українці, ми йому
вдячні за його самопосвяту національній справі та за його героїчну
смерть. А як люди цивілізованого світу, ми шануємо вклад поета О.
Ольжича у світову культуру.

Забути Олега Ольжича не маємо права: це одна з найсвітліших постатей
української історії. О. Ольжич дає нам ключ не лише до розуміння
непростого нашого національного єства, а й до розуміння нелегкого нашого
національного буття. Українська політична думка ходила в XX ст. багатьма
стежками, вона металась на всі чотири сторони світу, борсалась у муках
невтоленності, кидалась з одної крайності в іншу. І всі чотири вітри
світової історії підхоплювали її на свої крила і носили по всіх
морях-океанах, по всіх п’яти континентах нашої планети. І, мабуть, не
знайдеться нікого, хто б присягнув на Біблії, що він не схибив у своїх
пошуках Істини і Батьківщини. А проте можемо з певністю сказати: шлях,
що його сам обрав і нам пропонує О. Ольжич, є одним з найнадійніших і
найоптимальніших. Одним з таких борців, найвірніших синів України і був
герой визвольних змагань українського народу Олег Ольжич. Він залишився
вірним дитячій клятві служить рідній землі до останнього свого подиху,
відважно боровся проти фашистів у Києві, не став перед ними на коліна і
в концентраційному таборі в Саксенгавзені.

Аналіз життєвого шляху та наукової спадщини Кандиби (Ольжича) показує,
що перед нами видатна особистість, епохальна постать в українській науці
та поезії. В свої неповні 34 роки він зумів здійснити те, на що іншим
потрібні століття. Сьогодні його ім’я повернуте із забуття й на книжкові
полиці громадян потрапили його прекрасні вірші. Проте про О. Кандибу як
науковця, археолога із світовим визнанням відомо набагато менше. Марно
шукати його ім’я в бібліографії археологічних праць радянського періоду.
Тривалий час на його роботи та ім`я було накладене табу, що
пов’язувалось із діяльністю О. Кандиби (Ольжича) в культурній
реферантурі ОУН і подальшим керівництвом рухом опору на Україні.
Сьогодні в період існування Української незалежної держави ми віддаємо
шану славному сину свого народу, який поліг у боротьбі за її краще
майбутнє.

Література

Архівні матеріали, повернуті та передані в Україну у 1993-2004 рр. //
[email protected]

Бабій О. Олена Теліга і Олег Ольжич // Свобода [Джерсі-Ситі, США].
–1960. –23–29 квітня.

Баган О., Гузар 3., Червак Б. Лицарі духу: Українські
письменники-націоналістн-„вісниківці”. –Дрогобич, 1996. –256 с.

Бажанський М. Олег Ольжич на творчому шляху // Календар-альманах „Нового
шляху” на 1977 р. –Торонто, 1976. –С. 28–32.

Буковинський слід Олега Ольжича // Чернівці. –2004. –19 листопада.

Вдовичин І. Ольжич Олег // Українська журналістика в іменах: Матеріали
до енциклопедичного словника / За ред. М. Романюка. –Вип. 1. –Львів,
1994. –С.139–140.

Вільшук М. Етапна збірка Олега Ольжича // Дивослово. –1999. –№ 4. –С.
2–3.

Головацький І. Олесь Олександр // Українська журналістика в іменах:
Матеріали до енциклопедичного словника / За ред. М. Романюка. –Вип. 9.
–Львів, 2002. –С. 217–219.

Гонта В. Празька школа поетів: Олег Ольжич // HYPERLINK “http://www.
virchi. narod.ru/” http://www. virchi. narod.ru/

Гординський С. Сфінкс чи історична постать? // Календар-альманаж “Нового
шляху” на 1977 р. – Торонто, 1976. –С.34–35.

Державин В. Ольжич – поет національного героїзму // Українське слово:
Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.: В 4-х
томах. –Т. ІІ. –К.: Аконіт, 1995. –С. 534–542.

Донцов Д. Клич доби. –Львів, 1994. –218 с.

Дороговказ: Поезії Олени Теліги та Олега Ольжича. –К.: Вид-во ім. Олени
Теліги, 1994. –47 с.

Житиик В. Духовна цитадель поста: О. Ольжич „Цитадель духа” //
Літературна Україна. –1992. –31 грудня.

Жулинський М. Олександр Олесь (1878–1944) // Учитель. –2000 –№1/3. –С.
70–73.

Жулинський М. Той що серце обернув у сурму: До 90-річчя з дня
народження Олега Ольжича // Культура і життя. –1997. –29 жовтня.

За героїчну духовність: Матеріали конференції „Зарева” присвяченої Др.
Олегу Кандибі-Ольжичу. –Нью-Йорк, 1977. –252 с.

З нами говорить Олег Ольжич // Голос України. –1995. –5 квітня.

Ільницький М. Західноукраїнська і емігрантська поезія 20–30-х років.
–К.: Знання, 1992. –48 с.

Ільницький М. Ідея циклічності культур і доля України в творчості Олега
Ольжича // Сучасність. –1994. –№ 11. –С. 138–142.

Ільницький М. На перехрестях віку // Над рікою часу: Західноукраїнська
поезія 20–30-х рр. –Харків: Фоліо, 1999. –С. 5–23.

Кандиба О. Своє життя я прожив у світлі батька – Ольжича // Україна
молода. –1997. –12 липня.

Кандиба Олег // Довідник з історії України: А–Я / За ред. І. Підкови, Р.
Шуста. –К.: Генеза, 2001. –С. 282–283.

Качкан В. „Ця тотальна духова і фізична руїна…” (Розмисли над
творчістю Уласа Самчука) // Качкан В. Хай святиться ім?я твоє. –Кн.
третя: Українознавство та пресологія (ХІХ – перша пол. ХХ ст.). –Львів:
Фенікс, 1998. –С.253–254, 271.

Качкан В. Із редакційно-видавничої теки Євгена Пеленського (за
епістолярієм) // Качкан В. Хай святиться ім?я твоє. –Кн. третя:
Українознавство та пресологія (ХІХ – перша пол. ХХ ст.). –Львів: Фенікс,
1998. –С. 280.

Ковалів Ю. Героїчний епос Олега Ольжича // Слово і час. –1994. –№ 6. –С.
7–12.

Ковалів Ю. Історія української літератури ХХ ст. –Кн. 2. –К.: Либідь,
1998. –284 с.

Ковалів Ю. „Ми вийшли жорстоке зустріти”: Про О. Ольжича // Літературна
Україна. –1994. –16 червня.

Колесник І. Поет і лицар Олег Ольжич-Кандиба // Українське слово. –1995.
–Ч. 24.

Коцюбинська М. Розмова з батьками: О. Ольжич // Слово і час. –1994. –№7.
–С. 17–26.

Крупач М. „Бог ясний між людьми ходить…”: До 50-ї річниці від дня
безсмертя О. Ольжича-Кандиби // Дзвін. –1994. –№ 6. –С. 138–144.

Куценко Л. „На перехресті слова розіп?ятий…” // Маланюк Є.
Невичерпальність: Поезії, статті. –К.: Веселка, 2001. –С. 5–24.

Кучерук О. Олег Ольжич – поет національного героїзму // Початкова школа.
–1994. –№ 5. –С. 42–43.

Лисенко Н. Поет, учений, борець: про Олега Ольжича // Дивослово. –1998.
–№ 8. –С.55.

Літературознавчий словник-довідник / Ред. кол. Р. Гром?як, Ю. Ковалів,
В. Теремко. –К.: ВЦ „Академія”, 1997. –752 с.

Маланюк Є.Земна Мадонна.- Пряшів,1991.

Мусієнко О. Лицарський вибір Олега Ольжича // Культура і життя. –1997.
–11 червня.

Неврлий М. Муза мужності й боротьби // Ольжич О. Цитаделя духа.
–Братислава, 1991. –С. 5–30.

Олег Ольжич // Вітчизна. –2004. № 1–2. –С. 132.

Ольжич О. Незнаному Воякові: Заповідане живим / Упоряд., післямова і
приміт. Л. Череватенка.-К.:Фундація ім. О. Ольжича,1994.- 432.

Ольжич Олег // Енциклопедія українознавства: Словникова частина / За
ред. В. Кубійовича. –Т. 5. –Париж; Нью-Йорк, 1966.–С. 1850–1851.

Ольжич Олег // Енциклопедія українознавства: Словникова частина / За
ред. В. Кубійовича. –Т. 5. –Львів, 1996.–С. 1850–1851: Перевидання в
Україні.

Ольжич О. Твори // Українське слово: Хрестоматії української літератури
та літературної критики ХХ ст. / Упоряд. В. Яременко. –Кн. ІІ. –К.:
Аконіт, 2001. –С.684–713.

Омельченко В. Не все знала Україна про Олега Ольжича // Українська
газета. –1998. –№ 9.

Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературв. –К.: Либідь,
1999. –С. 412–413.

Пазуняк Н. Великі Духом // Календар-альманах „Нового шляху” на 1985.
–Торонто, 1984. –С. 62–63.

Погребенник Ф. Олег Ольжич і поезія українського резистансу //
Визвольний шлях.–1995. –Кн. 6. –С. 726–730.

Позднякова Я. Герой, поет, учений: Про Олега Ольжича // Урядовий кур?єр.
–1994. –16 червня.

Полєк В. Археолог, пост, політичний діяч Олег Кандиба (Ольжич) //
Українське слово. –1994. –9 червня.

Продан І. До портрета Олега Ольжича // Дивослово. –1994. –№ 12. –С.
25–26.

Пшеничний Є. Історія однієї знахідки // Буковинський журнал. –1994. –Ч.
1/2. –С. 4–7.

Салига Т. Залізних імператор строф… // Маланюк Є. Поезії. –Львів,
1992. –С. 3–30.

Самчук Улас. Лицар без страху й догани // Календар-альманах „Нового
шляху” на 1977 р. –Торонто, 1976. –С.37 –38.

Самчук У. Лицар без страху й догани // Ольжич О. Цитаделя духа.
–Братислава, 1991. –С. 205–207.

Самчук У. Лицар без страху і докору: Спогад про Олега Ольжича // Слово і
час. –1997. –№ 7. –С. 16–21.

Слабошпицький М. Доля і музика Олега Ольжича // ОУН: Минуле і майбутнє.
–К., 1993. –С. 68–81.

Славутич Яр. Розстріляна муза: Нариси про поетів. –К., 1992. –216 с.

Слоньовська О. Конспекти уроків з української літератури: Нове
прочитання творів (2002). –Кам?янець -Подільський: Абетка, 2003. –С.
222–233.

Солод Ю. Лицарь української державності: Життя і поезія Олега Ольжича //
Українська мова та література. –2000. –№ 21. –С. 4–8.

Тарнавський О. Літературний Львів. 1939 –1944: Спомини. –Львів:
Просвіта, 1995. –136 с.

Теліга О. Листи, спогади / Упоряд. Н. Миронець. –К.: Вид-во ім. Олени
Теліги, 2003. –400 с.

Томащук М. Слово про Ольжича // Вільний голос. –2000. –28 червня.

Томащук М. Спалах // Запалала вогнем. –Коломия, 2000. –С. 88–96.

Череватенко Л. „Держава не твориться в будучині”: Про О.Ольжича //
Українське слово. –1994. –5 січня.

Череватенко Л. Повертаються, щоб нагадати // Українське слово. –1997.
–31 липня.

Череватенко Л. „Я камінь з Божої пращі” // Ольжич О. Незнаному воякові.
–К., 1994. –С. 351–424.

Червак Б. О. Ольжич – легенда і символ // Українське слово. –1996. – 11
липня.

Шульга П. Вклонімося пам?яті велетня духа: Про О. Ольжича // Освіта.
–1994. –15 червня.

PAGE

PAGE 41

PAGE

PAGE 72

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020